Xreferat.com » Рефераты по истории » Роль політичного, громадського і військового діяча Юзефа Пілсудського в політичній розбудові Польщі

Роль політичного, громадського і військового діяча Юзефа Пілсудського в політичній розбудові Польщі

він з нікому не відомого раніш колишнього засланого став одним зі стовпів польського соціалістичного руху. І саме з цієї хвилини аж до сьогоднішнього дня ведеться суперечка про сутності його зв'язку із соціалізмом. Деякі з авторів присвячених йому публікацій так сильно впадають у полемічну запальність, що взагалі не визнають його соціалістом.

Цей суд — арбітражний, коли незабаром сам Пілсудський протягом двадцяти років вважав себе соціалістом, присвячуючи партії все, ризикуючи заради неї утратою волі, а пізніше і життям. Інша справа, що найбільше в соціалізмі він бачив, насамперед, силу, що дестабілізує колишній лад, а тим самим дасть шанси для позбавленої незалежності Польщі. У статті «Як я став соціалістом» він писав: «Соціаліст у Польщі повинний прагнути до незалежності країни, а незалежність — знаменна умова перемоги соціалізму в Польщі».[21,56]

Ієрархія цілей не залишала ніяких сумнівів. Як першочергова задача ставилася національно-визвольна боротьба. Суспільні перетворення повинні були відбутися пізніше, у вже незалежній Польщі. Утім, їм Пилсудский не приділяв особливо багато уваги. Почасти тому, що це було справою майбутнього. Але не тільки. По суті, з робітничим класом його зв'язували не програма відновлення соціальних прав або бажання змінити суспільний лад, а надія, що зростаючу силу пролетаріату удасться використовувати в боротьбі за незалежність. Не в збройному зіткненні передбаченої Марксом соціальної революції, а в черговому польському національному повстанні. Не випадково Пілсудському завжди були ближче солдати січневого повстання, що проливали кров у боротьбі за польську державність, ніж борці «Великого Пролетаріату», що віддали життя в боротьбі проти класової експлуатації.

Реалізація цих пророцтв бачилася, однак, у досить віддаленій перспективі.

Можна було, ясна справа, і так думав Пилсудский, розраховувати на війну і революцію, що підривають стійкість тронів, на яких сиділи загарбники. Перший з цих катаклізмів ставав усе більш правдоподібним разом з посиленням антагоністичних військових блоків у Європі: італійських-німецько-австрійсько-італійського, з одного боку, і французьких - російсько-французького — з іншої. Однак військові хмари, що згущалися, могли розвіятися, хоч соціалістичний аналіз капіталістичної системи виключав шанси на довгостроковий міжнародний світ.

Як кожен польський соціаліст, Пілсудський у цей час розраховував насамперед не на війну, а на революцію. Її ж важко було представити без відповідної підготовки пролетаріату. Правда, разом з розвитком промисловості росли ряди робітничого класу, але той усе ще нагадував дрімаючу стихію , що вибухає спалахами важко стримуваного протесту.

Масам, що знаходяться в культурній відсталості і живуть в злиденності, потрібно було вказати соціалістичну ідею, що передбачає нові методи і мету боротьби. Ця задача була не з легких, особливо для вихідців з іншого, непролетарського середовища. Тому що в робочих районах їх приймали з недовірою і підозрілістю, не вірячи в щирість намірів, вишукуючи підступи. Бар'єри, які роками створювалися обома сторонами, потрібно було перебороти з великою терпеливістю і наполегливістю. І це добре розумів Юзеф Пілсудський.

У цій ситуації не менш ефективно, ніж агітатори, прихильників завойовувало друковане слово. Пілсудський володів ним досконало.

Тому в перші роки існування ППС Пілсудський присвятив більше всього енергії редагуванню і виданню друкованого органа партії газети „Робітник”.

Тоді Пилсудский уже перетворився в професійного революціонера, тобто жив на субсидовані партією гроші. Величезна активність не дозволяла йому виконувати яку-небудь додаткову роботу заради заробітку. На це йому бракувало часу. Крім редагування і друкування «Робітника» багато енергії віддавав встановленню нових організаційних контактів, завдяки яким партія доходила до найнижчих шарів суспільства, які були до цього часу в застої. Чимало сил коштувало йому також добування фінансових засобів, призначених на партійні цілі. Каса постійно світила дірами.

„Життя протікало не тільки у важкій праці,— писав один із занадто прихильних до нього біографів,— а також у постійній небезпеці нового арешту”.[16,160]

Добре розуміючи ситуацію, він висунув тезу про необхідність еластичності в ідеологічних і політичних справах. Багато говорив і писав про толерантність, про необхідність не загострювати конфлікти й уникати напруженності . Одночасно докладав зусиль, щоб зміцнити свою легенду. Не випадково саме в цей час з'явилися нашуміла стаття «Як я став соціалістом» і автобіографічна «Нелегальна література» про непросту історію нелегальних партійних видавництв.

У результаті Пилсудский відновив колишні позиції в партії, знову став на чолі її. Керівництво давалося йому легко, оскільки ідеологічні питання ніколи особливо не цікавили його. Як і до арешту, він присвятив себе щоденним партійним заняттям: редагуванню і виданню нелегальної літератури, добуванню матеріальних засобів, установленню нових і відновленню контактів, що рвалися. Юзеф Пілсулський став професійним революціонером.

Війна не принесла очікуваних у Петербурзі успіхів. Наступні одні за іншими поразки показувалили усі вади абсолютистського режиму. Множилося невдоволення. Подія, що ще недавно здавалася таким віддаленим — революція в царській Росії, почала ставати справою найближчого майбутнього.

Початок революції змінив ситуацію. Це чітко видно по першій реакції Пілсудського, який в цей час перебував в Галичині. У листі до Войцеховского від 30 січня 1905 року він досить критично оцінив перші кроки варшавського керівництва партії, у якому домінували «молоді». «Лист твій одержав,— писав він,— але прости, я був так схвильований і настільки зайнятий, що не зібрався відразу відповісти тобі. Що написати про цю революцію. Люди усюди радіють, я щодня одержую з десяток пропозицій про надання різних послуг, і мене, соромно зізнатися, злість бере. Усе це виглядає по-дитячому і нерозумно».[16,182]

Справа в тім, що Пілсудський мав претензії до варшавських товаришів за їхнє некритичне приєднання до загальноросійського протесту в зв'язку з кривавою розправою над мирною демонстрацією робітників у Зимовому палаці, у ході якої було убито біля тисячі чоловік і поранено в кілька разів більше. Він вважав, що потрібно було прореагувати так, щоб одночасно показати силу польських революціонерів і власні національні цілі діяльності.

Ця передумова визначала його поводження протягом найближчого часу.

У цих стиснутих фразах криється сутність програми, реалізованої в 1904—1908 роках. Насамперед, Пілсудський заявляв про себе як соціаліст.

На думку Пилсудского, будь-яка революція є неорганізованим рухом. Це дає перевагу сучасному державному апаратові керувати тисячами чиновників, поліцією, армією, судами, в'язницями і т.д. Щоб вирівняти ці диспропорції, необхідно внести в революційний ентузіазм дисципліну і порядок. Насильству протиставити організовану силу. На польських землях нею повинна була стати бойова організація ППС. Країна повинна покритися густою мережею бойових осередків, добре законспірованих, дисциплінованих, прекрасно навчених і збройних, що визнають тільки один авторитет. Цю силу не можна використовувати в поточних сутичках із владою. Вона повинна виступити у вирішальний момент, коли, підтримана революційним ентузіазмом, вона могтиме протистояти армії супротивника, що нараховує хоч декілька тисяч чоловік.

Маркса він давно вже не читав. Остаточно закидав книги, що мають який-небудь зв'язок із соціальними проблемами. Віддавав перевагу військовій літературі. Вивчав походи Наполеона, штудіював праці Клаузевица , цікавився бурською війною і останнім російсько-японським конфліктом.

Велику ж частину часу присвячував бойовій організації. Правда, довго не приймав особистої участі в проведених нею операціях. Через цього люди, що недоброзичливо відносяться до нього, дорікали його в боягузтві.

У відсутності сміливості керівника бойової організації ППС навряд чи можна було дорікнути. Проте навіть у колі відданих бойовиків, ряди яких танули під ударами супротивника, наростали сумніви, чи не занадто шеф іноді береже себе. Пилсудский вирішив раз і назавжди покінчити з такого роду підозрами: узяв на себе керівництво останньою великою операцією бойової організації — нападом на поштовий потяг у Безданій під Вільно.

Зі строгим режимом воєнного стану, введеного в той час на території, що входила до складу Росії, контрастували сили, гарантовані автономією Галичини, де протягом десятиліть поляки мали значні політичні права" Сприятливі умови, що випливають з цієї ситуації, Пілсудський використовував і раніш, заклавши в Галичині закордонну базу для антиросійської діяльності ППС.

Стрілецькі роти повинні були перетворитися в батальйони і полки. Комендант стрільців не виключав і можливості чергового національного повстання, спрямованого проти Росії.[23,7]

Природно, що в центрі воєнних дій значні польські збройні сили стали об'єктом «обхожування» з усіх боків. Адже вони могли схилити чашу ваги у цьому регіоні Європи на користь однієї з воюючих сторін. З моменту їхньої появи час неминуче початов працювати на поляків.

Пілсудский розраховував саме на такий розвиток подій. У своїх планах він був насамперед прагматиком. Його найближчої й одночасно найважливішою військовою метою було створення максимально численних збройних сил.

Однак поки не тільки свої задуми, але і всю практичну підготовку до створення польської армії він зв'язав з Австро-Угорщиною. Тут він проводив роботу, спрямовану на виховання кадрів, щоб у потрібний момент стати кістяком повстанської армії.

Початок цьому поклало створення Союзу активної боротьби. Але конспіративний характер цього союзу не дозволяв розгорнути масову діяльність. Цей бар'єр був усунутий, коли в 1910 році відповідно до австрійського закону про союзи стрільців були створені легальні воєнізовані організації: «Стрілець» у Кракові і Союз стрільців у Львові. Союз же активної боротьби не був розпущений, він зберігся як таємний керівний центр.

Поступки, зроблені австрійцями пілсудчиками, полегшили іншим політичним організаціям створення аналогічних структур. Воєнізовані союзи Пілсудський намагався підкріпити політичними структурами. У грудні 1912 року комісія довірила Пілсудскому посаду Головного Коменданта всіх польських військових сил, що на практиці привело до поширення його влади і на Польські загони стрільців. Однак згода між ними продовжувалося недовго, і вже в квітні 1913 року він склав свої повноваження, запобігши тим самим відкриттю розбіжності.

У цих умовах Пілсудський усе помітніше перетворювався з політичного діяча у воєначальника. Змінилися також і його відносини з колишніми співробітниками. Він усе більше піднімався над ними.

Мрія здійснилася в серпні 1914 року.

Початок війни надало можливість для реалізації повстанської акції стрільців. В останні дні липня 1914 року Пілсудський мобілізував загони і розгорнув інтенсивну підготовку, зв'язану з очікуваним найближчим часом вступом на польські землі, що входять до складу Росії. У рамках цієї акції за його розпорядженням 3 серпня в Кракові була оголошена прокламація нелегального Національного уряду, що нібито функціонує у Варшаві, у якій оголошувалася війна Росії і було заявлено, що на війну будуть кинуті власні польські збройні сили. Призначення ж урядом Пілсудського Головним Комендантом Війська Польського повинно було сприяти підвищенню його особистого авторитету.

Довоєнні надії й ілюзії дуже швидко розвіялися. Раннім ранком 6 серпня 1914 року загони стрільців перетнули австро-російський кордон. Уже перші години цієї акції стали провісником її фіаско. Королівство Польське не визнало підлеглих Пілсудського «головною колоною Війська Польського, що йде боротися за звільнення Батьківщини», як про це говорилося в першому, зверненому до солдатів наказі воєначальника. Пілсудський потрапив у пастку. Його повстанські плани виявилися нереальними. Вступ на польські землі, що входили до складу Росії, не помножило його сили. Не дала йому й аргументів, необхідних для подальшої політичної гри з центральними державами. Більш того, невдала акція стрільців скомпрометувала Коменданта і його обіцянки.

Вже в 1919 році Януш Енджеєвич писав:

Характерно, що жоден з біографів не зважився спробувати описати перспективу, що польське суспільство в 1914 році залишилось глухим до закликів стрільців.


3.2 Ю.Пілсудський – начальник держави


Юзеф Пілсудський і його колеги, колишні легіонери, постійно конфліктували з ветеранами війни з колишніх австро-угорських армій та з політиками правиці стосовно власне побудови вищого командування збройними силами і відповідних стосунків з урядом. Вороги Пілсудського наполягали на першості військового міністра, який був підзвітний перед сеймом і в такий спосіб репрезентував принцип громадянського, конституційного контролю над збройними силами. З свого боку, Пілсудський доводив, що, оскільки польські уряди були напрочуд нестабільні і всі посади військових міністрів також нетривкі, збройні сили мають бути захищені від партизанського політичного впливу за допомогою командної структури, яка гарантує автономію та верховенство Генерального інспектора, посадовця, що має обійняти пост головнокомандувача в разі війни. Цей порядок також диктувався, вважав Пілсудський, ненадійним геополітичним становищем Польщі. До того ж, аргументація Пілсудського на користь автономії військового командування йшла від його побоювання, що відновлена Польща могла б знехтувати військовим устроєм, який суспільство та сейми старої держави мали протягом сторіччя перед поділом.

Суперечка виявила, що глибоко роз'єднані та численні відповідальні особи, втім, добре настроєні до Пілсудського, зокрема, деякі його соціалістичні прихильники були збентежені його наполяганням на такій організації військової сфери, яка спантеличила їх необхідністю аполітичності армії з неприпустимістю вивільнення армії від парламентської відповідальності і, отже, несумісністю з політичними та конституційними принципами демократії. З іншого боку, визначення правоцентристів, яке озвучив Вітос, коли формував свій останній кабінет міністрів у травні 1926 року, стосовно того, аби унеможливити повернення Пілсудського до активної служби та видалити з армії його колишніх легіонерів, спричинило протилежний результат.

Розвиток міжнародних подій 1925 та 1926 років цілковито підкреслив уразливість Польщі і, отже, також полегшив переворот Пілсудського, підірвавши престиж партійне налаштованої парламентської системи. Неспроможність Варшави збільшити суттєві західні позички протягом кризи 1923—1926 років спрацювала на успіх Німеччини у послабленні міжнародної довіри до Польщі. Багатосторонні Локарнські угоди 16 жовтня 1925 року, які визнали вимоги Німеччини щодо різниці між законною і політичною обґрунтованістю її західних кордонів та обґрунтованістю східних кордонів, були водночас поразкою Польщі. Локарно не лише було впроваджене втягуванням, як це і трапилося, антипольського територіального перегляду з боку Німеччини, але також виявило ненадійність французького союзника Польщі (а згодом прагнення незалежного взаєморозуміння себе самої з Німеччиною) та підкреслило байдужість Британії до інтересів безпеки Польщі з боку Німеччини. До того ж, врегулювання відносин Німеччини з Британією та Францією у Локарно не заважало їй продовжувати співробітництво з Росією на шкоду Польщі. Справді, півроку після Локарно ці двоє історичних ворогів Польщі підтвердили свій дружній Рапальський договір від 16 квітня 1922 року Берлінською угодою від 24 квітня 1926 року. Хоч і зовні неагресивний та нейтральний, цей пакт, втім, насправді виник, аби ствердити ізоляцію Польщі. У такий спосіб він робив внесок до загальнополітичного нездужання Польщі, до зростання підозри стосовно переважних напрямів політики, персоналій та інституцій як збанкрутілих і, отже, поширеної згоди, яка породжувала надію та сподівання шукати порятунку у Пілсудському. [13,18]

Хоча Пілсудський переміг у своєму перевороті після триденної вуличної боротьби у Варшаві 12—14 травня 1926 року і в такий спосіб здобув політичний контроль над польською державою, цей епізод став для нього особистою психологічною катастрофою. Він сподівався, що ціла армія має згуртуватися навколо нього, ЇЇ творця та переможного колишнього головнокомандувача, і що це злиття військовиків морально зобов'яже політиків підкоритися без боротьби. Натомість армія поділилася на ті частини, які зазвичай перебували під орудою його колег з ветеранів Легіону, які його підтримували, і на ті, що з політичних або законних мотивів лишилися вірними конституційному правоцентристському урядові. Насправді ж, Пілсудський великою мірою був зобов'язаний своєю перемогою відмовою соціалістичне налаштованих залізничників транспортувати частини підкріплення його ворогам у Варшаву - політичний борг, який дратував його і який він ніколи не визнавав. Йому також допомогло розсудливе рішення уряду Вітоса поступитися після трьох днів протистояння, попри те, що уряд все ще мав достатньо велику військову та політичну перевагу в країні, аби повномасштабна громадянська війна спричинила німецьке або російське втручання, чи відповідне повстання етнічних меншин. Те, що він, відновлювач польської держави, батько її армії, головний поборник сильної президентської влади, мав очолити повстання проти державної влади, порушити єдність армії та скинути конституційного президента — оскільки Войцеховський відмовився легітимізувати переворот, полишивши посаду, - то були факти, які переслідували Пілсудського протягом решти дев'яти років його життя. Це була справа не просто особистої свідомості, сповненої каяття, а насильницької політичної моделі. Пілсудський хотів бачити себе вихователем польського народу на шляху до громадянських чеснот, подалі від антидержавного ставлення, успадкованого від доби поділу, а нині він подав педагогічно зловісний приклад. Переконаний, що це відновлення нації вимагає його власного контролю або, принаймні, нагляду його державного апарату, він вимагав категоричної та граничної влади, але вимагав її на підставі закону та консенсусу. Той факт, що його переворот мав гіркий присмак, виставило як марне сподівання Пілсудського бути сприйнятим стражем надполітичного національного інтересу, як олімпійська немезида для всіх грішників та злочинців. Для політиків правиці та центру і для їхніх симпатиків в офіцерському корпусі він лишився партизаном, неприйнятною фігурою, яка може захопити та утримати владу, але не здатна налаштувати націю на колективні, очищувальні зусилля нової посвяти.

Ця суперечність між ним запропонованим своїм образом та справжньою його роллю пояснює настійливу гру в кота й мишки, яку з тих пір Пілсудський вів з конституційно встановленими, парламентськими та політичними інституціями. Він дозволив усім тим інституціям продовжувати існувати і бути поважаними, але, втім, також прагнув маніпулювати ними та позбавити їх засобів існування. Наслідком був специфічний щільний стрій переляканих, підірваних та введених в оману парламенту і політичних партій, які він успадкував та яких він звично звинувачував у нещастях нації. Пілсудський не мав встановлювати неприховану диктатуру, але він не міг терпіти істинно автономних місць розташування влади. Таким чином, його стиль зводився до вимоги подрібнення партій, покірної законодавчої влади та слухняного президента. Втім, він лишився патетично свідомим суперечностей між кампанією знесилення інституцій урядування нації та його бажанням виховати у нації політичну зрілість. Це усвідомлення пояснює тортуровану якість, поєднану брутальність з хитанням, нерішучу однак, неминучу кровну помсту Пілсудського партіям, законодавчій владі та конституції протягом наступних років.[20,36]

Ці суперечності сприйняття Пілсудським власної ролі у політичному житті Польщі швидко перекрилися в перебій привласнення ним влади. Він розпочав дев'ять років гегемонії: скасуванням президентства, потім позбавив підтримки та ускладнив існування Войцеховського та влаштував вибори на цю посаду електрохіміка професора Ігнаци Мощицького з наміром символізувати новий технократичний підхід до проблем Польщі, замість застарілих та відверто партизанських політичних звичок минулого. Водночас він не пішов на загально очікувані парламентські вибори, побоюючися перемоги лівиці тоді, коли ще не було організованої політичної партії пілсудчиків. Він проникливе дозволив законодавчу владу 1922—1927 років, позбувшися потім її правоцентристської більшості, і мав аналогічні підстави побоюватися передчасних виборів, аби дочекатися, коли скінчиться термін дії парламенту того скликання, водночас витиснув з нього серію конституційних поправок для посилення виконавчої влади.

Пілсудський скористався з двоїстої тенденції у польському суспільстві, глибоко розколотому шістьма роками економічного та політичного безладдя: (а) маси досі розглядали його як людину лівиці та чекали від нього спасіння і (б) зафіксовані інтереси потребували його як альтернативу соціальній революції. Очевидний спротив Пілсудського ототожнюватися з ідеологією будь-якої партії, його яскраво виявлена преференція на загальну думку аполітичним, технократичним підходам до проблем нації, його давнє сприяння виживанню аристократії як вірного поборника державницьких традицій, що походять від золотої доби старої держави, його самовдоволення майбуттям свого перевороту — політичної революції без соціально-революційних наслідків, а також його колоритні викриття несправедливості та експлуатації були сплановані, аби задовольнити всі очікування, хоч і несумісні. Ці підходи також давали йому змогу розв'язати собі руки і найбільш тонко ізолювати націонал-демократів, видаливши їхніх попередніх (і почасти тих, що чинили опір, аристократичних і селянських) союзників.

Призначивши себе на дві посади — військового міністра та генерального інспектора збройних сил, — Пілсудський ототожнив свою значну особисту популярність із справді шанованою армією, яка розглядалася громадськістю не лише як захисник нації від хижих сусідів, але також як модель власного урядування. Інші портфелі кабінету міністрів (включаючи посаду прем'єра) у чотирнадцяти урядах, які існували протягом дев'яти років правління Пілсудського, чергувалися під його орудою, і функції міністрів були втіленням намірів Пілсудського та надолуженням технічної експертизи, якої він потребував у невійськових галузях. До 1930 року його улюбленим та неодмінним прем'єр-міністром був математик, професор Казімеж Бартел, що надав назву стилю урядування - bart-lowanie, - який характеризувався помірною твердістю та скасуванням виразного глухого кута у стосунках з партіями та законодавчою владою. Відтоді і відповідно загостренню соціального напруження під час депресії з'явився неоковирніше жорсткий та брутально антипарламентський "командний" стиль з появою на міністерських посадах так званих полковників. "Полковники" — це ветерани Легіону, для яких єдиним raison d'etre була особиста відданість своєму старому командувачу -Пілсудському.

Стиль урядування Пілсудського—Бартела від 1926 до 1930 року був не лише суттєво цікавий, але й угадав наперед голлізм. Бартел доводив і щиро був переконаний, що його режим аж ніяк не був остронь бюрократичного і що політичні та соціальні інтереси нації були адекватно у ньому репрезентовані з дорадчими функціями. Співпраця "об'єктивних" експертів-технократів в уряді, "незалежних" експертів-теоретиків з університетів та "суб'єктивних", але інформованих і політичне чітких груп інтересів - ось якою була ідея Бартела стосовно гарного уряду. Він також припускав крайнє право вето політичних сил у вигляді парламентського вотуму недовіри. Втім, варто було "суб'єктивним" політичним силам та партіям вимагати безпосереднього вироблення політики та виконавчої влади, як Бартел висловив своє обурення. Міністри обиралися за їхнім технічним рівнем та як такі, що користувалися довірою Бартела та Пілсудського. Водночас "полковники" правили за персональні очі та вуха Пілсудського в усьому державному апараті. Хоча вони ще не були міністрами, якими вони стали у 1930-ті роки, "полковники" обіймали другорядні, але вирішальні посади в урядових департаментах та державних агенціях, аби доглядати їх для Пілсудського. І у bartlowanie, у "полковницькому" втіленні режим Пілсудського потребував уособлення санації (відновлювального очищення) проти слабкості колишнього партійництва (партизанської корупції та хаосу).

Будучи щирим, це зобов'язання до санації було радше загальним станом, навіть настроєм, аніж особливою програмою. Насправді, санація стала правити за опору виконавчої влади пілсудчиків стосовно багатопартійної законодавчої влади, за суперпосвяту держави пілсудчиків над явно політично незрілим суспільством, чистку того державного апарату, його некомпетентного і неоковирного персоналу та створення культу містики Пілсудського як героїчного батька нації, мудрого керманича і доброзичливого покровителя. Формально санація передбачала три речі. По-перше, вона говорила про імунітет армії від політичних впливів; це означало насправді перетворення армії на власне знаряддя Пілсудського і на відбиток його самого. По-друге, вона говорила про оздоровлення та професіоналізацію державного апарату; це мало означати його злиття з технократично-управлінською (і знов-таки аполітичною) позицією. По-третє, існувало доброзичливе, але невизначене попередження, висловлене самим Пілсудським протягом першої ночі його перевороту, стосовно того, що "не повинно бути стільки несправедливості у державі щодо тих, хто працює на інших, не повинно бути стільки аморальності, аби не загинула держава"; це, зрештою, мало означати стратегію пошуку форми явно неполітичної фаланги усіх класів та партій, на думку всіх, готових піднести загальнодержавні інтереси над суто партійними та соціальними. (Вважалося, що традиційні націонал-демократичні вороги Пілсудського нездатні до цього випробування). Таким чином, відновлення влади Пілсудського набрало форми непростого поєднання надто специфічних цілей з дуже загальними: з одного боку, чистка армії та державного устрою від певного небажаного персоналу; з іншого — відновлення моральної високої якості державної служби. Хоча Пілсудський прагнув відділити свою свободу і свободу нового режиму від ідеологічних забобонів, чинити утиски своїм недавнім прихильникам з лівиці, він та Польща заплатили високу ціну за відсутність ясної, довготривалої, врівноваженої політичної програми у санації.

Стратегія, згадана у попередньому абзаці, що набула форми, явно неполітичної або радше надполітичної фаланги, аби допомогти режимові піднести державні інтереси над сектантськими, була організаційним очікуванням Пілсудським нових парламентських виборів. Маючи після перевороту вдаватися до головного зусилля, аби здійснювати свою владу по законних, конституційних каналах, Пілсудський повинен був зголоситися узяти зобов'язання піддати свою владу виборчому випробуванню колись після того, як у листопаді 1927 року вичерпається термін законодавчого мандата. У свою чергу, цей виклик зробив необхідним, щоб з'єднати його різноманітних прихильників у здатний до зчеплення та дисциплінований табір підготовки до тих виборів. Втім, цей табір не міг бути таким, як інші політичні партії. З одного боку, була неможлива серйозна соціальна та ідеологічна згода між післяпереворотними пілсудчиками, які репрезентували широке розмаїття політичних поглядів. Отже, для нової організації була властива невиз-начена, загальна програма. З одного боку, ця невизначеність була умовою, що створювалася розмаїттям. З іншого боку, вона могла перетворитися на спокусу спричинити відступництво від традиційних партій. Ще одним фактором, який робив типову політичну партію неможливою, було те, шо власні політичні погляди Пілсудського, які підкріплювалися та надихалися певними теоретичними удосконаленнями концепцією керування уряду Бартела, були нині відверто антипартійні та державницькі. Отже, його політична машина мала бути різновидом державно-партійної, здатної і віддзеркалювати його ідеї санації, і включати в себе якнайширше можливий спектр старих і нових, справжніх та самозваних пілсудчиків.

Ця партія, якій дали неоковирну, але відверту назву Непартійного блоку співпраці з урядом, що передається польською абревіатурою BBWR (Bezpartyjny Blok Wspolpracy z Rzcidem). Осердя BBWR складали колишні легіонери Пілсудського, які інтелектуально підсилювалися і "модернізувалися" опікунами та професіоналами з нового культу технократії. У цьому осерді асимілювалися вихідці з усіх попередніх політичних напрямів у Польщі — консервативної, соціалістичної, селянської, центристської, католицької, навіть з етнічних меншин - байдуже, чи вони прийшли з переконання, розсудливості, опортунізму, неспокою або покори. Це велике розмаїття членства BBWR могло замиритися лише на одному спільному політичному ґрунті: потребі сильної виконавчої влади після десятиріччя спантеличеної парламентської нестабільності. Апологети BBWR відчайдушне намагалися оточити цілком очевидний та зовсім пристойний, до певної міри прозаїчний факт аурою ідеологічної глибини та історичної необхідності. Вони твердили в такий спосіб, що BBWR репрезентує позитивну відповідь національної солідарності на марксистський виклик класової боротьби, що цей блок означав здорове відхилення відновленою Польщею фатальної розподільчої традиції, що підносила опір сама по собі до чесноти та що він символізував перемогу відповідальності над демагогією, служіння державі над духом партії. Фактом було те, що у політичній практиці місія BBWR полягала просто у підтримці Пілсудського. Так само тому що це було єдиною притаманною функцією блоку і тому що його ідеологічна бідність була настільки виразною, а його здатність висловлювати соціальні претензії була настільки недостатньою, BBWR був здатний потрощити, а не замінити політичні партії, здолати схильність кандидатів у чиновники, але не приваблювати молодь, перевести політику проблем у внутрішні структури режиму, а не сполучати, вдосконалювати або вирішувати їх у перебігу у неминуче пустопорожніх та формальних внутрішніх дебатах.

На верхівці режиму, куди ці проблеми спрямовувалися для вирішення, мала поширення статистико-управлінська теорія урядування. І технократичне налаштовані прихильники Вартела, і осердя полковників-преторіанців Пілсудського зголошувалися на тому, що проблеми Польщі не можуть вирішуватися з урахуванням інтересів та вимог різних секторів її громадянського суспільства через політичні партії, що змагаються на державній та парламентській аренах. З їхньої точки зору, незрілість польського суспільства внаслідок таких подій яскраво виявилася протягом перших кількох років відновленої незалежності країни. Ні, першою потребою Польщі було визволити державу від (і підняти її над) громадянського суспільства та надати державному апаратові радше за будь-яку частину суспільства пріоритет вимог та юрисдикції. Польща мала бути вивільнена, вичищена та модернізована під орудою держави, а не внаслідок політичних змагань. Вона мала управлятися радше, ніж керуватися. Інтерес держави, а не класу чи партії єдиний мав визначати політичну, соціальну та економічну лінію уряду. На жаль, цей культ держави був інтелектуально та політично сумнівним. В дійсності він був марний, тому що не мав ні і програми, ані напряму. Концепція "інтересу держави" за певних обставин адекватно спрямовувалася на зарубіжну політику, але не була досить досконалою, аби слугувати вирішенню серйозних внутрішніх соціально-економічних та політичних проблем. Вона могла висвітлити очевидні національні цілі - такі, як індустріалізація, але не могла визначити ефективних шляхів для їхньої реалізації. Мали ще бути зроблені важкі вибори. Прийняття рішень було просто перенесено від фракцій законодавчої влади сутичок до внутрішніх структур режиму. Попри те, що можна стверджувати, що люди, які зрештою приймали рішення з питань політики режиму у цих внутрішніх структурах, відносили себе до ідеологічно нейтральних, попри те, що можна було вірити

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: