Роль політичного, громадського і військового діяча Юзефа Пілсудського в політичній розбудові Польщі
Міжвоєнна внутрішня та зовнішня позиція Польщі великою мірою визначалася історичним баченням Юзефа Пілсудського і умисним розладом цього бачення з боку правиці. Моральний авторитет Пілсудського у міжвоєнній польській політиці походив з його успішного керівництва політичною та військовою боротьбою напередодні та упродовж Першої світової війни, спрямованою на досягнення відродження незалежної Польщі. Згодом як глава держави та головнокомандувач збройними силами у післявоєнні 1918-1922 роки він прагнув за допомогою військових зусиль, аби прирізати до відновленої держави широкі східні кордони і як наслідок багатоетнічну людність, яка була характерна для давньої держави до її поділу. Ця програма передбачала федеральну конституційну структуру.
Тим часом правиця, яка перед війною менше опікувалася незалежною державністю, ніж економічним та культурним зміцненням польського суспільства, зосереджувала дипломатичні зусилля на переконанні державних діячів Антанти на Паризькій мирній конференції, що визнала лідера правиці Дмовського главою польської делегації, аби надати Польщі щедрі кордони з Німеччиною. Водночас правиця використовувала свою внутрішньополітичну силу, аби досягти схвалення суто централізованої конституції 17 березня 1921 року, яка передбачала, що частка непольської людності у державі має бути достатньо малою, щоб бути ефективно асимільованою.
Між баченнями Пілсудського та Дмовського польська політика почувалася, наче між двома стільцями. Перший, хоч і не цілком успішний у спробі повернути всі литовські, білоруські та українські землі, які перейшли від старої держави до Московії, втім, спромігся - завдяки короткочасному післявоєнному та післяреволюційному занепаду Росії - включити у Польщу просторі східні території з непольським етнічним забарвленням. Водночас централістський устрій та загалом шовіністична позиція прихильників Дмовського відштовхували ці великі меншини, роблячи їх несхильними до поглинання навіть на політичному рівні. Про культурну асиміляцію, яка була можливою півсторіччя тому, нині не було й мови. Тим часом Росію не могли постійно не дратувати ці територіальні втрати на користь Польщі. З тих пір як ворожість Німеччини була неминуча - вона була надзвичайно непримиренною до зобов'язання надати міжвоєнній Польщі "коридора" до Балтійського моря через Померанію, а також через індустріальну область Сілезії, - здавалося, з погляду на минуле, нерозсудливо для Польщі добровільно обтяжувати себе до того ж образою з боку Росії та невирішеної проблемою етнічних меншин, тобто потрійним комплексом який потягнув за собою акробатичну та головно безнадійну зовнішню політику. Втім водночас у перші ейфоричні роки незалежності тягар цієї проблеми не відчувався, оскільки більшість польських - і більшість європейських - політичних лідерів перебільшували міру послаблення Росії — на їхню думку, постійно — війною та революцією. До того ж, віддамо належне Пілсудському, тоді можна було поділяти його скептицизм стосовно того, що вельми небезпечна Росія могла б змінитися в разі, коли її керівники були переконані, що їхні інтереси виявлялися в інший спосіб.
Уже перше і найважливіше обстоювання суверенітету в новонародженій Польщі у вигляді проекту її конституції виявило прірву між Пілсудським та правицею. Воскресіння незалежної Польщі наприкінці Першої світової війни стало можливим завдяки незвичайному наслідку війни, яким Пілсудський напрочуд вдало скористався: поразка усіх трьох учасників поділу Польщі — по-перше, Росії від Німеччини, потім Німеччини та її австрійського партнера від держав Заходу. Пілсудський та його легіонери воювали як союзники Центральних держав до того, як була забезпечена поразка Росії навесні 1917 року. Потім, наполягаючи на польських пріоритетах, вони відмовилися від подальшої співпраці та були інтерновані до кінця війни. Ця зухвала, удатна та успішна поведінка забезпечила такий високий моральний авторитет Пілсудському, що він швидко був визнаний лідером держави та головнокомандувачем збройних сил після його повернення у Варшаву з німецького ув'язнення 10 листопада 1918 року. Таким чином, він у той момент затьмарив свого правого суперника Дмовського, який підтримував російські та західні військові зусилля і чия діяльність під час війни була радше дипломатично-політичною, ніж військово-політичною. Польська правиця традиційно була більш зацікавлена у розвитку модерного суспільства, ніж у незалежній державності; отже, їй хотілося бачити в Російській імперії — bete noire Пілсудського — і щит проти того, чого вона лякається більше - загрози Німеччини польському суспільству, і величезний ринок для промисловості, що народжується, того суспільства.
На превелике розчарування його друзів з польської лівиці, які сподівалися в один порух реалізувати земельну реформу, націоналізацію промисловості, соціальне забезпечення, визволення культури від церковного впливу та демократизацію суспільства, Пілсудський утримався від упровадження диктатури радикальних реформ і натомість наполягав на тому, що фундаментальні соціальні зміни не можуть ініціюватися лише обраною законодавчою владою. Відповідно до того він погодився на ранні вибори до Установчої Асамблеї, яка 20 лютого 1919 року проголосила себе суверенною владою та одноголосно затвердила Пілсудського керівником держави, що стало посадою обмеженої влади, та головнокомандувачем, що лишалося на позиції великої держави. Очевидна самостриманість Пілсудського протягом цього періоду може тлумачитися або як прояв виразного почуття демократичної відповідальності, або як сподіваний (але неуспішний) маневр вивільнитися від усіх партизанських та ідеологічних успадкувань та за допомогою цього зробити з себе посередника між кількома політичними фалангами, яких він сподівався вивести з глухого кута виборів до Установчої Асамблеї.
Правиця, втім, вийшла з цих виборів як найміцніша фаланга, але не без достатньої переваги, аби дати Польщі стабільний уряд. Таким чином, які б не були сподівання та наміри Пілсудського, вибори були передчасні та започаткували сім з половиною років партійної анархії й крихких коаліцій, аж поки Пілсудський закрив цю болісну добу новим захопленням ефективної влади за допомогою перевороту у травні 1926 року. Ефективність Установчої Асамблеї як потенційного двигуна національного єднання серйозно піддавалася ризику ab initio тією обставиною, що її вибори обмежувалися районами під польським контролем на початку 1919 року, а згодом поширилися (за змінним графіком) на колишні прусські провінції та на деякі північно-східні місцевості. Таким чином, великі білоруська та українська меншини на сході, чиє входження у Польщу не було визначене до 1921 року, не були представлені в процесі творення конституції — так само сусідня Чехословаччина виключила її численні німецьку та угорську меншини з подібного процесу. До того ж, ці польські вибори відбувалися там, де невдовзі протягом трьох років проходили головні битви, у регіонах, політичне роз'єднаних понад сторіччя, і характеризувалися великими пристрастями та безладдям, жахливим розмаїттям списків, значною адміністративною некомпетентністю (але не тиском) та частими порушеннями у таких речах, як право на обрання, складання таблиць та перевірка. Система була пропорційною та заплутаною: з'ясувалося, що у виборах узяли участь понад 70 відсотків електорату, який міг бути обраний (чоловіки та жінки віком понад двадцять років). Парламентські об'єднання ділилися та зливалися кілька разів протягом приблизно чотирьох років, коли ця Установча Асамблея збиралася на засідання. (Християнські демократи та комуністи, втім, не відрізнялися відповідно від націонал-демократів та соціалістів 1919 року і, отже, входили до даних стосовно цих партій).[21,47]
1.2 Розгортання боротьби за національне відродження і державну незалежність Польщі
Головним досягненням Установчої Асамблеї було згуртування нації у рідкий момент солідарності під час літньої кризи у польсько-радянській війні 1920 року, коли армії Пілсудського, відкинуті після спроби подолати Радянську Україну навесні, зайняли оборону під Варшавою і врешті-решт перемогли. Головна невдача Асамблеї полягала в тому, що вона погано упоралася з найбільш специфічним завданням — складанням проекту конституції. Правиця остерігалася, що Пілсудський, якого вона ненавиділа як колишнього соціаліста та нинішнього поборника ідеї "нянчення" етнічних меншин, міг стати президентом після того, як зажив слави видатного героя польського воскресіння незалежної державності, і тому вирішила кроїти конституцію на свій кшталт. Вона використовувала свою потужну позицію в асамблеї, аби одарити країну вихолощеним президентством та всемогутньою законодавчою владою. Основні урядові інституції Польщі в такий спосіб створювалися ad personam — фатальна політична процедура. Особливу шкоду для президентських амбіцій, які міг плекати Пілсудський, містила стаття 46, яка робила президента номінальним керівником збройних сил, забороняла йому здійснювати командування під час війни. За іронією, так само як правиця в 1919-1921 роках порушила власну загальну ідею стосовно сильної виконавчої влади і з остраху перед Пілсудським здійснила знекровлення президентства як інституції, у травні 1926 року лівиця, тримаючи образу на політику переваги правоцентристської коаліції у законодавчій владі, допомогла тому-таки Пілсудському здійснити військовий переворот проти парламентських інституцій, який лівиця в принципі захищала. 20 грудня 1920 року та сама коаліція лівиці, центру та національних меншин 298 голосами проти 221 обрала президентом засновника кооперативної системи Польщі Станіслава Войцеховського. Переможна коаліція луснула невдовзі — після того, коли Вінсенти Вітос пішов на партнерство своєї селянської партії П'яст з правицею навесні 1923 року. В усякому разі обрання Войцеховського було вже певною мірою поступкою інших партій правиці, яка розглядала його принаймні кандидатом, що викликав спротив поза її лавами.
Посада Войцеховського була слабкою подобою французького президентства за часів Третьої республіки. Обраний терміном на сім років, президент був позбавлений як законодавчої ініціативи, так і права вето, і міг би розпустити сейм лише за згоди трьох п'ятих загальної кількості 111 сенаторів у присутності принаймні половини з 444 депутатів сейму, а сенат у такий спосіб одночасно розпускає себе. Насправді, ці норми для розпуску президентом не були практично застосовані, і їхня недієздатність перетворилася на важливий фактор, який посприяв кризі 1926 року. Так само недіючим було право сейму розпуститися двома третинами голосів.[21,71]
В дійсності, виконавча влада лишалася за кабінетом міністрів, який був підпорядкований більшості сейму. Велика кількість партій та їхня схильність до розколу, надзвичайне маневрування навколо посад та часті зміни партнерів робили таку більшість напрочуд нестабільною. Міністерські перестановки, отже, теж були частими. Уряд, який Пілсудський усунув під час перевороту в травні 1926 року, був чотирнадцятим урядом Польщі з листопада 1918 року, не кажучи вже про перетасування міністерських портфелів в одному уряді.
Ця нестабільність призводила до послаблення міністрів стосовно і до партійних лідерів, і до окремих депутатів. Міністр, часто настільки швидкоплинний на посаді, що нездатний ознайомитися адекватно з роботою свого відомства, був нерідко заляканий лідером своєї партії аж до перетворення політики міністерства та його персоналу на оплот партії. Депутати-індивідуали, які діяли провідниками для могутніх інтересів та виборців, безсоромно застосовували тиск і на міністрів, і на державних службовців. У свою чергу уряд мав намагатися гарантувати підтримку депутатів за допомогою поміркованого використання кредитів, ліцензій на експорт та імпорт, оренду землі, лісові концесії, управління алкогольною та тютюновою монополіями. За іронією долі, ті депутати, які, з одного боку, звичайно перевищували свою владу хронічними втручаннями у справи адміністрації, мали водночас уникати своєї основної законодавчої та бюджетної відповідальності за допомогою надмірного звертання до делегованих повноважень та до ретроспективного законодавства економічного та податкового відхилень урядом. Брутальний та сильний партизанський тиск погіршував загальне політичне падіння та доводив до краю боязкість міністрів.[21,65]
Поки корупція та запроданство були, очевидно, не настільки поширені, наскільки вважала громадська думка, саме це переконання в їхній повсюдності виявилося фатальним для панування політичного ладу. За станом на 1926 рік сейм, хоч і був обраний на основі загального виборчого права, не контактував з громадськістю, яка потребувала сильнішої та дисциплінованішої влади. Тим, хто отримав вигоду від цього падіння престижу законодавчої влади зокрема і парламентської політики загалом, був Пілсудський, який у травні та липні 1923 року вперто дотримувався своєї попередньої відмови від президентства, поступившися своїми військовими обов'язками та обравши виключну політичну самітність.
Пілсудський спричинив відставку з усіх посад його складу 28 травня правоцентристського коаліційного уряду, де лідер П'ясту Вінсенти Вітос був прем'єр-міністром, а націонал-демократи мали найважливіші портфелі та задавали політичний тон. Ця відставка утамувала голод селян з приводу радикальної земельної реформи, а невдала спроба уряду протистояти катастрофічній інфляції спричинила серйозне безладдя та призвела до падіння цього уряду 14 грудня 1923 року. Він був замінений позапартійним кабінетом міністрів на чолі з фінансовим експертом Владиславом Грабським, який був тісно зв'язаний з націонал-демократами.
Суміш політиків та експертів (кабінет Грабського керував головно за допомогою делегованих повноважень) таким чином вказувала на послаблення влади та престижу законодавчого органу. Кабінет рішуче змінював валютну та банківську системи, заступаючи безнадійно піддану інфляції марку злотим на золотій основі; уряд твердо збирав податки та енергійно впроваджував індустріалізацію. Але його підірвало падіння на світовому ринку цін на три головних продукти польського експорту — вугілля, лісоматеріали та цукор - і початок з 15 червня 1925 року тарифної війни Німеччини проти Польщі. За цих обставин програма Грабського поєднання промислового розвитку з фінансовою стабілізацією виявилася неспроможною, і черговий наїзд на злотий разом із суспільним неспокоєм змусили уряд 14 листопада 1925 року піти у відставку. Падіння уряду було широко інтерпретоване як поразка не лише демократії, але навіть напівдемократії, оскільки демократія, вважалося, вже зреклася разом з поступкою законодавчої влади широких декретних прав Грабському на початку терміну дії його уряду.
Тоді розкрутилася нова інфляційна спіраль, і шалено зросло безробіття. Суспільне розчарування було глибоким; великі жертви останніх двох років виявилися марними. Але хоча Пілсудський виграв у цій атмосфері кризи та катастроф, його час ще не прийшов; політичні партії наважилися ще на одну спробу широкої парламентської коаліції. 20 листопада 1925 року був сформований кабінет на чолі з міністром закордонних справ попереднього уряду Грабського графом Александером Скржинським.[9,120]
Зловісним був спосіб формування кабінету Скржинського. Парламентські лідери п'яти партій, членів коаліції - націонал-демократичної, християнсько-демократичної, селянської П'яст, національно-трудової та соціалістичної (селянська партія Визволєніє була єдиною основною польською групою, яка ухилилася від участі або підтримки) — розподілили портфелі, а потім запросили Скржинського як непартійну людину очолити цей кабінет. Прем'єр-міністр, який зберіг також портфель міністра закордонних справ, був фактично сторонньою людиною у власному уряді. Він був зобов'язаний своїм становищем тому факту, що партійні лідери не довіряли один одному достатньо, аби зголоситися на видатну політичну фігуру прем'єр-міністра, та тому очікуванню, що його добра репутація на Заході (він пристосував зовнішню політику Польщі до системи Локарно) могла б полегшити там пошуки позичок та кредитів Польщі. Відома як уряд "національної згоди", ця п'яти- партійна коаліція була особливо недоречною, тією, що складалася з партій, які дотримувалися діаметрально протилежних податкових та економічних теорій у ситуації нагальної та сильної податково-економічної кризи. Націонал-демократи наполягали на посадах міністрів фінансів та освіти (що були і вирішальні для економічної політики і для політики стосовно етнічних меншин) як ціну за входження у кабінет міністрів. З іншого боку, соціалісти визначилися, аби витискати з уряду витрати на стимулювання торгівлі та підвищення добробуту через міністерство громадських робіт та міністерство праці та добробуту. Хоча призначення військовим міністром одного з протеже Пілсудського здобуло його прихильність, цей кабінет був надто розірваний внутрішніми суперечностями, щоб займати сильну позицію в будь-якому спірному питанні або уникати остаточного розколу.
У березні та квітні 1926 року курс злотого впав. Багато банків зазнали фіаско, оскільки вклади панічно забиралися. Третина промислової робочої сили стала безробітною, і це без урахування виходу молоді на ринок праці або кількох мільйонів "надлишків" сільських злидарів. Демонстрації безробітних та бунти з людськими жертвами траплялися у багатьох містах. Вимоги ввести диктатуру стали поширенішими та відвертішими, і навіть ті, хто опирався цьому суворому засобу, домагалися перегляду конституції, аби посилити президента та надати йому дійової влади для розпуску законодавчої влади.
Міністр фінансів, націонал-демократ, наполягав на цілковито дефляційній політиці стосовно кризи. Він роз'єднав автоматичне співвідношення заробітної плати та цін (скасування надбавки за вартість життя), звільнення 18 000—25 000 залізничників та жорстке скорочення (приблизно на 35 відсотків) компенсаційних виплат хворим, інвалідам та людям похилого віку. Він також підняв усі податки, за винятком податку на реальну власність, на 10 відсотків та запровадив подушний податок у п'ять злотих на особу. Ціни на газ, електрику, пальне, сіль, тютюн, сірники та алкоголь зросли з тим, щоб відповідні державні підприємства та монополії стали економічно життєздатними.
Соціалісти також прагнули збалансувати бюджет, але не безсоромно за рахунок робітників, службовців та державних чиновників. Соціалісти зазнали подвійних утруднень. Спочатку вони пропонували зменшити витрати скороченням вартості утримання поліції та армії, але відмовилися від останньої пропозиції на вимогу свого колишнього товариша Пілсудського, якого багато з соціалістів досі вважали одним з них. Також спочатку вони погоджувалися на тримісячне скорочення у надбавці за вартість життя державним службовцям, але, знітившися від тиску комуністів на свою лівицю та від ображеної відповіді тих вражених, вони відмовилися наприкінці березня продовжувати цю поступку. Потім вони вимагали також негайних масштабних вкладень у будівництво та промисловість, аби змінити криву безробіття, так само як тяжке оподаткування капіталу та суттєве збільшення податку на реальну власність. Коли націонал-демократи відмовилися обговорювати таку політику, маршал (спікер) сейму 18 квітня 1926 року скликав надзвичайну конференцію політичних лідерів, яка виявилася невдалою. Дебати були скоріше формальними, ніж справжніми, після того як кожна сторона протягом кількох днів мала застереження, що не повинна піти. Зазнавши поразки у спробі замінити податково-економічну програму правиці своєю соціалісти 20 квітня відкликали своїх міністрів з уряду.
Наступного дня Скржинський повідомив президента Войцеховського про відставку всього свого кабінету, але той переконав Скржинського відстрочити цей крок до того, як проект бюджету на травень-червень буде прийнятий сеймом аби уникнути урядового вакууму протягом критичного часу першотравневих робітничих демонстрацій. Лідери правиці та центру, які вели переговори між собою про поновлення коаліції 1923 року, наполягали, аби Скржинський замінив міністрів-соціалістів, що вибули, членами своїх партій та подовжив діяльність уряду на такій реконструйованій основі. Втім, водночас Скржинський був переконаний, шо Польщею не можна керувати проти волі Пілсудського та соціалістів. Отже, він тимчасово перерозподілив попередні портфелі соціалістів на непартійній та "діючій" основі, і після того, як Першотравень, так само, як і національне свято 3 травня, мирно минули, і пройшов проект бюджету на травень-червень, Скржинський подав у відставку 5 травня 1926 року, поклавши початок останній й найжорстокішій урядовій кризі парламентської доби.
Лідери правиці та центру знехтували скептицизмом Скржинського та інших державних мужів, що рефлектували, стосовно можливості урядування в Польщі проти і Пілсудського, і соціалістів та ігнорували також той факт, що законодавча влада, в якій вони керували, спираючися на арифметичну більшість, вже не віддзеркалює політичних настроїв громадськості, роздратованої хронічними кризами, їхнє формування ще одного коаліційного кабінету на чолі з Вітосом 10 травня та одночасні їхні натяки на радикальне видалення їхніх ворогів з державного апарату спровокувало насильницький випад у відповідь з боку Пілсудського та лівиці 12—14 травня 1926 року. Відтоді Пілсудський був переконаний, що надавав партійній системі досить часу, аби виправитися, і що його більше не можуть засуджувати за передчасне або непотрібне, або просто самовдоволене захоплення влади.
На додаток до цього нещасливого опису парламентського виродження, дві інших групи проблем — організація армії та зовнішня політика — торували шлях до перевороту Пілсудського.
Розділ 2. Здобуття незалежності Польщі та становлення Польської держави
2.1 Перша світова війна, плани великих держав щодо Польщі та реакція поляків на початок війни
Влітку 1914 р. з початком військового конфлікту між центральними державами і країнами Антанти постала реальна можливість об'єднання польських земель і відновлення польської державності під егідою одного з воєнно-політичних блоків. Відповідно до орієнтації польські політичні сили в роки світової війни утворювали різноманітні союзи і коаліції.
На перемогу Антанти орієнтувалась Національно-демократична партія (НДП — "ендеки") та її прихильники, що утворили Польський національний комітет (ПНК). Восени 1917 р. його було визнано Францією, Англією, Італією і США як уряд майбутньої польської держави. Ставку на Австро-Угорщину робили галицькі партії і частина Партії польських соціалістів (ППС — фракція). Пронімецької орієнтації дотримувалось угруповання ППС на чолі з Ю.Пілсудським, Польське стронніцтво людове (ПСЛ), Національний селянський союз та інші об'єднання.
Хід війни не виправдав жодного з розрахунків і лише перемога Антанти та США на заключному етапі війни дозволила, політичним силам зайняти більш визначену позицію щодо "польського питання". Тим більше, що право поляків возз'єднатися і відновити польську державність визнавали Тимчасовий, а згодам більшовицький уряд Росії. Необхідність створення польської держави із виходом до моря підкреслювалась у програмі миру американського президента В.Вільсона від 8 січня 1918 р. і спільній червневій декларації глав урядів Англії, Франції та Італії.
Восени 1918 р. за умов успіхів польського національного руху, глибокої політичної та економічної кризи, що охопила наприкінці світової війни Німеччину та Австро-Угорщину, революційних змін в Росії, активізувалась боротьба політичних сил за владу. Наприкінці жовтня 1918 p. галицькі партії створили в Кракові Польську ліквідаційну комісію (ПЛК), яка перейняла від окупаційних органів повноваження в Західній Галичині. Народна рада виникла в Тешинській Сілезії. У залишеному австрійськими військами Любліні 5 листопада за активної участі лівих соціал-демократів, соціалістів, Бунду, профспілок, лідери яких мали багаторічні контакти з російськими більшовиками, постала Рада робітничих депутатів.[9,129]
На противагу люблінській Раді 7 листопада було сформовано Тимчасовий народний уряд на чолі з галицьким соціалістом І.Дашинським. Того ж дня в урядовому маніфесті "До польського народу" декларувалось утворення демократичної парламентської держави — Польської народної республіки. Разом із поваленням Регентської ради, яка з вересня 1917 р. репрезентувала польську владу на окупованих німецькими військами територіях, заявлялось про намір уряду націоналізувати найважливіші галузі економіки, велику земельну власність, провести аграрну реформу, реорганізувати адміністративну систему і освіту, ввести 8-годинний робочий день, розвивати соціальне законодавство тощо.
Водночас німецькі політики, навіть за умов завершення Першої світової війни, намагались не втратити контроль над процесом відновлення польської державності і зробили ставку на Ю.Пілсудського — визнаного авторитету серед поляків. Вже після підписання Комп'єнського перемир'я, 14 листопада у Варшаві Регентська рада передала йому всі державні повноваження і невдовзі самоліквідувалася. Тоді ж був сформований новий Тимчасовий уряд на чолі з соціалістом Є.Морачевським. Влада цього уряду була визнана ПЛК, Народною радою Тешинської області. Згідно декрету від 22 листопада про організацію тимчасової верховної влади, підписаного Є.Морачевським і Ю.Пілсудським, останній оголошувався Начальником держави і повинен був здійснювати "вищу владу у Польській республіці" до скликання Установчого сейму. Визначені повноваження Ю.Пілсудського — призначення уряду, затвердження бюджету і законодавчих актів у формі урядових декретів, повнота військової влади, наближались до диктаторських.
Увага уряду була приділена як встановленню контролю у провінціях, так і першочерговим соціально-економічним перетворенням. На 26 січня 1919 р. призначено вибори Установчого сейму і затверджено порядок їх проведення на основі загального, рівного, пропорційного виборчого права й таємного голосування. Активізувались воєнні дії проти Західно-Української Республіки (ЗУНР), що призвели до окупації Східної Галичини у липні 1919р.
Зважаючи на нестійкість політичного становища нової держави, яка не отримала визнання держав-переможниць, і необхідність досягнення порозуміння з проантантівським ПНК в Парижі Ю.Пілсудський вдався до поступок. В середині грудня були розірвані дипломатичні відносини з Німеччиною, а в ході переговорів з прибулими до Варшави представниками Антанти і США домовлено про зміну уряду. 16 січня 1919 р. главою новоствореного за участю ПНК кабінету став один з лідерів ендеків, всесвітньо відомий піаніст І.Падеревський. Представники ж Ю.Пілсудського поповнили ПНК, що став офіційною делегацією країни на Паризькій мирній конференції. Розпочалась смуга визнання Польщі з боку країн світу.
Перші вибори на території Польщі відбулись у визначений строк — 26 січня 1919 р. лише на території Королівства Польського і Західної Галичини. У ході приєднання територій додаткові вибори проводились на протязі наступних 14 місяців. Перемогу на них здобули праві політичні сили, що утворили в сеймі коаліцію — Народно-національний союз. Ліву фракцію сейму складали депутати від партій, що недавно підтримували "народні уряди" та вибороли третину голосів виборців. Селянські партії, які обстоювали проведення аграрної реформи, сформували фракцію Центр. Чимало мандатів і 11% голосів виборців здобули партійні структури, що репрезентували національні меншини.
Одним з перших Установчий сейм прийняв закон про тимчасову організацію влади, так звану Малу конституцію, яка мала діяти до прийняття Основного закону. Суверенною законодавчою владою з правом прийняття законів проголошувався Установчий сейм. Йому підкорялися всі органи виконавчої влади, начальник держави, уряд. Представником держави і вищим виконавцем рішень сейму у цивільних і військових справах" визнавався начальник держави, позбавлений законодавчої ініціативи. Він же репрезентував державу в міжнародних стосунках. Крім конституційного питання у липні 1919 р. сейм затвердив основні принципи аграрної реформи, прийняв закон про 46-годинний робочий тиждень на промислових підприємствах, про обов'язкове страхування та інші. Також депутати пильно стежили за становленням польських кордонів.
Західні кордони Польщі були визначені Версальським мирним договором (28 червня 1919 p.). Вона отримувала район Познані і частину Західної Пруссії з Торунем. Ці землі утворювали коридор, який давав Польщі вихід до Балтійського моря. Місто-порт Данціг ставав вільним містом під контролем Ліги Націй (ЛЯ). У спірній південній частині Східної Пруссії (Мазурах) і Верхній Сілезії вирішено провести плебісцит. У першому випадку Німеччина легко здобула перемогу в ході опитування 11 липня 1920 р. Щодо Верхньої Сілезії проблема виявилась набагато складнішою. Лише після втручання ЛН Німеччина отримала північну і західну частину цієї області, а решта дісталася Польщі .
У тривалу суперечку між Польщею і Литвою з приводу Віленщини втрутилася Верховна рада союзних держав, яка у липні 1920 р. рекомендувала віддати литовцям Вільнюс та навколишні райони. А потім його було зайнято Червоною Армією в ході радянсько-польської війни 1920 р. й одразу передано Литві за двосторонньою домовленістю. Проте в жовтні цього ж року поляки захопили Вільнюс і Віленщину, а невдовзі включили їх до складу польської держави .
Затягнулось також становлення польсько-чехословацького кордону в Тешинській Сілезії, населеній переважно поляками. У липні 1920 р. конференція послів Антанти поділила її навпіл, залишивши Чехословаччині шахти Остравського басейну. Набагато складнішим виявилось питання про східні кордони Польщі, яке займало одне з центральних місць в її зовнішній політиці.
Розраховуючи на підтримку західних держав, чимало польських політиків жадали повернення до кордонів 1772 р. і утворення під егідою Польщі федерації східноєвропейських народів на противагу більшовицькій Росії. Разом із воєнною кампанією проти ЗУНР поляки розгорнули воєнні дії проти більшовиків, і в травні 1919 р. їхній кордон сягав аж до Мінська та Бобруйська.[20,36]
Наприкінці року союзники в черговий раз визнали за необхідне встановити східний кордон Польщі, а утворена Паризькою мирною конференцією комісія у польських справах визначила межі цих територій. 8 грудня 1918 р. французький прем'єр Ж.Клемансо оприлюднив офіційну волю Антанти: кордон мав проходити через Гродно, Ялівку, Немирів, Брест-Литовський та на схід від Перемишля. Зі свого боку радянська сторона 22 грудня запропонувала Польщі мир на основі цілковитої незалежності та зобов'язання не переходити лінії, на яких стояли польські війська.
Польський уряд І.Падеревського відкинув як радянські пропозиції, так і запропонований Антантою кордон. 21 квітня 1920 р, у Варшаві підписано військово-політичний договір з урядом Директорії. Польща визнавала українськими території до кордонів 1772 р., а УНР погодилась на приєднання до Польщі Східної Галичини, Західної Волині та частини Полісся. Додаткова військова конвенція передбачала взаємне порозуміння військового командування обох країн на випадок спільної акції польсько-українських військ проти більшовиків.
26 квітня 1920 р. польські війська і дивізії Петлюри рушили в Україну з гаслом: "За вашу і нашу свободу!". Добре організована польсько-українська армія прорвала лінію фронту більшовицьких військ і 7 травня вступила в Київ. Проте більшовики зібрали резерви і розпочали контрнаступ. По тижневі важких боїв на Південно-Західному фронті лінія оборони польських військ 5 червня була розірвана і Перша кінна армія вийшла в тил 3-і польської армії.