Xreferat.com » Рефераты по истории » Релігійний фактор в історії Росії

Релігійний фактор в історії Росії

залишалася комісія боярської думи, а більш важливі справи пересилали для вирішення в похід царю. Але Никон підкорив комісію боярської думи своїй владі. Під час відсутності царя, вона стала доповідати всі справи йому. У вироках по справах з'явилася навіть формула: «...святіший патріарх вказав і бояри присудили».16

Зарозумілість Никона і його активність росли разом з успіхами зовнішньої політики Росії, тому що у визначенні її курсу він теж брав діяльну участь.

Але за невдачі 1656-1657 р. у зовнішній політиці оточення царя склало провину на Никона. Активним втручанням буквально в усі справи держави і прагненням нав'язати усюди свої рішення, у тому числі шляхом погроз (щонайменше двічі через незгоду царя з його «радами» Никон загрожував залишенням патріаршої кафедри), став тяготитися і цар. Почалося охолодження відносин між ними. Патріарха рідше стали запрошувати в царський палац, Олексій Михайлович все частіше спілкувався з ним за допомогою посильних з царедворців і робив спроби обмежити його владу, з чим, звичайно, не бажав миритися Никон. Цю зміну використовували світські і духовні феодали. На Никона зводилися обвинувачення в порушенні законів, користолюбстві і жорстокості.

Відкрите зіткнення між царем і патріархом, що призвело до падіння Никона, яке відбулося в липні 1658 р. Приводом для нього послужила образа окольничим Б.М. Хитрово патріаршого стряпчого князя Д. Мещерського 6 липня під час прийому до Кремля грузинського царевича Теймураза (Никон не був запрошений). Патріарх листом зажадав від царя негайного покарання Б.М. Хитрово, але одержав лише записку з обіцянкою розслідувати справу і побачитися з патріархом. Никон не задовольнився цим і розцінив подію як відкриту зневагу до його сану глави російської церкви. 10 липня 1658 р. цар не з'явився на урочистій обідні в Успенському соборі. Князь, що прийшов замість його, Ю. Ромодановський сказав Никону: «Царська величність ушанував тебе як батька і пастиря, але ти цього не зрозумів, тепер царська величність велів мені сказати тобі, щоб ти надалі не писався і не називався великим государем і шанувати тебе надалі не буде». По закінченню служби Никон оголосив про залишення патріаршої кафедри. Він розраховував, що його безпрецедентний крок викличе замішання в урядових колах і в країні, і тоді він зможе диктувати умови свого повернення царю. Подібне положення не влаштовувало царську владу.17

Єдиний вихід з становища, що створилося, полягав у скиненні Никона і виборі нового патріарха. З цією метою в 1660 р. був скликаний церковний собор, який виніс рішення про позбавлення його патріаршого престолу і священства, пред'явивши Никону обвинувачення в самовільному видаленні з патріаршої кафедри. Єпіфаній Славинецький, виступивши, указав на незаконність рішення собору, тому що Никон не був винен у єретицтві, і судити його мали право лише інші патріархи. З огляду на міжнародну популярність Никона, цар був змушений погодитися і розпорядитися скликати новий собор за участю всесвітніх патріархів.

У листопаді 1666 р. патріархи прибули в Москву. 1 грудня Никон став перед собором церковних ієрархів, на якому був присутній цар з боярами. Всі обвинувачення патріарх або заперечував, або посилався на своє неведення. Никона присудили до позбавлення патріаршого престолу, але зберегли за ним колишній титул, заборонивши втручатися «у мирські справи Московської держави і всея Росії, крім своїх трьох монастирів, даних йому і вотчин їх; у них бо, аще хоче, так міркують мирські справи».18 Місцем заслання патріарха визначили Ферапонтів монастир.

Але питання про співвідношення «священства» і мирської влади залишалося відкритим. Зрештою, сторони які сперечалися прийшли до компромісного рішення: «Цар має перевагу в справах цивільних, а патріарх – у церковних». Це рішення залишилося не скріпленим підписами учасників собору і не ввійшло до складу офіційних діянь собору 1666-1667 р.


1.3. Вплив церковної реформи на соціальне життя Росії. Церковний розкол.

Впровадження нових обрядів і богослужіння по виправлених книгах багато хто сприйняв як запровадження нової релігійної віри, відмінної від колишньої, «істинно православної». Виник рух прихильників старої віри - розкол, родоначальниками якого були провінційні ревнителі благочестя. Вони стали ідеологами цього руху, склад учасників якого був неоднорідним. Серед них було багато малозабезпечених служителів церкви. Виступаючи за «стару віру», вони виражали невдоволення посиленням гніту з боку церковної влади. Більшість же прихильників «старої віри» становили посадські люди і селяни, незадоволені зміцненням феодально-кріпосницького режиму і погіршенням свого положення, що вони зв'язували з нововведеннями, у тому числі й у релігійно-церковній сфері. Реформу Никона не прийняли й окремі світські феодали, архієреї і ченці. Відхід Никона породив у прихильників «старої віри» надії на відмову від нововведень і повернення до колишніх церковних чинів і обрядів. Розшуки розкольників, проведені царською владою, показали, що вже наприкінці 50-початку 60-х років XVII в. у деяких місцевостях цей рух придбав масовий характер. При цьому серед знайдених розкольників поряд із прихильниками «старої віри» виявилося чимало послідовників навчання ченця Капітона, тобто людей, що заперечували необхідність професійного духівництва і церковної влади.

У цих умовах керівником православної церкви Росії стала царська влада, яка після 1658 р. зосередилася на вирішенні двох основних завдань - закріпленні результатів церковної реформи і подоланні кризи в церковному управлінні, викликаної залишенням Никоном патріаршої кафедри. Цьому покликані були сприяти розшуки розкольників, повернення з заслання протопопа Авакума, Данила й інших священнослужителів, ідеологів розколу, і спроби уряду схилити їх до примирення з офіційною церквою (Іван Неронов примирився з нею ще в 1656 р.). Рішення цих задач розтяглося майже на вісім років, в основному через протидію Никона.19

Новим патріархом церковний собор обрав архімандрита Троїце-Сергієва монастиря Іоасафа. За вимогою східних патріархів скликаний собор засудив старі обряди і скасував постанову Стоглавого собору 1551 р. про ці обряди, як необґрунтовані. Віруючі, котрі додержувалися старих обрядів і захищали їх, були засуджені як єретики; було запропоновано відлучати їх від церкви, а світській владі - судити їх цивільним судом як супротивників церкви. Рішення собору про старі обряди сприяли оформленню і закріпленню розколу російської православної церкви на офіційну, що панувала в суспільстві церкву і старообрядницьку. Остання в тих умовах була ворожою не тільки офіційній церкві, але і тісно зв'язаній з нею державі.20

У 1650-1660-х роках виник рух прихильників «старої віри» і розколу в російській православній церкві.

Послідовним виразником і провідником політики ворожості і нетерпимості до старообрядництва й інших церковних супротивників, іновірству, іноземцям, їхній вірі і звичаям, до світських знань був Іоаким - патріарх із 1674 по 1690 р. Супротивниками прагнення до світських знань, зближення з Заходом і поширення іноземної культури і звичаїв були також вожді розколу, у їх числі протопіп Авакум, і сформовані в останній третині XVII в. старообрядницькі релігійні громади.

Царська влада активно підтримала церкву в боротьбі з розколом і іновірством і використовувала при цьому всю міць державного апарату. Вона виступила також ініціатором нових заходів, спрямованих на удосконалювання церковної організації і подальшу її централізацію.

Розкол останньої третини XVII в. - це складний соціально-релігійний рух. У ньому брали участь прихильники «старої віри» (вони становили більшість учасників руху), члени різних сект і єретичних течій, що не визнавали офіційну церкву, ворожі їй і державі, тісно зв'язаній з цією церквою. Ворожість розколу офіційної церкви і державі визначалася аж ніяк не розбіжностями релігійно-обрядового характеру. Її обумовили прогресивні сторони ідеології даного руху, його соціальний склад і характер. 21

До прогресивних сторін ідеології розколу варто віднести освячення, тобто релігійне обґрунтування різних форм опору влади офіційної церкви і феодально-кріпосницької держави, боротьбу за демократизацію церкви.

Складність і суперечливість руху розколу проявилися в повстанні в Соловецькому монастирі 1668—1676 р., який почався як виступ прихильників «старої віри». Аристократична верхівка «старців» виступала проти церковної реформи Никона, рядова маса ченців - поверх того - за демократизацію церкви, а «бєльці», тобто послушники і монастирські працівники,— проти феодального гніту, і зокрема проти кріпосницьких порядків у самому монастирі.

Для придушення руху були використані різні засоби, у тому числі ідеологічні.

Але головними були насильницькі засоби боротьби з розколом, що за вимогою церковного керівництва застосовувала світська влада. Смуга репресій почалася з заслання ідеологів розколу, що відмовилися від примирення з офіційною церквою на церковному соборі в квітні 1666 р.; з них протопопи Авакум і Лазар, диякон Федір і колишній чернець Єпифаній були заслані і утримувалися у в'язниці Пустозерська. За засланнями пішла масова страта, тих хто залишився в живих учасників Соловецького повстання (стратили більш 50 чоловік). На настільки суворому покаранні настояв патріарх Іоаким. Жорстокі кари, включаючи страти, частіше практикувалися при Федорі Олексійовичеві (1676—1682 р.). Це викликало новий виступ розкольників у дні Московського повстання 1682 р. Невдача «заколоту» прихильників старої віри» спричинила за собою страту їхніх вождів. Ненависть класу, що панував, і офіційної церкви до розколу і розкольників одержала вираження в законодавстві. Відповідно до указу 1684 р., розкольників належало катувати і далі, якщо вони не скоряться офіційній церкві, стратити. Тих з розкольників, хто, бажаючи врятуватися, скориться церкві, а потім знову повернеться до розколу, належало «страчувати смертю без іспиту». Це поклало початок масовим гонінням.22


2. Церква в першій чверті ХХ столітті.


В другій половині XIX сторіччя до «проклятого» питанням, над якими болісно міркувало російське суспільство, додався ще один - про волю віросповідань. Які ж повинні бути взаємини держави і церкви? - сперечалися представники різних соціальних шарів, рухів і груп, думаючи, що відповідь на це головне питання і визначає волю і несвободу особистості у виборі релігії, права віруючих і невіруючих, місце і роль релігійних організацій у суспільстві і т.д. Царський уряд і державна церква - Російська православна - виступали за збереження союзу держави і церкви. Ліберальна буржуазія ратувала за визначені реформи в державно-церковних відносинах, вигнання з громадського життя найбільш волаючих феодально-кріпосницьких пережитків у релігійній політиці держави, хоча і не вважала за можливе підтримувати повне відділення церкви від держави. У соціалістичному русі Росії, і насамперед з боку більшовиків, висувався і відстоювалася теза «відділення церкви від держави і школи від церкви».

Історія розпорядилася так, що кожна із сил, що стояли на перерахованих вище позиціях, мала шанс здійснювати своє бачення державної церковної політики.

Самодержавство розташовувало найбільшим історичним часом, але до початку XX сторіччя усе свідчило про банкрутство його «релігійної політики». Про це ж говорять і поступки, на які в роки революції 1905-1907 р. змушений був піти уряд. Укази про віротерпимість, про порядок устрою старообрядницьких громад привносять у суспільство елементи релігійної волі. Ліберали тепер одержали можливість реально вплинути на зміну церковного курсу. У Державну думу вноситься на розгляд ряд віросповідних законопроектів, із прийняттям яких зв'язувалося розширення релігійних воль. Однак смуга, що наступила після поразки революції, реакції не дозволила цим надіям збутися. Але одночасно недозволенність релігійного питання ставала істотним елементом революційної ситуації, що складається в Росії.

Лютий 1917 року поставив Російську Православну церкву в зовсім нове і незвичайне для неї положення. Вперше з часів Петра 1 церква звільнялася від підпорядкування державі.

Керівництво православної церкви визнало Лютневу революцію. 9 березня 1917 року Святіший синод призвав віруючих “довіритися Тимчасовому уряду, щоб працями і подвигами, молитвою і покорою полегшити йому велику справу запровадження нових початків державного життя”.

Самій церкві тепер докорінно треба було змінити своє життя. Ці зміни почалися негайно. З весни 1917 року Православні єпископи вперше за сотні років стали обиратися самими віруючими на єпархіальних з'їздах.

Ідеї скликання соборів і відновлення патріаршества висловлювалися в середовищі духовенства і громадськості ще в Х1Х ст. У 1905 році члени Святішого синоду навіть запропонували царю скликати собор і обрати патріарха. Микола ІІ відповідав, що настільки великі справи не повинні відбуватися в такий тривожний час. По іронії долі час, у який їх довелося здійснювати, виявився ще більш тривожним.23

15 серпня 1917 року в Успенському соборі Московського Кремля відкрився Помісний собор Російської Православної церкви. На відкритті собору був присутній глава Тимчасового уряду Олександр Керенський. Московський митрополит Тихон говорив, що собор “утілив мрії і сподівання кращих синів Російської Церкви, які жили думкою про поновлення соборного життя церкви, але не дожили до цього щасливого дня”.24

Через три дні після Жовтневого перевороту, 28 жовтня, Собор прийняв рішення про відновлення в Російській Православній церкві патріаршества, скасованого в 1703 році

5 листопада на патріарший престол був обраний митрополит Тихон. Робота Помісного собору продовжувалася більше року. Він закінчив її 1 вересня 1918 року, ставши свідком найбільших потрясінь і змін у житті країни.


2.1. Декрет про свободу совісті.

20 січня 1918 року Раднарком прийняв Декрет про свободу совісті, що “відокремлював церкву від держави”. Кожна людина одержувала право "сповідати будь-яку релігію чи не сповідати ніякої". Заборонялося будь-яке обмеження прав по ознаці віри.

Декрет також “відокремлював школу від церкви”. У школах заборонялося викладання Закону Божого.

Крім того, декрет позбавляв церкву, і різні релігійні суспільства права мати власність. Усе їхнє майно повинне було перейти в розпорядження держави. Декрет, особливо останню його частину, духовенство сприйняло як гоніння на церкву. Помісний собор Російської Православної церкви помітив це: “Доселе Русь была святой, а теперь хотят сделать её поганой”.25

Після перемоги Жовтневої революції протягом жовтня — грудня 1917 р. Раднарком прийняв ряд декретів, звертань і постанов («Про землю», «Декларація прав народів Росії», «До всіх працюючих мусульман Росії і Сходу», «Про розірвання шлюбу» і т.д.), які стосувалися національно-державного, соціально-економічного і культурного будівництва. У них одночасно дозволялися і деякі з питань діяльності релігійних організацій. Передбачалося більш докладно розглянути державно-церковні проблеми в спеціальному декреті. З метою підготовки його проекту в грудні 1917 р. створюється особлива комісія. «Нові початки», що вводяться в державне і громадське життя країни, уже змінювали становище віруючих різних конфесій, релігій і релігійних суспільств: одні втрачали колишню економічну могутність, становище що першенствує і привілеї, інші здобували «волі і права». Але усі вони з пильною увагою стежили за діями радянського уряду, очікуючи його подальших кроків, що торкалися сфери їх інтересів. Багато в чому характер нових державно-церковних відносин, що формуються, залежав від того, як складуться відносини між радянською державою і колишньою державною церквою - Російської православної.26

2 грудня 1917 р. на засіданні Помісного собору був прийнятий спеціальний акт - «Про правове становище Російської православної церкви». Він став одним з основних підсумків першої сесії Помісного собору, що засідав у Москві ще із серпня. Хоча в центрі уваги собору були питання власне «церковного відновлення», але в міру загострення ситуації в країні його діяльність здобувала усе більш політизованого характеру. З літа й особливо восени 1917 р. на сторінках церковної преси, у проповідях духівництва наростає хвиля «викриття» і «спростування» соціалізму; більшовиків обвинувачують у «шкідництві», «зрадництві Батьківщини» і т.п.27

Приступаючи до обговорення законопроекту «Про правове становище Російської православної церкви», члени Собору виходили з припущення, що «нинішні влади» не протримаються більш одного-двох місяців. А тому пропонували зберегти «головне становище» православної церкви серед інших релігійних об'єднань; оголосити церковний календар державним, а церковні свята вихідними днями; установити порядок, при якому «глава держави», міністри освіти і сповідання повинні бути в обов'язковому порядку православного сповідання; запровадити у всіх навчальних закладах викладання закону божого; відчисляти щорічно на нестатки православної церкви кошти з державного бюджету. Іншими словами, орієнтир був на збереження «союзницьких відносин» православної церкви з державою і її «особливого» становища в суспільстві, на розширення, насамперед для неї, «волі дій».

31 грудня есерівська газета «Справа народу» повідомляє про намір уряду найближчим часом розглянути проект декрету про відділення церкви від держави, і тут же викладається його зміст: релігія оголошується «приватною справою громадянина», визнається право кожного сповідати або не сповідати релігію, забороняється яке-небудь обмеження «волі совісті», не допускаються церковні обряди і викладання «релігійних предметів» у державних установах і навчальних закладах, «церковні і релігійні суспільства» позбавлялися прав володіння власністю і прав юридичної особи, а майно їх надходить у власність держави», як майно приходів, так і церковні будинки передавалися у відання «волосних, земських і міських самоуправлінь», скасовувалися і релігійні клятви і присяги, а «духовні особи» відсторонялися від записів актів цивільного стану.28

Цілком або у викладі проект декрету опублікувала і церковна преса. Таким чином, віруючі і невіруючі, релігійні організації одержали уявлення про спрямованість державної «церковної політики» і можливість висловити свою думку про неї.

Серед ієрархії і духівництва православної церкви превалювало негативне відношення до проекту, що розглядався як акт, що узаконює «гоніння» на релігію і церкву, як «погроза» усякому вільному волевиявленню в питаннях релігії. Саме тому перше ж засідання другої сесії Помісного собору, що відкрилася 20 січня 1918 р., було присвячено виробленню заходів «протиборства» діям влади і захисту «церкви Божої». Тоді ж було оголошено на Соборі і патріарше послання до духівництва і віруючим. У ньому через біблійні алегорії мову проглядає відвертий заклик до невизнання і непокорі радянській владі, відкиданню всіх її актів, що стосується церкви. Тихон анафемствував (проклинав) і владу, і тих, хто проводив і виконував її постанови або хоча б співчував їй. І на Соборі і поза ним послання було сприйнято як антибільшовицьке, антиурядове.29

Звістка про патріаршу анафему «ворогів церкви і держави» повідомляється віруючим через посланників Собору. Вони зачитували його в храмах, тлумачили зміст алегорій, призивали до згуртування «воєдино» заради підтримки патріарха і захисту церкви. До вечора про послання Тихона стало відомо в Петрограді. Ближче до ночі скликається засідання Раднаркому. На ньому нарком юстиції І.3. Штейнберг (лівий есер) і завідувач відділом Наркомюста М. Рейснер представили проект декрету «Про волю совісті, церковних і релігійних товариствах». З урахуванням ряду ленінських виправлень і доповнень декрет приймається, а ранком, 21 січня, текст його публікується в газетах «Правда» і «Известия».30

Прийнятий декрет підтверджував вірність принциповим становищам «церковної політики» Радянської держави, проведеної з Жовтня 1917 р., і разом з тим він ставав «інструментом», за допомогою якого суспільство «очищалося» від феодально-буржуазних обмежень, які ще зберігалися, волі совісті, коли, за словами В. И. Леніна, «церква була у фортечній залежності від держави, а російські громадяни були у фортечній залежності у державній церкві, коли існували і застосовувалися середньовічні, інквізиторські закони, переслідування за віру або за невір'я, що насилували совість людини...».

Декрет скасовував усяку дискримінацію громадян у зв'язку з їхнім відношенням до релігії, проголошував світськість держави і школи; усував розподіл релігійних організацій на «пануючі», «терпимі» і «гнані» — усі вони ставали рівноправними «приватними товариствами», що утворяться на добровільних початках і утримуються за рахунок віруючих; створював правові, організаційні і матеріальні умови, коли кожен громадянин міг вільно визначити своє відношення до релігії і робити згідно своїх переконань. Можна сказати, що в січні 1918 р. Росія встала урівень з найбільш передовими буржуазними державами того часу, що у своїх конституційних актах закріплювали принцип волі совісті. Але не тільки. Вона зробила ще один і дуже принциповий крок уперед, гарантуючи не тільки право на віру, але і право не мати релігійних переконань, бути атеїстом.

Звертаючи сьогодні до осмислення декрету як частини ленінської спадщини, варто враховувати конкретно-історичні умови, у яких він був прийнятий. В. И. Ленін вважав, що необхідність декретів цього періоду викликалася потребою намітити шляхи соціалістичного будівництва, причому він допускав, що щось у них може виявитися нездійсненним, помилковим, не витримає іспиту часом. Відповідно декрет про відділення церкви від держави не ставив задачі розв'язати всі проблеми, зв'язані з правовим становищем релігійних організацій у соціалістичному суспільстві. І це розуміли, і про це говорили ті державні діячі, що мали безпосереднє відношення до реалізації декрету в життя, і в ті роки ніхто не помишляв про його «непогрішність» і «непорушність».

Конкретно-історична обстановка визначала необхідність уведення деяких тимчасових обмежень у діяльності релігійних об'єднань. Це в першу чергу відноситься до питання про церковну власність і надання релігійним суспільствам прав юридичної особи. Однак наступні події в країні відсунули надовго процес демократизації норм і становищ декрету, «зняття» його жорстко обмежувального характеру.

І послання патріарха Тихона, і декрет «Про волю совісті, церковних і релігійних товариствах» відразу ж виявилися в центрі уваги Помісного собору.

У постанові Собору декрет був розцінений як «злісний замах на весь лад життя православної церкви й акт відкритого проти неї гоніння». Під страхом відлучення від церкви заборонялося віруючим яку-небудь участь у проведенні цього декрету в життя. У звернені ж до «православного народу» віруючі призивалися об'єднуватися навколо храмів, «становити» союзи для захисту «заповітних святинь», і якщо прийдеться, то і «кров свою пролити й удостоїтися вінця мученицького, чим допустити віру православну ворогам на наругу».31

Послання патріарха, постанова і звернення Собору широко поширювалися по країні. У січні — квітні 1918 р. по Росії прокотилася хвиля опору спробам увести декрет у життя. Організовувалися масові хрещені ходи і богослужіння на площах і в громадських місцях у підтримку церкви. Подекуди відбувалися акти насильства у відношенні представників органів влади. На адресу уряду направлялися колективні петиції з вимогою відмовитися від відділення церкви від держави і школи від церкви, з погрозами «народного опору» при його реалізації. У березні 1918 р. делегація Помісного собору відвідала Раднарком і від імені «ста мільйонів російського населення» зажадала, по суті в ультимативній формі, скасування декрету й інших розпоряджень, що стосується діяльності релігійних товариств. Російська православна церква демонструвала політичну непокору і відмовлялася виконувати вимоги держави. Ситуація погіршувалася і тим, що церква зайняла відверто негативну позицію не тільки у відношенні «церковної політики» держави, але й у відношенні всієї її внутрішньої і зовнішньої політики.32

І все-таки події зими — весни 1918 р. були у певній мірі несподіваними для більшовиків, що розраховували на швидке і відносно безболісне введення декрету. Заставою тому були впевненість у повній дискредитації «політичного обличчя» духівництва й органів церковного управління, ріст антиклерикальних настроїв у масах, у тому числі й у селі, у часи правління Тимчасового уряду і широка підтримка нею вимог РСДРП (б) (російської соціал-демократичної партії) провести рішуче відділення церкви від держави і школи від церкви.

Але провести в життя декрет, що називається, з ходу виявилося неможливим. До політичної протидії органів церковного управління і керівників релігійних організацій приєднувалося прикровенне, а де і відверте невдоволення з боку багатомільйонного селянства. Якщо воно в цілому підтримувало міри експропріації церковно-монастирської власності, проголошення рівності громадян поза залежністю від їх відношення до релігії, розірвання «союзу» церкви і держави, то у відношенні запровадження цивільної метрикації, позбавлення приходу власності, усунення в школи Закону Божого і деяких інших подібних заходів його позиція була не настільки однозначною. І було би спрощенням стверджувати, що на сторону церковного керівництва встали лише представники «скинутих класів» так окремі «віруючі-фанатики». Селянство виступило проти, як йому здавалося, «обмирщення» свого традиційного укладу життя, проти ламання «непорушних», у тому числі й у силу «освячення» їхніми православними канонами і догматами, підвалин «життя по вірі» у російському селі.33

Заважало проведенню декрету і відсутність на місцях підготовлених працівників і спеціальних державних органів, що займалися «церковною політикою», непослідовність місцевої влади, «ухили» убік «революційного натиску»; неясності і суперечливість деяких норм декрету; різне їхнє розуміння і навіть тривіальне незнання.

Життя наполегливо вимагало освіти спеціального органу державного управління, який би взяв на себе проведення в життя декрету. Спочатку ним стала Міжвідомча комісія, утворена при Наркомюсті з представників комісаріатів: внутрішніх справ, освіти, піклування й ін. Для участі в її роботі запрошені були представники православної, старообрядницької, римсько-католицької, греко-католицької й іншої церков. Однак швидко з'ясувалося, що в такому вигляді комісія не може бути дієздатною, оперативно відгукуватися на нестатки дня, залишалося неясним питання про її статус і повноваження, місце в системі центральних органів.

8 травня 1918 р. за пропозицією Наркомюста Раднарком розпускає Міжвідомчу комісію і доручає проведення в життя декрету «особливому відділу Наркомюста». Цей відділ одержав порядковий номер VIII (з 1922 р.—V), за ним закріпилося найменування «ліквідаційний». Планувалося при відділі зберегти консультативну комісію з представників релігійних організацій. На чолі відділу встав член колегії НКЮ П.А. Красиков.34

Знову створений VIII відділ відразу ж активно включився в діяльність по проведенню в життя декрету про відділення церкви від держави. Його співробітники виїжджають на місця, виступають на численних мітингах і зборах, зустрічаються з духівництвом і віруючими, розбирають скарги і конфліктні ситуації, ведуть велике переписування з провінцією. Формуються і місцеві органи відділу - при губісполкомах (у губерніях) утворюються відділи або підвідділи по проведенню в життя декрету про відділення церкви від держави, а в деяких губерніях - комісаріати з церковних справ. Роз'яснення і указівки відділу аж до вересня 1918 р. були єдиними правовими документами, що регламентують порядок вирішення практичних питань.35

В Конституції РСФСР, стаття про волю совісті була в наступній редакції:

«З метою забезпечення за трудящими дійсної волі совісті церква відокремлюється від держави і школа від церкви, а воля релігійної й антирелігійної пропаганди визнається за всіма громадянами»

У прийнятій з'їздом конституції були й інші статті, які стосуються «релігійного питання». Так, передбачалася можливість надавати «притулок» іноземним громадянам, переслідуваним за релігійні переконання, вводилися обмеження політичних прав у відношенні монахів і служителів культу.

З прийняттям конституції основні положення декрету про відділення церкви від держави стали нормою конституційного права, а VIII відділ покликаний був тепер, поряд із проведенням декрету в життя, забезпечувати і контролювати дотримання статті 13 Конституції РСФСР про волю совісті.

Численні запити з місць, практична діяльність відділу й аналогічних органів на місцях настійно вимагали вироблення документа, що визначав однаковість у діях центральних і місцевих органів влади при реалізації державної «церковної політики». Таким документом стала інструкція «Про порядок проведення в життя декрету «Про відділення церкви від держави і школи від церкви», опублікована 30 серпня 1918 р. у газеті «Известия», яка складалася із шести розділів і торкалася практично всіх питань, що виникали перед органами влади на місцях по проведенню в життя декрету, давала необхідний матеріал для їхнього дозволу. Процес відділення церкви від держави і нормалізація відносин між релігійними центрами і радянською владою затягся на кілька років. Причинами тому були, з одного боку, що вибухнула громадянська війна й інтервенція, а з іншої — курс органів церковного управління на конфронтацію з державною владою.

Загальне загострення політичної ситуації в країні влітку 1918 р.- заколоти, змови, повстання, білий терор у відношенні «вождів революції» - викликало з боку Ради Народних Комісарів відповідні заходи Відповідно до Постанови про «червоний терор» розстрілу підлягали «всі особи, причетні до білогвардійських організацій, змовам і заколотам», і церкву вносили в розряд таких організацій, що неминуче вело до зіткнення з владою.

У спеціальному посланні Раднаркому Собор зажадав від «безбожної політичної влади» скасувати інструкцію, що наносить «смертельний удар» церкви і

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: