Діалог з античністю в драматургії Жана Жироду
Звернемо увагу, що у своїй комедії, уводячи образ Леди, Жироду тим більш закручує інтригу. Для змалювання її стосунків із Зевсом, Жироду обирає один з чотирьох міфів стосовно цього предмету [17 ; 162], а саме той, де Зевс оволодів Ледою в образі лебідя. Цей же варіант знаходимо і у Павсанія (Paus. I.33.7). Цікаво, що зооморфний образ дає поряд і мовну метафору і розгорнений мотив. Птах, зокрема – ”голуб“ — означає у фольклорі закоханого, ”купання голубів “ – шлюб; ”сокіл“ — наречений або коханець. Цей птах втілює небо, а небо в міфологічній семантиці — образ чоловічого плідного начала [61 ; 206]. Часто однак з’являється і образ лебідя. Я. Е. Голосовкер відносить таке перетворення Зевса до розряду чудесного неможливого, але ніби уявляємого (сюди відносяться так звані ”галлюцінаторні образи“ при перевертанні або явищі ”уявної“ метаморфози) [14 ; 66]. Згадаємо також розмову Леди і Алкмени про ”божественні оргії“ [24 ; 210-212], де жіноче начало культивовано. О. Фрейндерберг пов’язує цей культ з тематикою землеробської родючості [61 ; 119], з якої пізніше генетично виникла любовна тематика, де підкреслено жіноче начало і жіночий характер: ”... жіноче божество, жінка-цариця, починає домінувати над чоловічим“ [61 ; 72-73]. Але, на нашу думку, й сама Леда приходить до висновку, що все це досить символічно. Головна ж її роль у тому, що вона розкрила Алкмені, чого саме домагається Зевс і яким чином він збирається здійснити свій задум: ”Юпитера привлекла ваша человечность, в Алкмене ему интересно познать человека, земную женщину со всеми интимными привычками и сокровенными радостями. <...>...вашим лебедем будет Амфитрион. Юпитер дождётся первой же его отлучки ... и обманом возьмёт вас“ [24 ; 213].
Виникає питання, чи не зрозуміла Алкмена хоча б зараз, що верховний бог вже отримав своє? Або просто вона не хоче у це повірити? Леда наполягає, що Алкмена одуриться, але остання обурено відкидає подібні думки. Тож замість себе жінка кладе у ліжко для чоловіка Леду.
У цьому випадку діє один і той самий механізм: і казка, і епос, і драма дають стереотипну формулу: 1) безневинно омовлену дружину виганяють з дому, а її місце до часу займає така ж підставна, з тим самим ім’ям і тією ж особою; 2) героїня виходить заміж, не знаючи того, за підміненого нареченого і виявляється дружиною двох чоловіків; 3) чоловік або дружина (або обидва разом) замість себе посилають на ліжко своїх заступників; 4) два герої з однаковим ім’ям одружуються і т.д.
В античні часи дуже популярними були історії про звідників (стара жінка-звідниця виявляється ще у Гомера перетвореною богинею молодості, краси і родючості, самою богинею Афродітою [61 ; 215], з’явилися вони і у Жана Жироду. Таку роль він відвів служниці Екліссії [24 ; 195-198, 223], а також усьому місту. Усі вони штовхають Алкмену в обійми бога. За це як нагороду вони матимуть спасіння міста від різних напастей. Також їм відомо про народження від цього союзу великого героя Геракла та деякі з його подвигів.
У сюжеті будь-якого міфу можна знайти напластування міфів різних епох та племен, відгомони різних релігійних і моральних переконань, історичних подій, відгомони родового і племенного строю, яскраві залишки культів, контамінації сюжетних мотивів і навіть цілих міфів, героїчних казань і казок. Словом, сюжет міфу — це найскладніший конгломерат в усіх розрізах його сюжетного тіла [14; 49]. Тож можна сказати, що на основі міфу і давніх подій Жироду створив свій власний міф. І головною героїнею його міфу без сумніву є Алкмена. Всю п’єсу навіть можна назвати її ім’ям, адже вона ніби гімн на честь цієї жінки.
Образ Алкмени вражає багатогранністю і тонкістю. Вона безкінечно далека від рокових героїнь, її еротична привабливість не перекреслює, а навпаки підкреслює її цноту і простодушність. Якщо звернутися до роботи К. Хюбнера [62 ; 104-108], то внутрішня сила Алкмени, її чистота, гідність, духовне багатство можуть бути охарактеризовані як Time, Кydos і Мenos, тобто прояв цих даних у повній мірі. Алкмена у чомусь простувата, їй подобаються домашні турботи й радощі, але вона ще й тонко дотепна, кокетлива і вередлива. Вона безмірно довірлива, ніжна і відверта у коханні, але може бути таємничо загадковою і лукавою. Усі багатоликі відттінки, нюанси і переходи тонів органічно злиті.
Повністю переможений нею Юпітер дає їй таку оцінку: ”Алкмена совсем из другого теста. Она нечувствительна к показному блеску, вообще к любой видимости. Да, она лишена воображения и, скорее всего, даже не очень умна. Но есть в Алкмене та недоступная, непознаваемая умеренность, что оборачивается человеческой беспредельностью. Жизнь Алкмены – это призма, в которой общее достояние людей и богов – любовь, отвага, страсти – преломляется в истинно человеческие черты: постоянство, нежность, преданность, и перед ними всё наше могущество идёт прахом“ [24 ; 191].
Отже, головне в Алкмені – її людяність. Усі її якості зпаяно воєдино. Юпітер наголошує, що він вперше зустрічає дійсно людяну і дійсно цільну істоту. Ця проста людська цільність виявляється сильнішою за могутність богів.
Тож Юпітеру стає замало отриманого від Алкмени кохання у подобі Амфітріона, бо належало воно Амфітріону, а не Зевсу, який вперше дійсно закохався у жінку. Як він сам каже : ”И дело уже не в Геракле. С Гераклом всё будет улажено. Дело во мне“ [24 ; 194]. Йому потрібна була взаємність. Він бажав відчути її кохання саме до себе. Тож він вирішує з’явитися перед Алкменою у своїй дійсній подобі.
У цей час Алкмена та Амфітріон з тривогою дивляться у небо, не бажаючи поступитися своїм коханням і вірністю, своєю родиною заради божества. Ідея сімейства взагалі має особливе значення для міфічного зв’язку внутрішнього із зовнішнім. Це постійна міфічна субстанція, яка одного разу перелилася від божественної істоти (бога або героя) в людину і тепер передається з покоління у покоління [61 ; 108]. Алкмена і Амфітріон страждають від думки, що прожили у шлюбі лише дванадцять місяців, адже не зможуть бути разом довше, якщо Юпітер торкнеться Алкмени. При цьому Амфітріон дійсно вірить, що його дружина чиста перед ним. Алкмена ж, здається, починає вагатися у тому, бо Амфітріон згадує, як примчався до неї на сході сонця, а не вночи. Тож знов ті самі питання: хто провів ніч з Алкменою і хто входив у спальню до Леди вдень?
І саме у цей момент з’являється Юпітер з Меркурієм. Граючи часом, логіка чудесного грає одночасно і простором, знімаючи його повністю за своїм бажанням. Швидкість і спосіб переміщення бога у просторі абсолютно довільні. Довгота польоту — будь-яка: бог завжди встигає вчасно [14 ; 26].
Тож Юпітер зустрічається не лише з предметом свого бажання, а й із її чоловіком. Меркурій вважає, що останній зрозумів велику честь, яку надано його дружині, і сам бажає передати її до рук бога. Але Меркурій помилився щодо того. Амфітріон навпаки вирішив дати бій верховному правителю. Юпітер навіть змушений вступити з ним у суперечку. Він пропонує йому чоловічу розмову, де намагається пояснити, що справа не у тому, чи отримає він Алкмену, а у тому, як він її отримає, адже він любить не лише Алкмену, а й Амфітріона, і хоче стати між ними як справжній друг [24 ; 232-233]. Але Амфітріон твердо вирішує не здаватися, він готовий навіть померти, щоб зберегти честь і чистоту Алкмени. Він нізащо не відступить перед божеством. Ніякі чудодійні способи не зможуть переконати його погодитися на цей союз. Амфітріон навіть не звертає уваги на дуже важливі для усіх слова Зевса: ”Он сам вынуждает нас поведать всю правду о минувшей ночи и о предстоящей“. А можливо, він просто вірить у свою дружину більше, ніж словам бога, бо Амфітріон називає Алкмену своєю зброєю проти Зевса і усіх його чудес.
Зевс залишається наодинці з Алкменою. Бог намагається пояснити їй, що дійсно її кохає, і кохання це прокинулося саме зараз, бо саме у шлюбі вона стала такою, якою вона є: ”Твоё совершенство – это совершенство женщины и жены“. Юпітер ще раз наголошує: ”И хоть единожды в своей бесконечной жизни я хочу обладать цельным существом“. Зевс пропонує їй різні блага, але Алкмена категорично відмовляється. Чим більш Зевс домагається свого, тим більш вона намагається увернутися. Це нагадує свого роду єдиноборство.
Я. E. Голосовкер зазначає, що бачення дійсного образу перевертня, прозріння крізь уявну личину отримало в античній міфології ще інше, більш динамічне вираження у міфах про єдиноборство з перевертнем, коли йдеться про повну перемогу над супротивником, про оволодіння його прихованим дійсним єством, тобто про оволодіння істиною. Кадри картини такого єдиноборства у міфі повторюються. Змінюються лише імена борців, якто боротьба переможця титанів Зевса з титанідою Метідой. Зевс силою хоче змусити її розділити з ним ліжко. Вона бореться і у процесі боротьби приймає подобу лева, змії, дерева, вогню, струмка... Вона гнучка і текуча, як думка і вода. Вона зісковзує і обпалює. Але Зевс не випускє її із обіймів... Цей образ із стародавнього міфу дублюється іншим[14;58]. Зевс хоче оволодіти не просто Алкменою, а істиною. Алкмена ж, подібно Метіді, намагається вирватися з його рук. Проте, як людина, Алкмена не може піддати себе процесам метаморфози, тож призиває на допомогу свій розум, але образно її дії можна порівняти з діями титаніди. Цим вона визиває захоплення Зевса: ”Я восхищаюсь тем, как ты прямодушна в своих увёртках и как ты искренна в своей лжи“ [24 ; 239]. Алкмена пропонує Юпітеру дружбу, як поняття, яке охоплює і кохання, і пристрасть, і навіть є чимось більшим. Як вона каже, кохання може мати будь-хто, але вона буде єдиною жінкою, у якої є друг. Юпітер нарешті погоджується , але тим самим знов зароджує підозри в Алкмени: ”И моё знание мужчин подсказывает мне, что вы отказались от меня потому, что ещё раньше добились своего... Вы даёте мне слово, что никогда не завладевали моими снами или мечтами или не принимали обличье Амфитриона?“ [24 ; 241]. Зевс відповідає, що цього ніколи не було. Відповідь його можна розглядати двояко: 1) він дурить Алкмену, бо інакше вона вб’є себе; 2) каже правду, бо в Жироду Зевс не тільки приймає подобу Амфітріона, а стає Амфітріоном, перетворюється на нього. Але жінку турбує реакція її тіла на дотики владики, тож вона намагається дізнатися, коли той побував у її спальні. Юпітер відповів, що був там на світанку. Та чи повірила Алкмена? Вона прагне забуття усих тих подій і відмовляється від будь-якого знання, щодо майбутнього або минулого, яке пропонує їй Зевс, перед тим як вона все забуде. І бог дарує їй поцілунок забуття, але сам поцілунок виносить з забуття, залишаючи Алкмені пам’ять про нього. Усе змальовується, як спосіб іспиту для подружжя, тож у знак вдячності Алкмена і Амфітріон обіцяють назвати свого сина Гераклом.
Тож, як висновок , зазначимо, що Жироду не лише переосмислює давній міф, а створює свій власний, беручи за основу високі моральні якості людини, підіймає питання щодо війни з її псевдогероїкою, релігії, шлюбу, самоповаги... Це стає можливим завдяки майстерності Жироду на фоні органічно поєднаних напластувань міфів і реальності виділити і донести до людей певні ідеї, і показати найвищі моральні цінності шляхом психоаналізу, тонкої іронії, парадоксальних ситуацій і віртуозної словесної гри.
1.2. ”Ундіна“ Жироду як багатошарова пародія
Багато французьких літературознавців і критиків вважають ”Ундіну“ шедевром Ж. Жироду. ”Жироду залишається для нас перш за все творцем ”Інтермеццо“ і ”Ундіни“, — писав А. Моруа. Цю п’єсу було вперше поставлено 27 квітня 1939 р.
І у самій драмі, і у її сценічній інтерпретації перші глядачі відчули елегійну тугу за втраченою світом гармонією, передчуття біди, бажання захистити красу і людяність. Сюжет казки був добре відомий у Франції, оскільки ”Ундіна“ де ля Мотт Фуке неодноразово, не тільки у XIX, а й у XX ст. Перекладалася французькою мовою.
У своїй п’єсі Жироду лише приблизно слідує за оригіналом, вкладає у сюжет інший зміст, змінює характери і склад персонажів, уводить нові сцени, епізоди, лінії дії, складає принципово інший фінал. Простодушна романтична казка, тісно пов’язана з німецьким фольклором, стає під пером Жироду явищем іншої, французької літературної традиції, що бере початок у філософській повісті XVIII ст. Тут привертають увагу відверта умовність, що викликає порушення історизму і гра анахронізмом, блискучий діалог, лукава іронія, яка часом переходить у сатиру (як при зображенні королівського двору), постійні перегуки з сучасністю.
У п’єсі міститься багатошарова пародія — на літературні і театральні кліше, на лицарську романтику, середньовічну екзотику, книжкову вченість. Разом з тим ”Ундіна“ повна проникливого ліризму, поетичної фантазії і прихованого драматизму, що зростає ближче до кінця дії. За казковим сюжетом проглядає одна з наскрізних тем творчості Ж. Жироду: зіткнення брехливої цивілізації з природним світом правди, добра і любові, своєрідно ”руссоїстське“ протиставлення поетичної природи прозаїчному суспільству, заснованому на нерівності і користі. Такий сенс притчі про любов Ундіни і Лицаря. Не випадкові в ”Ундіні“ мотиви роздвоєння людини, тяга до отримання внутрішньої цілісності, мотив втрати пам’яті і можливості почати життя спочатку. Ці теми проходять через усю творчість Жироду.
Але ми не будемо аналізувати увесь твір, бо у даній роботі інтерес для нас представляє антична тематика у п’єсах Жироду, отже ми розглянемо лише окремі епізоди цього твору.
Цілісність натури і безмежна вірність у коханні споріднюють Ундіну з Алкменою. До того ж, сама Ундіна належить до міфічного світу, це навіть підтверджують слова Берти: ”Как я ей завидую! Что за прелестная нимфа будет жить у нас среди всех педанток и ханжей!“ [72]. Ундіна – русалка, її батько – морський цар, можливо, міфічний Посейдон. Обидва вони підпадають під дію усе того ж закону метаморфози: обертаються на людей; русалка заради кохання, а морський цар заради врятування дочки.
Починаючи з Гелланіка (V ст. До н.е.) і Гекатея (ІV ст. До н.е.) – давні міфографи - ”деміфологізація“ розгортається широким фронтом, створюються неприривні геніології, відчого праці логографів і міфографів також називалися ”геніологіями“. Усі міфічні родовідні древа були втиснуті в одну систему, пропуски у якій часто штучно заповнювались, а протиріччя вирішувались часом насильно. Гелланік для цієї мети створював цілі родоводи. Було зроблено спробу геніологічно подолати жахливі часові розриви між світом міфу і сучасністю [62; 132-133].
Так і Король у п’єсі намагається приписати собі геніологічне походження від самого Геркулеса: ” О моей родственной связи с Геркулесом ...“ ” Я принимаю тебя ... в этой зале, посвященной Геркулесу. Я обожаю Геркулеса. Из всех имен, данных мне при крещении, это имя мне особенно дорого. Я не из тех, кто ведет свое имя от Эрселе, собирателя древесных лягушек... В истории Геркулеса нет никаких лягушек. Более того, лягушка – это единственное животное, которое невозможно представить в карьере Геркулеса. Лев, тигр, гидра. Все годится. Лягушка – ни в коем случае“ [72]. Хоча насправді: ” Ему дали это имя, потому что еще в колыбели он раздавил своим задом змейку-медянку, которая оказалась там по недосмотру “ [72].
Про вбивство Гераклом змій у колисці відомо з міфу та з творів античних авторів:
Еще у груди
Я был, когда она мне в колыбель
Послала змей с горящими глазами.
[21; 199-200, вір. 1547-1549].
Cunarum labor est angues superare mearum
[75; IX: 67].
Змей укрощать, - то подвиг моей колыбели!
[52; IX: 67].
В колыбель уложен он.
Сверху в водоем ползут вдруг две змеи огромнейших,
Гривистых, вздымают обе головы...
<...>
И тут ребенок умертвил обеих змей.
[50; 72, вір. 1107-1120].
Король також полюбляє розмови про подвиги свого ”пращура“. Стосовно цього він навіть проводить опитування новопредставленних до двору про кількість подвигів і зміст одного з них.
Цікаво, що в ”Ундіні“ відмічено, що герой здійснив дев’ять подвигів, у той час як за сюжетом міфів їх було дванадцять. Також змінюється і зміст: ”Ему будет труднее подсказать тебе полное описание шестого подвига, но он изображен на картуше над твоей головой, милочка. Погляди!.. Кто эта женщина, прелестная лицом и фальшивая сердцем, которая хочет соблазнить Геркулеса?..“ [72]. Шостим подвигом Геракла було очищення стаєнь царя Авгія. Але такого змісту подвиг у п’єсі набуває не випадково, адже за цими двома образами легко розгледіти Лицаря і спокусницю Берту.
Згадується у п’єсі і вбивство Гераклом Лернейської гідри:
Камергер. Вальтер, я возлагаю всю ответственность на вас! Когда
Геркулес убил рыбу, госпожа...
Ундина. Геркулес убил рыбу?
Камергер. Да, громадную. Лернейскую гидру.
[72].
Але міфічне чудовисько, перемога над яким була другим подвигом героя, і котре так яскраво описують у своїх творах Єврипід і Овідій:
... тех львов, Гигантов,
Тех пламя изрыгающих чудовищ,
Стада кентавров тех четвероногих,
Что избивать я должен был? Змею,
То чудище стоглавое, что вечно
Растило головы взамен отбитых,
Я должен был осилить..
[21; 200, вір. 1552-1558].
Dixit “et ut vincas alios, Acheloe, dracones,
pars quota Lernaeae serpens eris unus echidnae?
vulneribus fecunda suis erat illa, nec ullum
de centum numero caput est inpune recisum,
quin gemino cervix herede valentior esset.
hanc ego ramosam natis e caede colubris
crescentemque malo domui, domitamque reclusi.
[75; IX : 68-74].№6
Перетворюється в Жироду на звичайну велику рибу. Отже історія Геркулеса в ”Ундіні“ є або висміюванням невігластва, або ж звичайною пародією на античний міф як один із пластів багатошарової пародії.
До того ж, як ми згадували, Жироду майстерно грає часом і простором, а також логікою чудесного, призиваючи давніх героїв і богів предстати перед глядачем:
Камергер. Никаких нет! Нельзя ввести в залу Троянского коня, тем более с дымящимися ноздрями, нельзя воздвигнуть пирамиды, тем более, окруженные верблюдами, без необходимого реквизита.
Входит Троянский конь. Встают пирамиды.
Иллюзионист. Нет, можно.
Камергер. Что за упрямец!
Поэт. Ваша светлость!..
Камергер. Оставь меня в покое! Нельзя внезапно вырастить Иудейское
дерево, нельзя без реквизита заставить обнаженную Венеру
Появиться рядом с камергером!
Рядом с камергером возникает нагая Венера
[72].
Цікавим буде також розглянути ці два образи як метаморфозу Ундіни. Адже вона є даром природи, і як за допомогою троянського коня було одержано перемогу, так і русалка викриє усю неправду і зло у брехливому, нерівному, корисливому суспільстві, і переможе його, адже вона є добро, правда, сама Любов.
Отже, ми розглянули міфологічні мотиви в ”Ундіні“, і коли ми вже торкнулися питання, пов’язаного з Троєю, буде логічним перейти до наступного розділу нашої роботи, де ми проаналізуємо п’єсу ”Троянської війни не буде“.
РОЗДІЛ ІІ. Тема війни і миру у п’єсі Жана Жироду ”Троянської війни не буде“
2.1.Рецепція образів героїв Троянської війни
У 1935 році було поставлено п’єсу Жана Жироду ”Троянської війни не буде“ (La guerre de Troie n’aura pas lieu), сюжет якої є вільним тлумаченням давньогрецького міфу. Троянський царевич Паріс вже викрав Олену Спартанську, але війна поки ще не почалася. Ще живі цар Пріам і Гектор, не стали рабинями Андромаха і віща Кассандра, не загинула під жертовним ножем юна Поліксена, не ридає над руїнами Трої Гекуба, оплакуючи мертвих дітей і чоловіка. Троянської війни не буде, бо великий Гектор, отримавши повну перемогу над варварами, повертається в рідне місто з однією думкою — брами війни повинні бути зачинені навіки.
Жироду мав багато попередників, які зверталися до міфів про Троянську війну. Найдавнішими джерелами є кіклічні поеми ”Кіпрії“, ”Ефіопіда“, ”Мала Іліада“, ”Загибель Іліону“, ”Повернення“, ”Телегонія“ та поеми Гомера ”Іліада“ і ”Одіссея“. Пізніше з’явилися покаянна пісня ”Палінодії“ Стесіхора, трагедія Єврипіда ”Олена“; зверталися до цієї теми Павсаній ”Опис Еллади“, Геродот ”Історія“, Овідій у ”Метаморфозах“, Горгій ”Похвала Олені“, Діон Хрисостом ”Троянська промова на захист того, що Іліон взятим не був“, Дарет Фрігійський ”Історія про зруйнування Трої“, Джон Лідгейт ”Осада Трої“ (бл. 1420р.), Уільям Кекстон ”Збірка історій про Трою“ (1475р.), Лючано де Крещенцо у романі ”Олена, любов моя Олена!“, Жан Расін ”Андромаха“, А. Кравчук ”Троянська війна“ та ін.
Кожен твір було присвячено окремим подіям війни або її героям.
Напрклад, довгий час ”Іліада“ Гомера вважалася найбільш давнім і повним текстом, проте вона не розповідає ані про початок війни, ані про її хід, ані про закінчення. З десяти років війни описано лише кілька днів. Тож війна виступає у творі лише як фон, а сюжет розгортається зовсім інший. Як стверджує Л.С. Клейн: ”Вона зовсім не про війну, а про суперечку ахейських ватажків під час війни і про трагічні наслідки цієї суперечки“ [29; 201]. ”... епічна розповідь про Троянську війну складалася у кіклічних поемах, а в ”Іліаді“ вона вторинна, на другому плані. ”Іліада“ має інші художні завдання, вона входить до іншого, особливого ряду пісень – про сварки героїв. Отже сюжет ”Іліади“ складає сварка Ахілла з Агамемноном, навкруги якої зібрано багато інших сюжетів, завдяки яким поема стала багатоплановою і значно розрослася“ [29; 203]. Суперечка займає пісні I, XI, XVI-XXII. Цієї ж думки дотримувався і А.Ф. Лосєв у праці ”Антична література“, розглядаючи ”Іліаду“ Гомера [36; 201]. А на думку О. Фрейденберг, під ”Іліадою“ лежать три эпічних цикла: гнів Мелеагра; гнів Геракла і взяття Іліону, відвоювання нареченої. ”Іліада“ компонована мотивами з викрадення Олени-Хрисеїди-Брисеїди та гніву Агамемнона-Ахілла-Аполлона, епілог — відвоювання богині світла і зруйнування обителі темряви. [61; 235-237].
Утім, щоб виділити мотиви не тільки ”Іліади“ а й інших творів, якими скористався Жироду, нам необхідно спочатку коротко змалювати сюжет п’єси Жироду ”Троянської війни не буде“.
Отже, Паріс викрав Олену у царя Менелая, і Троя чекає на грецьку делегацію на чолі з Уліссом, якому доручено повернути Олену. Гектор, старший син царя Пріама, повертається з війни і, пообіцявши дружині Андромасі, що це була остання війна, бажає лише одного: миру. Привід про викрадення Олени здається йому дуже нікчемним, щоб послужити причиною війни. Він намагається переконати свого молодшого брата Паріса звільнити Олену. Останній погоджується, тим більше, що їх любов була швидкоплинною; але віщунка Кассандра відкриває йому, що цар Пріам і мудреці міста вже ухвалили рішення: вони зроблять все, що в їх владі, щоб зберегти у місті ту, що вони називають красою, нехай навіть ціною війни. Гектор зі своєю матір’ю Гекубою намагається їх переконати, але безуспішно. Поет Демокос вже організував конкурс лайок, щоб втопити у них ворогів. Гектор бачить лише один вихід: переконати Олену повернутися до греків, щоб уникнути цієї абсурдної війни. Олена охоче б погодилася, але не знає, як показатися своїм на очі. Вона погано уявляє собі повернення, оскільки вона, як і Кассандра, володіє даром передбачення. І хоча Кассандра стверджує, що бачить майбутній світ, Олені він не відкривається.
Поки Рада Старійшин просить юриста Бузіріса представити висадку греків на берег як образу міста, Олена дратує молодого Троїла, якому обіцяє поцілунок. Побачивши це, Андромаха пригнічена, адже причина війни — навіть не велике кохання. Гектор, зі свого боку, намагається протистояти долі, навислій над містом, і виголошує примирливу промову, яку перериває прихід Улісса з супутниками. Демокос користується ситуацією, щоб підштовхнути натовп підняти зброю проти грецької делегації. Гектор стримується і, щоб уникнути непоправного, завіряє греків, що їх цар може бути спокійний: Олена не ”знала“ Паріса. Улісс, рухомий тим же прагненням до миру, готовий повірити троянцям, не дивлячись на те, що троянські моряки оспорюють це твердження, вважаючи, що рятують свою честь. У цій напруженій обстановці щонайменший інцидент послужить іскрою майбутньої війни.
В той момент, коли війни, як здається, вдалося уникнути, з’являється вщент п’яний Аякс: не слухаючи ніяких напучень, він намагається поцілувати Андромаху, яка подобається йому куди більше, ніж Олена. Гектор вже замахується списом, але грек все ж таки відступає — і тут уривається Демокос з криком, що Трою зрадили. Всього лише на одну мить витримка змінює Гектору, він не бачить іншого виходу, як убити його ударом пращі. В останньому приливі волі, Демокос заявляє, що його убив грек