Діалог з античністю в драматургії Жана Жироду
З огляду на назву п’єси та її зміст в античних творах нас цікавлять епізоди, що стосуються подій, які були причиною війни; подій у Трої перед війною; роль синів Пріама, Олени, а також ахейських ватажків у поданих подіях.
Жан-П’єр Вернан вважає необхідним перш за все з’ясувати джерело конфлікту, через який почалася війна. Він вважає, що все почалося на Пеліоні, де справлялося весілля Пелея, царя Фтії, і нереїди Фетіди. І ось серед веселості, пісень і танців до Пелея, якого обсипають дарами боги, наближається богиня, яку не запросили на бенкет, - Еріда, божество розбрату, ревнощів і ненависті. Вона теж з прекрасним подарунком – золотим яблуком, заставою любові. Еріда кидає його на святковий стіл, за яким зібралися тріумфуючі боги. На яблуку напис: ”Найчарівнішій...“ [ 7 ]. ” Чому, питається, Зевс і Феміда влаштували Троянську війну? Вже чи не для того, щоб прославити Олену як причину сварки між Європою і Азією? Або щоб звеличити рід напівбогів і одночасно винищити численні племена, під тяжкістю яких знемагала мати-земля? Якою б не була причина, але рішення про війну було ухвалено, коли Еріда кинула золоте яблуко з написом ”Найчарівнішій“ під час весілля Пелея і Фетіди. Всемогутній Зевс відмовився вирішити суперечку, що виникла між Герою, Афіною і Афродітою, але дозволив Гермесу відвести богинь на гору Іда, де їх повинен був розсудити син Пріама Паріс, що виріс поза рідною домівкою“ [17; 469]. На думку Курта Хюбнера також: ”Початок Троянської війни сходить до суду Паріса. Оскільки він присудив Афродиті у якості приза краси яблуко (яке було підкинуте богам Ерідою, богинею розбрату, на весіллі Пелея и Фетіди), це допомогло йому викрасти зі Спарти Олену, дружину Менелая і дочку Зевса, але тим він наставив проти себе Афіну і Геру, які програли конкурс краси. Тому вони допомогали грекам повернути Олену і зруйнувати Трою“ [62; 118].
Якщо ми звернемося до міфу, то знайдемо там пророцтво, яке передувало народженню Паріса: ”Дитина, яка ось-ось народиться, стане загибеллю для своєї країни! Заклинаю вас позбавитися її.“ Згадаємо також, що приносячи жертви богам, Тіндарей випадково забув про Афродіту, яка присягнулася в знак помсти зробити так, що всі три його дочері – Клітемнестра, Тімандра і Олена – сумно прославляться своїми любовними зрадами [17 ; 469]. На нашу думку, першоджерелом конфлікту була Афродіта: зваблений її обіцянками Паріс віддає їй яблуко, а Олена зраджує чоловіка, як і поклялася Афродіта. Створюється трикутник (Паріс – Афродіта – Олена), який стає причиною конфлікту богів і людей, тож війна є наслідком цього конфлікту. Слід зазначити, що для міфічно мислячих греків профанна і божественна історії нерозривно сплетені між собою. Гомер наводить класичний приклад. Не було жодного вирішального етапу Троянської війни, який би проходив без участі богів, будь то боги, що стояли за Трою або за греків. Битва людей відображає разом з тим битву богів, які розділилися на прихильників греків і прихильників троянців.
”Іліада“ починається з середини Троянської війни, дія другої пісні розігрується, очевидно, в останній рік війни, а у третій несподівано знаходиться перша битва війни.
Паріс вже викрав Олену і зараз обидва народи з ватажками вийшли на бій. Представником від греків був Менелай, від троянців – Паріс; але, злякавшись сина Атрея, останній відступив до натовпу, чим визвав гнів Гектора:
Δύσπαρι εἰ̃δος ἄριστε γυναιμανὲς ἠπεροπευτὰ
αἴθ’ ὄφελες ἄγονός τ’ ἔμεναι ἄγαμός τ’ ἀπολέσθαι:
καί κε τὸ βουλοίμην, καί κεν πολὺ κέρδιον ἠ̃εν
ἢ οὕτω λώβην τ’ ἔμεναι καὶ ὑπόψιον ἄλλων.
[76].7
Але Паріс намагається заспокоїти брата:
ἄλλους μὲν κάθισον Τρω̃ας καὶ πάντας ‘Αχαιούσ,
αὐτὰρ ἔμ’ ἐν μέσσω̨ καὶ ἀρηΐφιλον Μενέλαον
συμβάλετ’ ἀμφ’ ‘Ελένη̨ καὶ κτήμασι πα̃σι μάχεσθαι:
ὁππότερος δέ κε νικήση̨ κρείσσων τε γένηται,
κτήμαθ’ ἑλὼν εὐ̃ πάντα γυναι̃κά τε οἴκαδ’ ἀγέσθω:
[76].8
Отже, першим боєм у Троянській війні був двобій за повернення Олени. Афродіта рятує Паріса від смерті і посилає до нього Олену. Але остання зовсім не радіє цьому, бо бажає повернутися до своєї країни і свого законного чоловіка [15; 63-64].
Старійшини Трої також бажали її повернення:
οὐ νέμεσις Τρω̃ας καὶ ἐϋκνήμιδας 'Αχαιοὺς
τοιη̨̃δ' ἀμφὶ γυναικὶ πολὺν χρόνον ἄλγεα πάσχειν:
αἰνω̃ς ἀθανάτη̨σι θεη̨̃ς εἰς ὠ̃πα ἔοικεν:
ἀλλὰ καὶ ὡ̃ς τοίη περ ἐου̃σ' ἐν νηυσὶ νεέσθω,
μηδ' ἡμι̃ν τεκέεσσί τ' ὀπίσσω πη̃μα λίποιτο.
[ 76 ]. 9
Але Паріс не бажав повертати Олену. Тож дарма його розшукував Менелай, дарма Агамемнон призивав повернути жінку і вкрадене багатство.
Слід також звернути увагу на прогресивні тенденції щодо розуміння війни у Гомерівській ”Іліаді“ вцілому, адже це є дуже важливим питанням. Гомер засуджує війну взагалі. Саме цю нещадну і стихійну війну втілює собою фракийській бог Арес. До вуст Зевса вкладено чудову відповідь Аресу, де війна схарактеризована найлайливішими епітетами [15; 99-101, вір. 888-988]. Війну різко відкидає Нестор [15; 141, вір. 63-64]. Люди на війні відкрито оголошуються у Гомера безглуздими пішаками у руках богів [15; 266, вір. 688-691]. Прослизає навіть і засудження самого походу на Трою не тільки Гектором [15; 249, вір. 715-724], а й Ахіллом [15; 146-147, вір. 307-350].
Війна визнається лише за умови її морального виправдання. І у цьому сенсі всі симпатії Гомера на стороні Гектора, який б’ється і гине за свою батьківщину.
Зазначимо також, що час від часу Гомер називає Паріса то Парісом, то Олександром. Пояснення цьому також можна знайти у міфі: ”Ще зовсім хлопчиком він обернув на втечу зграю викрадачів корів і повернув викрадених тварин, за що прозвали його Олександром (захисником чоловіків)“ [17; 470].
Тож, звернемось до ”Історії“ Геродота: ”... Олександр, син Пріама, ... забажав здобути для себе жінку з Еллади. Він був твердо упевнений, що не понесе покарання... Після того, як Олександр таким чином викрав Олену, елліни спочатку вирішили відправити посланців, щоб повернути Олену і зажадати пеню за викрадання. Троянці ж у відповідь кинули їм докір у викраданні Медеї. Адже тоді, говорили вони, самі елліни не дали ніякої пені і не повернули Медеї...“ [12; I:3].
У другій книзі [12; II:112-120]. Геродот описує прибуття Паріса і Олени у Єгипет через сильний вітер, який змінив курс корабля, і говорить про події, які там відбулися. Тож згідно з цією роєповіддю, гріхи Паріса було виявлено перед царем Протеєм, і він наказав Парісу покинути Єгипет, залишивши там Олену. Елліни відправили до Іліону послів, серед яких був і сам Менелай. Посли зажадали повернення Олени і скарбів, таємно викрадених Олександром, і задоволення за нанесені образи. Проте тевкри стверджували, що немає у них ані Олени, ані скарбів, і що все це – в Єгипті. Елліни ж, гадаючи, що з них знущаються, почали облогу міста і, нарешті, узяли його. А коли узяли місто і Олени там дійсно не виявилось, елліни переконалися, що тевкри говорили правду. Тоді вони відправили Менелая в Єгипет до Протея.
Зазначимо, що Геродот наголошує на тому, що факт прибуття Олени і Паріса до Єгипту був відомий Гомеру, але той не використав його через те, що він не вписувався у загальний сюжет. Утім Гомер ясно дав зрозуміти, що ця оповідь йому відома. Це очевидно з того, як поет розповідає в ”Іліаді“ про поневіряння Олександра з Оленою, як він, блукаючи по різних місцях, прибув також у Фінікійський Сидон. Про це Гомер згадує в пісні про подвиги Діомеда.
Тож ми знову бачимо, що осада Трої відбулася через викрадення Олени. Але цього разу фактом є, що вона була насильно викрадена, та до Трої ніколи не прибувала. Геродот з’ясував це у ході розпитування єгиптян, але й сам вважає, що якби Олена була в Іліоні, то її видали б еллінам чи зі згоди, чи навіть проти волі Олександра. Якби вони навіть не зважилися на це напочатку війни, то після загибелі безлічі троянців у битвах з еллінами, то живи навіть сам Пріам з Оленою, й він видав би її ахейцям, щоб тільки уникнути таких тяжких нещасть. Одже Троя не могла видати Олену, тому що її не було там, і елліни не вірили, хоча троянці і казали правду. Все це, здається, було наперед визначено божеством, щоб їх повна загибель показала людям, що за великими злочинами слідує і велика кара богів.
Отже, ми вважаємо, що таким чином Геродот знімає з Олени звинувачення у зраді й розпусті. Винним в осаді Трої є лише викрадач Паріс.
Ще одним захисником Олени був Горгій, автор твору ”Похвала Олені“: ”Я и вознамерился, в речи своей приведя разумные доводы, снять обвинение с той, которой довольно дурного пришлось услыхать, порицателей ее лгущими вам показать, раскрыть правду и конец положить невежеству“ [16; 27]. Для цього він викладає причини, через які справедливо і пристойно було Олені відправитися до Трої: ”Что же мешает и о Елене сказать, что ушла она, убежденная речью, ушла наподобие той, что не хочет идти, как незаконной если бы силе она подчинилась и была бы похищена силой. Убежденью она допустила собой овладеть; и убеждение, ей овладевшее, хотя не имеет вида насилия, принуждения, но силу имеет такую же. Ведь речь, убедившая душу, ее убедив, заставляет подчиниться сказанному, сочувствовать сделанному. Убедивший так же виновен, как и принудивший; она же, убежденная, как принужденная, напрасно в речах себе слышит поношение“ [16; 28-29]. Горгій оспівує силу слова, силу кохання і пристрасті, тому вважає, чи зробила Олена, що вона зробила, силою любові переможена, чи переконана брехнею або насильством захоплена, або волею богів примушена, – у всіх цих випадках немає на ній ніякої провини.
У дванадцятій та тринадцятій книгах ”Метаморфоз“ Овідія також знаходимо сцени боїв Троянської війни. Овідій також змальовує викрадення Олени Парісом як причину нападу на Трою, і саме Паріса робить винним в усіх бідах:
defuit officio Paridis praesentia tristi,
postmodo qui rapta longum cum coniuge bellum
attulit in patriam: coniurataeque sequuntur
mille rates gentisque simul commune Pelasgae;
nec dilata foret vindicta
[75, XII: 4-8].10
Існує також свідоцтво, згідно якому Гермес викрав Олену за наказом Зевса і віддав її на піклування єгипетському царю Протею. Тим часом примара Олени, створена Герою (або, як дехто стверджує, Протеєм) з хмар, була з Парісом направлена до Трої з єдиною метою — викликати війну [17; 473].
Стесіхору, сицілійському поету VI ст. до н.е., приписують розповідь про те, що Олена ніколи не відправлялася до Трої, а вся війна велася ”тільки за примару“ [17 ; 475].
Я. Е. Голосовкер вважає, що якщо, згідно післягомерівській дельфійській версії, Паріс замість Олени відвіз до Трої примару Олени, тобто Олену, виткану з ефіру (відвіз Олену химерну), тоді вся оповідь про Троянську війну покоїться на первинному обмані, бо виявляється, що ахейці, б’ючись за Олену Спартанську, билися насправді за примару Олени. Боги їх обдурили. Сама ж красуня, цариця-богиня Спарти по волі богів потрапила до Єгипту, де її і знаходить після загибелі Трої Менелай (це твердження лягло в основу пісні ”Палінодії“ Стесіхора і трагедії Євріпіда ”Олена“). Можна сказати, що в світі чудового ”все ілюзорне дійсне“, як і навпаки: ”все дійсне може в ній стати ілюзорним“. Міф відкрито грає цією властивістю. На реальності всього ілюзорного заснована у міфі матеріальна реальність звичайних тропів і фігур [14; 37].
Та все ж таки більшість авторів вважає, що Олену насправді було викрадено і вона була у Трої. Серед них і історик Даррет Фрігійський. Звернемося до його ”Історії про зруйнування Трої“. Корнелій Непот переклав його книгу з грецької і присвятив Саллюстію Кріспу: ”... я виявив в Афінах історію Даррета Фрігійського, написану, як вказує напис на рукописі, його власною рукою ... я визнав за краще перекласти її латинською мовою дослівно, ... щоб читачі могли дізнатися, як здійснилися ці події. Чи визнають вони справедливішим те, про що свідчить Даррет Фрігійський, який жив і воював у той самий час, ... чи ж більш слід вірити Гомеру, який народився через багато років після того, як відбулася ця війна?“ [19; 5].
Свою ”Історію...“ Даррет Фрігійський починає з аргонавтів, коли охоплений страхом очікування небезпеки від греків цар Лаомедонт наказує їм покинути гавань Симоїса, або ж цар сам силою принудить їх зробити це. Геркулес був розсерджений тим, що цар Лаомедонт образив його і усих тих, хто відправився до Колхіди з Ясоном. Геркулес вбиває Лаомедонта, віддає його сестру Гесіону Теламону, захоплює скарби і повертається додому. Як наголошував Геродот, троянці кинули грекам докір у викраденні Медеї. Даррет Фрігійський говорить, що Пріам направив Антенора посланцем до Греції, щоб греки відшкодували вбивство його батька і повернули йому Гесіону. Але вони презирливо обійшлися з Антенором і він нічого від них не добився. Оскільки вони не хочуть зробити це з власної волі, слід направити військо до Греції, яке б покарало греків. Пріам призвав своїх синів очолити цей похід. Коли Олександр був на Киферії і його повідомили, що Олена приїхала до моря, він, знаючи про її красу, забажав подивитися на неї. Олена також захотіла його побачити. Після того, як вони побачили одне одного, краса кожного стала не давати іншому спокою. Олександр викрадає Олену (не проти її волі). Жителі міста довго билися з Олександром, щоб він не міг її відвезти; але Олександр узяв верх, пограбував святилище, захопив, скільки міг, полонених і забрав усе на корабель. Пізніше відправлені греками посланці прибувають до Пріама. Улісс вимагає, щоб було повернено Олену і здобич; цього грекам буде досить, щоб вони мирно повернулися назад. Пріам нагадує про біди, заподіяні аргонавтами — про загибель батька, узяття Трої, рабство сестри Гесіони і те, наскільки презирливо обійшлися з Антенором, якого він направив посланцем; він відкидає мир, оголошує війну і наказує грецьким посланцям покинути країну.
Отже тут ми бачимо новий поворот у цій історіі. Цього разу троянці об’являють війну грекам. Але кожна сторона ніби готова піти на компроміс, нехай лише інша поверне вкрадене. Та взаємні образи роблять своє: ніхто не бажає поступитися. Тож тут, як видно, справа вже зовсім не в Олені і її красі, а у відплаті за образу, у помсті за події минулого, у скарбах. Повернення Олени або Гесіони є лише приводом для війни або мирного розв’язання питання, причина ж знаходиться глибше.
Тож, розглянувши твори давніх письменників і істориків стосовно аналізованого питання, повернемося до п’єси Жана Жироду.
Твір ”Троянської війни не буде“ – це перш за все вираз приреченості і нерівної боротьби людей з долею. З першої сцени Кассандра звертає увагу глядача на долю, яку неможливо зупинити, раз привівши у рух: ”Я только хорошо отдаю себе отчёт в том, что на свете существуют две глупости – глупость человеческая и глупость природы“ [24 ; 343]. Троянці загинуть через безглузде переконання, ніби мир належить їм. Поки Андромаха вдається до наївних сподівань, доля розплющує очі і потягується — її кроки лунають вже зовсім близько, але ніхто не бажає їх чути! Війна вислизає від людей і, незалежно від їхньої волі, випадковості і неконтрольовані елементи (викрадення Олени, п’яний грек Аякс, смерть Демокоса...) підштовхують до її початку.
Жироду скептично і з песимізмом ставився до шансів людей доброї волі бути почутими в таких обставинах. Письменник зобразив суспільство і людину в кризовий момент їх буття — не тоді, коли війна давно відгриміла і доводиться розбиратися в її важкій спадщині (”Зігфред і Лімузен“), не тоді, коли вона вже стала звичною справою, стала повсякденністю (”Юдифь“), не тоді, коли вона взагалі була поза сюжетом і носила оперетковий характер (”Амфітріон 38“). У новій п’єсі Жироду суспільство знаходилося на порозі війни і вставало питання про міру відповідальності всього суспільства і його окремих членів перед історією і простою людиною, яка виявляється зазвичай найбільш страждаючою і найбільш беззахисною. Він передбачав події, які незабаром потрясли світ у 1940 році. Не дивлячись на те, що п’єсу можна помістити в історичний контекст, її можна назвати актуальною завдяки її стилю і спільності з античною темою і наявності дистанції між зразком і подіями.
Вона, перш за все, — застереження, попередження. Гектор, старий воїн, повертається до Трої, переконаний у непотрібності будь-яких воєн. Він — точна антитеза Демокоса, який наділяє війну усілякими чеснотами (героїзм, оспівування мертвих, справедливе правосуддя...). Проте ні один, ні інший не вільні у своїх вчинках і думках. Гектор нічого не може зробити, не дивлячись на свою добру волю і запал, з яким він захищає мир. Так само і Демокос, який, як здається, перемагає, але насправді безсилий без натовпу, що його підтримує. Народ лінчує Аякса і робить війну неминучою. Значить, сама приреченість не існує? Не у сенсі невідворотної долі. Люди кують свою долю і вибирають своє майбутнє. Жироду вважає, що нещастя полягає у тому, що врешті-решт вирішують не мудреці, а натовп, якому досить випадку, поштовху, щоб відхилитися в ту або іншу сторону. Що ж до вибору війни, дуже доречним буде навести думки Єврипіда і Геродота:
Свой голос подавая за войну,
Не думает никто, что сам умрет,
Надеется: другой погибнет. Если б
Воображали собственную смерть,
Кидая камешек, тогда от войн
Не гибла бы Эллада. Знают все,
Что хуже и что лучше и насколько
Мир для людей полезнее войны.
Во-первых, мир для муз благоприятен,
Он плачей враг, он друг деторожденья,
Он и богатству рад, — а мы, дурные,
Всем жертвуем и подымаем войны,
Чтоб человека в рабство человеку
И город в рабство городу отдать.
Eur. Suppl. 481–495. Пер. С. Шервинського
[26 ; 28].
”Адже немає [на світі] такої безрозсудної людини, яка віддає перевагу війні над миром. У мирний час сини хоронять батьків, а на війні батьки – синів.“ (Herod. 1.87) [26 ; 29]. І, як ми згадували вище, вже Гомер був ярим противником війни...
Ніколи ще Жироду не говорив про війну з такою ненавистю і так прямо: ”Гектор. ...Война кажется мне самым смрадным и самым лицемерным средством уравнивать людей, и я не приемлю смерть ни как наказание для трусов, ни как награду живым“ [24 ; 391]. ”Гекуба. ...Когда мартышка взбирается на дерево и показывает нам свой красный зад, весь в чешуе, блестящий и окруженный грязными космами, — это и есть прообраз войны, её лицо“ [24 ; 392].
Ніколи ще Жироду не показував так яскраво лицемірство політиків під час мирних конференцій і двосторонніх зустрічей на різних рівнях, як у словах Улісса під час розмови з Гектором [24 ; 411-418]. Отже, їхня розмова є битвою, яка повинна вирішити, бути війні чи ні. Улісс погоджується, що війна – найстрашніший ворог людства, і він не хоче її. Але питання у тому, чого хоче сама війна? Він веде роздуми на тему, що зустрівшись на переговорах, лідери навіть стають друзями, але вже наступного дня над усим царює війна. Важливим є лише, щоб, убивши противника, переможець не упізнав у ньому потім свого брата. Улісс говорить про політику долі, коли воюють саме ті, кому війна визначена долею, і цього разу вона обрала Грецію і Трою. ”Улисс. ...всё это окрашено судьбой в единый грозовой цвет, в котором я впервые угадываю свет нашего будущего. Ничего не поделаешь. На вас пал свет греческой войны“ [24 ; 414-415]. Але тут же мимохідь він кидає слова, що греки дуже зацікавлені у багатствах Трої. Саме тут слід звернути увагу на те, як щиро крок за кроком розкриває Жироду, що слова про наругу над честю нації є нічим іншим, як хитрим прикриттям зовсім інших почуттів і інтересів. Це є одним з ключових моментів, і неможливо описати його краще, ніж зробив це автор:
Гектор. Греция избрала нас своей добычей. К чему тогда объявлять войну?
Проще воспользоваться моим отсутствием и напасть на Трою.
Улисс. Война предусматривает своего рода соглашение. ...
Гектор. Что же вас толкнуло против нас? ...
Улисс. .... Нации, как и люди, погибают от неуловимой неучтивости. ... Вы ... недостаточно ловко похители Елену...
Гектор. Какая же связь между похищенной женщиной и войной, в которой должен погибнуть один из наших народов?
Улисс. ... она одно из тех редких созданий, которых судьба послала на
Землю в своих собственных целях. ...
Улисс. Оскорбление судьбы ничем не может быть искуплено.
Гектор. .... я вижу наконец истину. ... Вам нужны наши богатства! Вы
сделали так, чтобы Елену похитили, чтобы иметь почётный
предлог для объявления войны. Я краснею за Грецию! ...
[24 ; 415-416].
Для пояснення двох пунктів з цього діалогу, звернемося до В.І. Кащеєва. Війна повинна була мати ’αρχή δίκαια не тільки по суті, але й формально, тобто, відповідно до принципу справедливості, вона повинна була бути оголошена. У Ціцерона ми знаходимо ідею, яка, поза сумнівом, сходить до Панеція: ”Справедливою може бути тільки така війна, яку ведуть після пред’явлення вимог чи ж заздалегідь сповістили і оголосили“ (Cic. De off. 1.11.36). Греки, дійсно, мали звичай оголошувати війну [26; 42-43].
Цитуючи твір періпатетіка Деметрія Фалерського (друга половина IV ст. до н. е.), що не дійшов до нас, Полібій пише: ”...Якщо народи причину війни вважають законною, то тим більшого значення набувають перемоги і тим малозначущими стають поразки; наслідки виходять зворотні, коли причину війни визнають ганебною або незаконною“ (Polyb. 36.2.3) [26 ; 41-42]. Отже, ці два факти вливаються у міфологічний та історичний контекст.
Стосовно того факту, що Улісс не заперечував вищевказані слова Гектора, то для греків був характерний ще один тип оголошення війни (мабуть, що мав місце тільки в античності) — відкрите оголошення права на здобич відносно чужого народу. Але у той момент, коли Гектор вирішує, що жереб кинуто і війна відбудеться, Улісс погоджується припинити це безглуздя, піти наперекір долі, забрати Олену. Та чи виявиться він хитрішим за долю?
Як бачимо, Жироду, не спотворюючи легендарну історію про причину походу ахейців на Трою, вносить нові корективи у цю історію і демонструє, наскільки великими були шанси у противників війни; драматург не вірить у неминучість воєн, він вважає, війну можна здолати.
До того ж, чи не безглуздо вести війну через жінку? Лосєв А.Ф. у своїй праці ”Грецька міфологія“ вважає, що світ матріархальної архаїки, що пішов у минуле, мститься новому героїзму, використовуючи жіночу красу, що так оспівується в епоху класичного олімпійства. Жінки вносять заздрість, розбрат і смерть у цілі покоління славних героїв, примушуючи богів накласти прокляття на своїх же нащадків. Тому народжується від Зевса і богині помсти Немесиди - Олена, через красу якої вбивають один одного ахейські і троянські герої. Прекрасні жінки (Даная, Семела або Алкмена) спокушають богів і зраджують їх і навіть зневажають їх (як Короніда або Кассандра).
Крім того, оспівувач кохання і жіночості Жироду не наділяє цими якостями Олену. У цій яскраво чарівній жінці немає доброти, ніжності, тепла. Немає навіть звичайної чутливості. Їй не подобається проникатися почуттями інших і навіть своїми власними. Вона любить чоловіків, їй подобається маніпулювати ними, згадаємо сцени, де вона намагається спокусити юного Троїла і продовжує це робити навіть у присутності Паріса, розпалюючи їх обох [24 ; 376-379].
Олена, як і Кассандра, володіє даром передбачення. Але спартанська цариця здатна бачити тільки щось яскраве і таке, що запам’ятовується: наприклад, їй ніколи не вдавалося розгледіти свого чоловіка Менелая, проте Паріс відмінно виглядав на тлі неба і був схожий на мармурову статую — правда, останнім часом Олена стала бачити його гірше. Але це зовсім не означає, ніби вона згодна виїхати, оскільки їй ніяк не вдається побачити свого повернення до Менелая. Гектор малює барвисту картину: сам він буде на білому жеребці, троянські воїни — в пурпурних туніках, грецький посол — в срібному шоломі з малиновим плюмажем. Невже Олена не бачить цей яскравий полудень і темно-синє море? А чи бачить вона заграву пожарища над Троєю? Криваву битву? Спотворений труп, який несеться за колісницею? Вже чи не Паріс це? Цариця киває: обличчя вона розгледіти не