Діалог з античністю в драматургії Жана Жироду
Гектор. Ничего... ничего, кроме пепла от пожарищ; изумруды и
золото, превращенные в пепел. Как чисты очи мира. Ведь
не слезами же омыты они... А ты бы плакала, Елена, если
бы тебя убивали?
[24 ; 372].
Гектор. Каким чудом зеркало мира попало в голову этой тупицы?
Елена. Конечно, это очень прискорбно. Но каким способом можно
преодолеть эту упрямую способность зеркала отражать
действительность?
[24 ; 374].
Навіть Улісс характеризує Олену як володарку найобмеженішого розуму і найжорстокішого серця. Олена далека від жалості. Демокос навіть вважає, що війна схожа на Олену, має таке ж саме обличчя. Пригадаймо також, як схарактеризувала війну Андромаха (див. вище), отже війна, як констатує Демокос, тепер матиме два обличчя. Чи це не їдкий сарказм Жироду у бік Олени? Найповніше її образ розкрито у діалогах з Гектором (щойно нами розглянутий) [24 ; 370-374] і Андромахою [24 ; 395-399].
То чи варта ця холодна краса життя цілого народу, цілої нації? Адже для неї це буде лише забавкою...
Усю людяність, жіночність, кохання і жалість втілює у собі Андромаха. В Олені ж немає глибини її душі.
Отже, як ми зазначили вище, Жироду зберігає мотив викрадення Олени як привід для війни. Також слід звернути увагу на те, що троянці в Жироду яро вимагають війни з ахейцями, а коли це питання було майже врегульовано Гектором і Уліссом, сумна випадковість штовхає народ на війну. І починають її саме троянці, як і в історії Даррета Фрігійського. Вони заздалегідь готувалися розпочати війну, для цього навіть запросили знавця міжнародного права Бузіріса, щоб він виявив закони, які порушили греки стосовно Трої, щоб мати вагому причину розпочати воєнні дії. Та врешті решт причиною виявився прикрий нещасний випадок – заява Демокоса, що його вбив грек Аякс (див. вище). Обурені троянці вимагають війни і ніщо вже не зможе її зупинити.
Також знаходимо у п’єсі мотив з ”Історії“ Геродота [12 ; ІІ:113], коли моряки Паріса розповідають правду про викрадення Олени і про події, які відбулися на шляху до Трої. Але якщо в Геродота раби Паріса зробили це, щоб отримати захист Геракла (у долині Нілу на березі стояв храм Геракла), звільнитися з рабства і згубити Паріса, то в Жироду моряки намагаються врятувати свою чоловічу честь, адже греки насміхаються, говорячи, що троянці нічого не варті як чоловіки, зробивши такий висновок зі слів Гектора, який намагався довести, що Паріс не торкнувся Олени і ахейці можуть сміливо повернути її чоловікові таку ж чисту, якою її забрали в нього.
Вузлом п’єси, без сумніву, виступає характер Гектора і його зіткнення з усіма, хто не бажає його підтримати. Гектор мужня, пряма, великодушна людина. Проте мужній він не лише у бою, для нього мужність і стійкість – природні якості воїна і чоловіка, до того ж вони більш потрібні не на війні, а саме перед її початком. Гектор сміливо виступає проти всих – м’якого самозакоханого Паріса, старого Пріама, троянських старців, які втратили здоровий глузд через красу Олени. Він єдиний протистоїть Демокосу і йому подібним логікою суджень, красномовністю прикладів, навіть силою, намагаючись не дати розкритися брамам війни. Брами війни символом проходять через увесь твір. Їхне закриття означає прихід довгоочікуванного миру. А якими важливими для воїна під час безперервних воєн можуть бути навіть кілька секунд миру:
Гектор. Отец, ты должен всё-таки знать, что такое мир для тех, кто
сражается многие месяцы. Это всё равно что найти опору,
когда утопаешь, когда тебя засасывает болото. Разреши нам
стать на маленький твёрдый клочек мирной земли,
дотронуться до него хотя бы одним пальцем.
Приам. Гектор, подумай! Сейчас дя города слово ”мир“ так же
вредно, как яд. Ты хочешь дать отдых меди и железу. Словом
”мир“ ты отчеканишь мелкую монету воспоминаний,
привязанностей, надежд. Солдаты бросятся покупать хлеб
мира, пить вино мира, обнимать женщин мира, а через час ты
поставишь их лицом к лицу с войной.
[24 ; 385].
”Чудова майстерність Жироду-діалогіста особливо пластично, багатогранно і повно розкрилася у цій п’єсі саме у образі Гектора.“ – зазначає А. Д. Михайлов, — ”Гектор-полеміст, Гектор, який сперечається у кожному діалозі – з Парісом, Пріамом, Оленою, Аяксом, Уліссом, Андромахою – кожен раз новий, несподіванний, непередбачуванний“ [30 ; 22]. Він то м’який і хитрий, то твердий і прямий, то красномовний і верткий, то строго логічний; він то стверджує, то вмовляє і просить, то погрожує. Усі почуття знаходяться у спектрі цього глибокого, багатогранного і чарівного образу, образу людини сильної і цільної.
2.2.Традиція арістофанівської ”Лісістрати“
Тож, як бачимо, у п’єсі ”Троянської війни не буде“ Ж. Жироду постійно веде діалог з багатьма античними авторами. Ще одним з них є давньогрецький комедіограф Арістофан (бл. 445—385 рр. до н.е.). У сцені, де жінки підіймають бунт проти війни [24 ; 360-364], ми спостерігаємо традицію ”Лісістрати“ Арістофана.
Головне у комедії Арістофана — ідея активної протидії війні, право народу самостійно вирішувати свою долю, щире співчуття жінкам — дружинам і матерям. При цьому основний засіб для досягнення мети — по-арістофанівські сміливий: жінки всієї Греції відмовляють своїм чоловікам у любовних пестощах і таким шляхом доводять виснажених стриманістю чоловіків до повної капітуляції. Хоча такий сюжет — прямий спадкоємець фалічних обрядів, що поклали початок стародавньої комедії, — відкривав перед Арістофаном широкий простір для найризикованіших ситуацій, не він зробив ”Лісістрату“ однією з найцікавіших пам’яток світової літератури. Адже головною була ідея царювання миру і опір війні.
Для чоловіків війна – спосіб проявити свою силу, хоробрість, відвагу. Багато з них люблять війну через ”особливу ніжність боїв“, особливе відчуття сили. Навіть Гектор у п’єсі Ж. Жироду признається Андромасі, що раніше любив війну — але в останній битві, схилившись над трупом ворога, раптом пізнав у ньому себе і жахнувся. Лише ця остання нищівна битва розкрила йому очі. Лише зараз він зрозумів, що є війна. Тож він і його вояки зненавиділи війну. Він намагається показати іншим, наскільки важливо зберегти мир: ”Гектор. ...Мы восстановили на нашей земле мир на вечные времена, мы хотим, чтоб наши жены любили нас без тревоги, хотим, чтоб рождались дети“ [24 ; 358].
Для жінок же війна зовсім не варіант:
Лисистрата. Это нам что за дело? Проклятый! Знай, для женщин война – это слёзы вдвойне. Для того ль сыновей мы рожаем, чтоб на бой и на смерть провожать сыновей?
[1 ; 308].
Головним доводом чоловіків на захист війни є:
Приам. Дорогие дочери, ваше возмущение только доказывает, что мы
правы. Разве существует большее великодушее, чем то, которое
проявляете вы, когда яростно защищаете мир. А что он вам даст? Мужей
хилых, бездельников, трусов, в то время как война сделает вам из
них настоящих мужчин!..
[24 ; 362].
У відповідь Гекуба намагається звернутися до здорового патріотизму, а Андромаха звеличила радощі полювання — нехай чоловіки вправляються у доблесті, вбиваючи оленів і орлів, головне – ”Оставьте нам наших мужей такими, какими они есть“ [30 ; 363]. Жінки ладні усе зробити заради миру:
ΜΥ Νη τω θεω
’εγωγε ταν, και ει με χρειη τουγκυκλον
Τουτι καταθεισαν ’εκπιειν αυθημερον
ΚΛ ’Εγω δε γ’ ’αν, και ωσπερει ψητταν δοκω,
Δουναι ’αν ’εμαυτης παρατεμουσα θημισυ
ΛΑ Εγων δε και κα ποττο Ταυγετον ανω
’ελσοιμ’ οπα μελλοιμι γ’ ειραναν ’ιδην.
[70].11
У будь-який спосіб жінки намагаються запобігти війні. Але, якщо в Арістофана спільними зусиллями жінкам вдається залагодити питання про війну і
примусити чоловіків піти на мирні переговори, то жінки Жироду нічим не можуть примусити чоловіків признати свою дурість і вирішити усе мирним шляхом. Фанатизм, як і бурю, неможливо зупинити.
Отже підведемо підсумки. На відміну від античної традиції, яка зазвичай змальовувала сцени боїв з Троянської війни, Жироду змальовує людей перед її обличчям і ставить питання про міру відповідальності всього суспільства і його окремих членів перед історією і простою людиною. Жироду, не спотворюючи легендарну історію про причину походу ахейців на Трою, вносить нові корективи у цю історію і демонструє, наскільки великими були шанси у противників війни. Об’єднує дані, отримані від різних античних драматургів, поетів і істориків, і подає їх у дещо новому, сучасному ракурсі. П’єса Жироду звучить гостро сучасно напередодні Другої світової війни: він говорить про війну з ненавистю і прямо, яскраво розкриває лицемірство політиків під час мирних конференцій і двосторонніх зустрічей на різних рівнях, наголошує, що слова про наругу над честю нації є нічим іншим, як хитрим прикриттям зовсім інших почуттів і інтересів. Для доказу необхідності миру Жироду навіть уводить у п’єсу традицію ”Лісістрати“ Арістофана. Боги і доля у творі не мають повного контролю над людиною, адже врешті-решт усе вирішує натовп, якому досить випадку, поштовху, щоб відхилитися в ту або іншу сторону.
Шляхом напластування різних міфів і об’єднанням даних з різних джерел Ж. Жироду створює власний міф, дає нове трактування образів міфічних героїв.
У п’єсі ”Троянської війни не буде“ піймається питання про особисту відповідальність людини, справедливість і важливість компромісу при вирішенні гострих питань, а вже через два роки світ побачила одна з найтрагічніших трагедій Жироду ”Електра“, у якій автор підіймає схожі питання. Отже розглянемо її у наступному розділі нашої роботи.
РОЗДІЛ ІІІ. Модернізована інтерпретація міфу про Електру в Жана Жироду
У п’єсі ”Троянської війни не буде“ було порушено питання про особисту відповідальність людини і про її боротьбу з силами зла. Роздумам про міру відповідальності, про право втручатися у життя і домагатися справедливості, про відповідальність цілого народу присвячена одна з найтрагічніших п’єс Ж. Жироду ”Електра“. До цієї частини міфу про долю роду Атридів зверталися також Есхіл (”Орестея“), Софокл (”Електра“), Єврипід (”Електра“), Генрі Триз (”Електра“), Жан-Поль Сартр (”Мухи“), Юджин О’Ніл (”Траур личить Електрі“) та ін.
Отже, перш ніж розглянути трагедію Жироду ”Електра“, ми повинні з’ясувати, якою була трактовка міфу в античні часи. Для цього скористуємося творами Есхіла ”Орестея“ (зокрема, другою частиною трилогії ”Хоефори“) і Софокла ”Електра“.
”Орестея“ заснована на Троянському циклі міфів, зокрема на драматичній історії проклятого богами дому Атридів. Вона складається з трагедій ”Агамемнон“, ”Хоефори“ та ”Евменіди“ з заключною сатирівською драмою ”Протей“, яка, на великий жаль, не збереглася. ”Орестея“ — єдина трилогія, яка дійшла до нас повністю. Кожна її трагедія є закінченим твором, а всі вони разом об’єднані спільністю сюжету й системою художніх образів, кожна наступна трагедія є продовженням попередньої.
Стародавні міфи набувають в Есхіла політичного звучання. ”Орестея“ – складний за філософською та естетичною проблематикою твір. На відміну від інших трагедій, написаних Есхілом раніше, ця трилогія – менш статична. ”Орестея“ пройнята людяністю, насичена роздумами про взаємозв’язок подій, війну і мир, злочин і покарання, про те, що таке справедливість, що є закон, а що – беззаконня. Ми поринаємо у світ ідей, які хвилюють людство й тепер. Есхіл розглядає проблеми співвідношення божественної та людської волі щодо відповідальності людини за скоєне. Невідворотний закон справедливої відплати діє в долях усіх героїв Есхіла.
Есхіл висунув ідею найдосконалішого, з його погляду, закону світової Справедливості, що охороняє окремих людей і цілі держави, найкраще відповідає загальному поняттю Правди, у яке входить і категорія міри в житті й поведінці людини.
Злочинець не може сховатись від Справедливості, рано чи пізно вона його настигне. На думку Есхіла, вчинивши злочин, винуватець починає страждати задовго до самого покарання, як це було з Орестом. До традиційної міфології Есхіл ставився недовірливо, а усілякі віщування чи пророцтва поет відкидає, вважаючи, що вони нічого доброго людині не приносять і тільки вводять її в оману.
Не випадково і в нові часи ”Орестея“ викликала безліч суперечливих тлумачень і коментарів. Трилогія й дотепер залишається однією з величних загадок світової літератури.
Від початку до кінця трилогія сповнена найактуальніших для часів Есхіла проблем, хоч її події відбуваються у далекі часи первісно-родового суспільства з його невблаганними і суворими законами родової помсти, відплати за криваві злочини, родового прокляття.
З міфу відомо, що над родом Атридів тяжіло прокляття за криваве злодіяння. Есхіл також дотримувався думки про те, що пролита кров, подібно до ланцюгової реакції, викликає нову кров. І це триває доти, доки вона не буде відомщеною. Атрей убиває дітей Тієста, його син Агамемнон – дочку Іфігенію, його самого вбиває Клітемнестра, яка, своєю чергою, гине від руки сина, Ореста.
Аполлон виправдовує це вбивство, здійснене за його наказом, і очищує Ореста від крові, але не до кінця. Для повного виправдання Аполлон посилає юнака до Афін і там його вже остаточно виправдовує суд. Те, що не змогли зробити боги, здійснив людський судовий орган [ 31 ; 245].
Тягар злочинів лежить на роду Агамемнона. Орест – остання жертва фатального ходу подій. Де тут злочин, а де справедливість? Міфічне непомітно переплітається з реальністю: з волі Афіни, богині мудрості, справу Ореста вирішує ареопаг – суд найстаріших афінян. Ореста, який діяв за намовою Аполлона, виправдано. Обірвався нарешті ланцюг фатальних злочинів.
Отже, до ідеї помсти Есхіл підходить зовсім по-новому. Кривава помста давно застаріла, вже з часів Гомера її часто замінювали викупом, виплачуючи певні кошти за вбитого. Потім і викуп було замінено очищенням.
Слід зазначити, що для Есхіла – носія нових морально-суспільних тенденцій, цього було замало. Есхіл реально показав перехід від кривавих жахів старовини до розумного влаштування життя з допомогою найсправедливіших і гуманно діючих установ – судів.
Отже, розглянемо ”Хоефори“ (”Ті, що несуть жертву на могилу“, або ”Жертва біля гробу“). Дія починається з того, що рабині-троянки, які становлять хор, за наказом цариці йдуть на могилу Агамемнона, щоб принести жертву.
Клітемнестра боїться, що дух вбитого нею чоловіка буде її переслідувати. Троянки-рабині ненавидять царицю. Вони плачуть над своєю долею, проклинаючи Клітемнестру, благають про помсту. Разом із рабинями до гробниці прийшла Електра. Вона скаржиться вбитому батькові: в рідному домі вона, як служниця, брат поневіряється на чужині, батькове майно розграбовано вбивцями [ 23 ; 233].
Електра з дівчатами приносить жертву і вмовляє богів послати месника, брата Ореста, якого мати віддала комусь на чужині. На ці думки Електру наштовхує пасмо волосся, що вона бачить на могильній плиті: вона здогадується, що воно належить Орестові [23 ; 235-236].
До могили приходять син Агамемнона Орест із другом Піладом. Вони помічають натовп дівчат з Електрою і ховаються у кущах. Коли виходить Орест зі своїм другом Піладом, відбувається пізнавання: в юнакові-чужинці Електра впізнає рідного брата. Орест зізнається сестрі, що прибув за наказом Аполлона, щоб помститися матері за вбивство батька [ 23 ; 238].
Орест разом зі своєю рідною сестрою Електрою, яку утискує Клітемнестра, складає на могилі батька план помсти. І оскільки вбити свою рідну матір Орестові наказує Аполлон, то це вбивство відбувається.
Орест і Пілад приходять до Клітемнестри і повідомляють, що її син Орест ніби загинув десь у чужих краях. Клітемнестру охоплює радість від звістки про загибель сина, вона наказує покликати до палацу Егіста, щоб він сам почув розповідь чужинців.
Егіст першим спокутує свій злочин: прийшовши до палацу Орест убиває його. На крик слуг прибігає Клітемнестра. Зрозумівши, що перед нею Орест, вона починає благати його про пощаду:
Стривай, синочку! Згляньсь на груди мамині!
А не боїшся ти прокляття матері?
[23 ; 259-260].
Орест дослухається до цих молінь і розгублюється: ”Що діяти, Піладе? Рідну мати вб’ю?“, але Пілад нагадує йому про веління Аполлона. Після короткого діалогу Орест веде Клітемнестру до палацу і вбиває її [23 ; 261].
Слід відзначити, що Есхіл часто вживає прийом трагічної іронії. Вже сама назва трагедії ”Хоефори“ – тобто ”ті, що приносять жертву на могилі“, містить таку іронію. Клітемнестра сподівалась жертвою умилостивити дух вбитого чоловіка, але сама стає жертвою.
Коли Орест вбиває матір, з’являються страшні богині помсти Ерінії:
Орест О, ні! Це не видіння – не дрімаю ж я:
Це матері собаки – люті месники.
Провідниця хору Ще кров он, бачу, свіжа на руках твоїх,
Од неї в тебе й розум, видно, хмариться.
Орест Владарю Аполлоне! Як багато їх!..
З очей у них спливає чорна кров гидка.
[23 ; 265].
Друга частина трилогії ”Хоефори“ закінчується тим, що напівбожевільний Орест тікає від них, а хор сподівається на очищення юнака і розмірковує про долю людини. Есхіл перший у світовому мистецтві поставив проблему злочину і кари. За уявленнями сучасників Есхіла, невідворотність відплати – один з аспектів цієї проблеми.
Трилогія, розроблена за допомогою давніх героїчних образів, до яких приєднуються також і образи богів та демонів, а нагромадження численних жахів робить стиль трагедії патетичним. Урочиста й піднесена мова трагедій Есхіла пересипана афоризмами, які стали крилатими фразами. Есхіл заперечує закон ”кров за кров“.
Розглянемо образи трагедії. У Есхіла вони в основному прямолінійні та схематичні. Такими постають образи Електри та Егіста. Зовсім іншим постає образ Клітемнестри – монументальний і суперечливий.
Мабуть, це був перший в історії світової літератури образ ”демонічної жінки“. Клітемнестра була насамперед знаряддям демона родового прокляття і сама себе усвідомлює таким.
Неможливо не згадати, якою була Клітемнестра в першій частині трилогії, бо в ній ми можемо побачити мотиви, якими вона пояснює свій злочин – вона нібито вбила чоловіка, помщаючись за принесену в жертву Іфігенію і за зраду чоловіка з Кассандрою.
Клітемнестра врешті постає як зосередження всіх негативних людських рис. Героїня задовго до прибуття чоловіка замислила план вбивства і власноручно здійснила його. Небагато чоловіків здатні на такий вчинок. З цього боку Есхіл не пошкодував барв для зображення її люті, мстивості, жорстокості та безжальності.
Доречно нагадати, що у міфах більш поширеним був варіант, за яким Агамемнона вбиває Егіст. Щоб надати образові Клітемнестри більшого драматизму, Есхіл вкладає меча в її руки. Напевно невідомо, але Есхіл використав або мало поширений варіант міфу, або навмисне змінив його.
Жорстока і владна, брехлива й підступна, цинічна й брутальна, але стримана й розсудлива, навіть смілива – саме такою Клітемнестра постає в різних сценах трагедії. Разом з тим, їй притаманні суто людські почуття і мрії, вона хоче жити просто й спокійно і навіть примиритися з демоном помсти.
У порівнянні з першою трагедією, в другій трагедії – ”Хоефори“, Клітемнестра стає дещо лагіднішою, більш м’якою. Есхіл подібну зміну не пояснює, але ми можемо її зрозуміти, адже єдиним месником для Клітемнестри міг стати син Орест і довгі вісім років вона зі страхом чекала його прибуття. Саме тому вона не змогла стримати радості, коли дізналася про його ”смерть на чужині“.
Слід зазначити, що довголітній тягар цього чекання не міг не позначитися на такій могутній натурі, якою була Клітемнестра. І цей тягар частково зламав її, от чому вона так проситиме в Ореста пощади.
Щоправда, на якусь мить колишня Клітемнестра прокинеться в ній: довідавшись про смерть Егіста, вона готова знову пролити кров, тепер вже кров сина, аби тільки зберегти своє життя:
Ой лишенько! З півслова здогадалася!
Як підступом вбивали, так і гинемо.
Сокиру гостру в руки хто б то дав мені?
Впаду чи впаде ворог – ще побачимо!..
Страшна хвилина... Відступати нікуди...
[23 ; 259 ].
Дещо суперечливим постає і Орест. Нелегкою була його доля. Проданий матір’ю в рабство, він довго жив на чужині, а потім нові удари долі – наказ Аполлона, жахлива смерть батька. Орест увесь сповнений страждань.
Плануючи помсту, Орест виявляє себе розсудливою, обачною і далекоглядною людиною. Це виявляється в тому, що знаючи про злочин матері, Орест ще раз хоче пересвідчитись у тому, що вона винна. Коли ж настає час відплати, Ореста охоплюють зрозумілі нам вагання – адже мова йдеться про вбивство власної матері. І тільки слова Пілада про наказ бога примушують Ореста діяти.
Справді, Орест – виконавець волі Аполлона, за його наказом помщається він за батька, але тільки після страшних погроз бога, який обіцяє йому в разі непокори наслати на нього пошесті, язви, проказу, безумство, жахи...
На нашу думку, якби не вони, навряд чи здійняв би Орест меча на свою матір. Отже, роблячи висновок, можна відмітити, що образ Ореста – досить складний і глибоко драматичний.
Доля штовхає Клітемнестру, Аполлон – Ореста на вбивство, проте, незважаючи на вищі сили, ми розуміємо, що вони – злочинці. А могли ними й не бути! Вони однаково винні й невинні, і драматизм трагедії від цього зростає .
Окремо слід звернути увагу на мову героїв.
За словами самого Есхіла, який писав, що могутнім героям має відповідати й могутня мова. Такою могутньою ми споглядаємо мову трилогії. Велична, уповільнена, часом сповнена й урочистості, різноманітна за багатством поетичних засобів, мова героїв справляє не менше враження, ніж напружена дія самої трагедії.
Есхіл уводить в неї архаїчні вирази і слова, її урочиста піднесеність відповідає повільному розгортанню сюжету, поступовому зростанню напруження драматичного конфлікту.
Приховані пристрасті героїв Есхіл часто передає довгими промовами, у своїх інтимних почуттях герої завжди стримані й зовнішньо виявляють їх рухами та досить сухими, напівофіційними словами чи виразами.
У промовах персонажів трагедії з’являються образи-метафори, що відбивають внутрішні страждання героїв. Про себе й сестру Орест говорить: ”...бачиш безпорадний виводок / Орла, що загинув, оповитий кільцями / Змії страшної...“ [23 ; 237].
Як висновок можна зазначити, що Есхіл піднімає закон помсти до рівня загальносвітової об’єктивної закономірності, посилює елемент суб’єктивної вини і відповідальності. Слід виділити наступні лейтмотиви, в яких головні ідеї трилогії отримують підчас образно-символічне значення:
- незворотність пролитої крові;
- неминучість помсти і розплати за неї;
- неможливість перешкодити божественному задуму;
- образ звіра, що потрапив у тенета.
Також відмітимо, що елемент суб’єктивності веде до більшої індивідуалізації образу в античному розумінні цього слова.
Міф про Електру, дочку Агамемнона і Клітемнестри, послужив темою другої частини Есхілової трилогії ”Орестея“, і трагедії Софокла ”Електра“. Слід відзначити, що кожен трагік, відповідно до свого світогляду, надає цьому давньому міфові якісь певні риси.
Сюжет трагедії, взятий Софоклом з Троянського циклу, багато в чому повторює зміст ”Хоефор“ Есхіла. Але якщо Есхіл зображує свою героїню досить схематично і роль Електри в ”Хоефорах“ другорядна, оскільки головну роль відведено Оресту, то Софокл у своїй трагедії ”Електра“ робить її головною, вона стає центральним персонажем.
Ідея Софоклової трагедії ”Електра“ полягає у захисті релігії Аполлона і в покаранні злочину.
На нашу думку, однаковим у трагедіях Есхіла і Софокла, які кожен по-своєму відобразили вплив богів на головних героїв, є те, що вбиваючи матір, Електра і Орест беззастережно виконують священну волю Аполлона, який захищає батьківські права. Основний конфлікт трагедій Софокла – це конфлікт неминучої долі та людини, що їй протистоїть. Його герої протистоять волі богів. А оскільки воля богів є всесильною, то й люди, що їй кидають виклик, є сильними, яскравими, незвичайними особистостями.
Софокл змальовує Електру як пристрасну натуру, почуття якої бурхливо виявляються не лише в горі від чутки про загибель брата, а й у радощах, коли вона бачить живого Ореста:
ΟΡ Ψε̃υδος `υδέν, ω̃ν λέγω.
ΗΛ Ή̃ ζη̃ γαρ ανήρ;
ΟΡ ’́Ειπερ `'εμψυχος γ' ’εγώ.
ΗΛ ̉Η̃ γάρ σύ κει̃νος;
ΟΡ Τήνδε προσβλέψασά μου
Σφραγίδα πατρός `'εκμαθ', `ει σαφη̃ λέγω.
ΗΛ ̉Ω̃ φίλτατον φω̃ς.
ΟΡ Φίλτατον, ξυμμαρτυτω̃.
ΗΛ ̉Ω̃ φθεγμ', `αφίκου;
ΟΡ Μηκέτ` `'αλλοθεν πυθη.
ΗΛ ̉΄Εχω σε χερσίν;
[ 58 ; 40-41].
В перекладі А. Содомори:
Ор. Правду, будь упевнена.
Ел. То він живий?
Ор. Аякже! Поки я живу.
Ел. Так ти – це він?..
Ор. Ось бачиш: перстень батьківський.
Тепер про справедливість моїх слів суди.
Ел. О днино наймиліша!..
Ор. Найприхильніша!
Ел. Чи твій це голос?
Ор. Вір – нікого іншого!
Ел. Тебе я обіймаю?
[ 56 ; 55-56].
Однак, слід зазначити, що Електра має скоріше чоловічий склад характеру, в ній переважають почуття помсти й ненависті. Особливо це добре зображено у сцені, коли вона бачить урну, в якій нібито знаходиться прах Ореста, то плаче Електра не від утрати брата, а через те, що його смерть зруйнувала її плани на помсту.
Ненависть Електри до матері особливо виявляється в діалозі з нею. Вона не вірить виправданням Клітемнестри, яка пояснює скоєний злочин бажанням помститися за Іфігенію, і Електра гнівно викриває її підступність:
Και δη λεγω ςοι. Πατερα φης κτειναι΄ τις `'αν
Τουτου λογος γενοιτ' `'αν `αισχιων `'ετι,
`'Ειτ' `ουν δικαως `'ειτε μη ; δειξω δε ςοι,
Ως ου δικη γ' `'εκτενας, `αλλα' σ' `'εσπασεν
Πειθω κακου προς `ανδρος, ω τα νυν ξυνει.
`Ει γαρ κτενουμην `'αλλον `αυτ' `'αλλου, συ τοι
Πρωτη θανοις `αν, ει δικης γε τυγχανοις.
`Αλλ' `εισορα, μη σκεψιν `ουκ `ουσαν τιθης
`ου γαρ αλον
`Εχθροις γαμεισαι της θυγατρος εινεκα
Η πασαν ιης γλωσσαν, ως την μητερα
Κακοστομουμεν' και σ` `'εγωγε δεσποτιν
Η μητερ' ουκ `ε'λασσον `εις ημας νεμω,
Η ζω βιον μοχθηρον, `εκ τε σου κακοις
Πολλοις `αει ξυνουσα του τε συννομυ.
[58 ; 19-20].
У перекладі Андрія Содомори діалог між матір’ю і дочкою виглядає таким чином:
Так ось. Ти батька вбила. Справедливо це
Чи ні, - кажи, що хочеш, та страшнішого
Й нема на світі вчинку. Ну, а вбила ти,
Звичайно ж,