Поема-казка "Лис Микита"
Але сли боїшся ти Та коли боїшся ти ( 21,3 )
І у війта гнеть позичу І у війта тут позичу ( 24,5 ).
Текст четвертої пісні у другому виданні майже повністю новий. Розділ цей утворився на основі одинадцяти заключних строф третьої пісні першого видання ( епізод візиту Бабая до Лиса Микити ), вилучених звідти і доповнених 33-ма новими. Причому новий текст розміщується не суцільним пластом, а вперемішку з первісним ( 1-3 – новий текст, 4-8 – первісний, 9-38 – новий, 39-44 – первісний ).
Перетворення кінцівки третьої пісні в основу окремого розділу зумовило не лише значне збільшення обсягу твору взагалі, а й розширення і поглиблення його змісту. Візит Бабая до Лиса у першому виданні був тільки окремим епізодом, який не ніс особливого змістового навантаження. Він важливий як логічний місток у розвитку дії ( Бабай приводить Лиса на царський суд ). У другому виданні цей епізод переростає свої рамки. Через візит Бабая тут розкриваються характер і суть стосунків, які склалися між Лисом Микитою, з одного боку, та Бурмилом і Вовком, з другого, з’ясовуються причини ненависті до них Лиса. Розповідь останнього про його спільний з Вовком наскок на попівську комору та про те, як несправедливо розсудив їх потім Бурмило, вмонтована в епізод посольства Бабая, якраз і дає відповідь на це питання.
Нові епізоди, які вперше з’явилися у другому виданні поеми і становлять основу четвертої пісні, генетично тягнуться до інтернаціональних сюжетів на тему про пригоди хитрого Лиса. Але в їх обробці І.Франко повністю оригінальний. У цьому легко переконатись, зіставивши відповідні, подібні за сюжетом місця “Лиса Микити” і поеми Гете “Рейнеке Фукс”. По-перше, розповідь Лиса про його стосунки зі звірами у поемі Гете має виразне релігійне забарвлення. Лис не просто переказує всі пакості, які він робив різним звірам, а сповідається, кається у гріхах, боячись наступного суду і кари. Відвідини попівської комори – тільки один із багатьох епізодів, де Лис познущався з Вовка. У І.Франка нема всього того калейдоскопа подій, де Вовк виступає як жертва Лисових витівок. Він бере лише один незначний сюжет – пограбування попівської комори, але розгортає його значно ширше й у своєрідному плані. Лис Микита виступає тут як хитрий, підступний і зухвалий розбійник, який не відчуває за собою ніякої провини. Він не обороняється, а нападає і свої вчинки кваліфікує як благородну помсту, спрямовану проти зажерливості і підлості таких можновладців, якими виступають Вовк і Бурмило.
Значну частину п’ятої пісні ( строфи 29-46 ) також становить новий текст, який був відсутній у першому виданні. Він продовжує і логічно розвиває зміст першої частини пісні. Пригадаймо, що в останньому слові Лиса Микити перед очікуваною стратою у виданні 1891 р. є згадка про “злодійську спілку” з Вовком, у якій Лис мав красти дрібне, а Вовк велике, але все добуте повинно було розподілятися порівну. Не розповідаючи нічого конкретного про діяльність “спілки”, Лис Микита, однак, гірко скаржився на кривди, які йому чинив Вовк:
Але як прийшло ділиться,
То ніколи, як годиться,
Половини Вовк не брав:
Загарчить, - не смій і писнуть!
Сам же, хоч би мусив тріснуть,
До крихітки все зіжрав [с.38].
Цим і закінчувалась у першому виданні історія “злодійської спілки”. Далі розпочиналась розповідь про “скарб царя Гороха”. Таким чином, у першому виданні у цьому місці був наявний розрив у розвитку дії. Звинувачення Лиса Микити на адресу Вовка не опирались на факти.
Вставка, яка з’явилась у виданні 1896 р. після слів “До крихітки все зіжрав”, ілюструє й конкретизує скаргу Лиса, наповнює її образним змістом і тим самим робить її логічно необхідною ланкою в розвитку дії.
Уся вставка складається з двох окремих епізодів, пов’язаних не логічно, а тільки наступністю дії. У першому Вовк і Лис Микита викрадають з комори багатої господарки “солонини полоть гарний”, причому основну роботу виконав Лис – саме він поліз на бантину і довго мучивсь, поки скинув полоть. Вовк же тільки драв стріху. У другому Лис Микита виступає самостійно. Після того, як Вовк утік із солониною, він задумав поласувати курочкою і поліз на сусідню бантину, де ще раніше запримітив гарну здобич. Але попадає на сідало до індика і разом з ним падає додолу, наробивши шуму. Розбуджені господарі помічають Лиса і дають йому доброї прочуханки. Ледве вирвавшись з такої халепи, Лис Микита поспішає до Вовка, сподіваючись трохи підживитись. Але той дає йому замість солонини дубову клюку, на якій вона висіла. Епізод з клюкою, який завершує вставку, став тут тією сюжетною ланкою, що об’єднує обидва епізоди в єдине ціле.
На прикладі цієї вставки ще раз можна переконатися, що І.Франко, звертаючись до вже відомих сюжетів, у їх обробці йшов своїм, оригінальним шляхом. У поемі Гете, наприклад, скарга Лиса на Вовка ні за змістом, ні функціонально не посідає такого місця, як у “Лисі Микиті”. Лис згадує про кривди з боку Вовка тільки для того, щоб правдоподібніше натякнути на існування якогось міфічного скарбу. Обидва епізоди ( крадіжка сала та історія з індиком ), через які конкретизується скарга Лиса, у поемі Гете взагалі відсутні. Наявний там епізод із викраденням тільки що заколотої свині дуже мало нагадує історію з салом у “Лисі Микиті” та й подана вона там в іншому контексті.
Крім цієї вставки, яка становить третину обсягу пісні, знаходимо ще ряд дрібніших виправлень, спрямованих на поліпшення художніх якостей певних місць поеми. У строфі десятій рядки
Але Лев не слухав того,
І взяли Микиту мого [с.35 ]
поправлено на
Та цар Лев не вів і вухом!
І взяли Микиту духом [с.47 ].
Як наслідок проведеної правки з’являються нові, значно багатші рими, що надає рядкам кращого звучання. А їх зміст завдяки метафоричним виразам “не вів вухом” і “взяли Микиту духом” набуває яскравішого, образного вираження.
Привертає з цього погляду увагу і правка в наступній строфі:
Але найстарший Осляка Та найстарший пан Осляка.
Новоутворена пара слів “пан Осляка” побудована за принципом парадокса і тут в одному смисловому ряду поєднуються компоненти різного стильового забарвлення, що надає виразові глибокого іронічного підтексту, породжує негативне, зневажливе сприйняття образу.
Ще у цілому ряді випадків правка йде у напрямі удосконалення мови твору, що знайшло конкретне вираження в заміні діалектизмів:
Видання 1891 року Видання 1896 року
Гей, беріть го міцно в руки Гей, беріть його у руки ( 5,5 )
Сли розбійник я й поганець Кажуть злодій я, поганець ( 8,1 )
Лис ме висіть на мотузці Лису висіть на мотузці ( 11,5 )
Гнеть назад скрутив му руки Взад скрутив Микиті руки ( 13,5 )
Просьбу мні сповни одну Просьбу вволь мені одну ( 20, 6 )
Кара днесь б’є лиш мене Нині кара б’є мене ( 27,6 )
Справді ту сказати мушу Оттаке сказати мушу ( 47,1 )
Сли б не вкрав його Микита Не вкради його Микита ( 51,4 )
Ну, бра, сли не рад здихати Ну, коли не рад здихати ( 55,4 ).
У зв’язку з тим, що на основі пісні третьої у другому виданні створено дві ( четверта і п’ята ), нумерація наступних розділів у обох виданнях не збігається. Пісні п’ятій першого видання у другому відповідає шоста. Текст її істотних змін не зазнав. Лише у кількох строфах натрапляємо на незначні виправлення переважно мовностилістичного порядку.
Одну з таких поправок слід розглянути окремо, оскільки вона торкнулася ширшого масиву тексту і неоднозначна за характером. Порівняймо текст строфи 12 у першому і другому виданнях:
Видання 1891 року
Знав ти скарб знайти великий,
Але дурень, сли владики
Ліпшого знайти не вмів!
Де Бурмило – цар народа,
О, прощай там честь, свобода,
Сила й слава у звірів [с.44 ].
Видання 1896 року
Знав ти скарб знайти великий,
Та біда, коли владики
Ліпшого знайти не вмів!
Де Бурмило – цар народа,
Там пропала честь, свобода,
Голос правди занімів [с.60 ].
Хоча змін тут зазнали тільки три рядки, вони настільки значні, що можна говорити про нову редакцію цілої строфи. Уже в другому рядку, крім усунення діалектизму “сли”, зроблено важливу заміну смислового порядку. Слово “біда”, вжите замість “дурень”, повністю міняє зміст висловлення Лиса Микити, що стосується оцінки вчинку свого батька. Якщо у першому виданні те, що батько Лиса Микити не зумів знайти “ліпшого владики”, робило дурнем тільки його самого, то у новій редакції цей же вчинок визначається як біда, яка торкається й багатьох інших. Ще суттєвішим є зміни в останніх двох рядках. Оцінка Бурмила як “царя народа” набуває соціального звучання ( “Голос правди занімів” ). Нова редакція цієї строфи, прикметна сама по собі, веде до поглиблення ідеї твору.
Як і в попередніх розділах, у шостій пісні також зроблено чимало поправок стилістичного характеру, спрямованих на пошуки точніших засобів вираження:
Видання 1891 року
І поніс він думку злющу
Відомститися колись
Як умовилися, знай,
Купка зрадників тих темних
Зрадником остав лиш Лис
Ту під шибеницею стою
Ну беріть мя
Ще о смерті твоїй днесь
Слюбував я: сли не згину
Скарб тобі ся весь дістане
Відати о тім належить
Впріть в тюремну яму
Видання 1896 року
І поніс він думку злющу
Відомстить тобі колись ( 5,5 )
Як була умова, знай,
Там у зрадників тих темних ( 14,3-4 )
Зрадником остав сам Лис ( 19,6 )
Під гіллякою тут стою ( 20,4 )
Ну, повісьте ( 20,6 )
Ще про смерть якуюсь днесь ( 24, 4 )
Шлюбував: коли не згину ( 27,5 )
Скарб твій весь відразу стане ( 28,5 )
Відати про се належить ( 30,2 )
Засадіть в тюремну яму ( 36,5 ).
Для розуміння всієї складності і глибини тієї роботи, яку провів І.Франко, готуючи друге видання поеми “Лис Микита”, чи не найбільше дає сьома пісня. Текст цієї пісні повністю новий, він з’явився тільки у другому виданні. Постала вона не внаслідок розчленування і доповнення новими строфами попередньої, як це було з піснею четвертою, і не внаслідок дальшого розширення первісного тексту, як у п’ятій. Ніякого, навіть найменшого, відповідника у тексті попереднього видання дана пісня не має.
Сьома пісня є важливим складовим елементом поеми. Не будучи прямо пов’язана в сюжетному плані з розвитком основної дії, вона, однак, багато дає для розкриття змісту основного конфлікту твору, для змалювання образу одного з головних персонажів.
Побудована пісня як монолог-скарга Вовка-в’язня. Опинившись після невдалого суду над Лисом Микитою у в’язниці, Вовк ніяк не може звикнути “саламахи арештантської вживать” і, жаліючи себе, починає скаржитись на те, як у минулому його не раз переслідували на ловах невдачі, як він через надмірну довірливість часто втрачав близьку здобич.
Монолог Вовка складається з чотирьох епізодів ( зустрічі з гусями, свинею, бараном та кравцем ), об’єднаних логікою дії. У цих епізодах здійснюється послідовне саморозкриття Вовка в його найголовніших рисах. Весь цей розділ закономірно сприймається як окремий твір з цілком завершеним сюжетом, виразною ідеєю, до того ж твір оригінальний як за задумом, так і за втіленням.
Важливо відзначити, що І.Франко створював цей розділ на основі відомих казкових сюжетів, почерпнутих насамперед із джерел народнопоетичних, а не літературних. У поемі Гете, наприклад, сюжети, на яких побудований монолог Вовка-в’язня у “Лисі Микиті”, не відбились зовсім.
У виданнях народних казок, які з’явилися ще до створення “Лиса Микити” і які, без сумніву, були відомі письменникові, широко зафіксований сюжет про вовка-невдаху. У кожному з них зустрічаються якщо не всі, то принаймні два з оброблених у поемі епізодів. Назвемо тут найважливіші з цих казок: “Вовк і кравець”, “Бідний вовк”, “Марко і убогий вовк” ( опубліковані у збірці І.Рудченка ), “Куций вовк та кравець” ( опубліковано у збірці П.Чубинського ), “Старий вовчице” ( опубліковано у журналі “Народ”). Записи окремих варіантів цього сюжету ( “Свиня та вовк”, “Вовк та кравець”), здійснені наприкінці ХІХ ст.., ще до написання поеми, зберігаються в архіві І.Франка.
Що письменник знав і використовував ці джерела, переконливо свідчать у поемі місця, текстуально близькі до окремих епізодів деяких із згаданих казок. Так, у казці “Старий вовчище” епізод про вовка і гусей, наявний також в інших варіантах цього сюжету, розгорнутий досить широко у формі діалогу: “Іде ж він, іде: зайшов межи гуси та й до них: “Ходіть сюди, гусоньки, ставайти си тутки, буду вас їсти”.- “Е-гє-гє-гє! Ми ще не сповідані, ми ще молитви не мовили – як ти нас, грішних, будеш їсти?” – “То помоліться, - каже той, - красно, я не бороню, ще вам почекаю”. Узяли гуси молити та й межи собов: гє-гє-гє, гє-гє-гє, а далі здіймилися та й у село! Вовк здурів: стоїть, дивиться та й знов собі міркує: “Ци я ксьондз, ци я дяк, ци я паламар? Нащо ся мені молитви питати та й не з’їсти, коли було що?” [ 18,192 ].
У поемі “Лис Микита” епізод про вовка і гусей має ті самі зміст, сюжетні колізії й характер дії, близька у них навіть лексика:
Раз на лови йду я радо,
Аж гусей здибаю стадо.
“Гуси, гуси, я вас з’їм!”
гуси кажуть: “Їж, Вовчице!
Лиш хвилиночку пожди ще,
Помолиться дай нам всім!”
“Ну моліться! Ось вам хвиля!”
То вони угору крила
Піднесли побожно так, -
Піднесли, загеготіли
І всі вихром полетіли,
Я ж лишився, мов дурак.
“Ну, - міркую, стовпом стоя, -
Що за спосіб се і що я,
Піп, чи дяк, чи паламар,
Щоб гусей молитви слухать?”
І пішов я далі нюхать,
Щоб знайти новий товар [с.68 ].
Зрозуміло, що поет не просто переповідає казковий сюжет віршованою мовою. Зберігаючи казкову фабулу, І.Франко цілком оригінальний у її образному втіленні, ідейно-художніх узагальненнях.
Ще більшою мірою це помітно на другому епізоді, в якому на основі відомого казкового сюжету про вовка-невдаху письменник створює яскравий сатиричний образ “овечого патріота”, спроектованого на сучасне йому суспільство.
Монолог Вовка-в’язня як за змістом, так і за характером обробки казкового сюжету де в чому перегукується з байкою С.Руданського “Старий вовк”. Однак твір І.Франка значно вище стоїть за силою і глибиною художнього узагальнення.
Пісні восьмій відповідала у першому виданні шоста. Її текст в обох виданнях майже повністю ідентичний, за винятком поодиноких правок, зроблених з метою усунення діалектизмів та форм “язичся”:
Видання 1891 року Видання 1896 року
Поблагослови мя свято Поблагослови в се свято ( 1,5 )
Сли так ласкав ти Дуже ласкав ти ( 3,2 )
Зараз мі підіть У тюрму підіть ( 7,3 )
Я й подумать ся бою Ах, подумати боюся ( 11,5 )
Ласков царсков тішуся В ласці царській тішуся ( 21,6 )
Сли нам викупу не дасть Скоро викупу не дасть ( 23,6 )
Тутки я сміюся з них Я тепер сміюся з них ( 30,2 )
Я ж з тобов останусь дома Я ж з тобою лишусь дома ( 31,2 )
Що на смерть судив мя люту Що мене судив на згубу ( 49,5 )
Та за те їм нагородов Та за те даю їм плату ( 56,4 ).
Такого характеру зміни знаходимо й у пісні дев’ятій, якій у першому виданні текстуально відповідала сьома. Тут всього десять дрібних поправок:
Видання 1891 року Видання 1896 року
Днесь ще почвалаю