Дієслівна синонімія у творах Ольги Кобилянської
Добре виконує такий ряд і функцію нагнітання: “Знову дзвеніли, бриніли, сурмили комарі, допікали, дошкулювали, діймали, жерли, гризли...” (Ю.Яновський) [20,43].
Як правило, у поетичних текстах емоційно – експресивний вплив синонімічного ряду посилюється використуванням синтаксичного паралелізму, який увиразнює одиниці ряду, а також за рахунок звукопису, тропів та ін.
У поетичному контексті синонімічному стають слова, які поза цим контекстом належать до дуже віддалених семантичних сфер, сприяє цьому зближенню також інтонаційно – сполучниковий зв`язок їх. Таким засобом з`в’язку може послужити повторюване при кожному члені ряду означення:
Не менш поширений і протилежний за спрямуванням прийом: “розщеплення на синонімічний ряд одного поняття, як що у нього є різні назви.
Індивідуальна інтерпретація синонімів – один з виразних прийомів як художнього, так і публіцистичного стилів. Наприклад: “старе те, що давно було новим. А старовинне те, що будучи в свій час новим, визначало якусь головну частину синтезу своєї доби... В старовинному нема архаїчності. Архаїка є в старому. І є велика різниця між старовинним і архаїзмом” (О.Довженко)
[20,44-45].
Користуючись традиційними засобами, письменники з синонімічного ряду вибирають не однослівні синоніми, а цілі словосполучення (дієслівного типу); це уповільнює розповідь, робить її урочистою не спішною.
Цікавою у цьому плані є думка Л.А.Булаховського про роль синонімів у художньому тексті: “Вміння розповідати так, щоб мова містила різноманітність схожих елементів думки, потрібних для спеціального посилення враження, і таких, які необхідно виникають як опорні моменти думки, що розгортається, передбачає високу мовну культуру...” [20,45].
Серед таких бездоганних оповідачів виділяється високою гармонійністю мови – оповіді.
З фольклору у мову художніх творів переноситься традиція парного вживання близько значних синонімів, наприклад: “Ой, ти, дівчина, Горда та пишна, Чом ти до мене Звечора не вийшла?” (народна пісня): “Котра не прийде – дорікає та ганить, і словами і оком “(Марко Вовчок) [20,45].
Для створення моменту експресії у художньому тексті служать ампліфікацій ні ряди, в яких кожна одиниця ряду має самостійне значення, а всі разом вони функціонують у взаємодії, емоційно посилюючи висловлену думку: “І в них [в дорослих] теж чогось вискакували клепки, розсихались обручі, губились ключі від розуму, не варив баняк, у голові літали джмелі, замість мозків росла капуста, не родило в черепку, не було лою під чуприною, розум якось втуплявся аж у п`яти і на в`язах стирчала макітра...”(М.Стельмах) [20,45-46].
Також створенню емоційно – експресивного ефекту сприяє градація семантично односпрямованих одиниць, які різняться ступенем вияву ознаки.
Для уникнення повторів слова на короткому відрізку тексту використовується у художній прозі значна кількість найрізноманітніших лексичних одиниць (можливості такого слововжитку у публіцистиці значно обмеженіші).
Якщо говорити про фольклорну синоніміку, то особливої своєрідності вона набирає в думах та історичних піснях, бо там вона склалась без помітного літературного впливу.
У синоніміці дум на першому місці стоять дієслівні ряди, менш поширені синоніми іменникові та прикметникові і найменше прислівникові. М.Т.Рильський, досліджуючи синоніміку дум, відзначає в ній явище, яке має назву тавтології синонімічної і коренеслівної (тобто лексичної і морфологічної). Такі тавтологічні одиниці в думах ще найчастіше пари слів: рече – промовляє, лаяла – проклинала, грає – виграває та ін. Наприклад: “Козак, бідний нетяга... Слухає – прислухається, Чи не радиться хто на славне Запоріжжя гуляти”; “То ж не вовки - сіроманці квилять та проквиляють”; “Куди вітер віє, туди й повіває” [20,47].
Наведені приклади свідчать, що дієслівні пари в думах оформляються кількома способами (і сполучниково, і безсполучниково), та й самі поєднувані дієслова – синоніми добираються теж неоднаково (це безсуфіксні і суфіксально-префіксальні форми того самого слова; два або три близькозначних слова різних коренів тощо). Слова книжної мови тут зустрічаються рідко (рече – промовляє), переважна більшість – це лексика розмовної мови.
Менш поширена, але все ж наявна в думах іменникова синоніміка (козак – нетяга, козак – сірома, козаки – пани – молодці, турки – яничари, стрілки – яничари, татари – бусурмани, ляхи – турки; шлях – дорога, стежки – доріжки; горе – біда, слава – пам`ять та ін.).
У ролі синонімів до слів загальнонародної мови виступають також евфемізми і перифрастичні мово сполучення.
Евфемізми, як було вже сказано раніше, - це досить різноманітна за своїм складом група слів і словосполучень, які вживаються у мові для пом`якшення враження від сказаного.
Існування евфемізмів пояснюється тим, що кожне слово чи словосполучення діє на нас з якоюсь силою і викликає певну, іноді небажану чи неприємну, реакцію. В таких випадках, коли враження від слова небажане, не приємне або неприйнятне, слово намагаються не вживати, а замінюють іншим. З часом слово – евфемізм стає загальноприйнятним.
У сучасній українській мові особливо поширені евфемізми, які виникли з почуття сорому. Найчастіше почуття логічних актив, захворювань, окремих видів одягу, назви понять, близько пов`язаних з попередніми, а також лайливі висловлювання.
Частина евфемізмів виникає з почуття страху, не задоволення. Часто люди, не бажаючи прямо говорити про різні неприємності – хворобу, смерть, злочин, покарання, - пом`якшують враження від сказаного евфемізмами з замість “вмерти” вживають “упокоїтися”, “спочити”, “скінчити життя”.
Іноді евфемізми є результатом співчуття, жалощів, іронічної поблажливості. Особливо багато таких евфемізмів на позначення п`яних – “під мухою”, “хильнув” и т.п., - а також недалеких людей – “у нього не всі дома”, “він зірок з неба не знімає” и т.д.
Як відомо, загальномовні евфемізми визначаються відношеннями двох понять і нормою, яка регулює ці відношення. Серед загальних мовних евфемізмів є значна частина таких, у яких заміна відбулась через неприйшетність назви. У цих понять, як правило, існує не одна, а ряд назв (нова назва дуже швидко пов`язується з предметом, який вважається непристойним; тоді пошуки назви продовжуються). Цікаво, що ця тенденція до заміни поширюється не лише на загально вживані слова, а навіть на терміни. Так, при впорядкуванні термінологічних систем певних галузей були пропозиції замінити окремі терміни як непристойні (кишка Даутценберга, баба копра, паразитна шестирня, тріпач та ін.).
Переважне місце вживання евфемізмів – розмовна і художня мова.
У ділових, офіційних текстах евфемізуючі то синоніми доречні лише тоді, коли загальновживане слово аж надто експресивне або викликає небажані побутові асоціації.
У публіцистичних текстах евфемізми вживаються для відтворення тих повсякденних побутових ситуацій, які потребують евфемізуючих замін; для зображення етикету певного середовища; проте найчастіше це начебто пошуки пом`якшуючих обставин при описі певної ситуації. Досить поширені в газетних текстах політичні евфемізми.
Авторські евфемізми відрізняються від загально мовних тим, що поява їх зумовлюється художніми, естетичними завданнями, з одного боку, і значно більшими семантичними, емоційними і асоціативними можливостями, - з другого.
Перифраза – описове позначення уже визначеного - також виступає як засіб синонімічної заміни. При цьому, за словами Л.В.Щерби. у понятті виділяється якась одна його ознака, а всі інші певною мірою затушовуються [20,50].
Перифрази дають змогу в емоційно – експресивній формі виявити ставлення автора до зображуваного. Це ставлення може бути найрізноманітнішим – від високого пафосу до легкого гумору.
Місце переважного вживання перифраз – поетичні і публіцистичні тексти. Так, зокрема у газеті перифраза – це засіб синонімічної заміни, який дозволяє в емоційно – експресивній формі висловити ставлення до зображуваного. Для перифрастичної заміни виділяється не найсуттєвіша загалом, а часто найпотрібніша в конкретній ситуації риса предмета. Наприклад: “Веселеньке містечко”, “царство вишень”, - часто таке доводиться чути про Нікополь від гостей” (газ.) [20,50].
Особливо часто в газеті вживаються метафоричні та метонімічні перифрази – як звичні постійні назви предметів (сталеві нитки – рейки, м`яке золото – хутро, місто над Бугом – Брест та ін.).
Таким чином, можна стверджувати, що на основі синонімії будуються такі стилістичні фігури, як ампліфікація, градація, плеоназм, тавтологія, посилю вальний повтор тощо.
З ускладненням та синонімізацією мовних засобів виникла проблема належного осмислення їхнього вжитку, а також вивчення функцій та закономірностей розвитку синонімів та їх взаємин з усією лексичною системою. Допомогти усвідомити, осмислити та впорядкувати синонімі зоване мовлення і покликаний словник синонімів. Він полегшить використання синонімічних багатств в усій їх повноті, зробить ці багатства більш приступними для широкого мовця, тим самим піднесе загальну культуру мови.
Мовна практика, зокрема письменника, немислима без вдалого добору слова з синонімічних запасів. Майстерність письменника часто опирається саме на вміле використання синонімічних багатств, на нюансові синонімічні одиниці. У синонімах знаходить свій вияв художня якість мови. А так звані “муки слова” часто саме й є “муками шукань” влучного синоніма. Ціла система вироблених форм становить, як відомо, основу не тільки семантично уточненого, але й стилістично здиференційованого мовлення. Адже саме стилістика як наука постала з вчення про синоніми. Слова, що служать носіями відтінків значень або певного стилістичного забарвлення, стають “на своє місце” не механічно, вони пов`язані численними і глибокими асоціативними зв`язками, що спираються на лексичну систему в усій її цілості, на весь мовний досвід людини. Словник синонімів розкриє перед мовцем глибокі мовностилістичні зв`язки між словами, унаочнить те, що перевірене й стверджене мовною практикою всього народу та виявлене й упорядковане лінгвістичною наукою. Цей словник – своєрідний резервуар стилістично викрісталізованого лексичного матеріалу, який у свою чергу буде живити наше мовлення, уточнювати, увиразнювати й прикрашати його.
В українській мові мі знаходимо своєрідні поклади синонімічної лексики, яка відзначається глибиною змісту, красою та виразністю. Особливо велике багатство синонімів визріло в надрах живої народної мови, у творах фольклору та під пером визначних майстрів художнього слова.
Українська лексикографія вже має певні традиції і здобутки у створені синонімічних словників. Так, ще в 1596р.було опубліковано “Лексик” Лаврентія Зизанія, а в 1627р. “Лексикон славеноросский” Памва Беринди, у перекладній частині яких широко наводилися синонімічні ряди. Проте справжні синонімічні словники почали з`являтися тільки з 60-х років двадцятого ст..: “Короткий словник синонімів української мови” П.М.Деркача, “Матеріали до синонімічного словника української мови” Н.Багмета, “Синонімічний словник – мінімум української мови” В.С.Ващенко, “Практичний словник синонімів в української мови” С.Караванського, “Вибране з української синоніміки” О.Завгороднього.
Як зазначає один із членів редколегії О.О.Тараненко, в ґрунтовній теоретичній розвідці “Синоніми української мови” поданій у кінці