Творчість М. Старицького
Вона відчуває і момент закінчення війни, вмившись народною кров'ю, природа буяє, нагадуючи про славу і звитагу українського народу: "Пекуче червоне сонце наближалось до полудня" ( ІІ, 545 ).
У своїй книзі Грушевський писав: "Притім же Хмельницький хотів тільки помочі на Польщу, а Москва ... хотіла, щоб Україна прилучилась до московської держави".1 Якби ж Богдан знав, що гонитва залишиться, що почнуться "Валуєви", "Гулаги", він би ніколи не допустив союзу з Москвою, а так, зробив найбільшу помилку за всю свою діяльність. "Довго про це були переговори. Хмельницькому хотілось якнайскорше напустити Москву на Польщу, й для того годився він піддатись з Україною під зверхність московського царя й об'єднати Україну з Московською державою. І з кінця 1653 р. повідомив його цар, що він із земським собором, скликаними з усього царства людьми, порішив Україну прийняти під свою зверхність і разом з українцями воювати Польщу ... бояри приїхали до Хмельницького в Переяслав і 8 січня скликав Хмельницький раду козацьку військову. На ній ухвалили пристати до Москви з тим, щоб цар зіставив Україну при її вольностях й ворогам її не давав ...
Так сталась "Переяславська умова, за котрою Україна пристала до Москви "під високу царську руку" ... Але вона була усна".2
Друга і третя частина трилогії – роман "Буря" і "Біля пристані" – стали відомими порівняно недавно. Ще в 1960 р. в літературознавстві панувала версія про те, що роман "Біля пристані" вперше був опублікований у газеті "Московский Листок" в 1896 р.
Редактор – видавець Н. Пастухов у своїх листах до М. Старицького просив прискорити подачу рукописів. Поспіх призвів до того, що недобачене автором і помилки залишились невиправленими. І тому, якщо спочатку у творі деякі сцени і епізоди автор подавав широко, то в кінці йому доводилось швидко перескакувати основні події головної сюжетної лінії, залишаючи другорядні персонажі ( Марульки, Оксани, Вікторії ). Справа в тому, що ці сюжетні лінії ( Марулька – Чаплінський, Оксана – Морозенко, Чарнота – Вікторія ) були введені в роман для підвищення його "читабельності", з врахуванням практичних інтересів газети, власник якої прагнув до великої популярності свого видання серед міщан.
А роман "Біля пристані" – був опублікований в 1897 р. в газеті "Московский листок" ( №№ 73 – 362 ).
У цій третій частині народ радіє з приводу визволення " ... всі панські війська розбиті, гетьмани лядські в полоні, а наш гетьман Богдан Хмельницький об'являє волю, а панів та ксьондзів – всіх гонить геть, сюди добирається ..." ( ІІІ, 30 ). Панство у страшному розпачі тікає, краєм заволоділи козаки, Зося при розмові з Марилькою описує стан, який панує в Україні: " – Зі всюди біжать пани, замки пустіють, козаки оволоділи всім краєм, всіх убивають, ріжуть, мучать, топлять, живим витягують кишки, обварюють киплячою смолою, здирають шкіру" ( ІІІ, 47 ).
Козацька армія просувалась благополучно, отримуючи перемогу за перемогою, але тут раптом: "Страшна вістка рознеслася по Україні – загибель козаків під Берестечком" ( ІІІ, 567 ). І на завершення трилогії Старицький використовує одну фразу, яку можна трактувати, як запозичення з Біблії. Ісус помираючи на хресті промовив: "Звершилось!" І помер. Письменник цю же саму фразу вкладає в уста Хмельницького, який є виразником народних мас. Цей епізод доречно порівняти з біблійним мотивом. Український народ, який літами страждав від поневолювачів дочекався "омріяної волі" так як Ісус з радістю помирає на хресті за гріхи людства.
І хоч помилка Хмельницького стала роковою, але твір закінчується визволенням.
У романі "Богдан Хмельницький" яскраво проявляються поглядні зацікавлення М. Старицького. Людина цікавита письменна насамперед як жива єдність суспільних відносин. Так образ Богдана Хмельницького по-новому осмислюється в усій складності, взаємодії середовища і особистості. Спроба в романі піднести ідею месіанства Хмельницького ( харизматичний "божий вождь" ) корелюється картинами історичних подій, суспільних ситуацій, які свідчили, що рішення, вчинки гетьмана є результатом свідомого вибору й вибір цей здійснюється відповідно до світоглядних моральних переконань героя сформованих історично. Читач бачить Хмельницького в усій повноті й реальності суспільних стосунків: у колі сім'ї, на державній раді в господарських клопотах, на полі бою, в дискусіях із супротивниками й у товариських бесідах.
У романі розкрита здатність Богдана Хмельницького як особистості піднятися над обставинами, протистояти їм і через найболісніші конфлікти й сумніви зреалізувати себе як людину, що свідома величезної відповідальності за долю розшарпаної країни.
"Богдан Хмельницький" – один з не багатьох творів великої прози, в якому автор намагається відійти від статичності характеру, коли рух можливий лише між обов'язком і почуттям ( у творах Старицького насамперед на користь обов'язку ). Зміст роману визначає саморозвиток характеру, а не звична для письменника фабульна подієвість.
Чимало уваги в романі приділено питанням виховання як необхідному, цілеспрямованому прищепленню моральних норм. Взірцеве виховання бачиться у засвоєнні культури народних мас і культури освітньої ( родина Хмельницьких ). У дусі просвітянських засад трактується образ Марильки: вроджена жадоба влади, розкошів, соціальної вищості, примножена умовами кастового магнатського виховання, веде до моральних деформацій особистості. ( У повісті –легенді "Заклятая пелура" ці ж фактори формують світобачення князівки Ядвіги ). Просвітительська теза виховання обстоюється у повісті "Облога Буші".
Орієнтація М. Старицького на принципи зображення вальтерскотівського роману з його культом романтичної любовної інтриги вела до перебільшення впливу подій особистого життя історичних осіб на їх суспільну, громадську діяльність. Та все ж при акцентуації на любовних інтригах, пригодницькому елементі основою ідейно-естетичної цінності трилогії "Богдан Хмельницький" ( і великої прози в цілому ) є висвітлення суспільно значущих подій, історичної перспективи, утвердження державності України і є своєрідною антитезою романові Г. Сенкевича "Огнем і мечем" ( 1884 ).
ІІ. Відображення епохи "Руїни" в однойменному романі М. Старицького
Творчість українських письменників історичної тематики допомагає краще зрозуміти конкретну епоху, дізнатись про героїчне і трагічне минуле нашого народу, його проводирів, життєва історія яких і сьогодні несе великий повчальний і виховний потенціал.
Студії над історією України продовжує М. Старицький у романі про гетьмана Івана Мазепу, задуманий як велике художнє полотно і написаний був на межі епох занепаду й піднесення, щоб розповісти народові про його корені, його культуру, історію, побут, звичаї, традиції, героїчні діяння, поразки та перемоги, прагнення, надії на ліпшу будущину. Це два романи – "Молодість Мазепи" та "Руїна".
У листі до Дмитра Яворницького від 10 квітня 1898 р. Старицький зазначає: "Я тепер пишу великий роман про Мазепу, тільки, що ся тема небезпечна для цензури, а в цензурнім смаку я не пишу"1, маючи на увазі, що для тогочасної вітчизняної літератури постать Мазепи як позитивного героя була неможлива. І справді з великими труднощами М. Старицькому вдалося опублікувати лише дві частини задуманого твору. "Дилогія є викликом політиці Російської держави, яка узурпувала ім'я, державні традиції та історію нашого народу в себе, в своє краще, незалежне та вільне майбуття, виховує національну самосвідомість".2
Цінність дилогії М. Старицького не лише в художньому зображенні важливих подій історії України. Дилогія – твір багатопроблемний. У романі "Молодість Мазепи" широко дискутується питання вибору людством шляхів розвитку – цивілізація як розумове наукове осягнення буття чи орієнтація на життя "природної людини". У розв'язанні цієї дилеми М. Старицький виходить на просвітительську тезу, що лише в розумно організованому суспільстві "природна" людина стає цивілізованою. Найпершою умовою такого устрою має бути національна держава, тому й Мазепа, й Богун, і Дорошенко передусім є борцями за Україну в її державному статусі.
За тематикою, проблематикою, поетикою роман "Руїна" є не лише оригінальною частиною творчого доробку М. Старицького в цілому, а й етапом творчості його як прозаїка. "Роман є частиною задуманої письменником мистецької панорами від початку визвольної війни 1648 – 1654 років до антикріпосницьких рухів на Поділлі у 30-х роках ХІХ ст. письменник мав на меті відтворити складний період розвитку вітчизняної історії, який П. Куліш назвав Руїною".1 Це був період, коли знесилену багаторічною боротьбою з іноземними завойовниками, волею самодержавної Росії розділену на Правобережну і Лівобережну частини, Україну розпинали гетьманські міжусобиці і запроданство, старшинські чвари й користолюбство. У такій ситуації український народ опинився над прірвою фізичного знищення. Адже суперечки за владу, численні претенденти на гетьманську булаву, як правило, розв'язували за допомогою зброї. Причому, намагаючись послабити сили суперника, поспішали за іноземною допомогою. Щодо Росії, під протекторатом якої на той час була Лівобережна Україна, то вона, природно, насамперед дбала за своє зміцнення. І якщо виникла ситуація поза інтересами України зміцнити чи зберегти свою владу, свої кордони, свій статус держави, то так і чинилося. Тому споконвічна туга України за волевиявленням, непідлеглим становищем, за самостійністю, державністю – лейтмотив роману "Руїна".
Галина при розмові з Мазепою висловлює думку про панів: " – Ні, пани нас ненавидять й панів усі ненавидять усі". ( "Молодість Мазепи" с. 56 ).
Але Мазепа заперечує її: " – Ні, ні Галино, ти не так говориш, - взяв її за руку Мазепа, - то польські пани вороги наші, то католики, а є ж у нас і свої пани, такі, як значні козаки, свої, однієї з нами віри і думки. Вони разом із козаками та гетьманом Богданом боролися проти лядських панів і ксьондзів, що катували й грабували наш народ. Мій дід бився поряд із Наливайком, а батько – з Богданом Хмельницьким і з твоїм славним батьком – за волю, за віру, за наш край!" ( "Молодість Мазепи" ст. 56 ).
У своїй праці В. Гриневич зазначає: "У центрі дилогії – неординарна постать української історії, майбутній гетьман Лівобережної України Іван Степанович Мазепа"1
Центральний персонаж – Іван Мазепа, образ якого у світовій літературі вже мав багату традицію ( твори Дж. Байрона, В. Гюго, Ю. Словацького ). Однак для тогочасної вітчизняної української літератури трактування постаті Мазепи як позитивного героя було неможливе. Існувала офіційно освячена думка про те, що Мазепа – зрадник і говорити про нього дозволялося лише як про зрадника. Тому обминути цензурні перепони можна було двома шляхами. Оскільки роман – не дослідження історика, вислід історії, а художній твір, епос приватного внутрішнього життя людини, Старицький міг зосередити увагу читача лише на любовних історіях героїв, благо замовила роман газета невибагливих смаків – "Московский листок".
Однак цей шлях не міг задовольнити письменника. За умов вікової заборони українського слова, української культури в цілому для М. Старицького, як і для багатьох письменників його доби ( Б. Грінченко, П. Грабовський, Іван Франко, Леся Українка ) літературний твір був також трибуною для проголошення суспільно значимих ідей, переконань. Жанр історичного роману давав можливість письменникові, за висловом Франка, для "включення певної ідеї, певних живих, типових особах".
Всупереч цензурним заборонам у "Руїні" зроблена серйозна спроба об'єктивного відтворення суспільної діяльності Мазепи, зачіпаються серйозні питання державності України, сувернітету і протекторату, взаємовідносин з Росією, Польщею, Турцією. Щодо характеристики Івана Мазепи, то Старицький, власне виходить на оцінку постаті гетьмана України, дану пізніше Рене Мартелем у книжці "Іван Мазепа. Життя і пориви великого гетьмана": "Мазепа при всій своїй інтелігенції та енергії не був програмовим героєм. Як справжній державний діяч і добрий дипломат ішов за потребами своєї доби, хитався, кидався на всі боки, був вовком, лисом і тільки людиною з пристрастями, себелюбством, упертістю та інколи надто великою вірою у свої сили.1"
Приступаючи до написання роману М. Старицький орієнтувався на історичні розвідки М. Костомарова. На широкому суспільно політичному тлі твору діють такі відомі та легендарні герої як Іван Богун, гетьман Петро Дорошенко, Дем'ян Многогрішний, Михайло Ханенко, історичні постаті Василь Кочубец, Іван Сірко, Кость Гордієнко та ін. При цьому письменник намагається зберегти оптимальне співвідношення історичної правди і художнього домислу образу. Багато уваги приділено духовному світові особистості з вельми цікавими авторськими акцентами, які у його великій прозі проставлені вперше. Митця цікавить рух громадянської думки в часи деградиційних процесів у суспільстві ( Богун, Дорошенко, Мар'яна, Мазепа ), різноплановість жіночих характерів – від патріотичних громадянських поривань дочки полковника Гострого Марячи до краси вірності жіночно-беззахисної козачки Галини.
У творі підкреслюється, що занепад духовності символізує перемогу руйнівних сил в Україні ( апокаліптичні передчуття Івана Богуна: заздрить померлим, бо світ заполонила німа пітьма духовної самотності ). Така дистрибуція образу розкрила рівновелике інтелектуальній, духовній силі, силі розуму протистояння злу красою й моральністю "природної" людини позиції пізньопросвітницького висунення на передній план її емоційної стихії. Мар'яна в романі – це характер активний, романтичний, тотожний внутрішньому світові особистості, Галина – характер синтементальний з його залежністю від впливів соціального середовища. "Галина скрикнула від жаху, відсахнулася, щоб перейняти, зупинити розлючену тварину, та Мазепа направив коня у ворота й понісся вітром у степ."1 Вона справжнє втілення української жінки, з яскраво вираженим ніжним, ліричним темпераментом, яскраво українською ментальністю. Для характеристики образу Галини Старицький використовує ніжні барви, змальовуючи її дуже чуйною, на відміну від Мар'яни, Галина більше переживає за долю народу, за історію, майбутнє.
Багато уваги приділено духовному світові персонажів ( Мазепа, Мар'яна, Галина ). Внутрішній стан героїв найчастіше розкривається в авторських психологічних характеристиках. Широко використовуються форми діалогу: " – Слухай, моя зіронько, - ти бачила, як покриває іноді весь степ тяжкий, не прозорий туман і своєю густою пеленою закриває і голубу далечінь і яскраве поле квітів і срібну річку ... І раптом із високого неба вдарить яскравий промінь сонця і ніби гострою стрілою протне його пелену: туман розірветься, захитається, підійметься легкими хвилями і попливе до неба білою хмаркою, а степ знову засяє під ласкавими променями сонця. Так, дитинко, і всі мої смутні думки від одного твого погляду розриваються й відпливають як холодний туман, і я знову щасливий та веселий і не хотів би відходити від тебе нікуди.
- Як хороше сказав ти про це, - прошепотіла Галина, зводячи на нього свої пройняті щасливою сльозою очі. – Боженьку, Боже мій, який ти розумний, хороший, а я ... – зітхнула вона й схилила низько-низько голову.
- А ти маєш таке чисте й ласкаве серце, якого немає ні в кого.
- Ти насміхаєшся?..
- Нехай мене грім поб'є небесний, якщо сміюсь."1 внутрішнього монологу, що динамізують думки. Драматизація тексту – відмінна ознака як романів "Молодість Мазепи" та "Руїна", так і прози М. Старицького, глибина психологічного аналізу часто підмінюється конструктивізмом мелодрами, що вело до повного спрощення психологічних станів.
Дилогія "Молодість Мазепи" та "Руїна" вирізняє глибоко особистісний емоційний повістувально-описовий монолог автора-оповідача. Задушевний ліризм оповіді об'єднав інтонаційну палітру авторського голосу: громадянський пафос, щирий патріотизм, м'який гумор, тонку іронію, гіркоту інвективи й біль реквієму. Таку думку підтримують багато літературознавців.2
У творі велика кількість дійових осіб, широка географія подій: Лівобережжя, Правобережжя, Хортиця, Запорізька Січ, Крим, Польща. Організовуючи складний подієвий матеріал, М. Старицький вміло поєднює громадянський пафос, задушевний ліризм сповіді з елементами сатири, гумору тонкою іронією. Персонажі твору яскраві, колоритні: будь-то гетьман, тямковитий козак-характерник чи спритний єврей, що завше тримав шинок при козацьких битих шляхах. Перипетії пригодницького роману ( стрімкий розвиток подій, викрадення і переслідування, таємниця і загадка ), романтична любовна інтрига є тлом для серйозної розмови про причини руїнництва, занепаду України.
Роман про Мазепу задум широкий "Молодість Мазепи", "Руїна", "Велика Руїна" – ці назви зберіг архів письменника. Події роману "Руїна" обмежені 1668 – 1673 роками, тобто це діяльність Мазепи як генерального писаря спочатку в гетьмана Дорошенка а потім у Самойловича. Слід зауважити, що у романі є певні відхилення від історичних фактів. Так, наприклад, у творі діє Іван Богун, хоч насправді він уже був страчений польською шляхтою в 1664 році. Присутність народного героя, лицаря України, який починав боротьбу за її визволення разом із Богданом Хмельницьким, у "Руїні" була зумовлена творчим задумом М. Старицького – підкреслити прагнення до волі, незалежності духу, любов до своєї вітчизни як визначальні для українців. То був період коли знесилену багаторічною боротьбою з іноземними загарбниками Україну роздирали гетьманські міжусобиці і запроданство, а народ опинився на межі фізичного винищення. Щодо Росії, під протекторатом якої була Лівобережна Україна, то вона насамперед дбала про своє зміцнення, всупереч інтересам України. Ці події та обставини і намагався правдиво розкрити М. Старицький у своїй дилогії "Молодість Мазепи" і "Руїна", що зумовило цензурні втручання в художню палітру творів та довгий їх шлях до читача.1
Що стосується образу Івана Мазепи, то він був висококультурною людиною свого часу. Він здобув блискучу освіту в навчальних закладах України, Польщі, Західної Європи. Блискуче володів поетикою – мистецтвом написання віршів – це відчувається навіть при розмові з ним, це тоді було обов'язково в усіх братських школах, а особливо в Києво-Могилянському колегіумі, де він, як вважається, розпочинає своє навчання. Пізніше саме за гетьманування І. Мазепи, Києво-Могилянський колегіум було переіменовано в академію, а коштами самого гетьмана було збудовано будинок для цього навчального закладу, що за рівнем навчання не поступався тодішнім західноєвропейським університетам. Від часів І. Мазепи з військового козацького скарбу на академію щорічно йшло 200 карбованців ( на той час дуже великі гроші ), гетьман збагатив бібліотеку академії рідкісними рукописами й книгами.
За свідченнями багатьох дослідників, зокрема автора "Історії Русів", Іван Мазепа "досконалий знавець військової справи", якого " ... за вченість і бувалість вельми поважали", проявив свою глибоку мудрість і в галузі літератури. Мало хто знає, що гетьман І. Мазепа був непересічним поетом та публіцистом. До нашого часу дійшло чотири вірші та 12 листів, адресованих Мотрі Кочубєївні.
Найперший вірш, своєрідні рядки "на пам'ять", написані І. Мазепою ще до обрання його гетьманом:
Г’ди будеш по сій книзі Благого благати,
не рач і мене, молю в ов час забувати.
Іван Мазепа, полковий осавул.
Поетичний твір Мазепи "Дума" має яскраво виражене історичне підґрунтя. У ньому автор розкриває тогочасну трагічну ситуацію на Україні – поступову втрату нею державності, вказуючи, що причина цього – в міжусобній боротьбі за гетьманську булаву:
Всі покою щиро прагнуть,
Та не в єден луж всі тягнуть!
Той направо, той наліво,
А всі браття, того диво!
Не маш любви, не маш згоди.
От Жовтої взявши Води,
През незгоду всі пропали,
Себе сами звоювали.
Ці думки гетьмана не нові ( згадаймо хоча б безсмертне "Слово о полку Ігоревім", автор якого, розкриваючи причини поразок русичів, вказував, що князі, осліплені боротьбою за владу, не думали про державу, про народ, розділяючи все за принципом "це моє, а це моє" ). І. Мазепа прагне звернути увагу своїх сучасників, до чого призводить розбрат " ... Не всім дано всеє знати і речами керувати ... Єден живе із погани, кличе: сюди отамани! Другий ляхам за грім служить, по Вкраїні і той тужить. Третій Москві аж голдує і їй вірно услугує", закликає до порозуміння між людьми: "На корабель поглядімо, багато люду нащитаєм: Однак стирник сам керує, весь корабель управує ... ". Засуджуючи міжусобну боротьбу автор закликає обєднатися воєдино:
Візьміться всі за руки,
Не допустіть гіркої муки
Матці своїй більш терпіти!
Нуте врагів, нуте бити!
І. Мазепа – чи не найвизначніша постать у новій українській та світовій культурі. Як відомо, Мазепа був предметом натхнення для багатьох письменників, митців і дослідників тієї доби.
Хоч М. Старицький обрав жанр пригодницького історичного роману ( дилогія витримана в найкращих традиціях цього жанру: романтична легенда, стрімкий розвиток сюжету, орабульний арсенал – підслуховування, перевдягання, лицарські вчинки, ув'язнення, викрадення й переслідування, таємниця; красива романтично-лббовна інтрига, мова та колорит епохи ), йому в цілому вдалося правдиво показати історичні події тих часів.
Історичним тлом дилогії М. Старицького є події середини 60-х – 80-х років XVII ст. Ці роки ввійшли в історію під назвою "Руїна": руїна тих політичних, соціальних, економічних, культурних здобутків, яких досяг український народ у попередні десятиліття, відстоюючи свою державність та незалежність.
М. Старицький розкрив внутрішні фактори, що привели до такого стану:
відсутність досвіду державного будівництва в еліти ( це ми бачимо в образах усіх керівників, за вийнятком П. Дорошенка ) та незавершеність процесу її становлення ( ця лінія проводиться письменником по всій дилогії);
слабкість центральної влади ( прояви цього ми теж бачимо на протязі всього розвитку подій дилогії, це і поява нових претендентів на булаву – Опари, Дрозденка, Суховієнка, Ханенка та ін. І часті переходи окремих полковників зі своїми військами на сторону сильнішого тощо );
існування гострої політичної боротьби між окремими угрупуваннями ( Дорошенко – Брьоховецький, Дорошенко – Многогрішний, Самойлович – Многогрішний, Дорошенко – Самойлович тощо );
міжусобна боротьба за владу, всевладдя старшин на місцях й перевага у них особистих інтересів над національними, державними ( ілюструвати це можна епізодами з мови Самойловича із старшиною Д. Многогрішного, таємного його арешту, насильницької відправки в Москву і захоплення влади Самойловичем )1 ;
зрада національним інтересам з боку панівного стану українського суспільства, одна частина з якого спочатку перейшла на бік Речі Посполитої, а друга, пізніше, на сторону Московського царства, які взяли найактивнішу участь у боротьбі проти власного народу ( Томара, Брюховецький та ін. );
перебування у початковому, невиразному стані національної державної ідеї ( Дорошенко, Мазепа, Гострий ), що зумовило політику автономізму і її керівництва ( Брюховецький, Многогрішний, Самойлович, менше Дорошенко );
частково несвідома протидія і трагічний збіг обставин ( стосунки Дорошенка і Сірка, Дорошенка і його дружини Фросі та ін. ).
У дилогії відображено також чинники, що спричинили трагедію України, зокрема постійна агресія ( політична, військова, культурна, релігійна ) з боку сусідніх країн ( Польщі, Московії, Туреччини, Криму ), що була спрямована на захоплення українських земель та ліквідацію Української державності.
Закінчується друга частини дилогії – роман "Руїна" – змалюванням весілля І. Мазепи та його нареченої Галі ( мабуть, це є символом того, що не дивлячись на всі страждання і горе, життя все-таки продовжується ) і від'їзду молодих до гетьмана Самойловича.
Варто також зазначити, що в історичній прозі М. Старицький, як правило, зберігає оптимальне співвідношення історичної правди і художнього вимислу. Незначні відступи від послідовності історичних подій не порушують загальної картини історії.
Незважаючи на цензурні перешкоди, і в другій частині дилогії – романі "Руїна" – М. Старицькому вдається змалювати позитивний художній образ І. Мазепи.
Багато сил та енергії докладає Мазепа для об'єднання Лівобережної і Правобережної України, припинення розорення рідного краю. Але всі його зусилля розбиваються через підступність, лицемірство, заздрість, зраду і користолюбство претендентів на гетьманську булаву та їх прислужників, через підступну і загарбницьку політику сусідніх держав, які за свої послуги вимагали високої, непомірної плати – території України та її людей. Внаслідок цього найкращі сини і дочки України приречені на загибель: гинуть Іван Богун, хорунжий Нечуй-Вітер, полковник Гострий. Жахливою смертю страчують Мар'яну.
Руйнівні процеси в Україні поглиблюються, людей охоплює страх і безвихідь, падає авторитет Дорошенка, який у момент відчаю, щоб отримати допомогу від татар у своїй важкій боротьбі, вдається до нелюдського вчинку – посилаючи татарському ханові у подарунок полонених.
Частково цей гріх падає і на Мазепу, який іде послом до хана, але є ще Бог на світі – він не дає здійснитися цьому безчестю. Мазепа потрапляє до козаків, у важких душевних переживаннях він усвідомлює, що мимоволі мало не став катом для своїх співвітчизників.
Однак М. Старицький говорить, що за злодійства проти народу рано чи пізно приходить розплата, не мине вона і Томару, який за свої вчинки знайде ганебну смерть від руки Мазепи.
Все ж таки дилогія закінчується оптимістично. Тяжкі втрати України. Але ті, хто залишились жити, пам'ятають про загиблих і готові продовжити боротьбу.
ІІІ. Зображення гайдамацького руху в історичному романі М. Старицького "Останні орли".
Важливе місце у історичній романістиці Старицького займають традиції Т. Шевченка.
Задум історичного твору про Коліївщину виник у М. Старицького в 1899 р. У записній книзі письменника за цей рік є список дійових осіб з короткою, часом докладною, характеристикою. Вже в цьому первісному начерку бачимо деякі моменти спільні з Шевченковою поемою. Так, наприклад, епізод смерті Залізняка Старицький окреслює близько до поеми Шевченка " ... Зрада в таборі ..., – записує він. – Залізняк утікає завчасно в Бесарабію ... Смерть його в чужому степу при звістці про страту Гонти".1 В короткій характеристиці Гонти читаємо " ... ненавидить католиків... ріже і своїх дітей"2 ( пізніше Старицький відмовився від цієї деталі. Одну з дійових осіб повісті Старицький стисло характеризує, посилаючись на Шевченка: "Молодий селянин ( на зразок Галайди ) потім гайдамака".3 Очевидно цієї замітки письменникові було досить, щоб потім відтворити у своїй уяві відповідний художній образ.
Написана російською мовою, повість М.Старицького "Посьледние орлы" протягом тривалого часу залишалася невідомою ні читачам, ні дослідникам. Л. Сокирко в монографії про М. Старицького вважає, що повість не була написана і залишилася "в сфері задумів автора".4 Такого ж погляду дотримується і Куриленко.5 Проте це помилкове твердження.
Повість не тільки була написана, а й того ж таки 1901 р. опублікована в газеті "Московский листок".1
Старицький поставив собі за мету, як і Шевченко, відобразити і оспівати повстання