Творчість М. Старицького
"Минуло сто років відтоді, як Богдан Хмельницький приєднав разом з іншими землями й Київ до Російської держави".2
Ця історична повість українського письменника-класика – широке полотно про Коліївщину, повстання українського народу під проводом Залізняка та Гонти. Відтворюючи соціальні та релігійні конфлікти того часу, показуючи непримиренну боротьбу народу проти польської шляхти і католицького духовенства, автор багато уваги приділяє особистому життю своїх героїв. Сюжет твору динамічний і напружений.
Уже з перших рядків твору ми знайомимося з головним героєм, який і поведе Правобережжя проти гнітючої несправедливості. Це – Залізняк. "Попереду йшов у багатому, блискучому запорозькому вбранні ставний, кремезний козак середнього віку, при квітучому здоров'ї; обличчя козакове не вражало красою, але хто хоч раз бачив ці сповнені енергії й життя риси, ці полум'яні іскристі очі, цей орлиний ніс і розмаяні вуса, - той ніколи не міг забути їх. І постать, і хода цього значного козака, і всі рухи його виказували владну силу, яка одразу скоряла всяку волю, а погляд його темних очей був такий гострий, що пронизував до найпотаємніших куточків серця й примушував його тривожно битися." ( "Останні орли", С. 3 ). Глибоко психолізованою виступає природа, яка передає міць і настрій головних персонажів. Тут Пріся вперше зустрічає Залізняка і з радістю вискакує вперед, тягнучи за собою й Петра. Дівчина радісно вигукує, радіючи цій зустрічі: "Ох, який же він братику славний!.. Наче сонце сяє, і жупан на ньому такий пишний, мов на ясновельможному панову ..." ( "Останні орли", С. 9 ). А сонце й справді раділо разом з Прісею. "Стояла рання, тепла весна ... Яскраве сонце променилось і виблискувало на позолочених банях і хрестах печерських церков,обливало м'яким світлом сріблисті хвилі квітучих садів і лягало теплими токами на уступах гір ..." ( "Останні орли", С. 5 ). Залізняк – це ніби та весна, те спасіння, яке поведе за собою народні маси. Він, як і довгождана весна, втілення нових сил та прагнення боротьби за права своїх земяків. Тут, у цій процесії, Залізняк зустрічає Найду, який зневірився в "переможному ідеалі" і вирішив скоритися долі. "Що це?" - , впізнаючи знайомі риси подумав Залізняк, придивляючись до зніяковілого ченця. – Гра уяви, нечувана подібність, чи якийсь дивовижний випадок? Щоб славний козак Найда, краса й гордість усього Запоріжжя, його улюблений хорунжий, котрого два роки вже вважали загиблим, опинився тут ченцем у монастирі?" ( "Останні орли", С. 10 ). Залізняк не може повірити у це, але помітивши, як ченець зніяковів, впізнає у ньому того самого Найду, якого " ... знав майже з дитячих літ: запорожці, які брали участь в одному з гайдамацьких походів, знайшли десь цього хлопчика ще зовсім маленького й забрали з собою в Січ, де він став незабаром загальним улюбленцем? ( "Останні орли", С. 11 ). " В одній сутичці з ляхами, коли перевага виявилась на боці поляків, і гайдамакам довелося рятуватися втечею, Найди не стало" ( "Останні орли", С. 12 ). Але у такий важкий для України час Залізняк дає зрозуміти, що Україні потрібні вірні, віддані люди, які б могли зі зброєю в руках виступити проти шляхти. "Ти служитимеш постом та молитвою собі, а не Україні!" ( "Останні орли", С. 13 ), але зневірений Найда відповідає: "Вона й так приречена на загибель", - і тяжко зітхнув ( Там же, С. 13 ). Старицький в уста найди вкладає слова зневіри: " ... я – мрець, умерла моя душа і не людині воскресити її!!" Зневірений Найда залишає неньку-Україну на тих " ... в кого є й сила, і надія, і віра"... ( "Останні орли", С. 15 ). Залізняк все ж таки не може скласти руки, він привик боротись до кінця, і хоч цей кінець буде фатальним, але він не тратить надії. Він згадує і про "богом даного" гетьмана Богдана, але при розмові з Найдою покладає надію й на іншого: " ... а хто тобі сказав, що не дасть нам господь і другого такого?" ( "Останні орли", С. 14 ).
Уже з перших рядків окреслюються самобутні і непересічні образи народу – майбутніх борців за волю.
Шевченко акцентує на соціально-економічних чинниках повстання, у Старицького – на політичних, національно-рклігійних.
Питання політики, віри в романі подаються в динаміці їх діалогічного розкриття та подієвої аргументації. Весь цей матеріал засвідчує глибоке розуміння письменником предмета розмови, без спрощень і тенденційності. Так, дискусії персонажів з питань свідомого вибору віри ( між Мельхіседеком Значко-Яворським і Залізняком ). Печерський ігумен, розуміючи горе народу, страждання та нелюдські знущання, звертається з питанням до самого Бога " – Ох, горе, горе – тяжко зітхнув ігумен. – Доки, господи одвертатимеш слух свій од зойків і стогону народного?" ( "Останні орли", С. 17 ).
" – Блаженні єсте, а ще виженуть вас мене ради, - тихо, немов про себе мовив ігумен, - бо узрить сонце правди, а гонителі од люті своєї загинуть.
- Загинуть! – енергійно підтримав Залізняк. – А помста?.. Вже коли гинути, то хоч недарма" ( "Останні орли", С. 18 ). Також дискусія між Залізняком і зневіреним Найдою. Саме ці дискусії є спробою осмислити національно-релігійні утиски на Україні, як поштовх до народного повстання. "Твір підводить до думки, що кожна віра як атрибут духовного кодексу людини, як переконання і цілісні орієнтири вимагає свободи вибору віросповідання, поваги до інших конфесій ( заперечується теза "краща віра" ), обов'язкового тлумачення конфесійних засад з позиції гуманізму, терпимості, норм людського співжиття. Теза про незаперечний пріоритет соціально активної позиції людини над камерною особистістю, пріоритет громадянського подвигу над аспезією – одна з провідних думок роману". Так вважає Горболіс Л. у своїй статті "До уроку позакласного читання: за повістю М. Старицького "Останні орли" у ж. "Дивослово".
У одній із таких дискусій Дарина говорить Найді: "Ти докоряв батькові за те, що він продав волю за млини й хутори: твоя правда була. Але ти? Ти продав порятунок нещасної України за порятунок своєї душі!" ( "Останні орли" ).
Горболіс Л. на відміну від Олійника В. вважав, що хоч і цей твір осмислено Старицьким, подібно до Шевченка, але "під різними кутами зору. Коліївщина у поемі бачиться очима рядового учасника боротьби, а в романі розкривається і осмислюється з погляду організаторів, ватажків, духовних наставників повстання – демократично настроєної козацької старшини, православного духовенства, інтелігенції ( показовим щодо цього є відступ письменника од історичної правди у змалюванні М. Залізняка – в романі він не запорозький козак, а полковник, в минулому курінний отаман Січі ). Саме це являє собою той новий підхід Старицького до проблеми літературного, а точніше історичного героя у літературі."1
У романі й справді помітно деякий відхід від історичної правди. Джерела, якими міг користуватися письменник, свого часу дуже викривлювали, більше того, приховували реальну дійсність. Тому й у романі видно відбиток "злочинної історії", яка викривляла все те, що не подобалось верхівці. До таких "злочинних істориків" належить реакційний історик А. Скальковський, який називав Коліївщину "пятно в нашей истории", а самих гайдамаків – грабіжниками, вбивцями.
Подібні погляди на Коліївщину висловив також П. Куліш в своїй статті "Мальована гайдамаччина" ( 1879 ) – у гайдамаччині він вбачав "шаленство розгнузданої юрби".
Із запереченням реакційних поглядів деяких істориків на Коліївщину виступив у свій час ще Т. Шевченко. Так, 1845 р., маючи на увазі книгу А. Скальковського "Наезды гайдамаков на западную Украину в XVIII столетии", він писав у поемі "Холодний Яр":
"Брешеш, людоморе! Народ темний. Не заріже
За святую правду-волю Лукавого сина.
Розбойник не стане, Не розібє живе серце
Не розкує закований За свою країну".1
У ваші кайдани
У своїй статті В. Олійник зазначив: "У своїй повісті "Останні орли" М. Старицький також заперечує погляд на Коліївщину А. Скальковського, П. Куліша, польських мемуаристів та деяких інших авторів. І це заперечення чується вже у самій назві твору. Гайжамаки для Старицького – не вбивці, не розбійники, а славні борці за визволення українського народу з-під польсько-шляхетського панування, останні відважні орли. Орлами називав гайдамаків Т. Шевченко у своїй поемі і саме звідти М. Старицький бере назву для своєї повісті".2 Старицький зовсім по-іншому глянув на повстання. У нього воно спрямоване проти поневолення народних мас. І це поневолення відбувалося у всіх сферах ( ущемленням права людей, їх духовні і моральні потреби ) і , взагалі, народ "безправний", а правами може розпоряджатися тільки панівна верхівка. "Звичайно, весь матеріал творчо освоєний Старицьким, часом те, що поет сказав одним, двома словами, іноді тільки натяком, повістяр розгортає цілі картини". Ця думка В. Олійника допомагає зрозуміти усю різноплановість і широту цього твору. Сам сюжет твору дуже насичений різноманітними діалогами і ці діалоги здебільшого напружені.
Старицький прекрасний майстер не тільки у змалюванні позитивних героїв, але й у змалюванні негативних персонажів. Магнат Олександр Яблоковський, власник лисянського замку, "як вовкулака, випивав з усього підвладного йому населення і піт, і кров, жиріючи й багатіючи за рахунок своїх безправних підданих" ( "Останні орли" ).
Україна вже не в змозі терпіти наруги над вірою, церквою, мовою і народом в цілому і тому ігумен благословляє Залізняка на боротьбу за правду і волю народу: " – Сину мій! – підвищив голос Мельхіседек. – В тобі волає любов до України та жаль до принижених і зневажених, і от вона, ця любов, запалила гнів у твоєму серці. Але глаголю тобі, гнів цей шляхетний і означає велич духу: хай же зійде на тебе ласка господня!
- І Христос вигнав вервієм осквернителів храму, - лагідно додав ігумен" ( "Останні орли", С. 19 ). Благословляючи в добрий час, хоч і закінчилось все не так, як сподівались, Старицький вдається до біблійного мотиву і використовує момент з Нового завіту, а саме, коли Ісус ввійшов у Єрусалим і побачив, що робиться у домі батька його, він не витримав і почав їх розганяти. Використовуючи древню церковну лексику Старицький ніби робить екскурс у давнє минуле, щоб повніше окреслити дух епохи. Слова на зразок ( велелюбний, богослов, ігумен, осквернитель ) надають колориту, збагачують мову героїв, роблять її піднесенішою " – О велелюбна панно! – заговорив Мельхіседек зворушеним голосом" ( "Останні орли", С. 19 ). Ігумен хоч і розуміє безвихідь становища, але він же повинен вчити любові, добра. При розмові з Сарою: " – То сказано в Біблії, Саро; Христос же вчив нас молитися за ворогів своїх і благословляти тих, хто ненавидить нас. – Молюся, Саро, й прошу Бога, щоб простив їх, - не відають-бо, що творять, - смиренно зітхнувши, промовив панотець. – Бог наш, Саро, є Богом любові, а не помсти" ( "Останні орли", С. 49 ).
У своєму романі Старицький вдається до детального опису історичної епохи, коли відбуваються ці події. Історична правда дає змогу письменнику краще і ширше змалювати події і образи, осмислити людину в історії і навпаки. Політичні проблеми самодержавства призводять до свавілля шляхти над українським посполитим людом: "Наприкінці другої третини XVIII століття Польща, як держава, судорожно билася в агонії ... Після Андрусівської угоди за якою було приєднано більшу частину України до Росії, залишена під польською кормигою правобережна частина вже не могла так успішно боротися з свавіллям шляхти як раніше. Після остаточного відокремлення від Польщі Лівобережної України польський уряд починає сміливо й зухвало діяти проти православ'я в залишеній під його владою частині Південно-Руського краю" ... гніт починає зростати все більше і більше " ... єпископії передаються уніатським владикам, а православним священикам не дозволяється навіть підтримувати стосунки з київським митрополитом; у православного духівництва відбирається все церковне майно ..." ( "Останні орли", С. 27 ).
Старицький вдало змальовує постійне зростання гніту панського самодержавства на права вільних, свободолюбивих українських родів. Історичний процес визволення України з-під гніту був довготривалий. І аж тепер, ми маємо волю, про яку думали і за яку боролися, та помирали, не досягнувши своєї мети предки. До таких образів належить і Гонта : " З першого ж погляду сотникове обличчя з орлиним носом, гострим поглядом і хвацько закрученими вусами вражало кожного непохитною волею й нестримною енергією, що променилась з кожної риси його обличчя, але за мить це враження пом'якшувалось і в грізному обличчі козака можна було побачити таку одверту доброзичливість, що перше враження змінювалося довірливою, сердечною прихильністю" ( "Останні орли", С. 38 ). Письменник вже з перших рядків надає своїм персонажам величі і звитяги і основною їх рисою є любов до Батьківщини, її народу, віра в ідеал. У Старицького є прекрасні рядки, де показано назрівання боротьби. Письменник не одразу описує повстання гайдамаків для того, щоб "орли злетіли вгору" потрібен час. А той час підганяє сама шляхта. Народ втомився терпіти ці знущання і наруги. " ... Як же терпіти за рідну дитину, як дивитись на глум та муки її? Ні, ні, вже коли пани хапають собі на потіху наших жінок і наших дочок, тоді не можна терпіти!" ( "Останні орли", С. 50 ). Важлива така думка В. Олійника: "Показуючи ненависть українського народу до експлуататорів, шинкарів, орендаторів, - Старицький одночасно підкреслює, що тут нема місця національній ворожнечі. Так, у романі шляхтич Левандовський допомагає українським селянам захищатися від нападу панів й ксьондзів із загоном гусарів і драгунів, а потім сам іде в гайдамаки ... Старицький широко розгортає в повісті історію Сари, дочки шинкаря Гершка ... Безперечно під впливом Шевченка шинкар у Старицького спочатку називається Лейба, але далі письменник перейменовує його на Гершка; і в того, і в другого шинкаря є "несказанно гарна дочка".1 Подруживши з титаревою дочкою Прісею, Сара знайомиться з її братом Петром і пройшовши ряд випробувань "Сара зустрічається з Петром в Умані під час розгрому міста, і тут відбувається їхнє весілля, на якому гуляють Залізняк і Гонта"2. "Залізняк, Гонта й Найда вислухали розповідь Петра і, на загальну радість усіх гайдамаків, звеліли віддати дівчину йому. Вирішено було спершу охрестити її, а потому відгуляти весілля.
Залізняк і Гонта були за весільних батьків, а за дружок – Пріся й дочка Младановича, яку гайдамаки на вимогу Гонти залишили в живих". ( "Останні орли", С. 429 ). Таким же було і весілля Найди: " – Що ж, поберемось, коли настав час, - почухав потилицю диякон. – Тільки чи не спробувати ... – Ось що кохана панно, звернувся Найда до Дарини ... – На все воля господня ... що без неї наші уповання? І радість і щастя – все тлін!.." ( "Останні орли", С. 380).
Старицький так само, як і Шевченко, дає пояснення на запитання: хто такі гайдамаки? Відповідь на це запитання письменник вкладає в уста Залізняка: "Месник за свої кривди, за свою власну шкуру... Сам ти кажеш, - говорить він до Дзюби, - що збереться загін сміливців, котрим залили за шкуру сала, помститься кривдникам та й утече, а інші за нього терплять... От і виходить, що всі ті загони виступали не за спільне діло, не за віру, не за наші права, а лише за свої кривди... Тому й ляхи їх мали за розбійницькі ватаги, та й ті інші, що за них терплять, теж певно, не дякують їм. Тому-то за п'ятдесят років гайдамаччина й не принесла краєві користі, не захистила нас від напасників..." ( "Останні орли", С. 60 ). Залізняк добре знає історію і всі рухи які були спрямовані на оборону віри й України, він згадує і Наливайка, і Косинського, і Тараса Трясила, і Гуню. "А діло їхнє пропало, наклали вони буйними головами" ( "Останні орли", С. 60 ).
Образ шинкаря-єврея, на зразок Гершка, зустрічаємо не тільки у Старицького й Шевченка, а й інших письменників, але здебільшого цей образ має свої традиційні риси. Гершко або Лейба завжди там, де кривда людська, здирає з людей останню сорочку. Побачивши гайдамаків, він заверещав: " – Ой, гевулт! Гайдамаки!" За що мало не поплатився життям. "Слухай ти, жиде! Заради ось цих людей і святого отця я поки що дарую тобі життя" ( "Останні орли", С. 62 ), - промовив Залізняк. Але текстово, духовенство-шляхтичі не дуже звертали увагу на погрози, заворушення. Старицький змальовує "владну поведінку" шляхти на теренах України. Вони почували себе повновладними господарями землі, український нарід для них – це бидло, яке не має ні власної держави, ні думки, а про права годі й згадувати. " – Ксьондзи-базиліани одібрали в нашого причту ругу; батюшка пішов просити в губернатора поради й захисту... І от ляхи замучили його ..." ( "Останні орли", С. 64 ). Але Старицький переживає разом зі своїми героями, він розуміє безвихідь становища у якому перебуває Україна, та осмисливши цю позицію письменник дає зрозуміти, що лише спільними зусиллями можна досягнути перемоги. Цього виявляється замало, бо як писав Шевченко: "навіть жінки з рогачами пішли в гайдамаки"1 та сили все ж таки не зрівняти. Бо хоч і на їх стороні були такі, як Сара, яка рятувала не раз гайдамаків " – Вам усім треба тікати й рятуватися ... Батько мій хоче донести губернаторові, що в панотця кубло гайдамаків. Він каже, що губернатор тебе посадить на палю, а батюшку й титаря повісить і всіх, всіх перекатує" ( "Останні орли", С. 75 ) але були й "добрі старшини", про яких Олійник В. У. писав: "Загальну характеристику старшини виголошує колишній запорожець і гайдамака, чернець Найда: "Старшина наша і значне козацтво помирилися з долею нещасної батьківщини, продали волю за хутори та за чини. ... Що ляхи? Свої ж козаки значні і старшина переслідують нас як бунтарів" ( "Останні орли", С. 276 ).
З тих же причин нема серед керівників загонів і запорозької старшини, хоч Старицький і показує, що кошовий Запорозької Січі П. Калнишевський нібито прихильно ставився до повстання на Правобережжі і навіть не боронив запорожцям брати в ньому участь."2
Петро хоче покарати Герша за зраду, але Сара просить не робити цього: "Убий мене, убий цим ножем: мені буде легше". Вона складає план " ... почекаємо три дні, поки батько збереться їхати ... А як він виїде з села до містечка, то ви перейміть його, мене одбийте, а його зв'яжіть і десь заховайте ... тільки не вбивайте ..." ( "Останні орли", С. 77 ). Але "не так сталося як гадалося", серед ночі Гершко виїхав і поїхав іншою дорогою. Гайдамаки очікуючи його в лісі помилково зупинили віз: " – Стій! – закричав Петро й, кинувшись поперед коней повис на дишлі. Коні туж мить зупинились, а Петрові товариші оточили воза.
- Ой матінко! Ой царице небесна! – жалісно заволала якась жінка. – Порятуйте, голубчики, не занапастіть душі християнської!.. на возі сиділи старий дід і молодиця з дитиною на руках.
- Тьху ти, хай йому дідько – плюнув спересердя Качур. – Тільки перелякали на смерть добрих людей. Ну, їдьте з богом!"
Старицький підкреслює у цьому епізоді хибність думки А. Скальковського, що гайдамаки "розбойники, воры, пятно в нашей истории". Бо гайдамаки чесні і ніколи не скривдять чесного християнина. Їх ідея зовсім інша. Вони борці за правду, за права люду посполитого, проти уніатів, які чинять розбій.
Коли Петро з Лящем під'їхали до корчми то побачили, що там вже зібрався гурт людей, які вже зрозуміли, що Гершко втік. "Так і є! Одурив, проклятий! – скрикнув у розпачі Лящ. – Ну от, а тепер шукай вітра в полі!" ( "Останні орли", С. 114 ).
Старицький змальовує "ціну великої волі" у кількох рядках, письменнику важко й підібрати слова, щоб описати звірячу розправу над народом, його можна порівняти з ізраїльським народом, якого Бог "вивів з землі єгипетської з дому неволі". Але українці на відміну від них залишаються у рабстві ще на довго, аж до кінця ХХ століття, 1991 року. "Ми пропускаємо, - пише письменник, - подальшу сцену дикої розправи над священиком, старим титарем і над двома десятками парафіян" ( "Останні орли", С. 130 ). Народ проходить через ці муки гідно і не кориться, не падає на коліна і не просить прощення, а навпаки стоїть на своєму. Старицький бачив багаторічні страждання свого народу і його нескореність і все це передав у творі. Ніхто з народних мас не просить помилування, народ твердо і впевнено стоїть до кінця і хоч кінець уже близький, але ніхто не здається і не піддається на залякування: " – Голембицький зміряв Гонту зневажливим поглядом і, повернувшись до натовпу, закричав знову: - Слухайте ж ви, лайдаки, бидло, пся крев! Бачили, що сталося з вашим привілеєм, те ж саме буде й з усіма вами, якщо опиратиметесь ... Оголошую привселюдно, що церкву передаю у владу пана митрополита уніатського, і вам усім наказую присягати зараз же на унію! Ну отчиняйте церкву!
- Не одчинемо! – почувя у відповідь Голембицькому гучний голос диякона. – Не одчинемо й на унію не присягнемо ніколи!" За наказом "жовніри кинулися вперед ... вони виривали з натовпу дітей. Підколювали їх списами, підкидали в повітрі, топтали кіньми, волочили жінок за коси по землі ... Але все це тільки посилювало озлоблення юрби" ( "Останні орли", С. 133 ). Оскаженілий від наруги натовп мужньо захищався: "Мов розлючені левиці кидалися жінки просто під копита коней, впивалися зубами їм у шиї, стягали вершників і поваливши їх на землю, добивали важкими праниками, камінням і всім, що потрапляло пі руку, діти допомагали їм" ( "Останні орли", С. 133 ). Але на допомогу народу поспішили гайдамаки. І звинуватили Гонту в зраді віри – окатоличенні та Залізняк сказав, що "на нього можна покластися, душею він нам!" ( "Останні орли", С. 139 ).
" – Тому, кажу вам, - провадив Залізняк, - ідіть у замок; в замку є запас зброї. Беріть звідти що треба, озброюйтесь, беріть усе своє добро і гайда до нас у ліси, а там як прийде час, - у загони, і вперед, на визволення вітчизни!" ( "Останні орли", С. 139 ).
У цій круговерті важко було боронити правду, а тим більше, що сили ворога зростали. Саме у такий гарячий час письменник влаштовує зустріч обом провідникам цього руху Гонті та Залізняку " – Здоров, пане Гонто! – сказав голосно Залізняк. – Здоров! – відповів він коротко, здивовано глянувши на незнайомого козака. – Багато чув я про тебе, пане Гонто, і давно хотів познайомитися, але не було нагоди, та ось привів бог. – Ну, невдалу ж ти вибрав хвилину ...