Романтична балада
2. Розвиток жанру балади в другій половині xix - на початку XX ст ст.
Творчість Шевченка сприяла значному піднесенню авторитету української літератури на світовій арені. Було остаточно доведено, що українською мовою можна писати не тільки "серйозні романтичні твори", а й створювати літературні шедеври, якими може пишатися будь-яка література світу. З появою творів Шевченка українська література виходить на широкий шлях реалізму.
Література другої половини XIX ст. несе з собою не тільки нові суспільні ідеї, а й нові смаки, нове розуміння завдань художньої творчості. Зростає національна й соціальна свідомість, оформляються різні політичні і літературні течії. Все сильнішим стає революційно-демократичний напрямок, репрезентований кращими українськими письменниками. Як і в усіх ділянках літературного та суспільного життя після шевченківської доби, в розробці жанрів також відчувається присутність безсмертного Кобзаря.
В європейських літературах другої половини XIX ст. у зв'язку з розвитком натуралізму, реалізму, а згодом і так званого неоромантизму балада як жанр хоча зовсім і не заперечується, однак увага до неї не є такою, як була на початку століття. Мабуть, найбільше цікавляться жанром поети німецькі. Революційні події 1848 - 1849 рр. принесли в поезію, в тому числі й баладу, пафос боротьби пролетаріату за свої права і справедливість. Під впливом цих подій та ідей наукового соціалізму окремі поети поривають з романтизмом і переходять на бік революційної демократії (Фердінанд Фрейліграт, Георг Гервег та ін) та по-новому розробляють жанр балади. Ідеї народно визвольної боротьби розробляє в баладах Юліус Мозен. Одна з його балад - "Андреас Гофер" - стала піснею, пізніше її мелодія перейшла до Росії, і в післяжовтневі дні на її мотив співали комсомольський гімн "Молоду гвардію" (слова О. Безименського, українська переробка Т. Фіялки).
Спадає інтерес до цього жанру у французькій і англійській літературах. В польській поезії цього часу письменники "доби позитивізму" ставляться до балади дещо скептично, навіть пародіюють її, зараховують цей жанр до смішних і застарілих явищ у літературі (пародії Уєйського, Ж. Червенського, Б. Червенського та ін). Одначе жанр існує, його підтримують, з одного боку, поети, що опираються на традиції романтичної балади
Т. Ленартович, М. Балуцький, А. Асник, В. Ордон), з другого боку - поети нових літературних устремлінь смаків, як М. Конопніцька (балади якої перегукуються з баладами Лесі Українки), С. Виспянський, К. Тетмайєр, Я. Каспрович, В. Оркан та ін. Наприкінці XIX ст. Дехто з польських поетів навіть переходить до розробки романтичної балади.
В середині століття трохи підупадає інтерес до балади і в російській літературі, але жанр не зникає і навіть частково пожвавлюється в 70-80-х роках, дещо оновлюється. В російській поезії одним з перших звернувся до нових тем у баладі і свідомо намагався прищепити риси сучасності цьому давньому жанрові М. Некрасов. До однієї зі своїх балад ("Секрет") Некрасов дає підзаголовок: "Спроба сучасної балади". У ній виступають герої і зображуються обставини життя, породжені соціальними законами капіталістичного суспільства. На подібні теми пишуть балади І. Нікітін ("Мщение"), І. Сужков ("Нашла коса на камень" та ін), Л. Трефолєв ("Дочь охотника", "Таинственньїй ямщик"). Російських поетів, як і українських, захоплюють постаті організаторів героїчного руху селян ("Казнь Стеньки Разина" І. Сурикова, "Утес Стеньки Разина" О. Навроцького, "Из-за острова на стрежень" Д. Садовникова). Характерно, що деякі балади Сурикова про Разіна дуже близькі своїми мотивами до балад, Б. Грінченка про ватажків гайдамацького руху. Серпанком романтики огортаються постаті борців за народне щастя, герої-в'язні, що приймають смерть за інтереси трудящих мас (балади "Слу-шай!" І. Гольц-Міллера, "Славное море" Д. Давидова, "Замучен тяжелой неволей" Г. Мачтета). Ці теми й мотиви мають свої паралелі в українських баладах Лесі Українки, П. Грабовського, частково - Б. Грінченка. З баладами виступають і такі поети, як Мережковський, Гумильов, Брюсов та інші. Кожне нове покоління поетів по-своєму ставилося до жанру, але жанр не вироджувався, а набував нових рис.
В українській літературі другої половини XIX ст. з розвитком і утвердженням реалізму балада як жанр не зникає, її не відкидають і не заперечують нові покоління поетів. Не було й того скептичного ставлення до жанру, що в один час виявився, наприклад, у польській літературі. До цього жанру звертаються поети різних суспільно-політичних спрямувань і художніх смаків. Більше того, дехто з поетів продовжує традиції старої романтичної балади, розробляючи фольклорні сюжети і навіть наслідуючи їх. А поруч розвивається реалістична балада, що виростає з поезії громадянської, яку культивують такі поети, як І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський та інші.
З поетів другої половини XIX ст., які активно працювали в літературі, мабуть, тільки одиниці не пробували писати балад (Л. Глібов, А. Кримський, В. Самійленко), а решта внесла більшу чи меншу частку своєї праці в розробку жанру. Окремі поети навіть полюбляли баладу і лишили по десять-тридцять творів баладного змісту (С. Воробкевич, С. Руданський, Ю. Федькович, і І. Франко, М. Чернявський, Леся Українка, Б. Грінченко, П. Грабовський та ін). Знову ж таки, кожний із них розробляє жанр по-своєму.
Тематично балада другої половини XIX ст. найближче стоїть до ліропоеми, пісні і лірики, зокрема громадянської. Балада не належала до провідних жанрів, одначе вона не займала й останнього місця, зокрема у поетів 70-90-х років.
Для другої половини XIX ст. характерним є те, що в один і той же час поети розробляють різні типи балад Мабуть, тому, що український романтизм початку XIX ст. по суті не дав визначних поетичних індивідуальностей, зокрема таких, що проявили б великий талант у розробці даного жанру, наступні покоління не наслідують нікого з них. Але відчувається сильний вплив народної баладної пісні і Т. Шевченка.
Автори балад 50-60-х років орієнтуються головним чином на фольклорну поезію, її стиль, беруть теми й сюжети з українських легенд, переказів та вірувань. Це були часи, коли в українській літературі після смерті Шевченка і під ударами царських заборон української мови (Валуєвський указ 1863 р. та ін) громадянський тонус літератури дещо підупадає. За тих складних суспільно-політичних умов життя і розвитку української культури письменники шукають ґрунту для своїх літературних концепцій в народі, його світогляді і творчості. Ті поети, які не кидали пера (С. Руданський, В. Кулик, О. Кониський), віддають значну данину етнографії, фольклору, що підбивається і на їхній поетичній діяльності. Це відчувається і в літературних пошуках поетів Західної України та Буковини (Ю. Федькович, С. Воробкевич), які пишуть балади, також орієнтуючись на народну пісню і твори Т. Шевченка. Деякі письменники другої полонини XIX ст. починають свій шлях як романтики, а з часом, коли стають майстрами слова, характер їхніх балад, стиль письма зовсім міняється. Добрим прикладом можуть бути такі постаті, як Б. Грінченко, М. Чернявський. Одна з перших балад Б. Грінченка ("Зрада") так густо пересипана цитатами з народних пісень, що сам автор робить примітки до окремих строф: "З народної пісні". Характери героїв, мотиви і невибагливе підроблений під Шевченка стиль мало говорять на користь майстерності автора. В основі сюжетного конфлікту нічим не пояснена "козаченькова" зрада, що десь поїхав, щось робив, а повернувшися.
... Забув ті очі,
Що колись він цілував тут,
Стоя опівночі.
А потім у неділю дзвонять ті ж оромантизовані дзвони.
У неділю заспівали
Весільної люди,
А дівчина не співає
І співать не буде.
Пізніше, коли громадянське обличчя нашої літератури змужніло, для багатьох поетів такі твори й сюжети, такий підхід до баладних тем уже були незвичними.
Проблематика, ідейно-тематичне спрямування балад 50-60-х років ще мало чим відрізняється від балади романтиків, хоча відчувається значний вплив реалізму і суспільних ідей шістдесятих років. Поруч творів, що не виходять за межі побуту і звичаїв народу (нещасливе кохання, чари, перетворення людини в рослину), з’являються виразно окреслені тематичні інтереси до розробки соціальних взаємин не тільки в любовних колізіях (бідну дівчину хочуть віддати за старого, багатого), а й у взаєминах, так би мовити, чисто класових, хоча і трактуються вони іноді з позицій морально-релігійних.В. Кулик переробляє баладу шотландського поета Бернса |"Іван Ячмінь" в дусі бунтарського настрою народних мас; середини століття. Героєм цього твору є символічний образ невмирущого Івана Ячменя, який "наш народ бунтує" проти царя і має підтримку мас. С. Воробкевич, автор чисто романтичних балад ("Дочка мельника", "Перстень", "Три круки", "Дві сестриці" та ін), не без впливу народних переказів і легенд звертається до висвітлення в баладах взаємин бідних і багатих, наймитів і господарів. Балада "Скаменіла багачка" починається вказівкою на перекази і легенди як джерело сюжету: "У нашій Буковині, де Черемош тече", є скеля, схожа на постать жінки. "Про камінь той говорять" гуцули, що то є "скаменіла багачка", яка "одного лиш не мала: серденька в грудях". Одного разу вона голодній старчисі з дитиною на руках кинула камінь з словами: "Гризіте хліб отсей!. і геть мені з очей!" Убога промовила: "Щоб каменем ти стала", і бог перетворив багачку на камінь. Подібно був перетворений на камінь і багач, що знущався з наймитів, гнав до роботи навіть у неділю ("Окаменілий багач"), В обох баладах гострі кути соціальних взаємин села змальовані досить реалістично, але події й образи по трактовані з позицій церковно-релігійної моралі. Як і у авторів балад англійських (балади Соуті), німецьких (Е. Гейбель), кару багачу, насильнику, експлуататору посилає сила божа.
Окремі творці балад по шевченківського періоду йшли не раз по второваному, можна сказати, шаблонному шляху. Сила авторитету народної балади і творів Шевченка, емоціональне і естетичне багатство цих творів полонило їх і заступало всі інші фактори і моменти, якими зумовлений творчий процес. У 60-70-х рр. з'являється чимало баладних творів (І. Білика, П. Кузьменка та ін), які просто-таки копіюють народні або Шевченкові балади. Копіювання це йде здебільшого в плані використання сюжету, ритміки, образів без будь-якого вияву власного творчого таланту. Візьмемо для прикладу баладу "розлучені" І. Білика, надруковану в журналі "Правда"' (1868, № 46). Намагаючись говорити "стилем Шевченка", поет мляво, безпорадно веде розповідь про хлопця-чумака, що не був довго вдома, повернувся, а його дівчину уже віддали за іншого.
Нема щастя мені зроду
Така уже доля!.
Та й поплівся на чужину
Із рідного поля.
Так повів себе герой балади, а дівчину також
Повінчали... та й сховали...
Подібні описи були майже типовими для багатьох поетів того часу. А про баладу як жанр можна сказати, що вона, поруч пісні, належала до популярних жанрів таких поетів. Між іншим, тоді й пізніше сюжети народних балад стали основою не тільки поем і балад літературних, а й окремих прозових та драматичних творів другої половини XIX століття.
Герої балад 50-60-х років - переважно нещасливо закохані, що гинуть або від чарів ("Розмай" С. Руданського, "Шипітські берези" Ю. Федьковича), або вбивають один одного з ревнощів ("Люба" С. Руданського), або страждають, чекаючи повернення милого ("Перстень" С. Воробкевича та ін). Словом, це ще герої, взяті з побутової сфери життя, їх долі підпорядковані найчастіше фатуму, а розповідь про них іде дещо втаємничено. Тогочасні поети, звертаючись до улюблених романтичних сюжетів, все ж не могли відмежуватися від тих життєвих проблем, які ставали на порозі новіших часів. Росте (соціальний еквівалент життєвого матеріалу в змісті балад. Якщо закоханих не одружують батьки, то здебільшого внаслідок соціальної нерівності; якщо серед рідних виростає незгода, що веде до драматичної розв'язки, то вона часто є наслідком також соціальної нерівності ("Купці" С. Руданського). Чесних людей на шлях розбою і злочинів штовхає соціальна дійсність ("Два трупи" С. Руданського); соціальні колізії тодішнього суспільства породжують народні рухи, ватажками яких стають люди, що вийшли з селянських низів (балади про Довбуша, про опришків). Але чисельно в 50-60-х роках переважає все-таки романтична балада, що виросла на побутово-етнографічному матеріалі і поетиці народної пісні. Романтика в них не раз переплітається з сентиментальністю і наївністю та іноді примітивністю в трактуванні образів і подій (згадувані балади І. Білика, окремі балади С. Руданського, С. Воробкевича).
Та маємо образи й активних борців за волю, взятих переважно з селянського середовища, з історії антифеодальних рухів. Довбуш Федьковича в однойменній баладі - герой романтичний, його соціальні помисли і прагнення невиразно підкреслені. Автор поетизує його вільнолюбиву силу й відвагу, енергію, твердість волі, зневагу до смерті. Він "красний, як царевич", перед ним "ляхи стинуть", за ним "дівчата гинуть", під його рукою "хлопців тисяч двісті", які ще ніколи не пили води, "хіба кров та буйні вина", вони чекають наказу свого ватажка, щоб "якому королеві" зняти голову з пліч. Та в основу сюжету Федькович поклав не суспільну, а особисту драму героя. Довбуш весь у полоні пристрасного кохання до жінки і ради цього кохання зневажає все. Його вчинки, його оточення змальовані в баладі з властивою романтикам загальністю, умовністю та ідеалізацією сили й відваги. Довбуш, цілком природно, не подібний до героїв балад кінця XIX ст., так як не подібні були й люди в житті різних епох, до яких зверталися письменники, щоб висловити завжди близьку їм ідею боротьби з тиранією, з неволею і поневолювачами. У баладах багатьох поетів 50-60-х років ті ж художні і мовні засоби, що й у романтиків, такі ж типові "зло-віщі" пейзажі, ті ж символи і малюнки розлютованої стихії:
Сум шепче ліс дрімучий,
Ворони літають
І, здається, своїм криком
Бурю покликають...
Вдарив в липу грім тріскучий -
Липа розкришилась,
І луна кругом по лісі
Дико розкотилась...
(С. Руданський, "Два трипи")
Естетика слова, художнього образу, мистецтво ритміки і строфіки у багатьох поетів цього часу все ж стоїть на низькому рівні. В окремих поетів поруч старомодних балад можна знайти й твори, що зародилися зовсім на новій ідейній основі. Набагато вищою виглядає їхня технічна вправність, зростає мистецтво композиції твору, збагачуються мовностилістичні засоби, хоча значна частина поетів, які виступили після Шевченка, не могли досягти рівня його балад.
Поява у 1876 р. збірника балад І. Франка в історії жанру є новим і цікавим фактом. У баладах Франка більше енергії, дії, написані вони чіткішим почерком, їхні герої мають виразніші реальні прикмети, хоча й виникли вони при свідомому звертанні автора до романтичного матеріалу і романтичних засобів. Двадцятилітній поет був ще під враженням літературних явищ, одначе відбір фактів і героїв для поетичного переосмислення і переробок сюжетів (балади О. Пушкіна - "Русалка", "Шотландська пісня", Г. Гейне - "Лицар"), трактова тем і сюжетів, запозичених з історії ("Князь Олег", "Святослав", "Данина", "Аскольд і Дір під Царгородом"), та розробка оригінальних сюжетів ("Рибак серед моря", "Керманич") виявили в авторові збірки сильну і енергійну поетичну індивідуальність. Розробляючи історичну тематику, молодий поет не ідеалізує ні людей, ні події, зображає героїв і в моменти щасливих перемог, і в трагічні хвилини невдач.
У подальшій поетичній практиці Франко мало звертався до цього жанру, його приваблювала більше лірика, філософська поема, притча і т. ін., і тільки деякі вірші ("Ґалаґан") являють собою вже новий тип реалістичної соціальної балади, що розвинулася під кінець століття. Балада в українській літературі другої половини XIX ст. розвивається під знаком посилення в її змісті соціальних, філософських і моральних проблем, викликаних потребами нового часу. Таке спрямування жанру фактично дане вже у творчості Т. Шевченка, його наступники (І. Франко, П. Грабовський, Леся Українка та Ін) йдуть цим шляхом, виявляючи свою художню індивідуальність, своє розуміння завдань літератури і жанру. Реалістичний зміст переважає над романтикою, яка в тою чергу набирає також нових рис. В баладах значної частини поетів надається перевага соціальній проблематиці, чим була перейнята взагалі прогресивна література цієї доби.
В поемах і баладах Шевченка було глибоко розроблено тему взаємин пана й кріпака, зокрема загострено тему про становище дівчини, жінки-кріпачки. Після знищення кріпацтва наступники Шевченка продовжують розробку сюжетів такого змісту, хоча й не завжди вдало. Не підносяться вище Шевченка й автори балад на історико-легендарні теми.
З нових тем у другій половині XIX ст. найпомітнішими є рекрутчина (балади М. Устияновича, Ю. Федьковича), взаємини наймитів та багачів-господарів (балади І. Воробкевича, Дніпрової Чайки та ін), життя в'язнів і політичних засланців (балади П. Грабовського, Лесі Українки). Нові теми, переважно морально-етичні, переносяться в українську літературу у зв'язку з перекладами та переробкою західноєвропейських баладних сюжетів (переклади П. Куліша, М. Старицького, П. Грабовського, переробки В. Кулика, Ю. Федьковича, І. Франка, М. Вороного та ін). Дехто з поетів (Леся Українка, М. Чернявський) беруть теми з давньої історії європейських народів, але розробляють їх у дусі потреб українського суспільства тих часів. Романтизація історичного минулого хоч і має місце в баладах окремих письменників (Б. Грінченко - "Смерть отаманова", "Ярина"; М. Чернявський - "Січовик", "Три сини" та ін), проте не забарвлена тією меланхолійною тугою, якою повита поезія деяких романтиків початку століття. Балади такого змісту створювалися більше під впливом історично-побутових поем і балад Шевченка. Поети охоче звертаються до часів козаччини, до найяскравіших сторінок боротьби з турецько-татарськими ордами, проявляють значну зацікавленість образами гайдамацьких ватажків і взагалі героями національно-визвольної боротьби. Піднесення класової І національної свідомості мас явно позначається і на характері літературних сюжетів, трактуванні образів і схрещуванні конфліктних сил. У баладах все менше займає місця трагізм, і навіть там, де драматичні колізії ведуть до смерті героя, тон балад (Франка, Грабовського, Чернявського, Грінченка, Лесі Українки) загалом оптимістичний, позбавлений тієї похмурості і фатальності, яка виявилася певною мірою у романтиків початку століття. Часи організованих суспільно-політичних рухів виразно позначаються на багато чіткішому окресленні характеру і суспільних устремлінь героїв балад і поем. Особливо помітною виступає "соціологізація" сюжетів і героїв у баладах, починаючи з сімдесятих років XIX ст.
Як і в літературі польській, російській, німецькій, в українській літературі другої половини XIX ст. спостерігається співіснування романтичних типів баладних творів, їх тематики і улюблених сюжетів з новими темами й сюжетами, з баладами, які М. Некрасов називав новими і які творилися за принципами реалістичної літератури. Баладу розробляли письменники різних поколінь, різних ідейних переконань і художньо-естетичних уподобань, то й не дивно, що все це відбивалося на характері жанру. Традиційну романтичну баладу ще в 70-80-х роках продовжують розробляти поети, що якоюсь часткою свого творчого єства були зв'язані з добою романтизму (Я. Щоголів, частково М. Чернявський). Особливо виразно виявилися ці риси в Я. Щоголева, який розпочав свою поетичну діяльність ще в 40-х роках, а продовжив після довгої мовчанки в другій половині століття. Його балади "Лоскотарки", "Чумак", "Запорожець над конем" та ін. своїм змістом, своїми образами мало відрізняються від творів доби романтизму, хоча й написані соковитішими фарбами, і відзначаються далеко вищою поетичною технікою.
Та спостерігаємо й інше явище. Улюблені романтиками теми й сюжети розробляються поетами нового часу зовсім по-іншому. Наведемо приклад з балад (близьких до ліро-епічних поем) Дніпрової Чайки. Дівчину зрадив хлопець і залишив її одиноку (балада "Мати"). Типовий романтичний сюжет, навіть розповідь ведеться на початку в стилі романтичної поезії:
Сумно на небі, повитому в хмари. .
В темряві никне ріка,
Чуть лиш, як плеще, як стогне над нею
Очеретина суха та гнучка.
Тиша, безлюддя... А що ж то блукає
Між верболозів старих?
Що загубило? Кого викликає
З темної плавні та хвиль говірких?
То - безталанна, що долю згубила...
Пейзажні ескізи також попереджають про наближення нещастя:
Сіється дощик невинний, осінній,
Вітер ридає в гіллі...
Сумно на мокрій та голій землі...
Після такого романтичного вступу розповідається не так про історію зради, як про її наслідки. І знову автор звертається до природи, яка була свідком кохання "бравого хлопця" і "стрункої дівчини". Тоді "благословляло їх небо зірками", ніч покривала їхню любов чистою росою, шовкова трава стелилась килимом, місяць ними милувався, соловей піснею скрашував їхню любов.
Та ось прийшло до дівчини неждане горе:
Милий ізрадив, покинув кохану, -
Сохне і в'яне вона...
Літо минуло, і в осінь погану
Перевернулась весела весна.
Як у романтиків, навіть як у раннього Шевченка, ті ж "люди недобрі", що насміхаються з сироти, ті ж страхи перед людським поговором гонять дівчину до річки. Ріка уже простягла дівчині обійми... "Річко, сестрице, прийми моє горе..." Та тут раптом сталося незвичайне: "Темною хмару прорвав" романтичний буйний вітер, виплив із-за хмари такий же місяць, в "темному серденьку" дівчини засвітився якийсь новий, дивний промінь. Ось він "спалахнув, засяв... ", і від цього навіть "вітер затих... горе затихло...", "щось незвичайне проснулось, росте... Ширше, ясніше... всю душу сповняє...". Під серцем заворушилася дитина, і це перевертає всю душу дівчини, змінює всі її настрої, всю її психіку. "Де я? Що хочу робить?" - запитує вона себе у цей найдраматичніший момент. Невже "за батьківський гріх" я мушу скарати дитину?
"Геть же од річки! Для тебе, дитинко, жити повинная!." Кінчається балада таким апофеозом материнству:
Пізно од річки не дівчина хибка -
Твердая мати ішла,
В серці гарячім великую силу
Миру назустріч, як прапор, несла.
йшла вона - місяць облив її світом,
Вітер поштиво затих,
Мов засоромлена, тихо плескала
Хижа ріка в верболозах німих.
Сюжет, як бачимо, типовий для романтичних балад, але розроблено його зовсім по-новому - в реалістичному плані. Реально зображений також сільський фон, на тлі якого проходить дія ("Вечір вкриває слобідку убогу..." і т.д.). Після великої драматичної напруги, як це буває у баладах, наступає тут незвичайна для романтиків розв'язка. Але психологічно вона цілком умотивована. Автор подає тут не надуману героїню з великими, нестримними пристрастями, які засліплюють усю її свідомість, а звичайну, земну людину, її поведінка і на початку балади, і в кінцевій кульмінаційній частині цілком природна, реальна. До того ж автор вдається до детального опису психологічного стану героїні, особливо в той момент, коли в її настрої проходить такий рішучий злам. Увага до психологізації викладу, до детальнішого розкриття душі, тонкощів настрою героя - також одна з нових рис, що виявляється у авторів балад другої половини XIX ст
Так практично реалізується нове ставлення поетів другої половини XIX ст. До давніх романтичних тем і сюжетів. Може, найвдячнішими ілюстраціями до цього можуть бути балади Дніпрової Чайки, Лесі Українки, П. Грабовського. У баладі "Русалка" Дніпрової Чайки знайомі образи й ситуації: русалка манить до себе у воду хлопця. Але це тільки засіб, щоб таким же чином, як і в "Лісовій пісні" Лесі Українки, зіставити фантастичний світ з реальним і розкрити недосконалість останнього. Русалку дивує, що люди "не хочуть пожити у морі на дні", адже там немає кайданів, "ні мурів, ні ґрат і вільная воля - хоч смійся, хоч плач". Такі речі привертають увагу людей, вони розпитують русалку: "Чи знають там панство? Чи власність там є?", і як там карають. Землю називає русалка брудною, життя на ній - недосконалим, несправедливим. Це, по суті, розмови про соціальні відносини в тогочасному суспільстві, але подані специфічними засобами. Давні романтичні фантастичні образи стають ніби символами, через які проголошуються ідеї новіших часів.
Соціальна несправедливість, голод в селі й місті ("Другий день, як хліба в нас немає", - каже героїня балади Лесі Українки), тюрми, грати, канчуки, борці проти соціальної кривди і їхні кати - це все нове, що з'являється в баладах XIX ст., хоча не раз ці балади й виглядають зовні одягненими в давні романтичні шати.
Мабуть, ніщо так не хвилювало прогресивну громадськість другої половини XIX століття, як проблема взаємин класів, як питання політичної і національної свободи. Боротьба проти тиранії і деспотизму в житті європейських народів набрала великої і невідкладної актуальності та знайшла своє відображення в літературі, зокрема в українській, де вона органічно переплітається з національно-визвольним рухом.
Ідея протесту проти тиранів і тиранії втілена в кількох баладних творах М. Чернявського. Він, як і Леся Українка та інші автори, розробляє сюжети подібного спрямування у формі розповіді про далекі краї і невідомі царства, хоч твори ці легко асоціювалися з російською дійсністю:
Жив король колись на світі
У далекім краю.
Жив у славі, у пошані,
У великій силі;
Не людей кував в кайдани -
Королівства цілі.
("Король")
Та доля цього завойовника-короля приводить у пустелю, де його
Завидющі, заздрі очі Видрали шуліки,
а кістки замели піски. Згинув тиран-завойовник. Цар Ксеркс ("Цар і море"), що наказував рабам своїм накинути залізні ланцюги на бунтівливе море, аби приборкати його волю, згинув, а
Море дар той прийняло і бурхливе й вільне й нині...
Сила тирана не може приборкати природної ходи історії, не може назавжди підкорити народ.
"Цар і море" Чернявського стоїть на грані жанру балади і притчі, але ідейно цей твір споріднений з баладами цього автора і його сучасників.
Якщо, з певними обмовками, зараховувати до баладних творів "Напис в руїні" (1904) Лесі Українки (а підстави на це є), то матимемо оригінально розроблену тему і нову структуру балади в переджовтневій українській літературі Ще романтики, не так в художній творчості, як в історико-літературних роботах, порушували питання про місце і роль народних мас в історії суспільства. М. Костомаров згадує у своїй автобіографії, що, приступаючи до роботи над темами історії України і Росії, він задумувався над питанням, чому історики більше пишуть про царів і обходять народні маси та їхню роль у житті? Вирішальне місце