Романтична балада
Та напис його імені віки зітерли, і нащадки забули тирана, а народу, що на його кістках тиран побудував гробницю, належить пам'ятник величний і "потужно-гарний". Тиран, будуючи собі піраміду, проголошував: "Хай згине раб!", бо "з його могили хоче цар зробити для себе пам'ятник", вславити ним своє "царське імення". Та царя забули, а будова промовляє до майбутніх поколінь:
"Мене створив єгипетський народ
і тим навік своє Імення вславив".
І тут поетеса підходить до найважливішого - до висновку, який треба зробити з усієї цієї історії. Цар, якому поетеса дає досить чітку і сміливу характеристику ("камінний ідол", "тиран", що їде полем через людські трупи), мріяв на кістках народу збудувати собі монумент, що увічнив би його ім'я. Але сталося інакше: історія поставила народу пам'ятник, а про деспота сказала: "Хай згине цар!"
"Хай згине цар!" - це гасло, в якому письменниця висловила провідну думку часу, художньо реалізувавши її, здавалось би, на далекому від українського життя матеріалі.
Хай згине тиран і тиранія, а народ хай стане вільним творцем величних пам'ятників і власної історії. Ганьба тому, хто величні будови хоче підносити на кістках народу. Такий ідейний зміст твору, якого М. Зеров зарахував до новітніх балад, XX ст. Відсутній у ньому гострий сюжет, але твір драматично напружений. Немає у ньому героя, що підноситься над усім, але є герой - народ, що все ж виходить переможцем. Немає тут всього того, що знайдено в композиції не лише романтичних, а й реалістичних балад, і все ж цей твір своєю драматично напруженою розповіддю, своєю незвичайністю, своїми гострими стиками протилежних сил ближче стоїть до соціальних балад нового часу, ніж до будь-яких інших жанрів. Це балада про роль та історичну долю народу - не того, що його ідеалізували народники, а того реального народу, яким він був за часів написання твору. Про його долю письменниця думає і говорить упевнено, оптимістично, не маючи ніякого сумніву, що згине цар, згине тиран, а народ і його діла залишаться, і ніколи не зітреться його ім'я.
У баладі "Киртчалі" Федькович порушив ще одну тоді животрепетну тему - патріотизму і національно-визвольної боротьби, хоча й не зумів її загострити й зробити баладу досконалою в плані возвеличення героїки боротьби з іноземними поневолювачами. На її змістові і стилі відчутна тінь романтичного ставлення до теми.
Об'ємніше і повнокровніше героїзм національно-визвольної боротьби, патріотичні почуття народу представлені в баладах І. Франка, Б. Грінченка, Лесі Українки. Кожний з цих письменників реалізує свої задуми на різному життєвому та історико-легендарному матеріалі. Іван Франко звертається до літописних оповідань, аби з них вибрати найзначніші факти героїзму в обороні вітчизни і подати їх так, щоб асоціативне вони були пов'язані з сучасним для нього життям ("Данина").Б. Грінченко звертається до героїки боротьби кубинців за свою незалежність, щоб знову ж таки піднести це читачеві як повчальний матеріал, на якому виховувалися б патріотичні ідеї читачів.
У такому плані написана його балада "Матільда Аргаманте", події і герої якої взяті з виру великого повстання народу Куби 1895 року проти іспанських колонізаторів. Причини, що викликають народно-визвольні рухи, у всіх баладах виступають одні: народ не може миритися з пануванням над ним іноземців. В баладі "Киртчалі" Федькович підкреслює в першу чергу рабське, ганебне становище Болгарії під ногою турецької султани:
Шабельками турки дзвонять,
А болгари кайданами.
Майже такими словами говорить Грінченко про становище кубинців:
Горді деспоти іспанці
Походжають скрізь панами,
А кубинці мусять бути
Їм покірними рабами.
Що не день - нові догани,
І міцніше все куються
На народ важкі кайдани.
Чужинці, що несуть народові ярмо й кайдани, кров "і пломінь пожару", несуть разом з тим, як сказала Леся Українка, "і темну ненависть", запалюють героїзм, що над усім підносить "веселку надій" і зневагу до смерті. Такі ідейні, морально-етичні настанови стають в центрі кращих балад кінця XIX ст., з них випливають величні риси характеру героя-борця.
А треба сказати, що поруч давніх русалок, трагічних постатей дівчат, що накладають на себе руки, пристрасних закоханих, що зневажають ради любові смерть, перенесених в українську літературу лицарів, королів і т.д. в новій баладі з'являються небувалі досі герої: свідомі борці за волю народу, за його політичні права, за його незалежність від іноземних загарбників. Герой, що свою незвичайну силу, розум, помисли й хоробрість віддає народові в нових умовах соціального життя, - може, найцікавіший, найпривабливіший герой реалістичної балади. Цей новий герой над усе підносить гасло "Воля краєві!" Ради цього - і життя можна віддати.
Найпереконливіші і привабливіші образи такого типу створила Леся Українка. Коли місто замкнула "ворожа облога", на його захист іде увесь народ. Дівчина радо виряджає у бій милого, чіпляє йому "ясну шаблю", подає рушницю,
Цілує, і пестить, і щастя бажає,
І, мов на музики, на бій виряджає:
"Хай наша зоря тебе, милий, веде!"
І милий на смерть без вагання іде.
("Поет під час облоги")
Героїня балади Б Грінченка Матільда Аргаманте в запалі боротьби проти завойовників кидає слова як гасло до рідного народу:
Хай і смерть, але ж свобода
Осіяє рідну Кубу:
Я б собі таку хотіла
До по щасну, долю любу...
Трупи бачити й наругу
Бачить лютого тирана -
Краще вмерти! Мусим жиги
Ми на волі і без пана.
Найбільше щастя для такого героя - умерти за вітчизну. Ідучи в загони повстанців, Матільда благає генерала:
Так прийміть мене до гурту,
Генерале мій, благаю!
Ви побачите, - я вмію
Умирать за волю краю.
Цією ж Ідеєю служіння народові керується герой балади "З папороті квіт" Б. Грінченка, деякі герої Дніпрової Чайки ("Рада б лягти і в могилу... Тільки була б моя сила з лиха людей рятувать"). Такі герої мають різко відтінені в їхньому характері риси: безстрашність, зневажливе ставлення до небезпеки, до смерті, хоча іноді це розкривається і не на тлі соціальних подій. Герой балади І. Франка не страшиться розбурханого моря, він
... спокійно, мов байдужно,
На тривогу хвиль глядить,
Його серця не тривожить
Образ смерті серец хвиль.
("Рибалка серед моря")
Якщо у молодого Франка тут ще відчувається романтична неконкретність, то у Лесі Українки такий герой виступає з ясною метою і в реальній суспільній обстановці. Патріотизм і безстрашність у боротьбі за волю народу - найблагородніша риса такого героя, а най ганебнішим для людини є ренегатство (балада "Ренегат" І. Манжури). Такі полюси персонажів соціальної балади. А між полюсами, звичайно, знайдемо галерею образів різного походження, ідейного переконання й різного стилю їх творення.
Письменники-реалісти другої половини XIX ст. не раз свідомо звертаються до романтизації викладу художньої правди, більше того, намагаються внести нове розуміння, нові відтінки в гасла, підняті романтизмом на початку віку. І нічого дивного в цьому немає. Реалізм і романтизм, за висловом Лесі Українки, "єднаються в лиці одного автора на тисячі прикладів у всіх літературах, і се зовсім законне єднання". У статтях і листах Леся Українка називає письменників другої половини XIX ст., які вдаються до романтики, "новоромантиками". Не будемо говорити, вдалий чи невдалий цей термін, важливо те, який зміст у нього вкладався. Новоромантики, як пише Леся Українка, з великим захопленням сприйняли тезу, "що ні в природі, ні в житті нема нічого, що було б само по собі, так би мовити, по праву народження, другорядним, що кожна особа суверенна, що кожна людина, якою б вона не була, є герой для самого себе і частини середовища стосовно до Інших", а звідси - всі особи повинні бути рівноправними, "суверенними", хоча їх роль у суспільстві може бути неоднаковою. В цих словах ми відразу відчуваємо гасла, проголошені ще романтиками про суверенність особи і народу. Одначе "новоро-мантики" звертаються до них, виходячи з нового розуміння особи і народу. Якщо романтики виставляли (і протиставляли натовпу) героя - незвичайну людину, чимсь вищу, своєрідну індивідуальність, то новоромантики, знову ж за висловом Лесі Українки, протиставляють натовпу не героя чи вибрану особу, а суспільство свідомих осіб, в якому натовп "розчинився б без залишку". Новоромантики не ставлять героя в умови самотності і відмежування від мас, а дають йому можливість підносити до свого рівня Інших, поширюють права особи, яка неодмінно спілкується з іншими. Тобто герой діє у зв'язку з іншими особами і масою. Сказано все це було з приводу західноєвропейських письменників, однак у Лесі Українки і її однодумців багато є спільного з таким розумінням новоромантизму і героя нової української поезії.
Герой до тих пір лишається незвичайним і багатим душею, всіма знаний І поважаний, доки не думає про себе, а всього себе віддає народу Доки наймит, який оволодів даром бачити і знати все, що навколо діється ("З папороті квіт" Б. Грінченка), думав тільки про інтереси юрби, маси - він був щасливий, та ось йому мила нараяла самому стати багачем, попанувати над масами. Він пробує це робити і відразу тратить чарівну силу, дану квіткою папороті. Взаємини юрби й героя у Грінченка змальовуються дещо з старих романтичних позицій. Тут ще немає єдності маси й героя, тут ще сіра юрба, де герой - не звичайний борець за права колективу, а людина, що випадково володіє чарівними здібностями. Одначе тенденція творення образу спрямовується на утвердження ідеї єднання одиниці й колективу, для якого потрібний самовідданий герой, що зрікається панування і живе одним життям з масами. Тут ще немає гармонії почуттів героя і маси, але автор це питання намагається підняти в своїй баладі, сюжет якої бере з народних повір'їв і легенд. Увага до народу і його найпередовіших індивідуумів, що заради інтересу колективу не шкодують себе і свого життя, стає однією з типових рис поезії таких письменників, як Леся Українка. Герой балади кінця XIX ст. має відмінну суспільну фізіономію і нову психологію, нове розуміння світу, відносин між людьми та свого місця в житті. В основі його благородних поривів лежить висока суспільна свідомість і почуття обов'язку перед колективом, вільне життя якого є запорукою суверенності особи. Тому воля народу - найдорожче для героїв баладних творів Лесі Українки, вони, не вагаючись, віддають усе, щоб народ не впав у рабство, а з ними і герой.
Тому поет, рідне місто якого обложили вороги, проголошує знаменний свій девіз:
Волю я в широкому полі пропасти,
Ніж тута, немов у тюрмі, пропадати.
("Поет під час облоги")
Герой нових балад ненавидить не тільки зовнішніх поневолювачів. Він рішуче протестує і бореться проти всякої тиранії. Він захисник суверенності народу й особи. В цих політичних сутичках він виявляється поборником великих громадянських чеснот, людиною з великою витримкою і сильною волею. Він впевнений у своїй і народній правоті, хоча його й переслідують як єретика. Найстрашніші тортури безсилі зламати його волю й переконання. Такий герой чітко вирізьблений у Лесі Українки в її баладному вірші "Було се за часів святої Германдади" (1903) Коли найвправніші і досвідчені кати Торквемади привели на інквізицію "єретика" і завдали йому найбільших мук - він не сказав їм ні слова, мовчки зносив тортури. Навіть кат молиться, щоб єретик зомлів і припинилися тортури. Але
Він не зомлів. І сталось дивне диво:
всміхнулися поблідлії уста,
погаслі очі спломеніли живо,
і мовив мученик: "Ченці, ради Христа,
давайте ще вогню! Вогонь моя відрада.
О, дайте ще, благаю вас, кати!"
("Було се за часів святої Гармандади")
За таких незвичайних, драматично напружених обставин вповні розкриваються риси характеру персонажа, характеру незвичайного, героїчного, але не того сміливого, відважного вояки, що не боїться з шаблею кинутися на переважаючого ворога, а людини переконань, силу яких не може зломити ніякий "ідол", тиран, інквізитор. Такий герой не байдужий до інтересів мас, які в свою чергу його цінують. Мотив єдності діяльної особистості й народу - з одного боку, і єдності в середовищі самого народу як суспільної одиниці - з другого, притаманний баладним творам Лесі Українки. З легким докором кидає вона слова до мас, що байдуже проходять біля тюрми, у якій конає "жива душа" ("В'язень"). Поетеса застерігає, що зрада і розбрат, байдужість до долі борця, героя - найнебезпечніші і підступні сили, що підкошують єдність і силу колективу, народу, нації. Де ворог не може нічого вдіяти зброєю, там усе може зробити зрада.
А чого не може й зрада,
Лютий розбрат доконає;
Що зосталось від чужинців,
Те свої брати сплюндрують.
("Бранець")
Герой і народ нерозривні у помислах і прагненнях на кожному кроці історії. Для справжнього борця є смертельний злочин забути про свій народ і розділити вигоди й розкоші ворога-переможця. Краще бути у неволі з усім своїм народом, як сидіти за пишним столом з поневолювачами. Так вирішується проблема взаємин героя і народу, боротьби за їх суверенність, за їх волю в найширшому розумінні слова. Почуття громадянського обов'язку стоїть над усім. Особисте щастя, особисті вигоди поступаються перед обов'язками, перед колективом. Старий кобзар носить терновий вінок мук і переслідувань, що схиляють його до землі, та чує себе міцним і молодим, коли співає пісні для народу (С. Воробкевич, "Цар і кобзар"). Молода дівчина Матільда у рішучу хвилину залишає все і йде у ряди бійців за волю народу, говорячи:
... давно вже моїми стали
муки рідного народу.
(Б. Грінченко, "Матільда Аргаманте")
Леся Українка намагається дати нове обличчя колективу, трактуючи його не як натовп, а як суспільство, тобто свідоме об'єднання самостійних і рівноправних одиниць, між якими є ідейно зріліші, енергійніші, вольовіші, більш обдаровані індивідууми, до яких тягнуться інші члени суспільства. Поет - це теж герой суспільства, він кидає свої заклики у вигляді пісень, а "юрба переймає ту пісню, мов хор". Співець у баладі "Поет під час облоги" виділяється тим, що бачить усе навколо очима людини, яка вболіває за долю мас і новою піснею не дає колективу заснути. Ради цих великих ідеалів він без вагань приймає і терновий вінець. Не слава і лаврові вінки манять таку людину, а бажання здобути і зберегти щастя й спокій народу. Він не дає заснути масам, піснею "будить на мурах сторожу, заснуть не дає до зорі". Будити маси, не давати їм можливості байдуже ставитися до власної недолі, збуджувати у них силу до активної революційної дії.
В особистих взаєминах героїв балад кінця XIX - початку XX ст. панівною є проповідь чистоти кохання, не залежного від будь-яких економічних чи політичних вигод. Королівна в Лесі Українки наперекір заборонам батька-тирана кохає бідного лицаря без спадку і на всякі допити, чому це так, гордо відповідає:
Я ж не звикла продавати
свого серця за червінця.
("Королівна")
Цей мотив відомий і в народних піснях, у баладах Шевченка, у деяких романсах поетів XIX ст. Леся Українка розробляє його на іншому матеріалі і в нових варіаціях. Нова героїня з аристократичного світу діє наперекір законам соціального розчленованого суспільства, йде проти пересудів і старої моралі, керуючись принципами природних почуттів і права вільного вибору кохання ("Ви обранець королівни", - каже вона бідному лицарю). Це людина з серцем, пристрастями, власною гідністю, з різко вираженими індивідуальними рисами і волею, яка зупиняє навіть деспотичні пориви короля.
Такими виглядають герої новіших балад XIX ст. Вони вольові, принципово послідовні при обороні своєї гідності, в них немає сентиментальності і мелодраматизму, вони шанують волю особи і не хочуть покірно схилятися перед долею, у яку так вірили герої романтичних балад. І в особистому житті новий герой прагне активно діяти і перемагати. Воля до життя, до боротьби і перемоги виявляється у них по-різному. Ображена і покинути милим героїня балади "Мати" Дніпрової Чайки знаходить у собі сили, щоб зберегти свою гідність і понести своє "незаконне" материнство "миру назустріч" як прапор віри в життя. Догареса в однойменній баладі Чернявського йде на смерть, але не скоряється несправедливим наказам батька. Королівна Лесі Українки своєю чистотою почуттів, вірністю і незвичайними для свого середовища переконаннями перемагає деспотизм батька. Це герої, що і життям і смертю завойовують почуття й серця людей, бо їхніми устремліннями керує чиста правда життя, непідробність людських стосунків.
Відбір і опрацювання сюжетів для вирішення таких нових проблем у літературі і для створення нових героїчних характерів у поетів другої половини XIX ст. також здійснюється з нових творчих позицій. Якщо основні конфлікти баладних сюжетів у романтиків (про Шевченка ми говоримо окремо) ґрунтувалися або на абстрактних поняттях: добро, зло, добрі люди, злі люди, щаслива чи нещаслива зустріч, доля і недоля, або (дуже мало) на сутичках пана і селянина-кріпака, то в баладах письменників другої половини XIX ст. знаходимо багато принципово відмінного, що народилося на ґрунті нових суспільно-політичних відносин і нових процесів розвитку літератури. Насамперед у баладах другої половини XIX ст. спостерігаємо тягу до сюжетів, що пов'язані з історією соціальних рухів. Федькович пише про опришків, що ставлять питання перед своїм ватажком: що накажеш, "ци палити, ци рубати, ци якому королеві кажеш голов з в'язів зняти" ("Добуш"); Б. Грінченко, М. Чернявський беруть сюжети з часів гайдамаччини і козаччини; І. Франко, П. Грабовський, Дніпрова Чайка розробляють зовсім не знані в баладі сюжети, вихоплені з поневоленого і обездоленого життя селянства ("Ґалаґан", "Трудівниця", "Зірчині чари"), Леся Українка відбирає сюжети, на яких би можна було розкрити віковічні прагнення народу до полі, ідеї революційної боротьби проти тиранії, проголосити потребу розвивати літературу, культивувати ідеал поета, що заради народного добра і вільностей не боїться одягнути на свою голову терновий вінець ("Поет під час облоги"). Основи конфлікту в таких баладах ґрунтуються переважно на зіткненнях людей різних класів, на ґрунті несправедливих соціальних і політичних взаємин, протиріч між інтересами народу й пануючих, завойовників. Для такої мети користуватися арсеналом фольклорної спадщини вже було замало, а в умовах російської дійсності ще потрібно було шукати засобів, аби замаскувати провідну ідею твору.
В другій половині XIX ст. набагато інтенсивніше українські поети працюють над перекладами балад майже з усіх слов'янських і європейських літератур.
Найбільше зацікавлення тогочасні українські поети виявляють до баладних творів кращих німецьких, польських, шотландських, англійських, чеських, російських письменників. Деякі баладні твори стають популярними в середовищі українських поетів і читачів. "Лісовий цар" В. Гете відомий у багатьох перекладах і переробках (О. Левицького, Ю. Федьковича, П. Куліша, Б. Грінченка),"Ленору" Бюргера переробляли П. Білецький-Носен-ко, Л. Боровиковський, М. Костомаров, С. Руданський, Ю. Федькович, Б. Грінченко, певний успіх мали і "Лореляй" Гейне (переробки Федьковича, Франка, Грабовського) та "Поворот тата" А. Міцкевича (переклади П. Куліша, П. Карпенка, М. Коцюбинського). Ці і ще деякі балади ("Рибалка" - В. Гете; "Два ворони", "Віщий Олег" - О. Пушкіна; "Ібікові журавлі" - Шіллера; "Серце матері" - французького поета Пшпана в перекладі М. Вороного) просто-таки акліматизувалися в українській поезії і увійшли до хрестоматійного фонду. Окремі сюжети в українських переробках не раз подаються так своєрідно, і так виразно на них відчутний національний колорит, що читачі сприймають їх як твір оригінальний, що сталося, наприклад, з баладою про материне серце М. Вороного ("Легенда", переробка згаданого твору Гішпана).
В справі перекладу баладних творів, мабуть, найбільшу заслугу мають Ю. Федькович, І. Франко, П. Куліш, Б. Грінченко, П. Грабовський. Кожний із них відбирав сюжети, виходячи з своїх ідейних настанов і уподобань. Увагу П. Грабовського привертають сюжети, найближчі до соціальних проблем, якими цікавилася тодішня література; П. Куліша зацікавлюють сюжети з елементами дидактики і моралізаторства, І. Франка - з героїчними романтичними постатями і т. ін. Природно, що переклади балад позитивно сприяли розвитку жанру в українській літературі, поповнювали її новими сюжетами, образами і формою викладу.
На межі XIX і XX століть розробляють баладу також такі письменники, як М. Вороний, В. Пачовський та ін. Поети, що віддавали певну данину новим течіям у літературі, зокрема символізмові, намагаються цей жанр також змодернізувати і вкласти в рамки своїх естетичних принципів. Як не дивно, але на початку XX ст. знову спостерігаємо повороти до романтичної, правда, дещо змодернізованої, балади - з самогубствами, русалками, німфами, таємничими явищами, характерними для балад романтиків. Микола Вороний пише в 90-х роках XIX ст. "Баладу козацьку" ще в дусі староромантичному: козак не зніс сирітства та самотності і кинувся в море. І тут образ козака і його горе - абстрактні, цілком умовні. Тут явна данина поезії романтиків. Але його ж "Балада моря" - твір іншого спрямування, хоча й діють у ньому знайомі вже німфи, хоча й зітхають та розмовляють тут дивні квіти. Аксесуари з давніх романтичних балад сюди занесені свідомо, і виглядають вони як певний поетичний засіб. Балада написана під враженням звістки про смерть Лесі Українки і присвячена світлій її пам'яті, і читач легко розшифровує символічне значення туберози, що розповідає про царівну, її пісні, смерть та перетворення у квітку саксіфрагу (ломикамінь). Маємо спробу передати засобами романтичної балади переживання, викликані конкретною подією - смертю видатної поетеси. Інші балади Вороного, хоча й написані на запозичені сюжети, також своїми закликами шанувати власну гідність і вітчизну тісно пов'язані з суспільною думкою цих часів. Далі від реального життя і проблем соціальної дійсності стоять балади В. Пачовського, X.О. Алчевської, М. Жука. Загалом названі поети рідко зверталися до цього жанру, проте в усіх випадках намагалися підпорядкувати жанр своїм естетичним вимогам. Певно, що в цьому свою роль відіграло гасло "мистецтво для мистецтва". Баладна фантастика стає ніби приводом погратися в романтичні мрії, символи і таємничості. Давнім сюжетам і образам поети надають нової красивості (слова і фарби), легкості стилю, вводять іноді нові ситуації та сюжетні ходи. Балада В. Пачовського "Срібна русалка" - це, по суті, модерний переспів "Лореляй" Гейне, обрамлений у стилістичні засоби української народної пісні. Близькі до цього твору романтичні мотиви знаходимо і в баладі X.О. Алчевської "Пісня німфи", з тією різницею, що молодого хлопця німфа зачаровує не так красою, як закликом полинути в далі "прозорі й ясні". До речі, мрія про незвичайні далі у баладі саме і виглядає зовсім не прозорою І не ясною.
Таємничістю, проповіддю незвичайної романтичної краси, неясними поривами пройнята балада М. Жука "Над озером темним... ". Тут уже і замок, і королевич - красивий та мужній, і таємниче кохання до чудесної квітки лілеї, і туга за втраченим коханням, і сюжет, близький до балади "Лілея" чеського поета-романтика Ербена, якого ми згадували попереду. Звичайно, ці балаци виявилися недовговічними і мали незначний резонанс у літературі. З українських поетів того часу своїми баладними віршами виділяються О. Олесь ("Лебідь", "Печенізька облога Києва") та М. Вороний, їх твори хоча й позначені в окремих випадках рисами символізму ("Лебідь"), одначе не тратять реального ґрунту і відзначаються певною легкістю поетичного викладу, прозорістю барв, мистецтвом слова і ритму. Цілком природно, що як майстри слова автори неоромантичних балад початку XX ст. стоять далеко вище від своїх попередників - романтиків початку XIX ст.
У другій половині XIX ст. помітно змінюється і художньо-стильове обличчя балади як жанру. На зміну романтичній баладі приходить реалістично-романтична, хоча поруч неї довго, а може, аж до кінця століття, існує, переважно в творчості малозначних поетів, балада романтична. Але значення її було вже надто обмежене, нею цікавилися автори і читачі переважно з дещо патріархальними поглядами і смаками. Нова балада, соцільно-тенденційна, з загостреними суспільними конфліктами і героями, як частка нової поезії, твориться в колі прогресивних і революційних письменників.