Новелістика Проспера Меріме
В образі Таманго відбились подальші роздуми Меріме над людською природою. Таманго уособлює первісну, дику стихію. Його людські якості, добрі й злі, не приховано брехливо лицемірною маскою, а виразно оголено. Таманго владолюбний, жорстокий, лютий, деспотичний. Він, наприклад, не замислюючись, вбиває полонених, за яких Леду відмовляється платити. Він по-своєму, не так, як Леду, корисливий, легко міняє на склянку горілки життя підвладних йому співвітчизників. Він нещадний до тих, хто йому суперечить. Цього, звісно, можна чекати від дикуна. Але дикість Таманго несе в собі і щось інше. В ній - якась лиховісна енергія, відвага, волелюбність, спритність і навіть самозречення. Все це - продукт тієї ж дикої стихії, що породила Таманго-деспота. Навіть поводячись людяно, Таманго залишається дикуном. Але його властиві і суттєві людські риси, які виявляються в нездоланному прагненні героя до волі: "…замкнутий разом з іншими чорношкірими, день і ніч переконував їх на героїчну спробувати повернути собі свободу"; "Авторитет оратора, звичка рабів трястися перед ним і підкорятися прекрасно допомогли його красномовств, і негри стали квапити Таманго призначити день їх звільнення…" [22: 36] ; його спроможності відчувати нехай нестандартні, але могутні почуття, в тій гордості й витримці, що він проявив під час випробувань.
Навіть поранений він наводить жах рабам: "Він і тепер наводив такий страх, що один із них не посмів насміятись над нещастям того, хто був причиною власних мук" [22: 38]
Неосвічений розум дикуна виявляється здатним на швидкі і правильні рішення, на тонкий розрахунок, коли Таманго підіймає бунт на кораблі, злий дикунський звичай не заглушує в ньому справжнього почуття кохання, коли він, забувши про обережність, доганяє корабель, котрий відвозить його дружину, чи коли, майже вмираючи в човні з голоду, ділиться з жінкою останнім сухарем. Отже в дикості Таманго - якась лиховісна енергія, відвага, волелюбність, спритність і навіть самозречення.
В образі Таманго немає й тіні тієї чуттєвості, яку ще 1787 року побачив у неграх-рабах Бернардер де Сент-П'єр, автор "Поля і Віргінії", або тієї сентиментальності, що згодом виявиться у всесвітньовідомій "Хатині дядька Тома" Г. Бічер-Стоу (1852). Більше того, в "Таманго" відчувається внутрішня полеміка з відповідними мотивами творчості сучасних романтиків. Новела Меріме явно полемічна стосовно, скажімо, другої пісні "Острова" Байрона (1823), яка подає на новий лад стару руссоїстську тему первісної утопії. Полемічна вона і щодо "Бюг Жаргаля" Гюго, герой якого, негр, любить свою Марі палко й романтично-схвильовано, що так не схоже на болісно-сильну й гірку любов Таманго і Айше.
Протиставляючи Таманго - капітанові Леду, Меріме далекий від того, щоб вважати його носієм ідеалу або якоїсь умовної позитивності. Образ Таманго не завершує відповідного етапу художницьких шукань Меріме. Ці шукання тривали...
Майже одночасно з "екзотичними новелами" 1829 року (крім "Матео Фальконе" і "Таманго", до них належить маленька новела-легенда "Перлина Толедо", що розповідає, втім, не стільки про старовинне іспанське місто Толедо, скільки про долю його "перлини" - красуні Аврори де Варгас. "Перлину Толедо" написано на зразок іспанських оповідей. У новелі постає класичний любовний трикутник, розв’язання якого призводить до фатальної загибелі довірливої дівчини.
В листі до пані де ля Рошжаклен від 26 липня 1857 року Меріме говорив про втрачене в і XIX столітті право людини на безперешкодний самовираз. В епоху середньовіччя, відзначав письменник, "не існувало зводу законів, де записано все, чого робити не можна. Кожний діяв за власним почином. Виявлялись натури добрі і злі. Нині є лише люди обачливі, що знають звід законів і бояться його" [45: 41]. Меріме з його постійним інтересом насамперед до натури як такої прекрасно розумів, що "звід законів", який диктує норми людської поведінки, лише стримує, але ніяк не перероджує людську природу. Якщо б людині дати змогу проявитись у її справжніх якостях - а пануючі в тогочасному суспільстві закони перешкоджають цій можливості, - то, очевидно, з'явилась би людина, подібна до первісної, природної. Діючі в "цивілізованому" світі правила суспільної поведінки, що змушують людину приховувати свої негідні прагнення (і тим самим зовсім не вдосконалюють її), по суті, ворожі людській особистості - до такого висновку дедалі більше схиляється Меріме.
Саме звернення письменника до екзотичної теми, його підвищений інтерес до "нецивілізованої" особистості мав характер своєрідного протесту проти обмеження людських можливостей, проти утиску людської ініціативи. Неодноразові нарікання Меріме на здрібнення сучасних характерів, на втрату колишніх пристрастей були викликані його побоюванням переродження природної особистості. Не знаходячи в сучасному житті тих позитивних соціальних начал, які можна було б протиставити буржуазному ідеалові, гостро відчуваючи всі ознаки морального занепаду сучасника, Меріме був поставлений перед дилемою: або визнати - в певній відповідності з переконаннями Руссо - суспільний ідеал, що корениться в глибині віків, або взагалі відмовитись від шукань суспільного ідеалу. І якщо перше Меріме відкинув одразу, то до другого він, на жаль, болісно схилявся.
Отже, тяжіння до екзотичних описів було дуже характерним для перших новел, які у дійшлі до збірки "Мозаїка". Проспер Меріме вводить своїх героїв в екзотичний світ з метою мотивувати їхню винятковість. Розпочавши свій творчий шлях з екзотичних містифікацій письменник незабаром домігся у цьому великих успіхів.
2.3 Конкретно-історичний характер новели "Взяття редуту"
Після написання "екзотичних" новел П. Меріме виношує задум твору "Взяття редуту", присвяченого, здавалося б, трохи несподіваній темі. Серед новел збірки "Мозаїка" цей твір виглядає справді незвично. Проте ніякої несподіваності в цьому, по суті, не було: новела Меріме зафіксувала чергову стадію роздумів автора над проблемами людської поведінки. Цього разу те, що цікавило Меріме - людська особистість, - було зображено у воєнних умовах.
Певна річ, психологія головного персонажа новели (його, як і інших її героїв, не названо на ім'я) проявляється у зовнішніх обставинах, і письменник не лише не ігнорує їх, але й дає їм недвозначну оцінку.
В новелі розповідається про один з епізодів Бородінської битви - взяття французькими військами Шевардінського редуту. Весь твір позначений навмисною дегероїзацією війни, дегероїзацією російської кампанії Наполеона. В цьому полягав як суспільно-політичний сенс новели (офіційна французька історіографія тлумачила Бородінську битву лише як блискучу перемогу французької зброї), так і її антиромантична спрямованість. Стендаль - безпосередній учасник наполеонівських походів - неодноразово розповідав Меріме і його друзям про винесені ним враження. "Ми любили слухати його розповіді... - згадував Меріме. - Хоробрий від природи, він спостерігав війну з цікавістю, але зовсім холоднокровно. Не будучи зовсім байдужим до великих героїчних сцен, які йому доводилось бачити, він усе ж особливо любив спостерігати смішні й безрозсудні сторони війни, і йому подобалось розповідати про них іншим. До того ж він мав величезну відразу до нестримного патріотичного марнославства... Його розповіді аж ніяк не схожі на офіційні версії подій". Створена не без впливу Стендаля, який, хоч і не був свідком взяття Шевардінського редуту, але ділився з Меріме своїми спогадами про 1812 рік, - новела "Взяття редуту" розвінчувала галасливий патріотизм урядових сфер Франції, показувала неприкрашену правду війни: безглуздість взаємного винищення солдатів, антигуманну сутність перемог Наполеона. Навіть заключну сцену новели - взяття редуту - витримано в буденних, підкреслено прозаїчних тонах: "Ми увійшли до редуту сам не знаю як. Там ми бились врукопашну посеред такого густого диму, що не бачили супротивника. Мабуть, я наносив удари, тому що моя; шабля виявилась уся в крові. Нарешті, я почув крик: "Перемога" - і, коли дим розсіявся, розгледів кров і мертві тіла, що вистилали землю в редуті" [22: 27]. В новелі немає, як того мимоволі чекаєш, фанфарних сцен, немає звичайного в подібних випадках загального піднесення, немає яскравих батальних барв. І - що особливо важливо - за всією цією тьмяністю і буденністю зовсім не криється те, про що згодом так мудро розповість Лев Толстой, - не криється "духу війська", що визначає наслідок битви.
В образі головного героя новели втілено, як уже відзначалося, роздуми П. Меріме над людською психологією. Герой "Взяття редуту", від імені якого ведеться розповідь, - не примітивна особистість на зразок Матео Фальконе або тим більше Таманго. Його не змальовано навмисним посланцем цивілізації. Герой новели - молодий офіцер, що вперше бере участь у серйозній воєнній операції. Рушійним началом його поведінки на війні є егоїстичні міркування. Вони спонукають головного персонажа не лише до воїнської доблесті, але, в разі потреби, до ризику й самопожертви. У вчинках героя легко вловлюються гельвеціанські уявлення Меріме про людські вчинки, хоч, зрештою, гельвеціанська філософія щастя на його ж прикладі розвінчується. В ньому відчутно те, що Гельвецій вважав основним стимулом кожної людської діяльності: гонор, жадоба суспільного визнання, прагнення гучної слави, заради якої він відчайдушно приховує своє природне почуття страху і ладен поділити звичайну на війні долю, аж до смерті. Тривожна атмосфера воєнних буднів не вбиває в ньому холодного раціоналізму, а лише трохи притуплює його. Небезпека не бадьорить героя, а примушує його гарячково думати, як би не постати в невигідному світлі перед іншими. З усіх почуттів, що їх звідує герой під ворожим вогнем, неодмінно перемагає самолюбство. "Самолюбство говорило мені, що я зазнаю справжньої небезпеки, тому що я справді перебував під гарматним вогнем. Мене захоплювала моя самовпевненість, і я смакував задоволення, з яким розповідатиму про взяття Шевардінського редуту в салоні мадам Б., на вулиці Прованс". Здавалося б, задоволене самолюбство героя мало принести йому заспокоєння: редут було взято. Однак весь тон оповідання свідчить про те, що заспокоєння до молодого офіцера не прийшло. Гельвеціанська філософія щастя, отже, виявилась неспроможною.
"Взяття редуту" - твір дуже характерний для П. Меріме кінця 20-х років. Невелика обсягом, ця новела свідчить про різноплановість і шукань письменника, що, будучи підпорядкованими магістральній проблемі - проблемі неординарної особистості, - здійснювались у багатьох аспектах і напрямах.
2.4 Новели про тогочасне буржуазне французьке спільство: "Етруська ваза", "Партія в триктрак"
Розчарування в наслідках Великої французької революції зміцнило переконання письменника в марності шукань позитивної суспільної програми. Згодом, починаючи з 40-х років, це призведе його до відвертої апологетики урядового режиму і відвертого засудження революційних виступів народних мас. А в переддень Липневої революції 1830 року він дотримувався думки, яку виношував і в попередні роки, - думки про самоцінність людських якостей і про антигуманність тогочасного суспільства.
Думка про антигуманність тогочасного французького суспільства втілюється в двох новелах збірника "Мозаїка" - "Етруська ваза" і "Партія в триктрак". Обидві вони написані 1830 року, незадовго до липневих подій, і присвячені сучасній письменнику Франції.
Якщо в "екзотичних" новелах сильна особистість протиставляється тогочасній Франції, сказати б, приховано, якщо в них це протиставлення не показується, а лише мається на увазі, то новели "Етруська ваза" і "Партія в триктрак" на ньому фактично побудовані.
Герой "Етруської вази" - світська молода людина Сен-Клер, - виступаючи носієм високого благородного почуття і тим самим протистоячи суспільному оточенню, водночас тісно пов'язаний з цим оточенням. Він народився з "серцем ніжним і люблячим" [22: 76], і це потягнуло за собою глузування товаришів. Але він гордий і самолюбивий; прагнучи обмежити себе, зберегти недоторканність чистоту поривів, благородність думок і почуттів, він замкнувся в собі, у вузькому колі особистих почуттів, але це не врятувало його він оточуючого суспільства. Він відчуває суспільну ворожість до себе, залишаючись самотнім.
Межа між лицемірством і щирістю, вульгарністю і красою проходить не лише між героєм і його середовищем, але інколи і через внутрішній світ самого героя. Живучи в суспільстві, де з однаковим зацікавленням обговорюються як вартість коней, так і вади світських красунь, Сен-Клер не може в чомусь не належати до цього суспільства. Він здатний на велике почуття, полум'яне кохання; разом з тим, оберігаючи власні духовні надбання від посягань так званого світу, він культивує в собі надмірну гордість, підозріливість, гіпертрофоване, хворобливе самолюбство. Палаючи непідробною, щирою пристрастю до чарівної Матильди де Курсі, знаходячи в коханні недосяжне для людей його кола щастя, Сен-Клер, піддаючись моралі цього ж кола, руйнує своє щастя: він приймає на віру світські плітки і, зрештою, незважаючи на розвіяні вже підозри, гине на дуелі. Розбита Матильдою етруська ваза, яку світські пройдисвіти пов'язували з пам'яттю про її першого коханого і яка викликала у Сен-Клера болісні сумніви у вірності його обраниці, стає символом хиткості людських радощів, символом невблаганного трагічного фіналу.
Завсідники паризьких салонів - блискучий офіцер Альфонс де Темін, гульвіса й марнотратник Жюль Ламбер, любитель гострих відчуттів Теодор Невіль та інші - подані в одразливому освітленні. Окремими штрихами, розкиданими по всій новелі, Меріме малює їхню обмеженість, егоїзм, боягузтво, лицемірство, зрадництво. Виразна картина вищих сфер вражає своєю вишуканою антилюдяністю. Меріме показує, - скажемо словами І. Франка про аристократичний світ в "Анні Кареніній", - "усю бездонну порожнечу життя цієї суспільної аристократії, всю ту атмосферу фальші, облуди, пустих слів, ущипливих поглядів, яка з невблаганною неминучістю отуманює, вбиває і знищує моральне й розумове єство людини" [5: 36] Сен-Клер сильна натура, багато обдарована людина, але він не зміг знайти гідного застосування своїх здібностей. Саме тому повністю заглиблений в "особисте господарство своєї душі" [11: 605], як говорив М. Горький, він безцільно живе і безцільно гине. Недаремно своєрідна гірка іронія розв’язки цієї новели. Сен-Клер не може бути щасливим. Він не може протистояти потворним законам свіцької моралі, не може відмовитись від обов’язку честі безглуздо помирає на дуелі. Смерть героя викликає серед його світських знайомих не більше цікавості і співчуття, ніж зламаний курок пістолета англійської роботи [11: 424].
Розбещене, лицемірне товариство не дає людині змоги проявитись у своїх справді благородних якостях, що, в кращому разі, приречені на осміяння. Трагічна доля Сен-Клера - красномовне свідчення цьому.
Особистість, що протиставляється; суспільстві - як відомо, улюблений мотив романтиків. Проте в Меріме тут немає нічого романтичного. Зображуючи Сен-Клера у його зв'язках з середовищем, до якого він належить, Меріме протиставляє його цьому середовищу лише на стільки, наскільки він справді міг йому протистояти [11: 424].
Якщо в "Етруській вазі" головний герой протиставляється дворянському оточенню, то в новелі "Партія в триктрак" такого протиставлення немає. Навпаки, герой новели - морський офіцер Роже - не лише не ворогує зі своїм оточенням, а й знаходить спільну мову з ним. Середовище не примушує його, як Сен-Клера, приховувати свої почуття і бажання. Однак офіцерська честь Роже і його несподіваний ганебний вчинок (якось, граючи в триктрак, він вдався до шахрайства, і це спричинилося до самогубства партнера, що програв) вступають у конфлікт одне з одним. Конфлікт цей не виявляється зовні, він лишається конфліктом Роже з самим собою, що може розв'язатися лише свідомою смертю героя: він шукає і знаходить її в бою з англійським фрегатом.
Роже - яскрава натура: мужній і чесний, освічений офіцер, здатний на глибокі почуття і на сміливі дії, він не знаходить застосування ні своїм душевним силам, ні своїй енергії в одноманітності гарнізонної служби. Втративши під час азарту здатність керувати собою, Роже йде на безчесний крок, який став причиною загибелі його партнера. Сам Роже назавжди залишається зламаним духовно, втрачає повагу до себе і перетворюється в живого трупа. "Цілісний і послідовний, він не може жити, ненавидячи самого себе, і шукати виправдання в софізмах буденної моралі. І його мужня загибель під час бою з англійським фрегатом - це своєрідна спроба спокутувати свій злочин, захищаючи частину прапору нації. Свідомо йдучи на вірну смерть, Роже ніби змиває зі свого імені пляму сорому" [11: 424].
В обох новелах на сучасну йому тему - "Етруська ваза" і "Партія в триктрак" - Меріме щоразу досить своєрідно виступає проти світської моралі. Однак письменник протиставляє їй не соціальні сили, що формують позитивні людські якості, а людські якості як такі - іманентні і самоцінні.
Неприйняттям буржуазної цивілізації - прихованим чи явним, - яке ще не раз виявиться в новелістиці Меріме, були перейняті всі новели збірки "Мозаїка". Не приймаючи романтичної надісторичності, письменник разом з тим був глибоко чужий сірій буржуазній буденності. Він виробив новий тип критичного світосприйняття, що зумовило нову якість його художнього реалізму. Фантастичні сюжети, які нескінченно варіювались у літературі європейського романтизму і неминуче проникали в творчу лабораторію Меріме, набували, проте, не романтичної інтерпретації. Дві новели "Мозаїки" з такими сюжетами це підтверджують.
Отже, створивши гуманістичні образи-ідеали індивідуальної свободи думки і совісті в образах Сен-Клера і Роже, П. Меріме не міг не показати і обмеженість цього гуманістичного ідеалу особистої свободи. Ці образи глибоко трагічні, так як доля людини без догмату, без зрозумілої, усвідомленої цілі в житті, без великої ідеї, які надають зміст існуванню. Проте, П. Меріме зберігає віру у величне і душевне багатство людини та прагне показати здатність людини до боротьби за своє людське достоїнство.
2.5 Особливості побудови образів у фантастичних новелах
"Примара Карла XI", "Федеріго"
Тяжіння П. Меріме до чогось містичного, незрозумілого помітне вже у першій збірці новел.
Новела "Примара Карла XI" мала явно сучасний політичний смисл і була позначена певною іронією. У ній ідеться про випадок, - П. Меріме настійно радить читачеві повірити в його вірогідність, - який стався в XVII столітті зі шведським королем Карлом XI.
П. Меріме створює опис одного із найбільш деспотичних монархів, але "й найбільш мудрих правителів Швеції. Він обмежував привілеї знаті, знищував могутність Сенату і власною волею видавав закони. Одним лише словом він змінив олігархічну то того часу конституцію країни і примусив вручити йому самодержавну владу" [22: 18].
Він людина сильної волі. Після втрати своєї дружини король прагне "погрузнути в держаних справах" [22: 18], з метою "відігнати сумні думки" [22: 18].
Випадок, про який мовиться, на перший погляд суто романтичний: якось вночі, під час безсоння, Карл XI поглянув у віддалений закуток замку і побачив там труп не відомої йому коронованої особи, а потім - картину страти її вбивці. Видіння тривало недовго - хвилин десять. "Чорні завіси, відрубана голова, потоки крові, від якої почервоніла підлога, - все це зникло разом з примарами. Лише на туфлі Карла лишилась червона пляма" [22: 20]. Образ шведського короля Карла XI не міг не викликати у сучасників Меріме живих асоціацій з французьким королем Карлом X, останнім представником династії Бурбонів, а "примари Карла XI" могли сприйматись як зловісна призвістка подій, що розігрались у липні 1830 року.
Фантастичний сюжет новели пов'язаний, мабуть, не з поетикою романтизму, а з традиціями Відродження: в ньому легко вчуваються оголені сатиричні тенденції. Винесені в епіграф новели слова з шекспірівського "Гамлета":
Горацій! Є речей чимало в світі,
Що вашій філософії й не снилось, [22: 22]
набувають тут відверто іронічного смислу. Меріме "жартує" зовсім не так, як жартував він, тільки-но ступивши на літературний шлях. Це вже не забавна містифікація "Театру Клари Газуль": іронія Меріме примушує думати про злободенні соціальні проблеми.
Новела мала на меті нагадати про недалеке минулу, про події французької революції ХVІІІ ст., яка закінчилася стратою Людовіка ХНІ.
Характер іншої фантастичної новели Меріме - "Федеріго" - теж реалістичний. У примітках до новели автор пише: "Ця казка широко відома в Неаполітанському королівстві. В ній можна знайти, як і в багатьох інших розповідях місцевого походження, дивне смішне у християнській міфології вірування. Виникла вона, очевидно, в кінці середньовіччя" [22: 49].
Новела побудована на казковій, фольклорній основі і відбиває те ж саме прагнення Меріме шукати сенс буття поза тогочасною буденністю. Жанрові ознаки твору - новела "Федеріго" наближається до своєрідного прозаїчного фабльо - теж свідчать про тяжіння автора до реалістичного відтворення життя. Мальовнича, з характерною прискореністю дії, новела "Федеріго" сприймається як народноказкова оповідь, як жива розмовна форма.
Головним героєм виступає Федеріко "молодий дворянин… гарний, стрункий, люб’язний, і добродушний, але вкрай розпусний. Він любив гру, вино і жінок" [22: 49]. Зробивши послугу Ісусу Христу, незважаючи на всі свої погрішності, попав в царство небесне разом із загубленими ним душами дванадцятьох гравців. Меріме не тільки продовжує традиції життєрадісних французьких фабліо, але й виступає з тонкою і їдючою критикою релігійних догматів.
Найважливішою особливістю цих новел є розкриття характерів не в описах і не в монологах, а у вчинках, у дії, у взаєминах і у "характеристичних" подробицях, що складають цілісне полотно збірки.
Отже, новели "Примара Карла ХІ" та "Федеріго" піднімають гострі соціально-політичні та релігійні проблеми французького суспільства. Письменник звертається до проблем особистого життя, показуючи своїх героїв у невеликих і складних подіях епохи, зосереджуючи увагу на аналізі їх внутрішнього світу.
Розділ 3.
3.1 Екзотичний та національний колорит новел 30-40-х рр. ("Подвійна помилка", "Душі чистилища", "Венера Ілльська", "Коломба", "Арсена Гійо")
В 30-х-40-х роках П. Меріме друкувався дуже часто як мистецтвознавець, археолог, історик, художній і літературний критик, перекладач російської літератури. Писав він в цей період набагато більше, ніж в 20-х роках. Але його вимогливість до себе як до художника тепер надзвичайно зросла, він став настирливо прагнути досконалості, довго і ретельно працювати над кожною зі своїх новел. Чи можна дивуватися, що їх не особливо багато, якщо над "Венерою Ілльською" автор працював два роки, а "Коломба" була ним переписана шістнадцять разів.
Незабаром після виходу збірки "Мозаїка", у серпні 1833 року П. Меріме публікує один з найкращих своїх творів, присвячених життю сучасного французького суспільства, - новелу або, як її часто називають, повість "Подвійна помилка". Новела ця, що незабаром звернула на себе увагу Пушкіна, який зарахував її до небагатьох "надзвичайно чудових" творів "в глибокому й жалюгідному занепаді нинішньої французької літератури", фактично продовжила тему "Етруської вази", тему згубної дії великосвітського середовища на людську долю. Навіть ті персонажі новели, що чимось протистоять суспільству - Жюлі й Дарсі, показані як його органічне породження. На відміну від героїв "Етруської вази", вони, несучи в собі певні позитивні якості, все ж належать своєму середовищу до кінця. У "Подвійній помилці" вперше поставлено проблему, яку у французькій літературі так активно і так успішно розв'язуватиме Бальзак, - проблему пануючих над людиною грошей. Не піднявшись до широти бальзаківського узагальнення, Меріме, однак, показав, що гроші є першопричиною скалічених життів і, зрештою, несуть героям загибель.
Подій як таких у "Подвійній помилці" мало. Світська дама Жюлі де Шаверні - дружина типового представника паризької фінансової знаті, жінка, яка глибоко страждає від усвідомлення своєї приниженості, - шукає духовного відродження в коханні до колись захопленого нею Дарсі, нині самовпевненого дипломата. В пориві відчаю Жюлі щиро вірить, що вона кохає Дарсі і в цьому коханні може здобути щастя. І коли Жюлі зрозуміла, що Дарсі давно вже до неї байдужий і дивиться на її благородне, як їй уявляється, поривання лише як на звичайну любовну втіху - думка про власну ганьбу стає для неї нестерпною: Жюлі помирає.
По суті, кожний з героїв "Подвійної помилки" - егоїст. Але якщо егоїзм пана Шаверні, що розцінює всіх людей, зокрема й свою дружину, лише з позиції вигоди, постає в неприкрашеному, оголеному вигляді, якщо егоїзм Дарсі виступає породженням його безпросвітного скептицизму (в Дарсі, до речі, втілено деякі риси самого Меріме), скептицизму, що атрофував у ньому здатність відрізняти щирість від брехні, - то себелюбство Жюлі має інший, сентиментально-екзальтований характер: вона шукає співчуття в того, кому сама колись нанесла глибоку душевну рану. Жоден з персонажів "Подвійної помилки" не піднімається над своїм оточенням, не протистоїть своєму середовищу. Ця особливість героїв "Подвійної помилки", ще відрізняє твір, як зазначалось, від "Етруської вази", свідчила про дедалі глибше осягнення письменником суті суспільних стосунків буржуазної Франції.
У "Подвійній помилці" Меріме досягає високої художньої досконалості. Переконливішим, порівняно з "Етруською вазою", стає тут психологічне мотивування вчинків і переживань героїв. У новелі немає сенсаційних подій, що звичайно привертали і ще не раз привертатимуть увагу Меріме.
Дія наче переноситься з зовнішнього у внутрішній світ - у світ психологічних конфліктів і переживань. Мова новели - невимушена навмисно проста, відверто полемічна. Вона протистоїть романтичній манері викладу.
Полеміка автора "Подвійної помилки" з романтизмом виявилась, зокрема, в характерному вставному епізоді новели - історії врятування туркені, яку звинуватили в невірності чоловікові і, згідно з жорстокими звичаями Туреччини, збирались кинути в море. Ця історія розповідається в новелі двічі. Перший раз оповідачем виступає світська дама, якій здається, що вона передає зміст "справжнього роману":
"Дарсі перебував у Туреччині, досліджував якісь там руїни на березі моря. Раптом він бачить, що до нього прямує похмура процесія. Чорні німі раби несли мішок, що ворушився, наче в ньому було щось живе... Дарсі дивиться на мішок, чує глухий стогін і одразу ж здогадується про жахливу правду. Він питає в німих рабів, що вони збираються робити, - ті замість відповіді оголюють кинджали. На щастя, Дарсі був добре озброєний. Він примушує тікати невільників і вивільняє, нарешті, з цього огидного мішка жінку чарівної краси..." (22: 41). Вдруге цю історію чуємо від її безпосереднього учасника - Дарсі: "Я підвів очі і побачив, що до нас наближається осел з перекинутим через його спину величезним клунком... Мішок порівнявся з нами; ми явно побачили, що в ньому щось ворушиться, і навіть чули щось на зразок стогону чи гарчання, що долинало