Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Новелістика Проспера Меріме

Новелістика Проспера Меріме

втілено в літературі з такою безперечною реалістичністю", - писав про новелу "Кармен" К. Локс: "Справді, побут і звичаї Іспанії подано в новелі не очима стороннього, нехай навіть добре обізнаного, спостерігача, а, сказати б, зсередини: основні картини і психологічні колізії передані одним з головних персонажів новели - Хосе, тобто тим, для кого іспанська екзотика не є, власне, екзотикою. Більш того, розповідь Хосе постійно контролюється тверезими спостереженнями вченого-етнографа, археолога, лінгвіста, нарешті" [12: 34].

Форма "оповідання в оповіданні" дозволила авторові не лише зберегти особливості національного самовиразу, не лише "зняти з себе відповідальність" за гадану неймовірність вчинків героїв і довільність їх пристрастей, але й надала творові певну документальну вірогідність. Реалістичний опис чужого побуту і чужих звичаїв у "Кармен" виявився особливо наочно Лровела стала неначе художнім підтвердженням того, про що Меріме писав з Іспанії 4 вересня 1830 року своєму другові журналісту Альберу Стапферу: "Іспанській черні властиві розум, дотепність, багата уява, але привілейований прошарок, по-моєму, нижчий від завсідників паризьких шинків і рулетки. Можливо, через те, що воно малоосвічене, йому властиві забобони й дурощі так званих "порядних" людей. Мені здається, що іспанський швець міг би зайняти найвищу посаду, а гранд в кращому разі міг би стати хорошим тореадором" [12: 40]. Милування автора "Кармен" чужим національним укладом, його гострий інтерес до психології "нецивілізованих" людей зовсім не має на собі нальоту романтичної екзальтації або сентиментально-повчальної поблажливості. Художня стихія "Кармен" неначе підкоряється відчуттям реалістичної тверезості й витриманості сюжетна структура новели Меріме - трагічне сплетіння кількох людських доль, зокрема циганки Кармен й іспанця Хосе. Вони належать до народів з культурою, що дуже відрізняє їх одне від одного: Хосе - баск, а Кармен - циганка. Тут зіткнулися дві народності і, відповідно, два погляди на світ. Моральні критерії людської поведінки, з яких виходить Меріме, оцінюючи своїх героїв, не нав'язуються апріорно, а встановлюються ними самими. Письменник не розв'язує в своєму творі питання про те, як поставився б до вчинків його персонажів представник цивілізованого світу, - він, письменник, як ніколи раніше, стриманий і безсторонній, - його цікавить, як узгоджуються ці вчинки з їх власними переконаннями і уявленнями.

В образі Кармен є щось і Венери Ілльської. Для них характерне поєднання протилежностей: чарівності і жорстокості.

Подібно до того, як мстиву натуру Коломби П. Меріме виправдав її фатальною вірністю звичаям, він виправдує і тяжкі злочини Хосе, але лише в тому разі, якщо вони не суперечать моралі його середовища. Тому такою болісною стала для Хосе необхідність в ім'я любові до Кармен зректися звичного життєвого укладу. І якщо розрив зі своїм укладом сам по собі ще не приніс Хосе безнадії й розпачу, то причиною цього стало його всепоглинаюче почуття до Кармен.

Кармен - один з найцікавіших жіночих образів не лише в творчості Меріме, але, мабуть, і в усій світовій літературі. Горда й волелюбна циганка давно вже зійшла зі сторінок твору Меріме й зажила самостійним життям. На відміну від Коломби, Кармен розлючено метиться не одному-двом своїм кривдникам, а цілому світові. Вона не виправдує тих, для кого цей світ прийнятний її ставлення до оточення показане як у прекрасних, так і в ницих, одразливих проявах. І навіть ставлення до свого ненависного чоловіка Гарсіа Кривого відбиває обидві, високу й низьку, натури Кармен. Вона прекрасна, коли прагне допомогти Гарсіа звільнитися з тюрми, вона підла, коли хоче підвести його під кулі англійців. В Кармен ціла гама пристрастей і емоцій, добрих і гидких, високих і ганебних, героїчних і жалюгідних. Але кожній з цих пристрастей вона віддається в ім’я свободи - належати собі. Це неодноразове нагадування про її національність нею і Хосе, а також ІV частина новели "Для людей її племені воля - це все", - говорить Хосе. В уста Кармен письменник вкладає такі фразу: "Калі вона народилась, калі вона й помре" (23: 69). Вона нездатна на міцну дружбу - про це свідчить її ставлення до товаришів. Вона нездатна по-справжньому любити, в цьому переконують її слова, звернені до Хосе перед трагічною розв'язкою: "Так, я його кохала, як і тебе, лише мить, може, менше, ніж тебе. Тепер я нікого більше не кохаю і ненавиджу себе за те, що кохала тебе (23: 73). Жадоба свободи - свободи бурхливої, розбещеної, неконтрольованої - надає характерові Кармен тієї внутрішньої краси, тієї дикої чарівності, що і вабить до неї, і відштовхує від неї. В образі Кармен є щось від Венери Ілльської. Згадаймо про злу красу бронзової статуї - і придивімося до намальованого автором портрета Кармен: "То була дика і дивна краса, обличчя, яке з першого погляду дивувало але яке не можна було забути. Особливо в її очах був якийсь чуттєвий і водночас жорстокий вираз, що його я не зустрічав у жодному людському погляді" (23: 73).

Поєднання протилежностей, що залишає враження якоїсь демонічної цільності, дуже характерне для екзотичних новел Меріме. Ці ознаки можна було спостерігати вже в новелах "Мозаїки", але в "Кармен" вони досягають віртуозної досконалості. Всі ті негативні якості Кармен, що умовно протиставляються позитивним, зовсім не заперечуються автором новели, бо її привабливі риси втратили б без них своє значення. Прагнення бути вільною тим-то в даному разі і примітне, що йому підвладна істота - "жінка-диявол", лицемірка, злодійка. Вирізняючи в Кармен хороше і погане, не забувати, що таке вирізнення можливе лише в умовному аналітичному розгляді образу. В живій же Кармен одне без одного втрачає смисл.

Право Кармен розпоряджатись собою не лише не виключає, але й передбачає її фаталізм. Вона не озлоблюється на Хосе, чекаючи смерті від його руки, і ніяк не збирається йому перешкоджати. "Як мій ром, ти маєш право вбити свою ромі; але Кармен буде завжди вільною" (23: 99), - говорить вона йому. І ще: "Ти хочеш мене вбити, я це знаю, - сказала вона. - Така моя доля, але я не поступлюся" (23: 100). І водночас цей фаталізм не робить її імпульсивною особою. Вірячи в невідворотність фатуму, вона (як і Хосе) живе не вибухами пристрастей, а твердими переконаннями. Усвідомлення визначеності (запрограмованості, як сказав би наш сучасник) своєї долі не штовхає її на бездумні вчинки, а лише зміцнює в ній віру у непорушності її життєвої позиції.

Для Хосе кохання - це щось постійне, незмінне, на все життя. Заради кохання він пішов дорогою Кармен, став контрабандистом - тільки б завжди бути з нею. Кармен інакше ставилась до кохання. Прояви волелюбної натури і вільного духу позначилась не тільки на її повсякденному поводженні, на характері її дій, взагалі на способі життя, а й на її уявленні про кохання.

З-поміж двох головних героїв новели, Кармен і Хосе, у однієї (Кармен) підкреслено нема біографії, у другого (Хосе) вона підкреслено є. І перше, і друге мусить щось означати.

Значення найпростіше виводиться з хронотопу. У Кармен є лише теперішнє, тільки "тут і тепер": минуле не те щоб було відсутнє, але воно "провалюється", "зникає", щойно з теперішнього стає минулим. Навіть історію їхнього знайомства і напівкохання напівшлюбу розповідає (хоче і здатний розповісти) лише Хосе - не Кармен. Навпаки, всі подробиці її життя (аж до такої "подробиці", як те, що вона виявляється! - заміжня) Хосе дізнається від інших. І це не тому, що Кармен потайна. По суті, вона нічого не приховує: ні своєї участі в справах контрабандистів, ні чоловіка, ні нового захоплення тореадором, ані свого ставлення до Хосе: просто вона не розповідає нічого зайвого. Кармен просто живе "в цю хвилину" (за висловом пушкінської Лаури з "Кам'яного гостя") і в цьому ось місці. Її минуле - лише "архетип Кармен", карма Кармен: її природа, як її доля. Всі зумовлені обставинами і персонажні реалізації цієї природи-долі ("де, як і з ким, за що і скільки", цитуючи рядки Расула Гамзатова, написані з іншого приводу), - всі вони знайомі, миттєві, подібні до стрімких змін подоби у магічних героїнь фольклору і міфу. "Вони не брехливі й не істинні; вони не "факт", але й не "ксива", - вони є перевтілення-іноформи, за єдності суті й мети" [38: 67].

Протилежність цьому - Хосе. Ось він - наскрізь біографічний та історичний; недарма автобіографію він починає зі сповіщення про свій стародавній рід. (А баски, - про що навряд чи знає Хосе, але міг знати невтомний збирач екзотики, автор, - найдавніше населення Іберійського півострова: самі і бери, що дали півострову його стародавню назву, прийшли туди з Африки близько 2000 років до нашої ери; баски - нащадки аборигенних палеолітичних племен)

Перший міфосюжет - про зустріч "звичайної" людини, чоловіка, з "незвичайною" жінкою, нелюдяною: божеством, феєю, відьмою, "господаркою" лісу, гори, ріки і т.д. - для міфу це все синоніми або "алоформи". Якщо розглянути "макросинтаксис", композицію стосунків Хосе і Кармен, вони майже ідеально вписуються в цю модель.

Зустріч із магічною жінкою. Часто магічність відразу не заявлена; "вона" схожа на "всіх", - крім обов'язкових відзнак іншого світу: у портреті, вбранні, звичаях. Відзнаки, зі свого боку, вкладаються у три варіанти: брак чогось стосовно "людської", звичної для "нього" норми - надлишок (за тією ж мірою) - неузгодженість, поєднання непоєднуваного (ознак, предметів, дій). Такий і перший портрет Кармен.

Обопільне невпізнавання: у нього шире, простодушне; у неї вдаване, двозначне. "Так, Хосе бачить у Кармен "землячку", "сестрицю", "милу", підопічну "горньої Богоматері". А Кармен лише дражнить або прикидається, коли називає Хосе "милим", "земляком", "голкарем".

Показово, що "невпізнанню" (обмаренню) героя може в міфі передувати миттєве первісне впізнавання. Віще серце і віще око випереджають чари іншого світу і встигають повідати "всю правду" [28: 130].

Дар. Вона його або просить у нього, або пропонує йому, що також є "аломорфним": адже дар - це контакт, а контакт - це перший крок до переманювання героя в інший простір. Кармен двічі робить спробу виманити у Хосе подарунок - і двічі він опирається-відгороджується. Тоді Кармен дарує сама - постріл упритул, межи очі, квіткою касії, яку тримала в роті. Квітка ця обертає Хосе на стовп, він підіймає її і ховає при собі, - усвідомлюючи згодом, якого фатального кроку він тим самим припустився.

Прохання її про допомогу - також різновид випробування, також перетягування його до "свого" простору. Допомогти "чужому" світові, - означає стати йому в чомусь своїм, але саме тому стати в чомусь чужим "своєму" світові. Кармен чудово відчував Хосе, - вона ловить його, прохаючи допомогти, на подвійний гачок: язичницького земляцтва-побратимства і християнського милосердя. "Мила сестриця" - відповідь Хосе обома світовидчими мовами. В архаїці милим є тільки свій. (Порівн.: давньогерманський зв'язок понять "вільного", тобто не-раба, не-чужого, члена свого роду-племені, з поняттям "любленого" - Freid, frei). У християнстві милість Бога (але й людини) - вільний особистий дар; брати й сестри - члени "нового народу": рідних за духом, а не за кров'ю; а ближній - не той, хто ближче до тебе стоїть, а той, хто ревніше, стражденніше до тебе тягнеться: той, хто більше потребує твоєї допомоги та підтримки... По-язичницьки Хосе в цьому епізоді програв іншому світові: не він приводить, а його виводять. По-християнськи Хосе кладе душу свою за сестру свою.

"Сестра", певна річ, миттю зникає; героя, певна річ, карають, беручи у "своєму" світі під підозру; проте головний наслідок полягає не в цьому. Він, Хосе, знову внутрішньо не піддався чарам, і тому у неї, Кармен, залишається останній, найдійовіший спосіб - еротичний двобій-контакт.

Винагорода. З язичницьким іншим світом (як це відомо з міфу та фольклору) краще не розраховуватись: собі дорожче вийде. Якщо дар іншого світу - прихована примана, якщо прохання іншого світу - прихований наказ і замовлення, то нагорода іншого світу - прихована перегорода: стіна, що повинна (після одержання нагороди) вирости між людиною та її світом. У сюжеті "Кармен" прорив іншого світу педалюється мотивом першої шлюбної ночі Хосе. Мотив цей у світовій фольксюжетиці не так радісний, як загрозливий, при тому смертельно. Весь епізод позначений рисами ініціації, язичницької еротичної містерії: перебування посвячуваного юнака в "лісовому домі", де "старша жінка" (неодмінно еротично досвідчена і безплідна) навчає його таїнства кохання, - обов'язковий компонент усіх ініціаційних обрядів язичництва.

Але юнак у звичайному випадку йде з "лісу", тоді як Хосе до лісу (чи то в лапках, чи без лапок) приходить.

Перехід в інший світ. Весь дальший сюжет Хосе - послідовний (і щоразу новими стражданнями і новими, дедалі більшими й гіршими жертвами супроводжуваний) відступ його до її світу. Найстрашніше в цьому відступі - лиховісно-знущальне розмивання меж свого/чужого. Це демонструють убивства Хосе. Першим від його рук гине лейтенант, у якому Хосе не впізнає ні баска, ні горянина. Далі гине Ґарсія - ще більш "чужий", але водночас і ще більш "свій": "спільний чоловік" єдиної Кармен, співучасник лісового контрабандистського братства. Ще далі - напад на англійця, наступного "коханця" Кармен, за простодушним рахунком Хосе. (Автор цієї простодушності не поділяє і коханцями жодного з них не зображує. За циганським законом, циганка могла як завгодно крутити голову чоловікам-нециганам, але не могла ставати їхньою коханкою, не пориваючи зі своїм середовищем)

Спроби порятунку. Хосе хоче Кармен, але не хоче такого іншого світу. Він шалено намагається вирватися з "лісу" і витягти звідти (верх наївності!)"лісову жінку". Способу він, - геній інтуїції, як і його подруга, - добирає безвідмовного: порушення норм іншого світу, поводження не за "тамтешніми" правилами. Так, він рятує Оповідача і пропонує врятуватися (виїхати до ще одного, "нічийного" іншого світу - до Америки) самій Кармен. Щоразу вона впадає в більший гнів: несхибна прикмета його вірної стратегії.

Смерть. Усупереч сучасному "цивілізованому" самовідчуванню, смерть для язичницького міфу і фольклору - не кінець, а радше початок, не стіна, а радше двері. Але "двері у стіні" (Г. Веллс) між двома світами. Хто куди при цьому відходить-приходить, хто перемагає і хто програє, - в язичницькому розумінні справа відносна. Двері завжди відчинені в обидва боки. В принципі підрахунок провадиться просторово: на чиєму боці лишилося більше "гравців" цієї космічної гри? Про те паралельно йде і другий рахунок, ієрархічний: яке становище посів "гравець" на чужому (тобто новому своєму) полі? Людина, яка "там" стала богом, напівбогом-героєм, володарем або чоловіком володарки, радше виграла, аніж програла і в "тутешніх" очах. Від статуй у храмах до тривкого місця у переказах та легендах - такий герой шанується людьми саме за свій відхід в інший світ. (Популярна література Нового часу донесла цей культ у вигляді загибелі-тріумфу головного, "романтичного" героя)

Хосе (язичницькою міфомовою) не виграє і не програє двобою з циганською феєю. Він убиває її (переможець), але прирікає на страту й себе (переможений). Він не лишається ні в "лісі", ні "вдома". Такий фінал по-язичницькому. По-християнському ж Хосе повертається до милості-жалості. "Бідна дівчинка", остання його репліка, - це і точна розгадка душі Кармен, і духовна перемога героя: не над нею, г над собою. Але це вже другий сюжет Хосе.

Сценарій знайомства Кармен з Оповідачем, - як на перший погляд, - цілком вкладається у "циганські справи". Всі циганологи відзначають: жебрання і ворожіння (два традиційні циганські жіночі ремесла) розвинули у циганок блискавичну спостережливість, гостру інтуїцію, точне знання різних соціальних, національних, регіональних і т.д. психологій. І на додачу - те вміння зацікавлювати, втягувати у свою сферу, яке в театрі позначається терміном "презанс" (франц. "присутність": значущість присутності, навіть мовчання актора на сцені).

Якщо придивитися пильніше, техніка цього "втягнення" і "присутності" у Кармен складна. Вона побудована на двох стратегіях поведінки, раціонально - протилежних; ірраціонально - таких, що діють лише разом. Перша стратегія - символічно включитися в простір співбесідника, стати йому в чомусь (найістотнішому для нього)"землячкою". Друга стратегія - символічно наголосити свою особливість, неповне розчинення в "його" світі, свою автономію. Перша стратегія забезпечує "втягнення" ("свій" потягнеться до "своєї"); друга стратегія гарантує "презанс": циганка повна нерозгаданого смислу; вона несе якесь несподіване і невимовне на словах внутрішнє послання. В перший спосіб установлюється рівність (звідси довіра); у другий спосіб - вищість (звідси - авторитет). Циганка: ізгой, раптом виявляється і "своєю", і більш, глибше, страшніше привабливою, аніж "свої". Точнісінько так само діє і Кармен. Вона "своя".

Більше іспанка, ніж іспанки: очевидно, не випадково вона не зображена купальницею.

Більше француженка, ніж француз Оповідач. Вона оцінила його жест ввічливості: чоловік, який перестав палити в присутності дами, символічно визнає в ній даму, а не "даму з камеліями", куртизанку. І вона тут-таки відповідає жестом символічного "втягнення": зізнається, що й сама палить.

Більше європейка, ніж Оповідач, іноземець-європеєць. Вона захоплюється не просто його годинником, а вмінням "справжньої", "зарубіжної" Європи виробляти технічно складні, високоякісні винайдені речі. (Після розгрому Непереможної армади 1588 р. ні Англія, ні Франція не зараховували держав Піренейського півострова до "справжньої" Європи; іспанці та португальці болісно переживали репутацію "європейської другосортності")

Більше християнка, ніж умовний християнин Оповідач. Його фраза, що батьківщина Кармен десь "за два кроки від раю", означає Андалусію; переконавшись, що вона не мавританка і неандалусійка, він готовий припустити, що вона гебрейка. Сама ж Кармен наводить слова "істинних християн" - іспанців (які з волі історії стали в істотних дозах і юдеями, і мусульманами, при цьому у ще більших дозах зоставшись язичниками): рай "не для таких", не для циган. Але цього мало: Кармен ще й вимовляє ці слова з гіркотою, - можливо, з іронією, - проте без злоби. Озлобленість інших - в її очах дурість: підхід, дуже близький істинному християнству без лапок. Зло для нього - хвороба; хворих відгороджують від зла, відвойовують у зла; але ж борються не з хворими, а з хворобою.

Важливим є і те, що Оповідач, хоч і вивчав колись чорну магію, сприймає всерйоз магічні прийоми Кармен. Вона "чужа", точніше "особлива".

Іспанки охоче моляться. Кармен у сюжеті не молиться і не вдає молільницю. (Хоча легко розігрує земляцтво з Хосе і переходить на баскську мову) Зате саме Кармен посилає Хосе в церкву: по ставити свічку Божій Матері. Тобто вона не прикидається взірцевою католичкою, бо знає: "цим нічого жартувати" (за Пушкіним). Віра Хосе для неї існує - існує реально. (Порівн. розв'язно - "благочесну" розмову про Хосе у кордовського ченця) Кримські татари у дні пам'яті святого Миколая і святого Георгія підходили до православних храмів, але не заходили, а передавали гроші на свічку, не порушуючи закону ісламу. Так і Кармен звертається до посередництва Хосе, не порушуючи свого "циганського" закону. Ні при Хосе, ані при Оповідачі, - "паїльйо", чужинцеві, - вона не спекулює релігійними святинями.

Кармен не приймає французької "науки милування": вона не кокетує ні з Оповідачем, ні з ким іншим. За Сааді, "хто має в кишені мускус, не кричить про це - запах мускусу мовить сам за себе". Правдива еротичність Кармен не просто ігрова: вона ще й ритуальна. (Див. замітку про розбитий посуд)

Європейці Нового часу технологічні і технократичні, оскільки техноцентричні. Годинник Оповідача для Кармен - іграшка: щось менше, ніж "річ"; але він і більше, ніж "річ": символ "англосаксонства", техно-розуму. (Як усі інтуїтивісти, Кармен високосимволічна) Сама Кармен - із культури, де всяка "справа" (від кохання до чарів) - мистецтво, а не техніка. Реакція Кармен на годинник - це реакція на дивовижу. Крадіжка годинника - тріумф її "мистецтва" (близького до магії) над його "технікою". Кармен готова займатися сумнівними справами, але не хоче відмовитись від свого місця в навколишньому світі. Америка для Кармен - це її анти-простір, її антисвіт. (Порівн.: корсари і пірати Леванту, від античності до новітніх часів, ніколи не обертали свою здобич на торговельний, пізніше банківський, капітал. Утім, до Америки їхали не лише для того, щоб утекти від правосуддя, а й щоб почати нове, доброчесне життя)

Новела "Кармен" перейнята почуттям якоїсь палкої, щирої і водночас безпорадної жалості до героїні. Вона, як і вся новелістика Меріме, позначена песимістичними мотивами, оскільки автор остаточно розчарувався в можливості знайти щасливу людину - чи то в цивілізованому світі, чи то в світі первісної екзотики.

Говорячи про літературних попередників персонажів "Кармен", доцільно згадати принаймні "Історію кавалера де Гріє і Манон Леско" абата Прево і пушкінських "Циган". В першому випадку схожість героїнь спостерігається лише тою мірою, якою ми говоримо про їх "аморальну" поведінку, психологічний же зміст образів Кармен і Манон Леско - зовсім різний. Тут можна встановити певні типологічні аналогії, але вбачати в новелі Меріме сліди прямого впливу "Манон Леско" навряд чи є рація. У випадку ж із "Циганами" - справа значно складніша. Працюючи над "Кармен", Меріме не читав поеми Пушкіна - російською мовою він володів на той час ще погано, французькі ж переклади "Циган" з'явилися пізніше, - але сюжет твору міг бути йому знайомий із слів російських друзів. Отже, запозичення елементів сюжету було принципово можливим. Що ж до кожного з образів зіставлюваних творів, їх ідейного змісту в цілому, то вони взагалі можуть бути порівнюваними лише за формальними ознаками. Головне ж полягає в тому, що оптимітичне, стверджуюче ставлення Пушкіна до життя, що виявилось в емоційному ключі "Циган", не дає змоги говорити про його вплив на автора "Кармен".

"Кармен" була видатним досягненням Меріме-новеліста, та за ним настав творчий спад, ознакою цього спаду, що став для всіх очевидним після революції 1848 року, виявились одразу ж після публікації "Кармен". На початку 1846 року була надрукована, без імені автора, новела Меріме "Абат Обен", а написана тоді ж новела "Провулок пані Лукреції" за життя автора не друкувалась взагалі. Очевидно, ці два твори не принесли Меріме внутрішнього задоволення: він вчасно відчув ознаки майбутньої творчої кризи.

3.3 Новели останніх років життя "Джуман", "Блакитна кімната", "Локіс"


До останніх творів П. Меріме відноситься найменша група новел 60-х років: "Джуман", "Блакитна кімната", і "Локіс", які суттєво відрізняються від новел 30-40-х років. Критики відмічають зниження реалістичної майстерності П. Меріме.

Серед небагатьох творів, написаних П. Меріме в цей період, виділяється новела "Блакитна кімната" (1866), що веде початок від традицій школи Едгара По, проте відроджуються вони, сказати б, на переддекадентській основі. Новела не має динамічного сюжету, герої твору не є сильними особистостями. Це двоє коханців, які для своєї любовної зустрічі їдуть в сусіднє місто, поселяються в готелі. Дія розвивається в кімнаті, де крісла колись були оббиті блакитним оксамитом - звідси і назва твору.

В новелі відчутно не лише відхід письменника від соціально вагомих проблем і від критичних тенденцій його попередньої новелістики, але й відверте звернення до суто розважальної фантастики.

Написана невдовзі після "Блакитної кімнати" новела "Джуман" подає в серйозному тоні те, над чим сам автор іронізував в 30-х роках, - так званий місцевий колорит (дія новели відбувається в Алжирі). Тут він навмисно згущений, розцвічений. Улюблений романтичний засіб сну використовується як самоціль. Образи схематичні, сюжет невмотивований, переживання непереконливі, фантастичне межує з ірраціональним.

Найцікавішою новелою заключного періоду творчості П. Меріме є, звичайно, "Локіс" (1869) - єдина з трьох останніх новел, надрукована, і то випадково, за життя автора ("Голуба кімната" і "Джуман" видані лише посмертно). Дія "Локіса" відбувається в Литві. Оповідач, професор Віттембах, - очевидець подій. Його змальовано іронічно; в образі Віттембаха, як і в новелі загалом, відчутний елемент пародійності. Це той же тип мандрівника-вченого, знайомого з новел "Венера Ілльська" і "Кармен", але в "Локісі" він викликає до себе скоріше поблажливе співчуття, ніж повагу. Місцевий колорит новели - досить, щоправда, барвистий - має незаперечно літературне походження: тут цілком очевидний вплив "Пана Тадеуша" Міцкевича. Сама ж фабула "Локіса" - людина-перевертень граф Шемет, обернувшись у шлюбну ніч на ведмедя, перегризає горло своїй дружині - сповнена жахів, містики, надприродних вчинків. Незважаючи на психологічну переконливість окремих образів і ситуацій, новела "Локіс" в цілому поетизує непізнаване. Фантастика "Локіса" - це не фольклорна фантастика (як, скажімо, в новелі "Федеріго"), це скоріше декадентська ідея одвічної зіпсованості людської природи, спадкового виродження людини (автор каже, що психічний розлад граф Шемет успадкував від душевнохворої матері). В цьому зв'язку цікава повідана самим автором історія створення новели. Ось що розповів він у листі до Женні Дакен від 2

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: