Новелістика Проспера Меріме
Новела "Локіс" свідчить про інтерес П. Меріме до литовского фольклору. Але в цій новелі він не торкається проблем соціальних, елементи фантастики і екзотики втрачають своє характерне для попередніх творів П. Меріме службове призначення засобу для глибокого і точного розкриття характерів в їх національній і історичної конкретності. Поведінка, образ думок і відчуттів героїв новели жодною мірою не визначаються національною своєрідністю литовських вдач і звичаїв. Знижує цінність новели і проводиться в ній думка про незмінність й порочність людської природи, що додає їй антигуманістичний характер і зближуюча її з творами декадентської літератури.
І "Локіс", і "Джуман", і "Голуба кімната" - засвідчення явного творчого спаду Меріме-письменника, знайомого з реалістичних творів попередніх десятиліть. Він, очевидно, і сам це відчував, тому й не публікував цих новел. Внутрішній конфлікт П. Меріме - конфлікт із самим собою - так і не розв'язався.
3.4 Поетика новел Проспера Меріме
Найважливіша особливість Меріме-новеліста, що виявилась уже в його п'єсах, розкривати характери не в описах і не в монологах, а у вчинках, у дії, у взаєминах, у "характеристичних" подробицях, - стала помітною рисою його новел. Яскраві, характерні, пластичні образи, хоч і не складали широкого, нехай навіть "мозаїчного" полотна, - безперечно, були визначною подією у французькій літературі передодня Липневої революції 1830 року.
На творах позначилось засвоєння романтичної поетики і водночас - полеміка з нею і її заперечення. Меріме відмовляється від романтичного сюжету з його специфічною течією і ефектними поворотами, зрікається розважальної раптовості. Його тяжіння до виняткового, незвичайного, неординарного набуло іншого, реалістичного вияву. Сильні, вольові людські характери, вогненні пристрасті, на які так багата література французького романтизму, позначені тут рисами психологічного аналізу, не відомими романтизмові. У фантастичних сюжетах відчувається фольклорний вплив. Манера викладу набуває описових рис, авторський ліризм зводиться нанівець. Нарешті в перших же новелах П. Меріме визначається своєрідна позиція оповідача - зовні байдужого, безстороннього, стриманого. В новелах Меріме оповідач неначе упокорює бурхливі пристрасті, робить їх стриманішими, притуплює фабульну гостроту твору, приборкує неприборкане.
Новели П. Меріме достовірно реалістичні, не дивлячись на уявну винятковість створених письменником характерів і обставин. Реалістичний в новелах і спосіб показу зовнішнього світу, того середовища, яке визначає думки і поведінку його героїв. П. Меріме зберігає повну об’єктивність в зображенні зовнішнього світу, тому його описи точні, скупі, стислі. Вони використовуються з метою ввести читача в те середовище, яке визначає поведінку персонажа.
Відчуття живої, неприкрашеної правди П. Меріме досягає умінням обирати об'єкт художнього зображення. "... Він мало вигадує, але зате багато шукає і бере лише те, що, на його думку, малює вдачу і характери певної епохи" [40: 46], - говорив про письменника О. Барбьє. Драматична ситуація, в якій розкривається характер героя, - зерно кожної новели П. Меріме. Йому непідвладні, як, скажімо, Стендалю чи Бальзаку, широкі соціальні полотна, розгорнуті життєві панорами, - він набуває досконалості в психологічному аналізі.
"П. Меріме виступає за історичну і національну конкретність. Послуговуючись тим самим матеріалом, що й романтики, подаючи його, здавалося б, у дусі панівних у той час літературних напрямів, П. Меріме вміщував цей матеріал зовсім не в романтичному національному та історичному каркасі, тим самим відповідно деформуючи його і підпорядковуючи йому свою творчу фантазію. Він набував у Меріме контролюючого відчуття міри, реальності, життєвості, тверезості" [16: 456].
В "Матео Фальконе", наприклад, як і в "Коломбі" (1839), йдеться про корсиканське життя. В основу "Матео Фальконе" лягли книжкові джерела, в основу "Коломби" - живі враження автора, який вже побував на Корсіці. Здавалося б, у другій новелі слід було б чекати більшої життєвої достовірності, ніж у першій. Проте П. Меріме в обох випадках залишається психологічно містким у зображенні людського характеру, пристрастей і емоцій. Правдивість автора полягає не в етнографічній відповідності і переконливості (хоч і це йому притаманне), а в переконливості психологічній. Він відтворює ситуації на грані неймовірного, але виразно тяжіє до ймовірного. В образах героїв П. Меріме немає того ірраціоналізму, який їм свого часу приписували: їхні вчинки соціально зумовлені і психологічно вмотивовані.
Таке відчуття простору й часу, історизм, дотримання відповідних координат властиве всім новелам - і тим з них, де зображені екзотичні картини ("Матео Фальконе", "Таманго", "Перлина Толедо"), і тим, де йдеться про звичаї сучасного французького суспільства ("Етруська ваза", "Партія в триктрак"), і новелам з фантастичним сюжетом ("Примара Карла XI", "Федеріго"). На них усіх позначилось засвоєння романтичної поетики і водночас - полеміка з нею і її заперечення.П. Меріме відмовляється від романтичного сюжету з його специфічною течією і ефектними поворотами, зрікається розважальної раптовості.
Особистість, яка протиставляється суспільству - як відомо, улюблений мотив романтиків. Проте у П. Меріме немає нічого романтичного. Письменник зображає своїх героїв у зв’язках із середовищем, яке обмежує їх свободу.
Прагнення П. Меріме показати виняткові та незвичайні характери набуло іншого, реалістичного впливу. "Дивувати, не дивуючись і хвилювати, не хвилюючись" [15: 29], - ось у чому вбачав А.В. Луначарський завдання Меріме-новеліста.
Прийом передачі глибоких внутрішніх переживань героїв через точне відтворення їх внутрішнього прояву властиве більшості новел П. Меріме і надає їм лаконізму й динамічності.
У новели П. Меріме перейшло чимало мотивів (насамперед "сенсаційних") з його ранніх творів. Вбивства, дуелі, катування, спокуси, ревнощі, патологічні ексцеси тощо - всього цього письменник не зрікся, все це зажило новим життям в його новелістиці.
Полеміка з романтизмом здійснювалась не шляхом відмови від романтичних колізій і романтичного антуражу, а наданням їм нового смислу, нової, зовні приглушеної, знебарвленої, деромантизованої, але, по суті, незрівнянно більшої виразності.
Роль описів у новелах зведено до мінімуму: в цьому своєрідне художницьке кредо П. Меріме. Письменник взагалі вважав описи прерогативою образотворчих мистецтв і там, (є це можливо, всіляко уникав їх. Навіть традиційний і невід'ємний компонент літературного твору - пейзаж - ніколи не викликав його схвалення. "... У Меріме, - відзначав Б.Г. Реїзов, - функцію опису, як виражально-зображального засобу, відіграє метод "характеристичних рис", що виявляються художнім зором і виділяються за рахунок всіх інших властивостей зображуваних предметів" [45: 30].
Зображаючи обстановку паризького салону 30-х років, малюючи пейзаж Іспанії або Корсики, письменник відбирає тільки найхарактерніше, найістотніше. Так, в ранній новелі "Матео Фальконе" він зображає перш за все "макі" - дикі лісові чагарники, оскільки це не тільки найхарактерніша деталь корсіканського пейзажу, але і наочне свідоцтво примітивних способів обробки землі, відразу створює у читача уявлення про архаїчний побут і вдачу корсиканців. Характерним є те, що і пейзаж, і портрет письменник вводить в оповідання окремими штрихами. Так, почавши опис Корсики з "макі", П. Меріме повісті створює все нові і нові деталі. То гірський кряж, по схилах якого пастухи-кочівники пасуть свою худобу, то блакитні гори на горизонті, то каштанове дерево, з гілок якого робляться ноші для Джанетто, то невеликий яр, в якому відбувається розв'язка трагедії завдяки окремо вкрапленим деталям П. Меріме досягає необхідного ефекту створення повного враження реальності оточення, реальності всього, що відбувається.
Уникаючи просторових описів, П. Меріме в той же час з великою точністю і конкретністю відтворює деталі портрета, обстановки, пейзажу. Ці деталі служать або засобом характеристики персонажа, як, наприклад, рожевий капелюшок і шаль кашеміру Арсени Гійо, що відразу визначає її соціальне положення, або покликані відтіняти і підкреслити внутрішній стан героя. Так, в новелі "Взяття редуту", є одним з перших в європейській літературі зразків реалістичної батального живопису, описуючи ніч перед боєм за Шевардіно, П. Меріме відзначає лише великий червоний місяць і що виділився на мить на блискучому диску місяця чорний силует редуту, схожий на конус вулкана. Це поєднання форм і фарб сприяє створенню зловісного, тривожного настрою, який випробовує розповідач, молодий офіцер, в ніч напередодні своєї першої битви.
На відміну від творів французьких романтиків 20-х років, для яких було характерне милування яскравою і цікавою деталлю, пошуки зовнішніх, ефектних подробиць, які не розкривають суті явищ, що зображаються у новелах. П. Меріме використовує стислі і лаконічні, оскільки автор суворо відбирає життєві враження, керуючись при цьому лише тим, якою мірою ця деталь сприяє створенню враження правдивості, виявляє певні типові риси явищ і характерів, підкреслює закономірність і природність відчуттів і поведінки героїв: "Вміти вибрати в природі те, що треба наслідувати, поза сумнівом, є великою проблемою мистецтва" [45: 89], - писав П. Меріме в 1857 р. Письменник досяг високої майстерності в цьому умінні вибору деталей, в яких якнайповніше і виразніше розкривається своєрідність характерів і обставин.
"Характеристичні риси", про які говорить З.Г. Реїзов (в літературознавстві їх часто називають деталями), заповнюють кожну новелу П. Меріме. Віртуозний майстер сконденсованої новелістичної форми, неодноразово виступав проти надмірного лаконізму. "Вони надто короткі, хотілося б подробиць, - писав він про надміру стислі літературні спроби. - Говорячи про вічно юну тему кохання, не можна обмежуватись словами: він або вона кохали. Хочеться знати: коли, як, скільки. Зупинитися треба лише тоді, коли вже не вистачає слів і коли справу може втрутитись імперський прокурор". Сюжет, що лягає в основу новели Меріме, обростає десятками й сотнями подробиць, котрі не мають, здавалося б, до нього відношення, але напрочуд живо передають атмосферу, в якій відбуваються події. Це робиться не заради звичайної повноти відтворення обставин - така повнота завжди була йому антипатичною, - а заради життєвої переконливості і реалістичної конкретності" [30: 19]. Показово, що в новелах "Етруська ваза" чи "Партія в триктрак" таких "характеристичних рис" більше, ніж в екзотичних або фантастичних новелах П. Меріме. Така "риса" часом може розкрити найсуттєвіше.
Будь-яка малопомітна деталь, що спливає в не пов'язаних з нею обставинах, може несподівано пролити світло на героя, на стосунки персонажів і т. ін. В "Етруській вазі", скажімо, полковник Роже, розповідаючи про фатальну дуель, повідомив, що після пострілу Теміна Сен-Клер "повернувся і впав мертвий" [22: 46], а Темін "з виглядом глибокого жалю кинув на землю пістолет. Кинув з такою силою, що собачка зламалась. Пістолет англійської фабрики Ментона. Не думаю, що в Парижі знайшовся б зброяр здатний його полагодити" [22: 49]. Одна така деталь варта цілих сторінок описів. Думка про зламану собачку пістолета оволодіває оповідачем так само, як і думка про вбивство людини. Йдеться не про дивні порухи людської свідомості, коли в уяві героя в стані крайнього психічного виникають зовсім несподівані образи, асоціації тощо.
Великий знавець людської душі Достоєвський покаже силу-силенну подібних парадоксів (засуджений до страти злочинець, наприклад, зійшовши на ешафот, раптом помічає на носі ката бородавку). Але у випадку з Роже поламаний пістолет - це не підсвідомий парадокс, а цілком тверезий хід думки: він запам'ятав про що жалюгідну собачку від пістолета як про важливий штрих картини вбивства, він ладен висловити співчуття власникові пістолета, що зробив такий, з точки зору Роже, непродуманий жест. Те, про що Стендаль, наприклад, розповів би в ґрунтовному внутрішньому монолозі героя, Меріме передає єдиною, безпомилково обраною подробицею - "характеристичною рисою".
У своїх творах автор виходить переважно з документальних, книжкових джерел, за - винятком новел, новел, присвячених сучасному французькому кому життю ("Етруська ваза" і "Партія в триктрак"), новели збірки мають екзотичний або фантастичний характер. П. Меріме говорить про корсиканців ("Матео Фальконе"), негрів ("Таманго"), Іспанію ("Перлина Толедо") і Росію ("Взяття редуту"), тобто про людей, з якими фактично ще не зустрічався, і про країни, в яких ще не бував. Це, звичайно, не дозволило письменнику належним чином осмислити той побутовий і етнографічний матеріал, що неминуче потрапляв в його поле зору. В цьому розумінні новели "Партія в триктрак" і "Етруська ваза", у яких чудово відтворено життя тогочасної Франції, вигідно вирізняються з-поміж інших творів збірки. Але й там, де герої Меріме покликані уособлювати інонаціональні стихії, письменник не зраджує основного принципу реалістичного бачення життя - принципу правдивості.
Прагнучи динамічності оповіді, П. Меріме ретельно уникає довгих описів, і розказує читачу про минуле своїх героїв. Довгі і просторові описи - це, на думку письменника, метод великого роману, в якому такі описи служать як би відпочинком для читача. П. Меріме замінює описи показом дій і передачею мови героїв, зображаючи таким чином і середовище, і вдачі, і характери. Стисло коротко розкриває письменник етичний кодекс жителів Корсики. Він не розказує читачу про закони гостинності, про вірність своєму слову, порушення якого вважається найбільшим злочином. Він показує це по іншому. Так, в новелі "Матео Фальконе" П. Меріме створює скупу, але повну глибокого драматизму сцену, зображуючи глибоку переконаність Матео в своєму праві глави роду судити винного: "Ридання Фортунато посилилися, а рисячі очі Фальконе продовжували пильно дивитися на нього. Нарешті, він вдарив об землю прикладом рушниці, звалив його на плече і пішов по дорозі до макі, крикнувши Фортунато, щоб він йшов ним. Хлопчик підкорився. Джузеппа побігла за Матео і схопила його за руку.
Адже це - твій син, - сказала вона тремтячим голосом, уставивши свої чорні очі в очі чоловіка, неначе бажаючи прочитати в його душі.
Залиш мене - відповів Матео, - я його батько!" [22: 25].
Цими трьома словами Меріме передає глибоку переконаність Матео в своїй правоті, яка полягає для нього у виконанні боргу, у відновленні честі роду. П. Меріме розкриває сюжет не в словах, в точній і скупій передачі жестів.
Сухим переліком нечисленних рухів розкриває Меріме і психологічний стан персонажів. Внутрішня боротьба, що відбувається в душі Матео, прийняте рішення, переконаність в його необхідності передані у ряді послідовних швидких рухів. Фальконе "схопив" годинник, "кинувши" об камінь, "розбив вщент", йо очі "пильно дивилися" на хлопчика, нарешті, ухваливши рішення, "він ударив землю прикладом рушниці, звалив його на плече і пішов по дорозі до макі крикнувши Фортунато, щоб він йшов за ним" [22: 24].
Цей прийом передачі глибоких внутрішніх переживань через точне відтворення їх зовнішнього прояву характерний для більшості новел Меріме додає їм лаконізму і динамічності.
Композиція новел П. Меріме відрізняється великою стрункістю і точністю. Сюжет розвивається логічно, послідовно і ясно. Окремі повороти сюжетів завжди вмотивовані, визначені психологічним станом дійових осіб. Так новелі "Подвійна помилка" Меріме вводить Дарсі в той момент, коли героїня почуває себе найбільш ображеною безтактним і розпусним чоловіком, саме її глибока роздратованість та образа готують весь подальший
Точне економне змальовування найістотніших сторін дійсності, що зображається, досягається П. Меріме перш за все шляхом тонкого і вмілого використовування засобів живої розмовної мови. П. Меріме неохоче вдається до таких образотворчих засобів, як тропи і фігури; працюючи над стилем новел, він прагне простоти і стислості, ясності, точності і виразності, добиваючись того, щоб в творі було "більше значення, ніж слів" [18: 34]. Пишноті романтичної риторики він протиставляє витончену простоту, перифраз - точне і єдине необхідне значення слів. Сюжет розвивається логічно, послідовно і ясно. Окремі повороти сюжету завжди тонко мотивовані, визначені психологічним станом дійових осіб. Так, в новелі "Подвійна помилка" П. Меріме вводить Дарсі в той момент, коли героїня відчуває себе самою ображеною нетактовним і вульгарним чоловіком, і саме її глибоке роздратування і образа готують весь подальший розвиток новели.
Широко користується П. Меріме прийомом обрамленого оповідання, висловлюючи основний сюжет новели як живий розповідь очевидця або учасника відбувся ("Кармен", "Венера Ілльська", "Партія в триктрак"), добиваючись, таким чином, вражень повної достовірності розказаного навіть в тих випадках, коли в новелі є значний елемент фантастичного, загадкового, таємного ("Венера Ілльськая", "Провулок пані Лукрециї").
Як стиліст Меріме багато в чому продовжує кращі традиції французької прози XVІІ-XVІІІ ст. Невипадково в одному зі своїх листів до м-ль Дакен він радить своїй кореспондентці читати пані де Севіньє, щоб "налаштувати себе на хороший діапазон прози" [45: 99]. Вдаючись в окремих новелах ("Кармен", "Коломба". "Матео Фальконе") до тактовного і вмілого використовування діалектизмів і варваризмів, він цим самим створює в новелах ледве помітний "осад" романтичної екзотику. Але в цілому, і словниковий склад, і синтаксичний лад мови Меріме-новеліста відрізняються винятковою простотою і ясністю.
Новели П. Меріме, написані в 30-40 роки, в своїй художній структурі не мають якихось принципових відмінностей від новел "Мозаїки". Їхня художня система не зазнає різких змін, але специфіка новелістичних засобів П. Меріме проступає значно чіткіше. Трагічно жахливе - вбивства, катування, самогубства, психологічні парадокси, - як і раніше, втягується в хід нейтральної оповіді, проте тепер сама оповідь набуває значно різноманітніших і вагоміших форм. Як правило, оповідач П. Меріме - це особа чітко охарактеризована. Він багато говорить про себе - наприклад, про свої археологічні чи етнографічні пошуки ("Венера Ілльська", "Кармен"), - і, як і колись, залишається байдужим щодо своїх героїв. Меріме охоче вдається до засобу вставної розповіді ("Подвійна помилка", "Кармен"), а часом надягає несподівану маску ("Душі чистилища"), але обов'язково оповідає, змальовує події, ідо тривають у часі, подає епізоди в їхній послідовності особливо багатозначні закінчення новел П. Меріме. Він не завершує розповідь сюжетною розв'язкою, а неодмінно знижує читацьке враження повідомленням про якусь, здавалося б, малозначну деталь ("Душі чистилища") або несподіваним екскурсом у галузь своїх наукових розвідок ("Кармен"). Закінчення його новел, писала М. Є. Єлізарова, - "це своєрідний засіб замовчування про те найважливіше і найбільше, що змальовано в оповіданні. За цим замовчуванням приховується справжня схвильованість автора, почуття жаху, його оцінка того, що сталось" [45: 70]. Меріме ніби дає читачеві змогу заспокоїтись після пережитого, щоб тим самим глибше відчути значення події.
Динамізм, стислість, сувора архітектоніка зрілих новел П. Меріме міцно пов'язана з традиціями чудових майстрів XVII-XVIII ст., неперевершених в розповідному жанрі, - Скаррона, Лафонтена, Дідро, - і, більш того, з чіткими формами античності. Варто відзначити, що тяжіння до античності у П. Меріме в період Липневої монархії помітно посилюється. Це відзначав і Тургенєв. Меріме, підкреслював він, "тяжіє... до античної закінченості форм" [26: 235]. Ремінісценції з творів античних авторів постійно зустрічаються в його новелах цих років; але справа, звісно, не в окремих ремінісценціях, а в усьому ладі його новелістики, що наближається до об'єктивного тону античної оповіді, до її мудрої простоти і виразності форм.
Меріме-оповідач часто звертається до читача, інколи - до уявного співбесідника ("Арсена Гійо"), але його мова - на противагу мові романтиків і насамперед Гюго - підкреслено безособова, беземоційна, документально-об'єктивна. Це яскравий зразок мови реалістичної прози, і тут в чомусь можна бачити спорідненість Меріме з прозою Пушкіна, так високо ним оціненою.
На жаль, в літературі немає достатніх відомостей про роботу П. Меріме над рукописами своїх творів. Інколи він говорив, що його літературна робота - це своєрідна гра, яка не вимагає від нього особливих затрат часу й зусиль (так було, пам'ятаємо, з "Гузлою"). Проте це зовсім не так, авторські повідомлення про легкість його письменницької праці слід сприймати як чергову з тих містифікацій, до яких його, як відомо, вабило все життя. Той факт, що "Венера Ілльська", наприклад, створювалась протягом двох років, а "Коломбу" автор переписував шістнадцять разів, свідчить сам за себе. Новели Меріме були, без сумніву, плодом його впертої, ретельної праці.
Отже, реальність конкретизація характерів дійових осіб новело П. Меріме вирішується в цілому комплексі засобів, зокрема через портрет, мову персонажів, через їх ставлення до інших героїв, через їх життєві ідеали і безпосередні вчинки.
Саме в цьому комплексі і виявляється повнота художнього синтезу П. Меріме, його естетичний критерій, що визначає рівень його художньої інтуїції, безпомилкове відчуття художньої правди, доцільності, гармонійності і художньої вмотивованості зображуваного.
Висновки
Специфіка творення художнього образу в новелі полягає в тому, що письменник в центрі подій ставить рішучу, тверду за характером, горду особистість, яка, опинившись у складному становищі, робить вибір, іноді навіть всупереч своєму серцю чи розуму. Завдяки лаконізму та яскравості образів новеліст має змогу сконцентрувати увагу читача на змалюванні не зовнішнього, а внутрішнього світу героїв, на їх переживаннях та настроях. Світ сильних почуттів героїв, їх незвичайність автор передає через глибокий психологізм.
Світогляд П. Меріме, його літературні та естетичні погляди почали формуватись в період французької Реставрації. Письменник не належав до жодної партії, але його симпатії та антипатії виявились цілком певно. Йому завжди був осоружним цивілізований світ, що знеособлював людину, письменник був закоханий у сильну натуру "нецивілізованої" людини.
Розпочавши свою літературну діяльність як драматург і романіст, П. Меріме звернувся до жанру новели. Протягом 1829 - 1830 рр. він публікувався в різних журналах, і лише в 1832 році новели були об’єднані у збірку "Мозаїка".
Тяжіння до екзотичних мотивів було характерним для перших новел, які увійшли до збірки "Мозаїка". Увівши своїх героїв в екзотичний світ, письменник мотивує їхню винятковість. Саме звернення новеліста до екзотичної теми, його підвищений інтерес до "нецивілізованої" особистості мав характер своєрідного протесту проти утиску людської ініціативи.
Новела "Взяття редуту" зафіксувала чергову стадію роздумів автора над проблемами людської поведінки. Цього разу П. Меріме зацікавила людська особистість у воєнних умовах. Героєм новели виступає сильна особистість, але не романтизована, а показана реально (герой має почуття страху, він переживає). Невелика за обсягом, ця новела свідчить про різноплановість шукань письменника.
Розчарувавшись в наслідках Великої французької революції, П. Меріме дійшов думки про антигуманність тогочасного французького суспільства. Ця думка втілилась у таких новелах збірки "Мозаїка", як "Етруська ваза" і "Партія в триктрак", де П. Меріме виступає проти світської моралі. Письменник створив гуманістичні образи-ідеали індивідуальної свободи думки і совісті в образах Сен-Клера і Роже. Це особистості, які покладаються на свою власну свободу, але, знову ж таки, вони обмежені суспільними умовами, які виявляються сильнішими за героїв. Ми бачимо реалістичний підхід до сильно особистості. В цих образах П. Меріме показав обмеженість гуманістичного ідеалу особистої свободи.
Незабаром після виходу збірки "Мозаїка", у серпні 1833 року з’являється новела "Душі чистилища". У творі постає особистість негативного типу, яка переродилась в результаті психологічних переживань, і це переживання зображається в реалістичному ключі. Дон Жуан, на відміну від попередніх романтичних поем різних авторів, виступає сильною особистістю реалістичної літератури. Сильна особистість, змальована з реалістичних позицій, стає не менш вражаючою, але більш достовірною.
У новелі "Кармен" сильною особистістю виступає жінка. Кармен не тільки волелюбна, рішуча й тверда, вона ще й горда, її гордість така, що викликає повагу до свого носія, прикрашає людину. Гордість Кармен явище, так би мовити, "внутрішнього" походження, морально-психологічна категорія, дуже добре доповнює її зовнішні риси, дивовижним чином підсилює її вродливість. Жінку показано в сукупності позитивних і негативних рис, але її любов до свободи акцентована автором настільки, що образ увійшов до списку вічних образів світової літератури.
До останніх творів П. Меріме відноситься найменша група новел 60-х рр.: "Блакитна кімната" і "Локіс". В новелах сильної особистості не зображається. Для них є характерними містичні та фольклорні мотиви, іноді - слов’янського світу ("Локіс").
У новелах П. Меріме помітний відбиток романтичної поетики і водночас - полеміка з нею і заперечення. Письменник відмовляється від романтичного сюжету з його специфічною тематикою і ефектними повторами, зрікається розважальної раптовості. Його тяжіння до виняткового, надзвичайного набуло іншого, реалістичного вияву. Сильні, вольові характери, палкі пристрасті, на які так багата література французького романтизму, позначені рисами психологічного аналізу, не відомими раніше романтизмові.
Реальність, конкретизація характерів дійових осіб новел Проспера Меріме вирішується в цілому комплексі засобів, зокрема, через портрет, мову персонажів, через показ їх життєвих ідеалів і безпосередніх вчинків. В цьому комплексі виявляється повнота художнього синтезу письменника.
Звернувшись до жанру новели, П. Меріме зумів передати світ сильних почуттів своїх героїв, їх незвичайність, палкість і неповторність. Саме зображення незвичайних життєвих подій та несподіваних фіналів, стислість і стрункість оповіді, відсутність описовості, широке використання деталі, що характерно для новели, допомагають П. Меріме найбільш повно розкрити художні образи особистостей. Можна говорити і про створення особливого жанру новели, пов'язаного з іменем письменника.
Література
Акімова Л. Образ сильної особистості в новелах Проспера Меріме (10 клас) // Зарубіжна література в навчальних закладах. - 2007. - №6. - С. 19-21.
Бабич В.В. Новела в мировой литературе Проспера Мериме " Кармен" // Все для вчителя. - 2003. - №19. - (Дод) - С.27-28.
Бахрушина В.М. корсиканська трагедія: Два уроки по творчості П. Меріме // зарубіжна література в навчальних закладах. - 1996. - №11. - С.9-11.
Братко В.О. Стерничий скрипку січе смичком… Екзотична новела П. Меріме "Таманго" // Зарубіжна література в навчальних закладах. - 1998. - №10. - С.23-25.
Братко В.О. Проспер Меріме і Україна // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 1997. - №11. - С.35-36.
Білоус М. Формування культури сприймання художнього твору // Зарубіжна література. - 2001. - №6. - С.16-18.
Виппер Ю.Б. Проспер Мериме - романист и новеллист /Виппер Ю.Б. творческие судьбы и история. - М.: Правда, 1990. - 300с.
Галич О. Теорія літератури. - К: Либідь, 2001. - 487с.
Грифцов Б. Психология писателя. - М.: Правда, 1998. - С.179-193.
Гуцуляк О.