Еколого-біологічні особливості облігатних та факультативних паразитів надцарства Protozoa
ЗМІСТ
Вступ.................................................................................................................4
1 Літературний огляд.........................................................................................6
1.1 Біологічні основи паразитології................................................................6
1.2 Класифікація паразитичних форм тврин..................................................9
1.3 Вплив паразита на хазяїна........................................................................11
1.4 Шляхи розселення та пошук хазяїна.......................................................16
2 Еколого-біологічні особливості облігатних та факультативних паразитів надцарства Protozoa.........................................................................................24
2.1 Тип найпростіші (Protozoa).................................................................24
2.1.1 Клас Саркодові (Sarcodina).......................................................26
2.1.2 Клас Джгутикові (Flagellata)......................................................28
2.1.3 Клас Споровики (Sporozoa)........................................................31
2.1.4 Клас Імфузорії (Imfusoria)..........................................................34
2.2 Тип Плоскі черви (Plathelimintes).......................................................36
2.2.1 Клас Сисуни (Tpematodes).........................................................36
2.2.2 Клас Стьожкові черви (Castoidea).............................................39
2.3 Тип Круглі черви (Nemathelimites).....................................................41
2.3.1 Клас Власне Круглі черви (Nematoda)...........................................42
2.4 Тип Кільчасті черви (Annelida)..........................................................44
2.5 Тип Членистоногі (Arthoropoda).........................................................46
2.5.1 Клас Ракоподібні (Crustacea).....................................................48
2.5.2 Клас Павукоподібні (Arachnaidea)............................................48
2.5.3 Клас Комахи (Insecta).................................................................51
2.6 Тип Хордові (Chordata).......................................................................54
Висновок.........................................................................................................57
Література.......................................................................................................59
ВСТУП
Паразити людини зустрічаються у типах найпростіших, плоских і круглих червів, членистоногих. Паразитичних червів із типів плоских і круглих червів звичайно об'єднують під загальною назвою гельмінтів.
Паразитизм широко розповсюджений у природі (бактерії, гриби, багато безхребетних). Паразитичний спосіб життя ведуть і віруси. Серед вищих рослин також зустрічаються паразитичні, які селяться на інших рослинах.
На відміну від інших організмів основою зовнішнього середовища паразитичних організмів е інший живий організм, а не нежива природа.
Справжніми паразитами є тільки ті організми, для яких паразитичний спосіб життя — обов'язкова форма існування. Bід справжніх (облігатних) паразитів необхідно відрізняти несправжніх. До них належать організми, які живуть вільно, але, потрапивши у інший організм, здатні прожити у ньому деякий час. До них відносяться, наприклад, личинки мух, які залишаються живими при проходженні через кишки людини.
Паразитизм —форма антагоністичного співжиття онанізмів, щo відносяться до різних видів, при якому один з організмів (паразит) використовує - інший, організм (хазяїн) як середовище існування, і джерело живлення, існуючи за його рахунок, чим, Звичайно, завдає шкоди хазяїну, але, як правило, не такої значної, щоб викликати його загибель. В. О. Догель дає паразитизму таке визначення: «Паразити — це такі організми, які використовують інші живі організми як середовище існування Т джерело їжі, покладаючи при цьому (частково або повністю) на своїх, хазяїв завдання регулювання своїх взаємовідносин з навколишнім середовищем».
Різниця між паразитизмом і хижацтвом полягає у тому, що хижак використовує свою здибич раз, при цьому вона гине; паразит використовує свою жертву тривалий час, і, як правило, вона не гине.
Паразит і хазяїн становлять єдину взаємозв'язану систему, яка існує у певних умовах середовища. Тривала сумісна еволюція системи паразит — хазяїн привела до певної взаємопристосованості. Між паразитом і хазяїном на рівні організму виникають тісні взаємовідносини. Але для хазяїна присутність паразита не байдужа. Якщо паразити не викликають захворювання, то виникають захисні реакції. Так, навколо тканинних паразитів (мета-церкарії сисунів, трихінела) формуються сполучнотканинні капсули, які у певній мірі ізолюють паразита. Виникають також у хазяїна імунні реакції, тобто на видовому рівні між хазяїном і паразитом відбувається взаємна адаптація, яка забезпечує існування паразита і хазяї як біологічних видів.
ЛІТЕРАТУРНИЙ ОГЛЯД
1.1 Біологічні основи паразитології
Тварини становлять значну частину біосфери і відіграють важливу роль у кругообігу речовин у природі й економіці. Тварини — джерело основного білкового харчування, незамінних амінокислот. Від тварин людина отримує сировину для виготовлення одягу (шкіра, шерсть) і багато інших продуктів, у тому числі й лікарські засоби.
Медичне значення мають: 1) тварни-паразнти —збудники хвороб; 2) переносники збудників хвороб (вірусів, бактерій, тварин-паразитів); 3) тварини, які хворіють на ті ж хвороби, що й людина, і, отже, можуть бути джерелом захворювання для людини або природним осередком збудників хвороб, якими може хворіти людина; 4) отруйні тварини; 5) тварини — продуценти лікарських речовин.
У антропобіоценозі, як і в будь-якому біоценозі, між ного співчленами встановлюються аліментарні зв'язки, які включають у себе продуценти, консументи і редуценти; є різні форми співжиття (симбіозу) — як синергічні, так і антагоністичні. Людина як співчлен антропобіоценозу не ізольована від процесів, які відбуваються в ньому. З цими процесами нерідко пов'язані шляхи розповсюдження збудників хвороб, тому на деяких закономірностях, які характерні для біоценозів, спинимося детальніше [1].
Будь-яке співжиття, організмів, які належать до різних видів, необхідно вважати симбіозом (гр. simbiosis — співжиття). Є три форми симбіозу: мутуалізм — кожний з організмів приносить іншому певну користь, де позитивний симбіоз; синойкія і коменсалізм — симбіоз з однобічною користю, без шкоди для іншого партнера; паразитизм антагоністичний, негативний для одного із партнерів симбіозу. Між цими формами співжиття існують перехідні форми. Нерідко у одних і тих же партнерів спостерігаються зміни взаємовідносин. Так, для людини вегетативні дрібні форми дизентерійної амеби є коменсалами, а вегетативні великі її форми — паразитами.
Мутуалізм (лат. mutus — взаємний) досить поширений серед рослин і тварин. Наприклад у комарів, вошей, оводів, мухи цеце і ряду інших комах у різних органах є спеціальні утвори, які заселені бактеріями або одноклітинними грибами. Нерідко ці утвори розташовані поблизу яєчників; і симбіонти, потрапляючи у яйцеві клітини, передаються з покоління в покоління. У клітинах комах партнери мають сприятливі умови для існування і в свою чергу, виділяють речовини, які сприяють перетравлюванню їжі їхніми хазяїнами.
У кишках людини постійно живе кишкова паличка (Escherichia coii), яка живиться їхнім вмістом, одночасно з її діяльністю пов'язаний синтез у кишках вітамінів групи В і стримування розвитку хвороботворних бактерій (черевного тифу, дизентерії).
Синойкія (rp syn — разом, oikos — будинок) —співжиття, при якому один партнер використовує ін шого як житло. Коменсалізм (франц. commensal— співтрапезник) —такий тип симбіозу, при якому один партнер використовує організм іншого як житло і як джерело харчування, але не шкодить йому.
Паразитизм —форма антагоністичного співжиття онанізмів, щo відносяться до різних видів, при якому один з організмів (паразит) використовує - інший, організм (хазяїн) як середовище існування, і джерело живлення, існуючи за його рахунок, чим, Звичайно, завдає шкоди хазяїну, але, як правило, не такої значної, щоб викликати його загибель. В. О. Догель дає паразитизму таке визначення: «Паразити — це такі організми, які використовують інші живі організми як середовище існування Т джерело їжі, покладаючи при цьому (частково або повністю) на своїх, хазяїв завдання регулювання своїх взаємовідносин з навколишнім середовищем».
Різниця між паразитизмом і хижацтвом полягає у тому, що хижак використовує свою здибич раз, при цьому вона гине; паразит використовує свою жертву тривалий час, і, як правило, вона не гине [2].
Паразитизм широко розповсюджений у природі (бактерії, гриби, багато безхребетних). Паразитичний спосіб життя ведуть і віруси. Серед вищих рослин також зустрічаються паразитичні, які селяться на інших рослинах, наприклад повитиця, вовчок та інші.
На відміну від інших організмів основою зовнішнього середовища паразитичних організмів е інший живий організм, а не нежива природа (вода, грунт, повітря). Вчення про організм як середовище існування найбільш повно розроблене Є. Н. Павловським. Середовищем по відношенню до паразита будуть як органи хазяїна, так і інші організми, які населяють хазяїна. Це середовище першого роду. Але па разити, пов'язані і з зовнішнім середовищем, яке оточує хазяїна (середовище другого роду) і діє на паразитів опосередковано, через тіло, хазяїна.
Сукупність усіх паразитів які одно-часно живуть у якому небудьорганізмі, Є. Н. Павловський назвав паразитоценозом, оскільки у будь-якому організмі одночасно поряд із паразитами є й інші симбіонти,то О.П. Маркевич запропонував сукупність їх разом з організмами хазяїна називати симбірценозом. Компонентами симбіо-ценозу є віруси, рикетсії, спірохети, бактерії, гриби, найпростіші, гельмінти, членистоногі тощо: Всередині сим-біоценозу між окремими компонентами і організмом хазяїна встановлюються складні,взаємовідносини [1].
Взасмовідносини між хазяїном і усім комплексом симбіонтів, які складають симбіоз, забезпечують нормальне уснування організму хазяїна.
У нормі в тілі людини і тварин кількість мікросимбіонтів більша, ніж власних клітин. З ними пов'язаний синтез ряду білків — ферментів, вітамінів, яких не можуть самостійно синтезувати багато макроорганізмів. Тільки у присутності паразитичних симбіонтів формується імунітет, утворюються імунокомпетентні клітини.
Взаємовідносини між організмом хазяїна і усім комплексом симбіоценозу є також джерелом патологічного процесу (хвороби) у організмі хазяїна.
Розвиток патогенних грибків у тілі людини стримується симбіотичними бзктеріями-коменсалами. Існування їх може бути пригнічене при лікуванні хворого антибіотиками, чим створюються сприятливі умови для патогенних грибків, тому впровадження у медичну практику антибіотиків несподівано викликало почастішання захворювань, які викликаються паразитичними грибами, зокрема роду Candida (кандидамікоз).
Численні факти переконують у тому, що захворювання, які викликаються паразитами, розвиваються внаслідок різноманітних відносин між макроорганізмом і комплексом усього симбіоценозу. Встановлено, що люди, які страждають гельмінтозами (тобто вражені паразитичними червами — гельмінтами), важче хворіють на туберкульоз, черевний тиф, деякі хвороби нервової системи і багато інших. Це обов'язково має знати і враховувати лікар і при лікуванні будь-якої хвороби — необхідно лікувати пацієнта і від супутніх хвороб, які викликаються паразитичними організмами. При цьому не слід забувати, що кожний організм разом з усім своїм симбіоценозом є частиною біоценозу (з усіма його біотичними і абіотичними факторами). Щодо людини, то окрім перерахованих факторів відіграють роль і соціальні умови [3].
1.2 Класифікація паразитуючих, форм тварин
Справжніми паразитами є тільки ті організми, для яких паразитичний спосіб життя — обов'язкова форма існування. Bід справжніх (облігатних) паразитів необхідно відріз-няти несправжніх. До них належать організми, які живуть вільно, але, по-трапивши у інший організм, здатні прожити у ньому деякий час. До них відносяться, наприклад, личинки мух, які залишаються живими при проходженні через кишки людини [2].
У особливу групу виділяють факультативних паразитів, тобто тварин, які звичайно живуть у вільному стані, але при випадковому потраплянні до відповідних хазяїв можуть існувати за їх рахунок. Так, у 1925 р. гельмінтологічна експедиція, яка працювала під керівництвом К. І. Скрябіна, при обстеженні шахтарів Донбасу виявила у їхніх кишках яйця, личинки і дорослі у черви двох видів із роду Rhabdites, які звичайно живуть у грунті. Личинки одного із ґрунтових круглих червів (Aloinema) можуть селитися у кишках молюска Аrion, при цьому вони досягають значно більших розмірів, ніж у вільній природі, правда, завершити свій розвиток у таких умовах не можуть. В. О. Догель відзначає, що факультативний паразитизм має інтерес з точки зору питання про походження паразитизму.
За часом, який перeбувaють паразити у хазяїна, їх ділять на тимчасових і постійних. Перші пов'язані з хазяїном тільки під час приймання їжі. Паразитизм порівняно слабо відбився на їх організації, бо більшу частину життя вони проводять у вільному стані. Це п'явки, ґедзі, комар мухи-жигалки, блохи тощо. Постійні паразити, як правило, не залишають хазяїна. Для них хазяїн не тільки джерело їжі, а й постійне місце існування. Такими є малярійні плазмодії, лямблії, кариди трихінел, коростяні свербуни і багато інших. У цьому випадку разом з хазяїном гине і паразит. За місцем існування розрізняють па-разитів: зовнішніх та, або ектопаразитів, які живуть на зовнашніх покривах, (наприклад, п'явки, кровосисні комахи), і внутрішніх, або ендопаразитів (паразити крові, кишок та інших органів, наприклад, малярійний плазмодій, аскарида, трихінела) [4].
Багато ектопаразитів виникло від хижаків. Наприклад, клопи із роду Reduvins е вільноживучнми хижаками, які живляться комахами, але один із видів цього роду може нападати на людину і живитися кров'ю. Тут тільки один крок до облігатного ектопаразитизму. У деяких випадках переходу до ектопаразитизму сприяв сидячий спосіб життя. Так, вусоногі рачки прикріпляються до підводних предметів, але для ряду видів рачків такими предметами стають живі організми, а один з видів навіть став глибоко проникати у шкіру китів. 1 тут можливий перехід від синойкії до паразитизму. На ряді прикладів вдається прослідкувати перехід від екто- до ендопаразитизму. Так, один із сисунів є ектопаразитом на зябрах пуголовків жаби, але у процесі метаморфозу переселяється у сечовий міхур, де завершує свій розвиток і перетворюється на ендопаразита. Пухоїди — ектопаразити птахів— виникли від комах, які спочатку поселилися у гніздах і живилися нагромаджуваними там рослинними і тваринними рештками, а з часом перейшли до живлення пір'ям мешканців гнізда. Але пухоїд пелікана мігрував у його піддзьобок і почав живитися кров'ю. Тут видно поступовість переходу від синойкії до екдо-, а потім до ендопаразитизму.
Moжливий перехід до кишкового ендопаразитизму деяких паразитів із типу найпростіших і нематод, які були, спочатку факультативними, В. О. Догель, розвиваючи гіпотезу про подібний перехід від вільноживучих форм до паразитичних серед ґрунтових круглих червів, писав: «Знахідка Скрябіним Rhabdites саме у Донбасі не випадкова. Там, у глибоких підземних шахтах, тисячі людей щоденно і на невеликому порівняно просторі досить тісно контактують із землею, у якій живуть вільні паразити; таким чином, для цього організму відкривається шлях до переходу у паразитичний стан».
Походження кровопаразитів у деяких із хребетних хазяїв пов'язано Із зміною місця локалізації колишніх кишкових паразитів, проникнення їх у кров'яне русло. Можливий також інший шлях. Найпростішими кровопаразитами хребетні заражаються звичайно через кусання членистоногими [5].
Можна припустити, що у ендопаразитів первинним місцем мешкання були кишки членистоногих, із яких вони при смоктанні крові спочатку випадково потрапляли у кров'яне русло нового хазяїна, а потім уже пристосовувались і до нового хазяїна і нового способу передавання від одного хазяїна до іншого.
1.3 Вплив паразита на хазяїна
Вплив паразита на хазяїна різноманітний. Перш за все паразит, знаходячись у тілі хазяїна, діє механічно. Так, міхур ехінокока тисне на органи, порушуючи їх функціонування. Стьожкові черви і аскариди можуть викликати кишкову непрохідність. Кишкова непрохідність може бути наслідком не тільки механічної закупорки, а й рефлекторних спазмів у відповідь на подразнення стінки кишок паразитами. Печінкові сисуни і аскариди можуть закупорювати жовчні протоки і стати причиною жовтяниці.
Паразити кишок використовують частину їжі, яка перетравлена їх хазяїном, що може зумовити виснаження хазяїна. Виділяючи продукти життєдіяльності, паразити постійно отруюють організм отруйними хімічними речовинами — токсинами. Токсини малярійних плазмодіїв викликають приступи малярії. Аскариди і анкілостоми виробляють речовини, які розчиняють еритроцити. Спеціальним експериментами було доказано, що екстракт із стьожкового черв'яка впливає на моторну фінкцію кишок. Слина кровосисних членистоногих також має токсичні властивості [6].
Ряд паразитів сприяє проникненню у тіло хазяїна інших хвороботворних організмів. Наприклад, волосоголовці, анкілостоми, личинки аскариди, порушуючи цілісність стінок кишок, сприяють проникненню хвороботворних мікроорганізмів у порожнину тіла. Збудники деяких хвороб проникають у організм ха зяїна через укуси крово-сисних членистоногих тобто трансмі-сивним шляхом.
Продукти життєдіяльності багатьох паразитів токсичні. Вони призводять до приступів гарячки (при малярії), недокрів'я (при дифілоботріозі), загального нездужання, зниження працездатності (при багатьох гельмінтозах), до затримки розвитку у дітей (при анкілостомідозі). Патогенна дія паразитичних червів часто виражається у алергічних реакціях враженого організму, а вони призводить до порушення регулюючих систем хазяїна, зокрема його нейрогуморальної системи [4].
Паразит і хазяїн становлять єдину взаємозв'язану систему, яка існує у певних умовах середовища. Тривала сумісна еволюція системи паразит — хазяїн привела до певної взаємопристосованості. Між паразитом і хазяїном на рівні організму виникають тісні взаємовідносини. Але для хазяїна присутність паразита не байдужа. Якщо паразити не викликають захворювання, то виникають захисні реакції. Так, навколо тканинних паразитів (метацеркарії сисунів, трихінела) формуються сполучнотканинні капсули, які у певній мірі ізолюють паразита. Виникають також у хазяїна імунні реакції, тобто на видовому рівні між хазяїном і паразитом відбувається взаємна адаптація, яка забезпечує існування паразита і хазяї як біологічних видів.
Як уже відзначалось, паразитизм характеризується антагоністичними взаємовідносинами у системі паразит— хазяїн, проте вираженість цього антагонізму у різних системах різна і склалась вона у процесі філогенетичного розвитку. У процесі сумісної еволюції макро- і мікроорганізми ніби "притирались" один до одного. У філогенетично молодих системах паразит— хазяїн антагонізм більш гострий, ніж у старих системах, де він виражений значно слабше. Існує думка, що у ряді випадків згладжування анта гонізму у цій системі зумовлене біохімічним зближенням антигенних структур обох партнерів. У зв'язку з цим, як правило, при гельмінтозах стійкого імунітету не виникає. Тому одними і тими ж гельмінтозами людина може хворіти багаторазово, що необхідно мати на увазі при проведенні профілактичних заходів. З іншого боку, при паразитуванні ряду найпростіших (лейшманій, трипаносом) виробляється стійкий імунітет, що дає можливість проводити профілактичну імунізацію [2].
Знаходячись у організмі хазяїна, постійний паразит забезпечений їжею. Зв'язок із зовнішнім середовищем, особливо ендопаразитів, опосередкований через організм хазяїна. Внаслідок цього у будові багатьох паразитів є тенденція до спрощення. Типовим прикладом зміни організації у зв'язку з паразитичним способом життя є ракоподібне - сакуліна. Ця тварина, яка паразитує на інших ракоподібних, втратила членистість тіла, органи чуттів, травну систему. Воно складається із безформного мішка, який наповнений статевими залозами і яйцями. Про належність сакуліни до класу ракоподібних стало відомо тільки завдяки вивченню її зародкового розвитку.
Нерідко спрощення організації супроводжується зменшенням розмірів паразита, що сприяє проникненню його до хазяїна. Можна припустити, що у вірусів надзвичайно малі розміри і спрощення організації (аж до втрати клітинної будови) пояснюються пристосуванням до внутрішньоклітинного паразитування. У багатьох паразитів спрощення супроводжується втратою органів чуттів, а в деяких, які живуть у кишках або крові, відсутні травні системи. Навпаки, у тимчасових ектопаразитів у кишках є пристосування до можливого більшого наповнення. У цьому одна з причин того, що у кишках п'явок і кліщів є бічні вирости.
У паразитів добре розвинені,органи прикріплення; присоски у сисунів; при-соски, гачки, ботрії у стьожкових, червів; чіпкі кінцівки у ряду паразитичних членистоногих тощо. Ендопаразити живуть у безкисневому середовищі, тому у них з'явились спеціальні пристосування для процесів життєдіяльності в цих умовах. У гельмінтів — мешканців кишок — клітини на поверхні тіла виділяють речовини, які перешкоджають перетравленню паразитів ферментами травних соків хазяїна [7].
Характерними рисами паразитів е добрий розвиток органів розмноження і величезна плодючість, що викликано двома причинами. По-перше, багате харчування забезпечує можливість інтенсивного розмноження. По-друге, у результаті природного добору виживають тільки ті паразити, які набувають здатності до, інтенсивного розмноження у зв'язку з труднощами поширення, необхідністю зміни хазяїнів і загибеллю великої кількості зародків. Крім того, яйця гельмінтів і цисти найпростіших дуже стійкі до несприятливих умов абіотичного середовища.
У результаті імунної відповіді хазяїна на паразитів, які у ньому поселилися, нерідко у останніх знижується інтенсивність росту та падає продуктивність статевих клітин.
На систему паразит — хазяїн впливають фактори зовнішнього середовища. Встановлено, що несприятливі впливи абіотичного, біотичного і соціального середовища на організм хазяїна можуть сприяти підсиленню патогенної дії паразитів.
Чисельність паразитів у будь якій популяції хазяїнів, як і в тілі кожного окремого хазяїна не повинна перевищувати певного рівня, бо виникає загроза існування популяції хазяїна, а за ним і паразитів. У взаємовідносинах у системі паразит — хазяїн існує кілька механізмів, які грунтуються на принципі зворотного зв'язку і підтримують чисельність популяції паразитів на певному рівні. Інколи вслід за перенаселенням популяції паразитів у тілі хазяїна настає зниження росту паразитів, загибель частини з них, зниження репродуктивності.
Для запобігання загибелі хазяїна у результаті надмірного, збільшення чисельності паразитів, у дроцесі. еволюції з'явився феномен зміни хазяїнів у життєвих циклах паразитів. Так, сисун частину життєвого циклу проводить у тілі молюсків, де інтенсивно розмножується партеногенетично. Велика кількість паразитів може загрожувати життю хазяїна. Наступні стадії розвитку сисуни проходять у хазяїнів інших типів тваринного світу, Це сприяє збереженню і сисунів, і молюсків.
Як відзначалось вище, на рівні особини паразит звичайно наносить шкоду хазяїну. Але у популяції хазяїнів він може відігравати позитивну роль, регулюючи чисельність хазяїнів. Інтенсивне збільшення чисельності популяції хазяїнів може призвести до виснаження її харчових ресурсів і викликати загибель усієї популяції. У таких випадках звичайно виникають епізоотії (масове захворювання тварин) паразитарних хвороб. Це призводить до загибелі частини тварин, і оптимальна чисельність популяції відновлюється. Виживає і популяція паразитів. У цьому проявляється позитивна роль паразитів (як і хижаків) у біогеоценозах. Але якщо можна говорити про певну позитивну роль паразитизму у природних біогеоценозах, то це ніяк не стосується людського суспільства. Паразитарні хвороби у людей обов'язково слід виявляти і лікувати, а в колективах людей необхідно здійснювати профілактичні заходи [1].
Розподіл паразитів у популяції хазяїнів має певну закономірність. У популяції не всі особини рівною мірою вражені паразитами. Звичайно вражена тільки частина популяції, але у вражених особинах нагромаджується велика кількість паразитів. Це. пояснюється рядом причин: дещо різними умовами середовища, у які потрапляють окремі особини популяції хазяїнів і паразитів; зниженням резистентності уже вражених особин; розмноженням паразитів у тілі хазяїна (дизентерійна амеба, малярійний плазмодій у людини, личинкові стадії сисунів у молюсків).
1.4 Шляхи розселення паразитів та пошук хазяїна
Розселення тварин — важлива умова збереження виду.
Особливо важливо розселення для паразитів, оскільки суперінвазія призводить до смерті хазяїна і загибелі паразита. Тому паразити мають здатність залишати на певній стадії розвитку одного хазяїна та знаходити інших.
Перехід від одного хазяїна до іншого, забезпечуючи розселення паразита, супроводжується високою його смертністю, оскільки ймовірність знаходження нового хазяїна, як правило, дуже невелика. Загибель більшої частини особин на різних стадіях циклу розвитку паразита компенсується великою плодючістю паразитичних форм. Перехід від одного хазяїна до іншого здійснюється двома шляхами; 1) за допомогою вільноживучої активно рухливої личинки, 2) за допомогою неактивної (в стані спокою: яйце, циста, спора) стадії. Остання має захисні пристосування, (оболонка), які забезпечують перечікування несприятливих умов.
Активна рухлива стадія (церкарій, рабдитна, філярієвидна личинка) сприяє розселенню паразита у просторі, звичайно не живиться і живе не довго. Крім функції розселення вона винокує функцію пошуку хазяїна.
Включення в цикл розвитку проміжного хазяїна дає можливість паразитові уникнути несприятливих впливів середовища і продовжувати строк свого існування.
Розселенню паразита сприяє також переміщення хазяїнів. Особливо ефективне переміщення остаточного хазяїна, який е носієм статевозрілих форм паразита і розсіює його яйця на території свого житла.
Якщо цикл розвитку включає переносника, то функцію пошуку нового хазяїна виконує переносник. При наявності в циклі проміжного хазяїна, як правило, паразит не бере участі в пошуку остаточного хазяїна, а потрапляє до нього завдяки наявним харчовим зв'язкам [8].
Паразити можуть змінювати поведінку проміжних хазяїнів таким чином, що шанси потрапити до остаточного хазяїна будуть підвищуватися. Наприклад, мурашки, які вражені метацеркаріями трематоди, вилазять на кінчик травинки і тут ціпеніють, що забезпечує ковтання їх травоїдними тваринами. Риби, які вражені деякими видами цестод, плавають значно повільніше, тому частіше стають здобиччю хижаків.
У багатьох паразитів ймовірність зустрічі з хазяїном полегшується , за рахунок синхронізації їх циклу розвитку з біоритмамн і поведінкою хазяїна. Наприклад, яйця Schistosoma hаеmatobium виділяються з організму людини із сечею, причому найбільша їх кількість надходить у порожнину сечового міхура в другу половину дня, коли ймовірність купання досить велика (проміжний хазяїн — водний молюск).
Прикладом синхронізації циклів паразита і переносника можуть бути філярії Wuchereria bankrofti, личинки якої переходять в периферичні судини людини вночі, тобто в той час, коли переносник — комар роду Mansonia нападає на людину для смоктання крові. Вдень личинки концентруються .в судинах внутрішніх
Шляхи проникання паразита в тіло людини можутъ бути різними Напри-клад через рот — перорально: цисти дизентерійної амеби, яйця аскариди, гострики, фіни ціп'яків, личинкові стадії сисунів. У деяких паразитів (анкілостома, шистосома) личинка вбуравлюється в шкіру (перкутантне проникнення) . Можливе зараження статевим шляхом, (трихомонади)
К. І.,Скрябін і Р.С. Шульц (1931) серед , паразитичних червів , виділили дві групи у залежноеті від характеру роз ви тку : гео- і біогельмінтів, найсприятливішим середовищем є грунт, що й дало підставу називати їх геогельмінтами. Враження, людини геогельмінта ми відбувається через немиті овочі ї фрукти на яких можуть знаходитися яйця геогельмінтів (на-приклад, аскариди, волосоголовця), або при безпосередньому контакті з грунтом, в якому є личинки (наприклад, кривоголовки).
Біогельмінти проходять життєві цикли із зміною хазяїнів. Між хазяїнами біогельмінтів існують трофічн (харчові) зв'язки, завдяки чому здійснюється передавания паразитів. Наприклад, людина вражається неозброєним ціп'яком, поїдаючи яловичину. Життєві цикли паразитів включають личинкові стадії і статевозрілі форми. Частину життєвого циклу з певними стадіями паразит проходить у тілі одних хазяїнів, частину — в інших. Організм, у тілі якого паразит знаходиться у статевозрілій стадії і розмножується статевим шляхом, називається остаточним, або дефінітивним, хазяїном (лат. dеfinitivus — остаточний). Організм, у тілі якого паразит проходить личинкову стадію чи стадії або розмножується безстатевим шляхом, називається проміжним хазяїном. У життєвому циклі деяких паразитів личинкові стадії послідовно переходять від одного до іншого хазяїна. У такому випадку першого з них називають першим проміжним, а другого— другим проміжним, або додатковим, хазяїном [3].
У деяких паразитів може існувати резервуарний хазяїн. Вони не обов'язкові у життєвому циклі паразитів, але, потрапивши в організм такого хазяїна, паразит не гине, хоч і не розвивається далі. Кількість таких паразитів у тілі резервуарного хазяїна може збільшуватися. При поїданні резервуарного хазяїна остаточним хазяїном паразит завершує розвиток. Резервуарний паразитизм полегшує паразиту проникати в організм остаточного хазяїна.
У кишках людини може паразитувати стьожковий черв'як — лентець широкий. Людина для нього є остаточним хазяїном. Першим проміжним хазяїном є рачок-циклоп, другим — багато видів риб, у тому числі щука. Остаточний хазяїн вражається, поїдаючи рибу. Але рибу може з'їсти інша риба, наприклад щука. Личинки лентеця широкого — плероцеркоїди — при цьому не гинуть, а переселяються у м'язи щуки. Тут плероцеркоїди можуть нагромаджуватися. Остаточний хазяїн вражається, поїдаючи сире м'ясо й ікру щуки. Отже, для лентеця широкого щука може бути як лопатковим, так і резервуарним хазяїном.
Способи проникання паразита в організм хазяїна залежать від біологічних особливостей паразита. Передавання біогельмінтів найчастіше здійснюється при поїданні одного хазяїна іншим. Інколи живі організми можуть бути механічними переносниками збудників захворювань. Наприклад, мухи і таргани можуть переносити на поверхні тіла і в кишках хвороботворні бактерії, цисти найпростіших і яйця гельмінтів. Але участь цих переносників не обов'язкова, значно частіше враження здійснюється без них. Такі необов'язкові і неспецифічні переносники називаються факультативними.
У інших випадках необхідна участь специфічних переносників. Так, передавання кров'яних паразитів пов'язане з харчуванням специфічних переносників із типу членистоногих на теплокровних тваринах. Звичайно у тілі таких переносників паразит проходить певні стадії розвитку або розмножується (наприклад, малярійний плазмодій у тілі комара). Специфічні обов'язкові переносники називаються облігатними.
Отже, у розповсюдженні деяких паразитів беруть участь облігатні переносники. Наприклад, збудник малярії — малярійний плазмодій — передається людині малярійним комаром Anopheles. Такий шлях передачі збудника хвороби називається трансмісивним (лат. transmissio — передавання), а хвороби, які передаються таким шляхом, називаються трансмісивними.
Є. Н. Павловський виділив особливу групу хвороб, яка характеризується природною локалізацією, Природно-осередковими називаються хвороби, які пов'язані з комплексом природних умов. Вони існують у певних біогеоценоз ах незалежно від людини, але коли люди потрапляють у ці біогеоценози, то можуть бути враженими [9].
Існування осередків таких хвороб зумовлене наявністю трьох груп організмів: І) організмів, які є збудниками хвороби; 2) організмів, які є хазяїнами збудника (природний резервуар збудника хвороби); 3) організмів — переносників збудника хвороби, якщо ця хвороба поширюється трансмісивне. Збудник лейшманіозу — один з видів найпростіших— лейшманія (Leischmania major). Природним резервуаром для