Еколого-біологічні особливості облігатних та факультативних паразитів надцарства Protozoa
Багато паразитичних хвороб є природно-осередковими. При розробці заходів боротьби з природно-осередковими хворобами необхідно враховувати особливості збудника, переносника і тварин, які функціонують як резервуари збудника. Переважна більшість природно-осередкових хвороб передається трансмісійним шляхом, але існують природно-осередкові хвороби і з іншими шляхами передавання (опісторхоз, дифілоботріоз, трихінельоз).
Із майже півтора мільйонів видів тварин близько 60 тис. ведуть паразитичний спосіб життя, у тому числі близько 500 видів можуть паразитувати в людини і локалізуватися в багатьох її органах (рисунок 1.1).
![]()
![]()

![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()

![]()
![]()
![]()
![]()

Рисунок 1.1 - Локалізація паразитів у тілі людини
У зв'язку з цим одним з розділів науки про паразити — паразитології — є медична паразитологія.
Характерна риса паразитів — їхня патогенність (гр. pathos — страждання, genos — народження), тобто здатність викликати захворювання. Назви хвороб, які спричинюють паразити, утворюються з кореня родової назви паразита, до якого додається суфікс -оз, іноді -ез або -аз. Звідси захворювання, яке викликається одноклітинним паразитом, лейшманією, називається лейшманіозом, дизентерійною амебою — амебіазом, печінковим сисуном, або фасцілою,— фасціольозом тощо.
Хвороби, збудники яких вражають тільки людину, називаються антропо-позами. Біологічним хазяїном і джерелом збудників цих хвороб ? вражена людина. Хвороби, збудники яких вражають організм тварин і людини, називаються зоонозами. При цьому джерелом збудників хвороби е свійські й дикі тварини.Багатьом із зоонозів властива при родна локалізація. Захворювання, які викликаються вірусами і збудниками рослинної природи, наприклад спірохетами, бактеріями, рикетсіями, називаються інфекційними. Хвороби, які пов'язані зі збудниками тваринної природи — найпростішими, гельмінтами, членистоногими, називаються інвазійними [7].
Стадії розвитку паразита, в яких він здатний проникати у тіло хазяїна і після цього продовжувати свій розвиток, носять загальну назву інвазійних. Так, малярійний плазмодій у організмі людини проходить ряд стадій, але тільки стадія гаметоцита, потрапивши у тіло комара, буде продовжувати подальший розвиток. Отже, для комара інвазійною стадією є гаметоцит. У тілі комара плазмодій також проходить ряд стадій, але з них тільки стадія спорозоїта є інвазійною для людини.
Для запобігання враженню паразитарними хворобами проводять профілактичні заходи. Розрізняють особисті і громадські профілактичні заходи. До особистих відносять ті заходи, які має виконувати кожний. Громадські профілактичні заходи проводять у великих колективах, у масштабах населеного пункту, певного адміністративного або географічного районів або навіть усієї країни. В організації та контролі за виконанням їх велика роль належить медичним працівникам. Морфологія, біологічні особливості, географічне поширення паразитів людини, як і хвороби (паразитози), які вони викликають, заходи профілактики, лікування і шляхи ліквідації паразитів людини становлять предмет вивчення медичної паразитології.
Роль вітчизняних учених у розвитку паразитології. Вітчизняні вчені зробили немалий внесок у паразитологію, зокрема медичну. О. П. Федченко розшифрував життєвий цикл ришти. Ф. О. Леш відкрив амебу — збудника амебіазу, П. Ф. Веронський — збудника одного з видів лейшманіозу, Д. Ф. Лямбль — паразитів органів травлення— лямблій. В. Я. Данилев-ський виявив плазмодіїв — збудників алярії птахів, що сприяло виявленню збудників малярії людини Важливі дослідження малярії виконали В. В. Фавр і Д. Л. Романовськнй. 1. І. Мечников першим висловив припущення, що кліщі є переносниками збудників спірохетозів. М. О. Холодковський проводив дослідження паразитичних червів і надрукував перший атлас гельмінтів людини.
Успішним розвиток паразитології привів до формування паразитологічиих шкіл, творцями яких стали видатні вчені.
В. О. Догель (1882—1955) першим у світовій науці обгрунтував екологічий напрямок у паразитології і створив найбільшу паразнтологічну школу. В. М. Беклемішев (1890—1962) автор вчень про малярійні ландшафти і життєві цикли кровосисних членистоногих. Ці вчення лягли в основу заходів по ліквідації малярії, сприяли і сприяють боротьбі не тільки з малярією, а й іншими хворобами, які передаються членистоногими. Створений В. М. Беклемішевим науковий напрямок успішно розвивається його численними учнями і послідовниками.
Є. Н. Павловський (1884—1965) ввів у науку вчення про трансмісивні хвороби і природну локалізацію деяких хвороб, яке відіграє важливу роль в оздоровленні територій, з якими пов'язане існування цих хвороб. Учні й послідовники Є. Н. Павловського успішно продовжують розвивати створений ним напрямок у науці [5].
К. І. Скрябін (1878—1972)—організатор найбільшої у світі школи гельмінтологів, а також численних експедицій, які вивчали поширення гельмінтозів у людини, свійських і диких тварин на величезній території нашої країни. Він відкрив і описав більше 200 нових видів гельмінтів. Велику роль у дослідженнях К. І. Скрябіна відіграла розробка заходів у боротьбі з гельмінтозами, методів їх діагностики, терапії і профілактики. Численні учні й послідовники К. І. Скрябіна працюють сьогодні у багатьох парази-тологічних установах нашої країни і за кордоном.
О. П. Маркевич створив найбільшу школу паразитологів на Україні. Організоване за його ініціативою Українське республіканське наукове товариство паразитологів об'єднало науково-дослідницьку І практичну діяльність паразитологів усіх профілів. Розробив методику комплексного вивчення паразитологічної ситуації, створив і розвинув учення про паразитоценози [3].
2 ЕКОЛОГО-БІОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ОБЛІГАТНИХ ТА ФАКУЛЬТАТИВНИХ ПАРАЗИТІВ НАДЦАРСТВА PROTOZOA
2.1 Тип Найпростіші (Protozoa)
До цього типу відносять приблизно 20 — 25 тис. видів. Найпростіші дуже поширені на нашій планеті і живуть у найрізноманітніших середовищах: у морях і океанах, прісних водоймах, а деякі види — у грунті. Багато найпростіших пристосувались до життя у тілі інших організмів — рослин, тварин, людини.
У зв'язку з великим поширенням і практичним значенням найпростіших виділилась спеціальна наука про них — протозоологія і як її розділ — медична протозоологія.
До типу найпростіших організмів відносять організми, тіло яких складається з цитоплазми і одного або кількох ядер. Це дає підстави вважати, що найпростіші зберігають риси клітинного рівня організації. Протоплазма тіла найпростіших утворює одну клітину, тому їх називають одноклітинними (Monocytozoa). У цьому відношенні їх протиставляють усім іншим типам тварин, які включають багатоклітинні організми (Metazoa).
Проте необхідно відзначити, що при морфологічній подібності клітин найпростіших з клітинами багатоклітинних вони суттєво відрізняються одна від одної. Клітина найпростішого — самостійна особина, яка виконує усі функції цілісного організму, тоді як клітини багатоклітинного організму тварини становлять тільки частини цілого, повністю від нього залежать і виконують спеціалізовані функції.
Переважна більшість найпростіших має мікроскопічні розміри, які коливаються у межах від 3 до 150 мкм. Тільки найбільші представники цього типу, наприклад раковинні корененіж-ки, які живуть у північних морях, та викопні нумуліти, досягають у діаметрі 2—3 см.
Частини тіла найпростіших, які виконують різні функції, називають ор-ганелами, або органоїдами. Є органоїди двох типів: загального призначення, які характерні для будь-яких клітин (мітохондрії, центросоми, рибосоми тощо), і спеціального призначення, які виконують життєві функції одноклітинних як самостійних організмів.
Органоїдами руху у різних представників типу можуть бути несправжні ніжки (псевдоподії), джгутики, війки. Органоїди травлення складаються з травних вакуолей. У тілі деяких найпростіших є скоротливі (пульсуючі) вакуолі, які відіграють роль органоїдів саморегуляції, виділення і дихання. Багато найпростіших, які живуть вільно, мають зовнішній скелет у вигляді раковини.
У протоплазмі найпростіших можна розрізнити два шари — екто- і ендоплазму. Ектоплазма розташована зовні; вона однорідна (гомогенна) і більш щільна, ніж внутрішній шар, тобто ендоплазма. Поверхня ектоплазми найбільш ущільнена. Із неї утворюється периферична плівка — пелікула, яка є частиною живої цитоплазми. На поверхні пеликули іноді утворюється кутикула. Кутикула не має властивостей живої цитоплазми.
Багато найпростіших у несприятливих умовах утворюють цисти, тобто стають нерухомими, набувають круглої форми, перестають живитися, процеси обміну речовин у них уповільнюються, зовні вони вкриваються щільною оболонкою, яка захищає від висихання, несприятливої температури, впливу шкідливих речовин. У інцистованому стані найпростіші легко розселяються. Зараження протозойними хворобами, тобто такими, збудники яких належать до типу найпростіших, відбувається при попаданні цист у організм людини із забрудненою їжею і водою.
Явище подразливості у найпростіших проявляється у вигляді таксисів. Захоплення їжі нерідко відбувається шляхом фагоцитозу. Інколи органічні речовини всмоктуються осмотичне, у деяких із вільноживучих найпростіших є хлорофіл, і вони здатні певною мірою до аутотрофного типу живлення шляхом фотосинтезу.
Тип Найпростіші поділяється на чотири класи: саркодові (Sarcodina), джгутикові (Flagellata), споровики (Sporozoa) та інфузорії (Infusoria) [10].
Клас Саркодові (Sarcodina)
Клас Саркодові налічує близько 10 тис. видів. Більше 80% сучасних саркодових — мешканці моря, деякі живуть у прісних водоймах і грунті. Ряд видів перейшов до паразитичного способу життя. Основна властивість саркодових — здатність утворювати псеидоподії, або несправжні ніжки, які служать для руху і захоплення їжі.
Амеба дизентерійна ( Еntаmoeba hislolytica) —збудник амебної дизентерії (амебіозу). Відкрита петербурзьким ученим Ф. О. Лешем у 1875 р.
Локалізується у товстих кишках людиини та зустрічається у трьох формах: великої вегетативної тканинної, патогенної (forma magna)дрібної вегетативної, яка живе у порожнині кишок (formammuta); цисти (Рисунок 2.1).



Рисунок
2.1 - Схема життєвого
циклу амеби
дизентерійної
(Entamoeba
histolytica)
Умови, які необхідні для перетворення одних форм амеби дизентерійної у інші, вивчені російським протистологом В. Гнєзділовим. Виявилось, що різні несприятливі фактори — переохолодження, перегрівання, недоїдання, перевтома тощо сприяють переходу forma minuta у forma magna. Необхідною умовою є також присутність певних видів кишкових бактерій.
Амеби, занурюючись у стінки кишок, утворюють кровотечні виразки. Властиві також кров'яні випорожнення, частота яких досягає 3—10 і більше разів за добу. Хвороба може закінчитися смертю. Діагноз ставиться у випадку виявлення вегетативних форм і цист у фекаліях, проте необхідно пам'ятати, що цисти можуть виділятися і практично здоровими людьми. Практично здорові носії — явище досить поширене. Профілактикою є собиста гігієна — миття рук перед прийманням їжі і після відвідування туалету; термічна обробка їжі і питної води, ретельне миття ово чіві фруктів, які використовуються у їжу у сирому вигляді; оберігання продуктів і води від потрапляння пилу і від мух, які можуть механічно перенести різних збудників хвороб [11].
Амеба кишкова (Entamoeba coli). Непатогенна, морфологічно подібна до амеби дизентерійної. Вона також утворює вегетативні форми і цисти, але протеолітичного (тобто, який розщеплює білок) ферменту не виділяє і в стінку кишки не проникає. Циста містить звичайно 8 ядер, але зустрічаються цисти і з іншою кількістю ядер. Для цист Е. соїі властиві розміри 13— 25 мкм (Рисунок 2.2).


Рисунок 2.2 - Цисти амеб кишок людни
Амеба ротова (Entamoeba gingivales). Перша паразитична амеба, яку знайшли у людини. Ця амеба часто зустрічається у каріозних зубах і в білому налипанні, що вкриває зуби. Розміри тіла коливаються від б до 60 мкм. Живиться бактеріями і лейкоцитами. Патогенне діяння — сумнівне.
Вільноживучі водяні амеби здатні давати мутантні форми, які поселяються в організмі людини і викликають тяжкі запальні процеси у центральній нервовій системі (менінгоенцефаліти) [10].
2.1.2 Клас Джгутикові (Flagellata)
Відомо приблизно 6—8 тис. видів джгутикових. Для усіх пластина плинність двох, а інколи і більшої кількості джгутиків, за допомогою яких вони рухаються. Розташовані джгутики на передньому кінці тварин. Джгутик — ниткоподібний виріст цитоплазми. Під електронним мікроскопом видно. Ідо він складається із гомогенної речовини, в якій є 9 подвійних (зониі) і 2 одинарні (в центрі) фібрили (ниткоподібні структури) завтовшки 25— 60 им; тому фібрили й називають мікротрубочками. Прикріплюється джгутик до базального зернятка, яке знаходиться в ектоплазмі. Якщо джгутиків кілька, один із них може бути спрямований назад. Інколи між ним і пеликулою утворюється хвилеподібна цитоплазматична перетинка, яку називають ундулюючою мембраною. Форма тіла звичайно стала.
Джгутикові — гетеротрофи. Деякі вільноживучі здатні до аутотрофного живлення і є міксотрофами. Більшість живе у морських і прісних водах. Багато перейшли до паразитичного способу життя. Медичний інтерес становлять джгутикові, які паразитують у тілі людини.
Трипаносома (Trypanosoma brucei gambiense)—збудник трипаносомозу — африканської сонної хвороби. У тілі людини й інших хребетних живуть у плазмі крові, лімфі, лімфатичних вузлах, спинномозковій рідині, тканинах спинного і головного мозку. Зустрічається у ряді екваторіальних районів Західної Африки.
Розміри від 13 до 39 мкм. Тіло зігнуте, сплющене у одній площині, звужене на обох кінцях, має один джгутик і ундулюючу мембрану. Живиться осмотично. Розмножується трипаносома безстатевим шляхом (поздовжній поділ).
Трипаносома — типова трансмісивна хвороба з природними осередками. Збудник розвивається із зміною хазяїнів. Перша частина життєвого циклу трипаносоми проходить у травному каналі мухи цеце (їх є 20 видів, найбільш поширений вид Glossina palpalis), за межами аpeaлу цих мух трипаносомоз не зустрічається. Друга частина життєвого циклу проходить у нового хазяїна, яким є людина та деякі ссавці (велика і дрібна рогата худоба, спині, собаки, також дикі тварини). За останніми даними, саме людина — основний резервуар збудника.
При смоктанні мухою крові хворої людини трипаносоми потрапляють до її шлунку. Тут вони розмножуються і проходять ряд стадій розвитку. Повний цикл розвитку триває близько 20 днів. Мухи, у тілі яких є трипаносоми інвазійної стадії, при кусанні можуть вражати людину.
У хворого трипаносомозом спостерігаються м'язова слабість, виснаження, розумова депресія, сонливість. Хворобливий стан триває 7—10 років І при відсутності лікування закінчується смертю. Особиста профілактика зводиться до приймання лікарських препаратів, які можуть запобігти зараженню при кусанні мухами цеце [12].
Лейшманії — збудники лейшманіозів, трансмісивних.хвороб, з природними осередками. Лейшманії відкрив російський лікар П. Ф. Боровський у 1898 р. У 1.903—1904 pp. нові види лейшманій відкрили англійські лікарі У. Лейшман і Ч. Донован. Лейшманії можна поділити на: дерматотропні (локалізуються у шкірі) і вісцеротропні (локалізуються у внутрішніх органах).
До збудників дерматотропного лейшманіозу відносять види Leischmania tropica minor, L. tropica major, L. tropica mexicana та ряд інших. Локалізується у клітинах шкіри.
Лейшманії дуже малі (2— 4 мкм, іноді до 8 мкм). Це внутрішньоклітинні паразити. У життєвому циклі вони проходять дві стадії: безджгутикову, круглясту, або овальну (у організмі людини та інших хребетних), і джгутикову, яка має видовжене тіло (у організмі комах переносників). Джгутикові форми утворюються також у штучних культурах. Переносником збудника є дрібні комахи — москіти (Phlebotomus). Природним резервуаром для L. tropica minor служить людина, а для L. tropica major — гризуни (піщанки, ховрашки, хом'яки тощо), які у природних умовах вражені іноді до 70 %.
При шкірному лейшманіозі утворюються круглясті виразки на відкритих частинах тіла, переважно на обличчі, які довго не заживають. Особиста профілактика полягає в індивідуальному захисті від кусання москітами.
Лейшманії зустрічається у країнах Середземномор'я і Середній Азії (збудник — L. infantum). У ряді країн Азії, Африки і Південної Америки захворювання лейшманіозом викликається також іншими видами лейшманій. Найчастіше хворіють діти до 12 років. Захворювання супроводжується непе ріодичним підвищенням температури, збільшенням селезінки і печінки, зменшенням вмісту еритроцитів у крові.
Профілактикою є ндивідуальний захист від москітів.
Трихомонади — збудники хвороб, які загалом називають трихомо-нозами.
Трихомонада кишкова(Trichomonas hominis) — збудник кишкового трихомонозу.
Локалізується у товстих кишках.Географічне поширення — повсюдне.Трихомонада кишкова — маленький джгутиконосець завбільшки 5—15 мкм, овальної форми, з одним міхуроподібним ядром, З—4 джгутиками і ундулюючою мембраною. Тіло пронизане опірним стрижнем, який закінчується загостреним шипом на задньому кінці тіла. Живиться бактеріями, які ковтає клітинним ротом, а також осмотичне — рідкими речовинами.
Зараження відбувається через їжу і воду, які забруднені фекаліями, що містять трихомонади. Патогенне значення не встановлене, бо .трихомонада кишкова зустрічається у кишках здорових людей і хворих кишковими хворобами.
Профілактика та, що й при інших кишкових протозоозах.
Трихомонада піхвова(Т. vaginalis) — збудник урогенітального трихомонозу. Локалізується сечостатеві шляхи жінок та чоловіків. Географічне поширення — повсюдне.
Морфологічні особливості. Має значно більші розміри, ніж трихомонада кишкова, - 7-30 мкм. Форма тіла найчастіше грушоподібна, має 4 джгу тики, ундулюючу мембрану й опірний стрижень, який закінчується шипом. Ця трихомонада викликає запальні пронеси у статевих шляхах. Зараження відбувається переважно статевим шляхом, а також при користуванні загальною білизною і предметами особистої, гігієни; джерелом інфекції може стати недостатньо стерильний гінекологічний інструмент [13].
2.1.3 Клас споровики ( Sporozoa )
Клас налічує близько 1350 видів. Споровики - паразитичні огранізми. Загальною рисою для яких є відсутність у зрілих форм будь-яких оргноїдів руху, а також складні життєві цикли з чергуванням статевого і безстатевого розмноження. Для багатьох видів споровиків властиве безстатеве розмноження — внутрішнє пупкування. У одній із стадій циклу розпитку споровиків утворюються спори (точніше, сгюрозоїти). Паразитичним спосіб життя споровиків привів до спрощення їх організації: вони не мають органоїдів живлення і травления. Живлення, дихання, виділення здійснюються всією поверхнею тіла.
Токсоплазма (Toxoplasma gondii) —збудник токсоплазмозу.
Локалізується в клітинах головного мозку, печінки, селезінки, лімфатичних вузлів, м'язів та інших органів людини, а також усіх видів ссавців і багатьох видів птахів.
Географічне поширення — повсюдне.
Токсоплазми, які локалізуються всередині клітини хазяїна, називають ендозоїдами. Ендозоїд має форму півмісяця (розмір 4—7x2—4 мкм). Один кінець його загострений, інший — круглястий. У центрі знаходиться ядро. На загостреному кінці токсоплазми при дослідженні під електронним мікроскопом виявляється коноїд — утворення, яке подібне до присоски. За його допомогою паразит фіксується на поверхні клітини при прониканні у неї.
Для ендозоїда властиве безстатеве розмноження шляхом поздовжнього поділу і ендогонії (внутрішнього пупкування). У результаті багаторазових поділів у цитоплазмі клітини хазяїна нагромаджується велика кількість токсоплазм, які розтягують зовнішню мембрану клітини. Скупчення токсоплазм під клітинною мембраною називається псевдоцистою. Після руйнування враженої клітини токсоплазма проникає у нову. При хронічному токсоплазмозі крім псевдоцист утворюються і справжні цисти. Це звичайно великі (до 100 мкм) скупчення токсоплазм, які складаються з кількох сотень паразитів, вкритих товстою оболонкою. Цисти у клітинах хазяїнів можуть зберігати життєздатність до кількох років.
Людина заражається токсоплазмом звичайно при куштуванні сирого м'ясного фаршу або споживанні м'яса, яке недостатньо оброблене термічне. Крім того, можливе зараження ооцнст'ами, які виділяються кішками з фекаліями, при забрудненні рук грунтом або при безпосередньому контакті з кішкою. Паразити, які потрапили у травний канал, проникають у стінки тонких кишок, потім лімфою заносяться у лімфатичні вузли, де розмножуються і по кровоносних судинах потрапляють у органи локалізації.
У дорослих людей проникнення в організм токсоплазм рідко призводить до гострого захворювання з підвищенням температури, збільшенням лімфатичних вузлів, висипом. Частіше спостерігається безсимптомне паразитоносійство або ж хвороба протікає хронічно без характерних симптомів. За деякими даними, серед населення зустрічається від 10 до 30 % таких клі-нічно здорових носіїв токсоплазм. В окремих випадках може настати загострення хронічного токсоплазму з запальними процесами і враженням нервової тканини, очей, серцевого м'яза тощо.
Небезпечне зараження токсоплазмозом жінок під час вагітності, бо токсоплазми можуть проникнути з організму матері через плаценту в організм плоду і викликати його загибель, У інших випадках можуть народжуватися мертві або нежиттєздатні діти з різними каліцтвами. Інколи народжуються діти з гострим природженим токсоплазмом, який характеризується високою температурою, набряками, висипом. Результатом природженого токсоплазмозу може бути відставання розумового розвитку аж до ідіотії.
Людина, як і інші проміжні хазяїни, джерелом зараження бути не може. Необхідне обмеження контакту з кішками, дотримання правил особистої гігієни, не слід використовувати в їжу сире і недостатньо термїчно оброблене м'ясо.
Малярійні плазмодії — збудники малярії рептилій, птахів, багатьох видів ссавців. Для людини патогенними є чотири види: Plasmodium vivax — збудник триденної малярії, P. malariae — збудник чотириденної малярії, P. falciparum — збудник тропічної малярії, P. ovale — збудник малярії типу триденної. Ці види малярійних плазмодіїв відрізняються морфологічними і біологічними особливостями, термінами розвитку в організмі людини і характером хвороби, яку вони викликають [10].
Остаточними хазяїнами плазмодіїв — збудників малярії людини — є комарі роду Anopheles, яких називають малярійними, проміжним хазяїном є людина.
Заражаючись плазмодіями при ссанні крові хворого на малярію, комар потім заражає іншу людину, вводячи їй плазмодіїв з своєю слиною при укусі. Разом зі слиною зараженого комара у кров людини потрапляє плазмодій на стадії спорозоїтів, які з током крові розносяться по всьому тілу і проникають у печінку.
Для розвитку плазмодія у тілі комара необхідна певна температура. Для P. vivax — не нижче -4-16 °С. Малярія—тяжка хвороба, яка характеризується появою виснажливих приступів. Приступи супроводжуються ознобом і підвищенням температури до 40 °С. Плазмодії руйнують велику кількість еритроцитів, що при відсутності лікування може призвести до анемії і навіть смерті.
Для лабораторного діагнозу проводять мікроскопічне дослідження мазків або великої краплі крові, у яких виявляють шизонти і гаметоцити. Кров рекомендується брати під час приступу або зразу після нього.
Малярія широко розповсюджена у багатьох країнах, особливо з тропічним і субтропічним кліматом.
У районах поширення малярії рекомендується захищатися від укусів комарів (спати під тюлевими запонами над ліжком, змащувати відкриті частини тіла відлякуючими комарів речовинами тощо) [13].
2.1.4 Клас Інфузорії (Infusoria)
Клас налічує близько 6 тис. видів. Це найбільш складно побудовані найпростіші. Органоїди їх руху — вінки, тобто топкі ниткоподібні вирости цитоплазми. Війки значно коротші, ніж джгутики, кількість їх велика, вони вкривають усе тіло тварини. Війки зберігаються все життя або є лише на ранніх стадіях розвитку. Другою особливістю війчастих є наявність у кожної особини двох ядер: великого (макронуклеус) і малого (мікронуклеус). Інколи може бути кілька мікронуклеусів. Більшість інфузорій — мешканці морських і прісних водойм; деякі види живуть у вологому грунті або піску. Ряд видів — паразити тварин і людини.
Паразитична інфузорія — балантидій (Balantidjum coli, рисунок 2.3) —збудник балантидіазу. Локалізація — у товстих кишках. Географічне поширення — повсюдно, але переважає у країнах з жарким кліматом.
Балантидій належить до найбільших найпростіших, його розміри З0—200х20— 70 мкм, форма тіла овальна. Уся інфузорія вкрита короткими війками, довжина яких навколо перистома дещо більша, ніж на інших частинах тіла. Є дві пульсуючі вакуолі. Добре виражені мікро- і макронуклеус. Останній звичайно має бобоподібну форму. Розмножується балантидій діленням упоперек.
Зараження відбувається цистами через забруднену воду, їжу, руки. Цисти можуть розноситися мухами. Джерелом поширення балантидіазу можуть бути свині, у кишках яких паразитує балантидій.
У людини паразитоносіиство не завжди супроводжується захворюванням; але якщо балантидій прони кає у стінки кишок, то викликає кровотечні виразки і відповідно кривавий понос.


Рисунок 2.3 - Балантидій (Balantidium coli)
У тяжких випадках, якщо невчасно почати лікування, можлива смерть. З метою діагностики проводять мікроскопічне дослідження фека-ліїв, у яких при балантидіазі виявляється слиз, кров, гній і безліч паразитів.Профілактика та, що і при інших кишкових протозойних хворобах [14].
2.2. Тип Плоскі черви (Piathclminthes)
Плоских червів відомо близько 7300 видів. Вони зустрічаються у морських і прісних водах, грунті; багато перейшло до паразитичного способу життя.
Для