Міжнародна економіка
переміщення фізичних осіб (ситуація, коли послуги надаються людьми, які приїжджають із-за кордону в країну, де знаходиться її споживач. Наприклад, відрядження консультантів, медиків, артистів, професорів університетів для читання лекцій, послуги іноземних архітекторів тощо).
Питання для обговорення:
Назвіть основні тенденції та особливості сучасної міжнародної торгівлі.
В яких цінах розраховується номінальний і реальний обсяг міжнародної торгівлі?
В чому особливості обчислень національного і міжнародного зовнішньоторговельного обороту?
Які існують методи міжнародної торгівлі?
На основі яких показників оцінюється ефективність зовнішньої торгівлі?
В чому відмінність понять "внутрішній ринок", "національний ринок", "міжнародний ринок" і "світовий ринок"?
При допомозі який основних інструментів проводиться протекціоністська торгова політика?
Які економічні інститути регулюють міжнародну торгівлю?
Які вимоги повинна виконати країна для отримання членства в СОТ?
Які існують основні види торгових посередників і які їх функції?
Що таке контрафактна продукція і яке місце вона займає у міжнародній торгівлі?
Роль ІНКОТЕРМС в практиці міжнародної торгівлі.
Тема 4. Світовий фінансовий ринок
1. Поняття і структура світового фінансового ринку
Ринки світової економіки можна поділити на: а) ринки матеріальних (реальних) активів - нафта, газ, кава, пшениця тощо; б) ринок фінансових активів (фінансовий ринок). Ці ринки тісно взаємодіють між собою.
В процесі кругообігу капіталу формується капітал у грошовій формі (фінансові активи), що являє собою фінансові ресурси. Фінансові ресурси світу - це сукупність фінансових ресурсів усіх країн, міжнародних організацій та міжнародних центрів світу. Міжнародні фінансові активи - це специфічні неречові активи (акції, облігації, векселі, казначейські зобов’язання), що обертаються на світовому фінансовому ринку і являють собою законні вимоги їх власників на отримання грошового доходу у майбутньому.
Світовий фінансовий ринок - це система ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію та перерозподіл міжнародних фінансових потоків. Світовий фінансовий ринок можна розглядати під різним кутом зору. За функціональною ознакою головними елементами світового фінансового ринку є:
валютний ринок;
ринок боргових зобов’язань;
ринок титулів (або прав) власності;
ринок похідних фінансових інструментів (деривативів).
За строками обігу фінансових активів світовий фінансовий ринок можна поділити на дві частини: грошовий ринок (коротокостроковий) і ринок капіталу (довгостроковий). Крім того, існують фінансові активи, які націлені на перебування на грошовому ринку з однією тільки метою - отримання максимального прибутку, в тому числі за рахунок цілеспрямованих спекулятивних операцій на грошовому ринку. Подібні фінансові кошти часто називають "гарячими грішми".
Світовий фінансовий ринок з інституціональної точки зору - це сукупність банків, спеціалізованих фінансово-кредитних установ, фондових бірж, через які здійснюється рух світових фінансових потоків та які є посередниками перерозподілу фінансових активів між кредиторами і позичальниками, продавцями та покупцями фінансових ресурсів.
Головною функцією міжнародного фінансового ринку є забезпечення міжнародної ліквідності, тобто можливості швидко залучати достатню кількість фінансових ресурсів у різних формах на вигідних умовах на наднаціональному рівні. Характерні риси світового фінансового ринку:
величезний обсяг фінансових ресурсів та операцій;
глобальність, тобто відсутність територіальних обмежень;
цілодобовий режим операцій;
залучення до операцій суб’єктів з високою репутацією;
широкий діапазон фінансових інструментів, що використовуються;
уніфікація правил та стандартів операцій;
високий рівень використання інформаційних технологій.
Найбільш помітним сегментом світового фінансового ринку є Євроринок (або єврофінансовий ринок). Корінь "євро" стосовно до світових фінансів свідчить не про географічну належність ринку, а лише про те, що папери, які на ньому обертаються, номіновані у євровалютах, тобто вони вийшли з під контролю національної грошової влади США, Великобританії, Японії та інших країн.
2. Учасники міжнародного фінансового ринку
Головними агентами світового фінансового ринку є транснаціональні банки, транснаціональні компанії і так звані інституціональні інвестори. До числа останніх включають такі фінансові інститути, як пенсійні фонди і страхові компанії, а також інвестиційні фонди, особливо взаємні (спільні фонди).
Одним із головних інституціональних інвесторів в світі є спільні (взаємні) фонди (mutual funds), особливо американські. Акумулюючи внески своїх пайовиків, переважно фізичних осіб середнього достатку, подібні фонди у США досягли величезних розмірів. Наприкінці 90-х років XX ст. величина їх активів, за оцінкою дорівнювала біля 4 трлн.дол. і біля половини цієї суми було вкладено в акції, в тому числі зарубіжних компаній.
Значну роль на світовому фінансовому ринку відіграють і державні органи влади та міжнародні організації, які здійснюють розміщення або надання своїх позик за кордоном. На світових ринках капіталу діють також фізичні особи, але в основному опосередковано, переважно через інституціональних інвесторів.
В цілому учасників фінансового ринку можна поділити на чотири класи:
інвестори - власники вільних коштів, які вкладають ці кошти у відповідні активи. Домінують в цьому класі (за обсягом акумульованих грошей) інвестиційні інститути, такі як пенсійні фонди і страхові компанії;
фінансові інститути - (банки, брокери, дилери, тому числі маркет-мейкери та ін.), які виконують роль посередників між кредиторами і позичальниками на любому із перерахованих вище ринків;
уряди, що регулюють фінансові ринки, впливаючи на механізм обмінних курсів і контролюючи стан економіки своєї країни через фіскальні і монетарні важелі (в першу чергу через відсоткову ставку);
корпорації, які часто виступають в ролі позичальників капіталу з метою покращити чи розширити свою (виробничу) діяльність.
Учасників міжнародного фінансового ринку можна також класифікувати за такими ознаками:
За характером участі суб’єктів в операціях:
безпосередні (прямі) учасники (маркет-мейкери);
опосередковані (непрямі) учасники (маркет-юзери).
За метою та мотивами участі на ринку:
хеджери;
спекулянти;
арбітажери.
За типами емітентів:
міжнародні і міжнаціональні агентства (Світовий банк, МБРР, ЄБРР);
національні уряди і суверенні позичальники;
провінціальні і регіональні уряди;
муніципалітети;
корпорації, банки та інші організації.
4. За країнами походження:
розвинуті країни;
країни, що розвиваються;
міжнародні інститути;
офшорні центри.
5. За типами інвесторів:
приватні;
інституційні.
3. Сучасні світові фінансові центри
Міжнародний фінансовий центр - це місце зосередження банків, спеціалізованих кредитно-фінансових установ, що здійснюють міжнародні валютні, кредитні, фінансові операції з цінними паперами та золотом.
В останні роки у світі з’явилося багато нових фінансових центрів. Не дивлячись на це провідними залишаються Нью-Йорк і Лондон, які є, власне глобальними фінансовими центрами. Головними причинами домінування цих міст як міжнародних фінансових центрів є: сприятливий клімат для роботи фінансових фірм, добре розвинута фінансова інфраструктура, велика кількість високо-кваліфікованих працівників, сучасна телекомунікаційна мережа, прозора юридична система, сприятливий для інвесторів податковий клімат, ефективно діючі фінансові біржі, низький рівень корупції, тощо.
Однак, ці два провідні фінансові центри світу відрізняються один від одного не тільки історією та стилем роботи, а й тим, що їх діяльність побудована на різних видах капіталу. В той час, як Нью-Йорк, як провідний фінансовий центр, спирається на крупний американський фінансовий ринок, Лондон черпає фінансові стимули для свого розвитку за кордоном. Ці фінансові центри відрізняються також набором фінансових послуг, які пропонуються клієнтам. Так, в Нью-Йорку багато уваги приділяється торгівлі акціями, тоді як Лондон намагається отримати прибуток від врахування різниці в законодавчій, юридичній, податковій сферах в країнах Європи та інших регіонах. Лондон є також провідним світовим фінансовим центром для страхового бізнесу.
Майже 15% працюючих в Нью-Йорку зайняті у фінансовому секторі, на частку якого у 2006 році приходилось приблизно 15% валового продукту міста і більше 1/3 доходів від податків. В Нью-Йорку розташовані 6 із 10 провідних в світі інвестиційних компаній. На Нью-Йорську фондову біржу і фондову біржу "NASDAQ" у 2006 приходилася майже половина світової торгівлі акціями. Крім того, на частку США приходилося майже 40% приватних банківських послуг, що надаються в світі, а завдяки злиттю двох чикагських компаній Чикаго став самим крупним центром в світі з торгівлі деривативами.
В Лондоні здійснюється 2/3 загального обсягу торгівлі країн ЄС іноземною валютою, деривативами і 42% торгівлі акціями. Лондонська фондова біржа є однією із самих інтернаціональних в світі. В середині 2006 року на її основному ринку було зареєстровано 320 міжнародних компаній і 480 компаній на альтернативному інвестиційному ринку.
Серед європейських фінансових центрів одним із найбільш важливих є Франкфурт-на-Майні, який спеціалізується на банківській торгівлі і торгівлі деривативами через "Eurex" і німецько-швейцарську біржу. Основні напрямки діяльності двох крупних швейцарських фінансових центрів - Женеви і Цюріха - надання приватних банківських послуг, обслуговування заможних клієнтів і страхування.
В останні роки швидко зростають фінансові центри в країнах Азії. Одним із найбільших азійських фінансових центрів є Шанхай. Значна частина торгівлі акціями в Азії здійснюється через Токіо, Гонконг і Сінгапур. Токіо обслуговує в основному внутрішній ринок, хоча Токійська фондова біржа займає друге місце в світі за обсягом продажів акцій недивлячись на те, що в Японії - високі податки, система регулювання є несприятливою для іноземних інвесторів, правила звітності відрізняються від міжнародних стандартів.
На Близькому і Середньому Сході світовим фінансовим центром, який швидко розвивається є Дубай. Дубайський міжнародний фінансовий центр ("Dubai International Financial Centre" - "DIFC") - це зона вільна від податків на оптову торгівлю фінансовими послугами. Свої фінансові центри розвивають Катар, Бахрейн і Абу-Дабі.
Офшорний фінансовий центр (ОФЦ) - це частина території держави (а в окремих випадках вся територія держави), в межах якої реєструються компанії іноземних резидентів, яким надається право ведення на пільгових (і не тільки податкових) умовах торгових, фінансових та інших комерційних операцій. Компанії зареєстровані у офшорних фінансових центрах, сплачують, як правило, мінімальні податки або ж повністю звільняються від оподаткування і сплачують лише реєстраційні і щорічні мита. Компанія зареєстрована у офшорному фінансовому центрі, як правило, повинна здійснювати свою діяльність за межами ОФЦ і в іноземній (по відношенню до держави реєстрації) валюті.
Питання для обговорення:
Дайте визначення поняття "світовий фінансовий ринок" з функціональної та інституціональної точки зору.
Назвіть основні сегменти сучасного світового фінансового ринку.
Класифікуйте учасників сучасного міжнародного фінансового ринку.
Назвіть основні сегменти фінансового ринку України.
Які характерні ознаки присутні Лондону, Нью-Йорку, Токіо, як основних міжнародних фінансових центрів?
Назвіть основні тенденції в сучасній еволюції діяльності бірж, як основи світових фінансових центрів.
Що таке офшорні фінансові центри і яка мета їх створення?
Критерії поділу офшорних фінансових центрів на групи.
Коли і з якою метою була створена ФАТФ (FATF)?
Виникнення і роль Євроринку, як сегменту світового фінансового ринку.
В чому суть структурних зрушень у розвитку сучасного світового фінансового ринку?
Тема 5. Прямі інвестиції та міжнародне виробництво
1. Сутність та класифікація іноземних інвестицій
В самому загальному плані поняття "інвестиція" означає довгострокове вкладення капіталу, грошових коштів у будь-які підприємства, організації, довгострокові проекти тощо з метою отримання прибутку. Дуже часто інвестиції ототожнюють з капіталовкладеннями. Але інвестиція більш широке поняття, ніж капіталовкладення, оскільки інвестиції охоплюють як реальні інвестиції (власне капіталовкладення), так і портфельні (або фінансові) інвестиції.
До капіталовкладень відносяться вкладання коштів в основний і оборотний капітал, витрати на капітальний ремонт, купівлю земельних ділянок і об’єктів природокористування, а також в нематеріальні активи (патенти, ліцензії, програмну продукцію НДДКР). До фінансових інвестицій відносять довгострокові і короткострокові позики і кредити, фінансові вкладення господарюючих суб’єктів в купівлю цінних паперів тощо.
Іноземні інвестиції - усі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою отримання прибутку. Іноземні інвестиції можна класифікувати за різними критеріями. По відношенню до окремих країн розрізняють зарубіжні (або закордонні) інвестиції, які є вкладанням коштів національними економічними суб’єктами за кордоном, і іноземні інвестиції, тобто укладання іноземних інвесторів в економіку даної країни. За джерелами походження і формами власності розрізняють приватні і державні інвестиції. В залежності від ступеня контролю над зарубіжними компаніями інвестиції поділяються на прямі та портфельні.
Прямі інвестиції (FDI) - це інвестиції, які забезпечують інвестору ефективний контроль над зарубіжною комерційною організацією. Міжнародний валютний фонд (МВФ) дає таке визначення: "Прямі інвестиції - інвестиції, що здійснюються для участі у прибутках підприємства, що знаходиться на іноземній території і метою інвестора є право безпосередньої участі в управлінні підприємством". Згідно Кодексу лібералізації руху капіталів, розробленому ОЄСР прямі інвестиції визначаються як "інвестиції, що здійснюються з метою встановлення тривалих економічних зв’язків між підприємницькими організаціями, а також інвестиції, що забезпечують їх власнику ефективний контроль за управлінням підприємством".
Основними способами здійснення прямих інвестицій є:
створення за кордоном власної філії чи підприємства, що знаходиться у повній (100 - відсотковій) власності інвестора. Це - так зване інвестування "з нуля";
купівля чи поглинання зарубіжних підприємств;
фінансування діяльності зарубіжних філій, в тому числі за рахунок внутрішньокорпораційних позик і кредитів, що надаються материнською компанією своїй зарубіжній філії;
набуття прав користування землею (включаючи оренду), природними ресурсами та інших майнових прав;
надання прав на використання певних технологій, ноу-хау та ін.;
купівля акцій чи паїв у статутному капіталі іноземної компанії, що забезпечує інвестору право контролю за діяльністю підприємства;
реінвестування прибутку, отриманого інвестором, в країні розміщення філії чи спільного підприємства.
В різних країнах частка, що дає право контролю, визначається по-різному. В документах МВФ до прямих інвестицій відноситься участь в капіталі, що складає не менше 25% статутного капіталу. В Канаді, Австралії і Новій Зеландії - цей показник складає не менше 50%, в країнах Європейського Союзу - 20-25%, в США - 10%.
Визначальна роль прямих інвестицій для приймаючих країн полягає в тому, що разом з ними в цю країну надходять не тільки капітали (в матеріальній і не матеріальній формах), а й нові технології і досвід, передові методи організації виробництва, праці і управління.
Згідно оцінки Всесвітньої асоціації агентств зі сприяння інвестицій, загальний обсяг трансграничних прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в світі у 2008 був приблизно таким, як і 2007 році, коли за даними ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі і розвитку), він складав 1, 83 трлн.дол. Найменшою серед основних макрорегіонів, які отримують із-за кордону прямі інвестиції, залишається частка Африки - 3%, хоча, в абсолютному вимірі, згідно оцінки ЮНКТАД вони зросли з 17 млрд.дол. у 2004 році до рекордної величини в 53 млрд.дол. у 2007 році.
2. ТНК та вивезення капіталу
Прямі інвестиції здійснюють різного роду міжнародні корпорації. Міжнародна корпорація - форма організації компанії, яка здійснює, зокрема, прямі інвестиції в різні країни світу. Виділяють два види міжнародних корпорацій:
Транснаціональні компанії (ТНК) - головна компанія належить одній країні, а прямі інвестиції здійснюються у велику кількість країн світу.
Багатонаціональна корпорація (БНК) - головна компанія належить капіталу двох або більше країн і прямі інвестиції також здійснюються по всьому світу.
Значна більшість сучасних міжнародних корпорацій має форму ТНК. До числа ТНК прийнято відносити компанії, в яких на частку зарубіжних операцій приходиться не менше чверті їх обороту. Відділення ТНК в Секретаріаті ЮНКТАД запропонувало спеціальний показник - індекс транснаціоналізації, розрахований як середньоарифметичне значення трьох показників: частка зарубіжних активів, частка зарубіжних продаж і частка працюючих за кордоном співробітників відповідно в загальній величині активів, продаж і загальній чисельності персоналу ТНК. Так, середній індекс транснаціоналізації для 100 найбільших нефінансових ТНК світу складав на початок XXI ст.53%, ТНК із країн, що розвиваються - 39%, із країн Центральної і Східної Європи - 32%. Особливо високим рівнем (85-95%) він характеризується для ТНК з малих високо розвинутих країн, таких як Голландія, Швеція, Швейцарія та ін.
Значна частина трансграничних інвестицій здійснюється ТНК, багато з яких є приватними. За оцінкою ЮНКТАД, за станом на початок 2007р. в світі діяли більше 79 тисяч ТНК контролюючи біля 790 тисяч іноземних філій. Із 790 тис. зарубіжних філій ТНК 270 тис. були розміщені у розвинутих країнах, 360 тис. - в країнах, що розвиваються і 160 тис. - в країнах з перехідною економікою. За даними ЮНКТАД, зарубіжні активи ТНК збільшилися із 2, 206 трлн.дол. в 1982р. до 6,036 трлн.дол. в 2007 році. Кількість співробітників, зайнятих в дочірніх компаніях і філіях за кордоном, дорівнювало 21, 524 млн. осіб у 1982 році і досягли 81, 615 млн. осіб у 2007 році.70% міжнародних компаній зайняті у сфері виробництва, 37% - сфері послуг і 3% - у видобувній промисловості і сільському господарстві.
Розвинуті країни домінують не тільки за кількістю ТНК, а й як реципієнти і джерела прямих іноземних інвестицій. (Див. таблицю 1.)
Таблиця 1.
Основні країни реципієнти і донори прямих іноземних інвестицій
|
Країни-реципієнти ПІІ (млрд.дол.) |
Країни-донори ПІІ (млрд.дол.) |
||||
| 2004р. | 2005р. | 2004р. | 2005р. | ||
| Великобританія | 56,2 | 164,5 | Нідерланди | 17,3 | 119,5 |
| США | 122,4 | 99,4 | Франція | 57,0 | 115,7 |
| Китай | 60,6 | 72,4 | Великобританія | 94,9 | 101,1 |
| Франція | 31,4 | 63,6 | Японія | 31,0 | 45,8 |
| Нідерланди | 0,4 | 43,6 | Німеччина | 1,9 | 45,6 |
| Гонконг | 34,0 | 35,9 | Швейцарія | 26,3 | 42,9 |
Джерело: БИКИ, №130, 14 ноября 2006 г. - с.3.
Більше 70% всіх прямих іноземних інвестицій здійснюється завдяки злиттям і поглинанням переважно серед фірм в розвинутих країнах. Загальна тенденція - чим більш розвинута ТНК, тим більше вона не тільки вкладає, а й отримує прямі інвестиції (виключення складає Китай).
3. Міжнародне виробництво
Поява у світовому господарстві міжнародних корпорацій означало вихід підприємницьких структур на якісно новий рівень, характерною рисою якого стає втрата капіталом своєї виключно національної природи. Таким чином, ТНК створюються як національні, відносно капіталу і контролю і міжнародні за сферою своєї діяльності.
В залежності від природи капіталу і виду господарської діяльності ТНК виступають у вигляді картелів, синдикатів, пулів, трестів, концернів, консорціумів, холдингів, стратегічних альянсів тощо. В сучасних умовах переважаючим типом ТНК стали міжнародні багатогалузеві концерни. Одночасно широке розповсюдження отримали холдингові компанії і диверсифіковані конгломерати. Це обумовлено посиленням концентрації виробництва і капіталу під впливом НТП, диверсифікацією виробництва, постійною зміною стратегії розвитку компаній і концентрацією зусиль на перспективних зростаючих сегментах ринку. Так, наприклад, кожна із 500 найбільших транснаціональних корпорацій США має в середньому підрозділи в 11-15 галузях. А найбільш могутні охоплюють по 30-50 галузей. В числі 100 провідних промислових фірм Великобританії багатогалузевими є 96, в Німеччині - 8, у Франції - 84, в Італії - 90.
Транснаціональні корпорації стали головними суб’єктами руху не тільки міжнародних інвестицій, технологій, а й функціонування міжнародного виробництва. Міжнародне виробництво - це виробництво, яке організовують або контролюють ТНК. Іншими словами, під міжнародним виробництвом розуміється виробництво товарів і послуг за участю іноземного підприємницького капіталу у формі прямих і портфельних інвестицій. Міжнародне виробництво охоплює ту частину виробництва товарів і послуг країн, яка контролюється та управляється фірмами, що мають штаб-квартири в інших країнах. Саме міжнародний рух підприємницького капіталу, зокрема прямих іноземних інвестицій, стали базою для формування всесвітньої системи філій та міжнародного виробництва ТНК.
Ще в середині XIX ст. у всьому світі переважало місцеве виробництво, приблизно 90% усіх товарів і послуг вироблялося тоді на основі сировини і матеріалів, які фірми купляли в радіусі 150 км., і в таких же межах реалізовувалася значна частина їх продукції. Нині у розвинених країнах в середньому більше половини продукції виробляється закордонними філіями і дочірніми компаніями. Приблизно також частка сировини і матеріалів імпортується або виробляється закордонними філіями. Залежно від галузевої спрямованості ТНК, міжнародне виробництво охоплює різні види діяльності, що створюють або додають вартість - виробництво готової продукції та напівфабрикатів, надання різноманітних послуг, здійснення наукових розробок та ін.
Важливу роль у формування і диверсифікації міжнародного виробництва належить спільним підприємствам (СП) та вільним економічним законам (ВЕЗ). Спільні підприємства створюються в таких формах: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, командитні товариства, холдинги тощо. Вони характеризуються трьома визначальними ознаками: спільним майном, спільним управлінням і спільним розподілом прибутку.
Винятково сприятливі умови для розвитку міжнародного виробництва створюються у вільних економічних зонах. Розрізняють безмитні зони або зони вільної торгівлі, експортні промислові зони, парки технологічного розвитку, зони страхових і банківських послуг, імпортно-промислові зони. За оцінками експертів, у світовій економіці існує майже 3 тис. вільних економічних зон, які обслуговують 10% світового товарообороту.
Питання для обговорення:
Поняття "міжнародні інвестиції" та їх структура. За яким критерієм інвестиції поділяються на "прямі" і "портфельні"?
Сутність і мотиви міжнародної інвестиційної діяльності.
Регулювання міжнародної інвестиційної діяльності на наднаціональному рівні.
Позитивні і негативні сторони міжнародної інвестиційної діяльності.
Дайте характеристику основних способів здійснення прямих інвестицій.
Назвіть основні риси за якими прямі інвестиції відрізняються від портфельних.
Яка роль ТНК у здійсненні міжнародних інвестицій?
Яка географічна структура прямих іноземних інвестицій?
Назвіть основні групи інституціональних інвесторів.
Що розуміють під інвестиційними ресурсами та які їх джерела?
Тема 6. Міжнародний кредит
1. Форми й види міжнародного кредитування
Міжнародний кредит - це рух позичкового капіталу, пов’язаний із наданням валютних і товарних активів одними суб’єктами світової системи господарювання іншим на умовах платності, строковості, поворотності.
Суб’єктами міжнародних кредитних відносин є:
банки, що працюють на грошовому ринку (грошовий кредит);
промислові компанії (товарний або комерційний кредит);
державні установи, уряди;
міжнародні і регіональні валютно-кредитні і фінансові організації.
Джерелами міжнародного кредиту є:
тимчасово вільні кошти підприємств;
грошові накопичення держави;
грошові заощадження населення.
Міжнародне кредитування здійснюється у різних формах та видах. Головною ознакою класифікації є поділ кредитів за об’єктами кредитування, у відповідності з якими міжнародний кредит (як і внутрішній) виступає у двох основних формах:
товарного або комерційного кредиту;
грошового або банківського кредиту.
Існує змішана форма міжнародного кредиту - фірмово-банківські кредити.
Крім цього, міжнародний кредит класифікують ще за такими ознаками:
1. За призначенням:
комерційні кредити, які обслуговують міжнародну торгівлю товарами і послугами;
фінансові кредити, які використовуються для інвестиційних об’єктів, купівлі цінних паперів, погашення зовнішнього боргу, проведення валютної інтервенції центральним банком;
проміжні кредити для обслуговування змішаних форм експорту капіталів, товарів, послуг (наприклад, у вигляді підрядних робіт - "інжиніринг").
2. За видами:
товарні, при експорті товарів із відстрочкою платежу;
валютні - видаються банками в грошовій формі.
3. За технікою надання кредитів:
готівкові (фінансові) кредити, що зараховуються на рахунок позичальника в його розпорядження;
акцептні у формі акцепту (згоди платити), тратти імпортером чи банком;
депозитні сертифікати;
облігаційні позики;
консорціональні кредити - кредити, що надаються двома або більше кредиторами, тобто синдикатами (консорціумами) банків одному позичальнику.
4. За валютою позики:
у валюті країни боржника;
у валюті країни - кредитора;
у валюті третьої країни;
у міжнародних розрахункових валютних одиницях (СДР.).
5. За терміном:
найкоротші - на одну добу, тиждень, до трьох місяців;
короткострокові - до 1 року, інколи до 1,5 роки;
середньострокові - від 1до 5 років;
довгострокові - більше 5 років.
6. За забезпеченістю:
забезпечені кредити - де в якості забезпечення використовуються товари, товаророзпорядчі та інші комерційні і фінансові документи, цінні папери, векселі, нерухомість, інші цінності, інколи золото;
бланкові кредити - надаються під зобов’язання боржника погасити його в певний термін.
7. За об’єктами кредитування:
інвестиційні кредити - при експорті товарів інвестиційного призначення;
неінвестиційні кредити - при експорті сировини, палива, матеріалів, споживчих товарів.
8. Лізинг - угода про оренду рухомого і не рухомого майна терміном від 3-х до 15-ти років.
9. Факторинг - форма кредитування, що виражається у інкасуванні кредиторської заборгованості клієнта (купівля спеціалізованою фінансовою компанією або банком усіх грошових вимог експортера до іноземного імпортера у розмірі до 70-90% суми контракту до настання терміну їх оплати).
10. Форфейтинг - форма кредитування експорту банком або фінансовою компанією (форфейтером) шляхом купівлі ними векселів (трат) та інших боргових вимог по зовнішньоекономічним операціям. Форфейтер може держати їх у себе або продати на міжнародному ринку та ін.
Міжнародний кредит виконує наступні функції, які відображають особливості руху позичкового капіталу:
перерозподіл позичкового капіталу між країнами для забезпечення потреб розширеного відтворення;
економія витрат обігу у сфері міжнародних розрахунків шляхом використання кредитних коштів (трат, векселів, чеків, переказів та ін.), розвитку і прискорення безготівкових платежів;
прискорення концентрації та централізації капіталу завдяки використанню іноземних кредитів;
регулювання економіки.
За своїм значенням функції міжнародного кредиту нерівноцінні і змінюються по мірі розвитку національного і світового господарства.
2. Світова криза заборгованості
Міжнародний ринок кредитів є одним із найбільш рухливих і мінливих видів ринків, так як постійно змінюються форми взаємодії, роль і ступінь активності його учасників. Основним кредитором з кінця Другої світової війни виступали США. У 70-х роках ХХ століття до них приєдналися країни-експортери нафти, а основними позичальниками в цей період були країни, що розвиваються. З часом новими світовими кредиторами стають Японія, Канада, а також окремі європейські країни. У 2007 році трійку основних країн-кредиторів очолили - Китай (21,3 % від світового експорту капіталу), Німеччина (14,5%) і Японія (12,1%). Більше 17% світових кредитів приходилося на чотири країни - Саудівську Аравію, Росію, Швейцарію, Норвегію.
Широкомасштабний потік кредитів в країни, що розвиваються, який спостерігався у 1974-1988 рр., раптово завершився у 1982 р., коли Мексика об’явила про призупинення платежів по боргам, за нею послідували Бразилія, Аргентина та інші латиноамериканські країни.
Заява Мексики 12 серпня 1982 р. про неспроможність здійснювати виплати по своєму боргу міжнародним банкам в розмірі 80 млрд.дол. поклала початок міжнародній борговій кризі, яка охопила всі регіони світу, що розвивається - від латиноамериканських держав із середнім рівнем розвитку до найбільш відсталих країн Африки. В епіцентрі боргової кризи опинились великі країни - боржники Латинської Америки, Африки і Азії: Бразилія, зовнішній борг якої у 1982 р. дорівнював 86,3 млрд.дол., Мексика - 84,6 млрд.дол., Аргентина - 38,8 млрд.дол., Венесуела - 33,2 млрд.дол., Чілі - 21 млрд.дол., Нігерія - 19 млрд.дол., Єгипет - 16 млрд.дол., Філіппіни - 20,7 млрд.дол. та ін. Це стало проблемою не тільки для країн-боржників, а й для всієї світової економіки.
Зовнішня заборгованість - сума фінансових зобов’язань країни перед іноземними кредиторами, що підлягають погашенню у встановлені терміни. До зовнішньої заборгованості належать переважно борги, платежі за якими здійснюються в іноземній валюті або в товарах і послугах, які впливають на платіжний баланс країни.
Згідно із загальноприйнятою методологією розрахунку макроекономічних показників, зовнішній борг охоплює такі компоненти:
довгостроковий борг, включаючи борг за кредитами міжнародних фінансових організацій та приватні борги;
короткостроковий борг;
заборгованість перед МВФ.
У загальному вигляді сучасна структура світової заборгованості складається з таких основних елементів:
борги за кредитами держав;
борги за кредитами, наданими приватними кредитно-фінансовими інститутами;
борги, що виникають в наслідок незбалансованості торгового і платіжного балансів;
борги, спричинені перевищенням іноземних інвестицій над вивезенням власних;
Борги за кредитами міжнародних фінансово-кредитних організацій.
Неплатежі в одній ланці зазвичай приводить до розриву ланцюга кредитних зобов’язань і погіршення ліквідного стану у міжнародному масштабі. Якщо наприкінці 1982 року 34 країни мали прострочені платежі по боргам, то наприкінці 1986 року їх число збільшилося до 57, а на початку 1990-х років у борговій кризі були вже 72 держави, на частку яких приходилося 60% зовнішнього боргу.
В 1990-2000 роки загальна сума зовнішніх боргів значно збільшилась. Світовий обсяг їх, включаючи зобов’язання розвинутих країн, складає зараз порядка 20% світового валового продукту. Продовжує збільшуватися загальна сума зовнішнього боргу країн, що розвивається. Так, за першу половину поточного десятиліття ХХІ століття вона збільшилася з 2,5 до 3,2 трлн.дол. в 2005 році, тобто в 1,3 рази. (Див. таблицю 2.).
Таблиця 2.
Основні показники міжнародної заборгованості країн, що розвиваються,%.
| Показники | 1980р. | 1990р. | 2000р. | 2005р. |
| Величина зовнішнього боргу, млрд.дол. | 567,2 | 1213,3 | 2523,6 | 3224,3 |
| Відношення боргу до ВВП | 26,4 | 39,2 | 39,1 | 30,9 |
| Відношення боргу до експорту | 119,5 | 185,8 | 132,8 | 82,1 |
| Відношення обслуговування боргу до експорту | 18,6 | 20,7 | 24,3 | 14,8 |
Джерело: World Economic Survey.U.N., 1991; World Economic and Social Survey.U.N., 1996; World Economic Outlook. IMF. April 2006.
Для аналізу рівня і динаміки зовнішнього боргу, з’ясування здатності країни обслуговувати його, Світовий банк використовує такі показники:
відношення загальної суми зовнішнього боргу до експорту товарів і послуг (EDT/XGS);
відношення загальної суми зовнішнього боргу до валового національного доходу - (EDT/GNI);
відношення платежів з обслуговування боргу до експорту товарів і послуг (TDS/XGS) та ін.
Аналітики вважають, що верхньою межею оптимальності зовнішнього боргу є співвідношення загальної суми зовнішнього боргу до експорту товарів і послуг (EDT/XGS) на рівні не більше ніж 200-250% і співвідношення платежів з обслуговуванням боргу до експорту товарів і послуг (TDS/XGS) - не більше як 20-25%. При цьому, в чисельнику враховується не увесь зовнішній борг, а тільки державний та гарантований державою борг.
У світовій практиці вважається прийнятним, якщо зростання державного боргу за рік (річний дефіцит бюджету) не перевищує річного обсягу державних капіталовкладень. Наприклад, для країн, що увійшли до "зони євро", річний дефіцит бюджету не повинен перевищувати 3% ВВП, що загалом відповідає частці державних капіталовкладень у ВВП. Бюджетним кодексом України визначено, що величина основної суми державного боргу не повинна перевищувати 60% фактичного річного обсягу ВВП.
У 1980-1990-і роки були розроблені і застосовані на практиці різні механізми по вирішенню чи відстрочки проблеми боргової кризи. Питання врегулювання зовнішнього боргу став практично постійним на порядку денному "групи 8". На цих зустрічах були розроблені Торонтські (1988р.), Тринідадські (1990р.), Х’юстонські (1990р.), Лондонські (1997р.), Неапольські (1995р.), Ліонські (1997р.) та інші рекомендації для вирішення проблем зовнішньої заборгованості.
Перегляд зовнішнього боргу для різних країн включає поєднання різноманітних заходів:
перенесення платежів основної частини боргу, відсотків по боргу або всіх платежів по обслуговуванню боргу на більш пізніший термін;
скорочення боргу шляхом або прямого списання частини боргу, або продажі його із знижкою на вторинному ринку;
рекапіталізація - обмін боргів на облігації боржників або надання нових кредитів за цільовим призначенням оплати минулих боргів;
взаємозалік чи