Xreferat.com » Рефераты по международным отношениям » Коммунітарна регіональна економічна політика в Європейському Союзі

Коммунітарна регіональна економічна політика в Європейському Союзі

ЗМІСТ


Вступ

РОЗДІЛ 1. КОМУНІТАРНА РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА

1.1 Регіональна політика: цілі, об'єкти й зміст

1.2 Етапи становлення регіональної політики за рубежем

1.3 Регіональна політика Європейського Союзу

1.4 Проблеми розвитку комунітарної регіональної політики

РОЗДІЛ 2. СЬОМА РАМКОВА ПРОГРАМА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

2.1. Тематика сьомої рамкової програми

2.2 Потужності Дослідження - інфраструктури, підприємства середнього й малого бізнесу, галузі й потенціал

2.3 Міжнародне співробітництво

2.4. Технологічні платформи

2.5 Програма „Ідеї” - підтримка фундаментальних досліджень

2.6 Програма по співробітництву

2.7 Тематичні пріоритети РП7 „Космос” й „Безпека”

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЮВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

3.1 Шляхи вдосконалювання регіональної політики в Україні в умовах асиметричного розвитку

3.2 Пріоритети розвитку регіональної політики в Україні

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


ВСТУП


Багато країн світу, як економічно розвинені, так і що розвиваються, у сучасних умовах стикаються із проблемою нерівномірності розвитку регіонів. Гострота цієї проблеми значною мірою визначається рівнем економічного розвитку країни. Велика кількість кризових територій у СНД, безпрецедентна диференціація регіональних показників, що поглибилася за останні роки, породжені тривалою системною кризою, спільною стагнацією економіки. Ринкові механізми не завжди здатні попереджати й переборювати серйозні територіальні розходження в рівнях життя населення, ефективності регіональної політики, що проводиться державою з метою підтримки певної однорідності територіального економічного й соціального простору. Термін «регіональна політика» у даній роботі означає всі політичні заходи, ціллю яких є вплив на регіональний розвиток таким чином, щоб ураховувалися економічні, соціальні й екологічні інтереси регіонів. При цьому завдання регіонального вирівнювання стоять не тільки перед Україною.

У Західній Європі регіональна політика спрямована, головним чином, на підтягування, щодо інших регіонів, до рівня середніх з акцентом на територіях з найгіршими економічними й соціальними показниками. При цьому нерідко використовується перерозподіл коштів відносно богатих відносно бідним країнам через механізми Європейського Союзу.

Актуальність теми дослідження обумовлена, по-перше, необхідністю поглибленого аналізу структурного змісту регіональної політики Європейського Союзу.

Об'єднання країн Західної Європи в Союз більш яскраво висвітило відставання економічного розвитку окремих регіонів менш розвинених країн (Греції, Португалії, Італії) у порівнянні із загальноєвропейськими показниками. Виходячи з гуманітарних принципів і для підвищення політичної стабільності суспільства, додавання стабільності розвиткові економіки, підвищення її конкурентноздатності на світовому рівні в Європейському Союзі розробляються й реалізуються програми вирівнювання міжрегіональних розходжень.

Ціллю даної роботи є дослідження регіональної політики ЄС і можливості використання досвіду її проведення для вдосконалювання регіональної політики в Україні.

У рамках загальної цілі дослідження вирішуються наступні головні завдання:

  • аналіз особливостей сучасного етапу регіональної політики Європейського Союзу;

  • визначення сучасної структури регіональної політики Європейського Союзу;

  • вироблення системи принципів формування національної програми регіонального вирівнювання в Україні, з урахуванням досвіду новітньої української історії й деяких країн-членів ЄС, зокрема, Німеччині й особливо після її об'єднання в 90-х роках XX сторіччя.

Таким чином, предметом дослідження є регіональна політика Європейського Союзу і її структурний зміст у сучасних умовах інтернаціоналізації господарського життя й поглиблення інтеграційних процесів у світовій економіці.

Об'єктом дослідження є аналіз особливостей формування національних програм регіонального розвитку в Європейському Союзі й проведення політики регіонального вирівнювання в рамках Союзу.

РОЗДІЛ 1. КОМУНІТАРНА ЕКОНОМІЧНА РЕГІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА


1.1 Регіональна політика: цілі, об'єкти й зміст


Україна переживає сьогодні болісний момент трансформації соціальних і господарських відносин, відмітною рисою якого є різке зниження ролі держави в регулюванні економічних процесів, ослаблення внутрішньо українських економічних зв'язків, а результатом - зростання асиметрії територіального соціально-економічного розвитку й порушення цілісності національного економічного простору. Ці явища в сполученні з унікальною розмаїтістю природно-кліматичних, геополітичних, етно-конфесіональних і геополітичних умов роблять необхідність розробки ефективної регіональної політики імперативом національного розвитку.

На відміну від інших напрямків державного регулювання економіки поняття регіональна політика не зводиться тільки до управління регіональними економічними процесами.

Регіональна (соціально-економічна) політика держави - сфера діяльності з управління політичним, економічним, соціальним й екологічним розвитком країни, що відображає як взаємини між державою й регіонами, так і регіонів між собою. Причому, при наявності міцних міждержавних інтеграційних союзів це поняття здобуває й національний контекст.

Об'єднання в рамках регіону різних підсистем соціально-економічних відносин у свою чергу визначає множинність напрямків регіональної політики, серед яких основними є:

  1. Економічна політика, спрямована на зм'якшення регіональних економічних диспропорцій.

  2. Соціальна політика, спрямована на згладжування регіональної диференціації в рівні життя, а також загальне поліпшення якості соціального середовища.

  3. Демографічна політика, що припускає регулювання з боку держави природного й механічного руху населення [5, с. 60].

Екістична політика, спрямована на підвищення ефективності використання територіальних ресурсів конкретного регіону шляхом оптимального розміщення виробництва, комунікацій і місць розселення з урахуванням природних, економічних, архітектурно-будівельних й інженерно-технічних факторів.

Екологічна політика, що припускає запобігання детеріорації, поліпшення екологічної ситуації в регіоні.

Науково-технічна політика, націлена на регулювання взаємозв'язків між розміщенням наукових центрів і продуктивних чинностей, регіональні переміщення наукових кадрів і т.д. [8].

Однак своєрідним жорстким ядром регіональної політики є реалізація економічних цілей регіонального розвитку, тому що механізми досягнення необхідних соціальних, демографічних і соціологічних умов неминуче пов'язані з наявністю достатнього об'єму фінансових ресурсів і використанням фінансово-економічних важелів стимулювання й примуси (наприклад, формування на регіональному рівні ефективної системи екологічних податків і штрафів здатно стати передумовою для активізації природоохоронної діяльності підприємств).

Іншою особливістю взаємодій виділених напрямків регіональної політики є взаємопереплетені об'єктів дослідження й необхідність інтегрального підходу до регулювання регіональних процесів.

Класифікація регіональної політики.

Класифікація регіональної політики може провадиться за різноманітними критеріями, залежно від цілі аналізу. В узагальненому виді класифікація регіональної політики представлена в таблиці 1.

Таблиця 1 - Класифікація регіональної політики

Критерії

Види регіональної політики

1. Спрямованість на певну складову соціально-економічної системи регіону

економічна;

соціальна;

экістична;

екологічна;

науково-технічна.

2. Ціль застосування

вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку регіонів

оптимізація використання регіональних ресурсів і т.д.

3. Механізм реалізації

автоматична (розподіл відповідно до кількісних показників);

проблемна (розподіл по спеціальних програмах);

цільова (розподіл по конкретних регіонах).

4. Форма реалізації

фінансова (трансферти, пільги, штрафи);

адміністративна (дозволу, заборони, ліцензування);

інфраструктурна й т.д.

5. Адресати

фірми;

громадяни;

галузі;

територіальні органи влади


Разом з тим, у чинність відносної новизни регіональної політики і як галузі наукових знань й як напрямку державного регулювання економіки, використовуваний нею категоріальний апарат і методологія, поки перебувають у стадії формування, що робить актуальними спроби застосувати в даній сфері нові прийоми й методи досліджень, у тому числі й методи корпоративного керування, інституціонального господарства й т.д. У цьому зв'язку, особливий інтерес представляє аналіз історичних аспектів еволюції змісту, цілей, об'єктів і суб'єктів регіонального регулювання і їхньої взаємодії в процесі реалізації регіональних програм.


1.2 Етапи становлення регіональної політики за рубежем


Необхідність регіональної політики в країнах з ринковою економікою. Виділення регіональної політики як самостійний напрямок діяльності держави відбулося порівняно недавно. За рубежем початок її формування як системного явища безпосередньо пов'язане з переосмисленням ролі держави в економіці, у першу чергу під впливом Великої Депресії. У Росії (СРСР) розробка принципових теоретико-методологічних основ регіональної політики почалася трохи раніше, в 20-х р.р. нашого століття, разом з початком робіт з економічного районування й визначення адміністративно-територіального устрою країни [11].

За цей період регіональна політика пройшла складний, найчастіше болісний шлях розвитку в пошуках оптимальних моделей взаємодій різнорівневих суб'єктів, розробляючи нові й модифікуючи діючі норми, що регулюють регіональні умови відтворення, удосконалюючи теоретичні й методологічні аспекти регіональних досліджень.

Спочатку, у країнах з ринковою економікою під регіональною політикою звичайно розумівся комплекс різних законодавчих, адміністративних й економічних заходів, проведених як центральними урядовими органами, так і територіальними органами влади й спрямованих на розвиток так званих депресивних і знову освоюваних районів, виявлення раціональної мережі міст й їхніх розмірів, розміщення окремих підприємств і галузей промисловості й т.п..

Основні етапи становлення регіональної політики в країнах з розвиненою ринковою економікою.

У розвитку зарубіжної регіональної політики можна виділити кілька етапів.

Перший етап: 30-і р.р. 20 століття. Прийняття перших програм допомоги окремими старопромисловим і слаборозвиненим територіям, необхідність яких визначалася наслідками кризи 1929-1933 р.р. Тоді регіональні заходи були широко розгорнуті тільки у двох державах Великобританії й США, де спад виробництва торкнувся сфери зосередження традиційних галузей і слаборозвинені аграрні райони [19, с. 6].

Другий етап: 40-50-і р.р. 20 ст. У цей час розширюється коло країн, що практикують регіональні заходи. Чергова економічна криза (післявоєнна) знову призвела до спаду в традиційних галузях промисловості й загостренню соціально-економічних проблем в Ельзасі, Лотарингії й Північному районі Франції, Південної Бельгії, Рурі й Саарі у ФРН, Нової Англії й Середньо-Атлантичних штатів у США, ряді районів на півночі й заході Великобританії.

Третій етап: 60-і початок 70-х р. 20 ст. У цей період формується цілісна система регіональної політики країн Заходу. Відбулося затвердження системи регіонального програмування, удосконалюється інструментарій регіональної політики. Поряд з історично першим напрямком регіональної політики, пов'язаним з розвитком проблемних регіонів, починають провадитися заходи щодо розвантаження найбільших міських агломерацій. Збільшення асигнувань на регіональні програми стало можливим завдяки стійким темпам економічного росту.

Четвертий етап: середина 70-х років 1993 р. (рік підписання Маастрихтських угод). Для цього періоду характерна дія двох разнонаправлених тенденцій. З однієї сторони підписання Маастрихтських угод давало потужний імпульс для проведення принципово нової наднаціональної політики з регулювання регіонального розвитку в рамках ЄС. З іншої сторони активізується діяльність місцевих органів влади, спрямована на реалізацію специфічних цілей розвитку місцевих співтовариств, що знаходить своє формальне відбиття в прийнятої ЄС в 1990 р. Європейської Хартії про місцеве самоврядування. Цей етап розвитку регіональної політики проходив на тлі нової економічної кризи, що охватили країни Заходу після 1974 р. Внаслідок ослаблення інвестиційної діяльності трохи звузився інструментарій регіональної політики, що, однак не змогло зупинити розвиток системи регіонального програмування й у якомусь ступені стимулювало виділення двох вищезгаданих нових напрямків. Так, інтерес до наднаціональної політики багато в чому був пов'язаний із зусиллям макроекономічного компонента в державному антикризовому регулюванні. Умови кризи, у свою чергу, стимулювали збільшення розривів у рівнях соціально-економічного розвитку країн ЄС [19, с. 8-9].

Активізація як специфічного напрямку муніципальної політики, обумовлена прискореними темпами передачі на муніципальний рівень не тільки прав, але й обов'язків, раніше покладених на центральні й регіональні органи влади. При цьому переміщення повноважень найчастіше не підкріплювалося переміщенням на муніципальний рівень адекватних джерел доходів.

П'ятий етап: з 1993 р. по теперішній час. Підписання Маастрихтських угод відкрило дорогу до перетворення Європи національних держав у Європу регіонів. І хоча ці ідеї переважно реалізуються співтовариства, у випадку їхнього успіху, вони знаменують принципово новий рубіж у розвитку регіональної політики в цілому [1, с. 4].

Позитивний і негативний досвід реалізації регіональної політики.

Таким чином, еволюція регіональної політики на Заході в цілому йшла в загальному руслі трансформації ролі контрактної держави в сучасній ринковій економіці. Факторами, що зм'якшують неминучі протиріччя між різнорівневими владними структурами стали специфікація й захист Федеральним Центром прав власності, що виникають на регіональному й місцевому рівні управління, що у свою чергу спирається на чітку специфікацію повноважень у сфері забезпечення населення чистими суспільними й локальними суспільними благами, а також закріплення за територіальними органами влади джерел доходу, достатніх для виконання їхніх повноважень. Важливу роль у підвищенні ефективності роботи різнорівневих органів управління зіграла інституціоналізація норм і правил поведінки, що складаються в процесі їхніх постійних взаємодій. Зокрема в окремі напрямки юридичних наук виділилися муніципальне й регіональне право.

Разом з тим необхідно відзначити, що незважаючи на розширення самостійності територіальних органів влади, кінцеві результати реалізованих заходів у значній мірі визначалися збереженням і розвитком ролі, що конституює, Центр, що виступає гарантом дотримання прав як населення окремих територіальних утворень, так і суспільства в цілому.

Безумовно, діяльність держави в сфері регіональної політики не є апріорно ефективною. До найбільше що часто зустрічаються в цій сфері провалам держави можна віднести:

  • невідповідність між обсягом закріплених повноважень і джерелами їхнього фінансування для органів влади різних рівнів;

  • недосконалість критеріїв оцінки ефективності діяльності федеральних, регіональних і місцевих органів влади;

  • імовірність досягнення результатів, відмінних від поставлених (наприклад, у чинність асиметричності інформації відносно особливостей соціально-економічного розвитку окремих територій країни або навпроти, маніпулюванні на регіональному й місцевому рівнях при виконанні приписань Федерального Центра);

  • нерівномірний розподіл ресурсів (наприклад, при відсутності або неефективності систем міжбюджетних відносин) [7, с. 98].

Однак рівноцінних субститутів державі в цій сфері поки не існує й подальший розвиток регіональної політики держав з ринковою економікою, мабуть, буде йти в напрямку вдосконалювання вже досягнутих результатів.


1.3 Регіональна політика Європейського Союзу


Історію розвитку регіональної політики Європейського Співтовариства можна розділити на два періоди.

Перший період з 1975 по 1988 р., коли політика Співтовариства базувалася на системі квот спільного фінансування регіональної політики країн-членів. Незважаючи на прийняті зобов'язання проводити регіональну політику, зафіксовані в Римському Договорі, перший специфічний інструмент регіональної політики - Європейський фонд регіонального розвитку - був створений лише в 1975 році після приєднання до Співтовариства З'єднаного Королівства й Данії [7, с. 102].

До кінця 80-х років асигнування ЄС в області регіональної політики використовувалися для фінансування заходів і регіонів, обумовлених національними урядами. Зі збільшенням європейської інтеграції - прийняття Єдиного Європейського Закону й приєднання до Співтовариства Іспанії й Португалії - зростала потреба в більш активних і скоординованих діях, спрямованих на ліквідацію регіональної нерівності. У зв'язку із цим в 1988 році була проведена корінна реформа регіональної політики Співтовариства, що фактично з'явилося початком проведення самостійної й ефективної регіональної політики на рівні ЄС.

Реформа вимагала перегляд составу й способів застосування “інструментів структурної політики” країнами ЄС, спрямованих на регіональний розвиток, забезпечення зайнятості, навчання, а також на розвиток сільськогосподарських районів. Це також привело до істотного збільшення бюджетних асигнувань Структурного Фонду, які зросли вдвічі за період з 1987 по 1993 рік. Після підписання договору Maastricht Treaty, що передував утворенню економічного союзу й створенню єдиної грошової системи, в 1993 році був початий новий перегляд регіональної політики ЄС із метою її наближення до потреб двох скандинавських країн (Швеції й Фінляндії), що приєдналися до ЄС, і забезпечення додатковій підтримці рибальству. Бюджетні ресурси були знову збільшені. До кінця 90-х років на частку “структурної” діяльності ЄС доводилося більше 35% витрат - близько 27,4 млрд. екю в 1999 році - у порівнянні з 7 млрд. екю, або 19% бюджету, в 1987 році [12, с. 14].

Цілі й принципи регіональної політики.

Із часу підписання Римського Договору в 1957 році ЄС прагне скоротити регіональна нерівність. Ця ціль, підтверджена в Договорі про Утворення Європейського Союзу, підписаному в Maastricht в 1991 році, укладається в зменшенні нерівності в рівнях розвитку найбільш розвинених і найбільш відсталих регіонів.

За минулі 25 років доцільність проведеної ЄС регіональної політики неодноразово одержувала підтвердження: соціальна рівність - неприйнятність великого розриву з погляду рівня доходів і зайнятості; продуктивність - здатність ЄС направляти допомогу в найбільш слаборозвинені райони, залучаючи в такий спосіб ресурси, які раніше залишалися невикористаними; ефективність - роль ЄС у координуванні політики, що проводиться ЄС і країнами-членами в інтересах регіонального розвитку; а також інтереси європейської інтеграції - запобігання можливості того, що регіональна або соціальна нерівність поставить під погрозу подальший розвиток процесів інтеграції в Європі. Починаючи із середини 80-х років, цей акцент на інтересах європейської інтеграції як обґрунтування проведеної політики став особливо очевидний. На додаток до більш тісного політичного й економічного союзу, “економічна й соціальна згуртованість” була проголошена в якості однієї із задач, що стоять перед Співтовариством. “Згуртованість” визначалася як економічне забезпечення досить високого рівня доходів, конкурентноздатності й зайнятості, а також соціальна солідарність, що досягає шляхом зменшення нерівності в плані забезпечення зайнятості, соціальних можливостей і ліквідації вбогості [11].

Після реформи Структурних Фондів в 1988 році, їхня діяльність стала базуватися на декількох ключових принципах:

  • концентрація ресурсів у найбільш нужденних регіонах і групах регіонів - і особливо в регіонах, що ставляться до так називаної Цілі 1 (структурно відсталі регіони). Сюди ж входять і регіони, що ставляться до Цілі 2 ( щоприходять у занепад промислові регіони), Цілі 5 (сільські райони) або Цілі 6 (райони з низькою щільністю населення);

  • фінансування розглядається скоріше як довгострокова програма, а не як одноразовий проект;

  • політика здійснюється шляхом установлення відносин партнерства між Європейською Комісією, національним урядом і місцевою й регіональною владою;

  • принцип додатковості, коли фінансування на рівні ЄС доповнює, а не заміняє собою ресурси, ассигнуємі на ці цілі на національному рівні;

  • принцип субсидіарності, при якому управління ресурсами здійснюється на самому нижньому залежно від ситуації адміністративному рівні - регіональному, національному або європейському [12, с. 16].

Крім того, істотна увага приділяється контролю й оцінці, що дозволяє забезпечувати ефективне використання фондів.

Регіональна політика побудована на принципах солідарності й спрямована на економічний розвиток найбільш відстаючих регіонів країн Європейського Союзу.

В 2007-2013 р. загальний бюджет у розмірі 313 млрд. EUR спрямований на виконання трьох головних задач. Перша з них - конвергенція. Це найбільш значима із завдань, що отримає 78% загального, що розподіляє через структурні фонди й фонд вирівнювання бюджету для фінансування проектів на розвиток регіонів, у яких ВВП на душу населення становить менш 75% від середнього по ЄС [8].

Друга задача - регіональна конкурентноздатність і зайнятість. У рамках виконання цієї задача основна увага буде приділятися підтримці й проведенню економічних і соціальних реформ, впровадженню інновацій і розвитку соціальної сфери для підвищення економічної привабливості регіонів, що не входять у число підтримуваних у рамках першої задачі.

Нарешті, третя - це європейське територіальне співробітництво. Дане завдання спрямоване на посилення трансграничного й міжрегіонального співробітництва, розвиток загальної інфраструктури, економічних зв'язків і мереж компаній малого й середнього бізнесу й базується на існуючій програмі INTERREG.

Регіональна політика - це не проста перерозподіл коштів багатих регіонів на користь бідних. Це продумана стратегія інвестицій і цілеспрямованих реформ, що допомагає людям знайти роботу й жити краще в їхньому місті або сільській місцевості. Зайнятість, тренінг, конкурентноздатність компаній, інвестиції в інфраструктуру, інформаційне суспільство, дослідження, якість навколишнього середовища - все це пріоритети регіональної політики.

Структура управління.

Відображаючи прийнятий програмний підхід, політика Структурного Фонду вибудовується навколо двоступінчастого або триступінчастого процесу планування (двоступінчастого - для Цілей 2, 5 й 6, і, як правило, триступінчастого - для більше складних планів Цілі 1). Побудовані на принципах партнерства й субсидіарності, плани регіонального розвитку розробляються країнами-членами звичайно на регіональному рівні із залученням різних комбінацій партнерів (урядові департаменти, місцеві влади, агентства по розвитку, навчальні інститути, екологічні організації й т.д.) [13, с.30].

Плани для середньострокових програм (1989-93 р., 1994-99 р., 2000-2006 р.) погоджуються з Європейською Комісією з метою розробки загальної стратегії здійснення програми, встановлення пріоритетів, заходів надання підтримки, фінансової допомоги, що надається всіма партнерами, а також механізму здійснення. Звичайно фонди використовуються для часткового фінансування проектів у різних сферах економічного розвитку: допомога бізнесу, економічна й фізична інфраструктура, наукові дослідження, технічна модернізація, людські ресурси, туризм, навколишнє середовище, відродження міст. За перші два програмних періоди було здійснено близько 300 багаторічних програм. Підраховано, що по всім 15 країнам ЄС близько 30% ресурсів Структурних фондів витрачено на розвиток інфраструктури (тобто транспорт, зв'язок, енергетику, водопостачання й т.п.), 30% - на проведення політики в області зайнятості, освіту, перекваліфікацію, і 40% - на інвестиції у виробництво, особливо як підтримка малих і середніх підприємств [13, с. 31].

Політичні інструменти.

Основними механізмами Співтовариства в області регіонального розвитку є чотири Структурних Фонди: Європейський фонд регіонального розвитку, Європейський соціальний фонд, Європейський фонд керівництва й гарантій в області сільського господарства; Секція керівництва й фінансування в рибальській галузі, кожний з яких вирішує специфічні завдання й діє у своїй галузі економіки. Додаткова допомога найбільш слаборозвиненим країнам виявляється через Інтеграційний Фонд із метою сприяння їхнім зусиллям, спрямованим на зближення економічних систем країн-членів і на створення єдиної грошової системи ЄС. Крім того, у Співтоваристві діють ще 13 менш масштабних ініціатив (фінансованих за рахунок Структурних Фондів), спрямованих на вирішення проблем у конкретних районах або секторах економіки, які, як уважається, недостатньо охоплені іншими програмами. Ці Ініціативи, що діють у форматі програм, одержали наступні робочі найменування [5, с. 7]:

1. "Інтеррег". Сприяння міжрегіональному співробітництву, у тому числі прикордонних регіонів ЄС із регіонами третіх країн (включаючи просторове міжрегіональне планування розвитку), у тому числі в сфері енергетики, транспорту, водного господарства, охорони середовища й розвитку прибережних зон.

2. "Зайнятість" із чотирма підпрограмами: "Терміново", "Старт для молодих", "Обрій" й "Прилучення до праці". Сприяння виробничому навчанню й перекваліфікації жінок, молоді, інвалідів і представників маргінальних верств населення в порядку їхньої підготовки до виходу на ринок праці.

3. "Лідер II" . Фінансування місцевих проектів розвитку в сільських районах, у тому числі з упором на захист середовища перебування (збереження культурної спадщини, екосистем, утилізація сміття, екологічний туризм, вирощування сільгосппродукції без застосування хімії й т.п.).

4. "Адаптація й Адаптація-біс". Сприяння в пристосуванні робочої чинності до умов, що змінюються, виробництва, у тому числі через навчання, перекваліфікацію, консультування, служби зайнятості й т.д.

5. "Малий і середній бізнес". Сприяння створенню й підвищенню конкурентноздатності дрібних і середніх підприємств, у тому числі на зовнішніх ринках (зміцнення технічної бази, освоєння сучасних навичок керування, підключення до систем надання ділових послуг, сприяння взаємним контактам і т.п.).

6. "Урбанізація". Реконструкція кризових районів у містах, у тому числі через облаштованість, озеленення, створення нових робочих місць і нормального соціального середовища перебування (охорона здоров'я, безпека й ін.).

7. "Конверсія". Сприяння в конверсії оборонних підприємств на мирні цілі, особливо в регіонах, де вони є профілюючими в економіці й соціальній сфері.

8. "Регіс II". Залучення в господарське життя ЄС його віддалених (заморських) регіонів.

9. "Ресайдер II" - програма з виводу зі структурної кризи сталеливарної промисловості країн-членів, у тому числі шляхом освоєння нових технологій і виробів, перепрофілювання підприємств, диверсифікованості галузевої структури регіонів і т.д.

10 - 11."Ретекс" й "Решар II" - те ж для кризових районів текстильної й вугільної промисловості.

12."Світ" - особлива програма сприяння світу й примиренню в Ольстере й у його відносинах із шістьома прикордонними графствами Ірландії.

13."Риба". Модернізація рибного господарства й сприяння диверсифікованості економіки прибережних рибальських районів ЄС.

Як ми вже відзначали, Фонди звичайно використаються для часткового фінансування проектів по економічному розвитку диверсифікованості, створенню робочих місць, інвестуванню в промисловість, інфраструктуру, підтримці малих і середніх підприємств, науковим дослідженням і розробкам, туризму й навчанню. Розподіл витрат між цими сферами в рамках однієї програми регіонального розвитку залежить від характеру соціально-економічних проблем, що стоять перед відповідним регіоном, пріоритетів в області економічного розвитку, обумовлених урядом відповідної країни, і впливу, надаваного Європейською Комісією.

Виділення країнам-членам коштів зі Структурних Фондів провадиться відповідно до Цілей, певними Структурними Фондами.

У регіонах, віднесених до Цілі 5 проживає менше одної десятої населення ЄС (8,8%), і сюди також відносяться ділянки територій всіх країн за винятком трьох, повністю віднесених до Цілі 1. Основним критерієм є низький рівень соціально-економічного розвитку, вимірюваний часток ВВП на душу населення. Крім того, при віднесенні регіону до цієї групи враховуються наступні фактори: високий відсоток населення, зайнятого в сільському господарстві; низький рівень доходів у сільському господарстві; а також несприятлива демографічна ситуація. Як й у випадку Цілі 2, передбачуваний список регіонів Цілі 5 був переданий країнами на обговорення в Комісію [1, с. 20].

І, нарешті, Ціль 6 стосується тільки до Фінляндії й Швеції й охоплює лише 0,4% населення країн ЄС. Ціль 6 передбачена Договором про приєднання нових країн і стосується регіонів із щільністю населення менш 8 чоловік на квадратний кілометр. Список регіонів був визначений у протоколі до Договору.

Програми регіонального розвитку мали величезне значення в процесі інтеграції нових країн до складу ЄС. Зіграли свою роль не тільки безпосередньо фінансові кошти, що направляють на підтримку необхідних трансформацій і реформ, але й те, що регіональні влади й представники бізнесу країн-новачків навчилися працювати із програмами ЄС, грати по загальним для Європи правилам, мислити й діяти відповідно до логіки програм Європейського Союзу.

Для країн - нових членів ЄС регіональна політика є одним з національних пріоритетів. Наприклад, уже зараз помітна істотна різниця між західними (близькими до Німеччини) і східними регіонами Польщі.

Республіка Бєларусь у даний момент може брати участь у декількох програмах трансграничного співробітництва INTERREG: “Польща - Україна - Бєларусь”, “Литва - Латвія - Бєларусь” і співробітництво країн регіону Балтійського моря. Уже підтримані й одержують фінансування проекти, спрямовані на розвиток трансграничного туризму, екологічної безпеки й освіти.


1.4 Проблеми розвитку комунітарної регіональної політики


Переконання, що люди можуть виховати в собі гарні якості характеру й прожити змістовне життя, головним чином, вступивши в об'єднання або союз, якому властива близькість стосунків, загальні моральні підвалини, довгострокові взаємні зобов'язання, почуття товариства й громадянинство.

Коммнітаризм — ідеологія кінця XX века, прагнуча до сильного гражданскому обществу, основою якого є місцеві співтовариства й неурядові общественние организации, а не окремі особистості. Комунітаризм виступає за надання безкоштовної освіти, програми з підвищення моральності та захисту оточуючого середовища. Він жорстко погоджує права особистості й права підприємців із соціальною відповідальністю й допускає їхнє обмеження в тих випадках, коли вони надаються суспільством і реалізуються за рахунок государства [21, с. 208].

Комунітаризм у його різних формах у цей час робить все більший вплив на теорію державного управління, особливо в США. Принаймні з кінця 1960-х рр. державне управління переживало кризу ідентичності в політичному й інтелектуальному житті. Його роль у суспільному житті США постійно піддавалася сумніву й глузуванням. Все більше число теоретиків-керівників вивчають комунітаризм, сподіваючись побудувати більше міцну основу своєї діяльності в даній галузі [16, с. 65].

Багато хто з даних теоретиків запозичають лише окремі ідеї комунітаризму й ніколи б не назвали себе його прихильниками. Проте такі поняття комунітаризму, як грамадянинство, суспільне благо, цивільні чесноти й участь у демократичних процесах, значною мірою надихають їхню діяльність.

Так, наприклад, Террі Купер, звертаючись до історії США, розробляє теорію громадянинства для державних службовців з метою відродити "етичну", або високу, традицію громадянинства в американській політиці. Він підкреслює, що державні керівники відіграють вирішальну роль в "поступовому й складному процесі формування почуття приналежності до демократичного політичного співтовариства, у якому правильно особистий інтерес, що розуміє, може одержувати підтримку й розвиток". Автор вказує, що люди, що стоять на службі держави, зобов'язані зв'язувати ліберальну ідею особистої вигоди з поняттям комунітаризма про загальне добро. Таким чином, відповідно до Купера, державні керівники - це громадяни у високому сенсі слова, покликані донести до суспільних мас поняття про високе громадянинство. Це спричинить до життя, по думці автора, справжню демократичну підзвітність й активну суспільну діяльність.

У роботах Т. Купера, а також Дж. Рора, що займається питаннями конституційної теорії й адміністративної відповідальності, і К. Стіверс, що розглядає поняття лідерства, підзвітності, участі й відповідальності в адміністративній теорії з позицій фемінізму, підкреслюються протиріччя між принципами комунітаризму й лібералізму в американському політичному житті. І кожний з авторів прагне знайти якийсь розумний компроміс й уникнути крайностей, що загрожує зловживаннями [16, с. 69].

Більшість дослідників питань управління згодні з тезою комунітаризма про те, що співтовариство варто розглядати в різноманітті його прояву. З іншого боку, їхньої роботи відображають часто суперечливі погляди на суть цього явища, на мети й процеси, властивому цьому складному й важливому атрибуту всіх політичних суспільств.

Приклад коммунитарної регіональної політики (РП), мабуть, найбільше яскраво демонструє характерні риси підходу Європейського Союзу до формування напрямків своєї політики, його гнучкість й оперативність, коли зміна ситуації не спричиняє миттєву реакцію. Зародившись у післявоєнні роки у форму заходів надзвичайного характеру, сьогодні РП перетворилася в постійно діючий фактор, без якого, мабуть, немислима повноцінна інтеграція.

Для ЄС у цей час характерне стійке підвищення інтересу до регіональної проблематики взагалі й до РП, як коштам згладжування соціально-економічних диспропорцій у рівнях розвитку між регіонами, зокрема.

Цікаво, що таке різке підвищення інтересу характерно й для України: тема регіонального розвитку, подібно багатьом іншим, не перетворилася в тему-одноденку.

Історія формування РП Європейського Союзу вкрай насичена й напружена, хоча й не занадто довга: фактично активна РП почала провадитися із середини 70-х років. Не вдаючись у подробиці різних етапів її формування, проте необхідно згадати про радикальну реформу Структурних фондів (СФ) 1989 р., оскільки саме тоді були вироблені чіткі принципи діяльності фондів, а, фактично, і комунітарної РП. Так, реформа РП базувалася на чотирьох основних принципах [16, с. 107]:

  • усіляка концентрація коштів у найбільш нужденних регіонах;

  • програмний, а не проектний підхід;

  • партнерство на всіх рівнях: від національного до місцевого;

  • додатковість, тобто спільне виділення коштів з наднаціонального й національного бюджетів.

Реформа передбачала різке збільшення виділення фінансових коштів на заходи РП (фактично їхнє подвоєння); були виділені основні типи регіонів, що одержують допомогу через СФ. Трохи пізніше Маастріхтський договір передбачив створення нового фонду - Фонду Згуртування - спеціально для «підтягування» чотирьох найбідніших країн - Іспанія, Португалія, Греція й Ірландії.

Нові виклики ставить перед комунітарною РП глобалізацію економіки. У новому глобальному контексті РП ставиться завдання не просто шукати й мобілізувати внутрішні ресурси регіону для підвищення його конкурентноздатності в масштабах Союзу, але про конкурентноздатність цього регіону у світовому масштабі.

У саме останнім часом можна відзначити й нові тенденції. Насамперед це різке підвищення уваги до ролі й межах застосування принципу субсидіарності. Будучи на поверхні простим (мова йде про відповідність масштабу завдання рівню її виконання), цей принцип проте поки не піддається однозначному трактуванню, у такий спосіб й ЄС,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: