Xreferat.com » Рефераты по международным отношениям » Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике

Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике

листопада) японська вояччи­на влаштувала провокацію проти СРСР. У районі озера Ханко батальйон японських солдатів зі зброєю вдерся на радянську територію. Радянські прикордонники розгро­мили провокаторів. «Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу ре­акцію протесту в СРСР. 6 листопада 1937 р. до «Антикомінтернівського пакту» приєдналася Італія. Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські держави — Німеччина та Італія разом із мілітаристською Японією досягли полі­тичної єдності, яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного союзу, котрий відіграв вирі­шальну роль у розв'язанні другої світової війни.

Тим часом іспанські заколотники зазнали поразки під Мадридом. Але Італія та Німеччина посилили свою допо­могу Франко. Німецька авіація бомбардувала іспанські міста.

Західні держави продовжували негласно підтримувати режим Франко. В 1937 р. лише одна Англія надала таємну позику Франко на суму в 1 млн ф. ст. Франція передала йому золотий фонд Іспанії. 27 лютого 1939 р. уряди Франції та Англії офіційно визнали фашистський режим в Іспанії. Французьким послом при Франко був призна­чений маршал А. Петен — майбутній глава капітулянт­ської Франції.

В березні 1939 р. «п'ята колона» в Мадриді за підтрим­ки англійської й французької агентури здійснила перево­рот. Мадрид був захоплений фашистами, республіка роз­давлена. 2 квітня 1939 р. вже й США офіційно визнали франкістський уряд.

Отже, спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.

31. Становлення блоку агресорів

У 1922р. в Італії до влади прийшли фашисти. У січні 1933 р. до державного керма Німеччини стала очолювана Гітлером фішистська націонал-соціалістична робітнича партія. Встановленню фашистських режимів сприяло те, що фашизм найбільше відповідав зовнішньополітичним амбіціям певних політичних кіл, які не погоджувались з реаліями, що склалися у світі після війни. На початку 30х рр. позиція Франції погіршилась. Стала відчутнішою загроза її безпеці з боку Німеччини. Вона починає переговори з СРСР щодо укладення франко-радянського пакту про ненапад, який укладено у 1932р. У 1935р. до складу Німеччини в результаті плебісциту увійшла Саарська область. У березні 1936р. німецькі війська вступили в Рейнську область. Німеччина переозброїлась й була готова до агресивних дій. До середини 30х років Італія стала висувати вимоги щодо перегляду колоніальних володінь в Африці. У жовтні 1935р. вона напала на Ефіопію. Навесні 1936р. ця війна завершилася: Ефіопія стала італійською колонією.

Це була перша фашистська агресія. Влітку 1936р. генерал Франко вчинив заколот проти уряду Народного фронту Іспанії. В країні почалась громадянська війна. Франко підтримали Італія й Німеччина. Протягом 1936-1939рр було здійснено спільну італо-німецьку інтервенцію в Іспанії. Італо-німецька інтервенція й політика невтручання західних держав. Події в Іспанії через те, що в них брали участь кілька держав, перетворилися на затяжинй регіональний конфлікт на європейському континенті. Він згубно позначився на усій системі МВ того часу.

Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італій­ський союз. Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайсько­му басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Іта­лією Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».

А рівно через місяць - 25 листопада 1936 р. - в Бер­ліні був підписаний договір між Німеччиною і Японією, відо­мий як «Антикомінтернівський пакт». Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж са­ме будь-якій третій державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії пакту визначався в 5 ро­ків. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати необхідних заходів щодо «агентів Комінтерну». А в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних до­говорів, які б суперечили духові даної угоди». Вже наступного дня (26 листопада) японська вояччи­на влаштувала провокацію проти СРСР. У районі озера Ханко батальйон японських солдатів зі зброєю вдерся на радянську територію. Радянські прикордонники розгро­мили провокаторів. «Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу ре­акцію протесту в СРСР. 6 листопада 1937 р. до «Антикомінтернівського пакту» приєдналася Італія. Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські держави - Німеччина та Італія разом із мілітаристською Японією досягли полі­тичної єдності (вісь Рим-Берлін-Токіо), яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного союзу, котрий відіграв вирі­шальну роль у розв'язанні другої світової війни.

Спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.

32. Криза Вашингтонської системи (агресія Японії)

Після підписання з Німеччиною «Антикомінтернівського пакту» Японія почала новий етап своєї агресії в Китаї. В прийнятій ще в серпні 1936 р. в Японії новій зовнішньополітичній програмі «Основні принципи націо­нальної політики» ставилися завдання «ліквідувати загро­зу з півночі, з боку Радянського Союзу», «зустріти у все­озброєнні Англію та Америку», поширити «національне й економічне просування на південь, особливо в район країн південних морів». Зазначалося, що основна мета зовнішньої політики Японії - «перетворити імперію но­мінально й фактично на стабілізуючу силу в Східній Азії».

Спочатку японська вояччина, згідно з «меморандумом Танаки», вдерлася на територію Монгольської Народної Республіки (березень 1936 р.). Але радянський уряд 12 бе­резня 1936 р. підписав із МНР протокол про взаємну до­помогу на 10 років. Монгольські війська разом з Черво­ною Армією розгромили японських інтервентів. Це зму­сило Японію змінити напрямок своєї агресії.

7 липня 1937 р. японські агресори, спровокувавши інци­дент в 10 км від Пекіна, без оголошення війни вдерлися в Північний Китай і за короткий час захопили Пекін, Тянь­цзінь. Калган та ряд інших міст. Вони збиралися створи­ти на окупованих територіях п'яти північних китайських провінцій маріонеткові режими (щось на зразок Маньчжоу-Го, утвореного японцями в окупованій Мань­чжурії 1 березня 1932 р. на чолі з маріонетковим імпера­тором Пу Ї). Через місяць японські війська висадилися бі­ля Шанхая, захопили його й попрямували на захід, здо­були Нанкін (тодішню столицю Китаю) та Ханькоу, захо­пили велику територію. Починаючи з 1939 р. й до 1944 р. Японія дещо припинила наступальні операції й організу­вала блокаду морського узбережжя Китаю, намагаючись перекрити шляхи постачання йому зброї. Становище Китаю в цих умовах значною мірою зале­жало від позицій великих держав.

США, додержуючись «доктрини Стімсона» (від 7 січ­ня 1932 р.), «не визнавали» захватів Японії в Китаї. 16 липня 1937 р. державний секретар К. Хелл направив звер­нення до 62 країн-учасниць пакту Бріана-Келлога, де вкрай обережно осуджував політику Японії, навіть не на­зивав її агресором і не пропонував нічого конкретного для припинення цієї війни. Американський закон про нейтралітет забороняв експорт воєнних матеріалів до воюючих країн. Користуючись тим, що ні Японія, ні Ки­тай не оголошували стану війни, Ф. Рузвельт заявив, що на них дія цього закону не поширюється. Американські поставки в Японію в 1937 р. збільшилися майже в 3 рази порівняно з 1936 р. й продовжували зростати. Поставки ж у Китай через японську морську блокаду зменшилися. 5 жовтня 1937 р. у своїй промові в Чикаго Рузвельт за­кликав до створення «карантину» щодо японського агре­сора. Суперечності між США й Японією ще більше загострилися після потоплення японською авіацією в груд­ні 1937 р. трьох американських танкерів. Проте в цілому політика США щодо Японії залишалася незмінною.

Ліга Націй зайняла нерішучу позицію. У Брюссель­ській конференції учасників Вашингтонського «Договору 9-ти» в листопаді 1937 р. Японія відмовилася брати участь. Взяли участь СРСР і всього 19 держав. У прийнятій 24 листопада резолюції, за яку не голосувала Італія, Японія не називалася агресором. Тільки СРСР по­рушив питання про санкції проти неї. Як і раніше, Ліга Націй пропонувала Японії й Китаю «припинити ворожі дії й продовжити переговори». Західні держави не бажали втручатися в японсько-китайську війну, фактично поту­рали Японії.

СРСР, осудивши агресію Японії, вдався до конкретних заходів. 21 серпня 1937 р. він підписав з Китаєм договір про ненапад на 5 років і значно збільшив йому воєнні поставки, а також надав позики (в 1938 р. — на 100 млн доя., а в 1939 р. — на 150 млн). У червні 1939 р. в Москві між обома державами був підписаний торговельний договір, який пе­редбачав посилення радянської допомоги Китаю. Радян­ський Союз направляв у Китай літаки, танки, гармати, боєприпаси, бензин і т. п. Радянські льотчики прикривали китайські міста від японської авіації, бомбардували японські військові об'єкти на Тайвані, їхні кораблі на річці Янцзи.

В той час японська вояччина здійснила воєнні провока­ції проти Радянського Союзу. В липні — серпні 1938 р. во­на атакувала радянський кордон у районі озера Хасан. Це не був звичайний прикордонний інцидент — японці вико­ристовували важку артилерію. Радянські війська розгроми­ли й відкинули агресорів з радянської території. Було підписано перемир'я.

Проте японські мілітаристи на цьому не зупинилися. 11 травня 1939 р. вони вдерлися на територію Монголь­ської Народної Республіки в районі річки Халхін-Гол. Японська вояччина розраховувала з боями захопити не тільки Монголію, а й частину радянської території. Однак 20 серпня радянські та монгольські війська перейшли в рішучий наступ і за 10 днів закінчили оточення та роз­гром японських інтервентів. І це за день до початку дру­гої світової війни. 15 вересня 1939 р. Японія змушена була підписати з СРСР та МНР угоду про припинення воєнних дій з 16 вересня.

Воєнна агресія Італії, Німеччини та Японії в 1935 - 1937 рр. остаточно розставила на протилежних позиціях два блоки держав у капіталістичному світі. Західна полі­тика «невтручання», «умиротворення» мілітаристських держав, їх відмова від радянських пропозицій колектив­ної відсічі агресорам неминуче вели до нової світової вій­ни.

33. Поширення японської агресії в Китаї та розпад Вашингтонської системи.

7 липня 1937 р. японські агресори, спровокувавши інци­дент в 10 км від Пекіна, без оголошення війни вдерлися в Північний Китай і за короткий час захопили Пекін, Тянь­цзінь, Калган та ряд інших міст. Вони збиралися створи­ти на окупованих територіях п'яти північних китайських провінцій маріонеткові режими (щось на зразок Маньчжоу-Го, утвореного японцями в окупованій Мань­чжурії 1 березня 1932 р. на чолі з маріонетковим імпера­тором Пу І). Через місяць японські війська висадилися бі­ля Шанхая, захопили його й попрямували на захід, здо­були Нанкін (тодішню столицю Китаю) та Ханькоу, захо­пили велику територію. Починаючи з 1939 р. й до 1944 р. Японія дещо припинила наступальні операції й організу­вала блокаду морського узбережжя Китаю, намагаючись перекрити шляхи постачання йому зброї.

Становище Китаю в цих умовах значною мірою зале­жало від позицій великих держав. Яка ж була реакція ве­ликих держав на події в Китаї?

США, додержуючись «доктрини Стімсона» (від 7 січ­ня 1932 р.), «не визнавали» захватів Японії в Китаї. 16 липня 1937 р. державний секретар К. Хелл направив звер­нення до 62 країн — учасниць пакту Бріана—Келлога, де вкрай обережно осуджував політику Японії, навіть не на­зивав її агресором і не пропонував нічого конкретного для припинення цієї війни. Американські поставки (в тому числі стратегічних матеріалів) в Японію в 1937 р. збільшилися майже в 3 рази порівняно з 1936 р. й продовжували зростати. Поставки ж у Китай через японську морську блокаду зменшилися.

Ліга Націй зайняла нерішучу позицію. У Брюссель­ській конференції учасників Вашингтонського «Договору 9-ти» в листопаді 1937 р. Японія відмовилася брати участь. Зате взяли участь СРСР і всього 19 держав. У прийнятій 24 листопада резолюції, за яку не голосувала Італія, Японія не називалася агресором. Тільки СРСР по­рушив питання про санкції проти неї. Як і раніше, Ліга Націй пропонувала Японії й Китаю «припинити ворожі дії й продовжити переговори». Західні держави не бажали втручатися в японсько-китайську війну, фактично поту­рали Японії.

СРСР, осудивши агресію Японії, вдався до конкретних заходів. 21 серпня 1937 р. він підписав з Китаєм договір про ненапад на 5 років і значно збільшив йому воєнні поставки, а також надав позики (в 1938 р. — на 100 млн дол., а в 1939 р. — на 150 млн). У червні 1939 р. в Москві між обома державами був підписаний торговельний договір, який пе­редбачав посилення радянської допомоги Китаю. Радян­ський Союз направляв у Китай літаки, танки, гармати, боєприпаси, бензин і т. п.

34. Аншлюз Австрії, його наслідки та позиція великих держав.

У другій половині 30-х років значно зросли військово-промислова могутність і вплив у Європі фашистської Ні­меччини. В 1938 р. вона виробляла 12 % світової промис­лової продукції й стала другою індустріальною державою в Європі після СРСР. З 1933 р. до 1939 р. її військові ви­трати зросли в 10 разів. У 1937 р. Німеччина мала 42 ди­візії, в 1939 р. — вже 103 дивізії з 4 млн солдатів. Німець­кий уряд відкрито проголошував свої наміри розширяти агресію в Європі.

Все це створювало небезпечну ситуацію на континен­ті. Проте західні великі держави вперто відхиляли пропо­зиції Радянського Союзу про створення системи колек­тивної безпеки. Навіть на прямі загрози Берліна західні держави відповідали політикою «невтручання» й «умиро­творення», сподіваючись, що німецька агресія буде спря­мована на Схід і не зачепить їхніх територій.

  • У відповідності із зовнішньополітич­ними планами в європейських країнах відбулися зміни в їхньому керівництві. Гітлер у лютому 1938 р. замінив по­міркованих керівників на більш рішучих нацистів — мі­ністром закордонних справ став Й. Ріббентроп, головно­командуючим — генерал Браухіч, начальником штабу — генерал Кейтель.

В Англії Н. Чемберлен призначив міністром закордон­них справ замість А. їдена лорда Е. Галіфакса, який в листопаді 1937 р. був прийнятий Гітлером і в розмові з ним дав зрозуміти, що Англія не реагуватиме в разі загарбання Німеччиною Австрії, Чехословаччини й Гдан­ська. Англійським послом у Берліні став германофіл Н. Гендерсон, який у березні 1938 р. вів переговори без­посередньо з Гітлером, пропонуючи йому укласти друж­ній договір з Англією. Він підкреслював, що йдеться не про якусь торговельну угоду, а про «встановлення основи для справжньої й щирої дружби між двома країнами».

У Франції тоді уряд очолив замість Леона Блюма від­вертий антикомуніст К. Шотан, який у листопаді 1937 р. таємно приймав у Парижі фон Папена й планував запро­понувати Гітлеру «разом заснувати європейську політику на нових і здорових засадах, — це була б всесвітньо-істо­рична подія».

Державний департамент США відкликав з Берліна ві­домого антифашиста У. Додда й призначив своїм послом профашистськи настроєного X. Вільсона. Через посла у Франції У. Булліта, який відвідав Берлін, Вашингтон по­відомив, що не заперечуватиме проти зазіхань Німеччини щодо Австрії та Чехословаччини. 8 березня 1938 р. (за 4 дні до загарбання Австрії німцями) Берлін відвідав ко­лишній президент США Г. Гувер, який у дружній розмо­ві з Гітлером та Герінгом запевняв їх у солідарності Ва­шингтона з планами Берліна.

Отже, загальна західна політика «умиротворення» фа­шистської Німеччини всіляко сприяла здійсненню агре­сивних планів Гітлера. Черговою жертвою фашистської агресії стала Австрія.

У лютому Гітлер викликав у Берлін австрійського канцлера К.Шушніга, поводився з ним брутально, вима­гав свободи діяльності нацистів і призначення міністром внутрішніх справ Австрії нацистського лідера А. Зайсс-Інкварта. Шушніг прийняв ультиматум, але ще зробив спробу навіть провести у своїй країні 13 березня 1938 р. плебісцит з питання незалежності. Проте за вимогою Берліна Шушніг мусив піти у відставку, замість нього 11 березня канцлером був призначений гітлерівський ставле­ник Зайсс-Інкварт. А наступного дня — 12 березня 1938 р. — опівдні за проханням нового канцлера Німеччина без жодного пострілу ввела свої війська в Австрію. Було здійснено приєднання (аншлюс) Австрії до Німеччини.

Великі західні держави майже не відреагували на цю подію. Ще напередодні (11 березня) Галіфакс запевняв у Лондоні Ріббентропа, що Англія не втручатиметься в авст­рійське питання. Міністр фінансів Саймон пізніше за­явив, що, мовляв, Англія взагалі ніколи не давала гарантій Австрії. Державний секретар США К. Хелл повідомив, що це питання «не торкається Сполучених Штатів».

Посли Англії та Франції в Берліні намагалися було «протестувати» проти насильницьких дій Німеччини, але їх навіть не прийняли. 2 квітня 1938 р. західні країни ви­знали анексію Австрії й перетворили свої посольства у Відні в консульства. Між іншим, у Мадриді через рік во­ни повелися протилежним чином, визнавши фашист­ський уряд Франко.

Радянський Союз зайняв принципову позицію й за­явив рішучий протест проти загарбання Австрії Німеччи­ною, визначивши дії останньої як агресію й загрозу без­пеці не тільки 11 сусіднім із Німеччиною країнам, а й усьому світові. Проте Англія та Франція відхилили радян­ську пропозицію організувати колективний захист неза­лежних країн.

Аншлюс Австрії дуже загострив політичне становище в Європі. Німеччина значно збільшила свій військово-промисловий потенціал і почала готуватися до нових аг­ресивних дій. У Римі 16 квітня 1938 р. була підписана англо-італійська угода (так звана «джентльменська»), за якою Лондон визнав загарбання Італією Ефіопії, фактич­но підтримав італо-німецьку інтервенцію в Іспанії й по­годився на надання Італії англійських позик.

35. Мюнхенська угода.

Наступною жертвою гітлерівської Німеччини після Австрії мала ста­ти Чехословаччина. Німецькі кордони з трьох боків оточу­вали Чехословаччину. У квітні Гітлер під­писав «Зелений план», який передбачав окупацію Судет­ської області, і почав концентрувати війська на чехословацьких кордонах. Гітлер призначив виконання «Зеленого плану» на 1 жовтня 1938 р. Уряди Франції та Англії закликали президента Е. Бенеша розпочати прямі переговори з Генляйном і поступитися йому заради миру.

Радянський Союз у цій ситуації запропонував провести міжнародну конференцію заінтересованих держав, а також нараду військових представників СРСР, Франції та Чехо­словаччини. Однак уряди Франції, Англії й ЧСР відхили­ли радянські пропозиції. Тим часом англійський уряд роз­робив «план Z», за яким Чемберлен на зустрічі з Гітлером мав дати йому згоду на загарбання Судетської області.

13 вересня 1938 р. Прага задовольнила вимоги судет­ських німців про автономію їхньої області. Але це вже не задовольняло Гітлера. Гітлер запросив Чемберлена до Ні­меччини.

Переговори в Німеччині пройшли у вересні 1938 р. в три етапи.

  1. 15 вересня в резиденції Гітлера в Берхтесгадені від­булася його зустріч із Чемберленом. Гітлер фактично у формі ультиматуму вимагав анексії Судетської області до Німеччини. Чемберлен не заперечував, тільки відповів, що йому треба проконсультуватися зі своїм урядом і Францією.

Президент ЧСР Бенеш, уже погодившися на відділен­ня Судетської області, запитав уряди Франції, Англії та СРСР про їхні позиції. Париж і Лондон після консульта­ції 18 вересня наступного дня надіслали Бенешу спільний ультиматум про відторгнення Судетської області як «унесок у справу збереження миру».

Радянський уряд відповів 20 вересня, що СРСР на­дасть Чехословаччині негайну й дійову допомогу, якщо Франція теж виконає свої зобов'язання (згідно з договора­ми про взаємну допомогу 1935 р.). Тільки в грудні 1949 р. керівник КПЧ К. Готвальд розповів, як у вересні 1938 р. Й. Сталін просив через нього передати Е. Бенешу, що Ра­дянський Союз готовий надати конкретну воєнну допо­могу Чехословаччині й без Франції, але за двох умов: як­що Чехословаччина попросить Москву про таку допомо­гу і якщо сама захищатиметься від німецької агресії.

Але Англія та Франція 21 вересня попередили Бене­ша, що допомагати Чехословаччині не будуть, а якщо во­на прийме допомогу СРСР, західні держави разом з Ні­меччиною розв'яжуть «хрестовий похід» проти СРСР і зіт­руть Чехословаччину з лиця Землі.

В той самий день Бенеш прийняв цей ультиматум.

  1. 22 вересня в Годесберзі на зустрічі з Гітлером Чемберлен повідомив, що домігся згоди на анексію Судетської області також від французького та чехословаць­кого урядів. Але Гітлер вже вимагав негайно за 10 днів віддати Німеччині не тільки Судети, але й райони, де німці були в меншості, а також задовольнити територі­альні претензії Польщі та Угорщини.

Гітлер заявив, що не відмовиться від жодної зі своїх вимог, і запропону­вав скликати міжнародну конференцію 4-х держав (без СРСР і Чехословаччини). Гітлер запевняв, що «це — остання територіальна вимога, яку я висуваю в Європі».

  1. 29—30 вересня відбулася Мюнхенська конференція Гітлера, Муссоліні, Чемберлена й Даладьє з їхніми мініст­рами. Чехословацька делегація в зал засідань була не допущена. Сторони підписали основну угоду.

Мюнхенська угода про поділ Чехословаччини складала­ся з головної частини, додатка й трьох декларацій про «міжнародні комісії», які мали остаточно визначити кордо­ни ЧСР. Основний зміст угоди: а) Судетська область відді­ляється від Чехословаччини й передається Німеччині з 1 по 10 жовтня; б) все майно, в тому числі зброя, укріплення, особисті речі, худоба, меблі громадян, має залишатися на місці; в) Чехословаччина повинна задовольнити територі­альні претензії Польщі та Угорщини.

До яких же безпосередніх наслідків спричинилася Мюн­хенська конференція?

1. Це була цинічна змова Англії та Франції з фашист­ськими державами за спиною Чехословаччини про її роз­членування, «миротворчість» за чужий рахунок. Німеччи­на одержала 1/5 території Чехословаччини й близько 1/4 її населення, майже половину чеської важкої промисло­вості. Німецький кордон проходив тепер у долині в 40 км від Праги.

Польща загарбала шматок чехословацької території з на­селенням 230 тис. чоловік. Угорщина захо­пила територію з населенням близько 1 млн чоловік. У Словаччині фашистський ставленик Тісо сформував са­мостійний уряд, а в березні 1939 р. проголосив самостій­ність цієї частини Чехословаччини. Одночасно самостій­ність проголосила Підкарпатська Русь.

Отже, Мюнхен «благословив» розчлену­вання Чехословаччини.

2. Мюнхенська змова фактично означала поразку са­мої політики «невтручання» й «умиротворення» фашист­ських агресорів.

3. «Мюнхенський мир» за одну ніч перетворив Фран­цію на жалюгідну другосортну країну, позбавивши її союз­ників й загальної поваги, Англії ж завдав такого нищівно­го удару, якого вона не знала в останні 200 років.

4. З вини західних держав зазнала поразки й радянська політика щодо створення системи колективної безпеки в Європі. СРСР залишався єдиною державою, яка осудила Німеччину й послідовно виступала за колективне отри­мання агресорів.

5. Мюнхенські рішення докорінно змінили стратегіч­не становище в Європі. Через 5 із половиною місяців Че­хословацька держава перестала існувати. Над Польщею з трьох боків нависли німецькі збройні сили. Західні країни опинилися перед суцільним італо-німецьким плацдармом від Середземномор'я до Скандинавії. Мюнхен став проло­гом до нової світової війни.

36. Англо-франко-радянські переговори щодо пакту про взаємодопомогу.

Переговори між СРСР, Англією та Францією відбувалися в Москві в три етапи.

1. Середина квітня — середина червня 1939 р. — обмін нотами, переговори з послами в Москві — У. Сідсом (Ан­глії) й Ж. Пайяром (Франції). Англія пропонувала Радян­ському Союзу дати односторонні гарантії Польщі та Ру­мунії. СРСР у відповідь 17 квітня запропонував Англії та Франції укласти на 5—10 років союзний договір із воєнною конвенцією про взаємну допомогу. Проте Ан­глія відмовилася від радянської ініціативи.

З травня М. Литвинова, прихильника європейської ко­лективної безпеки, на посаді наркома закордонних справ заступив В. Молотов. Це була ознака змін у зовнішній по­літиці СРСР. Радянський уряд шукав можливостей уникнуги воєнної загрози з боку Заходу й зміцнити безпеку країни шляхом переговорів з обома блоками.

Уряди Англії та Франції вважали свої контакти з Ра­дянським Союзом насамперед знаряддям тиску на Німеч­чину, аби домогтися від неї якихось поступок, і, крім то­го, як писав американський посол у Лондоні Дж. Кенне-ді (батько Джона Кеннеді), засобом «зв'язати Росію», щоб вона не уклала угоди з Німеччиною.

2 червня уряд СРСР передав Англії та Франції чіткі проекти договору про взаємодопомогу й воєнної конвенції трьох держав. Це внесло деякі зміни у ведення переговорів. Вирішено перейти від обміну нота­ми до прямих переговорів у Москві.

2. Другий етап — політичні переговори із середини червня до 23 липня 1939 р. Москва запросила до прямих перегово­рів міністра закордонних справ Англії. Але Галіфакс відмо­вився. В Москву направили У. Стренга — ке­рівника одного з департаментів Форін офісу. Стренг, звичайно, мало допоміг справі — Лондон дав йому вказівку саботувати й зволікати з переговорами.

У липні англійська дипломатія розглядала два можли­вих результати переговорів у Москві — їх зрив або укла­дення обмеженого пакту. Водночас вона вела таємні пере­говори з німецькими дипломатами. Так, радник Чемберлена Г. Вільсон мав бесіди з німецьким чиновником з особливих доручень X. Вольтатом щодо можливості під­писання англо-німецької угоди про відмову від застосу­вання сили у взаємовідносинах і про «розмежування сфер інтересів» (невтручання Німеччини в справи Британської імперії, а Англії — в справи «Великого німецького райху»).

Про це ж вели таємні переговори в Лондоні міністр зовнішньої торгівлі Р. Хадсон з X. Вольтатом, Г. Вільсон з німецьким послом Г. Дірксеном та особистим секрета­рем Ріббентропа Т. Кордтом.

Все це спонукало радянський уряд припинити не­ефективні політичні переговори з Англією та Францією й запропонувати їм проведення воєнних переговорів з ме­тою укладення воєнної конвенції.

3. Третій етап — воєнні англо-франко-радянські перего­вори. Вони відбулися в Москві 12 — 21 серпня 1939р.

Радянський уряд призначив для цих переговорів деле­гацію високого рангу — наркома оборони К. Є. Вороши-лова, начальника Генерального штабу Б. М. Шапошни-кова, наркома ВМФ М. Г. Кузнецова, начальника ВПС РСЧА О. Д. Локгіонова та ін. Це свідчило про велике зна­чення, яке надавав переговорам Радянський Союз.

Уряди Англії та Франції відрядили до Москви другоряд­них військових. Так, керівником англійської делегації був призначений відставний адмірал П. Дракс. У Москві виявилося, що в нього немає офіційних повноважень для підписання угоди.

Французьку воєнну місію очолив маловідомий генерал Ж. Думенк.

Англійський генерал Хейвуд заявив, що Англія може виставити 5 піхотних і 1 ме­ханізовану дивізію. Думенк зазначив, що французька ар­мія сконцентрується «на вигідних місцях для дії танків та артилерії й перейде в контратаку».

Переговори були не просто безглуздими, це було зну­щання над самою ідеєю воєнного співробітництва трьох держав перед загрозою агресії Німеччини.

Начальник Генерального штабу Червоної Армії Б. М. Шапошников у доповіді 15 серпня виклав радян­ські пропозиції: Радянський Союз готовий виставити проти агресора в Європі 136 дивізій, 5 тис. важких гармат, до 10 тис. танків, до 5,5 тис. бойових літаків. При цьому радянська делегація розглянула три варіанти спільних воєнних дій СРСР, Англії та Франції.

Варіант 1. У випадку нападу агресорів на Англію та Францію Радянський Союз

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: