Xreferat.com » Рефераты по международным отношениям » Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике

Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике

не могло йти й мови про їх перебування в урядах Західної Європи.

Західна Європа одержала близько 17 млрд. доларів і стала економічно незалежною від США. Невдовзі Західна Європа почала конкурувати зі Сполученими Штатами на світових ринках, помітно підвищився життєвий рівень більшості західноєвропейського населення.

Фактично розкол Європи у відношенні до «плану Маршала» став початком «холодної війни», розподілу світу на сфери впливу, протистояння СРСР та США. Створена Рада економічної взаємодопомоги мала значно менш скромні економічні можливості і значною мірою такий хід подій обумовив економічне розшарування Західної і Східної Європи.

63. Підготовка та укладення Північно-Атлантичного договору

Перед загрозою нового протистояння життєво важливими для Західної Європи стали гарантії безпеки. Логіка конфронтації підказувала, що шукати їх слід не в загальноєвропейській системі, а в межах західного табору. Така система мала забезпечити недоторканність держав Західної Європи насамперед за рахунок зміцнення військового потенціалу. Центром вій­ськової інтеграції Західної Європи стала Великобританія. Роз'єднана Німеччина та слабка Франція не сприймалися в Лондоні як гарантія проти поширення комунізму, тому для досягнення цієї мети необхідна була консолідація зусиль усіх держав Західної Європи та узгодження їхніх дій зі США. Великобританія відводила для себе роль сполуч­ної ланки між США і Європою.

Першим кроком до консолідації стало підписання 4 березня 1947 р. у Дюнкерку англо-французького Договору про союз та взаємну допомогу строком на 50 років. Його основною метою декларувалося «запобігання новій аг­ресії з боку Німеччини».

Великобританія закликала до розширення коаліції. 22 січня 1948 р. англійський міністр закордонних справ Е. Бевін у своєму виступі перед палатою громад запропо­нував створити Західний союз європейських держав. Ця ініціатива дістала підтримку США. В березні 1948 р. в Брюсселі розпочалася конференція представників Великобританії, Франції, Бельгії, Голландії та Люксем­бургу. 17 березня 1948 р. вони підписали Договір про економічне, соціальне й культурне співробітництво та ко­лективну самооборону.

  • Цей договір дістав назву «Брюс­сельський пакт».

Строк його дії також становив 50 років, а метою знову декларувалася протидія «відновленню агресивної політики Німеччини». До речі, основним питанням порядку денного конференції була проблема утворення західнонімецької держави та майбутньої її ін­теграції до європейських військових угруповань. Укла­дення «Брюссельського пакту» певною мірою вгамувало побоювання Франції та країн Бенілюксу щодо німецько­го реваншизму.

Згідно з договором формувалися консультативна рада міністрів закордонних справ, військовий комітет мі­ністрів оборони та військовий штаб. На початку жовтня 1948 р. була створена військова організація Західного союзу. Реалізуючи свої плани розбудови системи безпеки в Європі, Великобританія у квітні 1948 р. провела таємні переговори зі Сполученими Штатами та Канадою щодо створення трьома державами Північноатлантичного сою­зу. За задумом Лондона, цей союз мав доповнити За­хідний у загальній системі безпеки та надати Англії «ядерні гарантії» безпеки. Сполучені Штати підтримали дії європейських союзників щодо військової інтеграції й були готові приєднатися до цього процесу.

  • 11 червня 1948 р. сенат США ухвалив резолюцію № 239 — «резолюцію Ванденберга».

Ця резолюція означа­ла офіційну відмову Вашингтона від практики неприєд­нання до військово-політичних об'єднань за межами Західної півкулі в мирний час. Прийняття «резолюції Ванденберга» дало США змогу безпосередньо очолити процес створення військово-політичних блоків у всьому світі, і насамперед у Європі, б липня 1948 р. розпочалися ініційовані США таємні переговори між Сполученими Штатами, Канадою та членами Західного союзу. Темою переговорів стала «оборона Атлантичного регіону». Вже наприкінці 1948 р. одночасно з роботою над текстом май­бутнього договору США провадили консультації ще з сьома країнами Західної Європи: Італією, Данією, Іс­ландією, Норвегією, Португалією, Ірландією та Швецією. Лише останні дві відхилили пропозицію північноамери­канського партнера. Всі інші дали принципову згоду приєднатися до майбутнього блоку.

  • 4 квітня 1949 р. Північноатлантичний пакт підписали у Вашингтоні пред­ставники Бельгії, Великобританії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США та Франції.

З серпня того ж року договір набрав чинності. З метою підтримки атлантичної інтеграції в жовтні 1949 р. сенат США затвердив закон «Про взаємну військову допомогу». Вже в січні 1950 р. згідно з цим законом США уклали вісім двосторонніх угод із за­хідноєвропейськими членами НАТО про фінансову допо­могу у військовій сфері. В 1951 р., керуючись законом, конгрес затвердив суму асигнувань — 9,5 млрд доларів — для кредитування закупок військової техніки та облад­нання членами НАТО.

  • Наступним кроком у посиленні співпраці в межах НАТО стало підписання членами альянсу 19 липня 1951р. конвенції «Про статус збройних сил країн—учасниць НАТО».

Згідно з її положеннями США одержували право утримувати в Європі військові бази, збройні сили альянсу могли розташовуватися на території інших країн—членів НАТО, в обох випадках іноземні збройні сили фактично користувалися правом екстериторіальності. Але йшлося не лише про формальне об'єднання держав Західної Єв­ропи, а й про перетворення нових атлантичних зв'язків на справжню запоруку недоторканності, тобто формуван­ня ефективного військового утворення. А досягти цього було неможливо без участі Західної Німеччини. Проте перспектива ремілітаризації ФРН викликала занепо­коєння не лише на Сході, але й на Заході континенту.

64. Створення ОВД

Негайно після підписання Паризького договору 29 листопада – 2 грудня 1954р. СРСР організував у Москві конференцію з Європейської безпеки, на яку були запрошені також 3 найбільші західні країни. Та, оскільки ті відмовилися, то у конференції взяли участь лише країни народної демократії, у тому числі і Східна Німеччина. Щойно у травні 1955 року стало відомо про ратифікацію Лондонського та Паризького договорів , СРСР негайно , 7 травня розірвав англо-радянську (1942р) та франко-радянську (1944) угоди.

Потім у Варшаві з 11 по 14 травня 1955 року відбулася конференція східного блоку. Вона закінчилася підписанням 14 травня договору про дружбу, співпрацю та взаємну допомогу 8 країн ( СРСР, Польща, Чехословаччина, Східна Німеччина, Румунія, Болгарія, Албанія, Угорщина). Цей договір фактично копіював Атлантичний пакт. Його стаття 5 передбачала організацію єдиного командування під приводом радянського маршала Конєва. Можливість участі НДР у єдиному командуванні мало розглядатися пізніше. Варшавський договір, нічого не змінивши у стані східного військового блоку, надав йому більш наочного вигляду.

Варшавський пакт не змінював радикаль­но ситуацію в Європі, бо на момент його укладення СРСР уже підписав двосторонні договори з країнами Східної Європи. Крім того, пакт не мав агресивного ха­рактеру, бо не виключав можливості поліпшення від­носин країн-членів й Заходом, декларував недоторкан­ність суверенітету держав-учасниць. Задля поліпшення ситуації на переговорах з німецької проблеми підпоряд­кування НДР єдиному командуванню відстрочувалося. Ще до укладення Варшавського договору, 15 травня 1955 р., СРСР підписав мирну угоду з Австрією, зобов'я­завшись вивести свої війська з її території. Отже, утво­рення Варшавського блоку не мало практичного значен­ня, а було ще одним актом залякування, який органічно укладався в картину конфронтації Заходу й Сходу протя­гом усієї «холодної війни».

З утворенням ОВД було завершено процес кон­солідації союзників обох наддержав, залучення їх до участі в глобальній конфронтації та легалізації нових союзницьких відносин у політичній, військовій та еко­номічній сферах. Блокова біполярність ставала реаль­ністю.

65.Створення АНЗЮС

Напередодні конференції у Сан-Франциско, скликаної для підписання мирного договору з Японією, у лютому-квітні 1951 р. США розпочали переговори з Ав­стралією та Новою Зеландією, які побоювалися повто­рення агресії з боку Японії.

1 вересня 1951 р. США, Австралія та Нова Зеландія уклали Тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС), який гарантував Австралії та Новій Зеландії американський захист від можливого відродження японського мілітаризму.

Пакт мав на меті захист миру в районі Тихого оке­ану, координацію зусиль щодо створення регіональ­ної системи безпеки, колективні воєнні дії в разі нападу на одну з країн-членів пакту.

66. Багдадський пакт (СЕНТО)

Великобританія та Франція неодноразово робили спроби створити воєнний пакт на Близькому Сході. Але перешкодою була позиція країн регіону, особливо Єгипту після приходу до влади внаслідок революційних подій 23 липня 1952 р. нового керівництва, яке згодом очолив Г.А.Насер. Перешко­дою на шляху створення пакту був також арабо-ізраїльський антагонізм.

Ініціатором створення пакту виступив монархічний Ірак. 24 лютого 1955 р. було укладено угоду між Іраком та Туреччиною, так званий Багдадський пакт. Це був союз у справах спільної безпеки та оборони.5 квітня 1955 р. до пакту приєдналася Великобрита­нія, 23 вересня - Пакистан, 3 листопада - Іран.

У 1958 р. в Іраку відбулася антимонархічна револю­ція. Нове керівництво оприлюднило рішення вийти з Баг­дадського пакту. 3 серпня 1959 р. пакт дістав назву Організація Центрального Договору (СЕНТО).


Ініціатива створення такого пакту належала іракському прем»єр-міністру. Безпека Іраку залежить від Туреччини та Ірану на випадок радянської загрози. Отже він ( ІРАК) відходить від нейтралістиської політики. 13 січня 1955 року прем»єр- міністр Туреччини Мендерес та міністр закордонних справ Кепрюлю приїхали до Багдада з заявою про свій намір укласти угоду для забезпечення стабільності та безпеки Близького Сходу. Угода була підписана в Багдаді 34 лютого 1955 року. Укладений на 5 років з можливим продовженням, відкритий для участі інших країн Багдадський пакт був союзом 2 країн у справі спільної безпеки та оборони. Була створена постійна рада пакту.

Приєднання Великобританії до пакту відбулося 5 квітня 1955 року. Відтак, через турецьке та британське посередництво Багдадський пакт міцно пов»язувався з Атлантичним. Пакистан приєднався 23 вересня, Іран – 3 листопада 1955 року. Пакт передбачав можливість приєднання інших арабстких держав.

Цілком природно, що СРСР повсякчас заявляв протести проти Багдадського пакту, відверто спрямованого проти нього. США навпаки підтримували його дуже енергійно, і вбачали в ньому один із ключових пункиів їзнбої оборонної системи. Вони посилали спостерігачів на засідання ради пакту, або його економічного комітету. А на початку червня 1957 р. вступили до військового комітету.

67. Утворення СЕАТО

США уже уклавши у Тихоокеанському регіоні союз з Філіпінами, Австралією та Новою Зеландією, а також Японією, під керівництвом республіканців прагнули поширити таку систему і на континентальну Азію. Це було пов»язане з необхідністю перемир»я в Кореї та Індокитаї, а також із особистим потягом Фостера Даллеса до Азії.

Важливішим за своїм колективним характером видається договір у Манілі 8 вересня 1954 р . Цей договір про колективну оборону Південно-Східної Азії був американською реакцією на поступки, зроблені на Женевський конференції щодо Індокитаю. Договір об»єднував США, Францію, Великобританію, Австралію, Нову Зеландію, Філліпіни, Пакистан, Таїланд. Досі останній не був безпосереднім союзником США. Цей пакт, створенний за зразком Північноатлантичного союзу, підкреслено підтримував незалежність країн, населення яких цього прагнуло, і власне був об»єднанням держав. Стаття 4 передбачала, що в разі воєнної агресії проти зони пакту ( що включала Південний В»єтнам, Камбоджу та Лаос) або проти одної з союзних країн, союзницькі сили зустрінуть загальну небезпеку відповідно до їхніх конституційних порядків. Вони проводять консультації в разі загрози. Стаття 5 передбачала створення Ради союзу. Договір укладався безстороково, але кожна з сторін могла вийти з союзу, обов»язково попередивши про це за рік. США в окремій заяві зобов»язувалися втручатися включно у випадку комуністичної агресії.

68. Утворення двох німецьких держав

Згідно з Потсдамською угодою в Німеччині мали бути забезпечені демократичні свободи, діяльність демократичних політичних партій, введен­ня принципу виборності влади і ство­рено централізований німецький уряд, який мав ухвалити документ про мирне врегулювання, складання якого по­кладаюся на новий орган — Раду міністрів закордонних справ. Передбачалося, що такий уряд формуватиметься через «центральні німецькі адміністративні департаменти, очолювані державними секретарями». Але в тій же Потсдамській угоді вперше запроваджувався в міжна­родно-правову практику термін «західні зони», тобто йшлося про поділ Німеччини за принципом Схід—Захід. Щодо репараційного питання, то запропонований спосіб його вирішення далеко не зміцнював декларованого прин­ципу збереження економічної єдності Німеччини. Тому багато вчених не без підстав уважають, що Потсдамська угода фактично зафіксувала поділ Німеччини.

Офіційним аргу­ментом було небажання порушувати принцип чотиристо­роннього управління Німеччиною.

Слід зазначити, що на той період лише в радянській зоні існували центральні німецькі адміністративні органи управління окремими галузями економіки. Тому форму­вання багатозонних органів мало орієнтуватися в орга­нізаційному плані на радянський зразок. Здавалося б, американська пропозиція була виграшною для радян­ської сторони.' Але це означало би погіршення відносин із Францією, єдиною з західних країн, в уряді якої були комуністи і взаємини з якою були набагато теплішими, ніж з іншими союзниками. Тому, як вважає чимало до­слідників, у тій ситуації сталася підміна державних ін­тересів партійними.

Німецька економіка в західних секторах і надалі керу­валася самими союзниками. В умовах повоєнної кризи в переможеній Німеччині вільне підприємництво слід було обмежити системою державного контролю й розподілу. Тому 27 березня 1946 р. з'явився документ, схвалений чотирма державами, — «План з репарацій та рівня по­воєнної німецької економіки». Багато вчених вважають його вершиною союзницької співпраці. План передбачав збе­реження традиційних господарських зв'язків, незважаючи на міжзональні кордони, тобто мова йшла про збережен­ня єдності країни.

В початковий період проведення репараційної по­літики практика демонтажів німецьких підприємств у східній зоні значною мірою підірвала радянський авто­ритет у німецького населення. Проте незабаром було знайдено більш прийнятний спосіб рішення — репарації з поточної продукції. Це стимулювало німців на більш продуктивну працю і розширювало базу німецької про­мисловості. Навесні 1946 р. постали перші радянські акціонерні товариства (РАТ), які складалися з підпри­ємств, що підлягали раніше демонтажу, а тепер зорієнто-вувалися на постачання готової продукції в обмін на на­дання сировини. Для західних країн такий варіант був неприйнятний, передусім з точки зору захисту власного ринку від фактично безкоштовних товарів з країни-кон­курента. Тому вони свідомо дотримувалися політики очікування. Значна частина підприємств західних зон не працювала, в той час як перехід від демонтажів до стяг­нення репарацій з поточної продукції в радянській зоні зумовив поліпшення економічної й політичної ситуації.

Західнонімецька економіка потребу­вала захисту від зовнішнього ринку, оскільки більш ра­ціональна господарча політика в східному секторі зумо­вила перелив товарів із нього в західні сектори, бо робітники західних секторів одержували на бездіяльних підприємствах зарплату, а реалізувати її могли лише в радянській зоні.

30 червня 1946 р. було введено режим контролю за пересуванням товарів і людей між радянською і західними зонами.

  • На Паризькій сесії Ради міністрів закордонних справ (РМЗС) яка відбулася у два етапи у квітні—липні 1946р., держсекретар США Д. Бірнс запропонував скликати мирну конференцію 12 листопада 1946 р. і завершити роботу над німецьким урегулюванням.

Мінісір закордонних справ СРСР В. Молотов висту­пив із програмною промовою «Про долю Німеччини і мирної угоди з нею», сенс якої зводився до обстоювання політичного суверенітету Німеччини, її територіальної неподільності й необхідності розвитку мирної німецької промисловості. Окремо ставилося питання про створення загальнонімецького уряду й перевірку його на довіру, отже, про швидке припинення окупації не йшлося.

Міністр закордонних справ Франції Ж. Бідо обмежив попередні умови для створення центральних німецьких департаментів санкціонуванням переходу Саару під тимчасове керування Франції. Тут дуже багато залежало від позиції Радянського Союзу. Адже навіть тимчасове відлучення Саару від Німеччини суперечило молотовській позиції засудження сепаратизму і, крім цього, підривало юридичну непорушність польсько-німецького кордону Одер—Нейсе, адже формально статус Саару зрівнявся б з аналогічним статусом західних польських земель. Тому в тій ситуації радянський міністр закор­донних справ тільки зарезервував свою позицію.

  • Ще одним питанням Паризької сесії, що торкалося Німеччини, був американський проект угоди про її роз­зброєння й демілітаризацію. Пізніше він дістав назву «угода Бірнса».

Що стосується перевірки виконання рішень про демілітаризацію, то радянська сторона наполягала на ска­суванні інспектування промислових підприємств. Уже в той час на кордоні Саксонії й Тюрінгії розгортався про­ект видобування і переробки урану на комбінаті «Вісмут». І ось тут, вочевидь, і крилася головна причина неприйняття радянською стороною «угоди Бірнса», бо в ній заборонялося виробництво «будь-яких розщеплю­ваних матеріалів». Щоправда, вона містила застереження про можливість такого виробництва, якщо «Високі Сто­рони схвалять», але таким чином урановий проект СРСР узалежнювався від західних держав, насамперед США.

І хоча, безперечно, існувала можливість певного компромісу, але абсолютна закритість взаємних позицій, приховування справжньої суті суперечностей урешті-решт зумовили провал проекту Бірнса. Як наслідок на Паризькій сесії 12 липня 1946р. було проголошено намір США й Великобританії об'єднати свої окупаційні зони і створити те, що згодом назвуть «Бізонією».

Саме створення «економічної об'єднаної області» ба­гатьма вченими вважається початковою фазою в процесі розколу Німеччини. Хоча через значні труднощі функціо­нування «Бізонії» цей процес не одразу став необоротним.

6 вересня 1946 р. держсекретар США Бірнс виступив у Штутгарті з промовою, де брав під сумнів повоєнний територіальний статус і виступив за перегляд кордону Одер—Нейсе.

5 червня 1947 р. держсекретар США виголосив свою гарвардську промову, з якої бере початок «план Маршалла». Якщо з економічної точки зору він, на думку бага­тьох дослідників, не був для Німеччини вирішальним, то політичне значення його очевидне —“План Маршалла» став інструментом консолідації західнонімецького уряду. Тим більше що адміністративно-командна модель керу­вання економікою у східній зоні до цього часу себе вже вичерпала, а альтернативи до «плану Маршалла» для Східної Німеччини Радянський Союз не запропонував.

  • Спробу обговорити економічні, в тому числі й репараційні, питання було зроблено на Лондонській сесії РМЗС (25 листопада — 15 грудня 1947 р.). Проте її фактично було зірвано: держсекретар США Д. Маршалл під час одного з засідань оголосив сесію закритою — без узгодження і без зазначення місця та часу наступної зустрічі. Під час сесії Франція висловила принципову згоду на об'єднання французької зони окупації з англо-американською і створення «Тризонії».Усі ці заходи значно прискорили перетворення «об'єднаної економіч­ної область на справжню державу. Створювався праобраз майбутньої конституційної структури. Аби зменшити не­вдоволення Франції, що, як і раніше, вважала західно­німецьку державу за майбутнього надто небезпечного сусіда, Англія і США санкціонували відлучення Саару від Німеччини й передання його під фактичний суверенітет Франції.

Лондонська конференція проходила у два етапи: з 23 лютого до б березня і з 20 квітня до 1 червня 1948 р. На ній було узгоджено директиву для глав урядів усіх західнонімецьких земель, згадно з якою вони до 1 вересня мали скликати установчі збори для розробки Конституції.

Лондонська конференція проголосила курс на ство­рення західнонімецької держави та її інтеграцію в західний блок. Це, звичайно, не могло не викликати вййовздні заходи з боку Радянського Союзу. 18 червня командувачі окупаційних військ США, Ве­ликобританії й Франції повідомили маршала Соколовського про проведення з 20 червня грошової реформи у трьох західних зонах. Передбачалося не поширювати її на східні сектори Берліна.

22 липня Соколовський сповістив своїх західних колег про проведення грошової реформи вже в радянській зоні окупації Німеччини і в районі Великого Берліна.

24 липня було цілком перекрито наземні комунікації між західними зонами окупації й Берліном «з технічних причин».

Західні держави організували й розширили «повіт­ряний міст» між західними зонами окупанії й Берліном. Радянський уряд проголосив, що транспортні обме­ження між Берліном і західними зонами окупації будуть зняті одночасно зі згодою на введення в обіг у Берліні німецької марки радянської зони й вилучення з обігу «марки Б».

Визнання валюти радянської зони окупації як єдиної валюти в Берліні фактично означало включення всього Берліна у фінансово-економічну систему радянської зо­ни. Таким чином Радянський Союз розраховував ство­рити передумови для повного витиснення західних дер­жав з Берліна.

Але, скликавши 1 вересня 1948 р. Парламентську раду для розробки Конституції Західної Німеччини, західні держави недвозначно продемонстрували прагнення про­довжити готування до створення західнонімецької дер­жави.

Радянський Союз мусив визнати провал блокади Берліна, і 4 травня 1949 року у Нью0Йлорку було досягнуто угоди, згідно з якою 12 травня скасовувалися всі обмеження зв”язку, транспорту і торгівлі між Берліном і західними землями Німеччини.

Припинення блокади збіглося у часі зі схваленням військовими губернаторами Основного Закону Німеччини 23 травня 1949 року. Ця дата вважається днем створення ФРН. 19 березня 1949 року Німецька народна рада ухвалила проект Конституції Німецької Демократичної Республіки. 7 жовтня – створення тимчасової Народної палати ( день створення НДР).

69. Паризька угода 1954 року

Конференція у Парижі 20-23 жовтня 1954 року. У військовому аспекті конференція уточнила природу та компетенцію розширеного Брюсельського пакту, що перетворювався на Західноєвропейський союз, під керівництвом Ради. Належало докласти певних зусиль до стандартизації озброєнь. Ці останови Франція ратифікувала наприкінці 1954 року, а Німеччина на початку 1955 року. Крім того санкціонувалося відродження національної німецької армії зі своїм генеральним штабом, власними службами, автономними підрозділами, до того ж Німеччина ставала членом Атлантичного пакту. Але з іншого боку вони закладали основу гнучкішої системи, начебто тісніше пов»язаної з Великобританією. До 23 жовтня 1954 року Франція та Німеччина не могли досягти згоди щодо статусу Саару, хоча від січня 1953 року всі французькі уряди ставили європеїзацію Саару попередньою умовою ратифікації ЄОС.

  • План ван Натерса від 17 вересня 1953 року пропонував зробити Саар загальноєвропейської територією, осередком загальноєвропейських закладів, з місцевим урядом, французьким в економічно-грошовому плані.

Врешті решт було підписано угоду 23 жовтня 1954 року, згідно з якою передбачалося провести 2 референдуми: перший - після виборчої кампанії, у якій німецькі партії могли б провадити своб пропаганду, другий – у випадку укладення мирного договору з Німеччиною. Наступна угода була підписана у жовтні 1956 року, за якою Франція погоджувалася на політичне об»єднання Саару з Німеччиною з 1 січня 1957 року і на об»єднання економічне після 3 років перехідного періоду.

70. Карибська криза

Міжнародні відносини у 50-ті -60-ті pp. багато в чому визначалися станом радянсько-аме­риканських відносин. У міжнародній атмосфері домінува­ли конфліктність та ворожнеча. У другій половині 50-х pp., після викриття культу особистості, у політиці СРСР, як у внутрішній, так і зовнішній, виникли певні позитивні зміни, що увійшли в історію як «хрущовська відлига». Було розпочато реформи в країни, висунуто ініціативу зустрічі на вищому рівні з США, здійснено конверсію військового виробництва та персоналу. Проте, ряд серйозних міжна­родних інцидентів зірвали ці ініціативи.

У листопаді 1960 p. на виборах в США перемогу одержала демократична партіям президентом став Дж-Кеннеді. У 1961 p. розпочалася так звана карибська криза, що відбулася в результаті висадки десанту ку­бинських контрреволюціонерів на Кубі та яку було підтри­мано флотом й авіацією США. Десант було знищено урядом Ф.Кастро. Згідно з таємною угодою між СРСР та Кубою, на території останньої були розміщені радянські ядерні ракети середнього радіусу дії. Цей крок Радянсь­кого Союзу був не стільки помилковим, скільки авантю­ристичним й мало не спричинив до міжнародної катастрофи. У відповідь на це США оголосили блокаду Куби. Небезпека сутички між СРСР та США стала більш ніж реальною. Тільки завдяки серії компромісів під час переговорів американського та радянського лідерів заг­розу військового конфлікту було ліквідовано.

На виконання досягнутої домовленості СРСР вивів свої ракети з Куби, а США - з Туреччини. Спо­лучені Штати обіцяли надалі поважати недоторканість Куби. Мирне вирішення даного конфлікту стало пере­ломним моментом радянсько-американських відносин у 60-ті pp.

Після низки небезпечних міжнародних криз США та СРСР дійшли ще достатньо хиткого усвідомлення необ­хідності розрядки міжнародної напруженості. Після за­вершення карибської кризи було ухвалено ряд важливих документів, які позначили перехід від конфронтації до переговорів та укладення перших угод, що послабили міжнародну напруженість. Так, у серпні 1963 p. було ук­ладено Московський договір трьох держав про заборо­ну ядерних випробувань у трьох середовищах (атмосфері, повітрі та під водою). У 1968 p. було підпи­сано Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

71. Становлення дипломатичних відносин між СРСР та ФРН

Становлення політики розрядки в Європі багато в чому пов'язане з «новою східною політикою» ФРН, яку почала проводити коаліція партій, що здобула в 1969 р. перемогу на виборах до західноні­мецького парламенту — бундестагу. Очолив коаліцію лідер Соціал-демократичної партії Німеччини В. Брандт. Прийшовши до влади, В. Брандт почав рішуче здій­снювати «нову східну політику», яка відповідала інтере­сам СРСР, НДР, інших країн східного блоку. Справа в тому, що на Сході були занепокоєні тим, що правляча Християнсько-демократична партія спиралася на голоси «земляцтв» німців, переселених після війни з земель, які відійшли до держав-переможниць: Польщі, Чехословаччини, СРСР.

«Нова східна політика» якраз і мала на меті перегляд старих позицій і перехід до курсу на домовленості із СРСР та іншими соціалістичними сусідами, на визнання існуючих кордонів та повоєнних реалій. До речі, ніхто з державних діячів ФРН, не закликав до силового по­вернення втрачених територій. На Сході він використовувався з метою залякування загрозою західнонімецького реван­шизму, що давало підстави для зміцнення радянського контролю в «соціалістичному таборі», а у випадку з Чехословаччиною в 1968 р. — для прямого воєнного втручання у справи «братньої» країни.

У річищі «нової східної політики» з грудня 1969 р. до серпня 1970 р. проходили переговори між ФРН і СРСР, які завершилися підписанням 7 серпня 1970 р. Москов­ського договору, що став конкретною реалізацією нового курсу ФРН. Одне з найважливіших його положень за­фіксувала ст. 3, де було визнано, що «мир в Європі можна зберегти тільки в тому випадку, якщо ніхто не зазіхатиме на сучасні кордони». Далі йшлося про відмову від територіальних претензій, від спроб вирішувати спори немирними засобами. Все це якнайкраще влаштовувало СРСР, бо означало примирення ФРН із розколом Ні­меччини, з існуванням НДР.

Принципове значення для справи розрядки міжна­родної напруженості в Європі мала «Домовленість про наміри сторін», яка була погоджена радниками делегацій СРСР і ФРН і спочатку вважалася конфіденційною. Згідно з «Домовленістю», ФРН зобов'язалася поважати державну цілісність і самостійність НДР і укласти з НДР міждержавний договір. Зрозуміло, що така поступка з боку ФРН була для неї найбільш болісною. Сторони домовилися також про одночасний вступ ФРН і НДР до ООН. Отже, йшлося про необмежене визнання НДР.

З вересня 1971 р. СРСР, Великобританія, США та Франція підписали чотиристоронню угоду про Західний Берлін. Цей документ складався з трьох частин. Згідно з угодою західні держави зберігали право тримати в Захід­ному Берліні свої військові контингенти й використову­вати всі транспортні шляхи з ФРН до Західного Берліна. Можливість нової блокади таким чином виключалась. За­хідний Берлін зберігав свій статус і не визнавався складо­вою частиною ФРН, хоча ФРН дістала право представ­ляти інтереси населення Західного Берліна за кордоном, за винятком «питань безпеки й статусу міста». Чотири­стороння угода набрала чинності 3 червня 1972 р.

72. Доктрина Хальштейна

22 вересня 1955р. керівництво ФРН проголосило "доктрину Хальштейна", згідно з якою встановлення будь-якою країною дипломатичних відносин з "режимом зони" (НДР) віднині розглядалось як ворожий акт щодо ФРН, яка відповідатиме на такий акт розривом дипломатичних відносин. Це й було згодом зроблено відносно Югославії (1957), Куби (1963) та Занзібару (1964).


73. Заключний етап НБСЕ у Хельсинкі.

Заключний етап Наради з безпеки і співробіт­ництва в Європі відбувся ЗО липня — 1 серпня 1975 р. в Гельсінкі. Це була безпрецедентна до того зустріч найвищих керівників 33 європейських держава а також США й Канади. Саміт завершив свою роботу урочистим підписанням Заключного Акта НБСЄ, в якому фіксувалися домовленості, досягнуті з усіх

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: