Xreferat.com » Рефераты по международным отношениям » Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике

Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике

питань порядку денного.

Стрижень Заключного Акта становила «Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах». Були закріплені такі принципи:

  1. Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету. Наголошувалося, що йдеться про поважання всіх прав, притаманних суверенітетові. В Декларації було зафіксовано поважання права держав «вільно вибирати й розвивати свої політичні, со­ціальні, економічні та культурні системи, а також право встановлювати свої закони та адміністративні правила».

  2. Незастосування сили або погрози силою.

  3. Непорушність кордонів. Держави—учасниці НБСЄ визнали непорушними кордони одна одної, так само як і Кордони усіх держав у Європі, і зобов'язалися утри­муватися від будь-яких зазіхань на ці кордони як на мо­мент підписання Заключного Акта, так і в майбутньому. Принцип непорушності кордонів було вперше в історії міжнародних відносин зафіксовано на багатосто­ронній основі

  4. Територіальна цілісність держав.

  5. Мирне врегулювання суперечок.

  6. Невтручання у внутрішні справи. Відповідно до цього принципу країни— учасниці НБСЄ мають утримуватись від надання прямої чи непрямої допомоги терористичній, підривній або іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повален­ня режиму іншої країни-учасниці.

  7. Поважання прав людини та основних свободу включа­ючи свободу совісті, релігії та переконань. У відповідності з проголошеним принципом держави-учасниці зобов'яза­лися визнавати загальне значення прав людини та основних свобод

  8. Рівноправ'я та право народів розпоряджатися своєю долею. Виходячи з цього принципу всі народи світу мають невід'ємне право вільно визначати, коли і як вони того забажають, свій внутрішній та зовнішній політичний ста­тус без втручання ззовні та здійснювати на власний роз­суд свій політичний, економічний, соціальний та куль­турний розвиток.

  9. Співробітництво між державами. Цей принцип передбачав зобов'язання держав—учасниць НБСЄ спів­працювати в усіх сферах у відповідності з цілями й принципами Статуту 00Н.

  10. Сумлінне виконання зобов'язань за міжнародним пра­вом. Останній з «гельсінських принципів» передбачав, що держави-учасниці мають сумлінно виконувати свої зо­бов'язання, які випливають як із загальновизнаних прин­ципів і норм міжнародного права, так і тих міжнародних договорів та інших угод, учасниками яких вони є.

  • Перелічені принципи мали важливе значення для стабілізації обстановки на європейському континенті. Вони, зокрема, підтверджували відповідні положення вже укладених між провідними країнами світу — СРСР, США, ФРН, Францією, Великобританією, Канадою, Іта­лією — договорів та угод.


Досягнуті й закріплені у відповідних документах ре­зультати Наради створювали досить сприятливі переду­мови для розширення й активізації міждержавного спів­робітництва в економічній, науково-технічній, природо­охоронній галузях.

Останній розділ Заключного Акта «Подальші кроки після Наради» відображав намір учасників продовжувати розпочатий процес багатосторонніх дискусій і перего­ворів з актуальних проблем європейської безпеки, який згодом дістав назву «гельсінського». Було досягнуто до­мовленості про організацію після завершення Наради зустрічей між представниками 35 країн, починаючи із зустрічі на рівні повноважних представників міністрів за­кордонних справ, яка мала пройти в Белграді в 1977р.

74. «Нова східна політика» ФРН

Становлення політики розрядки в Європі багато в чому пов'язане з «новою східною політикою» ФРН, яку почала проводити коаліція партій, що здобула в 1969 р. перемогу на виборах до західноні­мецького парламенту — бундестагу. Очолив коаліцію лідер Соціал-демократичної партії Німеччини В. Брандт.

  • Справжнє ім'я — Герберт Фрам. Після приходу до влади в 1933 р. фашистів він емігрував у Норвегію. В 1940— 1945 рр., коли Норвегію окупували нацисти, перебував у Швеції. Брав участь у русі Опору. Після розгрому фашизму певний час жив у Норвегії й навіть був членом норвезької військової місії в Західному Берліні, носив норвезьку військову форму.

Прийшовши до влади, В. Брандт почав рішуче здій­снювати «нову східну політику», яка відповідала інтере­сам СРСР, НДР, інших країн східного блоку. Справа в тому, що на Сході були занепокоєні тим, що правляча Християнсько-демократична партія спиралася на голоси «земляцтв» німців, переселених після війни з земель, які відійшли до держав-переможниць: Польщі, Чехословач-чини, СРСР. Звичайно, ці переселенці не визнавали нові кордони в Європі, в тому числі НДР як «окрему державу німецького народу».

«Нова східна політика» якраз і мала на меті перегляд старих позицій і перехід до курсу на домовленості із СРСР та іншими соціалістичними сусідами, на визнання існуючих кордонів та повоєнних реалій. До речі, ніхто з державних діячів ФРН, навіть тих, що спиралися на підтримку згаданих «земляцтв», не закликав до силового по­вернення втрачених територій. Але сам факт «невизнан­ня» створював грунт для діяльності екстремістських організацій у ФРН. На Сході ж він використовувався з метою залякування загрозою західнонімецького реван­шизму, що давало підстави для зміцнення радянського контролю в «соціалістичному таборі», а у випадку з Чехословаччиною в 1968 р. — для прямого воєнного втру­чання у справи «братньої» країни.

У річищі «нової східної політики» з грудня 1969 р. до серпня 1970 р. проходили переговори між ФРН і СРСР, які завершилися підписанням 7 серпня 1970 р. Московського договору, що став конкретною реалізацією нового курсу ФРН. Одне з найважливіших його положень за­фіксувала ст. З, де було визнано, що «мир в Європі можна зберегти тільки в тому випадку, якщо ніхто не зазіхатиме на сучасні кордони». Далі йшлося про відмову від територіальних претензій, від спроб вирішувати спори немирними засобами. Все це якнайкраще влаштовувало СРСР, бо означало примирення ФРН із розколом Ні­меччини, з існуванням НДР.

Принципове значення для справи розрядки міжна­родної напруженості в Європі мала «Домовленість про наміри сторін». Згідно з «Домовленістю», ФРН зобов'язалася поважати державну цілісність і самостійність НДР і укласти з НДР міждержавний договір.

«Домовленість» передбачала, що згодом ФРН укладе аналогічні за політичним змістом Московському дого­вори із сусідніми країнами — Польщею і Чехословаччиною, з якими існували прикордонні проблеми, а також з Угорщиною й Болгарією.

З вересня 1971 р. СРСР, Великобританія, США та Франція підписали чотиристоронню угоду про Західний Берлін. Згідно з угодою західні держави зберігали право тримати в Захід­ному Берліні свої військові контингенти й використову­вати всі транспортні шляхи з ФРН до Західного Берліна. За­хідний Берлін зберігав свій статус і не визнавався складо­вою частиною ФРН.

Наступним етапом процесу розрядки в Європі стала нормалізація відносин між ФРН і НДР. 21 грудня 1971р. в Берліні був підписаний договір про основи відносин між НДР і ФРН. Сторони встановили міждержавні відносини, ФРН відмовилася від спроб представляти в міжнарод­них відносинах «східну Німеччину». Як непринципову поступку ФРН з боку НДР можна розцінювати рішення обмінятися не посольствами, а постійними представ­ництвами, що трохи пом'якшувало для ФРН визнання НДР окремою державою.

18 вересня 1973р. НДР і ФРН стали членами ООН.

Досить несподівано виявилися складними переговори ФРН із Чехословаччиною про нормалізацію відносин. У московській «Домовленості» ФРН виявила готовність ви­знати Мюнхенський договір між фашистською Німеччи­ною і Чехословаччиною 1938 р. «недійсним із самого початку». Однак під час переговорів ФРН і Чехословаччини виявилося, що таке формулювання може, зокрема, викликати матеріальні та інші претензії колишніх меш­канців районів Чехословаччини, що відійшли до Німеч­чини за Мюнхенським договором, до урядів ФРН і ЧССР.

У 1973 р. були нормалізовані відносини між ФРН і Угорщиною та Болгарією, які не мали суттєвих після­воєнних проблем у відносинах з ФРН, але чекали завер­шення переговорів ФРН із ЧССР (Румунія і Югославія нормалізували відносини з ФРН ще до 1970 р.).

  • Так завершився важливий етап «нової східної полі­тики» ФРН, який зміцнив європейську розрядку. Керівники країн Східної Європи сподівалися на подальше по­ліпшення відносин із ФРН, і ці сподівання не в останню чергу пов'язувалися з особистістю канцлера ФРН В.

Деякі західні опоненти В. Брандта розцінили «нову східну політику» ФРН як примирення з Берлінським муром і неприпустиму поступку СРСР, увічнення розко­лу Німеччини та Європи загалом. Історія розсудила інак­ше. Вже наприкінці 80-х років мур був зруйнований, і невдовзі постала об'єднана Німеччина.

75. Радянсько-югославський конфлікт.

Югославські партизани визволили територію Югославії від німецької окупації, допомогли вигнати з Албанії італійських фашистів. Тільки восени 1944 р. Радянсь­ка Армія пройшла північно-східною частиною Югославії, просуваючись до Відня, й об'єднала свої зусилля з зусил­лями Народно-визвольної армії Югославії.

Партизанська боротьба очолювалась Комуністичною партією Югославії під проводом Й. Б. Тіто. Повоєнна розбудова нової держави розпочалася під монопольним керівництвом цієї партії. В дусі настанов Комінтерну во­но одразу приступило до колективізації сільського госпо­дарства, націоналізації промисловості, пропаганди комуністичних ідей. У зовнішній політиці Югославія висту­пила проти англо-американського впливу в Західній Єв­ропі, проти плану Маршалла й висунула претензії на порт Трієст, який був окупований англо-американськими військами.

Сталін намагався тримати під власним контролем «усе й усіх». Гордість югославів своїм внеском у боротьбу з фашизмом давала Кремлю підстави підозрювати їх у невизнанні Сталіна як загального керівника й перемож­ця.

В червні 1948р. в Румунії було скликано нараду Ком-інформу для обговорення становища в Югославії. Югос­лавські керівники відмовилися взяти участь у нараді. В резолюції наради повторювалися звинувачення, які вже фігурували в листах Сталіна й Молотова. Дивно, зокрема, виглядало обвинувачення в тому, що в югославській ком­партії немає демократії, встановився «турецький, теро­ристичний» режим, що не скликаються з'їзди партії. На завершення в резолюції Комін-форму була висловлена впевненість, що керівники КПЮ або змінять свою помилкову політику, або поступляться місцем «здоровим силам» у компартії Югославії.

В Югославії відкинули ці обвинувачення, і більшість комуністів згуртувалася навколо Й. Б. Тіто.

Тим часом резолюція Комінформу стала приводом для розгортання в країнах ЦСЄ репресивної кампанії проти «агентів Тіто». Як правило, жертвами цієї кампанії ставали члени керівництва комуністичних партій, разом з якими у зраді обвинувачували й інших державних діячів.

Процеси над «тітовськими агентами» призвели до по­дальшого загострення відносин країн «народної демо­кратії» з Югославією. На їхніх кордонах з Югославією почалися збройні сутички, які загрожували перерости в конфлікт.

У листопаді 1949 р. на нараді Інформаційного бюро (Комінформу) в Будапешті була прийнята ще одна ре­золюція під характерною назвою «Югославська компартія в руках убивць і шпигунів», у якій стверджувалося, що керівництво Югославії встановило в країні «фашистську диктатуру» і є «найманцем імперіалістичної реакції». Боротьба проти режиму Тіто проголошувалася найважли­вішим завданням усіх прогресивних сил у світі.

Ще 28 вересня 1949 р. Москва заявила про при­пинення дії Договору з Югославією про дружбу, взаємну допомогу й співробітництво. До аналогічних кроків удалися Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія та Чехо-словаччина.

Одразу після смерті Сталіна в 1953 р. СРСР, а згодом і інші краши ЦСЄ почали нормалізувати відносини з Югославією. Рішучий крок СРСР зробив у 1955 р., коли М. Хрущов прилетів у Югославію у супроводі інших керівників (за винятком В. Молотова, який тоді ще обіймав посаду міністра закордонних справ) і визнав помилковість обвинувачень проти Югославії. На зустрічі сторони домовилися відновити нормальні й дружні від­носини. Проте Югославія не поспішала повернутися до «табору» або до військово-політичного союзу. В 1961 р. вона стала одним із засновників Руху неприєднання. Тіто вважав себе його лідером, а Рух — утіленням комуніс­тичних ідей про підтримку країн, що визволилися від колоніалізму. В наступні роки країни ЦСЄ розвивали від­носини співробітництва з Югославією, хоча траплялися й розбіжності в позиціях, коли Югославія надавала перева­гу підтримці країн Азії й Африки.

76. Угорська криза 1956 року та реакція світового співтовариства.

Подальшій сталінізації країн Східної Європи по­клала край смерть Й. Сталіна. Перші ознаки змін з'явилися в СРСР, не могли вони не від­гукнутися у «соціалістичному таборі». Але зміни, ініційо­вані в СРСР «згори», в інших східноєвропейських країнах блоку доповнилися небаченими після другої світової війни подіями: виступами проти самої соціалістичної системи робітників та інтелігенції. Особливо несподіваною для ідеологів соціалізму була участь у цих виступах робітників. Адже соціалістичні революції здійснювалися від імені про­летаріату й заради приведення його до влади. Практика соціалізму не підтверджувала цю ідеологічну тезу ні в СРСР, ні в Східній Європі. Але опір «пролетарському ладу» з боку пролетаріату почався саме у Східній Європі.

Першим його виявом стали події в Берліні червня 1953р. Будівельникам у столиці НДР підвищили норми виробітку, вони вийшли на демонстрацію, а до них приєдналися інші робітники. 17 червня такі ж демонстрації пройшли в інших містах НДР. На вулиці Східного, або, як його тоді називали, «демократичного», Берліна були виведені радянські танки, поліція НДР. Пролунали постріли, загинули і радянські солдати, і поліцейські, і демонстранти. Ці придушені зброєю протести вперше після закінчення другої світової війни засвідчили той факт, що радянська модель соціалізму потребує підтрим­ки Радянської Армії.

Тим часом у травні 1955 р. було створено Організацію Варшавського договору. Безпосереднім приводом для цього послужив вступ ФРН до НАТО. Тепер присутність ра­дянських військ у країнах Східної Європи могла ви­правдовуватися не тимчасовими обставинами повоєнного врегулювання, а умовами Договору.

Величезний резонанс не тільки в СРСР, а й в усьому «соціалістичному таборі» мав XX з'їзд КПРС, і насампе­ред славнозвісна доповідь на ньому М. Хрущова, в якій було розвінчано Й. Сталіна і засуджено репресивний стиль його керівництва, злочини й насильство, які він санкціонував. Таким чином увесь світ почув про те, про що і в СРСР, і в Східній Європі більшість людей знала або здогадувалася.

Оскільки «молодші Сталіни» в усіх країнах «табору» в період сталінізації змагалися між собою, хто краще ско­піює радянську модель соціалізму, їхнє становище в краї­нах стало ще неприйнятнішим, ніж раніше.

«Угорським Сталіним» був М. Ракоші. Як і інші керівники угорських комуністів, кілька десятків років він провів в СРСР. Загалом після поразки комуністичної влади в Угорщині в 1919 р. багато комуністів емігрували в радянську Росію, брали участь у громадянській війні, а потім — у соціалістичному будівництві.

Ракоші встановив жорсткий «сталінський» режим в Угорщині. Він не раз визнавав, що планує приєднати Угорщину до СРСР. У Радянському Союзі усвідомлю­вали, що продовження курсу Ракоші небезпечне. В червні 1953 р. на посаду прем'єр-міністра був призначений учений-економіст Імре Надь. Але М. Ракоші не залишив спроб повернутись до влади. І в 1955 р. І. Надя було усунуто з посади у зв'язку з обвинуваченням у «дрібно­буржуазному ухилі».

Улітку 1956 р. обстановка в Угорщині знов за­гострилася й залишалася вибухонебезпечною до осені. В СРСР Ракоші продовжували вважати «надійним». Але в партії, в країні зростала кількість прихильників І. Надя.

Події в Польщі стали стимулом для угорських виступів. Не допомогло й те, що з липня 1956 р. угорських комуністів очолив прихильник Ракоші Е. Гере. В жовтні 1956 р. масові демонстрації на вулицях Буда­пешта почали переростати у збройне повстання. За повну відмову від спадщини Сталіна—Ракоші виступали сту­денти, інтелігенція, до них приєдналися військові під­розділи та робітники.

Демонстрація студентів і мешканців Будапешта біля будинку парламенту 23 жовтня була розстріляна війсь­ками державної безпеки Угорщини. Це викликало нове загострення ситуації. На вулицях почалися самосуди над тими, кого підозрювали в належності до держбезпеки, спалювалась марксистсько-ленінська література, був зруйнований пам'ятник Й. Сталіну. Щоб заспокоїти маси, І. Надя терміново призначили на посаду Голови Ради Міністрів. Але революція тривала. 24 жовтня в події втрутилися введені в Будапешт радянські війська. На ши­рокий опір вони тоді не натрапили, але політична бо­ротьба загострилася. І. Надь зажадав виведення радян­ських військ із Будапешта і поставив навіть у поперед­ньому плані питання про нейтралітет Угорщини та її вихід з Варшавського договору. Водночас він запевняв, що Угорщина має намір зберегти соціалізм і дружні відносини з Радянським Союзом. 25 жовтня біля парла­менту знов почалася стрілянина, на цей час на майдані були присутні радянські військові. Лідером Угорської партії праці було обрано замість Гере Я. Кадара, але во­дночас почався процес відродження тих партій, які в перші роки після другої світової війни входили в коаліцію з комуністами. Ракоші виїхав до СРСР. ЗО жовтня ра­дянські війська покинули Будапешт.

Тим часом міжнародна обстановка несподівано за­гострилася через агресію Великобританії, Франції та Ізраїлю проти Єгипту. США не підтримали своїх союз­ників. СРСР погрожував застосувати ракети, щоб захистити Єгипет. США, з одного боку, підтримували угорські виступи проти радянського домінування, навіть заохочу­вали їх, з іншого — вони не були готові надати цим виступам реальну підтримку, і це розуміли в Радянському Союзі.

Ще до згаданого виведення радянських військ із Буда­пешта, 27 жовтня, командування Радянської Армії почало підготовку нової операції. В Угорщину були терміново перекинуті нові військові підрозділи. Посольство СРСР в Угорщині, яке очолював Ю. Андропов, характеризувало перебіг подій у країні як «контрреволюцію», хоча на­справді вони являли собою виступ народу проти тоталі­таризму, за суверенітет і більш прийнятну модель со­ціалізму.

Друге радянське воєнне втручання відбулося 4 листо­пада. І. Надь спробував припинити його підготовку, за­грожуючи виходом Угорщини з ОВД і зверненням до ООН. Не допомогло. Радянські війська здобули Буда­пешт, великі міста країни. В Будапешті точилися запеклі бої за кілька ключових пунктів, де зосередились озброєні повстанці. Революція угорського народу була придушена силою. Останнім упав 11 листопада комбінат «Чепель». І. Надь спробував знайти притулок на території юго­славського посольства, яке підтримувало його боротьбу з залишками сталінізму. Згодом його заарештували радянські представники. В 1958 р. після судового процесу над І. Надем та його співробітниками всі вони були стра­чені. Новий уряд очолив Я. Кадар. Радянська Армія залишилася в країні. З 23 жовтня 1956 р. до січня 1957 р. з угорської сторони загинуло 2502 особи, з радянської — померли від ран, пропали безвісти 720. Тільки в січні 1957 р. припинився загальний страйк підприємств. У перші місяці після придушення повстання Угорщину за­лишило 200 тис. чоловік, головним чином молодь, спе­ціалісти.

  • Угорські події мали вагомий резонанс у США та Західній Європі. З компартій вийшла значна кількість відомих діячів культури, акторів, письменників, які всту­пили в їхні лави під час антифашистської боротьби і притягували до партій симпатії населення.

Так завершився 1956 рік.

77. Втручання краї ОВД у справи Чехословаччини. Доктрина Брежнєва.

«Празька весна» 1968 р. «Доктрина Брежнєва»

Після подій в Угорщині 1956 р. розміщення радян­ських військ на території країн Східної Європи набуло правового оформлення. У 1956—1957 рр. відповідні угоди Радянський Союз підписав з Польщею, НДР, Угорщи­ною та Румунією, в 1968 р. — з Чехословаччиною. В угодах, зокрема, зазначалося, що пересування радянських військ по території приймаючої країни має погоджу­ватися з її урядом.

  • Хоча ОВД була європейською структурою, вона втягу­валася й у світові кризи. Так, під час кризи навколо розміщення радянських ракет на Кубі в 1962 р. Главком ОВД 23 жовтня наказав ужити заходів до підвищення боєготовності військ і флотів ОВД. До речі, до таких самих заходів удалося в Західній Європі командування НАТО.

ЧРСР була єдиною країною Сх. Є., яка до др-ї Св, війни зазнала парл. демократію і гарантовані свободи. З 1963р. 1-й сек. КПЧ А. Новотний розпочав лібералізацію. Почала складатися інтелектуальна опозиція, яка набрала розмаху у 1967р, вона поширилася і на студентські кола. В самій КПЧ розмежування між лібералами (А. Дубчек) та антилібералами. 5.01.68р. Новотний - відставка, а керівник КПЧ А.Дубчек, березень президент - Л. Свобода. Дубчек вважав, що соц. система може існувати і в атмосфері індивідуальної свободи, що не збігалося з методами СРСР.04.1968р. " Програма діяльності партії": забезпечувались умови для діяльності інш. партій, свободи слова: цензуру преси скасовано, надано право їздити за кордрон, реабілітація жертв тероту. Для СРСР Чехословацькій прецендент встановив небезпеку. Страждав авторитет СРСР перед КП світу, і він утарчав своїх прихільників. Міністр оборони СРСР А.Гречко стояв за ліквідацію чехословацької єресі. 21.08.68р. ЗС СРСР ПНР, Угорщини, НДР і Болгарії перетнули кордон ЧРСР. Росіяни захопити ЦК КПЧ, заарештували Дубчика.

Позачерговий з'їзд КПЧ зібрався на одному з празьких заводів, 22 серпня Брєжнєв змушений був визнати, що обставини в ЧРСР склалися гірше ніж це видавалося, почалося розпочинати переговори. 23.08. у Москві переговори з Дубчиком і Свободою. Чехословацькі керівники пообіцяли вжити заходів для посилення соціалізму і робітничого руху шляхом контролю над ЗМІ.

Керівництво КПЧ маневрувало, не бажаючи вдава­тись до репресій, згубність яких для всіх без винятку показали сталінські часи. Зважаючи на досвід Угорщини, вони невпинно повторювали, що Чехословаччина зали­шається членом Варшавського договору, проводитиме спільну з країнами ОВД зовнішню політику. Тим часом на території Чехословаччини влітку 1968 р. майже пос­тійно проходили військові маневри країн ОВД, серед учасників яких переважали радянські військовослуж­бовці.

Керівництво Чехословаччини зазнало тиску на кіль­кох нарадах представників правлячих партій п'яти соціалістичних країн (Румунія не брала участі в цих нарадах). Наради відбулися в Дрездені, Варшаві, Братиславі як за участі чехословацьких представників, так і без них. У липні 1968 р. пройшли двосторонні переговори між ви­щими представниками КПЧ і КПРС у Чієрнє-над-Тисою (Словаччина). Празький уряд продовжував реформи, не­зважаючи на гостру критику, хоча і вживав заходів, яких від нього вимагали. Тодішні керівники України були, до речі, серед найсуворіших критиків.

Нарешті п'ять країн ОВД наважилися на крайній крок. 21 серпня 1968 р. почалася окупація Чехословаччини військами СРСР, НДР, Угорщини, Польщі та Болгарії. Переважали, звісно, радянські війська. Як і в 1956 р. в Угорщину, основна маса радянських частин попрямувала в Чехословаччину з плацдармів в Україні. Країна була окупована практично за день. Президент Л. Свобода дав наказ чехословацькій армії не чинити опору. Отже, жертв було небагато. Але народ одностайно виступив проти окупації, кидаючи в обличчя радянським солдатам і офі­церам слова болю і протесту. Мешканці Праги будували на вулицях барикади, щоб завадити просуванню радянсь­ких танків, кидали в них пляшки з пальним.

Операція була проведена нібито за «запрошенням» групи чехословацьких керівників. Але їхні прізвища так і залишилися в той час невідомими. Більше того, надії на негайне сформування нового покірного керівництва че­хословацької партії й уряду не справдилися. Окупанти були змушені перевезти керівників Чехословаччини на чолі з О. Дубчеком до Москви, де під тиском Кремля вони підписали згоду на «тимчасову» окупацію, щоб «попередити агресію країн НАТО».

Преса

В цей час у радянській партійній пресі з'явилося кілька статей, в яких стверджувалося, що у відносинах між соціалістичними країнами не слід дотримуватися «формальних» принципів суверенітету. І якщо в одній з країн «табору» виникає «загроза соціалістичним завою­ванням», інші країни-союзниці мають право втрутитися в її справи. Зміст цих статей на Заході був охарактери­зований як «доктрина обмеженого суверенітету» або «доктрина Брежнєва», Сам Брежнєв таку термінологію не вживав, хоча, безумовно, поділяв згадану позицію.

  • В сентябре 68 года "Правда" сделала заявление, оправдывающее вторжение. Внем подтверждался провозглашенный Хрущевым принцип, что "каждый народ идет к социализму собственным путем", но жестко ограничивалась свобода выбора такого пути - он не должен был угрожать социализму в самой стране, основопологающим интересам других социалистических государств и международному рабочему движению, борещемуся за социализм. Из этого вытекало, что если подобная угроза возникнет, то прочие социалистические старны имеют право и обязаны вторгнуться в такое государство и устранить эту угрозу силой. СССР и иные социалистические старны, выполняя свой интернациональный долг перед народами ЧССР и защищая их завоевания, должны были действовать решительно против антисоциалистических сил в ЧССР. Эта декларация, вскоре получившая известность под названием "Доктрины Брежнева", стала основополагающим текстом, который определял отношения СССР с его союзниками.


У грудні 1968 р. був підписаний Договір між СРСР і ЧССР про розміщення радянських військ у Чехословаччині. Інші країни ОВД вивели свої війська з країни. Згодом О. Дубчека призначили послом у Туреччині, а невдовзі він уже працював інженером у Словаччині.

Введення військ ОВД у Чехословаччину залишило глибоку травму в душах чехів і словаків. У січні 1969 р. на Вацлавському майдані в центрі Праги на протест проти окупації спалив себе студент Ян Палах. Тепер біля цього місця споруджено меморіал, яким вшановано пам'ять цього чеського патріота та інших жертв комунізму.

Після подій 1968 р. нова хвиля антикомунізму про­котилася по західному світові, знову зменшилася чи­сельність компартій. Тимчасово припинилися переговори з роззброєння між США і СРСР, пройшли бурхливі засідання в Раді Безпеки 00Н, хоча США явно не запе­речували проти того, що Чехословаччина має залишатися в «радянській сфері» впливу. Тодішній посол СРСР у США А. Добринін написав пізніше у своїх мемуарах, що відносно слабка реакція Заходу на вторгнення в Чехосло­ваччину відіграла свою роль через 10 років, коли в Кремлі вирішувалося питання про нове вторгнення, на цей раз в Афганістан. Це останнє вторгнення, проте, стало одним з найважливіших факторів прискорення розпаду СРСР і компрометації комуністичної ідеології.

78 Тгренадська війна в Катаї та проголошення КНР.

Громадянська війна між китайськими комуністами та націоналістами. На початку 1947 збройні сили націоналістичного Китаю здобули свої останні перемоги. Але в квітні становлення Чан Кайші (керівник націоналістичного руху) раптово погіршало. До середини 1947 комуністи заволоділи майже всією Маньчжурією. Зброя, яку постачали США потрапляла до комуністів, оскільки багато офіцерів збройних сил часто продавали її або самі переходили на бік супротивника. Генерал Маршалл оголосив про свій намір запропонувати програму економічної допомоги Китаю, вона передбачала надання кредиту на 15 місяців у розмірі 570 млн. доларів, який мав бути використаний на цивільні потреби. Вона стала відома, як “Акція допомоги Китаєві”. Проте було вже запізно і величезна підтримка, яку отримав націоналістичний уряд, уже не допомогла йому подолати численні труднощі.

  • Іноземна допомога Китаєві з 1945-49 досягла 2245 млн. доларів, 90% надійшли з США. Приблизно половина цих кредитів була використана на воєнні цілі.

18 жовтня 1948 урядові війська залишили Чаньчунь, столицю Маньчжурії, отож націоналістичний Китай остаточно втратив Маньчжурію. Завоювання комуністів Північного Китаю велося з різних напрямків. На початку 1949 Чан Кайші почав мирні преговори. Мао Цзедун у своїй відповіді висловив вимоги, які практично означало встановлення комуністів на всій території Китаю. 22 січня війська комуністів зайняли Пекін. 25 січня націоналістичний уряд подав у відставку.

20 квітня знову почався наступ комуністичних збройних сил. Велися бої, виникали повстання, очолювані генералом Ма Пуфунем. Але 21 вересня 1949 Мао Цзедун у присутності 600 делегатів проголосив Китайську Народну Республіку. Після тривали поразок націоналістичному Китаєві залишився лише о, Тайвань, Пескадорський архіпелаг та кілька прибережних островів.

  • Пе­ремога Комуністичної партії Китаю стала можливою за­вдяки сприятливій міжнародній ситуації, зокрема перемозі країн антигітлерівської коаліції над фашизмом, роз­громові мілітаристської Японії, суттєвій допомозі Ра­дянського Союзу.

Уряд КНР оголосив про намір установити нормальні відносини з усіма країнами, включаючи й капіталістичні, на засадах рівності, взаємної вигоди та поваги сувере­нітету. Підкреслювався миролюбний характер зовнішньо­політичного курсу країни. Разом із тим китайські керівники висунули гасло «триматися однієї сторони», тобто СРСР. Визначений курс зумовлювався ворожою політикою США до комуністичного уряду КНР. Зробив­ши свій вибір, КНР стала щирим союзником СРСР. Керівництво КПК відчувало гостру потребу в його допо­мозі.

Війна в Кореї та участь у ній КНР ще більше за­гострила американо-китайські суперечності, підкреслив­ши особливе значення для КНР підтримки з боку Ра­дянського Союзу. Пекін неодноразово заявляв публічно про позитивну роль СРСР у справі розбудови народного господарства в КНР. Водночас китайські дослідники за­значають, що радянсько-китайські відносини «не були вільними від суперечностей, а єдність — від боротьби».

Бірма була першою країною поза комуністичним блоком, яка визнала уряд Мао Цзедуна (грудень 1949). За нею відразу це зробила Індія, проконсультувавшись з іншими країнами Британської співдружності. Потім Пакистан, Норвегія, а 6 січня і Великобританія визнала

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: