Менеджмент
Влада може виявлятися в найрізноманітніших формах. Найбільше часто зустрічаються наступні :
Влада, заснована на примусі чи страху. Це одна із самих неефективних форм, тому що її дія може викликати тільки короткочасний результат. Вся історія розвитку людства свідчить, що не можна досягти високої ефективності, ґрунтуючись на страху чи примусі. Але з цього не виходить, що дану форму влади не слід застосовувати: навпаки, у ряді випадків менеджер зобов'язаний застосувати її стосовно недбайливих працівників - природно, у сполученні з іншими формами впливу.
Влада, заснована на винагороді. Це одна із самих старих і найбільш ефективних форм впливу на виконавців. Справа в тім, що вона не викликає протидії в підлеглих. Але менеджер повинний дуже вміло зіставляти результати праці, чекання підлеглого на винагороду з величиною реальної винагороди, оскільки порушення такого балансу може привести надалі до зниження продуктивності праці в підлеглого. Невиправдані, надмірні чекання виконавця повинні в делікатній формі перетинатися.
Експертна влада, заснована на високій ерудиції і великих спеціальних знаннях менеджера, що викликає в підлеглих повагу і впевненість у правильності його дій.
Еталонна влада (влада приклада). Характеристики чи властивості того, що впливає настільки привабливі для виконавця, що він хоче бути таким же. У результаті можливо навіть копіювання ходи, манери розмови тощо.
Традиційна (чи законна) влада. Традиції – це неписані закони поводження в колективі. Отож, традиційно вважається, що будь-який менеджер має право віддавати накази нижчестоящим керуючої і підлеглим. Іншими словами, ця форма влади заснована на готовності підлеглих «за традицією» визнавати авторитет – законну владу менеджера.
Особливу форму влади являє собою харизма. Це влада, побудована не на логіки, не на давній традиції, а на силі особистих якостей чи здатностей лідера.
Таким чином, в управління влада та вплив на підлеглих нерозривно пов’язані між собою. Тому виникає запитання: які засоби влади найбільш ефективні, які існують підходи для того, щоб спрямувати виконавців на досягнення цілей? Практика управління виробила три основних підходи: з позиції особистих якостей менеджера, поведінковий і ситуаційний. Так ефективне управління персоналом залежить від особистих якостей менеджера. Відповідно до теорії великих людей, кращі з керівників володіють певним набором особистих якостей. Наприклад, важливими є рівень інтелекту та знань, зовнішність, чесність, здоровий глузд, ініціативність, високий рівень впевненості в собі, бажання успіху, здібність генерувати ідеї, вміння визнати та виправити помилку
Особливістю другого підходу - є вивчення зразків поведінки визнаного лідера і відповідь на запитання, що і як робить лідер. Лідерська поведінка може бути змінена на кращу за рахунок навчання та спеціальної підготовки. Лідерами становляться, а не народжуються – суть такого підходу.
Ситуаційний підхід до лідерства передбачає різну поведінку лідера в залежності від ситуації – директивне та підтримуюче лідерство; лідерство спрямоване на успіх та інші. В теорії менеджменту існує ряд моделей ситуативного лідерства, які доповнюють одна одну. Це моделі Фідлера, Персея і Бланшарда, Пауза і Мітчла, Врума – Йєттона- Яго.
В останній час з’явилась нова концепція, що об’єднує всі існуючи моделі, це – концепція атрибутивного лідерства. Вона концентрується на здібності лідера створити нове бачення проблеми і, використовуючи свою харизму, надихнути послідовників, визвати у них ентузіазм до дій по досягненню цілей організації.
Лідерство – це не управління. Управління зосереджує увагу на тім, щоб люди робили речі правильно, а лідерство – на тім, щоб люди робили правильні речі. Розходження між лідером і менеджером приводиться по багатьом позиціям (табл.20.2).
Таблиця 20.2.
Відмінності менеджера і лідера
| Менеджер | Лідер |
|
Адміністратор Доручає Працює по цілям інших План - основа дій Покладається на систему Використовує доводи Контролює Підтримує рух Професійний Приймає рішення Поважаємий Розум організації |
Інноватор Надихає Працює по своїм цілям Бачення – основа дій Покладається на людей Використовує емоції Довіряє Дає імпульс руху Ентузіаст Перетворює рішення в реальність Обожнюємий Душа організації |
Очевидно, що на практиці не спостерігається ідеального дотримання цих двох типів відносин управління. Як показує практика, значна група менеджерів багато в чому має лідерські якості, а зворотний варіант зустрічається в реальному житті рідко.
20.3. Стилі управління
Як показує вітчизняний і закордонний досвід, результати роботи залежать насамперед від методів управління групою. У кожній групі виявляється особистість керівника і стиль його роботи, тобто найбільш характерні застосовувані їм (правильні чи неправильні) методи роботи.
Стиль управління – це сукупність найбільш характерних і стійких методів рішення типових задач і проблем.
Саме в індивідуальному стилі виявляється своєрідний управлінський почерк окремого менеджера, що визначає і стиль роботи групи.
Отже, можна говорити про стиль роботи менеджера чи про стиль роботи всієї групи (що переважно). Це відбувається внаслідок того, що стиль управління стає визначальною характеристикою самої групи і за цією ознакою можна класифікувати групи виконавців.
Розрізняють автократичний (авторитарний), демократичний і ліберальний стилі управління. Докладно риси кожного стилю представлені в таблиці 20.3.
Таблиця 20.3
Зміст стилів керівництва
| Авторитарний | Демократичний | Ліберальний | |
| 1 | 2 | 3 | 4 |
| Природа стилю |
Зосередження усієї влади і відповідальності |
Делегуванню повноважень з утримання ключових позицій | Зняття відповідальності і передача влади на користь групи |
| Прерогатива в установлені цілей и вибору засобів | Прийняття рішень розділено по рівням на основі участі | Представлення можливості самоуправління в бажаном для групи режимі | |
| Комунікаційні потоки ідуть переважно зверху | Комунікація здійснюється активно в двох напрямках | Комунікація в основному будується на горизонтальній основі | |
| Сильні сторони | Увага терміну та порядку, можливість передбачення результатів | Посилення особистих обов’язків по виконанню роботи через участь в управлінні | Дозволяє почати справу так, як це бачиться і без втручання лідера |
| Слабкі сторони | Тенденція до стримування індивідуальної ініціативи | Потребує багато часу на прийняття рішень | Група може втратити швидкість и направленість руху |
Стиль конкретного керівника не завжди можна точно віднести до одному з зазначених видів. Звично для менеджера характерна сукупність методів взаємодії з підлеглими, що розташовані у визначеній позиції континуума стилів. Такий континуум (від латинського слова соштнша — безупинне, суцільне) був запропонований Лейкертом (рис. 20.3).

Рис.20. 3 Стилі управління
Полярними крапками на прямій є стилі лідерства, зосереджені на роботі і на людині. Ці ж полюси відповідають автократичному і ліберальному стилями управління.
Автократичний ( авторитарний ) стиль управління.
Типовим для автократичного стилю управління є використання голого адміністрування постійно, навіть тоді, коли це шкодить справі. Керівник безпосередньо втручається в більшість питань, самостійно їх вирішує, дає розпорядження і запитує необхідну інформацію. Від підлеглих працівників потрібно виконання завдань відповідно до вказівок керівників. Їхня особистість і погляди в значній мірі залишаються без уваги, а іноді і придушуються. Автократичний менеджер не допускає активної участі підлеглих у прийнятті рішень. Погляди підлеглих менеджер враховує лише в тій мері, у якій підлеглим удається його переконати. Таке поводження придушує позитивні стимули в роботі, не відповідає прагненням людей.
Менеджер-ліберал має орієнтацію на міжособистісні відносини, робить упор на взаємодопомогу. Він уникає дріб'язкової опіки над підлеглими, більш того — не втручається в їхні дії, іноді зайво довіряючи і не забезпечуючи належного контролю. Разом з тим ліберал піклується про підлеглих, вважається з їхніми нестатками, допомагає їм вирішувати навіть побутові проблеми, надаючи їм повну волю. Не випадково ліберальний тип керівництва часто називають - стиль не втручання. Ліберальний стиль у чистому виді зустрічається досить рідко, тому що забезпечення високої ефективності виробництва несумісно зі слабкістю управління.
Демократичний стиль управління.
Цей стиль має тенденцію до більш широкого поширення і в даний час представляє собою найбільш ефективний тип управління. Він займає проміжне положення між автократичним і ліберальним типами, при цьому, перший відрізняється недостатньою, а другий — надмірною самостійністю працівників.
Демократичний менеджер зберігає за собою належні права; але разом з тим вважається з думкою своїх підлеглих і забезпечує їхню участь у прийнятті рішень. Кращим засобом для цього служить не тільки індивідуальна взаємодія між підлеглими і керівником, але і взаємодія колективна, спільна діяльність усієї групи в цілому.
Найбільше раціональною формою колективної взаємодії в демократичній групі є наради за участю всіх її членів. Але в остаточному підсумку рішення приймає менеджер, причому він одноосібно і цілком бере на себе відповідальність за це рішення.
Ефективність управлінських зусиль менеджера - демократа як правило, незмірно вище, ніж у менеджера-ліберала, і перевищує в більшості випадків ефективність застосування авторитарного стилю. Головна причина цього — довіра до підлеглих і передача їм частини прав і відповідальності за виконувану роботу.
20.4.Взаємодія керівника і підлеглих
Взаємодія – діяльність суб'єктів, що характеризується наявністю між ними безпосереднього чи опосередкованого зв'язку і відбувається через спілкування і комунікації.
У менеджменті принципово значимим є спілкування працівників усередині колективу, а також із клієнтами, замовниками, партнерами і т.п. Результати такого спілкування безпосередньо впливають на ефективність організації. Відбувається спілкування заради досягнення цілі і для оптимізації умов: забезпечення психологічного комфорту, самоствердження у власній думці і перед людьми, відчуття своєї значимості. Люди мотивовані на спілкування, оскільки воно виступає засобом задоволення потреб. Можна виділити такі види спілкування:
імперативне – прагнення змусити партнера зробити щось, оскільки немає можливості використовувати спонукальні методи;
маніпулятивне – схований примус шляхом обману зробити вигідні операції;
актуалізоване – вільне вираження свого самозначимого «Я»;
діалогічне – вільний обмін інформацією;
монологічне – передача інформації без зворотного зв'язку;
смиренне – безкорисливе служіння партнерам, зосередженість на нестатках людей; эмпатія, турбота, поступливість.
Реалізація спілкування залежить від сторін, що спілкуються, тому не завжди можливо здійснити бажаний характер спілкування.
При спілкуванні людей передається інформація про положення і процеси, що протікають усередині фірми і її оточенні, що є основою прийняття рішень.
Процес передачі і прийому інформації в спілкуванні називається комунікацією. Процес комунікації складається з характерних елементів і етапів.
Таблиця 20.4.
Елементи й етапи комунікації
| Елемент | Сутність | Етап | Зміст |
| Відправник | Особа, що передає інформацію | Вибір інформації для передачі | Відправник вирішує, яке значиме повідомлення слід передати. Інформація повинна бути конкретною. Інакше вона буде неправильно зрозуміла й не призведе до відповідного ефекту. |
| Повідомлення | Інформація, кодована за допомогою символів | Кодування й вибір каналу передачі | Відправник кодує інформацію, використовуючи для цього вербальні або інші знакові системи. Він також обирає канал, сумісний з типом символів, що використовуються для кодування |
| Канал передачі | Засіб, за допомогою якого здійснюється кодування інформації | Передача | Фізичний процес переносу закодованої інформації від відправника до одержувача |
| Одержувач | Особа, що отримує інформацію й намагається зрозуміти її зміст | Декодування | Процес розшифрування символів й переводу їх у думки одержувача |
Комунікації між окремими людьми називаються міжособистісними чи особистісними, а комунікації між організаціями – організаційними. У таблиці 20.5. приведені причини неефективності комунікацій.
Для підвищення якості керування варто постійно удосконалювати комунікації, підвищувати рівень спілкування і керування організації. Вдосконалення між особових комунікацій можливо за рахунок наступних дій:
Пояснення ідей до початку їх впровадження.
Конкретне, чітке й однозначне тлумачення дій.
Вираження уваги до почуттів інших людей та їх проблем.
Спостереження за невербальними реакціями партнера.
Контролювання власних жестів, поз, інтонацій.
Вміння слухати.
До засобів вдосконалення організаційних комунікації можна віднести:
Спрощення управлінської структури. Мінімізація числа управлінських ланок. Максимальне делегування повноважень.
Організація інформаційних потоків на підставі мінімальної необхідності та зі зворотним зв’язком.
Активне використання технічних засобів зв’язку й сучасних інформаційних технологій.
Налагодження психологічного клімату у підрозділах та у організації в цілому.
Таблиця 20.5
Причини неефективності комунікацій
| Міжособистих | Організаційних |
|
Невміння говорити Невміння слухати Сематика Поганий зворотний зв'язок Невербальні перешкоди Минулий досвід Соціальні установки |
Особисті інтереси і думки Наявність проміжних управлінських структур Напружені відносини чи конфлікти в організації Інформаційні перевантаження в керівників |
Контрольні питання:
Назвіть якими навичками повинний володіти менеджер.
Вкажіть основні відмінності менеджера і лідера.
Дайте визначення поняттю лідерства.
Яка роль менеджера в організації.
Назвіть основні форми прояву влади.
Що таке стиль керування і його характеристики.
Назвіть основні види спілкування.
Який вплив на стиль керівництва має мінливість зовнішнього середовища організації.
Коротко поясніть сутність основних елементів процесу обміну інформацією.
Дайте характеристику методам удосконалювання комунікацій.
21. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ
21.1 Поняття про фактори ефективності
Ефективність діяльності організації є однієї з найбільш загальних економічних категорій. Ефективність є критерієм доцільності створення нових видів продукції і послуг, здійснення інвестиційних процесів, розробки і впровадження нової техніки, реалізації заходів щодо удосконалювання організації виробництва праці і управління.
Розвиток управління повинен супроводжуватися підвищенням його ефективності. У свою чергу підвищення ефективності управління визначається ростом його потенціалу тобто можливістю позитивних змін, наявністю необхідних ресурсів і умов їхнього використання. Ефективність управління організацією – це швидке й адекватне реагування на зміну зовнішнього середовища, орієнтація на людину, побудову організації, безупинна інноваційна діяльність. Фактори ефективності не однакові для великої і малої організації, оскільки ці організації виконують різні місії в процесі задоволення потреб, у них різні цільові установи, їхні можливості непорівнянні.
Велика організація здійснює активну наступальну стратегію, намагаючись відтіснити конкурентів, залучає висококваліфікованих фахівців, займається венчурним (ризиковим) підприємництвом, що не припустимо для малої фірми. У результаті методи і механізми менеджменту, що забезпечують ефективність великої організації, непридатні для малої, тому що все ситуаційно.
Багатовіковий досвід людства показав, що головною умовою ефективного менеджменту є постановка цілей і їхнє ефективне досягнення за допомогою людей. Тому до принципів ефективного менеджменту можна віднести:
1. Забезпечення ефективної діяльності організації вимагає високого професіоналізму і високої підготовки менеджерів. Такий професіоналізм народжується в процесі спеціального навчання, цілеспрямованого акумулювання досвіду і розвитку мистецтва управління.
2. У переліку факторів ефективного управління варто виділяти мистецтво управління, дане природою і придбане в процесі спеціальної підготовки. Для виявлення цієї здібності необхідно проводити психологічне тестування менеджерів.
3. Для забезпечення своєчасності прийняття управлінських рішень необхідно створити й освоїти методологію їхньої розробки.
4. Науковий аналіз обстановки, прогнозування тенденцій. Бачення майбутнього, засноване на точному, науково обґрунтованому аналізі дозволяє постійно контролювати зміни, що відбуваються в організації.
5. Важливим фактором ефективності управління є корпоративність, тобто розуміння і прийняття всіма працівниками цілей організації, готовність самовіддано працювати для їхнього досягнення, це особливий вид інтеграції всіх ділових, соціально-психологічних і організаційних співвідношень. Вона не виникає сама по собі, а є результатом управління й елементом його цілі, а також засобом у механізмі управління.
6. Лідерство також входить у сукупність факторів ефективного менеджменту. Лідерство визначається не тільки особистістю менеджера, але і сформованим стилем роботи, структурою персоналу управління, зміцнілою довірою до менеджера, авторитетом влади, упевненістю. Лідерство може відігравати вирішальну роль у забезпеченні ефективності управління. Тому необхідний пошук і проектування лідерства, адже лідерство – це не тільки особистість менеджера, але і характеристика всієї системи управління, характеристика організації управління.
7. Особливу роль грають оперативність і гнучкість управління, оскільки часто виникає потреба у швидких і рішучих заходах, зміні методів управління по ситуаціях, що складаються, адаптації до зовнішніх змін.
8. Стратегія і якість програм. У багатьох ситуаціях можлива потреба в зміні стратегії управління й у розробці спеціальних програм, від якості яких і залежить ефективність менеджменту організації.
9. Людський фактор тобто наявність помічників менеджера, що можуть користатися його особливою довірою і здатним узгоджено і доцільно здійснювати задану програму.
10. Система моніторингу. Вона являє собою спеціально організовані дії по визначенню імовірності і реальності настання змін і необхідності для їхнього своєчасного виявлення і розпізнавання.

Рис. 21.1 Тенденції розвитку управління
Своєчасна організація опинилась в ситуації, коли необхідно ефективне і прибуткове господарювання і постійні зміни організації, прагнення не тільки до виживання, але і до розвитку. Сучасна організація повинна залучати для рішення виникаючих проблем кожного співробітника, спонукувати працівників до безупинного удосконалювання професійної майстерності і саморозвитку.
21.2. Зміни в управлінській парадигмі
Парадигма це фундаментальний підхід до сприйняття, усвідомлення і розуміння світу. Визначальними моментами парадигми управління ХХ с. були стійкість, доцільність і рівновага. Нова парадигма припускає, що на зміну ієрархії, твердим правилам і графікам приходить робота в командах, безпосередні взаємодії, перманентні інновації, безупинне навчання й удосконалювання. Нова парадигма припускає пошук прийнятного стану в процесі безупинних змін.
Основна ідея нової організації – орієнтація на вирішення проблем, участь співробітників у встановленні стратегічного напрямку руху організації і визначення тактичних прийомів. Спільно зважуються виникаючі задачі, забезпечуючи організації такий ступінь гнучкості, що дозволяє оперативно й адекватно реагувати на зміну зовнішнього середовища. У нових організаціях використовуються командні форми праці, горизонтальні зв'язки, спеціальні групи і концепції, такі як теорія мережної організації відповідно до якої групи одержують статус автономних центрів прибутку і на них покладається відповідальність за виробництво продукції, за підвищення кваліфікації тощо.
Таблиця 21.1
Змінена управлінської парадигми
| Парадигма 90х років ХХст. | Парадигма ХХ1ст. | |
| Культура | Стабільність, раціональність | Зміни, рішення проблем |
| Технології | Механічні | Електронні |
| Задачі | Матеріальні | Ментальні, що базуються на ідеях |
| Ієрархія | Вертикальна | Горизонтальна |
| Влада/контроль | Вищого менеджменту | Широко розповсюджена |
| Цілі кар'єри | Безпека | Особистий ріст/майстерність |
| Лідерство | Автократичне | Перетворююче |
| Робоча сила | Однорідна | Різноманіття культур |
| Виконання робочих завдань | Індивідуальне | Командне |
| Ринки | Локальні, внутрішні | Глобальні |
| Фокус уваги | Прибуток | Споживачі |
| Якість | По можливості | Без виключень |
У нових організаціях, працюючи по найму співробітники наділені владою. Наділення владою може здійснюватися у формі самокерованих робочих команд, збагачення процесів праці, груп участі в управлінні. Тому керівник зобов'язаний працювати з людьми і сприймати їх як основний ресурс, прагнути до того, щоб люди відчували себе реальними власниками.
Делегування такого роду відповідальності співробітникам розширює можливості колективного розуму організації. Важливішою характеристикою менеджменту являється орієнтація на нову соціальну групу в організаціях – когнітаріат, основа якої є використання інтелекту, високий рівень знання і культури, доступ до інформації. Головне завдання менеджменту – нарощувати та ефективно використовувати цей ключовий ресурс.
У такій організації повинний бути надлишок інформації. Ідентифікація потреб і вирішення проблем жадають від співробітників усвідомлення того, що відбувається. Вони повинні оцінювати як ситуацію в організації в цілому, так і на ділянці, за діяльність якого несуть відповідальність. Офіційні бюджетні дані, інформація про доходи і витрати підрозділів повинні бути доступні кожному. Даний підхід одержав назву відкритого менеджменту. Кожен співробітник має право на одержання й обмін інформацією з будь-яким співробітником компанії. Широке застосування одержали відкриті комунікації (створення умови для обговорення проблем, неофіційні збори). Основним комунікаційним механізмом є електронна пошта, що дозволяє перебороти тимчасові і просторові бар'єри.
Фундамент нової організації – корпоративна культура – набір ключових цінностей, переконань, погодженого розуміння, норм. Культура такої організації створює відчуття спільності, співчуття і турботи кожного про кожне. Повага до співробітників ґрунтується на їхньому внеску в бізнес компанії. Адаптивність культури означає прояв особливої уваги до співробітників, споживачам, акціонерам. У такій культурі на перший план виходять творці нових ідей, товарів, робочих процесів.
Однак фундаментальні зміни, що відбуваються в організації, підривають відчуття стабільності в співробітників. Кар'єра перестала бути сходженням по вертикальній ієрархії, а перетворилася в переміщення по горизонталі. Особистий успіх визначається успіхом організації. Кожен співробітник повинний думати самостійно мотивувати себе до праці, здобувати нові знання, підвищувати кваліфікацію, опановувати мистецтвом установлення взаємин. Відповідальність за кар'єрне просування покладається на самих співробітників, їм уже не гарантується зайнятість. Як результат високої невизначеності в умовах відсутності гарантій зайнятості, безперестанних змін у характері виконуваних завдань стає стрес, тобто фізична й емоційна відповідна реакція індивіда на вимогу й обмеження.
Контрольні питання:
1. Дайте визначення поняттю «ефективний менеджмент».
2. Назвіть основні принципи і фактори діяльності, що забезпечують ефективність організації.
3. Покажіть взаємозв'язок факторів ефективного менеджменту.
4. Чим викликані зміни в управлінській парадигмі 90х років ХХ в.
5. Приведіть основні характеристики нової організації.
ПЕРЕЛІК ЛІТЕРАТУРИ
Ансофф И. Стратегическое управление . Сокр. Пер. с анг. – М.: Экономика, 1989. – 520 с.
Антикризисное управление. Учебник Под ред. Э.М. Короткова. – М.: ИНФРА – М. 2000 – 432 с.
Виханский О.С., Наумов А.И. Менеджмент. М.: Гардарики, 2001. – 528 с.
Грейсон Дж., О’Делл К. Американский менеджмент на пороге ХХ1 века. – М.: Экономика. 1991. – 320 с.
Дафт Р.Л. Менеджмент. – Спб: Питер, 2001. – 832 с.
Карданская Н.Л. Принятие управленческого решения. Учебник для вузов. – М.: ЮНИТИ, 1999. – 407 с.
Клейнер Т.Б., Качанов Р.М., Тамбовцев В.Л. Предприятия в нестабыльной экономической среде: риски, стратегии, безопасность. – М.: Экономика, 1997. – 328 с.
Кондратьев В.В., Краснова В.Б. Реструктуризация управления компанией. – М.: ИНФРА – М, 2000. – 240 с.
Коротков Э.М. Концепция менеджмента. – М.: ЭК МОС, 1998. – 310 с.
Круглов М.И. Стратегическое управление компанией. – М.: Русская деловая литература, 1998. – 768 с.
Кузин Б.. Юрьев В., Шахлинаров Г. Методи и модели управления фирмой. – СПб. Питер, 2001. – 432 с.
Литвак Б.Г. Управленческие решения. – М.: ЭК МОС, 1998 – 260 с.
Мазур И.И., Шапиро В.Д. и др. Реструктуризация предприятий и компаний. – М.: Высшая школа, 2000. – 587 с.
Менеджмент организаций. Учебное пособие под ред. З.П. Румянцевой, Н.А. Соломатина. – М.: Инфра. 1995. – 320 с.
Мескон М., Альберт М., Хероури Ф. Основы менеджмента. – М.: Дело, 1997. – 702 с.
Минаев Е.С., Агеева Н.Г.,. Аббата Дага А. Управление производством и операциями. – М.: ИНФРА, 2000. – 256 с.
Минцберг Г., Альстрэнд Б., Лэмпел Д. Школа стратегий. Пер. с анг. Под ред. Ю.Н.Каптуревского. – СПб: Питер, 2000. – 336 с.
Пономаренко В.С. Стратегічне управліня підприємством. – Х.: Основа. 1999. – 620 с.
Уткин Э.А. Стратегическое планирование. – М.: ЭКЛЮС, 1999. – 440 с.
Финансовый менеджмент. Под ред Е.С. Стоянова. – М.: Перспектива, 1993. – 368 с.
Шкатулла В.И. Настольная книга менеджера по кадрам. – М.: Норма, 1998. – 370 с.
Экономическая стратегия фирмы: Учебное пособие. Под ред. А.П. Градова. – СПб: Специальная литература, 1999. – 589 с.