Історія розвитку вокального мистецтва на Буковині у ХІХ – поч. ХХ ст.
Згадуючи творчий шлях одного з найбільших співацьких товариств Буковини, слід сказати схвальне слово передусім про фундатора і першого диригента, відомого тоді музику Костя Томоруга та про ентузіаста на культурній ниві, багаторічного керівника хорів «Кобзаря» Олександра Садагурського. Заслуговують доброї згадки його активісти та пристрасні любителі музики.
Глибокий слід у пам'яті буковинців залишила уже згадувана співачка Філомена Лопатинська, що виступала в перший рік відновлення товариства.
При «Буковинському кобзарі» деякий час діяли курси українського танцю. Варто сказати й про драматичну секцію «Кобзаря», заходом і зусиллями якої ставились українські п'єси. 1933 року цю секцію було реорганізовано і зміцнено, від її імені потім почав виступати Чернівецький український напівпрофесійний театр. Заслуговує на увагу і діяльність музичної школи «Кобзаря», яка проіснувала аж до 1940 року.
Товариство «Буковинський кобзар» зустрічало на своєму шляху багато перепон, переживало роки піднесення й занепаду, зазнавало різних впливів. Тому й не дивно, що інколи його мистецькі виступи не відзначались ідейною чіткістю. І все ж словом і рідною піснею «Буковинський кобзар» вселяв у серця трудящих надію на визволення, на возз'єднання в єдиній, вольній, новій радянській сім'ї.
«МУЖСЬКИЙ ХОР»
Поряд з «Буковинським кобзарем» і «Міщанським хором» у лютому 1930 року при чернівецькому товаристві «Міщанська читальня» заснувалось ще одне українське співацьке товариство — «Мужський хор», основне ядро якого становили робітники й ремісники. Своєю діяльністю цей хор вписав помітну сторінку в історію українського мистецького життя краю. З невеличкої групи (16 співаків) він поступово виріс у значний колектив і зажив собі доброї слави й найширшого визнання на Буковині. Ось як писала 11 березня 1934 року газета «Gzernowitzer Morgenblatt» про його виступ, присвячений С. Воробкевичу: «4 березня в залі філармонії ми чули концерт українського «Мужського хору», одного з найбільш старанних і дисциплінованих хорових колективів нашого міста... Не більше ЗО співаків, але кожен справжній артист... Решта хорів міста повинна брати з нього приклад...».
Один з фундаторів колективу — Василь Дячук — згадував, як 1933 року в Чернівцях було влаштовано конкурс між співацькими товариствами — румунським, німецьким, польським, єврейським і українським. Українців представляли «Буковинський кобзар» і «Мужський хор». До речі, напередодні концерту керівники «Мужського хору» одержали листа, в якому невідомі автори погрожували публічно висміяти їх, якщо вони візьмуть участь у змаганнях. Та на зло недругам «Мужський хор» взяв участь у конкурсі і виконав ряд вокальних творів, зокрема «Золоті зорі», «Гуляли» О. Нижанківського, «Закувала та сива зозуля» П. Ніщинського, віночок народних пісень Д. Котка, причому, співав так, що збуджена публіка не раз викликала аматорів на «біс». А наступного дня майже рецензенти чернівецьких іншомовних газет найвище оцінили виступ саме українського «Мужського хору».
Вирізнявся «Мужський хор» з-поміж інших подібних товариств передусім своєю виконавською культурою, молодістю його співаків, їх ентузіазмом і наполегливістю у навчанні. Його концерти часто супроводжувались виступами солістів — О. Горвацького, В. Дячука, X. Куд-ринського та ін. Надто приваблював спів відомого на Буковині тенора Дениса Руснака. В його репертуарі переважали народні пісні і вокальні твори українських композиторів М. Лисенка, К. Стеценка, Я. Степового, Д. Січинського, С. Людкевича та ін.
Публіка любила «Мужський хор», його концерти нерідко відвідували не тільки українці, а й люди інших національностей. Його популярності значною мірою сприяв і репертуар з народними піснями в основі, такими близькими й рідними широкому загалу буковинців. Доречно згадати хоча б кілька пісенних перлин, виконаних на одному з таких концертів, що відбувся в грудні 1937 року,— «Чого тужиш, серце козаче», «Взяв би я бандуру», «У сусіда хата біла», «Ой у полі три криниченьки», «Я нікого не любила» та інші.
«Мужський хор», на відміну від інших товариств, часто виїжджав у провінцію, доносячи українську народну пісню й музику до найвіддаленіших куточків Буковини. Його молоді голоси лунали у Вижниці й Хотині, у Вашківцях і Новоселиці, у Берегометі і Веренчанці, у багатьох інших містечках та селах.
Співацькі товариства Буковини присвячували свої концерти переважно Т. Шевченкові, чия натхненна поезія кликала знедолених до боротьби, Ю. Федьковичу, С. Воробкевичу та О. Кобилянській. Слід зазначити, що концерти ставали водночас і засобом пропаганди вокальних творів, написаних на слова Т. Шевченка, Ю. Федьковича, власних музичних композицій С. Воробкевича. Готувалися вони здебільшого спільними силами «Буковинського кобзаря», «Мужського» та «Міщанського» хорів.
А втім, бувало, «Мужський хор» і самостійно вшановував видатних діячів літератури і культури. Наприклад, у травні 1932 року в приміщенні філармонії він дав великий концерт на честь О. Кобилянської, виступивши з широкою програмою, до якої входили «Іван Підкова» М. Лисенка, «Ой на горі жито» Ф. Колесси, «Пою коні при Дунаю» С. Людкевича, «Ой три шляхи» С. Воробкевича, «Сонце низенько» К. Стеценка та ін. В концерті взяла участь і оперна співачка О. Єнджийовська. Вона співала «Бабине літо» Д. Січинського, «Нічку лукаву» М. Лисенка, «Айстри» Я. Лопативсь кого і «Через гору піду я» В. Заремби, ще деякі пісні. Вокальна частина концерту справила на присутніх глибоке враження, а розчулена письменниця щиро дякувала співакам за подаровані їй години втіхи і на пам'ять сфотографувалася з усіма хористами.
Окрім ювілейних свят, «Мужський хор» влаштовував інші концерти, вечори народної пісні, танців. Згодом до його виступів прилучився і струнний оркестр. Під час виїздів у міста та села краю в його програмі, як завжди, були народні мелодії. Так, на одному з вечорів, що відбувся в 1933 році у селі Клішківцях, чернівецькі співаки ознайомили бесарабців з українськими галицькими піснями.
Як і слід було чекати, успіхи українського хору занепокоїли окупантів. 1937 року керівників товариства викликали до сигуранци і взяли від них підписку, що співаки не виступатимуть на сцені в українському національному вбранні, тобто в білих сорочках, синіх шароварах і високих чоботях (так, мовляв, одягаються на Радянській Україні, і це викликає небезпечні для королівської держави настрої).
Інколи «цікавились» хором і різні націоналістичні «добродії», які в своїх продажних листках у потрібному їм світлі витлумачували діяльність українських митців. Часом вони вдавались і до провокацій. Та чернівецькі робітники — переважна більшість «Мужського хору» — не поділяли думок і замірів панів-«самостійників», відмежовувались від них.
Десять років пройшов «Мужський хор» нелегкими дорогами поневоленої Буковини, аж поки рідні голоси не злилися в могутню пісню вільного й возз'єднаного українського радянського народу. В експозиції Чернівецького краєзнавчого музею є дві символічні фотографії від 14 липня 1940 року. На одній з них бачимо, як вулицями міста крокують у гуцульському вбранні співаки «Мужського хору», щоб узяти участь у мітингу на честь Юрія Федьковича; на другій — велелюдний мітинг, на якому промовляє до народу відомий український радянський письменник Олександр Корнійчук. Того ж року частина співаків «Мужського хору» влилася в колектив новоство-реної Обласної філармонії, щоб примножувати внесок талановитих буковинців у загальноукраїнську мистецьку скарбницю.
- Сидір Воробкевич – визначний музичний діяч на Буковині в ХІХ - поч. ХХ ст. Вокальна творчість С. Воробкевича.
Сидір Воробкевич (1836—1903) — видатний подвижник національної культури, який поєднав у собі дар композитора, письменника, фольклориста, педагога, диригента, громадського діяча. Саме багатогранність його рідкісного таланту, своєрідне бачення світу були визначальними в творчих здобутках митця.
Музика С. Воробкевича доступна кожному, оскільки вона грунтується на фольклорному мелосі. Пісню народну композитор називав «талісманом», що відкриває таємниці минулого, і закликав уважно вивчати її, бо це — історія народу. Через те його пісні, такі як «Над Прутом у лузі», «Заграй ми, цигане старий», «На чужині погибаю», швидко набули популярності — народ сприйняв їх, як свої. Тогочасна преса відзначала: «Вони гомоніли скрізь по нашім краї завдяки гарній музиці автора — і під бідною селянською хатою, і серед міської інтелігенції».
Музична спадщина С. Воробкевича багата й різноманітна, її складають хори, солоспіви, вокальні ансамблі, опери, мелодрами, оперети й різні інструментальні п'єси. Центральне місце посідає в ній вокальна музика. Тематика пісенної лірики композитора, інтонаційна структура, ритміка й форма цілковито випливають з народних пісень.
Великий вплив на хорову творчість Воробкевича мала його практична диригентська діяльність. Починаючи від 60-х років минулого століття і до останніх своїх днів, він постійно працював з хоровими колективами — спершу з сільськими хорами, а потім, у Чернівцях, — з дитячим шкільним, гімназійним і студентськими хорами, колективом робітничої молоді і хором чернівецької «Бесіди». Це була його справжня творча лабораторія. Часто він приносив на репетиції щойно написаний власний твір, перевіряючи на практиці його звучання.
Воробкевич добре знав і відчував природу й виразові можливості людського голосу. Особливу увагу приділяв він чистоті інтонації, виразній дикції і правильності дихання хористів, багато часу віддавав вивченню динамічних нюансів й агогічних тонкощів, спрямовуючи всі засоби на відтворення необхідного музичного образу.
В 70—80-х роках минулого століття керовані Воробкевичем чернівецькі хори набули слави професіональних мистецьких колективів. За його почином і участю І. Синкевича, вихованця Перемишльської школи, у багатьох містах і селах Буковини було організовано хорові гуртки, в яких широко запроваджувався багатоголосний спів замість вживаного до того одноголосного.
Отже, як довголітній диригент-практик С. Воробкевич відіграв надзвичайно важливу роль у розвитку хорової культури на Буковині.
С. Воробкевич є автором понад 400 творів для хору. 3 них близько 250 написано на власні тексти, підписані псевдонімом «Данило Млака». Решту хорів складено на тексти Шевченка, Франка, Федьковича, Шашкевича, Головацького, Поповича та ін., а також на власні переклади з німецьких поетів Гайбеля, Кернера, Таубе, Тіка тощо.
Як у дрібних ліричних поезіях Воробкевич, за висловом І. Франка, «розсипав дорогоцінні перли», так і передусім у хорах малих форм виявились творча винахідливість, майстерність і мистецька зрілість композитора. Для великих хорових полотен на історичні теми у Воробкевича не завжди вистачало яскравих художніх засобів і необхідного розмаху. У деяких з них, як, наприклад, «Кантата на роковини знесення панщини», «В пам'ять руським Кобзарям Тарасу, Маркіяну, Юрію», «Сила руської пісні», «Палій», «Козак Герасим» відчувається певна статичність і неприродність у розвитку мелодії, а також недостатня зрілість гармонічного мислення.
Для переважної більшості хорів Воробкевича характерна акордово-гармонічна фактура. Голосоведення чітке, хоч відзначається певною традиційністю. Поліфонічні моменти зустрічаються дуже рідко, та й то звичайно у вигляді підголоскової поліфонії.
Найціннішим у хорових творах Воробкевича є їх лірична мелодійність, що наближається до народнопісенної. Очевидно, це й спричинилося до популярності його музики на західноукраїнських землях. «Сотки його
композицій, патріотичних і ліричних пісень, квартетів, кантат і застольних співається повсюди на Русі, і немає вечорів музикальних, де б не виконувано цих творів», — читаємо в «Руській читанці» за 1886 рік (Львів).
Найважливіше місце в хоровій спадщині Воробкевича займають твори на слова Тараса Шевченка: Воробкевич є одним з перших західноукраїнських композиторів, який звернувся до поезії Великого Кобзаря. У більшості цих творів виявилась небуденна обрадованість автора як композитора-мелодиста. Вони одразу полюбилися широким колам громадськості, передавалися з рук в руки, переписувалися і виконувались самодіяльними і професіональними буковинськими колективами.
Проте вперше вийшли друком ці твори (збірка з семи хорів) тільки через 20 років після їх написання (Брайткопф і Гертель, Лейпціг, 1887 p.). Тираж був невеликий, і видання скоро розійшлося. У 1906 р. побачила світ збірка «12 пісень на хори мужеські a cappella до слів Тараса Шевченка» С. Воробкевича за редакцією Д. Січинського.
До неї увійшли 12 чоловічих хорів: 1. «Заросли шляхи тернами»; 2. «Минають дні»; 3. «Треті півні»; 4. «Три шляхи»; 5. «Ой чого ти почорніло»; 6. «Та не дай, господи, нікому» і «Огні горять»; 7. «І широкую долину»; 8. «Тече вода з-під явора»; 9. «Титарівна-Немирівна»; 10. «Утоптала стежечку»; 11. «Вип'єш першу»; 12. «Думи мої».
У цих творах найяскравіше виступають індивідуальні риси хорового письма композитора. Воробкевич звернувся, в основному, до ліричних поезій Шевченка. При тому музика його ніде це втрачає свого фольклорного грунту. Мелос Воробкевича часом надто елегійний, з елементами болісного самозаглиблення. Композитор ніби милується образами туги, жалю.
Надмірна пісенність викладу, певна структурна замкненість спричинилися до відсутності майже в усіх хорах Воробкевича широкого дихання, справжнього драматичного напруження і загострених кульмінацій. Динамічного протиставлення окремих емоційних пластів часто виявляється недостатньо для втілення глибокого змісту і внутрішньої експресії поетичних образів Шевченка.
У тих музичних розділах, де композитор прагне передати глибокі суб'єктивні переживання, на перший план виступають елегійні унісони або м'яке, наспівне двоголосся. Саме тут б'є свіжий народний струмінь, з'являються народні інтонації, побудовані на квартових ходах мотиви. Вони відтворюють конкретні емоції: материнський чи дівочий плач, трагічний образ почорнілого від крові поля.
Об'єктивні, епічно-розповідні образи подаються, як правило, через хоральний спів. У цих епізодах відчувається вплив традиційної, дещо шаблонної гармонії німецької школи.
З дванадцяти шевченківських хорів слід виділити три, позначені найглибшим проникненням у зміст поетичного першоджерела і найяскравішим втіленням його у музиці. Це «Три шляхи», «Та не дай, господи, нікому» і «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле».
Хор «Три шляхи» належить до числа несправедливо забутих творів Воробкевича. В основі поезії лежить типова для української народної пісенності тема прощання й розлуки сина з матір'ю, чоловіка з дружиною, дівчини з милим. Ця тема обумовлена історичним і соціальним буттям нашого народу, сповненим воєнних лихоліть, знущань і наруги іноземних загарбників. У Шевченка вона втілюється в народних образах-символах: зарослі терном шляхи не приносять добрих вістей, а мати (дружина чи суджена) в'яне й сохне, як посаджений нею ясен (тополя чи калина). Отже, в баладі злилися в органічне ціле об'ективно-епічне (картини минулого, події з історії народу, відтворені в образі широкого шляху) і суб'єктивно-ліричне (розлучення дорогих серцю людей, загублені надії, розкриті в образі пониклої природи).
Тричастинність вірша зумовила тричастинну композицію хору. Перша частина— «Ой три шляхи широкії...» і третя— «Не вертаються три брати...» протиставляються середньому розділові «Посадила стара мати...» в ладовому та метро-ритмічному відновленнях.
Наступна хорова композиція Воробкевича — «Та не дай, господи, нікому» — написана на текст двох віршів Шевченка. Перший — «Та не дай, господи, нікому», складений на засланні, в Кос-Аралі, 1848 року, другий — «Огні горять» — в Оренбурзі 1850 року. Проте тема у них одна -змарноване неволею життя поета.
Воробкевичу вдалося знайти живі й яскраві інтонації для передачі відчаю й розпуки в'язня. Крайні частини твору — трагічний монолог знівеченої жорстокою солдатчиною і засланням людини — різко контрастують з середнім епізодом, де змальовуються радощі й забави молоді6. Композитор вдається до прийому жанрових асоціацій: у першій частині чуємо пісню-тугу, що викликає асоціації з широкими степовими козацькими піснями, в середній — з'являються танцювальні ритми, а в третій — речитативні трансформації пісні-монолога.
Хор «Та не дай, господи, нікому» належить до кращих зразків української класики. Не випадково саме його вибрав С. Людкевич для нової редакції (хоч, на жаль, теж використав тільки другу частину — «Огні горять»).
Дуже характерними як для творчості Воробкевича, так і для загального стану хорової музики минулого століття на західноукраїнських землях е хор «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле». Безсмертний вірш Тараса Шевченка сприймається як свого роду перегук віків, як діалог з батьківщиною її великого сина. Перед очима поета оживають картини трагічної історії України, уособленої тут в образі зеленого, родючого поля.
Перша частина хору — «запитання» поета і лаконічна «відповідь» поля. В другій ідеться про трагічну загибель запорожців під Берестечком та пир чорного гайвороння над трупами народних лицарів — це драматична кульмінація твору. Третя частина відіграє роль репризи: «Почорніло я, зелене, та за вашу волю... Я знов буду зеленіти, а ви вже ніколи не вернетеся на волю...»
Тема, якою починається твір, чарує пластичністю мелодії, логікою її просторового і ладотонального розвитку. На суворому, дещо аскетичному тлі подальших хоральних акордів вона сприймається як експресивна людська мова.
На жаль, композитор не зміг розвинути з цього чудового тематичного зерна всю композицію, бо саме завдання музичного розвитку завжди становило найбільшу трудність для Воробкевича: давався взнаки брак композиторської техніки.
Серед інших слід назвати також «Минають дні», «Заросли шляхи тернами», «Тече вода з-під явора», «І широкую -долину», «Думи мої», які свого часу були дуже поширені на західноукраїнських землях.
Поезія Шевченка «Минають дні» сповнена глибокого філософського змісту. В центрі твору — образ знеможеної неволею людини, який асоціюється з завмираючою осінньою природою. В неволі важко, говорить поет, але страшнішим є сон на волі. В кінці повертаються настрої початкових рядків вірша.
Для першої частини хору «Минають дні» характерні короткі мотиви, ніби відірвані один від одного паузами-зітханнями. Настрій осінньої сонливості композитор підкреслює заколисним ритмом, монотонне повторюваним звуком «ля» у тенорів. Соло тенора наче вносить деяке просвітлення, ніби промінь сонця прорізує товщу важких осінніх хмар. Та зараз же повертається попередній гнітучий сум. Відповідь на розпачливий зойк наболілої душі «Доле! Де ти? Де ти?» звучить глухо, байдуже: «Нема ніякої».
Рішуче, ніби імперативне, починається середня частина хору на слова «Не дай спати ходячому, серцем завмирати». В наступному розділі композитор вдається до «інструментального» прийому: в партію баритона він впроваджує заколисну остинатну фігурацію вісімками, яка добре відтворює зміст тексту. Решта голосів «протягує» слова «спати, спати, спати на волі». Як і в попередніх композиціях, третя частина хору відіграє роль смислової і ладотональної репризи. Цікаво відзначити тут одну деталь: на словах тексту «заснути і ні сліду по собі не кинуть, однаково, чи жить, чи загинуть» у музиці на мить повертається мажорна гармонія, що яскраво виділяється на фоні згасаючої мінорної фрази, ніби утверджуючи волю й гаряче прагнення до активного творчого життя.
Розглянуті хори належать до кращих творів С. Воробкевича на тексти Т. Шевченка. Останні хори збірки С. Воробкевича, редагованої Д. Січинським, нічим істотно не виділяються. Своїми інтонаціями, гармонічною фактурою і структурою вони близькі до народних пісень («І широкую долину», «Утоптала стежечку», «Тече вода з-під явора», «Титарівна-Немирівна»).
Збірка закінчується хором «Думи мої». Він, як і перші, розбудований ширше. Середня його частина Магсіаlе «В Україну ідіть, діти» вдвічі довша за крайні. Композитор увесь час чергує однойменні тональності ре мажор і ре мінор, досягаючи цим колоритної ладової мінливості. Такий прийом зустрічається і в інших хорах Воробкевича. Але на особливу увагу заслуговує розвиток музичного матеріалу методом повторення одного мотиву. Його супроводжує динамічне наростання до фортіссімо: «... Там найдете щире серце і слово ласкаве».
Як бачимо, Воробкевич звертався не тільки до ліричних поезій «Кобзаря», як це переважно робили тодішні галицькі композитори, а пробував також покласти на музику волелюбні драматичні поеми. В цих останніх творах приваблює різноманітність структури — від простої куплетної до масштабних драматизованих композицій. Мелодика їх переважно позначена українським колоритом, вона м'яка й задушевна, нерідко щиро народна, хоч інколи зустрічаються звороти, що нагадують італійські оперні арії чи німецькі романтичні пісні.
В цілому комплексі засобів музичної виразності, застосовуваних Воробкевичем, іноді вражає деяка стандартність у використанні технічних прийомів і прояви сентиментальної ліричності (досить звернути увагу на його позначення в тексті: doloroso, lacrimoso, con amorezza, flebile). Ясно, що
Воробкевичеві не завжди вистачало таланту й майстерності, щоб піднестися до Шевченкового генія і передати в музиці всю ідейну й емоційну глибину його полум'яного слова.
Крім хорів, що увійшли до розглянутої збірки, С. Воробкевич скомпонував ще кілька десятків творів на тексти Т. Шевченка — це «Вечір на Україні», «Гей по горі ромен цвіте» та ін. В рукописній спадщині його знаходимо також багато одноголосних мелодій, які композитор, очевидно, мав намір пізніше опрацювати для хорів («На вгороді коло броду», «Якби мені черевички», «Ой гляну я, подивлюся» тощо).
Поряд з хорами на слова Т. Шевченка стоять композиції С. Воробкевича на тексти Івана Франка: «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», дві веснянки «Весно, що за чудо» і «Розвивайся, лозо, борзо», складені в 1895—1898 роках, а також низка хорів на слова поетів Ю. Федьковича, М. Шашкевича, Я. Головацького, О. Поповича та ін. За характером і художніми прийомами вони нічим істотно не відрізняються.
Серед патріотичних пісень С. Воробкевича на власні слова найперше місце посідає чоловічий хор «Збудилась Русь» («Задзвенімо разом, браття»), написаний у 1898 році на відзнаку 50-річчя революції 1848 року. Він часто виконувався на святкових академіях і концертах як гімн, як заклик до єднання і боротьби проти поневолення, за краще майбутнє. Завдяки актуальному, глибоко патріотичному текстові, урочистому й піднесеному характерові мелодії і маршовому, чеканному ритмові цей твір швидко здобув всенародне визнання на західних землях України. В 1902 р. М. Павлик, друг і однодумець І. Франка, підтекстував під цю музику нові слова, назвавши «Піснею галицьких трударів». У такому вигляді хор Воробкевича вперше прозвучав у Львові на вечорі робітничого товариства «Зоря», організованому на користь жертв потерпілих під час демонстрації на Стрілецькій площі 1902 року. Твір «Задзвенімо разом, браття» часто виконувався робітничими і студентськими хорами в роки загального революційного піднесення, що настало на західноукраїнських землях під впливом російської революції 1905 року. І пізніше він постійно включався до програм прогресивних літературно-мистецьких вечорів.
Виправлений і змінений М. Павликом текст прямо закликав до збройної боротьби з тиранією. Цікаво, що деякі його звороти перегукувалися з «Інтернаціоналом» у перекладі М. Вороного:
Задзвенімо разом, браття, Покажім панам-тиранам,
Пісню трударів нову, Що вже сила є у нас
Що розпалює завзяття Рабські пута розламати,
Побороти долю злу. Що настав розплати час!..
Відповідно до трьох строф вірша хор має три куплети. Він починається типовим для гімнів і революційних пісень інтервалом кварти, що з'являється потім кілька разів на найважливіших словах тексту.
Мелодія в цілому близька до мелодій багатьох революційних пісень.
Завдяки виразному маршовому ритму, ясному гомофонному складові і простій куплетній формі хор «Задзвенімо разом, браття» став на початку нашого століття однією з найулюбленіших робітничих пісень і завжди виконувався разом з хором А. Вахнянина на відомий революційний текст «Шалійте, шалійте».
Хор «Чи такая наша доля» на слова І. Федоровича, розрахований на мішаний склад співаків, було написано як заключний номер мелодрами «Убога Марта». Композитор висловив у ньому свої мрії про краще майбутнє рідного народу, про вільне життя.
Дуже популярною протягом багатьох десятиліть була пісня Воробкевича «Мово рідна». Як вірш Данила Млаки вона вміщувалася майже в усіх букварях, читанках, підручниках, а як пісня побутувала в різних аранжировках для чоловічого, .мішаного та дитячого хорів, для голосу з супроводом фортепіано, а також для самого фортепіано чи цитри.
У важкі роки національного гніту, коли українська культура повсюдно переслідувалася, виховання любові й шани до рідної мови було справою першорядної ваги. Не дивно, що Воробкевичева пісня «Мово рідна» дуже полюбилася і швидко стала популярною. У двоголосному укладі автор постійно включав її до своїх співаників для школярів.
Мелодія пісні близька до побутового романсу. Якщо перший її восьми-такт характеризується спокійним ліричним настроєм, то в другому, де автор таврує ту частину українського суспільства, яка цурається рідної мови, з'являється драматичний елемент.
Дещо відмінним від інших у цій групі є хор «Цар-ріка, наш Дніпро.», скомпонований одразу ж після повернення композитора з Києва у 1875 році. Це ніби ода Дніпру-Славуті, який був живим свідком слави і страждань, що їх зазнав український народ у минулому.
Хор написано в куплетній формі. У кожному з шести куплетів перший восьмитакт-заспів виконує соліст-бас. Лінія його мелодії розлога, ніби розповідь народного Кобзаря. Приспів виконує чоловічий хор. Як щодо задуму, так і щодо використання засобів музичної мови «Цар-ріка, наш Дніпро» наближається до кращих творів на шевченківські тексти.
Найбільшу за кількістю групу хорів Воробкевича (понад 200) становлять лірико-побутові пісні-хори. Всі вони написані на власні слова композитора. За тематикою серед них можна виділити любовні, сімейні, колискові, пісні розлуки тощо. Особливо популярні «Над _Прутом у лузі», «Там, де Татран круто в'ється», «Заграй ми, цигане старий», «Сині очі», «Баркарола», «Чабан вівці ганяє», «Якби була я зазулев», «На чужині загибаю».
За змістом і музичною мовою вони нагадують побутові пісні-романси. Виконуються в основному хором, але часто звучать і як сольні пісні в супроводі інструмента чи виключно в інструментальній аранжировці. Для цих творів характерні м'яка кантиленна мелодика з дещо сентиментальним забарвленням, плавний ритм ноктюрна, колискової або вальса і прозора, легка фактура гармонізації.
Найвідомішою серед них є пісня-хор «Над Прутом у лузі хатина стоїть», позначена глибоко ліричним, елегійним настроєм. І888 р. вона з'явилася у збірнику «Бонн» (редагованому композитором В. Матюком), куди увійшли ще п'ять пісень-хорів G. Воробкевича: «Там, де Татран», «Іван з Путилова», «Сині очі», «Вечір.» і «При вині». У 1891 році хор «Над Прутом у лузі хатина стоїть» виконувався в програмі відомого концерту «Львівського Бонна» в Празі поряд з творами М. Лисенка, А. Вахнянина та В. Матюка і дістав загальне схвалення.
Того ж року цю пісню переклав для скрипки з супроводом фортепіано композитор-дилетант Степан Сужинський, а Денис Січинський згодом включив її до своєї збірки «150 українських пісень для фортепіано». Пізніше вона вміщувалась у різних вокальних та інструментальних збірниках.
Для хорів «Там, де Татран круто в'ється», «Сині очі» характерні м'які, заокруглені, де-не-де хроматизовані мелодичні фрази, ритми вальсу, баркароли чи колискової, чергування сольних епізодів і повних хорових звучань.
У «Баркаролі» композитор вдається до інструментального прийому, використовуючи спів з закритим ротом. На фоні хору murmurando звучать репліки баритона соло. Такі виразові засоби в хоровій музиці галицьких композиторів до Сидора Воробкевича не вживалися, тому твір звучав свіжо, по-новому.
Щира ліричність і задушевність, прозора гармонічна фактура і простота форми спричинилися до життєздатності і