Історія розвитку вокального мистецтва на Буковині у ХІХ – поч. ХХ ст.
Серед хорів Воробкевича на власні тексти окрему групу складають жартівливі й застольні пісні. Вони передають веселу вдачу, здоровий товариський гумор композитора («Ой Василю, Василечку», «Старий Ной» та ін.). Багато з цих творів складені в сатиричному плані з метою висміяти ледарів, ченців-пияків і вітрогонів. Як правило, вони створювалися принагідне, і композитор сам не надавав їм великої ваги, музика в багатьох з них мало оригінальна.
Типовим явищем для української музики другої половини XIX ст. були в'язанки народних пісень, так звані Quodlibet'u, або попурі. Відомо, що твори такого типу писав М. Лисенко. Кілька їх скомпонував і С. Воробкевич (наприклад, «Руський кадриль», «Гей, слов'яни, брати мої», «Вінок, сплетений з 36 рідних квіток» та ін.).
Працюючи довгі роки з шкільною молоддю, Воробкевич добре знав інтереси дітей та юнацтва, розумів їхні турботи і мрії. Він прекрасно усвідомлював, що спів е для них природною потребою, що молодь, як і дорослі, любить не тільки словом, а й піснею, музикою виражати свої переживання і почуття. Тим часом українській дітворі, зокрема на Буковині, не вистачало відповідної музичної літератури: збірників пісень, доступних підручників з музичної грамоти і сольфеджіо. Враховуючи все це, Воробкевич одним з перших на Західній Україні взявся випускати пісенники для школярів, які, по-перше, склали репертуар для класних занять, пікільних ранків, вечорів, різних святкових виступів і, по-друге, стали єдиними на Буковині методичними посібниками для вчителів музичної грамоти і співів у школах, бо до них, як правило, додавалася невеличка музично-теоретична частина.
1870 р. у Чернівцях вийшов друком перший збірник пісень С. Воробкевича, призначений для школярів. Туди увійшло 20 пісень у двоголосному викладі. Тексти для них склав Данило Млака, музику — С. Воробкевич (або «напів народний», як було зазначено під деякими заголовками). Пісні розміщено в порядку підвищення складності від найпростіших (з діапазоном кварти й квінти) до трудніших (з хроматичними ходами і модуляційними відхиленнями).
Тематика збірника зв'язана з побутом школярів, про що свідчать і назви пісень: «Пісня школярів», «Веснянка», «Прогулка». 6 тут і кілька патріотичних пісень: «Мово рідна», «Сирота на чужині», «У горах Карпатах».
Кращі оригінальні пісні С. Воробкевича для дітей близькі своїми інтонаціями до фольклору («Коник вороненький» та ін.).
У 1889 році Воробкевичеві вдалося добитися дозволу на публікацію збірника дитячих пісень в трьох частинах. Автор назвав його «Співаник для шкіл народних». Усі три частини «Співаника» вийшли в світ у Відні в 1889 році.
До першої було вміщено 20 одноголосних пісень; дванадцять з них — оригінальні, пісні «Женці» й «Рідний край» передруковані з «Співаника для господарських діточок», що з'явився у Відні ще 1869 року за редакцією Ю. Федьковича, п'ять пісень мають позначення «напів народний» і одна складена маловідомим автором Б. Рубішем. Тексти пісень взяті з віршів Ю. Федьковича, Д. Млаки, О. Поповича, І. Пасічинського та ін. Тематика їх, як і в попередньому, — шкільне життя.
У кожному з співаників Воробкевич обов'язково вміщував, кілька пісень про трударів, виховуючи у дітей пошану до праці («Ремісники», «Пісня рільника»).
Друга частина «Співаника для шкіл народних» складається з 40 пісень. Шістнадцять з них — оригінальні твори Воробкевича, решта має підзаголовок «напів народний». Тексти пісень здебільшого написані самим композитором. Виняток становлять лише «Чом, річенько домашняя, так пливеш поволі» на слова Я. Головацького, «Шдлисся» на слова М. Шашкевича, «До школи» на слова Ю. Федьковича. Перші дві давно втратили авторство композитора і поширилися як народні по всій Галичині й Буковині. Мелодія «Підлисся» побутує також із словами «Кажуть люди» як народна пісня-романс.
Зміст другої частини «Сніваника» також в основному пристосований до вимог шкільної молоді, до її життя й побуту: «Вставайте, діти», «Пісня школярів», «Книжка», «Співанка школярки». Є в збірці кілька трудових пісень: «Моя нива», «Пісня женців»; рекрутських: «Рекрут», «Жовнярська пісня»; ліричних: «Гей, орле, орле», «Бездольний» та ряд патріотичних пісень, в яких виражено любов до батьківщини і її природи: «Милий край родимий», «Рідна мова» (на іншу мелодію, ніж у першому випуску) .
Варто підкреслити, що, крім загальновідомої у нас дитячої gісні-веснянки «Ку-ку, ку-ку! Чути в ліску», до збірників Воробкевича увійшов ряд його оригінальних веснянок, близьких до народних.
Видання завершується невеликим додатком з музичної грамоти (про особливості запису нот, їх вартість і ключі).
Третя частина «Співаника» складає значно більшу цінність, ніж перші дві. Це вже не просто збірник пісень, а методичний посібник з теорії музики і співу. У вступі подано найважливіші розділи з теорії музики (висота й протяжність звуків, категорії тактів, інтервали, пояснення хроматичних знаків, вправи з сольфеджіо на різні інтервали тощо). Після цього слідує таблиця мажорних і мінорних гам до чотирьох знаків включно. Кожна з них ілюструється пісенними прикладами, поданими у відповідній тональності. Серед них кілька пісень С. Воробкевича на народні тексти, мелодично дуже близькі до фольклору. Наприклад, пісня «Якби я був соколом» майже збігається з народною «По дорозі жук, жук».
У наступному розділі розглядаються акорди, власне, тризвуки основних ступенів ладу і подається невеликий словник італійських музичних термінів. Після цього слідує 56 пісень на різну тематику, їх відкриває веснянка «Ку-ку, ку-ку!» на власну мелодію С. Воробкевича, потім вміщено ряд історичних пісень про напади татар на українські землі, про важку долю селян-кріпаків, а також побутові, ліричні, рекрутські і сатиричні пісні. В кінці подано кілька пісень В. Матюка і С. Воробкевича для триголосного хору.
Збірник закінчується кількома канонами для двох, трьох і чотирьох голосів. Цю форму гуртового співу композитор вважав особливо корисною для музичного виховання учнів.
Як за змістом, так і за формою збірники дитячих пісень Воробкевича на свій час повністю відповідали завданням естетичного виховання молоді. Багата й різноманітна тематика пісень, розрахована на запити дітей різного віку, близька до народної мелодика, нескладні розміри й ритми, гранично ясний спосіб, їх гармонізації забезпечили цим пісням популярність.
«Співаники» Воробкевича відіграли дуже важливу роль для популяризації української народної пісні в міському побуті галицької і буковинської інтелігенці], яка тоді набагато краще знала австрійські Tafellieder, ніж свої рідні народні пісні.
Хоч художня вартість «Співаників» неоднакова, вони були єдиними на той час посібниками для навчання співів у школах. Сам факт їх перевидання в 1893, 1899, 1902, 1905, 1909 і 1910 роках свідчить про те, що вони були незамінними для початкових і середніх шкіл Галичини та Буковини. В цьому, безумовно, їх велике значення в розвитку музичної культури на західноукраїнських землях.
У творчому доробку Воробкевича є понад 40 романсів та пісень для голосу в супроводі фортепіано або гітари і 20 вокальних ансамблів, дуетів та квартетів. Як відомо, у той час вокальна лірика була дуже поширена в домашньому музикуванні. В хвилини гірких роздумів і солодких мрій пісні-романси оживлювали товариські зустрічі й популярні на західноукраїнських землях святкові збори, так звані комерси. Побутовий романс був ніби дзеркалом художніх запитів та естетичних потреб міської інтелігенції XIX ст. Зростання популярності цього жанру викликало значну творчу активність композиторів-професіоналів і аматорів.
На формування західноукраїнського романсу взагалі і романсової творчості Воробкевича зокрема мали вплив різноманітні музичні явища. З них на першому місці — надзвичайно багата українська народнопісенна лірика, а далі — лірико-романтична італійська оперна арія, віденська романтична пісня і, нарешті, дуже поширена в той час в усій Європі пристрасна циганська пісня. Всі ці впливи схрещувалися в західноукраїнському побутовому романсі XIX ст., перетворюючись у нові художні якості з ознаками цілісного національного стилю.
У романсах С. Воробкевича, як зрештою і в інших західноукраїнських композиторів XIX ст., можна виділити дві лінії розвитку. Перша представлена романсами, близькими до ідилічних пісень віденських композиторів. Для них характерний елегійний, лірико-споглядальний настрій з елементами сентиментальності. Другу лінію репрезентують пісні-романси з більш активними формами лірики, заснованими на народних танцювальних ритмах козачка, коломийки, польки, мазурки.
Для першого типу показовий романс Воробкевича «Сльоза дівоча» для баритона з супроводом фортепіано. Він відзначається простотою тонального плану, стрункою куплетною будовою і типовою для романсів XIX ст. фігурацією у фортепіано по розкладених тризвуках та їх оберненнях.
До цієї групи романсів належать також «Буковино дорога», «В моєї мами зільничок», «Марія» та дуети «Якби знала, що мя візьме», «Ірино моя» та ін.
Другий тип романсової лірики найкраще представляє романс «Ти, шинкарко молода» (для баритона або альта). Інтонаційно й ритмічно він близький до народних пісень-романсів. У ньому три музичні образи, пов'язані різними ситуаціями поетичного тексту: а) заклик до шинкарки й цигана, щоб вони медом і грою розважили людину, в якої важке горе; б) «вчора ще сміялася доля», а сьогодні серце розривається з болю і, нарешті, в) танцювальний епізод. Композитор знаходить для всіх трьох образів характерні мелодичні і ритмічні засоби, хоч у фортепіанній партії Воробкевич не виходить за межі акордових репетицій з опорними басами, розкладених акордів і гармонічних фігурацій.
Цю групу репрезентують також романси «Блоха», «До тих вражих Топорівців», «Поцілуй», дуети «Дуб і калина — хлопець і дівчина», «Соло-вій-чародій» та ін.
Крім романсів з лірико-елегійним колоритом та заснованих на ритмах народних танців, Воробкевич написав кілька солоспівів у стилі дуже модних тоді іспанських та італійських серенад: це «На гітарі, мандоліні дон Альфонсо грає», «Гусляр», «Perpetuum mobile» тощо. В них він використовує ритми іспанського болеро або італійської сіціліани.
Переважна більшість романсів Воробкевича має куплетну структуру: виняток складають «Ти, шинкарко молода» і «Я не боснієць», які мають тричастинну будову.
Дещо окремо в камерній спадщині Воробкевича стоять романси баладного типу («Панна жабка і пан жабій», «Стасьо і Ванда»), для яких характерні типові риси німецьких зразків даного жанру: рицарська тематика, театралізована зображальність з описово-пейзажними моментами, більш вільна побудова.
Дуже поширеними в західноукраїнській музиці минулого століття були чоловічі квартети і солоспіви в супроводі чоловічого квартету. С. Воробкевич також створив низку творів цього типу. Деякі з них були опубліковані у збірниках (вид. «Львівського Бонна») за редакцією О. Нижанківського і В. Матюка, і пізніше, на початку XX ст., у львівському видавництві «Торбан», яке очолював композитор Я. Ярославенко. Особливою любов'ю користувалися квартет «Ви, дівочі сині очі» і «Баркарола» для баритона соло в супроводі квартету.
З хорів і романсів на тексти німецьких авторів заслуговують на увагу «Du stille Wasserrose» i «Rheinsage» на сл. Е. Гайбеля, «Zur Nacht» на сл. Й. Кернера, «An den Mai» i «Wanderlied» на тексти Й. В. Гете. В них виразно звучать інтонації відомих народних австрійських пісень.
Основна цінність хорової музики Воробкевича полягає в її мелодичному багатстві. За своєю фактурою вона майже виключно гомофонно-гармонічна, хорова тканина розгортається на основі використання акордів головних ступенів. При цьому голосоведення базується на принципах «генерал-баса» і менш за все на типово українському підголосковому складі. В цьому і криється головний недолік вокальної музики Воробкевича. Проте значною мірою він компенсується свіжими творчими прийомами, що відрізняють музику Воробкевича від творчості інших західноукраїнських композиторів XIX ст. Сюди слід віднести широке застосування ладотональних, метро-ритмічних і фактурних контрастів, багате динамічне нюансування, використання прийому перегукування голосів напружених верхніх регістрів з м'якими середніми та (хоч і несміливі ще) прийоми вокальної інструментовки: спів з закритим ротом («Баркарола») і звукозображальні моменти («Ой чого ти почорніло», «Огні горять»).
Камерна лірика Воробкевича характеризується передусім природною народною мелодичністю, ясною гармонічною мовою, простотою фактури і форми. Особливою її цінністю є те, що вона відзначається багатством змісту, емоційною відкритістю, щирістю. Це лірика кохання, картинки живописної природи, застольні пісні дружби, портретні зарисовки і гостра соціальна сатира на представників влади.
- Видатні митці-співаки Буковини ХІХ - поч. ХХ ст.
Соломія Крушельницька
Чарівною квіткою України називають Соломію Крушельницьку шанувальники її великого і щедрого таланту. У вересні 1973 року за рішенням Юнеско світова громадськість відзначила 100-річчя з дня народження видатної дочки українського народу, однієї з найбільших співачок кінця XIX — початку XX ст.
Довгий час у столицях і культурних центрах багатьох країн Європи та Америки, де виступала С. Крушельницька, про неї лунала найгучніша слава, її називали поряд з іменами Федора Шаляпіна, Енріко Карузо, Маттіа Баттістіні, Тітта Руффо та інших геніальних співаків. З величезним успіхом виконувала вона головні партії майже в шістдесяти операх найкращих тогочасних композиторів, створила цілу галерею образів, що назавжди увійшли в золотий фонд світового оперного мистецтва.
Про велич постаті артистки, її чарівний спів і драматичне обдаровання багато писала іноземна преса. Відлуння тріумфів співачки-українки за кордоном прокочувалось і буковинською землею. Чернівецькі газети не раз сповіщали про її блискучі виступи. Зокрема, «Буковина» в січні 1907 року писала, що Соломія Крушельницька, яку запросив Міланський оперний театр «Ла Скала», мала там великий успіх. Усі міланські газети вихваляли її голос та чудову артистичну гру. Найбільшу славу здобула Крушельницька в опері Ріхарда Штрауса «Саломея» («Буковина», 1907, ЗО січня).
Сталося так, що половину свого життя Соломія Амвросіївна провела за межами батьківщини, та ніколи не забувала про свій народ, завжди залишалась вірною патріоткою, жваво цікавилась громадсько-політичним життям розмежованої штучними кордонами дорогої їй України. Вона часто приїздила до Львова, подорожувала по містах і селах Галичини, давала концерти, зокрема, на . різні благодійні цілі.
Послідовно дотримуючись демократичних поглядів, Крушельницька весь час мала тісні зв'язки з М. Павликом та І. Франком, щирим словом однодумця і власними коштами безкорисливо допомагала в їх громадсько-політичній діяльності. З шанобливою прихильністю ставились до славетної співачки В. Стефаник, Д. Січинський, Ф. Гнатюк, Н. Кобринська, О. Нижанківський, І. Труш, М. Яц-ків, Д. Лукіянович, О. Кобилянська та інші передові діячі культури Галичини і Буковини.
С. Крушельницька мала багато вірних друзів і на Наддніпрянській Україні, їй належить велика заслуга в популяризації українських народних пісень і творів М. Лисенка.
В 1911 році, коли Галичина відзначала соті роковини від дня народження Маркіяна Шашкевича, артистка приїхала з-за кордону, щоб особисто взяти участь у цьому святі. Тоді ж таки Соломія Амвросіївна завітала і до Чернівців, де 11 листопада в залі «Музичного товариства» дала великий концерт.
Ще задовго до приїзду співачки різномовна буковинська преса заговорила про очікуваний концерт. Газета
«Народний голос» надрукувала повідомлення сестри артистки — Емілії Стернюкової, в якому та писала, що Соломія вирішила виступити в Чернівцях десь на початку листопада. Пізніше газета уточнила: артистка дасть один концерт в залі «Музичного товариства» 11 листопада о 7 годині ЗО хвилин вечора. Про це ж повідомила й учительська газета «Каменярі». Напередодні концерту «Народний голос» поділився враженнями про ентузіазм, з яким приймала публіка в Коломиї свою славну землячку, як обсипали її квітами при виході на естраду.
З великим захопленням писала про наступний концерт співачки і німецька «Gzernowitzer Tageblatt». «Рідкісна творча подія, подія першочергового значення чекає чернівецьку публіку», — говорилось у статті. Щоб повніше розповісти про заслуги С. Крушельницької, «Gzernowitzer Tageblatt» наводила висловлювання паризьких газет. У них, зокрема, говорилося, що Крушельницька в ролі Валентини (в «Гугенотах» Дж. Мейербера), Ельзи (в «Лоенгріні» Р. Вагнера), Аїди (в «Аїді» Дж. Верді), Джоконди (в «Джоконді» А. Понкієллі), Брунгільди (у «Валькірії» Р. Вагнера) та інших уміє міняти не лише зовнішній вигляд, а й свою особистість. Співачка чудово володіє своїм сильним і чарівним голосом.
Та не крикливі реклами визначають творче обличчя талановитої артистки, підкреслювала газета, а її сильний, могутній, прекрасний голос, який створює світ гармонії і чарує слухачів, а мила зовнішність допомагає досягти великої мети. У Варшаві, Неаполі, Римі, Буенос-Айресі, Одесі, Петербурзі та в багатьох інших містах світу її виступи були тріумфальними.
«Gzernowitzer Tageblatt» підкреслювала, що чернівчани з величезним нетерпінням чекають цього вечора, який обіцяє їм надзвичайне задоволення. Видатна співачка, писала далі газета, в Чернівцях виступає вперше. У зв'язку з цим її програму буде дещо розширено, артистка виконає кілька пісень та арій з різних опер. На закінчення
свого повідомлення газета зазначала, що публіка незабаром матиме можливість захоплюватись Крушельницькою і що, напевно, артистку чекає такий же успіх, як і той, що всюди її супроводив.
Німецька «Bucowiner Post» надрукувала на її концерт рецензію. «Концерт був дуже гарний. Він був просто прекрасний. Тільки о 7 годині я згадав про мій проклятий обов'язок рецензента. Я якось випустив з уваги, що афіші сповіщали про концерт оперної співачки, називаючи її «інтернаціональною, світовою». Із солідного довідника, в якому старанно фіксувалися всі родинні зв'язки українців Буковини і прилеглих частин світу, я довідався..., що вона є дочкою сестри дружини зятя такого-то і т. д. Отже, я сподівався, що знову буду на одному з тих ...сімейних вечорів, де, замість контакту між артистом і публікою, виступає надзвичайно банальна інтимність дядечок і тіточок. На таких вечорах пан кузен у думках проклинає Орфея, Тубалькайна і всіх людей, які підозрюються в тому, що вони придумали музику. Але після закінчення номера він палко аплодує і завзято вимагає повторити все спочатку. Тут проявляється ще й те захоплення, котре належність до своєї нації розглядає як причину для виправдання злочинів проти мистецтва. Тепер я признаюся: самовпевнену упередженість критики (можна би все ж від цього утриматися!) було ще раз скомпроментовано. Коли ці прекрасні уста відкриваються і починає звучати на чужій для мене мові теплий, гнучкий і дзвінкий голос, то здається, що потрапляєш у якийсь приємний, ніжний гіпноз. Все стає загадковим, далеким, незвичайним... Свідомість повністю виключається, а почуття витають у блаженстві найвищих насолод...
Співачку нагородили бурхливими оплесками, вона мусила співати «на біс». Вона ще співала польською, німецькою .та італійською мовами — справді інтернаціонально, але про це я не буду писати. Національне було мені рідніше. Професор Адлер, достойний співачки акомпаніатор, мусив їй напослідок уступити місце біля роялю. Вона сама сіла за рояль, повернулася до публіки І заспівала українських народних пісень, супроводжуючи невигадливу звукову лінію цих пісень простими акордами. У цьому вільному, подібному на речитатив співі відчували ся і сім'я, і народ, відчувалася якась дуже близька тимність. І було все так, як я передбачив, але все ж таки не те, чого я боявся.
Тільки зараз я боюся, що доброзичливий читач дуже незадоволений, бо я йому весь час розповідаю, як багато я не розумів, чого я не знав до цього часу... («Викоwiner Post», 1911, 14 листопада).
Згодом преса зазначала, що буковинці і всі, кому пощастило бачити й чути співачку, із вдячністю і любов'ю згадували чарівну Соломію, її незабутній концерт у Чернівцях.
Після встановлення Радянської влади на західноукраїнських землях Соломія Амвросіївна постійно жила у Львові. З 1946 року і до кінця своїх днів (померла в 1952-му) вона працювала професором Львівської консерваторії ім. М. В. Лисенка, віддаючи всі сили, багатий досвід, знання і великий талант справі виховання молодого покоління радянських митців.
Подвижницьку діяльність видатної артистки високо оцінено рідним народом, їй було присвоєне звання заслуженого діяча мистецтв Української РСР. Ім'ям славної співачки названо вулиці міст, музичні школи, видано книги про її життя і творчість.
Модест Менцинський
Початок літа 1912 року. Зі шпальт усіх чернівецьких газет, із численних афіш протягом місяця не сходить ім'я Модеста Менцинського, широко рекламується його наступний концерт у місті. Скажемо відразу: посилений інтерес різноманітної буковинської преси до цього митця був не випадковим. Про оперного співака, українця з Галичини, вже лунала світова слава, за ним міцно закріпилась репутація героїчного тенора, найкращого в Європі виконавця головних партій в операх видатного композитора Ріхарда Вагнера. Відгомін цієї слави не раз долинав і до Буковини. Ще 1901 року, коли М. Менцинський навчався у Франкфуртській консерваторії, уже тоді він брав участь у концертах. Преса відзначала гарний голос молодого співака та добру школу, провіщаючи йому велике майбутнє на артистичній ниві («Буковина», 1901, 30 червня).
1909 року артист прибув до Галичини і 17 червня в Перемишлі в залі «Народного дому» дав великий концерт. Газета «Буковина» зазначала, що концерт пройшов дуже добре, а прибуток, одержаний від нього, М. Менцинський передав своїм землякам на благодійні цілі (1909, 4 липня).
Співак часто виїжджав з концертами в різні міста Західної Європи, але ніколи не обминав нагоди побувати в рідних краях. У 1912 році, після виступів на Олімпійських іграх у Стокгольмі, Менцинський знову приїздить на батьківщину. Саме в цей час і дав співак свою згоду на два концерти — у Львові та Чернівцях. До Чернівців знатний гість прибув напередодні свого виступу і зупинився в готелі «Чорний орел», а в суботу, 15 червня, о 8-й годині вечора в переповненому залі «Німецького дому» розпочався концерт. Серед слухачів переважала українська публіка, що приїхала не лише з Чернівців, а й з інших міст і сіл Буковини. Зібралося також чимало німців, румунів та поляків — любителів музики. До програми виступу Менцинського входили переважно арії з опер Р. Вагнера, Дж. Верді, твори М. Лисенка і таких західноєвропейських композиторів, як Г. Каун, К. Гардер та Г. Герман.
Як і слід було сподіватись, концерт пройшов з величезним успіхом. Оцінюючи виступ артиста, газети писали, що він володіє добре поставленим і разом з тим напрочуд приємним голосом, має всі дані, необхідні справжньому оперному та концертному співакові. Чернівчанам-українцям актор був близький і зрозумілий, бо добре знав пісенну творчість свого народу, з любов'ю співав чуті з дитинства пісні, охоче включав до свого репертуару твори з багатої скарбниці українського фольклору. На початку та наприкінці виступу Менцинський виконав тужливі, сповнені глибокої пристрасті українські пісні. Особливо зачарували слухачів своєю хвилюючою ніжністю і теплотою Лисенкові «Гетьмани» та «Минають дні», які викликали «грім оплесків і дощ квітів». Улюблений співак був увінчаний розкішно оздобленим вінком («Нова Буковина», 1912, 23 червня).
Прекрасним виконанням арій з опер «Рієнці» та «Валькірія» Менцинський ще раз довів, що він є чудовим вагнерівським співаком. Сильне враження справила і сцена прощання Отелло з однойменної опери Дж. Верді, яку, на загальну вимогу слухачів, артист мусив повторити. «Доводиться тільки жалкувати,— писала газета «Bukowiner Nachrichten»,— що ми могли слухати високообдарованого співака лиш у фрагментах опер, а не в цілих ролях на сцені». З великим захопленням були сприйняті публікою і деякі пісні німецького композитора Гуго Кауна та народні німецькі пісні. '«Пан Менцинський має надзвичайно повнозвучний і симпатичний голос, який, можна б сказати, випливає з серця — і проникає в серця»,— відзначала тоді «Gzernowitzer Zeitung».
Ніжність українських пісень і могутня сила Вагнерових опер, так по-мистецькому переданих Менцинським, захоплювали публіку. Артист мусив ще і ще повторювати номери своєї програми. Концерт Модеста Менцинського, писали чернівецькі газети, приніс справжню насолоду і, напевне, надовго лишиться у пам'яті слухачів. І це не було перебільшенням. З великою вдячністю згадують славетного українського співака, його хвилююче мистецтво всі, кому пощастило слухати той чудовий концерт.
У цій незабутній зустрічі спів Менцинського чергувався з виступами віолончеліста-віртуоза Адольфа Франка (Німеччина), вже відомого чернівчанам з попередніх концертів. Його високомистецька гра ніби доповнювала талановитого українського співака. Перший раз А. Франк виступив у прекрасній Сонаті фа мажор для віолончелі і фортепіано Ріхарда Штрауса (перша частина), другий раз — з трьома сольними п'єсами французьких композиторів К. Сен-Санса, Г. Форе та Д. Гоєнса. Загальному успіхові митців сприяв майстерний супровід на фортепіано добре відомої у Чернівцях піаністки Фріди фон Мікулич (акомпанувала М. Менцинському) і Франціски Горнер (акомпанувала А. Франкові).
Модеста Менцинського на той час широко знав світ, його ім'я не раз з'являлося у європейській пресі; особливо часто про нього говорилось у німецькій музичній критиці. Зокрема, в Кельнському місячнику (Kцlnische Theater Rundschau» за 1911 рік відзначалося, що Менцинський уже першим своїм виступом затьмарив славу всіх тенорів, котрі до нього співали у Кельнській опері (а вона вважалась однією з найкращих в Німеччині). Тільки з появою цього співака Кельн дістав право зватися вагнерівським містом, писали тодішні німецькі газети.
Менцинський мав рідкісний, багатогранний талант, тому й міг братися за найрозмаїтіші образи: сьогодні він співав Тангейзера, завтра — Отелло, післязавтра — Трістана... Для нього не існувало ролей, з якими б він не впорався. Характерною особливістю його була безпосередність, з якою він виконував різноманітні твори: складалося враження, що артист кожного разу передавав щось своє, власне, зовсім не схоже на те, що доводилось уже чути навіть найзаповзятішим меломанам.
Ці чудові риси Менцинського грунтувалися насамперед на природженому таланті, добрій школі, великому досвіді, надзвичайній старанності в музичному виконанні і вимогливості до себе.
В усіх краях, по всій Європі було в нього багато шанувальників. Коли на афішах з'являлося ім'я співака, слухачі знали, що почують концерт високої культури, кожен номер