Формування у молодших школярів читацьких інтересів у процесі роботи з дитячою художньою книжкою
Дійсно, можна під впливом естетичного, художнього інтересу часто відвідувати театр, бути активним глядачем, але не мати нахилу грати на сцені. Інтерес і нахил в цій області в більшості людей не співпадає, тільки частина з них стає акторами. Однак і інтерес до театру веде за собою визначену діяльність — діяльність глядача, інтерес до книг тягне за собою діяльність читача, яка збагачує особистість.
Пізнавальний інтерес може набути характеру нахилу, якщо людина посилено і систематично займається визначеним видом діяльності, надає перевагу цьому виду діяльності перед іншою, якщо, нарешті, вона пов'язує з ним життєві плани. Проте в реальних умовах шкільного навчання далеко не кожен до цього прагне і зовсім не обов'язково добиватись того, щоб кожен школяр мав нахил займатися лиш визначеною областю знань. Ця лінія скоріше всього пов'язана з теоретичними, а потім і професійними інтересами.
Пізнавальний інтерес не завжди і не обов'язково розвивається в нахил. Цінність його для розвитку особистості полягає в тому, що пізнавальна діяльність в даній предметній області під впливом інтересу до неї активізує психічні процеси особистості, приносить їй глибоке інтелектуальне задоволення, відповідний емоційний підйом. Тобто пізнавальний інтерес виступає як важливий мотив активності людини, її пізнавальної діяльності.
Елемент пізнавальної активності має місце в будь-якому інтересі, тому що цікавлячись предметом чи явищем людина, звичайно, хоче ближче його пізнати, ознайомитись з ним.
В.І. Мясіщев, наприклад, визначав інтерес як саме активне пізнавальне відношення, тому що при всякому інтересі ми прагнемо, говорить він, бути в центрі накопичуючої інформації. Цієї же позиції дотримуються В.Г. Іванов, А.П. Архипов.
Проте даний погляд на інтерес не розділяє А.Г. Ковальов. На його думку, психологи, які дотримуються такої позиції, в дійсності звужують поняття інтересу і зводять його до пізнавального інтересу, хоч фактично вони не заперечують і інших інтересів, якими живе особистість. Очевидно, що інтерес як властивість спрямованості особистості — складне і динамічне явище, пов'язане з іншими властивостями спрямованості і опосередковано ними.
Щукіна Г.І. вважає, що дане судження є правомірним в тому відношенні, що воно спрямоване на виділення пізнавального інтересу як особливої області інтересів людини. Суть пізнавального інтересу полягає в тому, що об'єктом його являється саме процес пізнання, який характеризується прагненням проникнути в суттєвість явищ, пізнанням теоретичних, наукових основ визначеної області знань, відносно стійким бажанням до постійного глибокого і змістовного їх вивчення.
В зарубіжній літературі термін «пізнавальний інтерес» не фігурує, проте деякі джерела дають нам термін «інтелектуальний інтерес», хоча цей термін не включає всього того, що входить в поняття «пізнавальний інтерес». По-перше, тому що даний термін можна прийняти як вираження певного погляду на інтерес, але з позиції чисто інтелектуальної концепції. По-друге, пізнання включає в себе не тільки інтелектуальні процеси, але і елементи практичних дій, поєднаних з актом пізнання.
Виникнення пізнавального інтересу часто пов'язують з появою у дітей раннього віку таких запитань, як «звідки?», «чому?», «що таке?». Звичайно, дані запитання маленької дитини виступають як вияв допитливості, проте це є лише передумова пізнавального інтересу.
Своєрідність же пізнавального інтересу полягає в складному пізнавальному відношенні до світу предметів, явищ, знань про них, до наукових областей. Це відношення виявляється в поглибленому вивченні, в постійному і самостійному добуванні знань з галузі, яка цікавить, в активному і діяльному накопиченні для цього способів, в настирливому подоланні труднощів, які лежать на шляху оволодіння знаннями і способами їх одержання [77; 12].
Дослідниця цієї проблеми Щукіна Г.І. виділяє такі істотні ознаки пізнавального інтересу:
а) інтелектуальну спрямованість пошуку нового в об'єкті, прагнення ознайомитись з предметом ближче, пізнати його глибоко і всебічно.
Проте, інтерес має не тільки інтелектуальне спрямування — він є стимулятором дій, спрямованих на пошук ефективних способів пізнавального, а часом і практичного завдання. В інтелектуальній діяльності, яка проходить під впливом пізнавального інтересу, проявляється активний пошук, здогадка, дослідницький підхід. Тому пізнавальний інтерес активно сприяє розвитку таких цінних якостей особистості як цілеспрямованість, наполегливість у досягненні поставленої мети;
б) усвідомлене ставлення людини до предмета свого інтересу і до завдання, що стоїть перед нею в пізнанні цього предмета;
в) емоційну забарвленість: інтерес завжди пов'язаний з бажанням щось дізнатися, радістю пошуку, гіркотою невдачі і торжеством відкриттів. В пізнавальному інтересі проявляються емоції здивування, почуття інтелектуальної радості і успіху;
г) вияв у вольовій дії: інтерес спрямовує зусилля людини на відкриття нових сторін і ознак предмета.
На важливе значення вольових зусиль вказували К.Д. Ушинський, Б.Г. Ананьєв. В педагогічній практиці воно нерідко приймалось за антипод інтересу.
В дійсності ж пізнавальний акт, який здійснюється під впливом пізнавального інтересу від початкового етапу до завершення необхідним результатом, являє собою своєрідний рух, що супроводжується вольовою спрямованістю, подоланням малих і великих труднощів. Найбільш характерними для пізнавального інтересу вольовими проявами слід вважати ініціативу пошуку, самостійність добування знань, постановка завдань на шляху пізнання.
Отже, бачимо, що пізнавальний інтерес являє собою сплав важливих для розвитку особистості психічних процесів і дані сторони пізнавального інтересу складають не його частини, а єдине взаємопов'язане ціле.
Узагальнюючи вищесказане, можемо зробити висновок, що пізнавальний інтерес виступає перед нами як вибрана спрямованість особистості, звернена до області пізнання, до її предметної сторони і до самого процесу оволодіння знаннями. Своєрідність пізнавального інтересу полягає в тенденції людини заглиблюватись в сутність пізнаваючого, а не бути на поверхні явищ.
Оскільки пізнавальний інтерес — важливий вид інтересу, він, звичайно, несе в собі всі функції інтересу як психічного утворення: його вибірковість, єдність об'єктивного і суб'єктивного, наявність в ньому органічного сплаву інтелектуальних і емоційно-вольових процесів.
До проблеми пізнавального інтересу різні психологи підходять по різному. Проте всі вони сходяться на думці про роль пізнавального інтересу в навчально-виховній діяльності. Саме він виступає в якості дуже значного мотиву — внутрішнього збудника діяльності учнів, і в цій ролі його неможливо переоцінити. Як мотив учіння пізнавальний інтерес у вітчизняній психолого-педагогічній науці охарактеризований досить широко.
Розробка цієї проблеми здійснювалась Л.І. Божович, Л.С. Славіною, Г.І. Щукіною. їхні дослідження свідчать, що пізнавальний інтерес — один із значних мотивів учіння, в загальній структурі мотивації пізнавальної діяльності він раніше всього усвідомлюється учнем, який не задумуючись може вказати як симптом формування елементів мислення, особливо розуміння функціональних і причинно-наслідкових залежностей. Так, наприклад, їх розглядає Ж. Піаже, так їх трактував Л.С. Виготський, П.П. Блонськийг та інші вітчизняні вчені [ 2; 42 ].
Разом з тим, не менш значимими симптомами пізнавального інтересу, як це випливає з трактування Б.Г. Ананьєва, є інтонаційна виразність мовлення (здивування, прагнення дізнатись що-небудь, радість пізнання). Ці словесно-логічні компоненти супроводжуються цілою системою дій, емоцій і виразних рухів (прислухання, спостережлива поза, широко відкриті очі, усмішка).
У дослідженнях Н.А. Бєляєвої за основний показник інтересу до навчання була прийнята активність учнів (кількість заданих питань, реплік і інших дій, що мають цілеспрямований пізнавальний характер), а також їх відволікання (кількість будь-яких дій, не пов’язаних з навчанням) [4; 11].
Всі ці зовнішні прояви чуттєвих і чуттєво-мислительних процесів ясно виступають перед учителем тоді, коли учні захоплені процесом учіння.
Інтереси молодших школярів відзначаються такими характерними особливостями:
наслідуваністю (випадковістю виникнення);
непостійністю (цікаві лише зовнішні фактори, особливо яскраві, незвичайні, заглиблюватися в суть — непривабливо);
близкістю власного життєвого досвіду;
розкиданістю (учень цікавиться багатьма зовсім різними галузями знань, без усякого їх зв'язку; діти ставлять безліч запитань, далеко виходячи за межі навчального матеріалу);
спрямованістю на найближчий результат.
Дослідження Г.І. Щукіної, Н.Г. Морозової, П.І. Размислова та ін. показали, що пізнавальні інтереси у школярів виникають і закріплюються за таких умов:
Правильне співвідношення нового і вже відомого є істотною умовою виникнення пізнавального інтересу в дітей. Так, наприклад, щоб викликати в дітей інтерес до читання книг, діти повинні вже мати певні уявлення про книгу. Те, що зовсім невідоме дітям, не може спричинити в них запитально-пошукового ставлення.
Можливість використати свою ініціативу, свою творчу активність.
Інтерес до навчального предмета зростає тоді, коли діти бачать, що вчитель-людина, захоплена своєю роботою і володіє майстерністю передавання знань дітям, вміє цікаво, повно і яскраво викладати навчальний матеріал, використовує різні методи, засоби, прийоми роботи, способи заохочення учнів до навчальної діяльності, створює проблемні ситуації на уроці, в результаті яких виникає певна суперечливість між знаннями учнів і явищем, яке не зразу — повністю або частково усвідомлюється ними, використовує кросворди, загадки, прислів’я, що викликають в учнів позитивні емоції [ 30; 326-330].
Організація навчальної діяльності, де переважає праця високого творчого рівня, — є однією з основних умов формування стійкого пізнавального інтересу, бо саме в процесі такої роботи молодший школяр має змогу найповніше виявити самостійність та ініціативу [ 20; 55 ].
Сьогодні педагогічні дослідження, оперуючи психологічною закономірністю про перехід зовнішніх впливів у внутрішній план особистості, в її свідомість, переживання, приводять до пошуку таких шляхів навчання і виховання, які б з великим ефектом трансформувались в ці внутрішні процеси. Мова йде не тільки про те, щоб в процесі навчання відбулося засвоєння знань, умінь і навичок, хоча і це вкрай необхідно. Все це сьогодні, як ніколи, повинно бути націлено на створення такого внутрішнього середовища школяра, яке б забезпечувало йому; самостійно здійснюючий зустрічний процес до діяльності вчителя і тим самим збільшувала б ефект розвитку і виховання.
Розділ II. Формування читацьких інтересів в умовах всеобучу
2.1 Виховання читацьких інтересів молодших школярів у процесі оволодіння рідною мовою і читанням
Як свідчать результати психолого-педагогічних досліджень, найбільш продуктивним для залучення дітей до книг і читання являється дошкільне дитинство і молодший шкільний вік: 3-5 років при індивідуальних заняттях в сім’ї, 6-7р. в системі всеобучу. Це період так званого дитячого читання. Він завершується до 9-10 р. життя дитини.
Однією із основних закономірностей, які регулюють включення молодших школярів в читання як мовну комунікативну діяльність, є пряма залежність дитячого читання від забезпечення і дотримання в процесі навчання одночасності і органічної єдності трьох аспектів комплексно-системної підготовки учнів до читання книг як творчо-художньої діяльності:
аспекту розкодування тексту;
аспекту осмислення юним читачем змісту прочитаного;
аспекту усвідомлення ним особистісного і суспільного значення книги в його житті і доцільності звернення до самостійного вибору і читання книг.
Завдання школи сьогодні полягає у вихованні кваліфікованого читача, який, читаючи книги, «дивиться, як в дзеркало, в іншу людину» і таким чином усвідомлює дійсну цінність інших людей і самого себе. В такої людини сформований тип правильної читацької діяльності, самостійне читання такого читача — це трьохступінчатий процес цілеспрямованого індивідуального осмислення і засвоєння змісту книг (до читання, по мірі читання і після читання) — для усвідомлення з допомогою книги своїх особистісних особливостей, запитів, можливостей.
Сучасне життя вимагає, щоб таким кваліфікованим читачем ставала кожна дитина, яка закінчила школу. З приходом дитини до школи в її життя входить книга, з якою вона знайомиться на уроках навчання грамоти, класного читання, уроках вивчення мови, на інших предметах, на уроках позакласного читання. За три роки навчання в школі в дитини повинні сформуватись основи необхідної читачу особистісної властивості — читацької самостійності.
Читацька самостійність характеризується наявністю у читача мотивів, які спонукають його звертатись до книг, і системи знань, умінь, навичок, що дають йому можливість з найменшою затратою часу і сил реалізувати свої прагнення у відповідності з суспільною і особистісною необхідністю.
Об’єктивним показником читацької самостійності у дитини і у дорослого слід вважати стійку потребу і здатність читати книги по свідомому вибору, застосовуючи в процесі читання всі знання, уміння, навички з читання. Саме самостійне читання і є проявом любові до читання і до книг [29; 161].
Зовнішнім проявом мінімального рівня сформованості у читача основ читацької самостійності є знання широкого кола доступних книг і — як наслідок — інтерес до книг, здатність вибрати для себе книгу по душі і прочитати її з максимально можливим для неї освітньо-виховним ефектом. [ 58, 9 ].
Таким чином, це є практична діяльність, а будь-якій практичній діяльності можна навчити тільки в одному випадку: організовуючи практичні дії учнів з об’єктами, з якими потрібно діяти, і серед цих об’єктів, починаючи із найпростіших і закінчуючи найскладнішими (з голками, нитками, тканинами — якщо вчимо шити; з книгами різного змісту, видів і структур — якщо вчимо читати).
Таким чином, практична діяльність з книгами із доступного кола читання — це перша умова ефективності і інтенсивності формування у дітей читацьких інтересів. На будь-якому уроці, де це тільки можливо, знайомити дитину з новою книгою, дати можливість її розглянути.
Значну роль у розвитку читацьких інтересів молодших школярів мають відігравати початкові курси української мови і читання. Вони покликані навчити дітей свідомо читати, розмовляти, писати, розвивати і збагачувати їх уявлення про навколишній світ, сприяти розвитку усного і писемного мовлення, виховувати любов до книги.
У практиці роботи вчителів початкових класів особлива увага приділяється початковому періоду навчання грамоти, який, як правило, триває до кінця листопада. За цей період першокласники навчаються читати і писати, вправляються у поділі речень на слова, слів — на склади і звуки, а також в утворенні слів із складів та речень із слів.
Учні поступово оволодівають поскладовим читанням, засвоюють навички правильного написання слів, вчаться відповідати на запитання, висловлювати свої враження і думки. Навчання письма і читання здійснюється у тісному взаємозв’язку.
Найважливіше завдання предмета читання в 1-3 класах — озброїти учнів елементарними знаннями, закріплювати і вдосконалювати навички свідомого, правильного, швидкого, виразного читання, формувати і розвивати вміння працювати з текстом твору, самостійно читати книги. Успішне розв’язання цих складних завдань є запорукою розвитку читацьких інтересів у школярів.
На уроках читання, як і на уроках навчання грамоти, де діти оволодівають механізмом, а потім і технікою відтворення і розуміння мови через її письмову форму, головним напрямком в навчанні стає робота з текстами творів, спеціально підібраних методистами в книзі для читання. Адже читання — це важлива умова залучення дитини до книги, формування її мислительських здібностей. В.А. Сухомлинський, коли досліджував причини розумової відсталості школярів, правильно відмітив: «Якщо в початковій школі діти мало читали, мало мислили, у них складалась структура малодіяльного мозку». Експерименти, що проводились в останні роки, показали, що швидке читання активізує процеси мислення і є одним із засобів удосконалення навчального процесу для різних рівнів навчання, від початкової до середньої школи [ 73; 28 ].
Читання і розвиток мовлення учнів здійснюється у певній послідовності, у процесі всієї навчально-виховної роботи з дітьми. Програму з читання складено за ідейно-тематичним принципом, що дає можливість розв'язувати завдання всебічного розвитку школярів.
Між навчанням читання і розвитком мовлення існує тісний взаємозв'язок; читання сприяє збагаченню словникового запасу учнів, розвитку у них вміння виражати думки в усній і писемній формі.
Відповідно до програми з української мови 1-3 класів в учнів першого класу виробляють уміння правильно, свідомо читати цілими словами (з елементами поскладового читання важких слів), чітко вимовляти слова, дотримуватися відповідного темпу й інтонації. Одночасно починається робота над текстом: учні відповідають на питання щодо прочитаного, стисло передають зміст твору, знаходять в тексті слова і вирази, які характеризують дійових осіб, картини природи.
У другому класі поглиблюється процес формування навичок свідомого читання. Школярі вчаться правильно, осмислено, виразно і швидко читати текст. Зростають вимоги до роботи над текстом: діти вчаться визначати ідею твору, висловлюють своє ставлення до зображених у ньому подій, розрізняють головне і другорядне, переказують прочитане, вправляються у мовчазному читанні. Читання розкриває перед дітьми безліч нових галузей життя природи і людей у їх сьогоднішньому, минулому і майбутньому. Дослідження Свєтловської Н.Н. показують, що дітей цікавить, насамперед, сюжетний бік літературного твору, передусім дії людей або тварин і випадки, які відбуваються з героями. Необхідність шукати причини вчинків людей і описання подій та встановлювати різноманітні зв’язки між окремими епізодами з життя різних персонажів літературного твору роблять читання цікавим. У дітей виникає живий інтерес до книги.
Свідоміше і виразніше читають доступний їхньому розумінню текст учні третіх класів. Вони більш досконало оволодівають навичками мовчазного читання, пояснюють значення деяких слів, самостійно добирають синоніми, антоніми, знаходять у тексті слова для опису дійових осіб, правильно формують головну думку творів.
Важливу роль V розвитку читацьких інтересів дітей відіграє вміння вибірково, стисло і водночас повно переказувати текст, складати усні оповідання за прочитаним, розповідати про героя твору. Вчителі початкових класів навчають учнів практично розрізняти жанр твору: казка, байка, вірш, оповідання, пісня.
У навчально-виховній роботі в початкових класах учителю слід враховувати, що діти, переступивши шкільний поріг, ще не глибоко усвідомлюють значення для них свідомого читання, навчання грамоти та розвитку мовлення. їх вабить головним чином казковість обстановки, вражає новизною кожне явище і т.д.
У молодших школярів розвивається потреба в самоствердженні, прагнення добитися позитивного ставлення до них класного колективу. Це зумовлює виникнення у дитини поглибленого інтересу до того об’єкта або засобу, з допомогою якого здобуто її визначення в колективі [ 20; 21-22 ]. І якщо таким чинником були прочитані ним художні твори, то інтерес до книги ще більш посилюється.
Практика показує, що читацький інтерес успішно розвивається там, де навчання не зводиться до викладу готових істин, а активізує пізнавальну діяльність дітей, ставить їх перед необхідністю шукати відповідь на певне запитання. Завжди пожвавлюють навчальний процес і активізують клас ігрові моменти на уроках читання. Особливо це стосується першокласників, де гра, як провідний вид діяльності дошкільника, ще не втратила свого значення і в початкових класах. Тому добитися бажаного результату можна через гру. Наприклад, гра «Поміняй місцями».
На дошці записані слова: балка, насос, пора,... Завдання: прочитати слова вголос, поділити їх на склади, назвати перший склад, потім другий. Прочитати знову, починаючи з другого складу, тобто поміняти їх місцями. Які слова утворилися?
Коли дитина починає розмовляти, то в неї розвивається потреба в оволодінні мовою як засобом спілкування. Розширення мовного спілкування учнів з дорослими зумовлює виникнення у них інтересу до мови та читання, що сприяє розвиткові усного і писемного мовлення. Зразком для дітей у цей період має бути бездоганна, правильна, чітка, змістовна і в міру емоційна мова педагога. Адже, щоб виховати любов до книги, потрібно перш за все навчити дітей успішно слухати її, розуміти ідейно-художній зміст твору. Від того, як вчитель прочитає твір, як зуміє розкрити дітям його зміст, залежить їх інтерес до твору. Якщо буде прочитано виразно, захоплено, дитина перейметься настроєм вчителя, то таке читання надовго залишиться в її пам'яті. Ще перед читанням вчитель ознайомлює дітей з новим підручником, його структурою, розповідає, як готують книги до друку, стисло повідомляє цікаві факти з життя письменника. Головним засобом виразного читання є інтонація. Інтонацією голосу вчитель звертає увагу на найважливіше, роблячи паузи, що дає дітям можливість краще осмислити окремі фрази, пережити певну ситуацію. Читати дітям педагог повинен на уроках, прогулянках, екскурсіях. Власне, всюди, де трапляється нагода, щоб діти звикли до пізнання нового, незвіданого в процесі постійного спілкування з книгою. Важливо вміло добирати книжки. Скажімо, під час ознайомлення з природою — вірші про мальовничість рідного краю, про пори року, про творення людських рук. У ході прогулянок — оповідання, казки, легенди. На заняттях у класі, коли школярі ще не вміють читати формується інтерес до книги таким чином. Перед дітьми ставиться завдання відгадати, з якої казки використані ті чи інші вірші, а потім самим розповісти. Шестилітки охоче повторюють, розповідають, уточнюють, якщо хтось помилився, допомагають товаришеві. У колективній роботі кожному хочеться взяти участь — спершу посильну, а далі все активнішу [ 37; 43 ].
Доцільно знайомити з книгою не тільки на уроках, пов’язаних з читанням. Знайомство з книгою можливе і на інших уроках. Так, наприклад, вивчаючи будь-яку тему з природознавства, вчитель може принести цікаву книжку з даної теми. Діти можуть розглянути її, взяти для себе нову інформацію.
Творчо використовуючи пораду В. Сухомлинського можна розвивати читацькі інтереси на «Уроках мислення серед природи». Саме спілкування з навколишнім дивосвітом вчить дітей висловлювати почуття через казки, оповідання, вірші, які вони складають про все, що бачать. На таких уроках діти пригадують знайомі їм книги, вчаться мислити, вільно висловлюватись, опановувати образну літературну мову.
Таким чином, тільки постійним знайомством і вправляннями з книжкою можна, з однієї сторони, викликати в дитини інтерес до книги, а з іншої — навчити усвідомлено і виразно читати. Однак, ніяк не можна змушувати дитину читати більше, ніж вона може. Надмірна вимогливість тільки відбиває бажання вчитися.
Важливе значення на уроці читання має розповідь вчителя, яка повинна бути цікавою, емоційною і зрозумілою для дітей, торкатися до глибини серця, пробуджувати їхні почуття. її не потрібно перенасичувати фактами, складними термінами. Вона не повинна бути великою за об'ємом, причому доцільно чергувати її з бесідою. Цим вчитель може зацікавити дитину, привернути її увагу до нової книжки. Враховуючи психологію молодших школярів, потрібно добиватися активної, свідомої участі кожного на уроці, щоб діти могли як би переживати долю героїв.
Важливим засобом виховання читацьких інтересів є систематичне голосне читання учнів. Чому саме читання вголос? Керуючи навчанням уміння читати вчителеві слід пам'ятати, що у дітей молодшого шкільного віку переважає слухова пам'ять, підкріплена зоровим сприйняттям. І для того, щоб вони усвідомлено сприймали те, про що читають, їм необхідно почути, побачити, проаналізувати, запам'ятати. Стара шкільна приказка «Грамоту вчить, на всю хату кричить» має під собою обґрунтовану психологічну основу, оскільки базується саме на раціональному поєднанні зорово-слухової дитячої пам'яті.
Читання вголос — це не тільки метод розвитку в учнів пізнавальної активності, але чи не єдиний метод, який допомагає викликати у дітей глибокі переживання, збудити потребу в духовному спілкуванні з іншими. Воно розкриває вміння прислухатись до тексту І запам'ятовувати його, осмислювати зміст прочитаного, образно уявити описувані картини, збагачує мислення і мову дітей. А яка ситуація зустрічається зараз в школі? Спостерігаючи за виконанням домашніх завдань, не важко побачити, що багато молодших школярів ділять завдання на головні і другорядні. Виконання вправ з української мови, розв’язання виразів і задач з математики вони вважають головними і виконують в першу чергу, а інші — другорядні.
І, на жаль, багато батьків зі своєї сторони не приділяють великої уваги перевірці письмових робіт, читанню оповідань, віршів. Тому вчитель повинен переконати батьків, що голосне читання, як і читання про себе, повинно ввійти в повсякденну звичку дитини. При цьому, особливо на перших сходинках грамотного читання, необхідно створити ситуацію зацікавленості дорослих, які слухають читання дитини. Добре, коли батьки проявляють живий, яскраво виражений інтерес до змісту, нехай навіть маленького за обсягом оповідання, вірша. Читання дітей вголос можна записати на магнітофон. Діти люблять слухати, коли звучать, відтворюються їх голоси, і буквально, кожна дитина добивається права запису на магнітофонну стрічку. А на батьківських зборах батьки із задоволенням слухають голоси своїх дітей. Для цього підбираються найбільш цікаві уривки з творів, читання за ролями і т.д.
Пізніше, більше уваги приділяється мовчазному читанню, бо саме воно має стати головним видом читання в майбутньому.
Готуючись до уроку читання, вчитель повинен продумати кожен елемент уроку. Використовуючи різні методи підготовчої роботи учнів до читання, зокрема, бесіди, розповідь, робота з малюнком, картиною, діяльність по збагаченню словникового запасу дітей за кадрами діа- чи кінофільму, вчитель тим самим може зосередити увагу учнів, викликати Інтерес до нового матеріалу, краще ознайомити з лексикою твору.
Вчитель повинен продумати всі види роботи на уроці так, щоб дитина активно, творчо мислила протягом всього уроку. Якщо йде опитування, значить запитання і завдання слід підбирати такі, щоб учневі прийшлось порівнювати. Наприклад: Чий план із написаних на дошці більш вдалий? Який пункт в нашому плані вам здається головним, основним? Доведіть це. А чого можна навчитися із цього оповідання?
В кінці уроку підбивається його підсумок, з'ясовується, чи зрозуміли діти матеріал, про що дізналися, що найбільше сподобалось і вразило, що необхідно ще уточнити, дається інструктаж з виконання домашнього завдання.
Учням пропонуються диференційовані як за часом, так і за формою домашні завдання: вибрати і підготувати таку частину із прочитаного в класі оповідання чи казки, яка особливо сподобалася, і пояснити свій вибір; намалювати словесні картинки до певних частин твору; підготуватись до творчого переказу від першої особи; підібрати прислів'я чи приказки до всього оповідання або дійової особи; провести літературні чи життєві аналогії, пригадати, яких героїв нагадує дійова особа, підготувати свою усну розповідь про головного персонажа; подумати, які запитання за прочитаним можна поставити на наступному уроці своїм товаришам, висловити думку про найголовніше у творі, тощо [ 59; 23 ].
Починаючи з другого класу, доцільно щоб учні мали зошити або блокноти для записів, малюнків, хоча ведення її програмою не передбачено. Проте, записи в зошитах дисциплінують учнів, викликають творчий інтерес до вивчаючого, заставляють бути більш уважним до читання тексту, до речення, словосполучення, самого слова. Узагальнюється словник дітей, так як незнайоме слово не тільки читається, але й записується. Зошити вводяться тоді, коли у дитини появиться бажання зробити якийсь запис або малюнок. Вчитель повинен підтримувати таке починання, демонструючи всьому класу, наприклад, вдалий малюнок, план або словник по даній темі. Так поступово всі діти втягнуться в таку роботу. І під кінець третього року навчання в таких зошитах можна прочитати власні враження про прочитане, побачити малюнки із записами і картинки з улюбленими віршами і байками, приказки і прислів'я, образні висловлювання і навіть власні вірші. Підтримувати такий інтерес допомагають виставки зошитів, малюнків.
Починаючи з першого класу потрібно вчити бережливому ставленню до книги як до джерела знань. Тому в процесі уроків читання доцільно ознайомити дітей з висловлюваннями про книгу: Книга — велика сила; 3 книгою жити — вік не тужити; Книга — найкращий друг. Школярі не лише запам'ятовують ці висловлювання, а й беруть участь у розкритті її змісту, вивчають їх напам'ять.
Важливим завданням початкового курсу з мови є формування у молодших школярів навичок зв'язного мовлення. Воно здійснюється в усіх початкових класах з метою успішного засвоєння знань, закріплення та дальшого вдосконалення навичок свідомого, правильного, швидкого, виразного читання, розвитку вміння працювати з текстом, самостійно читати книги. Початковий курс з української мови є пропедевтичним стосовно систематичних курсів української мови і літератури, які вивчаються в середній ланці школи. У сучасній програмі з мови для початкових класів ставиться вимога, щоб робота по формуванню в учнів правильної вимови, чіткості й виразності усного мовлення, по збагаченню словника, по виробленню вміння правильно і точно вживати слова, словосполучення, речення, по оволодінню орфографічними навичками стала основою кожного уроку.
Великого значення слід надавати педагогам оволодінню школярами технікою мовлення, зокрема, такими її елементами, як постановка голосу, чіткість вимови звуків, складів, правильна літературна вимова. Адже без глибокого засвоєння елементів техніки мовлення не можна досягти виразності читання. Слід приділяти увагу усуненню хиб вимови, виразності і чистоти