Політика США в умовах боротьби за українську державність в 1917-1923 роках
1.3 Криза взаємин: 1918 p.
Повернувшись до Києва на початку березня завдяки наступові німецьких військ, Центральна Рада, проте, досить швидко не лише втратила їхню підтримку, а й позбулася влади. Роздратоване дедалі більшим хаосом в Україні і неспроможністю Центральної Ради контролювати ситуацію та виконувати свої зобов'язання перед Берліном, передусім щодо забезпечення Німеччини продуктами сільського господарства, німецьке військове командування в Україні зробило ставку на виразника інтересів заможних землевласників, консервативного генерала Павла Скоропадського. 29 квітня 1918 р. у Києві стався державний переворот, внаслідок якого було ліквідовано Українську Народну Республіку і проголошено Українську Державу на чолі з гетьманом Скоропадським.
Після встановлення з допомогою німецьких військ влади Скоропадського Антанта і США втратили і решту інтересу до долі України. Не встигнувши посісти чільного місця в порядку денному міжнародної політики, 1918 р. українське питання майже зникло для Заходу. Прийшовши до влади на німецьких багнетах, уряд гетьмана фактично позбавив себе можливості вибору зовнішньополітичної орієнтації, окрім опертя на Німеччину та її союзників. Як згадував у своїх спогадах міністр закордонних справ гетьманської держави Дмитро Дорошенко, "відносини до Німеччини були влітку 1918 року основним питанням не тільки нашої закордонної політики, але й питанням самого нашого існування, як держави".[22;65] Зрозуміло, що за такого політичного курсу не випадало розраховувати на порозуміння з США й Антантою, хоча Дорошенко і стверджував далі, що "думка про висилку місій до держав Entente була у нас весь час". Коли російські соціалісти-революціонери разом із "білими" реакціонерами-монархістами утворили в Уфі Директорію для спільної боротьби проти Раднаркому, Антанта почала робити головну ставку на Директорію.
Саме в цей несприятливий для України час формувалися підходи США до побудови Центрально-Східної Європи. З весни 1918 р. значно інтенсифікувала свою роботу "Inquiry". В одній із доповідей, що стосувалася північно-східного кордону Польщі, професор Лорд безапеляційно стверджував, що серед білорусів та українців не спостерігається "жодної форми національного руху". В листопаді 1918 р. Лорд доводив, що "немає причини для створення незалежної України", бо "ні раніше, ні тепер там не було й немає великого бажання до відокремлення" від Росії, і що обидва народи "пов'язані економічно, мають єдину церкву, літературу та ідеали". 21 вересня 1918 р. свій проект територіального врегулювання представив держсекретар Роберт Лансінг. Він планував приєднати Україну до Російської федерації. Правда, згідно зі спогадами радника Вільсона, людини, яка мала на президента великий вплив, полковника Едварда Гауза, у вересні 1918 р. він обстоював протилежний погляд. Принаймні у своєму щоденнику Гауз стверджував, що запропонував Вільсону відокремити від Росії Сибір, а європейську частину Росії поділити на три частини. Обгрунтував це Гауз тим, що Росія є "занадто велика" для безпеки світу. Проте Вільсон, як стверджує Гауз, рішуче заперечив проти такого плану. За поділ Росії виступав також сенатор-республіканець від штату Массачусетс Генрі Кебот Лодж.[19;13]
Наприкінці жовтня 1918 р. видавець "New York World" Ф.Кобб і секретар "Inquiry" В. Ліпман на прохання полковника Гауза підготували коментар-пояснення до 14 пунктів президента Вільсона. Коментар, який повинен був конкретизувати загальні положення програми Вільсона з урахуванням тих міжнародних змін, що відбулися від моменту появи 14 пунктів, здається, відповідав ідеям Гауза. Пояснення до пункту 6, у якому йшлося про Росію, ставило під сумнів правомірність ототожнення території власне Росії з територією Російської імперії. Треба пам'ятати, що на час появи цього меморандуму радянська влада в Росії проіснувала вже рік, що не могло не відбитися на оцінках авторів документа. 14 пунктів президента передбачали утворення незалежної Польщі, а коментар резервував аналогічне право для "фінів, литовців, латишів і також, можливо, для українців". Коментар пропонував, щоб мирна конференція визнала теперішні уряди цих народів. Водночас автори пояснення радили заохочувати федеративні зв'язки між новими державами, включно з можливістю їхньої федерації з Росією, що також збігалося з уявленнями Гауза. Є свідчення, що Вільсон в основному погодився з аналізом, зробленим у меморандумі, але подальша конкретизація відкладалася до мирної конференції. До від'їзду в Європу президент США утримався від чіткішого визначення свого ставлення до проблем організації Центрально-Східної Європи, що залишало йому простір у вирішенні конкретних питань під час роботи конференції.
З наближенням кінця Першої світової війни процеси, що відбувалися в центрі і на сході Європи, дедалі ускладнювались. Майбутнє Росії лишалося непередбачуваним. Агонізувала Німеччина. На території колишньої Австро-Угорщини, як гриби після дощу, виникали нові державні утворення і нові уряди - Міхая Карої, Томаша Масарика, Юзефа Пілсудського, Ніколи Пашича, Карла Реннера. Економічна руїна, політична і соціальна нестабільність, нерозв'язані проблеми національних меншин, невизначеність кордонів - ось що характеризувало новоутворені держави Центрально-Східної Європи восени 1918 р. У такій ситуації США мали формувати свою політику щодо нових урядів і визначитися, кого з них підтримувати. Не дивно, що такі політики як Гауз схилялися до федералізації Центральної та Східної Європи. У федералізації вбачали "ліки від усіх конфліктів" у регіоні. На думку дослідника політики США у Центрально-Східній Європі Віктора Маматі, Вільсон був нерішучим у своїй "слов'янській політиці" через складність становища в регіоні.
За умов поразки Німеччини і загрози збройного виступу проти влади гетьмана Українським національним союзом на чолі з Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою почав помалу робити кроки до зближення з Антантою Павло Скоропадський. Зміна пріоритетів давалася гетьманові важко. Ще у жовтні він переконував членів уряду, що "одиноку серйозну силу становлять поки німці". А вже на початку листопада Скоропадський вислав до Ясс - тимчасової столиці Румунії, де перебували військові місії Антанти, свого представника І.Коростовця, колишнього посла Росії в Китаї, з метою встановити відносини з державами Антанти. Місія Коростовця не мала успіху. Виношувались також плани вислати Коростовця до США. У Швеції голова української дипломатичної місії генерал Баженов пробував переконати військового представника США Стайнса, що запрошення німців в Україну було не більше, ніж намаганням захиститися від більшовиків. Баженов говорив про симпатії українців до Антанти і висловив готовність українського уряду встановити торговельні зв'язки зі Сполученими Штатами. Дорошенко шукав контактів із представниками союзних держав у нейтральному Берні. Аби змінити ставлення Антанти і США, 14 листопада Скоропадський відправив у відставку уряд і утворив новий, а також проголосив "Грамоту" про майбутню всеросійську федерацію, в якій "Україні належить зайняти одне з перших місць".[17;54] Але навіть у "Грамоті" гетьман не зміг приховати своїх справжніх уподобань, наголосивши, що Україна "перша завела у себе основи порядку і законності" і "при дружній допомозі Осередніх держав... заховала спокій аж до нинішнього дня". На відміну од Центральної Ради гетьман не вимагав офіційного визнання Української держави, сподіваючись лише на приїзд до Києва делегата Антанти для переговорів. Проте навіть за такої "поміркованості" дискредитований співпрацею з німцями уряд Скоропадського не міг розраховувати на нормалізацію відносин із США й Антантою.
До справ заручитися підтримкою альянтів удавалися також Український національний союз, а пізніше Директорія Української Народної Республіки, але й вони не мали успіху.
Логічно було б, аби антигетьманська опозиція в Україні спробувала встановити зв'язки з Антантою і США ще влітку 1918 p., після утворення у травні Українського національного союзу (УНСоюз). Проте цього не сталося. Натомість лідери УНСоюзу надрукували звернення до німецького народу з проханням про підтримку та вели неофіційні переговори з делегацією радянської Москви, що приїхала до Києва для переговорів з урядом Скоропадського. Керівникам антигетьманської опозиції, так само як і гетьманові, бракувало правдивого розуміння тенденцій розвитку міжнародної ситуації в Європі і відповідного аналізу та прогнозування. Крім того, українські політики національного табору, особливо його лівої частини, розчарувавшись в Антанті ще за доби Центральної Ради, ставилися до неї з недовірою. З іншого боку, ситуація в Україні змінювалась, а на Заході й далі побутував міф про пов'язаність українського руху з Німеччиною, і дії керівництва УНСоюзу аж ніяк не сприяли його спростуванню.
Лише пізньої осені 1918 p., коли хід подій на фронтах Першої світової війни вже ні в кого не викликав сумнівів, УНСоюз почав шукати виходи на уряди держав Антанти. Перші таємні спроби увійти в контакт з представниками країн Антанти УНСоюз здійснив на початку листопада через гетьманського консула в Яссах Білецького.[20;45] З цією ж метою ще до того, як Директорія захопила Київ і повалила владу Скоропадського, Григорія Сидоренка, колишнього міністра шляхів в уряді Центральної Ради, було вислано до Парижа, де мала розпочатися мирна конференція.
На відміну од 1917 p., українська національна демократія почала надавати дещо більшого значення міжнародній діяльності, хоча й тепер недооцінювала її можливості. Принаймні у першій відозві Директорії про анти-гетьманське повстання від 15 листопада 1918 p., підписаній Володимиром Винниченком (голова Директорії), Симоном Петлюрою, Федором Швецем, Опанасом Андрієвським та Андрієм Макаренком, не було й згадки про зовнішню політику. Відсутність налагодженої інформаційно-пропагандистської роботи призвела до того, що на міжнародній арені повстання Директорії було зустрінуте з насторогою. Зокрема, в американських очах це було повстання "українських шовіністів", яке становило загрозу інтересам союзників.
Не мала Директорія й чіткого політичного курсу. Партії, які сформували УНСоюз і Директорію (Українська соціал-демократична партія, Українська партія соціаліетів-революціонерів, Українська партія соціалістів-самостійників, Селянська спілка), і навіть різні течії в межах однієї партії, дотримувались різної орієнтації: ліві виступали за першочерговість соціальних перетворень, а помірковані та праві обстоювали пріоритет національно-державного будівництва. У зовнішній політиці Директорія УНР хиталася між налагодженням відносин з Радянською Росією й опертям на Захід. Якщо праві сили, символізовані С.Петлюрою, обстоювали потребу порозуміння з Антантою, то ліві течії та фракції дивилися на Антанту як на силу реакційну, союз із якою призведе до втрати довіри народу й української державності.
Як наслідок, у програмній декларації Директорії, проголошеній 14 грудня, одразу після переможного вступу її військ до Києва і відновлення Української Народної Республіки, нова українська влада заявила про свій "цілковитий нейтралітет" і "бажання мирного співжиття з народами всіх держав".[14;40] В умовах закінчення світової війни така позиція могла означати хіба що "нейтралітет" у боротьбі між Радянською Росією і Заходом і не могла здобути підтримку та схвалення Антанти. А от ціна "нейтралітету" у відносинах з російським Раднаркомом була досить швидко доведена дальшим розвитком подій. Суперечливими щодо Антанти виявились і наступні міжнародні акції Директорії УНР. 19 грудня Директорія надіслала відверто недружню ноту урядам країн Антанти, де попередила, що "не потребує помочі держав Антанти, про яку благав гетьман...", і вимагала "з'ясування від держав Антанти щодо цілі висадження їх військ на Україні". А вже за тиждень Директорія запевняла Антанту у своїх намірах виконувати "всі міжнародні зобов'язання", що перейшли до України в спадщину від колишньої Росії.[14;67]
Однак тепер міжнародна ситуація була ще менш сприятливою для української справи. Підписання 11 листопада 1918 p. Комп'єнського перемир'я поклало край Першій світовій війні, що дозволило Антанті впритул зайнятися вибухонебезпечною для всієї Європи ситуацією в Росії. Союзники виявляли дедалі більшу заклопотаність і стурбованість подіями в Росії та зміцненням там революційної влади більшовиків. Останнє, як пише Дж.Варбург, "замінило мету союзників забезпечити в світі демократію, якщо, звичайно, це взагалі було їхньою метою, ціль врятувати світ від революції". Радянську владу планували придушити як власними силами, тобто шляхом безпосередньої інтервенції, так і за рахунок організації та підтримки російської "білої" контрреволюції.
Для Вашингтона головним на цьому етапі стало питання: брати участь в інтервенції чи ні? Вагання тривало не довго, і 1918 р. Сполучені Штати взяли участь у висадці союзних військ у Росії: разом з англійськими в Архангельську і Мурманську на півночі Росії та разом з японськими на Далекому Сході і в Сибіру. Згідно з англо-французькою домовленістю від грудня 1917 p., наприкінці 1918 р. на півдні України і в Криму висадився 50-тисячний французький корпус.[11;74]
Наприкінці 1918 - на початку 1919 pp. лише французи, особливо військові, прагнучи об'єднати всі антибільшовицькі сили на півдні колишньої імперії, короткий час розглядали українську Директорію як потенційного союзника. Хоча навіть тоді можливість остаточного розчленування Росії відкидалася, а Україну бачили в майбутньому автономною частиною федеративної Росії. Зі свого боку, Директорія, розпочинаючи переговори з французьким командуванням в Одесі, водночас плекала надії на порозуміння з російським Раднаркомом, для чого до Москви було вислано делегацію УНР на чолі з С.Мазуренком. І лише після того, як місія Мазуренка остаточно провалилась і більшовицькі війська підступили 12 січня 1919 р. до Чернігова, Директорія оголосила 16 січня стан війни проти Радянської Росії та інтенсифікувала пошуки контактів з Антантою. У січні 1919 р. в Одесі, де перебувало командування французьких інтервенційних військ, відбулося кілька раундів переговорів начальника штабу французького корпусу полковника Фрейденберга з українськими представниками: генералом Олександром Грековим, Осипом Назаруком і Сергієм Остапенком, Арнольдом Марголіним. Спираючись на силу свого десанту, цього разу вже Антанта висувала жорсткі, ультимативні вимоги, включно з принизливим домаганням відставки керівників Директорії В.Винниченка і С. Петлюри та голови Ради народних міністрів (уряду) УНР В.Чехівського. Незважаючи на те, що Директорія погодилась на більшу частину вимог, а Винниченко і Чехівський залишили не лише свої посади, а й Україну, досягнути угоди так і не вдалося. Антанта, представлена Францією, знову виявилась неготовою визнати українську самостійність, а Директорії забракло сил утримати східний фронт і 2 лютого вона була змушена залишити Київ і відступити до Вінниці, а потім — до Рівного. Головою Директорії став С.Петлюра, який покладав великі надії на допомогу Антанти.
Неуспіх франко-українських переговорів гарантувала й позиція білогвардійської Добровольчої армії. Виходячи з інтересів Франції, Фрейденберг докладав зусиль, аби налагодити діалог між генералом Денікіним та українцями. Намагання були марними: Денікін і російська контрреволюція не хотіли чути про якусь співпрацю з "українськими сепаратистами" і про можливість федеративного устрою Росії в майбутньому. Без сумніву, без нормалізації відносин між Україною і Росією та мирного розв'язання проблем, що існували між двома країнами, Україні було важко розраховувати на прихильне до себе ставлення США й Антанти. Проте піти на компроміс з Україною виявились неготовими ні російські демократи періоду Тимчасового уряду, які постійно конфліктували з Києвом, ні тим більше Добровольча армія і Раднарком Леніна, які під різними гаслами розв'язали проти самостійної України війну. В таких умовах нормалізації відносин можна було досягнути тільки шляхом успішного збройного захисту своєї незалежності, аби змусити своїх противників рахуватися з нею і піти на укладення взаємоприйнятних угод.
У грудні 1918 р. зазнала неуспіху і спроба українців США виступити в ролі посередника між урядами США й УHP. Із такою пропозицією до Держдепартаменту звернувся о.Петро Понятишин, адміністратор Української Греко-католицької церкви і голова Українського національного комітету (УНК) в США, осередок якого містився в Нью-Джерсі. У відповіді Держдепартаменту зазначалося, що "уряд США не готовий на даному етапі визнати як офіційного представника українського народу будь-яку організацію , через яку передавались би офіційні звернення або відбувалися офіційні урядові зносини". На прохання УНК 13 грудня 1918 р. конгресмен-демократ від штату Нью-Джерсі Дж. Геміл вніс до Сенату і Палати представників проект резолюції, що містив заклик до американських представників у Парижі підтримати право українських земель Росії й Австро-Угорщини на свободу, незалежність і самовизначення. Резолюцію, однак, ухвалено не було.[17;86]
Отже, на переломі 1918-1919 pp. Антанта і США чимдалі більше робили ставку у боротьбі проти Радянської Росії на власні сили та російську контрреволюцію. В інтересах США було зберегти єдину Росію, але все залежало від розвитку подій у Росії та Центрально-Східній Європі.
РОЗДІЛ 2. ВПЛИВ ПАРИЗЬКОЇ МИРНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ НА АМЕРИКАНСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ
2.1 Поява „галицького чинника”
У такій міжнародній ситуації наприкінці 1918 р. з відновленням Польської держави і проголошенням Західноукраїнської Народної Республіки на порядку денному європейської політики з'явилося східно-галицьке питання. Для США його вирішення тісно перепліталося з проблемою Польщі. Ще півтора роки тому американські політики та експерти висловлювали досить туманні міркування щодо майбутнього Польщі і Східної Галичини. Президент В.Вільсон уперше виступив за відновлення Польщі у січні 1917 p., однак нічого не сказав, із яких територій вона складатиметься. Більше ясності знаходимо у його 14 пунктах.
На початку 1918 р. подібні погляди обстоював і Р.Лорд - головний американський експерт із проблем Польщі. Проте вже незабаром професор змістив акценти і його погляди почали відзначатися вельми помітними симпатіями до Польщі. 23 квітня 1918 р. він підготував великий меморандум на 110 сторінок під назвою "Проблема Східної Галичини".[4;78] Подавши грунтовний аналіз географічного становища, історичного розвитку, економічної ситуації та національного складу населення території, автор зазначив, що східно-галицька проблема є "однією з найскладніших з усіх територіальних питань, пов'язаних з відновленням Польщі". У меморандумі підкреслювалося велике політичне й економічне значення Східної Галичини для обох народів, яка стала для них "колискою національного відродження і штабом усього національного руху". Показово, що таку обізнаність у проблемі було виявлено тоді, коли вона ще не набула всієї гостроти. Лорд визнавав той факт, що українці у Східній Галичині становлять більшість населення (58%) і що в разі проведення референдуму вони висловляться за об'єднання радше з Україною, ніж із Польщею. З іншого боку, автор доводив, що Східна Галичина є складовою частиною цілої Галичини, що "інтелектуально, економічно і культурно" поляки стоять вище і що економічно ця територія тяжіє більше до Польщі.[7;64] Підсумовуючи всі аргументи, Лорд дійшов висновку: якщо шанувати "абстрактну справедливість", Східну Галичину слід приєднати до України. Але з погляду "доцільності і практичних міркувань" бажано віддати її Польщі. На його думку, Україна не надто потребує галицької провінції, бо й без неї "досить велика". Крім того, згідно з Лордом, проблематичною виглядала сама можливість тривалого існування незалежної української держави, яку знову буде включено до Росії, а поширювати російський кордон аж до Карпат "навряд чи бажано". Сильна Польща "потрібна Європі", а найкраща можливість зробити Польщу сильною - віддати їй Східну Галичину. Права українців забезпечить "широка автономія". Лорд робив висновок, що цей варіант буде "найкращим розв'язанням проблеми Східної Галичини". В разі, якщо все ж таки буде вирішено об'єднати Східну Галичину з Україною, Лорд пропонував включити до Польщі щонайменше 4 райони, що забезпечить Варшаві відносно вигідний стратегічний кордон по Сяну.
Останню крапку мало поставити політичне рішення, та воно, крім загально-стратегічних міркувань, залежало великою мірою від надходження регулярної інформації про поточні події в регіоні, тобто від діяльності політичної розвідки, якої американці 1918 р. справді не мали не лише в Україні, а й загалом у Центрально-Східній Європі. Дипломатичні відносини з Радянською Росією та країнами Почвірного союзу були розірвані. З новоутвореними державами вони ще не існували, адже нові держави або не були визнані, або Вашингтон іще не встиг вислати туди свої дипломатичні та консульські місії. Тому оперативної інформації бракувало, а та інформація, що надходила, була опосередкованою. Нею ділилися представництва Англії, Франції та Італії.
Думка галицьких українців лишалася для великих держав майже невідомою. Українські емігранти в США не мали серйозного впливу на американську владу. Крім того, однобока орієнтація на Австро-Угорщину і Німеччину під час Першої світової війни означала повну відсутність зв'язків галицьких політичних центрів у Відні - Головної української ради й Української парламентарної репрезентації - з урядами Антанти і США. Навіть захист Центральною Радою інтересів Східної Галичини на переговорах у Бресті пізніше несподівано обернувся проти західноукраїнських земель. Початок польсько-української війни в Галичині американська дипломатія інтерпретувала як намагання українців загарбати "польські землі, передані їм згідно з умовами Брест-Литовського мирного договору". Подібно до лідерів УНР, голова Української парламентарної репрезентації Євген Петрушевич намагався виправити становище лише наприкінці війни. З метою встановити контакти з союзними урядами до Швейцарії прибув відомий галицький політик національно-демократичного табору Василь Панейко. Виник навіть план утворення з українських полонених в Італії військової частини для боротьби на боці Антанти. Проте на такий рішучий крок Петрушевич не наважився.
Після проголошення 1 листопада 1918 р. Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) галицьке керівництво, прагнучи вийти з міжнародної ізоляції, робило спроби налагодити відносини з Антантою і США через нейтральні країни. Для цього Петрушевич, якого було обрано головою новоутвореної законодавчої влади ЗУНР— Української національної ради (УНРади), майже на два місяці затримався у Відні і повернувся до Галичини лише наприкінці грудня. В останніх числах листопада посланник Швеції у США Бкенгрен передав державному секретареві лист-звернення Петрушевича до Вільсона. Петрушевич рішуче відкидав польські зазіхання на Східну Галичину і просив про допомогу, посилаючись на більшовицьку небезпеку. 21 листопада вже посол УНР у Швейцарії Є. Лукасевич вручив послові США копію ноти В.Липинського до польської Ліквідаційної комісії у Кракові з протестом проти фальсифікації поляками подій у Львові. Липинський заявляв, що українці утворили свою державу "згідно з принципом самовизначення націй, проголошеним Вільсоном". Пізніше уряд ЗУHP апелював до Заходу, посилаючись саме на 14 пунктів Вільсона і загрозу поширення радянської влади. Особливі надії покладалися на Англію і США. Про це Панейко, який став державним секретарем у закордонних справах ЗУНР, говорив у розмові з англійським дипломатом у Швейцарії Сейврі. Галицькі лідери намагалися використати суперечки, що існували між Англією і США, з одного боку, та Францією, з іншого.
Вибух польсько-української війни в Галичині викликав велику стурбованість західних держав. Війна плутала їхні плани, пов'язані з потребою консолідації Польщі і боротьбою з радянською владою в Росії. Ситуацію ускладнювало те, що союзники не мали в регіоні своїх військ і не могли контролювати перебіг подій. Бракувало точної інформації. Для її отримання Англія, Франція і США, починаючи від листопада 1918 p., направили до Варшави і Львова низку своїх представників та місій.[9;45] Ініціатива належала французам та англійцям, однак не лишився осторонь від миротворчих зусиль і Вашингтон. Разом з англійськими військовими полковником Вейдом і капітаном Джонстоном у посередницьких функціях брали участь американські офіцери лейтенант Фостер, полковник Гроув, лейтенант Мак-Кормік. Східно-галицька проблема ставала вагомим чинником у відносинах США з Польщею, Радянською та білою Росією.
Здавалося, галицькі українці мали більше підстав сподіватися на прихильність Вашингтона, ніж наддніпрянці. Хоча Варшава мала в особах Гауза і професора Лорда впливових симпатиків, Вільсон і Лансінг висловлювалися проти прилучення Східної Галичини до відновленої Польщі. Відсутність одностайності в поглядах американського керівництва пояснювалась, передусім, неясністю ситуації в Росії. Приєднання Східної Галичини було, як відомо, метою Росії у Першій світовій війні. В разі перемоги білих у громадянській війні Антанта і США не могли не рахуватися з претензіями Росії на Східну Галичину і тому на даному етапі схилялися до існування польської держави в етнічних кордонах. Вимоги ж білої Росії були однозначними. Омська й катеринодарська контрреволюції з обуренням дивилися на початок польсько-української війни в Галичині. В рефераті утвореного адміралом Колчаком Підготовчого комітету до мирних переговорів зазначалося, що "Русь Галицька, Прикарпатська і Буковина повинні бути приєднані до Росії, при цьому західний кордон Росії має безпосередньо сусідити зі Словаччиною"- Денікін визнавав незалежність Польщі на засадах березневої 1917 р. декларації Тимчасового уряду, тобто без Східної Галичини.[13;45]
Ніхто з американських лідерів не розглядав варіанту утворення самостійної західноукраїнської держави. На сході європейського континенту перевага віддавалася федеративним розв'язкам, що, на думку Вашингтона, мало забезпечити право окремих націй на самовизначення і водночас запобігти балканізації Центрально-Східної Європи та утворенню малих нежиттєздатних держав.
21 січня 1919 р. з'явилися рекомендації американських експертів із територіальних проблем. Стосовно долі українських земель говорилося, що Східна Галичина "має бути приєднана до Польщі лише у тому разі, коли Україна перебуватиме у теперішньому стані хаосу, і тільки як провінція із самоврядуванням, якій Ліга Націй гарантує право вирішити пізніше свою належність... Якщо ж Україна виявить життєздатність, то спірна територія повинна бути передана їй". Із такою позицією США і прийшли на Паризьку мирну конференцію. Як стверджує англійський дослідник Говард Елкок, "президент Вільсон і його колеги приїхали до Парижа з принципами, але без плану їх втілення". Самостійність України і статус Східної Галичини ставилися в залежність від дальшого розвитку подій в регіоні, насамперед у Росії.
2.2 Україна і США на паризькій мирній конференції
Року 1919 проблема України і Східної Галичини в політиці США була пов'язана, передусім, із роботою Паризької мирної конференції, а також діяльністю української дипломатичної місії у Вашингтоні. 18 січня 1919 р. офіційно відкрилися засідання мирної конференції в Парижі. Американську делегацію очолював президент країни В.Вільсон. Від часу унезалежнення Сполучених Штатів це був перший приїзд у Європу американського президента. До складу делегації входили також Р.Лансінг, Е.Гауз, генерал Т.Бліс, дипломат Г.Вайт, а також численні радники й експерти. Від перших днів роботи конференції довелося займатися проблемою Східної Галичини, передусім польсько-українською війною, яка серйозно ускладнювала плани союзників у регіоні. Проблему цілої України формально конференція не розглядала, хоча, як записав у щоденнику помічник Гауза Ст.Бонсал, "українська проблема є найскладнішою з багатьох проблем, що стояли перед конференцією".
Початок мирної конференції у Парижі збігся з подією, якої українці Наддніпрянщини і Наддністрянщини домагалися ще від XIX століття. 21 січня 1919 р. у Києві на Софійському майдані було урочисто проголошено злуку Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки.[16;34] Внаслідок об'єднання західноукраїнська держава дістала назву Західної Області УНР (ЗУНР), а її президент Є.Петрушевич, згідно з рішенням Всеукраїнського Трудового конгресу (23-28 січня), увійшов шостим членом до складу Директорії УНР. І хоча повної уніфікації не відбулося (ЗУНР зберігала власну адміністрацію, законодавчу і виконавчу владу, збройні сили, повну самостійність у веденні внутрішньої політики тощо), обидві республіки стали виступати спільним фронтом на міжнародній арені. Подвійність дипломатичних представництв (іще у грудні 1918 р. Петрушевич утворив представництва ЗУНР у Відні, Будапешті і Празі) допускалася лише у тих випадках, коли "сього вимагають спеціальні інтереси сеї чи іншої частини", зокрема у Відні, де представники ЗУНР брали участь у роботі Ліквідаційної комісії з розподілу активів і майна колишньої Австро-Угорщини. Для забезпечення інтересів ЗУНР у кожній місії гарантувалося місце галичанину. Держсе-кретар закордонних справ ЗУНР В.Панейко став "товаришем" голови наддніпрянського зовнішньополітичного відомства і був призначений заступником голови надзвичайної дипломатичної місії УНР на Паризьку конференцію. З березня 1919 р. у Станіславі на спільному засіданні Держсекретаріату ЗУНР, а також членів Директорії і Ради народних міністрів УНР, було ухвалено інструкцію, пункт IV якої підкреслював, що "українська дипломатична місія для