Політика США в умовах боротьби за українську державність в 1917-1923 роках
Звернення Петрушевича переважно висловлювали протест проти політики Варшави у Східній Галичині та вимагали визнати її самостійність. Копії зунрівських документів, що надходили до секретаріату Ліги Націй та Ради Послів, пересилалися також і президентові США. Підтвердженням того є фонди Національного архіву США, де збережено багато всіляких заяв Петрушевича.
Навесні і влітку 1921 р. галицькому урядові вперше вдалося широко змобілізувати на підтримку своєї справи українську еміграцію на американському континенті. Український національний комітет у США та збори українських громад різних штатів надсилали до вашингтонської адміністрації численні петиції і телеграми, в яких зверталися до президента США з вимогами припинити польську окупацію Східної Галичини та визнати уряд Петрушевича і незалежність Західноукраїнської Республіки. На початку березня 1921 р. представники УНСоюзу були прийняті президентом В.Гардінгом. Той запевнив українських делегатів у симпатії США до справедливих вимог усіх народів і зазначив, що США, хоч і не беруть участі в роботі Ліги Націй, "будуть мати на увазі бажання східно-галицького громадянства".
Продовжував свою діяльність Л.Цегельський. Перехід Сполучених Штатів до ізоляціонізму у зовнішній політиці не міг не відбитися на становищі галицького представництва. 18 травня 1921 р. Цегельський писав до Відня про "погіршення мого положення" через "зміну правительства" в США. У 1921 р. робота зунрівської місії сконцентрувалася на двох головних напрямках: збиранні серед українців США грошей, необхідних для функціонування зунрівського центру у Відні, та політичних заходах перед урядом США. Власне, до середини року успіхів не було ні там, ні там. 1 червня 1921 р. йому писали з Відня: "...Фінансове опинились в критичнім положенню і вже сього місяця мусимо зліквідувати наш галицький державний центр... Ми Вас виряджали свого часу з великими надіями, що бодай по році Вашого побуту в Америці зможете в скрутнішій хвилині нам допомогти". Не виправдовувалися й обіцянки Цегельського щодо аудієнції у Гардінга та здобуття "великого політичного успіху, тобто визнання Америкою Галицької Республіки". До того ж, як з'ясувалося, повноваження, котрі Цегельський отримав у вересні 1920 p., виявилися неправильно оформленими, і тому 31 травня 1921 р. Є.Петрушевич видав йому нові "вірчі грамоти", в яких іменував Цегельського "дипломатичним представником Галицької республіки до уряду З'єдинених Держав Америки". У червні Цегельський нарешті переїхав до Вашингтона, де 1 липня відкрив галицьке представництво (до речі, у тому самому приміщенні на 1901 Columbia Road, де виконував свої функції Ю.Бачинський).[10;105]
Невміння налагодити довірливу співпрацю з американськими українцями і брак досвіду у фінансових справах призвели до досить прикрих результатів. Іще від зими 1921 р. Цегельський час від часу вступав у неофіційні переговори з представниками окремих американських і канадських компаній, домагаючись політичної та фінансової (надання кредитів) підтримки уряду ЗУНР за концесії у Східній Галичині. Принаймні ще у січні Цегельський конфіденційно повідомляв Петрушевича, що "одна поважна група" "обіцяє здобути у Вашингтоні визнання галицької справи". Навесні Цегельський навіть дістав телеграфну згоду Петрушевича на свою домовленість із однією компанією про позику для уряду ЗУНР на умовах надання тій компанії 10-літньої монополії на виробництво і реалізацію тютюнових виробів у Галичині від часу її унезалежнення.
На якомусь етапі галицький дипломат розпочав подібні переговори з американо-канадським бізнесменом Ф.А.Боером. На жаль, ми не маємо достовірної інформації, яким чином Цегельський вступив із ним у контакт і ким, власне, був цей Боер. Упорядники багатотомної збірки документів В.Вільсона вказують на загадковість цієї особи й посилаються на публікації американської преси 1920-х років, де Боер згадувався як монреальський бізнесмен, пов'язаний з організацією торгівлі з Радянською Росією, або як "французький капіталіст", який представляв інтереси франко-італо-британського синдикату для розробки нафтових родовищ у Мексиці. Польська дослідниця З.Закс стверджує, що Боер був агентом американської фінансової групи, пов'язаної з колишнім держсекретарем Б.Колбі. Перед Цегельським і урядом ЗУНР Боер презентувався як представник канадської компанії "Sun Trust", від імені якої він і вів переговори з Цегельським.
Наслідком переговорів між Цегельським і Боером стало укладення 18 липня 1921 р. угоди про започаткування в Канаді "Державної позички". Угода передбачала розпродаж у Канаді облігацій ("бондів") уряду ЗУНР на суму 1 млн.дол. і 9 млн.дол. під заставу державного майна (землі, лісів, копалень тощо) майбутньої незалежної Західноукраїнської Республіки. Незабаром Цегельський офіційно оголосив цю позику в Канаді. Польське консульство у Вінніпезі не забарилося заявити з цього приводу, що Східна Галичина перебуває під контролем польської адміністрації, а не уряду ЗУНР в еміграції. Як свідчать документи, ні Петрушевич, ні уповноважений уряду для фінансів Володимир Сінгалевич не були одразу поставлені до відома про укладену угоду. Коли ж вони отримали необхідну інформацію від свого дипломатичного представника в Канаді Івана Боберського, то, видно, маючи сумніви у легітимності і позитивних результатах запланованої Цегельським акції, відмовилися затвердити позику Боера-Цегельського. У підготовленому Сінгалевичем "Поясненні", крім іншого, зазначалося, що позика "не може мати характеру "Державної" позички, так як ми не маємо визнаної державности", що "не маючи державної території не може президент віддавати в заставу" державне майно, та що "фінансова вартість Сон-Трост Компані і п.Ф.А.Боера є нашому урядови незвістні". Проте уряд ЗУНР не відкидав можливості дальшої співпраці з Боером та його компанією в разі, якщо ті "заслуговують на довіря і дають відповідну матеріальну запоруку".[1;66]
У Відні посилювалося незадоволення Цегельським. Фінансова криза, в якій опинився зунрівський державний центр, і фактична безпорадність Цегельського змусили Є.Петрушевича вислати до Вашингтона у червні 1921 р. "надзвичайну дипломатичну місію" у складі Романа Березовського і Луки Мишуги, головна мета якої полягала саме у видобуванні коштів для уряду. У тому самому місяці Петрушевич видав декрет про започаткування в США "Позички Національної Оборони" у розмірі 100 тис. дол., а 21 липня Мишуга і Березовський звернулися з відозвою "До українського громадянства в Америці", де оголосили про позику. Згідно з позикою "Національної Оборони" уряд ЗУНР продавав у Північній Америці, насамперед серед українців, цінні папери з наступним їхнім погашенням у 10-літній термін на умовах 6% зиску. Позику на суму в 1 млн. канадських дол. було оголошено також у Канаді, де її реалізацією займався зунрівський представник у Вінніпезі І. Боберський. Перші місяці розписання позики йшло дуже важко. Американські українці з настороженістю поставилися до двох паралельних позик Цегельського та Мишуги/Березовського/Боберського і не поспішали віддавати свої гроші. З цього приводу Мишуга писав до Відня, що, оголосивши позику "на власну руку", Цегельський "наробив нам тим великого клопоту і пошкодив нашій позичці".[1;96]
Приїзд другої зунрівської місії, подібно до історії з уенерівськими місіями Бачинського та Імханицького, викликав ще більшу плутанину. Цегельський болісно сприйняв її появу. До того ж від початку не були чітко розмежовані повноваження двох місій. Вкотре була цілковито збентежена американська українська громада. Ображений недовірою уряду, Цегельський звернувся до Петрушевича з проханням про відставку. Здається, лише Л.Мишуга докладав зусиль, аби дійти якогось порозуміння. Зрештою, було проведено спільне засідання двох місій, на якому ухвалено, що "надзвичайна місія входить в склад дипломатичного представництва та творить з ним одну цілість". Головою місії залишився Цегельський. Місію було поділено на два відділи: дипломатичний і фінансово-торговельний. Березовський очолив фінансово-торговельний відділ, а Мишуга став секретарем місії та членом фінансово-торговельного відділу. Проте конфлікт між Цегельським і Березовським тривав і дедалі більше набував особистого характеру.
Іншим напрямком роботи місії Цегельського був політичний. У 1921 р. тактика Варшави змінилася і звелася до того, аби не форсувати вирішення східно-галицького питання і не привертати до нього багато уваги на міжнародній арені, сподіваючись, що час працює на зміцнення у Східній Галичині польської влади і що поступово проблема перетвориться на суто внутрішню справу Польщі. У зовнішній політиці Варшава взяла курс на зміцнення союзу з Францією та Румунією, що призвело до укладення франко-польської військової конвенції в лютому 1921 р. і румуно-польських політичного договору і військової конвенції у березні. Париж і Бухарест активно підтримували Варшаву у східно-галицькому питанні на міжнародній арені.
Натомість внутрішня політика польського уряду щодо українців Східної Галичини стала жорсткішою. В умовах військової окупації в Галичині були скасовані органи місцевого самоуправління, а вся влада належала командувачеві польських військ у Східній Галичині та губернаторові, якого призначав польський уряд, а на місцях - урядовим комісарам. Українське населення Східної Галичини, так само як єврейське і німецьке, було усунуте від управління краєм. Українці масово відмовлялися давати присягу на вірність польській державі і, як наслідок, звільнялися з державних установ. Поряд із суспільно-політичною дискримінацією, українці зазнавали також утисків у господарсько-економічній діяльності. Ще у грудні 1920 р. польський сейм ухвалив закон про воєнну колонізацію "східних кресів", за яким польські колоністи мали перевагу в отриманні земельних наділів у Східній Галичині, що загрожувало полонізацією українських земель. У вересні 1921 р. польський уряд здійснив адміністративні реформи, спрямовані на подальшу інкорпорацію Східної Галичини: посада галицького губернатора скасовувалася, а територія Східної Галичини поділялася на три окремі адміністративні одиниці Львівське, Тернопільське та Станіславське воєводства.
Уряд ЗУНР, навпаки, намагався постійно підносити справу Східної Галичини і тримати її на порядку денному міжнародної політики, домагаючись якнайскорішого остаточного вирішення статусу західноукраїнської території. 11 серпня 1921 р. Цегельський одержав листа від уряду із завданням "усіма силами посилити справу політичну" в США. Після переїзду до столиці Цегельський активізувався саме у цьому напрямку. З допомогою сенатора-республіканця від Нью-Джерсі Джо Фрелінгаузена, який мав добрі стосунки з новим держсекретарем Чарльзом Гюзом, Цегельський пробував дістати аудієнцію у Гюза та президента Гардінга. Але позиція офіційного Вашингтона була чіткою: ні президент, ні держсекретар, ні навіть заступники держсекретаря не приймали представників невизнаних Вашингтоном урядів та держав.[11;110]
Починаючи від липня 1921 р. вся увага американської дипломатії була прикута до організації та проведення у Вашингтоні конференції зі скорочення озброєнь (12 грудня 1921 - 6 лютого 1922 p.), якій США надавали великого значення. За допомогою конференції, яка скликалася з ініціативи Вашингтона, Сполучені Штати планували зміцнити свої позиції на Далекому Сході й у Тихоокеанському регіоні, що їм і вдалося зробити. "Договір п'яти держав" (США, Великобританія, Франція, Японія та Італія) про обмеження морських озброєнь встановив вигідне для США співвідношення морських сил. За "Договором чотирьох держав" (США, Великобританія, Франція та Японія) втрачала силу англо-японська угода 1902 р. Було закріплено принцип "рівних можливостей" у торгівлі з Китаєм.
Уряд ЗУНР плекав плани використати Вашингтонську конференцію як великий міжнародний форум для піднесення своєї справи. Зокрема, 28 листопада і 6 грудня Цегельський звернувся до держсекретаря з листами, в яких висловлював протест проти польського перепису населення в Галичині, наводилися факти насильств польської цивільної і військової адміністрації та висловлювалося прохання до США порушити справу визволення Східної Галичини на Вашингтонській конференції.
16 листопада 1921 р. Цегельський вдруге відвідав Держдепартамент, аби залишити свої "вірчі грамоти", а також порушив питання про визнання за ним усіх дипломатичних прав і привілеїв. Заразом він передав довгий меморандум, де ще раз висловлювалося прохання визнати Західноукраїнську Республіку й уряд Петрушевича та встановити з ними постійні дипломатичні і консульські взаємини. У меморандумі доводилося, що Східна Галичина відіграватиме у Східній Європі роль Швейцарії і що вона має всі економічні підстави для самостійного існування, насамперед природні багатства, включно з нафтою. З іншого боку, Східна Галичина потребує іноземних інвестицій, і уряд заохочує американський капітал. Особливо наголошувалося на готовності надати широкі гарантії національним меншинам: полякам і євреям. Цегельський робив також спроби використати у Вашингтоні впливи Бахметьева, який неофіційно обіцяв західноукраїнському представникові своє сприяння. У 1921-1923 pp. значну активність у захисті східногалицької справи на міжнародній арені виявляв митрополит Андрій Шептицький. Митрополит підтримував постійний контакт із Є.Петрушевичем через управителя митрополичих маєтків у Львові о.Т.Войнаровського і, напевне, мав відповідні доручення від уряду ЗУНР. Як відомий релігійний діяч і митрополит, Шептицький мав доступ до найвищих коридорів влади різних країн, а також до Ватикану. У 1921 р. він зустрівся з прем'єром Франції Арістидом Бріаном, якому передав меморіал, де зазначав, що єдиною розв'язкою болючої проблеми є "уконститування із Східної Галичини такої держави як Швейцарії Сходу". У 20-х числах листопада 1921 р. А.Шептицький приїхав до США. Під час триденного перебування у Вашингтоні він мав зустрічі з президентом Гардінгом, Кеслом та міністром торгівлі Гербертом Гувером. Як писав Цегельський, "всі прийняли чемно, навіть Дуже, але гарних політичних обіцянок не дали". В Національному архіві США є меморандум А. Шептицького До Гюза від 23 листопада, в якому від імені українців Галичини висловлювалось велике сподівання, що "наслідком роботи Конференції зі скорочення озброєнь стане мир і встановлення порядку" в їхній країні. Докладна інформація про хід переговорів за участю Шептицького до нас не дійшла. Але митрополит повідомляв до Відня, що "уряд президента Злучених Держав інтересується нашою справою і не відказує своєї помочі".[22;88]
Тиск на західні уряди, зокрема Англії та США, чинила й українська еміграція в Канаді через канадський парламент і уряд. 16 вересня 1921 р. представник Канади в Лізі Націй Ч.Догерті без попереднього узгодження з англійськими представниками вніс на розгляд Ради Ліги Націй резолюцію про необхідність звернути увагу Найвищої Ради Паризької конференції на потребу якнайшвидшого ухвалення рішення про статус Східної Галичини. 6-та комісія Ліги Націй, яка вивчала пропозицію, погодилася з нею, і 27 вересня відповідне рішення схвалила Асамблея Ліги Націй. 26 листопада посольство Англії у Вашингтоні надіслало aidememoire Держдепартаменту, повідомляючи, що українці Канади дуже зацікавлені, аби уряд США підтримав позицію Канади в Лізі Націй. Британське посольство просило Держдепартамент висловити свою позицію для відповіді канадському урядові. На відміну од часто ухильних відповідей українським делегаціям, відповідь Держдепартаменту англійському послові була однозначною і характерною для політики Вашингтона: "...Держдепартамент розглядає галицьке питання, так само як і силезьке, як європейське територіальне питання, що представляє інтерес лише для Європи, в якому цей уряд, згідно з його традиційною політикою, не може посідати якоїсь позиції". Далі йшлося про те, що досі невирішене східно-галицьке питання становить загрозу стабільності в Європі, і тому Держдепартамент хотів би бачити його справедливе врегулювання союзними державами.
Як і слід було очікувати, позиція США - невтручання у європейські справи - лишалася незмінною. Розчарований Цегельський підсумовував в одному зі своїх листів до Відня: "Тепер нема надії на чинну інтервенцію Злучених Держав. Се однак може змінитись... Але тепер помочи звідси не буде, але і не буде шкоди! Добре і це!"
Наприкінці року невдача місії Цегельського стала цілком очевидною. Йому не пощастило ані здобути підтримку чи прихильність офіційного Вашингтона, ані зібрати гроші на утримання зунрівського уряду у Відні. Мало того, справу позики великою мірою було здискредитовано в очах американських українців. Дедалі гучніше лунали звинувачення Цегельського у фінансових махінаціях. Не вщухали і його особисті чвари з Березовським. Зрештою, обох галицьких дипломатів було відкликано до Відня, і 18 грудня 1921 р. Є.Петрушевич уповноважив Л.Мишугу "тимчасово вести справи дипломатичного представництва Галицької Республіки, а також торговельно-фінансового відділу. У Відні в справі Цегельського було утворено спеціальну комісію для розслідування його "комерційної" діяльності, зокрема, угоди між Цегельським і Боером. За результатами роботи комісії Петрушевич видав розпорядження "примінити супроти Цегельського дисциплінарне поступованнє".
3.3 Останні зусилля уряду ЗУНР
На період 1922 — початок 1923 pp. припав завершальний етап зовнішньополітичної діяльності уряду ЗУНР. Навесні 1922 р. вона була пов'язана передусім із проведенням міжнародної конференції з економічних питань в Генуї (10 квітня — 19 травня 1922 p.). Як відомо, Генуезька конференція, яка, на задумку її організаторів, мала би вирішити економічні та фінансові проблеми Європи, включно з питанням боргів дореволюційної Росії, закінчилася безрезультатно. У відповідь на вимоги Заходу, аби Радянська Росія, яку вперше було запрошено на широкий міжнародний форум, визнала борги та фінансові зобов'язання царського і Тимчасового урядів, уряд В.І.Леніна висунув свої контр-вимоги відшкодувати Росії збитки, заподіяні їй іноземною воєнною інтервенцією. Узгодити відмінність підходів так і не вдалося.[6;40]
Еміграційний уряд Петрушевича мав свої розрахунки щодо конференції: він хотів використати цей представницький міжнародний форум для піднесення східно-галицької справи і для тиску на польський уряд. Надію посилювала позиція англійського уряду, який заявляв напередодні конференції про свій намір домогтися в Генуї остаточного визначення долі західноукраїнської території. Стурбоване такими чутками, польське керівництво збиралося за допомогою Франції і Румунії поставити на Генузькій конференції ширше питання про юридичне визнання східних кордонів Польщі, що автоматично розв'язувало би проблему Східної Галичини. Проте непевність міжнародної кон'юнктури змусила Варшаву відмовитися від спроб порушити в Генуї питання східних кордонів. Водночас у польських урядових колах вперше офіційно заговорили про територіальну автономію для Східної Галичини. Ініціатором ухвалення закону про автономію виступила Польська партія соціалістична (ППС), яка розробила відповідний проект. Однак, незважаючи на всю обмеженість накресленої автономії (до компетенції галицького сейму пропонувалося віднести лише справи мови, релігії та освіти, тоді як решта питань були б прерогативою варшавських властей), 22 квітня польський сейм відхилив проект резолюції фракції ППС.[6;93]
Напередодні конференції інтенсивнішою стала робота зунрівського центру в тих західних столицях, які, на думку Петрушевича, могли вплинути на ухвалення остаточного вердикту у справі Східної Галичини. Уряд ЗУНР сподівався домогтися внесення питання про міжнародний статус Східної Галичини до порядку денного роботи конференції. Таке прохання було, зокрема, висловлено у меморандумі делегації УНРади до конференції. Неофіційна зунрівська делегація, яка прибула до Генуї, займалася лобіюванням представників великих держав, намагаючись заручитися їхньою підтримкою. Зокрема, Є.Петрушевич мав зустріч із міністром закордонних справ Німеччини В.Ратенау, К.Левицький бачився з секретарем Ллойд Джорджа, а член галицької делегації Ернест Брайтер налагоджував контакти з радянськими представниками на конференції Г.Чичеріним і Х.Раковським. Активність галицьких дипломатів принесла певні результати. Англійська делегація підтримала прохання уряду ЗУНР, і 10 травня Ллойд Джордж виступив на засіданні Політичної комісії з пропозицією розглянути на конференції східно-галицьке питання. Однак зробити цього не вдалося через рішучий опір Польщі та не менш рішучу підтримку її Францією. Втім, Генуезька конференція ще раз засвідчила непевність позиції Варшави у східно-галицькому питанні і зміцнила надії уряду ЗУНР.
Галицько-американські взаємини у цей час зводилися до діяльності в США місії Мишуги. Після невдачі Цегельського Мишуга почав діяти тільки неофіційно і вже навіть не намагався вручати вірчі грамоти. Зунрівський представник прагнув передусім мобілізувати на захист справи Східної Галичини всі сили української еміграції і від початку 1922 р. розгорнув у цьому напрямку справді бурхливу акцію. Сам він писав про це так: "Пропаганда галицької справи поширена тепер в Америці на всі можливі способи". Для поширення інформації про події у Східній Галичині у Нью-Йорку було відкрито Українське пресове бюро.
Організовувалися віча, демонстрації та пікети українців у Нью-Йорку й Вашингтоні, які набули особливо масового характеру під час роботи конференції в Генуї. Наприклад, 23 лютого "New York Times" повідомляла про пікетування українцями польського консульства. Різні українські організації висилали до Генуї численні меморіали і телеграми з вимогою визнати ЗУНР та зверталися до американського уряду з проханням посприяти у прискоренні визначення статусу Східної Галичини. 6 березня конгресмен від Пенсільванії Дж.Грехем вніс до Конгресу резолюцію в справі окупованих Польщею українських земель, зокрема, Східної Галичини. Резолюцію було відправлено на розгляд до Комісії у закордонних справах. Наприкінці травня той самий Грехем звернувся з листом до президента Гардінга, в якому представляв юриста з Філадельфії Д.Лоурі, котрий приїхав до Вашингтона з делегацією американських українців і просив цю делегацію прийняти. 20 квітня відбулася ще одна аудієнція о.Понятишина у Гюза. На початку червня у Вашингтоні зібрався з'їзд американців українського походження, в роботі якого взяло участь близько 300 делегатів. Делегацію з'їзду було заслухано в Комісії Конгресу у закордонних справах, а чотирьох членів делегації прийняли Гюз і Гардінг. Президент США заявив, що зробить усе, що буде в його силах.[6;120]
На "конечну потребу сильної, активної боротьби в краю" Мишуга звертав увагу свого уряду й пізніше. Але у 1922 р. польська влада в Галичині поступово консолідувалася, натомість вплив еміграційного уряду Петрушевича слабшав. Петрушевич зосередився на міжнародній діяльності, а українські політичні партії в Галичині були заклопотані місцевими проблемами, розв'язання яких не потребувало існування еміграційного центру. Дедалі більше галицьких політиків, розчарованих відсутністю позитивних результатів міжнародної акції Петрушевича, схилялося до необхідності брати активнішу участь у політичному житті Польщі й у такий спосіб пробувати поліпшити життя українського населення Галичини. Погіршилися відносини між віденським центром Петрушевича і Міжпартійною радою у Львові, що була утворена на початку червня 1921 р. й об'єднувала найбільші українські партії Східної Галичини (народно-трудову, радикальну і християнсько-суспільну). Водночас набирали сили радикальні націоналістичні течії, які вбачали єдиний вихід у збройній боротьбі із застосуванням терору і відмовлялися визнавати зверхність віденського центру Петрушевича.
Іншим важливим напрямком роботи західноукраїнської місії в США було проведення позики "Національної Оборони". Мишуга постійно їздив по українських поселеннях в Америці, виступав на вічах і зборах, закликаючи американських українців підтримати боротьбу уряду ЗУНР. Його наполегливість і самовідданість переломили початкову настороженість українців США. Коли наприкінці травня 1922 р. позику було закінчено, Мишузі вдалося зібрати для уряду 110747 дол. В листі до Українського національного союзу в Нью-Йорку Петрушевич висловив "сердечну подяку" українській еміграції в США, яка "дала прилюдний доказ своєї національної свідомости і політичної солідарности"
Зібрані гроші, однак, не могли забезпечити потреби і тривале існування уряду, і вже 15 серпня Мишуга, виконуючи доручення Петрушевича, оголосив утворення "Фонду негайної допомоги рідному краєві". Проте нова ініціатива уряду ЗУНР не зустріла розуміння серед американських українців, які, не бачачи конкретних результатів діяльності Петрушевича та його оточення і не маючи звітів уряду про використання зібраних коштів, відмовлялися давати пожертви на новоутворений фонд. 1 вересня Мишуга інформував уряд, що "акція фонду йде так тяжко... багато протиакцій, вимагають скорочення місій, зокрема в Парижі". За перший місяць існування фонду було зібрано лише 3500 дол. З Відня продовжували вимагати "якнайсильнішого матеріального підпертя з боку Америки," і Мишуга робив усе, що було в його силах (за час своєї діяльності місія Мишуги зібрала разом 138500 дол.), проте фінансовий стан зунрівського центру невпинно погіршувався.[13;45]
З огляду на це тривали контакти уряду ЗУНР із Боером, незважаючи на відкликання Цегельського. У січні 1922 р. до Відня приїхав представник Боера адвокат Джералд Мак Тайг, аби здобути від Петрушевича підтвердження підписаних Цегельським угод. Достовірної інформації про переговори і домовленості між Мак Тайгом і членами галицького уряду ми не маємо. Зберігся лист Петрушевича до Боера, який свідчить, що президент УНРади дав згоду на продовження вже оголошеної позики на 1 млн. канадських дол., але тепер на інших умовах, які не передбачали заставу державного майна Західноукраїнської Республіки. Проте вже влітку того року Петрушевич видав розпорядження про ліквідацію "державної" позики, що її проводила "Sun Trust Company", і заміну облігацій цієї позики на облігації позики "Національної оборони" в Канаді. Разом із тим, Петрушевич листовно запевнив Мак Тайга про свою готовність "дати американським нафтовим, фінансовим або залізничним групам... найширші привілеї", якби вони надали реальну допомогу у справі визнання незалежності Галицької республіки. Мова, зокрема, йшла про концесії для американської нафтової компанії "Standard Oil", від імені якої, ймовірно, виступали Мак Тайг і Боер.
У березні Мак Тайг прибув до Відня вдруге, цього разу разом із Боером. 13 березня їх обох прийняв Петрушевич. Під час зустрічі Боер твердо обіцяв солідну політичну підтримку впливових американських компаній у справі визнання Західноукраїнської Республіки з боку США, Великобританії та Канади. Схоже на те, що обіцянки й аргументи Боера таки вплинули на Петрушевича. Це не в останню чергу полегшувалося безнадійністю становища галицького уряду: кожен шанс здавався рятівним. Платою за обіцяну політичну підтримку стала згода Петрушевича на виділення компаніям, інтереси яких представляв Боер, трьох концесій на території майбутньої незалежної Західноукраїнської Республіки. Серед них була 25-літня концесія на будівництво у Східній Галичині залізниць; концесія на "засновання і ведення корпоративного банкового інтересу в тім же краю, з правом творення філій, одержування депозитів, набування і посідання будинків і недвижимостей, уділювання позичок і зачетів і предпринимання всего, чого вимагатимуть повище згадані справи, однак згідно з загальними законами, установленими правительством тої ж країни по осягненню її визнання"; а також 25-літня концесія на експлуатацію 55% родовищ усіх нафтових теренів Східної Галичини. Чинність двох останніх концесій обумовлювалася визнанням ЗУНР з боку Великобританії протягом двох наступних років. В іншому разі уряд ЗУНР лишав за собою право відмовитися від угоди про концесії.[25;71]
Економічний фактор, передусім нафта, взагалі мав суттєвий вплив на формування політики західних країн у Східній Галичині, де не бракувало природних багатств і корисних копалин (ліс, поташ, сіль), і особливо нафти.
У 1921-1923 pp. зросло зацікавлення галицькою нафтою з боку капіталу американського. Сучасні дослідження зовнішньої політики США доводять, що після Першої світової війни американський істеблішмент був найбільше стурбований перспективою залежності США від зовнішніх джерел нафтопостачання. Нафта ставала життєво необхідною для американської промисловості і флоту, і приватні компанії інтенсифікували пошук альтернативних джерел її постачання. "Standard Oil Company" висловила польському уряду свою готовність узяти в оренду нафтові промисли в Дрогобичі. Польська дослідниця З.Закс стверджує, що "інші американські фінансові групи встановили контакт з урядом ЗУНР". Зокрема, в розписаній позиці Цегельського "була заангажована фінансова група, пов'язана з Колбі". Британську політику в Галичині американці розглядали як прагнення витіснити звідти франко-американські нафтові інтереси.
В другій половині 1922 р. Є.Петрушевич за посередництвом все того ж Боера спробував заручитися підтримкою колишнього держсекретаря, а тепер власника юридичної фірми Б.Колбі, якому, про що вже йшлося на початку, Боер від імені уряду ЗУНР запропонував виступити в Женеві на сесії Ліги Націй на захист незалежності Західноукраїнської Республіки. Колбі зацікавився пропозицією, тим більше, що прохання галицького уряду підкріплювалося чеком на 10 тис. дол., який було переслано для Колбі.
Зрештою, 7 жовтня 1922 р. Колбі відплив до Лондона. На жаль, до нас не дійшла інформація про заходи Колбі в Європі. Очевидним є те, що йому так і не вдалося виступити в Лізі Націй. У Лондоні Колбі пояснили, що будь-яке питання може бути внесене до порядку денного сесії Ліги Націй лише країною — членом організації, якою США, як відомо, не були. Одинокий документ про перебування Колбі в Лондоні, який пощастило віднайти у відділі рукописів Бібліотеки конгресу США, - це записка, адресована Колбі Б.Дагдейлом із британської Спілки Ліги Націй, у якій він, запевняючи у симпатіях Лондона до намірів Колбі та Вільсона, радив, однак, обговорити східно-галицьку проблему в міністерстві зовнішніх справ Франції.[25;90]
Наприкінці 1922 і на початку 1923 pp. польсько-українська боротьба на міжнародній арені за Східну Галичину вийшла на фінішну пряму. Обидві сторони робили все можливе, аби остаточно розв'язати на свою користь східно-галицьку проблему. Зрозумівши після Генуезької конференції, що без певних, принаймні формальних, поступок розраховувати на