Xreferat.com » Рефераты по политологии » Політика США в умовах боротьби за українську державність в 1917-1923 роках

Політика США в умовах боротьби за українську державність в 1917-1923 роках

підримувала Росію "єдину й неподільну" та ігнорувала національні рухи на території імперії. У приватній розмові з представниками російської еміграції в Парижі Ф.Полк підтвердив наставления Вашингтону, що "дезінтеграція Росії матиме негативні наслідки". Українцям важко було перебороти упередженість Сполучених Штатів і розраховувати на їхню допомогу. На мирній конференції цього не пощастило зробити ні Г.Сидоренку, ні графові Михайлу Тишкевичу - новому голові делегації, якого Петлюра призначив у серпні замість Сидоренка.

Яскравим прикладом такої упередженості став фактично повний провал дипломатичної місії УНР до США на чолі з відомим українським політиком, автором "Ukraina Irredenta" Юліаном Бачинським. Ще у січні 1919 р. Рада народних міністрів ухвалила законопроект про призначення такої місії. Уряд УНР надавав їй великого значення. В поясненні до законопроекту говорилося, що "місія до Сполучених Держав буде мати надзвичайну державну вагу. Через це вона повинна бути поставлена в особливі умови щодо персонального складу і видатків на утримання". Про значення, яке уряд УНР надавав місії до США, свідчить і той факт, що її було зараховано до першого розряду, так само як місії у Парижі, Лондоні, Берліні, Берні і Москві. Планувалося, що до складу місії увійдуть 9 чоловік: голова, три радники, секретар, два аташе і два урядовці. Головою спочатку було призначено Є.Голицинського, а у квітні 1919 р. — Бачинського. Проте американський уряд дав дозвіл на в'їзд лише голові місії і секретареві. (Секретарем був В.Козакевич; 4 травня 1920 р. Бачинський виключив його зі складу місії "за грубе порушення урядової дисципліни" і натомість призначив М.Стечишина). Після кількамісячного чекання у Відні і Копенгагені, коли Бачинський і Козакевич навіть думали повертатися назад в Україну, вони, нарешті, 1 серпня 1919 р. прибули до Вашингтона.[15;11]

Одразу по прибутті Бачинський заявив в інтерв'ю "Народній Волі", газеті просоціалістичного Українського робітничого союзу: "Ми певні того, що Злучені Держави будуть першою демократичною державою, яка признає справедливість наших домагань". Проте вже за кілька місяців та сама газета цитувала Бачинського, що з перших тижнів перебування в США він переконався, що "українська справа в Америці стоїть дуже не добре". Бачинський не забарився звернутися з листом до Лансінга, повідомивши про своє призначення, метою якого було "досягти від уряду США визнання Української Демократичної Республіки та встановити торговельні зносини між американською й українською республіками". Про прибуття української місії і звернення до Лансінга повідомляла американська преса, зокрема "New York Times". Відповідь держсекретаря не стала несподіваною.

Розуміючи безперспективність надій на західне визнання та підтримку української незалежності й опинившись у стані війни на два фронти (проти російських Червоної та білої Добровольчої армій), восени 1919 р. Петлюра й уряд УНР спрямували зусилля на пошук інших союзників. Ще від початку року в політичних колах УНР плекалась ідея зближення з Польщею та Румунією. Союзом із ними Директорія сподівалась, окрім іншого, змінити ставлення до себе Антанти і США. Активними поборниками цієї концепції виступали посол УНР у Румунії К.Мацієвич, дипломатичний представник ЗУНР в Австрії (від 1920 р. посол УНР у Швейцарії) М.Василько і дипломатичний представник УНР у Парижі М.Тишкевич, під тиском Пілсудського 2 грудня 1919 р. А.Левицький передав польській стороні декларацію, де говорилося, що кордон між Польщею й Україною має проходити по Збручу, а "політичне становище Східної Галичини розв'язується Польським Урядом в порозумінню з представниками українського народу, мешкаючого в тій провінції".

Російська політична еміграція на Заході робила чимало, аби дискредитувати український національний рух, посіяти зневіру в його силу і перспективи. Скажімо, російський посол у Румунії переконував американську місію, що українців досі підтримує Берлін і що буцімто у жовтні до Кам'янця-Подільського прибуло три німецькі літаки, які "привезли Петлюрі гроші". Російський посол у США Борис Бахметьев звертався до Лансінга з вимогою заборонити німецьким і австрійським банкам відкривати рахунки "так званих українських урядів". Характерним для позиції Держдепартаменту є один із документів, який належить до внутрішнього листування: "Незаперечним фактом є те, що сепаратний рух в Україні зобов'язаний своїм походженням австрійській пропаганді, яка проводилася під час війни нашим спільним другом — львівським архієпископом Шептицьким, чи як там його прізвище".І хоча окремі американські відвідувачі України звітували своєму керівництву, що без об'єднання зусиль і Петлюра, і Денікін зазнають поразки від більшовиків, переважало переконання, що "Петлюра й українські сепаратисти не мають реальної підтримки і дуже швидко будуть зліквідовані". Вашингтон вважав, що Україна є невіддільною частиною Росії, а український рух "не має жодних етнологічних чи економічних підстав". До того ж союзники Петлюри - Варшава і Бухарест - дбали не так про піднесення української справи перед великими державами, як про власні вигоди з проектованого союзу: Польща воліла зречення Директорією Східної Галичини, а Румунія - Бессарабії. Бачинський мав рацію, коли писав Тишкевичу, що остаточне становище у Східній Європі залежатиме не від волі урядів Антанти, а від тих сил, які ведуть там боротьбу.

Разом із поразками Денікіна кінець 1919 р. приніс і зміну курсу західних держав щодо Росії. Ініціатором став Ллойд Джордж. Британський прем'єр виступив за припинення збройної підтримки російської контрреволюції та розвиток торгівлі з Радянською Росією. Його позиція знайшла підтримку у Парижі і Вашингтоні. Відмова од збройної боротьби в Росії позбавляла останніх шансів уряд Петлюри.

Проблема Східної Галичини посідала своє місце в порядку денному Паризької конференції і після підписання Версальського миру та від'їзду лідерів країн - учасників конференції. Головним у другій половині 1919 р. стало питання політичного статусу Східної Галичини. З червня у складі Комісії у польських справах було утворено спеціальну підкомісію на чолі з французьким генералом Лє Рондом, котра повинна була запропонувати на розгляд Найвищої Ради узгоджений проект політичного статусу Східної Галичини. Протягом цілого літа тривали засідання підкомісії (від 10 червня до 18 серпня 1919 р. відбулося 26 засідань), які ще раз засвідчили відмінність підходів великих держав до остаточного вирішення східно-галицького питання.[3;27] Англійські представники наполягали на наданні Польщі тимчасового, на 10 років, мандату на управління Східною Галичиною, після чого остаточну приналежність західноукраїнської території мав вирішити плебісцит. Натомість Франція докладала чимало зусиль для забезпечення інтересів Польщі, як свого союзника на сході Європи, які передбачали формальне визнання постійної приналежності спірної території до Польської Республіки. Польських представників регулярно вислуховували на засіданнях підкомісії. Українська делегація спочатку відмовилася брати участь в обговоренні планів автономії Східної Галичини у складі Польщі, вважаючи західноукраїнську територію складовою частиною УНР. Коли ж Панейко і Томашівський 21 серпня звернулися до підкомісії зі своїми пропозиціями, їм дали зрозуміти, що статут уже готовий і жодних змін бути не може. Найвища Рада Паризької конференції повернулася до розгляду східно-галицького питання 19 вересня, коли на її розгляд було внесено проект статуту підкомісії Лє Ронда. Тоді ж стало зрозумілим, що Вашингтон рішуче підтримав позицію Франції та Польщі. Польська делегація доповідала в Варшаву, що всі члени Найвищої Ради (французи, італійці, японці й американці), крім англійців, висловлювали у розмовах свою солідарність із Польщею. Позиція США була, зокрема, сформульована у меморандумі Ф.Полка до інших членів американської делегації в Парижі від 25 вересня.[3;45] У ньому йшлося про те, що польська окупація призвела до певного замирення в краї", і для збереження подальшого миру й стабільності треба відмовитись від усього, що творить атмосферу тимчасовості. Восени 1919 p., з огляду на поразки Денікіна, така розв'язка складної проблеми була єдино прийнятною для США. Американські політики були переконані, що невелика територіальне і відстала економічно Східна Галичина буде не спроможна самостійно існувати і лише ускладнюватиме непросту геополітичну ситуацію в Центрально-Східній Європі.

До того ж Вашингтон і надалі збирався всіляко сприяти урядові Падеревського і прагнув діяти так, аби не завдати шкоди його позиціям. У приватній розмові з польським прем'єром, яка відбулася в середині жовтня, полк запевнив Падеревського у своїй "найтеплішій симпатії й активній підтримці" у східно-галицькому питанні. Падеревський розумів, яке значення надають у Вашингтоні стабільності його уряду, і, здається, відверто спекулював на цьому, зокрема, у розв'язанні проблеми Східної Галичини. Вимагаючи остаточної передачі території Польщі, Падеревський раз у раз погрожував, що інакше рішення неминуче призведе до відставки його кабінету. Посол США у Варшаві Джибсон наполегливо радив погодитися з вимогами Польщі. Відтак американці виступали на міжнародній арені за надання Варшаві мандату на безстрокове управління Східною Галичиною.

Зрештою, 21 листопада великі держави ухвалили компромісне рішення, за яким Польща отримала мандат від Ліги Націй терміном на 25 років, після закінчення якого Варшава зобов'язувалася провести у Східній Галичині плебісцит. Східній Галичині було обіцяно автономію: її населення мало право обирати свій сейм, до компетенції якого належали справи розвитку місцевої промисловості, сільського господарства і торгівлі, а також релігії, охорони здоров'я, науки й освіти тощо. Виконавчу владу мав здійснювати губернатор, що призначався "Начальником" польської держави. До варшавського уряду мав увійти міністр без портфеля у справах Східної Галичини. Греко-католицька церква отримувала рівні права з Римо-католицькою, а українська мова мала стати поряд із польською офіційною мовою провінції. Американський представник у Найвищій Раді Генрі Байт, який замінив Полка, наполіг, щоб у протоколі засідання Найвищої Ради було відбито його відмінну позицію, "аби через 25 років Польща не вважала Америку відповідальною".[6;30]

Проте це рішення так і не було втілене в життя. Будь-яка тимчасовість розв'язання проблеми викликала різко негативну реакцію у Варшаві, яка одразу після ухвали Найвищої Ради розпочала тиск на уряди великих держав, аби вона була переглянута. Після того, як США припинили свою участь у роботі конференції після нератифікації Сенатом Версальського мирного договору, про що докладніше йтиметься у наступному розділі, а Денікін зазнав остаточної поразки, тим самим поховавши надії на відновлення небільшовицької Росії, французи переконали Ллойд Джорджа скасувати рішення від 21 листопада 1919 p., що й було зроблено 22 грудня. Таким чином, остаточне розв'язання східно-галицької проблеми знову відкладалося. Правда, цей крок спізнився, аби врятувати Падеревського, який був змушений піти у відставку 9 грудня. Відставку Падеревського американці пов'язували насамперед зі східно-галицькою проблемою, що викликало в поляків незадоволення політикою прем'єра. У Варшаві чудово розуміли, яке значення Білий дім надавав підтримці особисто Падеревського і його політики. Не дивно, що новий міністр закордонних справ С.Патек одразу після свого призначення звернувся з листом до Лансінга, запевняючи у своїх намірах продовжувати політику свого "видатного попередника".

Незважаючи на перехід УГА на Поділля в липні і спільний наступ українських військ на Київ, у другій половині 1919 р. посилилось прагнення окремих галицьких політиків остаточно відокремити на міжнародній арені свою справу від загальноукраїнської. Починаючи з травня представники ЗУНР у Парижі В.Панейко і С.Томашівський, пересвідчившись у ворожості Заходу до незалежності України, вирішили шукати вихід у порозумінні та федерації з некомуністичною Росією, їм здавалося, що, використовуючи вплив російської контрреволюції і підтримку її великими державами, зокрема Сполученими Штатами, пощастить вирвати Східну Галичину з-під польської окупації й об'єднати українські землі. Найґрунтовніше Панейко сформулював свої погляди пізніше у праці "Зєдинені держави Східної Европи. Галичина й Україна супроти Польщі й Росії". Розглянувши комплекс історичних, геополітичних і географічних факторів, автор дійшов висновку, що "єдиною позитивною концепцією української політики може бути тільки концепція здійснення самостійної української держави в спілці з самостійною державою московською" і що лише вона "принесе з'єдинення всіх українських земель і визволення Галичини й решти наших західних окраїн з ворожого ярма". Аналогічні погляди висловлював і відомий український мислитель В.Липинський, який писав, що "федерація врятує Галичину, бо Росія воювала за західноукраїнські землі, і союзники мають перед нею зобов'язання".

Зі свого боку, російська політична еміграція теж була не проти схилити на свій бік галичан і "розколоти Україну". Восени 1919 p., прагнучи врятувати свою армію від остаточної загибелі (поразки на фронті, нестача амуніції та ліків, епідемія тифу), командувач УГА генерал М.Тарнавський і начальник штабу генерал А.Шаманек вислали делегацію для укладення перемир'я з білими. Результатом стало підписання 6 листопада в Зятківцях угоди між Галицькою і Добровольчою арміями, за якою УГА у повному складі перейшла на бік Денікіна, а уряд ЗУНР був зобов'язаний тимчасово припинити свою діяльність і переїхати до Одеси. Незважаючи на те, що у протоколі обумовлювалося, що УГА не буде використовуватись проти військ Петлюри, а відводиться в тил, його підписання завдало непоправного удару спільній боротьбі і фактично призвело до ліквідації українського фронту.

16 грудня 1919 р. члени української делегації на Паризькій мирній конференції, які представляли ЗУНР (Панейко, Томашівський, О.Кульчицький, А.Петрушевич), вийшли зі складу місії і заснували окрему делегацію. Панейко взяв участь разом із представниками П.Скоропадського у заснуванні Українського національного комітету в Парижі, що проголошував своєю метою "воскресіння України в етнографічних границях, з'єдиненої в федеративній формі з могучою Росією".[20;34] Панейко нав'язав контакти з паризькими представниками Російської політичної наради С.Сазоновим та В.Макляковим і за їхнім посередництвом намагався здобути прихильність США. Конкретним свідченням такої активності стала телеграма, яку Сазонов надіслав до Полка наприкінці грудня. Російський делегат звинувачував Варшаву у "жорстокому переслідуванні" "російського населення" Галичини, висловлював сподівання, що США "не дозволять такої несправедливості", і від імені Денікіна вимагав вислати до Східної Галичини міжнародну комісію. У Вашингтоні подібні вимоги ставив Б. Бахметьев. На запит Бахметьева, чи питання про надання Польщі мандату на 25 років вирішено остаточно, російському послові відповіли, що Вашингтон не робитиме жодних рішень у східно-галицькому питанні без попереднього обговорення справи з послом. Проте реалії конкретної військово-політичної ситуації в регіоні виявилися сильнішими. Політику США у Східній Галичині голос білої Росії міг змінити тільки в разі її успіху у боротьбі з радянською владою в Росії. Інакше, як пояснював Бахметьеву Полк, повернувшися до Вашингтона, "їм немає куди подітися, бо держави Україна немає, і вони, безперечно, не є росіяни".

Водночас Є.Петрушевич виявляв обережність і не поспішав афішувати своє ставлення до Українського національного комітету в Парижі. Давалися взнаки традиційна непопулярність російських симпатій у Галичині (окрім не надто численних москвофілів), а також поразки на фронтах Денікіна. Зрештою, й Антанта офіційно не зголошувалася за прилучення Східної Галичини до Росії.

1919 р. з'явився ще один вагомий чинник, який серйозно зашкодив українській справі у світі і, зокрема, у Сполучених Штатах. Ідеться про єврейські погроми в Україні. У формуванні своєї політики Вашингтон взагалі зважав на факти порушення прав особи й охоче брав на себе роль поборника прав людини і демократії. Тому більшість американських місій відряджалися до України тоді, коли звідти надходила інформація про погроми, терор або репресії з боку різних політичних сил і військових формувань. Особливо велике значення надавалося становищу євреїв. Про це повідомляли майже всі американські місії, що приїздили в Україну. Впливові американські євреї, більшість яких були вихідцями з Центрально-Східної Європи, виявляли велику стурбованість долею євреїв у Східній Європі.

У США існували дві великі єврейські організації - Американський єврейський комітет (American Jewish Committee) і Сіоністська організація Америки (Zionist Organization of America). Обидві провадили активну діяльність і мали суттєвий вплив на формування політики Білого дому, зокрема, й щодо України. Лідери Американського єврейського комітету (Л.МарпІал, Я.ІПиф, С.Волф, Ю.Розенвальд) і Сіоністської організації Америки (Л.Брандейс, Ю.Мак і С.Вайз) мали легкий доступ до Вільсона і Гауза. Вже у Парижі Гауз дав завдання своєму помічникові Ст.Бонсалу зустрітися з Дмовським спеціально, аби довідатися про його погляди на єврейське питання, які непокоїли американських євреїв.

З позицією єврейських організацій США мусили рахуватися східноєвропейські національні рухи. Наприклад, під час Першої світової війни Падеревський, розуміючи значення і вагу єврейських організацій США, прагнув знайти порозуміння з ними і підтримував з ними постійні контакти. Він, зокрема, переконував Дмовського ввести до складу ПНК представника польських євреїв. Восени 1918 р. Падеревський передав Маршалу текст відозви ПНК в Парижі, де говорилося, що у відновленій Польщі її "громадяни матимуть рівність перед законом незалежно від походження, національності чи віровизнання". Дмовський, відомий своїми антисемітськими поглядами, під час візиту до США зустрівся з Маршалом і Брандейсом. Зміст бесіди Маршал передав Вільсону разом із меморандумом, де викладалися вимоги Американського єврейського комітету щодо ставлення до євреїв у Польщі. Комітет волів, аби ці вимоги були включені до нової польської конституції. Серед іншого, передбачалося надання євреям релігійної і культурної автономії. У грудні 1918 р. Дмовський прямо запропонував єврейським лідерам у США угоду, за якою їхня делегація в Парижі підтримувала б територіальну програму Польщі, натомість Дмовський особисто оголосив би кампанію в Польщі, аби покласти кінець антисемітизму.[10;40] У тому самому місяці з'їзд американських євреїв ухвалив "Біль про права", що його належало застосовувати у Польщі, Галичині, Литві, Росії та інших східноєвропейських територіях із численним єврейським населенням. Біль йшов далі, ніж вручені Вільсону вимоги, і передбачав представництво національних меншин, забезпечене в конституції. Біль розглядався як програмний документ для єврейських представників на мирну конференцію і його дотримання становило найголовнішу умову визнання автономії чи незалежності східноєвропейських держав. Для захисту інтересів євреїв американські єврейські організації вислали до Парижа спеціальну делегацію на чолі з Л.Маршалом, Ю.Маком та С.Адлером. У березні 1919 р. в Парижі було утворено Комітет єврейських організацій, до якого ввійшли представники єврейських організацій США, Канади та країн Східної Європи. Комітет виступав за автономію євреїв у Східній Європі. Його співголовами були Мак і Маршал, а від середини травня Комітет очолив Н.Соколов - лідер євреїв Східної Європи. Д.Міллер та інші американські експерти в Парижі співпрацювали з Комітетом єврейських організацій.

Натомість українці майже нічого не зробили, щоб встановити зв'язки з єврейськими організаціями США і прихилити їх на свій бік. Це було великою помилкою, яка істотно послабила українську справу в США і на Паризькій конференції. Той самий Марголін здобув прихильність у західних столицях не лише через позитивне ставлення до ідеї федеративного зв'язку України з Росією, , а й через його контакти з єврейськими лідерами. Певні кроки для нав'язання контактів із лідерами єврейських організацій робив Сидоренко. Та схоже на те, що то була не цілеспрямована політика уряду УНР, а радше власна ініціатива Сидоренка. Контакти були епізодичними і не змогли розтопити кригу взаємної недовіри, що накопичилась у відносинах двох народів протягом століть. На жаль, євреї дивилися часто на українців крізь призму трагічних подій 1648-1654 pp. А тут ще й нова погромна хвиля на українській землі. Проблема українсько-єврейських взаємин у період визвольних змагань 1917-1921 pp. і відповідальності за погроми ще й досі лишається предметом дискусій і суперечок, під час яких часто висловлюються протилежні погляди. Моя дипломна робота не ставить за мету аналізувати цю проблему, але слід наголосити, що погроми завдали серйозного удару по іміджу України як незалежної держави, і зокрема, у Сполучених Штатах.[10;73]

В Україні теж були утворені єврейські організації на захист євреїв. 13 листопада 1919 р. з'їзд таких організацій ухвалив відозву до Лансінга із закликом вжити ефективних заходів для припинення кровопролиття в Україні. Подібні звернення надходили і від інших єврейських організацій, особливо восени 1919 p., коли погроми набули найбільшого розмаху. У погромах звинувачувалися як петлюрівські війська, так і армія Денікіна, хоча переважно вина покладалася саме на українську сторону. Такі, часто однобічні звіти й описи про події в Україні зробили свій внесок у поширене на Заході уявлення про українців як антисемітів. Хоча національна політика Центральної Ради і Директорії була досить демократичною і толерантною (закон Центральної Ради про національно-персональну автономію; утворення спеціального Міністерства у справах євреїв; залучення єврейських діячів Арнольда Марголіна, Соломона Гольдельмана, Марка Рафеса, Пінхаса Красного та ін. до українських урядів), а С.Петлюра докладав зусиль, аби уникнути нових конфліктів, вину за погроми приписували молодій українській державі.

Окремі спроби змінити світову єврейську думку щодо становища євреїв в Україні і національної політики українського уряду прийшли запізно і не зустріли розуміння єврейських організацій. До таких спроб належала, наприклад, пропозиція уряду УНР, коли восени 1919 р. через Тишкевича у Парижі представникам шести міжнародних єврейських організацій було запропоновано взяти участь в роботі Questionnaire Committee, утвореного українським урядом для розслідування на місці фактів погромів і покарання винних. Уряд обіцяв надати комітетові всіляку підтримку і допомогу. Але цей план так і не було втілено в життя, адже всі запрошені відхилили пропозицію українських властей, посилаючись на неможливість досягнення результатів в умовах анархії і бойових дій в Україні.

У польсько-українській війні у Східній Галичині єврейська меншина воліла зберігати нейтралітет, боячись накликати на себе гнів тієї чи іншої сторони, особливо після погрому у Львові в листопаді 1918 p., вчиненого поляками. Коли влітку 1919 р. єврейську делегацію в Парижі запитали про її позицію щодо статусу Східної Галичини, зміст відповіді полягав у тому, що "євреї, як меншина, не можуть безпечно для себе взяти сторону однієї з двох націй, що воювали між собою". Делегація віддавала перевагу розв'язці, за якою Східна Галичина підпорядковувалася б Лізі Націй та її Високому комісарові з подальшим (через 10 років) плебісцитом.


РОЗДІЛ 3. ВТРАТА ОСТАННІХ ІЛЮЗІЙ


3.1 Україна й політика США під час польсько-радянської війни 1920 р.


У 1920 р. в США було підведено риску під тривалими і гострими дебатами про засади американської зовнішньої політики. 10 січня 1920 р. набув чинності Версальський договір, проте без участі Сполучених Штатів. Від повернення Вільсона з Парижа у червні 1919 р. і до виборів 1920 р. в США розгорнулася полеміка, значення якої американські дослідники порівнюють із великими дебатами 1787-1789 pp. щодо ратифікації конституції США. Цього разу йшлося про місце і роль Сполучених Штатів у міжнародній системі відносин. Після повернення з Парижа і виступу 10 липня перед Сенатом з інформацією про Версальський мирний договір Вільсон зустрів рішучий опір опозиції на чолі з його головним опонентом, сенатором-республіканцем від Массачусетса, головою сенатського комітету у закордонних справах Генрі Кебот Лоджем. Відносини президента з Сенатом складалися непросто з листопада 1918 p., коли внаслідок виборів до Сенату більшість у ньому одержали республіканці. Республіканська опозиція різко виступила проти вільсонової концепції Ліги Націй, котра, на думку республіканців, обмежувала суверенітет США і втягувала їх у всі європейські чвари та війни. Особливо нищівній критиці було піддано статтю 10 Конвенції Ліги Націй. Конвенція становила складову частину Версальського мирного договору. Стаття 10 передбачала зобов'язання членів Ліги поважати територіальну цілісність і політичну незалежність усіх її учасників й оберігати їх від зовнішньої агресії. На думку опонентів президента, ця стаття автоматично змушувала США брати участь у різних конфліктах у світі і тому стала головною причиною нератифікації Версальського договору. Позиції Вільсона послаблювались ще й важкою хворобою, яка фактично паралізувала роботу президента на кілька місяців.[5;42]

19 листопада 1919 р. відбулося перше голосування в Сенаті, який простою більшістю висловився за поправки і застереження до Версальського договору, внесені Кебот Лоджем. Зокрема, застереження до статті 10 Конвенції Ліги Націй передбачало, що США не нестимуть жодних зобов'язань без спеціального на те рішення чи резолюції Конгресу в кожному конкретному випадку. Вільсон відкинув запропоновані поправки, котрі, на його думку, зводили нанівець концепцію Ліги Націй та зусилля американської делегації на мирній конференції. Одразу після сенатського голосування уряд США ухвалив рішення відкликати американську делегацію з Паризької конференції. На протести французів Лансінг відповів холодно, 9 грудня американська делегація від'їхала з Парижа. Вирішальне голосування американського Сенату відбулося 19 березня 1920 p., і знову більшість підтримала застереження Кебот Лоджа і відмовилася затвердити мирний договір, підписаний Вільсоном.

Вільсон іще покладав надії на нові вибори у листопаді 1920 р. До кінця року і в Європі жевріла надія, що США переглянуть своє ставлення до Версальського миру і Ліги Націй. Саме тому Асамблея Ліги не збиралася на засідання до листопада 1920 p., сподіваючись на майбутню участь у її роботі Сполучених Штатів. У 1920 р. США ще не стали остаточно на курс ізоляціонізму і тим більше не відмовилися від впливу на міжнародні відносини, але здебільшого вже усунулися від активного втручання в європейські справи.

Паралельно уряд УНР, практично втративши свою державну територію, 1920 р. посилив активність на міжнародній арені. Українська дипломатія передусім домагалась укладення союзу з Варшавою, а також докладала чимало зусиль, аби здобути визнання і допомогу Заходу, зокрема США, що давало надію на продовження боротьби. 24 лютого 1920 р. посол УНР у Копенгагені Дмитро Левицький передав послові США меморандум до держсекретаря з проханням визнати незалежність УНР в її етнографічних кордонах, сприяти звільненню військовополонених-українців, що перебували в Німеччині та Італії, налагодити комерційні відносини за посередництва українських кооперативів і надати ефективну допомогу (зброєю, військовим обладнанням, одягом і т.ін.) для продовження боротьби з Червоною армією.

Місія Ю.Бачинського далі домагалась, аби американський уряд передав Україні закуплене нею військове майно. 12 лютого голова місії надіслав відповідну відозву безпосередньо до президента США, позаяк через невизнання УНР та української місії Бачинський не міг формально звертатися до Держдепартаменту. У відозві, зокрема, пропонувалось утворити спеціальну комісію для незалежного розслідування справи. Наслідком відозви стало кількатижневе листування між адміністрацією президента, Держдепартаментом, міністерствами оборони і фінансів, в ході якого Держдепартамент вкотре пояснив, що США не визнають "так званих урядів Естонії, Латвії, Литви і України", а тому президент не реагуватиме на звернення Бачинського.[19;56]

Досягнути підтримки Вашингтона тепер стало набагато складніше, що пояснювалося як зміною зовнішньополітичного курсу США, так і фактичною неспроможністю Петлюри контролювати більш-менш значну частину території України. На початку лютого 1920 р. з приводу запиту сенатора Кінга та його наміру внести до Конгресу резолюцію про визнання України голова відділу Держдепартаменту у справах Росії Ф.Коул пояснював у доповідній записці держсекретареві, що таке визнання небажане з трьох причин:

1) через міркування загальнополітичного характеру, які не дозволяють визнати також Грузію, Азербайджан, Вірменію та Балтійські держави;

2) "на думку тих, хто безпосередньо знайомий із російською проблемою, український рух від його початку в 1917 р. значною мірою заохочувався і фінансувався Німеччиною й Австро-Угорщиною";

3) через поразки петлюрівської армії і від'їзд його самого до Варшави "так званий уряд Петлюри" навряд чи можна назвати навіть урядом.

З огляду на останнє, американська військова розвідка теж не вважала Україну "серйозним чинником" у боротьбі проти більшовизму. Як це вже бувало раніше, інтерес американського істеблішменту до України хоч якось зростав лише тоді, коли на те давали підставу

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: