Xreferat.com » Рефераты по праву » Шпоры по Праву

Шпоры по Праву

сферах життя суспільства. Отже, конституційно-правові відносини — це суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами, суб'єкти яких наділяються вза­ємними правами та обов'язками, згідно з котрими вони повинні функціонувати. Під принципами конституційно-правового регу­лювання розуміють найзагальніші нормативно-регу­лятивні правила поведінки, у яких відображаються сутність і соціальне призначення конституційного регулювання суспільних відносин. До них відносять принципи: верховенства права; верховенства і прямої дії Конституції та законів у загальної де­мократії; поділу влади; гуманізму; пріоритет­ності норм і принципів міжнародного права порівня­но з вітчизняним законодавством; державного та іншого гарантування прав, свобод і обов'язків люди­ни і громадянина, народовладдя, захисту сувереніте­ту й територіальної цілісності України і т. д. Конституційно-правова норма — загально­обов'язкове правило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою з метою регулювання та охорони певних суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права, їхніми ознаками є те, що вони: регулюють особливе, коло суспільних відносин, що стосується здійснення народовладдя; встановлюють порядок створення інших право­вих норм. мають вищу юридичну силу щодо інших право­вих норм; відрізняються особливою структурою в тому ро­зумінні, що для них не є характерною тричлен­на структура (гіпотеза, диспозиція та санкція). Деякі конституційно-правові норми (норми-принципи, норми-декларації) взагалі мають ли­ше диспозицію. Метод конституцтно-правового регулювання — сукупність способів і засобів, із допомогою яких упо­рядковуються суспільні відносини, що становлять предмет конституційного права. Він характеризуєть­ся: найбільшою загальністю; максимально високим юридичним рівнем; універсальніс­тю; доцільністю; поєднанням прямого та опосеред­кованого регулювання. Відповідно до конституційно-правового регулю­вання існує наука конституційного права. Її можна визначити як галузеву юридичну науку, що являє систему знань про конституційно-правові норми, відносини та інститути, конституційно-правове регу­лювання загалом.


Конституція України – нормотворча база всього законодавства

Особливе місце в систе­мі джерел конституційного права України посідає її Конституція. Термін "конституція" - установлення, устрій. Конституція є таким за­коном, що встановлює форму держави, систему дер­жавних органів, визначає порядок їх формування й діяльності, основні права та обов'язки громадян. Іншими словами, конституція встановлює та закріп­лює устрій держави, саме за це її називають основ­ним законом. Конституцію України було прийнято Верховною Радою України на її п'ятій сесії 28 червня 1996 р. Визначальні риси конституцій такі: конституції зазвичай пов'язані з закріпленням демократичного ладу. сучасні демократичні конституції спрямовані на закріплення прав і свобод людини й громадянина; народ визнається основним джерелом влади; державна влада діє на основі принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки; демократичні конституції найважливішим прин­ципові суспільного життя принцип порозуміння, розумного компромісу між різни­ми соціальними верствами населення та полі­тичними угрупованнями; закріплюється принцип ідеологічної багатома­ніжності; Конституція України є водночас основним законом і держави, і всього суспільства. Звідси й по­няття "конституційний лад" передбачає об'єднання суспільного й державного начал у єдине ціле. Неважко побачити, що Конституція має як право­ві, так і політичні ознаки. Отже, Конституція є рів­ночасно і політичним, і правовим актом. Причому цей правовий акт має найвищу юридичну силу, тоб­то настановам і вимогам Конституції повинні відпо­відати всі без винятку правові акти, що видаються і діють у країні (ст. 8 Конституції України). Конституція України складається з преамбули, 15 розділів (161 стаття). Конституція починається зі вступної частини, яка традиційно іменується преам­булою. В ній проголошено, що Конституція прий­мається Верховною Радою "від імені Українського народу", що його складають "громадяни України всіх національностей", що її основою є здійснення "українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення". У преамбулі зафіксовано завдання забезпечення в Україні прав і свобод, гід­них умов життя людини, зміцнення громадянської злагоди, розвитку і зміцнення демократичної, со­ціальної, правової держави.


Форми здійснення демократії

Народовладдя в Україні реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної) демократії. До інститутів безпосередньої демократії, які забезпе­чують ухвалення державного рішення прямим воле­виявленням народу, відносять: референдум; обгово­рення проектів нормативних актів; участь у виборах органів державної влади; загальні збори (збір) грома­дян; звіти депутатів і виконавчих органів перед насе­ленням. Представницька демократія — засіб реалізації волі народу через обраних ним представників в орга­ни влади — насамперед, народних депутатів, Прези­дента, інколи суддів. Референдум — голосування населення всієї дер­жави (загальнодержавний референдум) або певної частини її населення (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших питань державного і су­спільного життя. Референдум і вибори мають загаль­ний метод здійснення — голосування, але різняться своїм предметом. Вибори проводяться для визна­чення особи, яка, на думку більшості виборців, най­більш гідна обіймати виборну посаду. Завдання референдуму — вирішення важливих питань, не пов'язаних із наданням юридичної сили мандатам якихось осіб. Це можуть бути затвердження, зміна чи скасування законів, вирішення проблем територі­ального устрою в межах держави тощо. У науковій літературі та в законотворчій практи­ці поряд із терміном "референдум" інколи застосо­вується термін "плебісцит". У багатьох випадках їх­ній зміст рівнозначний. Але між ними вбачають і різницю, яка полягає в тому, що референдум регла­ментується нормами конституційного права певної держави і його предметом може бути досить широке коло питань. Підстави й порядок проведення плебіс­циту в основному врегульовуються міжнародно-пра­вовими актами, і його предметом у більшості випад­ків є вирішення територіальних спорів між різними державами.


Поняття та принципи виборчого права

Під виборчою системою України розуміється передбачений законодавством порядок формування представницьких органів держави. Усі норми законо­давства, які регламентують цей порядок, у сукупнос­ті складають виборче право. Основними його джерелами є Конституція України, Закони України: "Про вибори народних депутатів України" від 24 вересня 1997 р., "Про вибори Президента України" у редакції від 24 лютого 1994 р. У цих нормативно-правових актах сформульовано такі головні принципи виборчого права. Принцип загальності означає, що право обирати мають усі громадяни України, яким на день голосу­вання виповнилося 18 років. Принцип рівного і прямого виборчого права озна­чає, що громадяни України беруть участь у виборах народних депутатів на рівних засадах і депутати обираються безпосередньо виборцями. Таємність голосування означає, що ніякі форми контролю за волевиявленням виборців не допускаються, а саме голосування відбувається у спеціально обладнаній для цього кабіні чи кімнаті. Принцип вільного й рівноправного висунення кандидатів передбачає, що всі громадяни України, які мають право голосу, мають право висувати кан­дидатів.Гласність і відкритість виборчого права означає, що підготування і проведення виборів депутатів завжди здійснюються відкрито і гласно. Рівність можливостей для всіх кандидатів у про­веденні виборчої кампанії розумітися так, що всім кандидатам опісля офіційної їх реєстрації надається можливість участі у виборчій кампанії на рівних засадах, вони мають рівне право на використання державних засо­бів масової інформації у них рівні можливості щодо матеріально-технічного і фі­нансового забезпечення їх участі у виборчій кампа­нії з боку держави. Принцип неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування вживається та обумовлює існування такого інституту виборчого права, як увільнення кандидата від виробничих або службових обов'язків із збереженням середньої заробітної платні за місцем роботи; принцип свободи агітації дозволяє вести агітацію як за, так і проти кандидата в усіх засобах масової інформації.


Територіальний устрій України

Під територіальним устроєм держави розуміють її територіальну організацію, тобто систему відносин між державою в цілому (її центральною владою) і територіальними складовими (населенням і чинними органами суспільної влади) положення щодо територіального устрою формулюються в розділі IX Конституції України "Територіальний устрій України", Насамперед зазначено, що державна територія є єди­ною і цілісною, себто такою, що поєднана спільною системою державної влади — законодавчих, вико­навчих, судових і контрольно-наглядових органів. Рівночасно в її здійсненні слід поєднувати централі­зацію та децентралізацію, що забезпечить поєднан­ня і врахування загальнодержавних і регіональних (місцевих) інтересів. Вказана стаття проголошує також необхідність забезпечення збалансованості соціально-економічно­го розвитку регіонів, більшої їх інтеграції, зближен­ня, поступового вирівнювання соціально-економіч­ного життя. У Конституції України визначено: Систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, ра­йони, міста, райони в містах, селища й села. З огляду на це можна стверджувати, що адміністративно-територіальний устрій України є прирівняним: вищий рівень складають Автономна Республіка Крим, області та міста Київ і Севастополь; середній — райони й міста обласного підпорядкування; нижчий — райони в містах, міста районного підпорядкування, селища і села. Принаймні, саме відпо­відно до таких територіальних одиниць будується система державних органів і система місцевого само­врядування. Конституція, попри те, що суб'єкти складу України різняться величиною території, чисельністю й густотою населення, прого­лошує рівноправність суб'єктів як між собою, так і у відносинах із центральною владою. При цьому слід узяти до уваги, що деякі питання, які безпосередньо стосуються до територіального устрою нашої країни, розглянуті не тільки в розді­лі IX, а й в інших розділах Конституції. Так, вказано, що держава визнає й гарантує місцеве самоврядування в Україні "Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України є об'єктами права власності Українського народу". Виключно всеукраїнським референдумом вирі­шуються питання про зміну території України. Для забезпечення територіальної суверенності України в ''Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України.


Державна символіка України

Державні символи — це встановлені конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки конкретної держави, які уособлюють її суверенітет, а в деяких випадках сповнені й певного історичного або ідеологічного змісту» Конституція України визначила такі символи нашої держави: Державний Прапор, Державний Герб, який встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького, і Державний Гімн. Наведено їх загальні описи. Державний Прапор України - стяг із двох рівно­великих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Великий Державний Герб України встановлюєть­ся з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Вели­кого (малий Державний Герб України). Державний Гімн України - національний гімн на музику М.Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що прий­мається не менш як двома третинами від консти­туційного складу Верховної Ради України. Столицею України є місто Київ.


Компетенція Верховної Ради України

Верховна Рада України розглядає та вирішує питання державного і суспільного життя, що потребують урегулювання законами України, а також здійснює установчі та контрольні функції, передбачені Конституцією України. Вона приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією. До повноважень Верховної Ради України нале­жать: внесення змін до Конституції України; призначення всеукраїнського референдуму з пи­тань, визначених Конституції; прийняття законів; визначення засад внутрішньої та зовнішньої по­літики; призначення виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією; заслуховування щорічних і позачергових по­слань Президента України про внутрішнє і зов­нішнє становище України; усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту); надання згоди про призначення Президентом України Прем'єр-міністра України; здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України та ін. єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Конституційний склад Верховної Ради України — 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного, прямого виборчого права таємним голосуванням строком на чотири роки. Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть бути на державній службі або мати інший представниць­кий мандат, їм гарантується депутатська недотор­канність.


Законодавчий процес та його стадії

Верховна Рада України працює сесійно. Вона є повноважною за умови обрання не менш як 2/3 від її конституційного складу. Верховна Рада України збирається на першу сесію не пізніш ніж на 30-й день після офіційного оголошення результатів виборів. Перше засідання Верховної Ради України відкриває найстарший за віком депутат. Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради. Верховна Рада України затверджує перелік комітетів Верховної Ради України, обирає голів цих комітетів. Останні здійснюють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради України. Для підготовлення і попереднього розгляду питань Верховна Рада України в межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії. Верховна Рада України для проведення розслідувань із питань, що становлять суспільний інтерес, може створювати тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш як 1/3 від конституційно­го складу Верховної Ради України. Процес законотворчої діяльності Верховної Ради України характеризується правом законодавчої іні­ціативи, прийняттям та оприлюдненням. Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить: Президентові України; народним депутатам України; Кабінетові Міністрів України; Національ­ному банкові України. Закони Верховна Рада приймає більшістю від її конституційного складу. Закони, що вносять зміни до Конституції та сама Конституція України приймається не менше як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради України. Закон підписується Головою Верховної Ради України і невідкладно надсилається Президентові України. Президент України протягом 15 днів після отри­мання закону підписує його, беручи до виконання, або повертає закон із своїми умотивованими пропо­зиціями для повторного розгляду. Якщо Верховна Рада України під час повторного розгляду підтвер­дить закон 2/3 від її конституційного складу, то Президент України зобов'язаний підписати і опри­люднити такий закон протягом 10 днів. Закон наби­рає чинності через 10 днів після його оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не ра­ніше дня його опублікування.


Конституційно-правовий статус Президента України

Президент України є главою держави і ви­ступає від її імені. Він є гарантом державного сувере­нітету, територіальної цілісності України, додержан­ня Конституції України, прав і свобод людини і гро­мадянина. Новообраний Президент України вступає на пост не пізніш як через 30 днів після офіційного оголо­шення результатів виборів, із моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України. Президент України має такі повноваження: забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; звертається з посланнями до народу та із щоріч­ними й позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України; виносить рішення про визнання іноземних держав; призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені Конституцією; припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; призначає, за згодою Верховної Ради України, Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра Украї­ни, виносить рішення про його відставку. Президент України користується правом недотор­канності на час виконання повноважень. Він очолює Раду національної безпеки і оборони України, яка є координаційним органом із питань забезпечення безпеки та оборони в Україні. Конституція України встановлює, що повнова­ження Президента України припиняються достроково в разі його відставки, неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я, усунення з поста в порядку імпічменту та смерті.


Повноваження Кабінету Міністрів України

Кабінет Міністрів — вищий орган у системі орга­нів виконавчої влади — відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Вер­ховній Раді України. У своїй діяльності Кабінет Міністрів України керується Конституцією України і законами України, актами Президента України. До складу Кабінету Міністрів входять Прем'єр-мі­ністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Прези­дентом України на подання Прем'єр-міністра України. Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України: забезпечує державний суверенітет та економічну самостійність України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечує проведення фінансової, цінової, ін­вестиційної та податкової політики, політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розробляє та здійснює загальнодержавні програ­ми економічного, науково-технічного, соціаль­ного і культурного розвитку України; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; організовує та забезпечує здійснення зовніш­ньоекономічної діяльності України, митної справи та ін. Кабінет Міністрів у межах своєї компетенції ви­дає постанови й розпорядження, що є обов'язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів України під­писує Прем'єр-міністр України.


Повноваження місцевого самоврядування

Місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Воно може здійснюватися територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місце­вого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі комітети. Органами місцевого самоврядування, які репре­зентують спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, є районні та обласні ради. Усі передбачені Конституцією та законодавством України органи самоврядування й самоорганізації мають власну матеріальну та фінансову основу, на яку поширюється їхня компетенція. Місцеве самоврядування в Україні здій­снюється на основі принципів: народовладдя, закон­ності, гласності, колегіальності, поєднання місцевих і державних інтересів, виборності, правової, органі­заційної та матеріально-фінансової самостійності в межах власних повноважень і т. ін. Сільські, селищні міські ради мають виключну компетенцію, під якою розуміють питання, що вирі­шуються тільки на їхніх пленарних засіданнях. До неї відносять: затвердження регламенту ради; утворення й ліквідацію ко­місій ради, затвердження та зміну їхнього скла­ду; винесення рішення про проведення місцевого референдуму; винесення рішень щодо випуску місцевих позик; затвердження статуту територіальної громади; Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад мають повноваження у сферах і галузях: соціально-економічного і культурного розвитку, планування та обліку, бюджету, фінансів і цін, управління комунальною власністю, житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв'язку, будівництва, освіти, охорони здоров'я, культу­ри, фізкультури і спорту, земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища, со­ціального захисту населення, зовнішньоекономічної діяльності, оборонної роботи, адміністративно-тери­торіального устрою, забезпечення законності, право­порядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, відзначення державними нагородами, від­знаками Президента України та присвоєння почес­них звань України. Держава гарантує та спрямовує свої зусилля на розвиток місцевого самоврядування в Україні.


Конституційний Суд України, його завдання та функції

Статус Конституційного Суду України ви­значається Конституції України та Законом України "Про Конституційний Суд Украї­ни Конституційний суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, який вирішує питання про відповідність законів та інших право­вих актів Конституції України і дає офіційне тлума­чення Конституції України та законів України. Завданням Конституційного Суду України є гаран­тування верховенства Конституції України як Основ­ного Закону держави на всій території України. Діяльність Конституційного Суду України базує­ться на принципах верховенства права, незалежнос­ті, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості винесених ним рішень. Конституційний Суд України ухвалює рішення та дає висновки у справах щодо: конституційності законів та інших правових ак­тів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Респуб­ліки Крим; відповідності Конституції України чинних між­народних договорів України або тих міжнарод­них договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їхню обов'язко­вість; додержання конституційної процедури розсліду­вання і розгляду справи про усунення Президен­та України з поста в порядку імпічменту; офіційного тлумачення Конституції та законів України. Рішення й висновки Конституційного Суду Ук­раїни з зазначених питань є обов'язковими до вико­нання на території України, остаточними і не мо­жуть бути оскаржені. Закони та інші правові акти за рішенням Консти­туційного Суду України визнаються неконституцій­ними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України. Конституційний Суд України не має повноважень розглядати питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Конституційний Суд України складається з 18 суддів. Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України. Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40-річного віку, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років, прожи­ває в Україні протягом останніх 20 років та володіє державною мовою. Суддя Конституційного Суду Ук­раїни призначається на 9 років без права бути при­значеним на повторний строк. Закон України "Про Конституційний Суд Украї­ни" від 16 жовтня 1996 р. визначає: загальні положення щодо діяльності. статус суддів та гарантії їхньої діяльності; порядок організації та діяльності Конституцій­ного Суду; процедуру конституційного впровадження.


Громадянство України: поняття та ознаки

Громадянство України — постійний правовий зв'язок особи з державою Україна, який знаходить своє вираження в їхніх взаємних правах та обов'язках. Громадянство в Україні регулюється Конститу­цією, Законом України "Про громадянство України" прийнятими відповідно до них законодавчими актами України, Закон України "Про громадянство України" складається з преамбули й 9 розділі. Розділ І. Головною ідеєю цього розділу є проголошення того факту, що в Ук­раїні існує єдине громадянство. Розділ II. Громадянство України набувається: за народженням, за походженням, вступом до громадянства України, внаслідок відновлення громадянства України, за ін­ших обставин, передбачених цим Законом. Дитина, батьки якої на момент її народження бу­ли громадянами України, є громадянином України. За різного громадянства батьків, один із яких на мо­мент народження її був громадянином України, ди­тина є громадянином України; однак, якщо обидва батьки жили за межами України, громадянство дитини, яка народилася за її межами, визначається че­рез письмову згоду батьків. Розділ III. Громадянство України припиняється: 1) внаслідок виходу з громадянства України; 2) внаслідок утрати громадянства України; 3) на підставі, передбаченій міжнародними договорами України. Розділ IV. За зміни громадянства батьками, якщо обидва стають грома­дянами України чи виходять із нього, змінюється і громадянство їхніх дітей, які не досягли 16-річного віку. Якщо з громадянства України виходить один із батьків, а інший залишається, дитина зберігає гро­мадянство України. Розділ V. Президент України вино­сить рішення про: 1) прийняття до громадянства Ук­раїни; 2) припинення громадянства України. Розділ VI. Заяви з питань гро­мадянства України подаються на ім'я Президента України через органи внутрішніх справ за місцем проживання, а за кордоном — через відповідні ди­пломатичні представництва чи консульські установи України. Розділ VII. ' Виконання рішень із питань громадянства покладається на ОВС, відділи РАГС, а за кордоном — на дипломатичні представництва і консульські установи України. Розділ VIII. Рішення з питань громадянства, можуть бути оскаржені в Конституційному Суді у звичайному суді. Розділ IX Головною їх ідеєю є приведення Інших нормативно-правових ак­тів у відповідність до цього Закону.


Екологічне право: поняття та джерела

Екологічне право — система правових норм, якими регулюються суспільні відносини з охорони навколишнього природного середовища і раціонально­го використання природних ресурсів (екологічні від­носини). До складу системи входять такі підгалузі, як земельне, водне, лісове, гірниче право та деякі інші галузі права, якими регулюються відносини з охорони й раціонального використання певних видів природних ресурсів. Предметом екологічного права є нормативно врегульовані відносини з охорони навко­лишнього природного середовища і раціонального ви­користання природних ресурсів. Джерела - нормативно-правовий акт що регулюють основи організації охорони нав­колишнього природного середовища, є Закони Ук­раїни: "Про охорону навколишнього природного се­редовища", "Про охорону ат­мосферного повітря" "Про природно-заповідний фонд України", "Про тваринний світ" "Про карантин рослин". До того ж деякі відносини у сфері використання та охорони навколишнього природного середовища вре­гульовано кодексами (земельним, водним, лісовим, про надра), а також Законами України "Про плату за землю" та "Про ветеринарну медицину" в Конституції України записано: "Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на від­шкодування завданої порушенням цього права шко­ди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її по­ширяння”. Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" регулює відносини охоро­ни навколишнього середовища, раціонального вико­ристання природних ресурсів, забезпечення еколо­гічної безпеки життєдіяльності людини та спрямова­ний на утворення сприятливих умов економічного і соціального розвитку України у сфері здійснення екологічної політики. Закон України "Про природно-заповідний фонд України" ре­гулює економічні, соціальні, правові та екологічні засади природно-заповідного фонду в Україні. Закон України "Про охорону атмосферного по­вітря" спрямова­ний на збереження сприятливого стану атмосферно­го повітря, його відновлення й поліпшення для еко­логічного убезпечення життєдіяльності людини, відвернення шкідливого впливу на навколишнє при­родне середовище. Закон України "Про тваринний світ" регулює відносини охорони, використання й відтво­рення тваринного світу. Водний кодекс України регулює правові від­носини з метою забезпечення збереження, наукового обґрунтування, раціонального використання вод для потреб населення і галузей економіки,


Правовий статус іноземців та осіб без громадянства

Закон України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994р. визначає правовий статус іно­земців в Україні, закріплює основні права, свободи та обов'язки іноземних громадян та осіб без грома­дянства, які проживають або тимчасово знаходяться в Україні. Розділ І. Загальні положення. Іноземцями ви­знаються громадяни — особи, які належать до гро­мадянства іноземних держав і не є громадянами Ук­раїни, та особи без громадянства — особи, які не на­лежать до громадянства будь-якої держави. Розділ II. Основні права, свободи та обов'язки іно­земців. Іноземці мають ті ж права і свободи та ви­конують ті ж обов'язки, що й громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та ін­шими законами України, а також міжнародними до­говорами України. Розділ III. В'їзд в Україну і виїзд з України. Розділ IV. Відповідальність іноземців. Інозем­ці, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на загаль­них підставах. Розділ V. Заключні положення. Якщо міжнарод­ним договором України встановлено інші норми, ніж ті, що містяться в цьому Законі, то застосовую­ться норми міжнародного договору.


Основні положення Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990р.

Після розпаду СРСР і здобуття нашою країною незалежності розпочався новий етап у розвитку кон­ституційного процесу в Україні. Його вихідним пунктом стало проголошення Декларації про дер­жавний суверенітет України 16 липня 1990 р. Насамперед зазначимо, що загалом суверенітет означає зверхність і незалеж­ність влади. Розрізняють три види суверенітету: дер­жавний, національний і народний. Державний суверенітет — верховенство держав­ної влади всередині країни та її незалежність у зов­нішньополітичній сфері. Національний суверенітет — повновладдя нації, її реальна можливість вільно вирішувати всі питан­ня свого національного життя. Народний суверенітет — повновладдя народу, який здійснює свою неподільну владу самостійно й незалежно від інших соціальних сил. У різних країнах юридичне закріплення та реаль­не існування цих трьох видів суверенітету різне. Так, нині в Україні всі три види суверенітету знайш­ли юридичне закріплення в розгляданій Декларації. Поняття "державний суверенітет", висвітлене в преамбулі Декларації, розкривається в десяти її роз­ділах. Розділ І. Самовизначення української нації. Україна " розви­вається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на са­мовизначення. Розділ II. Народовладдя. Громадяни Республі­ки всіх національностей становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Розділ III, Державна влада. Україна є само­стійною у вирішенні будь-яких питань свого держав­ного життя. Розділ IV. Громадянство Української РСР. Українська РСР забезпечує рівність перед законом всіх громадян Республіки. Розділ V. Україн­ська РСР здійснює верховенство на всій своїй тери­торії. Розділ VI, Економічна самостійність. Україн­ська РСР самостійно визначає свій економічний ста­тус і закріплює його в законах. Розділ VII. Екологічна безпека. Українська РСР самостійно встановлює порядок організації охо­рони природи та порядок використання природних ресурсів. Розділ VIII. Культурний розвиток. Українська РСР є самостійною у вирішенні питань науки, осві­ти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що прожива­ють на території Республіки, право їх вільного на­ціонально-культурного розвитку; Розділ IX, Зовнішня і внутрішня безпека, Ук­раїнська РСР має право на власні Збройні Сили та органи державної безпеки. Розділ X. Міжнародні відносини. Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародно­го спілкування визнає : пріори­тет загальновизнаних норм міжнародного права пе­ред нормами внутрішньодержавного права. Декларацію було покладено в основу нової Кон­ституції, низки прийнятих законів України; вона визначає позиції республіки під час укладення між­народних договорів. Необхідно вказати, що Декларація, прийнята ще за часів СРСР, була спрямована на забезпечення су­веренітету України у складі СРСР, тому окремі її по­ложення застаріли, хоча в цілому вона не втратила свого значення й дотепер.


Поняття державного управління та його принципи

Управління визначається як керівництво певними суспільними процесами. Державне управління — одна з головних форм ді­яльності держави, особливий вид соціального управ­ління в суспільстві. Державному управлінню притаманні всі основні риси, які характеризують суспільне управління. Це, насамперед, свідоме, цілеспрямоване здійснення впливу на всі сфери суспільства в інтересах людей. У широкому значенні це — діяльність усіх видів державних органів: законодавчих, судових, конт­рольно-наглядових, виконавчо-розпорядчих з орга­нізації суспільного життя. Структура державного управління вирізняється складністю, її основними елементами виступають керівні й керовані системи, їхні суб'єкти та об'єкти. Це — виконавчі й розпорядчі органи, їхній апарат, сфери й галузі управління, підприємства, установи, організації тощо. Державне управління доцільно розглядати як ви­конавчо-розпорядчу діяльність окремої системи дер­жавних органів, спеціально заснованих для здійс­нення державного управління. Але це аж ніяк не оз­начає, що державне управління є сферою діяльності виключно виконавчих органів. Питання управління вирішуються і законодавчими органами, які здійс­нюють законодавче регулювання всіх сфер суспіль­ного життя. Щоправда, більшість функцій виконав­чо-розпорядчої діяльності покладається на виконав­чі органи. Державному управлінню властиві такі риси: • діяльність із реалізації завдань і функцій дер­жави; • воно здійснюється спеціально створеними для цього державними органами й посадовими осо­бами; • вони діють за дорученням держави, від її імені та мають державно-владні повноваження; • форми й методи роботи управлінських органів регламентуються правом. Державне управління — підзаконна вико­навча й розпорядча діяльність органів державного управління, спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного та безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.


Предмет і метод адміністративного права

Адміністративне право являє собою окрему га­лузь правової системи України, що покликана регу­лювати особливу групу суспільних відносин. Голов­ною їх особливістю є те, що вони виникають, розви­ваються і припиняють своє існування у сфері державного управління у зв'язку з організацією та функціонуванням системи виконавчої влади на всіх рівнях управління в державі. предмет регулювання адміністративного права охоп­лює коло однорідних суспільних відносин, до яких необхідно віднести: управлінські відносини, в межах яких безпосе­редньо реалізуються завдання, функції та пов­новаження виконавчої влади; управлінські відносини внутрішнього організа­ційного характеру, що склались у процесі діяль­ності інших органів державної влади; управлінські відносини, що виникають за участі суб'єктів місцевого самоврядування; управлінські відносини організаційного харак­теру, що виникають усередині системи громад­ських організацій. Під методами адміністративного права слід розуміти спосіб реалізації завдань і функцій вико­навчої влади органами державного управління через вплив їх на волю і свідо­мість підпорядкованих органів, а також громадян. У літературі не існує єдиної загальноприйнятої класифікації методів. Метод переконання є провідним, з допомогою цього методу здійснюється вплив на свідомість людей та дотримання з їхнього боку певної поведінки. Він формує у громадян пра­восвідомість, використовуються різноманітні засоби переконання, а саме: роз'яснен­ня, виховання, поширення передового досвіду, мо­ральне та матеріальне стимулювання. Метод примусу — спосіб впливу на громадян , нездатних керувати власною поведінкою відповідно до волі держави. Заходи примусу застосовуються тоді, коли вичерпано засоби пе­реконання до тих осіб, які не дотримуються чи

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: