Шпоры по Праву
Наявність цих стимулів дає можливість суб'єктам самим обирати форми діяльності для якісного виконання кінцевих виробничих завдань. Джерела адміністративного права — це зовнішні форми відображення адміністративно-правових норм, закріплені в Конституції України, законодавчих актах, урядових постановах, рішеннях державних адміністрацій та інших нормативних актах державних органів. Різноманітність адміністративно-правових норм передбачає і різні джерела адміністративного права України джерела поділяються на загальнодержавні, галузеві та локальні. Загальнодержавні е обов'язковими для виконання всіма органами управління, незалежно від їх підпорядкування. Галузеві й локальні поширюються тільки на конкретно визначені підвідомчі органи. Залежно від територіального устрою держави джерела поділяються на державні, обласні, міські, районні Джерела адміністративного права, що базуються на нормах Конституції України та законах, мають вищу юридичну силу щодо інших підзаконних актів, прийнятих нижчими за ієрархією органами виконавчої влади, З огляду на численність джерел адміністративного права доцільно розділити їх на такі види: 1.Конституція України. Вона веде перед у системі джерел адміністративного права, є Основним Законом України. Закріплені в ній норми мають пряму адміністративно-правову спрямованість. Вони визначають основи формування та діяльності органів виконавчої влади, розмежовують повноваження між центральними й місцевими органами влади, закріплюють права і свободи громадян щодо здійснення ними державного управління 2.Адміністративно-правові норми закріплюються в законодавчих актах, що їх приймає Верховна Рада України. 3.Постанови Верховної Ради України, які охоплюють адміністративно-правові норми організаційного характеру. 4.Укази й розпорядження Президента України у сфері державного управління. 5.Нормативні постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України 6.Джерелами адміністративного права в міжгалузевому й галузевому масштабах виступають нормативні акти 7.Нормативні накази керівників міністерств, державних комітетів і служб. До цієї групи слід віднести положення, правила та інші акти. 8.Нормативні накази керівників державних підприємств, об'єднань та організацій 9.Джерелами адміністративного права можуть бути також нормативні акти представницьких і виконавських органів місцевого самоврядування. Отож, джерелом адміністративного права виступає нормативний акт органу державної влади або управління, який криє в собі адміністративно-правові норми, що регулюють державно-управлінську діяльність. Адміністративно-правова норма — це обов'язкове правило поведінки, яке встановлене і охороняється державою, метою якого є регулювання суспільних відносин, що виникають, змінюються і припиняються у сфері державного управління, особливості, характерні для адміністративне-правових норм. По-перше, в них закріплюються відносини по керуванню, державному контролю і нагляду, а також внутрішньоорганізаційній діяльності. По-друге, метод впливу адміністративно-правових норм є і вольовим, державно-владним. Одна із сторін у відносинах завжди представляє державу, а відповідальність за їх недодержання настає перед державою системою діяти не може. Провідною соціальною метою адміністративно-правових норм є організація управлінських відносин. Поряд з нею є конкретні або локальні цілі, це зокрема такі: інформаційні — досягненням яких забезпечується необхідний зв'язок суб'єкта і об'єкта управління. охоронні — спрямовані на забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні. заохочувальні — забезпечується творча активність учасників адміністративно-правових відносин, розвиток їх ініціативи і самостійності у розв'язанні завдань державного управління; соціально-моральні — забезпечується формування у громадян, державних службовців, правосвідомості та ставлення до праці, громадського порядку безпеки Функціями адміністративно-правових норм є: забезпечення ефективної діяльності органів державного управління; забезпечення честі, гідності, прав, свобод і здоров'я особи; охорона системи суспільних відносин матеріальної і нематеріальної сфер; виховна; взаємодії з нормами інших галузей права; • взаємодії з неправовими соціальними нормами (мораль, звичаї. Цілі норм та їхні функції тісно між собою пов'язані. Кожна ціль породжує відокремлену функцію системи адміністративно-правових норм, у той же час однією функцією можуть забезпечуватися відразу кілька конкретних цілей. адміністративно-правові норми визначають той чи інший варіант належної поведінки усіх осіб та організацій; забезпечують і підтримують режим законності і державної дисципліни у суспільних відносинах, що виникають у процесі державно-управлін-с^кої діяльності. Структура адміністративно-правової норми — це а внутрішня будова, визначений порядок взаємозв'язку, взаємообумовленості і взаємозалежності складових частин норми. Структура адміністративно-правової норми, як правило , традиційна і складається з трьох компонентів: гіпотези, диспозиції і санкції. Разом з тим, норми адміністративного права можуть містити разом із санкцією і заохочення. Гіпотеза вказує на фактичні умови, за наявності яких слід керуватися даною нормою. Вона може бути абсолютно визначеною (досягши 16 років, громадянин зобов'язаний одержати паспорт) або відносно визначеною, тобто містити елементи адміністративного розсуду Такі гіпотези, як правило, містять формулювання: може бути, у разі необхідності, за доцільністю. Диспозиція — це саме правило поведінки, яке сформульовано у вигляді приписів, заборон, дозволень. У нормах адміністративної відповідальності диспозиція часто формулюється у вигляді вказівок або опису діяння, яке тягне за собою накладення стягнення. З караності діяння випливає висновок, що воно забороняється. Наприклад: пошкодження внутрішнього обладнання пасажирських вагонів, — тягне за собою накладення штрафу; Санкція вказує на вплив, який застосовується державою у випадку порушення тих чи інших правил, передбачених нормою, тобто це конкретний захід дисциплінарного або адміністративного примусу. Наприклад: порушення санітарно-гігієнічних правил і норм — тягне за собою накладення штрафу; Треба зазначити, що не всі норми містять санкцію. Так, норми, що регулюють управлінську діяльність, виходять з того, що взаємовідносини між вищестоящими, нижчестоящими адміністративно-управлінськими працівниками будуються на засадах дисциплінарної влади. Санкції у даному випадку містяться у нормах загального характеру, що належать інституту державної служби. Вище вже зазначалося, що адміністративно-правові норми можуть містити і такий елемент, як заохочення. Заохочення — це публічне визнання заслуг юридичної і фізичної особи у виконанні адміністративно-правових або громадських обов'язків 2.За адресами або суб'єктами: адресовані органам державно-виконавчої влади; іншим державним виконавчо-розпорядчим органам; державним службовцям; державним підприємствам, закладам, організаціям; недержавним об'єднанням, підприємствам, закладам; громадянам. 3.За формою припису: зобов'язуючі — ці норми зобов'язують здійснювати певні дії при виникненні передбачених ними умов. Наприклад, під час прийому на роботу організація зобов'язана видати наказ; заборонні — ці норми забороняють вчинення тих чи інших дій в умовах, які нею визначені.
Неприклад, заборона міліції застосовувати спеціальні засоби щодо неповнолітніх. повноважні — ці норми уповноважують адресата діяти в рамках вимог норми за своїм розсудом, проте, підкоряючись правовому режиму, який нею встановлено. стимулюючі — це норми, що забезпечують за допомогою засобів матеріального або морального впливу належну поведінку учасників управлінських відносин, встановлюють різні пільги (наприклад, у сфері оподаткування). рекомендаційні — особливість правової природи цих норм у тому, що рекомендації. не мають юридично-обов'язкового характеру. Такого роду норми не містять у собі прямо виражених приписів, а дають можливість пошуку найбільш доцільних варіантів розв'язання завдань, що виникають. За галузевою належністю: матеріальні — характеризуються тим, що юридичне закріплюють комплекс обов'язків і прав, а також відповідальність учасників управлінських відносин, тобто фактично їх адміністративно-правовий статус. процесуальні — регламентують динаміку державного управління і пов'язаних з ними управлінських відносин. Ними визначається порядок прийому, розгляду, вирішення скарг і заяв. За межею дії: у просторі — дія норм у просторі передбачає територію, на яку поширюється їх юридична сила; у часі, дія адміністративно-правових норм у часі може обмежуватися будь-якими термінами (строкові норми) або не обмежуватися (безстрокові норми). За ступенем загальності: загальні — мають загальне значення, наприклад: документами, які підтверджують громадянство України, є паспорт громадянина України, міжгалузеві — регулюють яку-небудь одну, функцію в усіх галузях (норми міжгалузевого управління), галузеві — регулюють відносини у межах однієї галузі. Здебільшого це норми галузевих міністерств та відомств. Такий саме характер мають норми, що містяться у законах, відповідних документах Президента України, Кабінету Міністрів України, якщо їх вплив не виходить за межі конкретної галузі. місцеві — норми місцевих органів державної виконавчої влади, а також місцевого самоврядування.
Поняття державної служби та її принципи
Державною службою в Україні визнається професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їхньому апараті та на яких покладено практичне виконання завдань і функцій держави. Ця категорія осіб є державними службовцями, має відповідні службові повноваження та одержує заробітну платню з державних коштів. Державну службу необхідно розглядати в аспекті виконання службовцями їхніх обов'язків у державних організаціях, а саме: в органах державної влади, підприємствах, організаціях та установах. Державна служба здійснюється на професійній основі. Такий порядок обумовлюється необхідністю забезпечення неперервної, компетентної діяльності державних організацій. Правовий інститут державної служби складають норми конституційного, трудового, цивільного, фінансового та інших галузей права. Виходячи з принципу поділу влади, вирізняється державна служба в органах законодавчої, виконавчої та судової влади. Залежно від специфіки сфер державної діяльності до державної служби належать державні службовці, які працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, Служби безпеки, внутрішніх справ і т. д. Основні принципи, що лежать в основі державної служби, закріплено в Конституції України та в Законі України "Про державну службу". Вони такі: служіння народові України; демократизм і законність; гуманізм і соціальна справедливість; пріоритет прав людини й громадянина; професіоналізм, компетентність, ініціативність чесність, відданість справі; персональна відповідальність за виконанню службових обов'язків і дисципліни; дотримання прав і законних інтересів органів місцевого й регіонального самоврядування; дотримання прав підприємств, установ та організацій, об'єднань громадян. Должность — это определенная структурой и штатным расписанием первичная структурная единица государственного органа и его аппарата, на которую возложен установленный нормативными актами круг служебных полномочий. В зависимости от того, какую должность служащие занимают или в какой организации они выполняют обязанности или осуществляют функции, можно выделить следующие виды этой категории работников: 1)служащие государственных органов; 2)служащие государственных учреждений, предприятий, организаций, объединений; 3)муниципальные служащие (служащие, занимающие должности в органах местного самоуправления); Среди названных выше типов служащих в количественном отношении ведущее место занимают государственные (муниципальные) служащие. Именно служащие действуют как персонал в многочисленных структурах государственных органов, учреждений и организаций, внутри институтов управляющей и управляемой систем; именно их компетентность определяет действительное пользование возможностями управления с целью установления необходимого правового порядка в государстве и обществе.
Види державних службовців
Классифицировать государственных служащих можно по различным признакам. Одной из наиболее распространенных классификаций государственных служащих является следующая: начальствующий состав — это руководители структурных подразделений государственных органов (начальники отделов, бюро, служб и тому подобное), которые осуществляют деятельность в рамках компетенции, которая значительно тяжелее компетенции руководителя предприятия, организации, учреждения; представители административной власти — это государственные служащие, чьи полномочия распространяются на неподчиненных им людей, но действия порождают для последних определенные юридические последствия. (Например, аппарат милиции, прокуратуры, контрольно-надзорных органов и тому подобное); специалисты — это рядовые работники, выполняющие функции в соответствии с полученным ими специальным образованием. Они не имеют в своем подчинении других лиц, поэтому, как правило, не могут распространять на них свои полномочия и вызывать своими действиями определенные юридические последствия. Это экономисты, бухгалтеры, инженеры, юристы, врачи, учителя, агрономы и тому подобное; вспомогательно-технический персонал включает государственных служащих, на которых возложено выполнение обслуживающих, вспомогательных функций и материально-технических действий. Это рядовые работники машинописных бюро, канцелярий, секретариатов и тому подобное. Основным критерием классификации должностей государственных служащих является организационно-правовой уровень органа, принимающего их на работу, объем и характер компетенции на конкретной должности, роль и место должности в структуре государственного органа.
Акти управління в системі державно-правових актів
Для достижения целей управления и разрешения поставленных заданий субъекты управления выдают значительное количество правовых актов, которые устанавливают новые юридические нормы, изменяют или отменяют старые, формируют новые правоотношения, изменяют или прекращают действующие. Конституция Украины устанавливает полную иерархию органов исполнительной власти, и, соответственно иерархию их актов. Акты Кабинета Министров Украины, например, не могут ставиться в зависимость от актов органов местного самоуправления. Акты исполнительной власти имеют особенности: а)принимаются при осуществлении функций исполнительной власти, а также издаются органами государственного управления б)являются подзаконными, производными от закона. в)имеют официальный характер, поскольку издаются органом управления, представляющим интересы-государства. Эти акты влекут за собой юридические последствия; г)опираются на властные полномочия государственного органа или должностного лица. Они являются односторонним волеизъявлением, не означающим, что субъекты исполнительной власти не учитывают свободу граждан, их объединений или других государственных органов власти. Наоборот, основанием для многих актов управления являются предложения, заявления, граждан; д)должны быть надлежащим образом оформлены, приняты в установленном законодательством порядке. Юридическое значение актов управления заключается в том, что они, с одной стороны, устанавливают, изменяют и отменяют правовые нормы, а с другой — влекут за собой возникновение, изменение, прекращение правоотношений, являются юридическими фактами. Таким образом, акты государственного управления — это властные, принятые в соответствии с законами предписания органов государственной исполнительной власти по вопросам компетенции данного органа или должностного лица, влекущие за собой юридические последствия. Акты органов исполнительной власти разделяются на нормативные, индивидуальные (ненормативные) и смешанные. Нормативные акты устанавливают правила поведения, имеют общий характер, регламентируют общественные отношения в определенных сферах, не имеют конкретного адресата, предназначенные для многократного использования. Индивидуальные акты издаются для разрешения конкретных управленческих дел, касаются конкретных действий, фактов, адресуются конкретным лицам, основываются на нормативных актах и являются одноразовыми, поскольку исчерпываются одноразовым применением. В некоторых случаях принимаются смешанные акты управления. Важной является также классификация актов управления по субъектам, их издавшим. По этому критерию различают три группы актов управления, т.е. изданные: Кабинетом Министров Украины, центральными органами исполнительной власти, местными органами исполнительной власти. Конституция устанавливает виды правовых актов правительства Украины постановления и распоряжения, и указывает, что они являются обязательными к исполнению на всей территории Украины. Постановлениями Кабинета Министров должны оформляться наиболее важные решения, носящие нормативный характер. По оперативным, другим текущим вопросам издаются распоряжения.
Вимоги, що пред’являються до актів управління
К актам органов исполнительной власти предъявляются определенные юридические требования. В первую очередь, акты должны быть законными. Это значит, что они должны быть: 1) изданными в соответствии с Конституцией Украины и другими законодательными актами; 2) отвечать цели юридического акта, на основании и на выполнение которого приняты; 3) изданы в рамках компетенции государственного органа, принявшего их; 4) принятыми в установленный законом срок; 5) изданы с соблюдением процессуальных требований. В основе действий актов исполнительной власти презумпция законности (правильность) актов, согласно которой акт считается законным с момента принятия, если он не упразднен І в порядке, предусмотренном законодательством. Другие органы не должны иметь права проверять законность акта, кроме суда, в случае осуществления правосудия. Акты управления должны отвечать организационно-техническим требованиям, в первую очередь к языку: он должен быть ясным, четким, лаконичным, понятным каждому (с соблюдением законодательства Украины о языке). Акт должен иметь название, номер, дату издания, подписи, в необходимых случаях штампы, печати и тому подобное. Следует указать, кем и когда он издан. Акты управления должны быть своевременно доведены до исполнителей и других заинтересованных субъектов. При издании актов необходимо следовать требованиям делопроизводства. Нормативные акты, касающиеся социально-экономических, политических, личных прав, свобод и законных интересов граждан, а также акты межведомственного характера, должны проходить государственную регистрацию в Министерстве юстиции. В административно-правовой науке акты управления, принятые с нарушением требований юридического й организационно-технического характера, считаются дефектными. В зависимости от характера дефектности их разделяют на ничтожные и оспоримые. Ничтожными признаются акты, юридическая несостоятельность которых настолько очевидна, что они не должны выполняться. Акты оспоримые — содержащие ошибки, имеющие недостатки, их дефектность не настолько очевидна, чтобы они не выполнялись. После устранения недостатков, доработки, эти акты определяются законными, а поэтому обязательными для исполнения.
Адміністративна відповідальність
Адміністративна відповідальність виступає одним із видів юридичної відповідальності. Під адміністративною відповідальністю слід розуміти застосування уповноваженим органом чи посадовою особою адміністративного стягнення до особи, яка вчинила правопорушення, що за своїм характером не тягне за собою відповідно до чинного законодавства кримінальну відповідальність. Адміністративна відповідальність установлюється законами й підзаконними актами чи їхніми нормами про адміністративні правопорушення. У цих актах визначаються склади адміністративних правопорушень і санкції, а в деяких випадках — і порядок їх застосування. В основі адміністративної відповідальності лежить адміністративне правопорушення. Суб'єктами адміністративної відповідальності виступають як фізичні особи, так і колективні утворення. Особливість адміністративної відповідальності полягає в тому, що адміністративні стягнення накладаються спеціально уповноваженими органами виконавчої влади і посадовими особами чи суддями; Між суб'єктом адміністративного правопорушення та особою, яка накладає адміністративне стягнення, відсутні службові стосунки. За цією ознакою адміністративна відповідальність відрізняється від дисциплінарної, для якої наявність таких взаємин є необхідною умовою. Адміністративне стягнення згідно з чинним законодавством діє протягом року з моменту його застосування. Заходи адміністративної відповідальності застосовуються відповідно до законодавства, що регламентує провадження у справах про адміністративні правопорушення. Адміністративна відповідальність має особливості, що вирізняють її з-поміж інших видів відповідальності. Причому основна особливість — це те, що необхідною підставою для її застосування є наявність адміністративного правопорушення, а заходом впливу має бути адміністративне стягнення. У Конституції України вказується, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги під час вирішення справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
Роль адвокатури в захисті прав людини
Адвокатура є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захистові прав, свобод і репрезентувати законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму й конфіденційності. Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста чи помічника адвоката не менш як два роки, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України. Адвокати здійснюють такі види діяльності: дають консультації юридичних питань, складають заяви, скарги та інші документи посвідчують копії документів у справах, здійснюють представництво в суді,
подають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям; виконують свої обов'язки відповідно до кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства. У своїй професійної діяльності адвокат має право: репрезентувати і захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їхнім дорученням збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази
ознайомлюватися на підприємствах із необхідними для виконання доручення документами й матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом; Здійснюючи свої професійні обов'язки, адвокат зобов'язаний неухильно додержуватись вимог чинного законодавства, використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб і не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення, та відмовитися від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.
Поняття та джерела фінансового права
Финансовое право — это совокупность правовых норм, регулирующих общественные отношения в области мобилизации, распределения, использования централизованных и децентрализованных фондов (средств) с целью обеспечения выполнения заданий и функций государства. Предметом финансового права являются общественные отношения, возникающие в процессе финансовой деятельности — отношения по поводу формирования и расходования централизованных и децентрализованных фондов денежных средств, необходимых государству для выполнения его функции. Метод финансово-правового регулирования представляет собой совокупность средств влияния на участников финансово-правовых отношений
Финансовому праву. присущ метод властных предписаний, рекомендации, исследования и тому подобное. В настоящее время такие методы приобретают все большее применение. Источники финансового права — это правовые акты органов законодательной и исполнительной власти и местного самоуправления, в которых содержатся нормы финансового права. Основным источником финансового права является Конституция Украины от 28 июня 1996 г. Она закрепила основы правовой организации финансовой деятельности государства, в частности, бюджетной деятельности. Также к источникам финансового права принадлежат: нормативные акты Верховной Рады Украины, Президента Украины, Кабинета Министров Украины, органов самоуправления. Особое место среди источников занимают нормативные акты Министерства финансов и Национального банка Украины и другие. Нужно отметить, что единого источника, типа кодекса, для данной отрасли нет. Отсутствуют кодификационные источники из отдельных разделов финансового права, хотя подготовка такого законодательства началась. Работа над формированием проекта Налогового кодекса Украины началась еще в 1996 году. Налоговый кодекс должен быть единым, комплексным, рамочным законодательным актом, правовые нормы которого урегулировали бы взаимоотношения в процессе отправления налогов, сборов и обязательных платежей между всеми субъектами отношений и стали основой по формированию финансово-налоговой культуры всех и каждого.
Місце фінансового права в системі права Украіни
Вопрос о месте финансового права, как самостоятельной отрасли в правовой системе Украины, был предметом ряда дискуссий в течение многих лет и практически решен в конце 60-х и начале 70-х годов. Самостоятельность финансового права обусловлена его содержанием, качественным единством общественных отношений. Но самостоятельность не значит, что оно существует обособлено. Финансовое право тесно связано со всеми отраслями права. В первую очередь оно связано с конституционным, административным и гражданским. Конституционное право закрепляет: права, свободы и обязанности человека и гражданина, формы собственности, принципы деятельности государства и его органов во всех отраслях, в том числе и в отрасли финансов, компетенцию органов государственной власти и государственного управления в сфере финансов. Территориальное устройство Украины, распределение в государстве власти на законодательную, исполнительную и судебную, взаимоотношение государственной власти и местного самоуправления также влияют на конкретные формы финансовой деятельности. Нормы финансового права конкретизируют положение конституционно-правовых норм и обеспечивают формирование и расходование государственных централизованных и децентрализованных фондов денежных средств. Административное право определяет: принципы государственного управления, систему органов исполнительной власти и их полномочия в области финансово-кредитных отношений, права и обязанности должностных лиц финансовых и кредитных органов. Опираясь на эти положения, нормы финансового права закрепляют организационные формы управления финансово-кредитной системой, систему и структуру финансовых органов, регулируют отношения, возникающие в процессе мобилизации, распределения и использования фондов денежных средств государством в лице его органов. Финансовое право имеет также связь и с гражданским правом. Так, предметом гражданского права являются имущественные отношения, к которым относят и денежные. Кроме того, некоторые органы государственного управления, например, Национальный банк Украины, в то же время являются хозяйственной организацией — юридическим лицом. Между этими органами и юридическими или физическими лицами возникают отношения на основании договоров. Например, на основании кредитного соглашения, страхования. С трудовым и пенсионным финансовое право граничит в той части, что касается регулирования отношений по поводу образования Пенсионного фонда и Фонда государственного социального страхования, и за нарушение финансового законодательства применяются санкции уголовно- и административно-правовых норм.
Фінансово-правові норми
Финансово-правовая норма — это установленное государством общеобязательное предписание (правило поведения) компетентных государственных органов по поводу образования, распределения и использования средств централизованных и децентрализованных фондов, выраженное в категорической форме и обеспеченное принудительной силой государства. Финансово-правовая норма регулирует только финансовые отношения, при которых они становятся носителями прав и обязанностей, и предусматривает ответственность за невыполнение предписаний государства. Как правило, финансово-правовая норма имеет императивный характер, который проявляется в категорической форме и не позволяет субъектам финансовых правоотношений менять ни сами предписания, ни условия их применения. Финансовая правовая норма состоит из гипотезы, диспозиции, санкции. Гипотеза — часть правовой нормы, определяющая условия, при которых возникают права и обязанности. Диспозиция — часть правовой нормы, содержит предписание, как именно должны действовать участники финансовых отношений, т.е. определяет их права и обязанности, возникающие только при определенных обстоятельствах, оговоренных в гипотезе. Средством защиты предписаний, содержащихся в финансово-правовой норме, являются санкции, т.е. указания на невыгодные последствия, обязательно наступающие в случаях нарушения установленных государством предписаний. В зависимости от того, как сформулирован вариант поведения в диспозиции правовой нормы, финансово-правовые нормы разделяются на нормы, которые: 1) обязывают; 2) запрещают; 3) уполномочивают.
Поняття та джерела цивільного права
Цивільне право — одна з провідних галузей національного права України, Цивільне право України, як будь-яка інша галузь права, характеризується предметом і методом правового регулювання. Предмет правового регулювання цивільного права складають правові відносини, що регулюються цивільно-правовими нормами. Це, зокрема, такі групи відносин: Майновими відносинами є правові відносини, що пов'язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядженням майном. Особисті немайнові відносини індивідуалізують особу, оскільки виникають завдяки здійсненню нею її особистих прав і свобод (наприклад, право особи на життя, здоров'я, честь, гідність, ім'я та авторство) Цивільно-правовий метод характеризується такими ознаками: юридичною рівністю сторін; диспозитивністю сторін, на підставі чого сторонам надається право визначати їхні взаємовідносини на власний розсуд вирішення майнових спорів через загальний суд, арбітражний чи третейський суд" наявністю майнової відповідальності сторін. цивільне право являє собою сукупність норм права, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, що складаються в суспільстві між фізичними і юридичними особами та іншими соціальними утвореннями на засадах юридичної рівності сторін. Система цивільного права України визначає розміщення його складових у певній системі, обумовленій взаємозв'язком її елементів — юридичних норм та інститутів. Нові ринкові відносини потребують радикального оновлення правової бази, в тому числі й цивільного законодавства. Нині систему цивільного законодавства складають законодавчі та інші нормативні акти, що містять цивільно-правові норми. Основні засади цивільно-правового регулювання товарно-грошових відносин визначаються Конституцією України. Зокрема, вперше в Основному Законі нашої держави закріплено право приватної власності: "Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї творчої, інтелектуальної діяльності. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним". Законодавчі акти України мають деталізувати й розвивати конституційні положення. Зокрема, на регулювання й розвиток цивільно-правових відносин спрямовані: Закон України "Про власність" "Про підприємництво" "Про цінні папери і фондову біржу" Серед інших нормативних актів, які містять цивільно-правові норми, є укази Президента України постанови й розпорядження Уряду України а також положення, інструкції, накази та інші відомчі нормативні акти, які стосуються майнових та особистих немайнових відносин, що приймаються міністерствами й відомствами України. Центральне місце в системі цивільного законодавства належить Цивільному кодексу України, Цивільний кодекс України є однією з форм кодифікації цивільного законодавства і являє собою єдиний законодавчий акт, у якому систематизовано цивільно-правові норми. Він складається з Загальної та Особливої частин. Загальна частина криє в собі таке: основні положення; особи (громадяни та юридичні особи); угоди; представництво й довіреність; позовна давність. Особлива частина охоплює такі інститути: право власності зобов'язальне право авторське право; право на відкриття; право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціоналізаторську пропозицію; спадкове право; правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства, а також застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів.
Цивільні правовідносини та їх елементи
Цивільно-правові відносини — врегульовані нормами цивільного права майнові та особисті немайнові відносини, учасники яких виступають юридична рівними носіями прав та обов'язків. Відповідно до статей 1, 2 Цивільного кодексу України зазначені відносини виникають у: державних, кооперативних та інших громадських Організацій між собою громадян із громадськими організаціями: громадян між собою. Для цивільно-правових відносин є характерними специфічні ознаки цивільно-правові відносини — це майнові та особисті немайнові відносини; учасники цих відносин характеризуються майновою відокремленістю та юридичною рівністю; юридичні права та обов'язки суб'єктів цивільно-правових відносин виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів. Цивільно-правові відносини складаються з трьох основних елементів: суб'єктів, об'єктів і змісту. Суб'єктами цивільно-правових відносин можуть бути фізичні та юридичні особи. Правові відносини між фізичними особами виникають здебільшого з приводу матеріальних, духовних та інших потреб. З урахуванням зазначеного об'єктами цивільно-правових відносин можуть бути: речі, дії, продукти творчої діяльності, особисті немайнові блага. Змістом цивільно-правових відносин є цивільні права та обов'язки суб'єктів таких відносин. Цивільно-правові відносини поділяються на такі види: за змістом: майнові спрямовані на задоволення майнових інтересів немайнові задоволення особистих інтересів за зв'язком учасників відносин: абсолютні, суб'єктові протистоїть як зобов'язаний суб'єкт невизначене коло осіб. відносні суб'єктові протистоїть конкретно визначена особа залежно від об'єкта правових відносин: речові, об'єктом яких є речі (наприклад, відносини володіння та користування майном) зобов'язальні, тобто правовідносини, об'єктом яких є виконання відповідних зобов'язань залежно від структури: прості за яких одній стороні належить тільки право, а іншій — тільки обов'язок складні за яких дві сторони мають як права, так і обов'язки за характером нормативного спрямування: регулятивні в основу яких покладено дію " норм, спрямованих на регулювання відносин між їх учасниками; охоронні ци, що виникають унаслідок порушення цивільних прав одного з суб'єктів і спрямовані на їх відновлення. Цивільно-правові відносини виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів, тобто обставин, які мають юридичне значення і породжують певні правові наслідки. Цивільний кодекс України (ст. 4) передбачає, що цивільні права та обов'язки виникають унаслідок: угод; адміністративних актів; відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, створення творів науки, літератури і мистецтва; заподіяння шкоди іншій особі; придбання або збереження майна коштом іншої особи без достатніх підстав; інших дій громадян та організацій.
Поняття та ознаки юридичних осіб
Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у судових органах. Правовими ознаками юридичної особи є: організаційна єдність; наявність відокремленого майна; можливість виступати в цивільному обороті від власного імені; здатність самостійно нести майнову відповідальність. Юридична особа повинна мати: свій статут; правоздатність; назву; органи; місцезнаходження (філіали, представництва). Юридичні особи наділені цивільною право-суб'єктністю, тобто цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю, які виникають водночас із моменту їх державної реєстрації. Цивільна правоздатність юридичної особи визначається характером і змістом діяльності юридичної особи, що передбачена статутом організації. Цивільна дієздатність здійснюється відповідними органами юридичної особи, які можуть бути як єдиноначальними, так і колегіальними (чи в поєднанні між собою). Для юридичної особи правосуб'єктність виникає: з моменту затвердження статуту або положення; з моменту видання компетентним органом постанови про утворення організації; з моменту реєстрації статуту, якщо він підлягає реєстрації. Залежно від характеру власності розрізняють такі види юридичних осіб: державні; колективні; орендні; акціонерні; спільні, за участю закордонних суб'єктів; приватні; сімейні; релігійні та ін. Крім того, за характером діяльності юридичні особи поділяються на: підприємства, що виробляють продукцію; установи, котрі надають послуги населенню; колгоспи — колективні виробничі сільськогосподарські підприємства; комерційні та інші організації (торгівлі, харчування, будівництва і т. д.). Юридична особа утворюється і припиняється в порядку, визначеному чинним законодавством. Правосуб'єктність юридичної особи припиняється: з моменту її ліквідації; з моменту реорганізації (злиття, поділу, приєднання).
Реорганізація юридичних осіб
Юридическое лицо прекращает свою деятельность при реорганизации, когда его дело и имущество переходят к другому юридическому лицу в порядке общей правопреемственности. Сама реорганизация осуществляется в различных формах: а) путем слияния; б) присоединения; в) деления; г) отделения; д) преобразования лица в порядке общей правопреемственности. Слияние происходит тогда, когда два или более юридических лица объединяются в одно новое. Присоединение — одно юридическое лицо включается в состав другого юридического лица, продолжающего существовать далее. Присоединенная организация прекращает свое существование. Деление — одно юридическое лицо разделяют на два или больше новых юридических лица, а первое прекращает свое существование. Отделение — из состава одного юридического лица отделяется какое-то подразделение, которому предоставляются права юридического лица. Преобразование — на основе одного юридического лица образовывается новая организация с другим профилем, целью деятельности, структурой. Новая структура принимает на себя все права и обязанности своего предшественника.
Обмеження цивільної дієздатності
Цивільна дієздатність — це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки, тобто його здатність розпоряджатися власними правами і нести відповідальність за свої дії. Обсяг цивільної дієздатності залежить од віку та психічного здоров'я фізичної особи. Виходячи з цього, цивільна дієздатність поділяється на такі види: повна дієздатність; часткова дієздатність; мінімальна дієздатність; обмежена дієздатність; визнання громадянина недієздатним. Повна дієздатність настає з досягненням повноліття — 18