Xreferat.com » Рефераты по праву » Державне регулювання комерційної діяльності

Державне регулювання комерційної діяльності

страхувальниками (юридич­ними особами та дієздатними громадянами) щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настан­ня певних подій (страхових випадків) за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів (страхових внесків, страхових премій). Дія цього законодавства не поширюється на державне соціальне страхування.

Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність. Основним нормативним актом тут є Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність"7, який регулює такі ви­ди зовнішньоекономічної діяльності: зовнішню торгівлю, еко­номічне і науково-технічне співробітництво, спеціалізацію та кооперацію виробництва, науки і техніки, економічні зв'язки в галузі будівництва, транспортні відносини, експедиторські операції, надання різноманітних послуг, банківські (кредитні, розрахункові та ін.) операції.

Законодавство про нормативні документи (технічні норми) та умови їх застосування. Воно в основному представлене Декре­тами Кабінету Міністрів: "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення"1, "Про стандартизацію і сертифікацію"2 та "Про державний пробірний нагляд"3 та Законом України "Про метрологію та метрологічну діяльність"4. Закон України "Про страхування"5. Зазначене законодавство:

- встановлює правові основи державного нагляду за додер­жанням стандартів, норм і правил суб'єктами підприєм­ницької діяльності (підприємцями), визначає їхню відповідальність за порушення цих стандартів, норм і правил;

- спрямоване на захист інтересів народного господарства і громадян України, має на меті сприяння науково-технічному і економічному прогресу на основі викорис­тання результатів вимірювань гарантованої точності, ви­ражених у тих одиницях, що допускаються до застосу­вання, і створення сприятливих умов для розвитку міждержавних зв'язків;

- визначає правові та економічні основи систем стандарти­зації та сертифікації, встановлює організаційні форми їхнього функціонування на території України;

- встановлює правові основи державного контролю за ви­добуванням, виробництвом, використанням, обігом, обліком і зберіганням дорогоцінних металів і дорогоцін­ного каміння, виконання операцій із зазначеними цінностями.

Законодавство про арбітражні суди6 та арбітражний процес7 визначає організацію та діяльність арбітражного суду – неза­лежного органу у вирішенні всіх господарських спорів, що ви­никають між юридичними особами, державними та іншими органами, а також організацію та діяльність міжнародного ко­мерційного арбітражу (третейського суду)8 щодо вирішення спорів, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків.

Однією з умов функціонування ринкових відносин є право­ве забезпечення комерційної діяльності, яке включає, зокре­ма, створення її законодавчої основи, тобто системи норма­тивних актів (головним чином у формі законів), що визнача­ють правовий статус суб'єктів комерційної діяльності та регламенту­ють різні аспекти господарської діяльності.

Становлення національного комерційного законодавства в Україні пов'язане з труднощами, викликаними насамперед економічними та соціально-політичними факторами.

По-перше, прийняття законодавчих актів відбувається в умовах існування старого загальносоюзного законодавства, яке склалося у період панування державної власності як осно­ви економічної системи, директивного планування та дії принципу демократичного централізму в керівництві еко­номікою. І хоча так званий пакет нормативних актів з питань радикальної економічної реформи (липень 1987 р.) вніс певні демократичні засади у правове регулювання господарських відносин, проте суперечності з старим законодавством періоду адміністративно-командної економіки так і не були усунені. Ось чому основоположні закони у галузі економіки ("Про власність", "Про підприємництво", "Про підприємства в Ук­раїні") одразу ж після набуття чинності вступили у супе­речність з чинним законодавством (передусім з Цивільним ко­дексом, робота над оновленням якого невиправдано затя­гується). Суперечності нового законодавства з старим не лише перешкоджають творенню правопорядку в комерційних відносинах, а й іноді безпосередньо є причиною правопору­шень та зловживань з боку суб'єктів комерційної діяльності.

По-друге, деякі з прийнятих нормативних актів (закони "Про цінні папери та фондову біржу", "Про товарну біржу", "Про селянське (фермерське) господарство", Декрет Кабінету Міністрів України "Про довірчі товариства", укази Президен­та України "Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії" та "Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації" тощо) на момент прийняття були розраховані на регулювання неіснуючих або малорозвинених суспільних відносин. А оскільки будь-який закон покликаний регулювати конкретні, а не абстрактні відносини, виникли труднощі як з дією прийнятих, так і з прийняттям нових нор­мативних актів (як це було з антимонопольним законодавст­вом та законодавством про приватизацію). Крім того, відсутність чіткої і однозначної концепції побудови ринкової економіки в Україні іноді ставить законодавця в складне ста­новище у ході розробки та прийняття законопроектів, спричи­няє невизначеність та очікування природного розвитку подій.

По-третє, ще одна складність викликана припиненням існування СРСР та проголошенням державної незалежності його колишніх республік. Визнання верховенства законодавства незалежних держав як одного з атрибутів державного су­веренітету поставило перед законодавцем завдання заповнити в комерційному законодавстві вакуум, який склався внас­лідок того, що загальносоюзне комерційне законодавство містило ряд принципово важливих для правового регулювання комерційної діяльності актів, не продубльованих республі­ками (транспортні кодекси та статути, Положення про постав­ки, Правила про договори підряду на капітальне будівництво тощо).

Крім того, функціонування міждержавних господарських зв'язків (насамперед з державами "близького зарубіжжя"), не­обхідність їхнього відновлення та зміцнення вимагає вирі­шення ще однієї проблеми – створення правової бази міждержавної комерційної діяльності, узгодженої з уже прийнятими актами національного законодавства, яке, в свою чергу, має бути узгоджене з нормами міжнародного права. З огляду на це навряд чи можна погодитися з тим, що Ук­раїна не підписала Угоду про принципи зближення комерційного законодавства держав – учасниць Співдружності, вчинену в Бішкеку 9 жовтня 1992 р. державами – учасницями СНД. Ця угода передбачає проведення роботи щодо зближен­ня законодавства, яке регулює комерційну діяльність, у та­ких, зокрема, напрямах: цивільне законодавство (в частині, що регулює комерційну діяльність); законодавство про підприємства та комерційну діяльність, про порядок роз­гляду господарських спорів, антимонопольне законодавство; транспортне законодавство; законодавство про зовнішньо­економічні відносини, включаючи законодавство про іноземні інвестиції та валютне регулювання; законодавство, що регу­лює митні правила і тарифи 1. Підписанням зазначеної угоди можна було б не лише усунути наявні колізії в законо­давстві колишніх республік, а й уникнути їх появи в майбут­ньому.

Крім зазначених об'єктивних факторів певні труднощі в на­ціональному правотворенні зумовлюються причинами суб'єк­тивного характеру. Одна з них – тривала дискусія в науково­му юридичному середовищі стосовно доцільності кодифікації комерційного законодавства, форми та назви кодифікова­ного акта. В умовах становлення законодавства, що регулює ринкові відносини, ця дискусія набула дещо іншого забарв­лення, а саме співвідношення цивільного, комерційного та торгового законодавства.

На стані комерційного законодавства негативно познача­ється відсутність чіткої регламентації процесу розробки, узгод­ження, експертизи та внесення на розгляд відповідних органів проектів законів та підзаконних нормативних актів. Не можна вважати нормальним для законотворення явищем внесення змін до нормативних актів невдовзі після їх прийняття, як це було, наприклад, із Законом "Про підприємства в Україні". До цього закону, який є одним з базових нормативних актів комерційного законодавства, вже понад п'ятнадцять разів вносилися зміни, і 10 декретами Кабінету Міністрів дію ряду положень зупинено. Вадами законотворчого процесу можна пояснити і той факт, що до Закону "Про підприємництво" вносилися зміни і доповнення чотирма законами, прийнятими в один день – причому три з цих законів мали однакову назву: "Про внесення змін і доповнень до ст. 4 Закону України "Про підприємництво"2.

Звичайно, наявність у Конституції України ст. 91–94 з пи­тань законодавчого процесу має внести порядок у діяльність Верховної Ради щодо розгляду і прийняття законопроектів, проте багато в чому недопущення зазначених хиб залежить від урегулювання законодавчого процесу поза межами діяльності Верховної Ради, а також від урегулювання діяльності самої Верховної Ради в її Регламенті.

У законотворчій діяльності слід також суворо дотримувати принцип правової економії, який означає прийняття меншої кількості нормативних актів з одних і тих самих питань, вико­ристання методів інкорпорації та кодифікації як основних видів систематизації правових норм.

Важливим напрямом нормотворчої діяльності української держави у сфері правового регулювання комерційних відносин є видання нормативних актів міністерствами, іншими органами державної виконавчої влади, органами гос­подарського управління, та контролю. В юридичній літературі та у практиці нормотворення зазначені акти називаються відомчими нормативними актами.

Відомчі нормативні акти, які видаються на виконання і в межах закону, покликані забезпечити чітке функціонування всіх ланок ринкового механізму. Вони є однією з форм державного регулювання комерційної (підприємницької) діяльності, спрямовані на усунення прогалин у правовому ре­гулюванні тих або інших суспільних відносин.

Принцип верховенства закону та його реалізація в механізмі правового регулювання зумовлюють підвищені вимоги до змісту відомчих нормативних актів господарського законодав­ства, відповідності їх іншим законодавчим актам та узгодже­ності з раніше прийнятими актами. Як вже зазначалося, з ме­тою впорядкування видання міністерствами, іншими органами державної виконавчої влади нормативних актів щодо забезпечення охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій в Україні з 1 січня 1993 р. було введено державну реєстрацію Міністерством юстиції відомчих нормативних актів.

Відповідно до Положення про державну реєстрацію норма­тивних актів міністерств, інших органів державної виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що за­чіпають права, свободи й законні інтереси громадян або ма­ють міжвідомчий характер, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України1, на державну реєстрацію подаються акти, що містять правові нор­ми (правила поведінки), розраховані на невизначене коло осіб, підприємств, установ, організацій і неодноразове засто­сування, незалежно від строку їхньої дії (постійні чи обмежені певним часом) та характеру відомостей, що в них містяться, у тому числі з грифами "Для службового користування", "Не для друку", "Таємно" та іншими, а також прийняті в порядку експерименту.

Водночас запровадження державної реєстрації відомчих нормативних актів допомогло виявити окремі прогалини у відомчому нормотворенні. Так, поза межами державної реєстрації опинилися нормативні акти Національного банку2 України, що регулюють відносини, суб'єктами яких є юри­дичні особи, оскільки державній реєстрації згідно зі ст. 16 За­кону "Про банки і банківську діяльність" підлягають лише ті нормативні акти, що регулюють відносини з участю фізичних осіб.

Виходячи з того, що багато з прийнятих Національним банком України нормативних актів мають міжвідомчий харак­тер і є обов'язковими не лише для всіх фізичних, а й для всіх юридичних осіб (ст. 16 Закону "Про банки та банківську діяльність"), було б доцільно поширити режим державної реєстрації, встановлений Указом Президента України від З жовтня 1992 р. та постановою Кабінету Міністрів України3, на всі акти Національного банку, що мають міжвідомчий характер. Це дало б змогу, крім усього іншого, привести деякі акти НБУ у відповідність до вимог, встановлених Єдиною державною системою діловодства, ос­кільки такі види документів, як листи, телеграми, що їх прак­тикує Національний банк України, є узагальненою назвою різних за змістом документів, що виділяються у зв'язку з особ­ливим способом передачі тексту3, але не є нормативними ак­тами відомчого характеру, які можуть видаватися, зокрема, у вигляді постанови, наказу, інструкції, вказівок тощо.

Незважаючи на встановлений п. 15 Положення про дер­жавну реєстрацію нормативних актів: "...обов'язок робити поси­лання на номер і дату державної реєстрації нормативних актів, що публікуються", деякі засоби масової інформації цього не роблять, чим дезінформують читачів щодо чинності опуб­лікованих актів.

Ці та інші упущення в українському законотворенні мають бути враховані новим парламентом України та іншими суб'єктами нормотворчого процесу, якщо ми як держава хоче­мо мати стабільне і добротне законодавство, яке б не лише виконувало роль регулятора суспільних відносин, а й сприяло недопущенню правопорушень суб'єктами комерційної діяльності.


ГЛАВА IV. Суб'єкти комерційної діяльності.


Поняття суб'єкта комерційного права обґрунтоване тео­рією комерційного права, яка виходить з того, що суб'єктами комерційного права є учасники комерційних відносин, тобто організації та їхні структурні підрозділи. Ок­ремі громадяни, якщо вони здійснюють підприємництво без створення підприємства, також мають визнаватися суб'єктами комерційного права, а не суб'єктами цивільного права, як вважалося раніше, хоча їхній правовий статус потребує де­тального дослідження.

Суб'єктами комерційного права є:

а) фізичні особи;

б) організації, які у ви­гляді професійного промислу виробляють і реалізують для суспільних (не власних) потреб продукцію, виконують роботи, надають послуги;

в) організації – споживачі результатів комерційної діяльності;

г) організації, що здійснюють про­фесійну управлінську діяльність в економіці.

Суб'єкти комерційного права діють або як власники ос­новних засобів виробництва (наприклад, кооперативи, госпо­дарські товариства), або як комерційні суб'єкти, засновані власниками (наприклад, державне підприємство, приватне підприємство, підприємство, засноване кооперативом). Управлінські організації – міністерства, відомства – законом визначені як уповноважені власником (власниками) органи (ст. 33 Закону "Про власність", ст. 5 Закону "Про підпри­ємства в Україні").

Суб'єкти господарського права мають ряд ознак правосуб'єктності, закріплених комерційним законодавством. По-перше, ці суб'єкти мають певну організаційно-правову форму, в якій здійснюється комерційна або управлінська діяльність. Організаційно-правову форму можна визначити як передба­чену або санкціоновану правом організаційну структуру, в якій діє суб'єкт комерційного права. Це або одна з форм підприємства, або установа (наприклад, міністерство), або ор­ганізація (наприклад, об'єднання громадян, яке є учасником комерційних відносин).

За загальним правилом, порядок створення, діяльності, ре­організації та ліквідації окремих організаційних форм суб'єктів господарського права визначається законодавством України (підприємства, об'єднання підприємств, міністерства тощо). Крім того, підприємець має право вибору організаційно-правової форми свого підприємства. Це може бути одна з пе­редбачених законом форм, або навіть і не передбачена (на­приклад, запозичена з-за кордону). У цьому разі підприємець керується Законом "Про підприємництво" і своїм статутом.

Другою ознакою суб'єкта комерційного права є те, що він має юридичне відокремлене і закріплене за ним майно у формі основних фондів, обігових коштів, інших цінностей. Тобто у майновому відношенні суб'єкт комерційного права є са­мостійним і не залежить у своїх рішеннях від засновників і учасників. Майно суб'єкта комерційного права відокремлю­ється і закріплюється за ним у правовій формі, елементами якої комерційного право визначило установчі документи (уста­новчий договір, статут, акт про створення, положення) суб'єкта, самостійний або зведений (для господарських об'єднань) баланс, який відображує вартість майна суб'єкта в цілому, розрахунковий та інші рахунки в банках.

Правом власності і комерційним законодавством про управління майном визначається правовий титул, за яким майно належить суб'єктові. Це може бути право власності, право повного господарського відання (зокрема щодо держав­них підприємств), право оперативного управління (щодо міністерств, інших державних установ і організацій, що пере­бувають на державному бюджеті), право оренди (орендні та інші підприємства, утворені на базі орендованого майна).

Третьою, суто юридичною, ознакою суб'єкта комерційного права є його комерційна правосуб'єктність. Суб'єкт комерційного права має засновану на законі можливість набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов'язання, виступати у судових органах. Правосуб'єкт­ність суб'єкта комерційного права доктринально визна­чається як комерційна компетенція, тобто сукупність вста­новлених законодавством і набутих у комерційних пра­вовідносинах прав і обов'язків. Суб'єкти комерційного права (крім підрозділів організацій) є юридичними особами.

Отже, суб'єкти комерційного права – це організації, які на основі юридичне відокремленого майна в межах своєї госпо­дарської компетенції безпосередньо здійснюють комерційну діяльність і використання її результатів або управлінську діяльність в економіці.

Комерційне законодавство і право регулює умови ство­рення і діяльності різних видів суб'єктів. Кожен вид має зако­нодавче визначені назву і правове становище.

Класифікація суб'єктів комерційного права на види здій­снюється згідно з об'єктивним матеріальним критерієм. Таким критерієм законодавець вважає зміст діяльності або функції суб'єкта, які він виконує в економічній системі України.

З урахуванням особливостей функцій комерційне законо­давство визначає правове становище таких суб'єктів комерційного права, як:

1) фізичні особи;

2) підприємства та їхні структурні підрозділи;

3) об'єднання підприємств;

4) фінансові та посе­редницькі інститути;

5) органи державної виконавчої влади в економіці.

Крім того, у кожній з цих груп враховуються особ­ливості правового становища окремих видів суб'єктів комерційного права.

Підприємства відповідно до їхніх функцій посідають голов­не місце в економіці. З урахуванням соціально-економічної ролі підприємств законодавець кваліфікує їх як основну організаційну ланку народного господарства України. Така кваліфікація обумовлена тим, що підприємство є комерційною організацією, господарюючим суб'єктом. Коротко підприємство визначається як господарюючий суб'єкт, що створюється для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку (тобто комерційної діяльності), який має необхідні для цього повнова­ження і реєструється у визначеному законом порядку як ко­мерційна юридична особа. Терміну підприємство в зарубіж­ному комерційному праві відповідають поняття компанія або корпорація.

Суб'єктами комерційної діяльності є також підрозділи підприємств (ст. 7 Закону "Про підприємства в Україні") та інших комерційні організацій. Вони створюються сами­ми організаціями для певної комерційної діяльності. Функції і компетенцію таких суб'єктів визначають підприємства у по­ложеннях про них. Положення затверджують органи управ­ління організацій. Ці суб'єкти не реєструються як юридичні особи.

Другим видом суб'єктів комерційного права є об'єднання підприємств, що визначається як комерційна організація, створювана на добровільних засадах двома і більше підприємствами з метою спільного виконання делегованих учасниками виробничих, комерційних, наукових та інших визначених ста­тутом (договором) функцій і зареєстрована як юридична осо­ба. Об'єднаннями згідно із законодавством є асоціації, корпо­рації, концерни, консорціуми та інші виробничо-господарські комплекси. Об'єднання підприємств створюється лише у тому разі, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.

Третім видом суб'єктів комерційного права є так звані фінансові і посередницькі інститути, що відносяться до інфра­структури ринку. Загальна риса, яка їх об'єднує, – обслугову­вання ринку. Фінансовий інститут можна визначити як ор­ганізацію, що засновується у формі акціонерного або іншого товариства і реєструється як юридична особа, яка забезпечує функціонування ринків товарів і капіталів.

Такі акціонерні та інші комерційні товариства здійснюють кредитування господарюючих суб'єктів, інвестування об'єктів підприємництва та іншої діяльності, надають страхові, ко­мерційні та посередницькі послуги. Назви цих суб'єктів ви­значаються залежно від виду діяльності: банки, інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, страхові компанії (товариства), товарні та фондові біржі, довірчі товариства тощо.

Четвертим видом суб'єктів господарського права є органи державної виконавчої влади, які здійснюють управлінську діяльність в економіці (органи управління).

Види органів управління – суб'єктів господарського права системно визначені у Законі України "Про обмеження монополізму та недопущення недобро­совісної конкуренції у підприємницькій діяльності"1. Це:

- центральні та місцеві органи державної виконавчої влади;

- представницькі органи та органи місцевого самовряду­вання;

- органи управління громадських організацій;

- асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні та інші об'єднання підприємств при виконанні ними функцій управління в межах делегованих їм повноважень.

Особливими суб'єктами господарського права слід визнати фізичних осіб-підприємців:

  • громадян України;

  • іноземці;

  • особи без громадянства.

Ці особи мають право здійснювати комерційну діяльність у будь-яких організаційних формах на їх вибір (ст. 6 Закону "Про підприємництво"). Зокрема, якщо діяльність фізичних осіб здійснюється із залученням найманої праці, вона реєструється як приватне підприємство.

Комерційна діяльність фізичної особи може здійснюватися і без створення юридичної особи (підприємства) шляхом реєстрації індивідуальної трудової діяльності.

Кожен з видів суб'єктів комерційного права має свої певні завдання. Підприємство здійснює виробничо-господарську діяльність, банк – кредитну, розрахункову та іншу діяльність, орган державної виконавчої влади – управлінську діяльність в економіці та ін. Правовою формою, в якій врегульовані зав­дання суб'єктів комерційного права, є їхні статутні комерційно-правові акти – установчі документи (установчий до­говір і статут), статут державного або іншого підприємства, положення (про міністерство, про державний комітет). Вихо­дячи із завдань статутні акти врегульовують такі поняття, як цілі і предмет діяльності суб'єкта комерційного права (функції щодо органів управління).

Підприємства згідно з законом мають право здійснювати будь-які види законної господарської діяльності: виробничої, науково-дослідної, комерційної та ін. Всі підприємства є ко­мерційними організаціями, їх статутними цілями завжди виступає здійснення певної господарської діяльності з метою одержання прибутку. Прибуток є основним узагальню­ючим показником фінансових результатів комерційної діяльності підприємства (ст. 1, 18 Закону "Про підприємства в Україні", ст. 1 Закону "Про підприємництво"). Це є майно, яке у визначеному статутом порядку присвоює власник (влас­ники) підприємства.

Право визначати цілі і предмет діяльності підприємства на­лежить його засновникам, які виходять при цьому з своїх комерційних можливостей. Закон дозволяє вносити до статуту будь-яку кількість видів діяльності, не забороненої за­коном.

Юридичним засобом досягнення завдань і цілей суб'єкта комерційного права виступають його права, захист яких га­рантує держава. Права суб'єктів визначаються комерційним законодавством залежно від їхніх видів: права підприємств, об'єднань підприємств, фінансових і посередницьких інсти­тутів, органів державної виконавчої влади.

Права суб'єктів можна класифікувати відповідно до їхнього змісту1.

Засновницькі права ґрунтуються на загальній нормі права власності, згідно з якою власник "може використовувати май­но для здійснення господарської та іншої, не забороненої за­коном діяльності" (ст. 4 Закону "Про власність"). Ця норма деталізована ст. 5, 6 Закону "Про підприємництво" та ст. 5 Закону "Про підприємства в Україні". Засновницькі права включають право на вільний вибір засновниками підпри­ємства видів діяльності, право на вибір організаційно-правової форми підприємства, право на прийняття рішення про ство­рення підприємства, право змінювати у встановленому поряд­ку як діяльність, так і форму підприємства. За загальним пра­вилом, ці та інші засновницькі права належать власнику (власникам).

Права в галузі управління. Підприємства й інші суб'єкти комерційного права самостійно управляють своєю діяльністю та справами. Порядок здійснення управління регулюється статут­ними актами згідно з принципами, визначеними законодавст­вом. Основним є принцип поєднання прав власника на госпо­дарське використання свого майна з самоуправлінням трудо­вого колективу. Власник здійснює свої управлінські права як безпосередньо (кооператив, колективне підприємство), так і через уповноважені ним органи (державні підприємства, гос­подарські товариства). Власник і уповноважений ним орган в порядку, передбаченому статутними актами, можуть делегува­ти свої управлінські права органу управління.

До управлінських належать, зокрема, права:

- самостійно визначати структуру підприємства, тобто кількість і склад його структурних підрозділів, включаю­чи так звані відособлені підрозділи: філії, представниц­тва, відділення тощо;

- приймати і змінювати статут, інші установчі документи;

- затверджувати положення про структурні підрозділи;

- формувати органи управління і контролювати їхню діяльність, призначати посадових осіб, визначати їхні обов'язки тощо.

Склад і юридична природа органів підприємства залежать від того, до якої власності воно належить. Конкретно це пи­тання визначається статутними актами. Наприклад, підпри­ємства – суб'єкти права колективної власності мають вищі керівні та виконавчі органи. Перший – це загальні збори (на­приклад, загальні збори акціонерного товариства) або конфе­ренція. Виконавчі функції в таких підприємствах здійснюють правління. Правління обирається власниками підприємств на загальних зборах, які визначають і затверджують у статуті пов­новаження цього органу. Правління обирає зі свого складу го­лову, заступників. Функції голови (заступників) можуть по черзі виконувати члени правління. Керівники підприємств державної власності наймаються (призначаються) уповноваже­ними органами згідно з контрактною системою.

Управлінські функції і повноваження мають також трудові колективи державних підприємств (ст. 15 Закону "Про підприємства в Україні"). Реалізуються повноваження трудо­вого колективу згідно з статутом загальними зборами (конфе­ренцією) або виборним органом (рада підприємства, рада тру­дового колективу), члени якого обираються зборами (2/3 го­лосів) терміном на 2–3 роки.

Майнові права суб'єктів поділяються на загальні та спеціальні.

Загальні майнові права підприємств, комерційних об'єд­нань врегульовані на підставі ст. 20–30, 37 Закону "Про власність". До них можна віднести права:

- мати на підставі певного речового права (титулу) основні фонди, обігові кошти, інші цінності, вартість яких відображається на самостійному балансі підприємства. Згідно із законами, статутами підприємств та укладеними угодами майно належить підприємствам, іншим суб'єк­там на праві власності або на праві повного господарсь­кого відання. Майно державної власності закріплюється за державними підприємствами і належить їм на праві повного господарського відання;

- вести господарську та комерційну діяльність;

- бути у зв'язку з цим позивачем та відповідачем у суді, арбітражному суді, захищати свої майнові права та інтереси від імені підприємства;

- розпоряджатися майном. Підприємство, якщо інше не передбачене його статутом, має право: продавати (обмінювати) майно іншим організаціям, здавати в орен­ду, заставляти, надавати тимчасово у безоплатне користу­вання, списувати зношені основні фонди з балансу ;

- набувати на законних підставах майно. Підприємство відповідно до свого статуту має право купувати, оренду­вати, одержувати у будь-який інший правомірний спосіб майно (рухоме і нерухоме), використовувати його, поліпшувати та ін.

Похідними від зазначених та інших майнових прав є до­говірно-майнові права підприємств. Це права укладати заснов­ницькі, господарські договори та інші контракти (і нести що­до них відповідальність); видавати закладні (застава) та інші фінансові зобов'язання; позичати гроші; інвестувати і реінвестувати кошти підприємства; одержувати рухоме і неру­хоме майно як гарантію оплати боргу та ін.

Крім розглянутих загальних прав, підприємства мають і спеціальні майнові права у сфері випуску і обігу цінних па­перів: акцій, облігацій підприємств, приватизаційних паперів, ощадних, інвестиційних сертифікатів, векселів. Ці права є спеціальними, тому що обумовлені спеціальною правосуб'єктністю підприємств як емітентів цінних паперів. Підприємство має право випускати і реалізовувати лише ті ви­ди цінних паперів, які спеціально визначені законом. Зокре­ма, акціонерні товариства – акції, облігації; інші підпри­ємства – облігації.

За аналогічною схемою систематизуються обов'язки під­приємств.

При заснуванні підприємства зобов'язані (законом) затверд­жувати (перезатверджу вати) установчі документи; у встановле­ному законом порядку реєструватися як суб'єкти підприєм­ницької діяльності (тобто комерційної діяльності); на діяльність, що підлягає ліцензуванню, підприємства зобов'язані одержувати спеціальні дозволи (ліцензії).

У процесі комерційної діяльності закон зобов'язує підприємства:

- виконувати господарські зобов'язання, обумовлені дер­жавними контрактами та державними замовленнями, іншими договорами;

- забезпечувати необхідну якість продукції, робіт, послуг;

- вести бухгалтерський облік (самостійні бухгалтерські ба­ланси) своєї роботи, надавати органам державної стати­стики передбачену законом звітність;

- своєчасно подавати податковим органам декларації про свої доходи, інші податкові документи, сплачувати по­датки, інші обов'язкові платежі;

- не допускати недобросовісної конкуренції, інших пору­шень антимонопольного законодавства, прав та інтересів споживачів, будь-яких інших осіб. Суб'єкти комерційної діяльності мають також обов'язки, передбачені природоохоронним законодавством. Стаття 4 Закону "Про підприємництво" та ст. 31 Закону "Про підприємства в Ук­раїні" зобов'язують їх:

- раціонально використовувати природні ресурси;

- охороняти навколишнє середовище від забруднення, іншого шкідливого впливу;

- своїм коштом відшкодовувати витрати на відновлення та охорону природних ресурсів тощо.

За порушення своїх обов'язків підприємство несе майнову та іншу відповідальність, встановлену законом, а також пере­дбачену договорами.


ГЛАВА V. Органи, які здійснюють державний

контроль за комерційною діяльностю в Україні


У відповідності зі статтею 32 Закону "Про підприємства в Україні" контроль за окремими сторонами діяльності підприємств здійснюють державні податкові адміністрації, державна контрольно-ревізійна служба, державні органи, на які покладений нагляд за безпекою виробництва і купа, протипожежною й екологічною безпекою, інші органи.

Аналіз діючого законодавства дозволяє віднести до числа останніх наступні органи:

1) міліції;

2) державного пожежного нагляду;

3) митні;

4) державного санітарного нагляду;

5) державного ветеринарного нагляду;

6) державної служби по карантині рослин;

7) Міністерства охорони навколишньої природного середовища і ядерної безпеки;

8) Фонду соціального страхування;

9) Пенсійного фонду;

10) державної статистики;

11) Державного комітету з захисту прав споживачів;

12) державного контролю за цінами;

13) інспекції державного архітектурно-будівельного контролю;

14) Державного комітету України по стандартизації, метрології і сертифікації;

15) Державного комітету України з питань розвитку підприємництва;

16) фінансові;

17) Міністерства охорони здоров'я України;

18) Міністерства праці України;

19) Антимонопольного комітету України;

20) Національного банку України;

21) деякі інші органи, а також виконавчі комітети місцевих Рад.

Крім цього, держава дозволяє здійснювати контроль за комерційною діяльністю і недержавними органами, наприклад, суспільній пожежній охороні й ін.

Органи, що контролюють окремі сторони діяльності комерційного підприємства, здійснюють повноваження в границях своєї компетенції.

Підприємство має право не виконувати вимог зазначених органів, якщо ці вимоги виходять за границі їхніх повноважень. Підприємство має право на одержання інформації про результати інспектування і перевірок протягом 30 днів з їхнього початку. Дії посадових осіб, що здійснювали інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені власником (керівником) підприємства в порядку, установленому законодавством України. Ці положення містяться в статті 32 Закону "Про підприємства в Україні".

Повноваження окремих державних органів по контролі (нагляду) за комерційною діяльністю визначаються спеціальними актами законодавства України.

Так, відповідно до Закону "Про міліцію"1, міліція зобов'язана, зокрема:

– виявляти, запобігати, припиняти і розкривати злочину, у тому числі господарські, приймати з цією метою оперативно-розшукові і профілактичні міри;

– припиняти адміністративні правопорушення і здійснювати ведення справ по них;

– забезпечувати виконання загальнообов'язкових для всіх рішень місцевих Рад народних депутатів, прийнятих ними в межах своєї компетенції, з питань правил торгівлі;

– забезпечувати суспільний порядок під час проведення масових заходів комерційного характеру й ін.

Для виконання зазначених обов'язків міліція наділена відповідними правами, наприклад:

– викликати громадян і посадових осіб по справах про злочини й у зв'язку зі знаходиться в її виробництві матеріалами;

– складати протоколи про адміністративні правопорушення, застосовувати міри забезпечення виробництва по справах про адміністративні правопорушення;

– у випадках, передбачених КпАП, накладати адміністративні стягнення;

– проводити в порядку виробництва дізнання і з доручення слідчих органів по кримінальних справах обшуки, виїмки, допити і слідчі дії;

– входити безперешкодно в будь-який час доби на територію й у приміщення підприємств і оглядати їх з метою припинення злочинів і в деяких інших випадках;

– одержувати безперешкодно і безкоштовно від підприємств на письмовий запит зведення, необхідні по справах про злочини й у зв'язку з матеріалами про правопорушення, що знаходяться у виробництві міліції;

– анулювати видане підприємству дозвіл на придбання, збереження і використання зброї, інших предметів і речовин при невиконанні ними встановлених правил чи користування звертання з ними або при недоцільності чи подальшого збереження; опечатувати склади, бази і сховища, магазини, що торгують зброєю і боєприпасами, до усунення порушень відповідних правил;

– оглядати за участю адміністрації підприємств приміщення, де знаходяться зброю, боєприпаси, вибухові, наркотичні і сильнодіючі хімічні, отрутні і радіоактивні матеріали, з метою перевірки дотримання правил звертання з ними;

– вилучати в громадян і посадових осіб предмети і речі, заборонені чи обмежені в обороті;

– проводити за участю адміністрації підприємств огляд виробничих, складських і інших службових приміщень і територій з метою перевірки охорони державного і колективного майна, дотримання правил продажу товарів і надання послуг населенню;

– жадати від матеріально-відповідальних і посадових осіб підприємств зведення і пояснення по фактах порушення законодавства, проведення документальних і натуральних. перевірок, інвентаризацій і ревізій виробничої і фінансово-господарської діяльності; запитувати і при необхідності вилучати документи, зразки сировини і продукції, опечатувати каси, приміщення і місця збереження документів, грошей і товарно-матеріальних цінностей.

Найбільше відношення до контролю міліції за торговою діяльністю мають органи Державної служби боротьби з економічною злочинністю, що структурно входять у систему МВС України1.

У жовтні 1994 року в складі МВС України були створені також Управління по боротьбі з карним прихованням доходів від оподатковування і його підрозділу. Їхньою основною задачею є сприяння державним органам у забезпеченні надходження в бюджет і бюджетні цільові фонди всіх податків і обов'язкових платежів.

Державний пожежний нагляд за станом пожежної безпеки на об'єктах незалежно від форм власності здійснюється державною пожежною охороною.

Відповідно до статті 7 Закону України "Про пожежну безпеку"2 на об'єктах приватної власності органи державного пожежного нагляду контролюють лише умови безпеки людей на випадок пожежі, а також рішення питань пожежної безпеки, що стосуються прав і інтересів інших юридичних осіб і громадян.

Державна пожежна охорона:

– організує по договорах пожежно-технічне обслуговування підприємств;

– здійснює державний нагляд за виконанням підприємствами, громадянами законодавства з питань пожежної безпеки;

– забороняє продаж (постачання) юридичним особам і громадянам пожежної техніки і протипожежного устаткування, не минулих сертифікаційних іспиті і не відповідають вимогах стандартів;

– надає платні послуги протипожежного призначення і т.п.

У зв'язку з виконанням своїх задач державні інспектори пожежного нагляду мають, зокрема, право:

– проводити в будь-який час у присутності чи власника його представника пожежно-технічні обстеження і перевірки підприємств, незалежно від форми власності;

– одержувати від власника необхідні пояснення, матеріали й інформацію;

– у випадку порушення правил пожежної безпеки, що створює погрозу виникнення чи пожежі перешкоджає його гасінню й евакуації людей, а також у випадках випуску вогненебезпечної продукції, систем і засобів протипожежного захисту з відхиленням від чи стандартів технічних умові й у випадку їхньої відсутності чи припиняти забороняти роботу підприємств, окремих виробництв, виробничих ділянок і т.д.;

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: