Державне регулювання комерційної діяльності
Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність. Основним нормативним актом тут є Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність"7, який регулює такі види зовнішньоекономічної діяльності: зовнішню торгівлю, економічне і науково-технічне співробітництво, спеціалізацію та кооперацію виробництва, науки і техніки, економічні зв'язки в галузі будівництва, транспортні відносини, експедиторські операції, надання різноманітних послуг, банківські (кредитні, розрахункові та ін.) операції.
Законодавство про нормативні документи (технічні норми) та умови їх застосування. Воно в основному представлене Декретами Кабінету Міністрів: "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення"1, "Про стандартизацію і сертифікацію"2 та "Про державний пробірний нагляд"3 та Законом України "Про метрологію та метрологічну діяльність"4. Закон України "Про страхування"5. Зазначене законодавство:
- встановлює правові основи державного нагляду за додержанням стандартів, норм і правил суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями), визначає їхню відповідальність за порушення цих стандартів, норм і правил;
- спрямоване на захист інтересів народного господарства і громадян України, має на меті сприяння науково-технічному і економічному прогресу на основі використання результатів вимірювань гарантованої точності, виражених у тих одиницях, що допускаються до застосування, і створення сприятливих умов для розвитку міждержавних зв'язків;
- визначає правові та економічні основи систем стандартизації та сертифікації, встановлює організаційні форми їхнього функціонування на території України;
- встановлює правові основи державного контролю за видобуванням, виробництвом, використанням, обігом, обліком і зберіганням дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, виконання операцій із зазначеними цінностями.
Законодавство про арбітражні суди6 та арбітражний процес7 визначає організацію та діяльність арбітражного суду – незалежного органу у вирішенні всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами, а також організацію та діяльність міжнародного комерційного арбітражу (третейського суду)8 щодо вирішення спорів, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків.
Однією з умов функціонування ринкових відносин є правове забезпечення комерційної діяльності, яке включає, зокрема, створення її законодавчої основи, тобто системи нормативних актів (головним чином у формі законів), що визначають правовий статус суб'єктів комерційної діяльності та регламентують різні аспекти господарської діяльності.
Становлення національного комерційного законодавства в Україні пов'язане з труднощами, викликаними насамперед економічними та соціально-політичними факторами.
По-перше, прийняття законодавчих актів відбувається в умовах існування старого загальносоюзного законодавства, яке склалося у період панування державної власності як основи економічної системи, директивного планування та дії принципу демократичного централізму в керівництві економікою. І хоча так званий пакет нормативних актів з питань радикальної економічної реформи (липень 1987 р.) вніс певні демократичні засади у правове регулювання господарських відносин, проте суперечності з старим законодавством періоду адміністративно-командної економіки так і не були усунені. Ось чому основоположні закони у галузі економіки ("Про власність", "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні") одразу ж після набуття чинності вступили у суперечність з чинним законодавством (передусім з Цивільним кодексом, робота над оновленням якого невиправдано затягується). Суперечності нового законодавства з старим не лише перешкоджають творенню правопорядку в комерційних відносинах, а й іноді безпосередньо є причиною правопорушень та зловживань з боку суб'єктів комерційної діяльності.
По-друге, деякі з прийнятих нормативних актів (закони "Про цінні папери та фондову біржу", "Про товарну біржу", "Про селянське (фермерське) господарство", Декрет Кабінету Міністрів України "Про довірчі товариства", укази Президента України "Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії" та "Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації" тощо) на момент прийняття були розраховані на регулювання неіснуючих або малорозвинених суспільних відносин. А оскільки будь-який закон покликаний регулювати конкретні, а не абстрактні відносини, виникли труднощі як з дією прийнятих, так і з прийняттям нових нормативних актів (як це було з антимонопольним законодавством та законодавством про приватизацію). Крім того, відсутність чіткої і однозначної концепції побудови ринкової економіки в Україні іноді ставить законодавця в складне становище у ході розробки та прийняття законопроектів, спричиняє невизначеність та очікування природного розвитку подій.
По-третє, ще одна складність викликана припиненням існування СРСР та проголошенням державної незалежності його колишніх республік. Визнання верховенства законодавства незалежних держав як одного з атрибутів державного суверенітету поставило перед законодавцем завдання заповнити в комерційному законодавстві вакуум, який склався внаслідок того, що загальносоюзне комерційне законодавство містило ряд принципово важливих для правового регулювання комерційної діяльності актів, не продубльованих республіками (транспортні кодекси та статути, Положення про поставки, Правила про договори підряду на капітальне будівництво тощо).
Крім того, функціонування міждержавних господарських зв'язків (насамперед з державами "близького зарубіжжя"), необхідність їхнього відновлення та зміцнення вимагає вирішення ще однієї проблеми – створення правової бази міждержавної комерційної діяльності, узгодженої з уже прийнятими актами національного законодавства, яке, в свою чергу, має бути узгоджене з нормами міжнародного права. З огляду на це навряд чи можна погодитися з тим, що Україна не підписала Угоду про принципи зближення комерційного законодавства держав – учасниць Співдружності, вчинену в Бішкеку 9 жовтня 1992 р. державами – учасницями СНД. Ця угода передбачає проведення роботи щодо зближення законодавства, яке регулює комерційну діяльність, у таких, зокрема, напрямах: цивільне законодавство (в частині, що регулює комерційну діяльність); законодавство про підприємства та комерційну діяльність, про порядок розгляду господарських спорів, антимонопольне законодавство; транспортне законодавство; законодавство про зовнішньоекономічні відносини, включаючи законодавство про іноземні інвестиції та валютне регулювання; законодавство, що регулює митні правила і тарифи 1. Підписанням зазначеної угоди можна було б не лише усунути наявні колізії в законодавстві колишніх республік, а й уникнути їх появи в майбутньому.
Крім зазначених об'єктивних факторів певні труднощі в національному правотворенні зумовлюються причинами суб'єктивного характеру. Одна з них – тривала дискусія в науковому юридичному середовищі стосовно доцільності кодифікації комерційного законодавства, форми та назви кодифікованого акта. В умовах становлення законодавства, що регулює ринкові відносини, ця дискусія набула дещо іншого забарвлення, а саме співвідношення цивільного, комерційного та торгового законодавства.
На стані комерційного законодавства негативно позначається відсутність чіткої регламентації процесу розробки, узгодження, експертизи та внесення на розгляд відповідних органів проектів законів та підзаконних нормативних актів. Не можна вважати нормальним для законотворення явищем внесення змін до нормативних актів невдовзі після їх прийняття, як це було, наприклад, із Законом "Про підприємства в Україні". До цього закону, який є одним з базових нормативних актів комерційного законодавства, вже понад п'ятнадцять разів вносилися зміни, і 10 декретами Кабінету Міністрів дію ряду положень зупинено. Вадами законотворчого процесу можна пояснити і той факт, що до Закону "Про підприємництво" вносилися зміни і доповнення чотирма законами, прийнятими в один день – причому три з цих законів мали однакову назву: "Про внесення змін і доповнень до ст. 4 Закону України "Про підприємництво"2.
Звичайно, наявність у Конституції України ст. 91–94 з питань законодавчого процесу має внести порядок у діяльність Верховної Ради щодо розгляду і прийняття законопроектів, проте багато в чому недопущення зазначених хиб залежить від урегулювання законодавчого процесу поза межами діяльності Верховної Ради, а також від урегулювання діяльності самої Верховної Ради в її Регламенті.
У законотворчій діяльності слід також суворо дотримувати принцип правової економії, який означає прийняття меншої кількості нормативних актів з одних і тих самих питань, використання методів інкорпорації та кодифікації як основних видів систематизації правових норм.
Важливим напрямом нормотворчої діяльності української держави у сфері правового регулювання комерційних відносин є видання нормативних актів міністерствами, іншими органами державної виконавчої влади, органами господарського управління, та контролю. В юридичній літературі та у практиці нормотворення зазначені акти називаються відомчими нормативними актами.
Відомчі нормативні акти, які видаються на виконання і в межах закону, покликані забезпечити чітке функціонування всіх ланок ринкового механізму. Вони є однією з форм державного регулювання комерційної (підприємницької) діяльності, спрямовані на усунення прогалин у правовому регулюванні тих або інших суспільних відносин.
Принцип верховенства закону та його реалізація в механізмі правового регулювання зумовлюють підвищені вимоги до змісту відомчих нормативних актів господарського законодавства, відповідності їх іншим законодавчим актам та узгодженості з раніше прийнятими актами. Як вже зазначалося, з метою впорядкування видання міністерствами, іншими органами державної виконавчої влади нормативних актів щодо забезпечення охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій в Україні з 1 січня 1993 р. було введено державну реєстрацію Міністерством юстиції відомчих нормативних актів.
Відповідно до Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств, інших органів державної виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України1, на державну реєстрацію подаються акти, що містять правові норми (правила поведінки), розраховані на невизначене коло осіб, підприємств, установ, організацій і неодноразове застосування, незалежно від строку їхньої дії (постійні чи обмежені певним часом) та характеру відомостей, що в них містяться, у тому числі з грифами "Для службового користування", "Не для друку", "Таємно" та іншими, а також прийняті в порядку експерименту.
Водночас запровадження державної реєстрації відомчих нормативних актів допомогло виявити окремі прогалини у відомчому нормотворенні. Так, поза межами державної реєстрації опинилися нормативні акти Національного банку2 України, що регулюють відносини, суб'єктами яких є юридичні особи, оскільки державній реєстрації згідно зі ст. 16 Закону "Про банки і банківську діяльність" підлягають лише ті нормативні акти, що регулюють відносини з участю фізичних осіб.
Виходячи з того, що багато з прийнятих Національним банком України нормативних актів мають міжвідомчий характер і є обов'язковими не лише для всіх фізичних, а й для всіх юридичних осіб (ст. 16 Закону "Про банки та банківську діяльність"), було б доцільно поширити режим державної реєстрації, встановлений Указом Президента України від З жовтня 1992 р. та постановою Кабінету Міністрів України3, на всі акти Національного банку, що мають міжвідомчий характер. Це дало б змогу, крім усього іншого, привести деякі акти НБУ у відповідність до вимог, встановлених Єдиною державною системою діловодства, оскільки такі види документів, як листи, телеграми, що їх практикує Національний банк України, є узагальненою назвою різних за змістом документів, що виділяються у зв'язку з особливим способом передачі тексту3, але не є нормативними актами відомчого характеру, які можуть видаватися, зокрема, у вигляді постанови, наказу, інструкції, вказівок тощо.
Незважаючи на встановлений п. 15 Положення про державну реєстрацію нормативних актів: "...обов'язок робити посилання на номер і дату державної реєстрації нормативних актів, що публікуються", деякі засоби масової інформації цього не роблять, чим дезінформують читачів щодо чинності опублікованих актів.
Ці та інші упущення в українському законотворенні мають бути враховані новим парламентом України та іншими суб'єктами нормотворчого процесу, якщо ми як держава хочемо мати стабільне і добротне законодавство, яке б не лише виконувало роль регулятора суспільних відносин, а й сприяло недопущенню правопорушень суб'єктами комерційної діяльності.
ГЛАВА IV. Суб'єкти комерційної діяльності.
Поняття суб'єкта комерційного права обґрунтоване теорією комерційного права, яка виходить з того, що суб'єктами комерційного права є учасники комерційних відносин, тобто організації та їхні структурні підрозділи. Окремі громадяни, якщо вони здійснюють підприємництво без створення підприємства, також мають визнаватися суб'єктами комерційного права, а не суб'єктами цивільного права, як вважалося раніше, хоча їхній правовий статус потребує детального дослідження.
Суб'єктами комерційного права є:
а) фізичні особи;
б) організації, які у вигляді професійного промислу виробляють і реалізують для суспільних (не власних) потреб продукцію, виконують роботи, надають послуги;
в) організації – споживачі результатів комерційної діяльності;
г) організації, що здійснюють професійну управлінську діяльність в економіці.
Суб'єкти комерційного права діють або як власники основних засобів виробництва (наприклад, кооперативи, господарські товариства), або як комерційні суб'єкти, засновані власниками (наприклад, державне підприємство, приватне підприємство, підприємство, засноване кооперативом). Управлінські організації – міністерства, відомства – законом визначені як уповноважені власником (власниками) органи (ст. 33 Закону "Про власність", ст. 5 Закону "Про підприємства в Україні").
Суб'єкти господарського права мають ряд ознак правосуб'єктності, закріплених комерційним законодавством. По-перше, ці суб'єкти мають певну організаційно-правову форму, в якій здійснюється комерційна або управлінська діяльність. Організаційно-правову форму можна визначити як передбачену або санкціоновану правом організаційну структуру, в якій діє суб'єкт комерційного права. Це або одна з форм підприємства, або установа (наприклад, міністерство), або організація (наприклад, об'єднання громадян, яке є учасником комерційних відносин).
За загальним правилом, порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційних форм суб'єктів господарського права визначається законодавством України (підприємства, об'єднання підприємств, міністерства тощо). Крім того, підприємець має право вибору організаційно-правової форми свого підприємства. Це може бути одна з передбачених законом форм, або навіть і не передбачена (наприклад, запозичена з-за кордону). У цьому разі підприємець керується Законом "Про підприємництво" і своїм статутом.
Другою ознакою суб'єкта комерційного права є те, що він має юридичне відокремлене і закріплене за ним майно у формі основних фондів, обігових коштів, інших цінностей. Тобто у майновому відношенні суб'єкт комерційного права є самостійним і не залежить у своїх рішеннях від засновників і учасників. Майно суб'єкта комерційного права відокремлюється і закріплюється за ним у правовій формі, елементами якої комерційного право визначило установчі документи (установчий договір, статут, акт про створення, положення) суб'єкта, самостійний або зведений (для господарських об'єднань) баланс, який відображує вартість майна суб'єкта в цілому, розрахунковий та інші рахунки в банках.
Правом власності і комерційним законодавством про управління майном визначається правовий титул, за яким майно належить суб'єктові. Це може бути право власності, право повного господарського відання (зокрема щодо державних підприємств), право оперативного управління (щодо міністерств, інших державних установ і організацій, що перебувають на державному бюджеті), право оренди (орендні та інші підприємства, утворені на базі орендованого майна).
Третьою, суто юридичною, ознакою суб'єкта комерційного права є його комерційна правосуб'єктність. Суб'єкт комерційного права має засновану на законі можливість набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов'язання, виступати у судових органах. Правосуб'єктність суб'єкта комерційного права доктринально визначається як комерційна компетенція, тобто сукупність встановлених законодавством і набутих у комерційних правовідносинах прав і обов'язків. Суб'єкти комерційного права (крім підрозділів організацій) є юридичними особами.
Отже, суб'єкти комерційного права – це організації, які на основі юридичне відокремленого майна в межах своєї господарської компетенції безпосередньо здійснюють комерційну діяльність і використання її результатів або управлінську діяльність в економіці.
Комерційне законодавство і право регулює умови створення і діяльності різних видів суб'єктів. Кожен вид має законодавче визначені назву і правове становище.
Класифікація суб'єктів комерційного права на види здійснюється згідно з об'єктивним матеріальним критерієм. Таким критерієм законодавець вважає зміст діяльності або функції суб'єкта, які він виконує в економічній системі України.
З урахуванням особливостей функцій комерційне законодавство визначає правове становище таких суб'єктів комерційного права, як:
1) фізичні особи;
2) підприємства та їхні структурні підрозділи;
3) об'єднання підприємств;
4) фінансові та посередницькі інститути;
5) органи державної виконавчої влади в економіці.
Крім того, у кожній з цих груп враховуються особливості правового становища окремих видів суб'єктів комерційного права.
Підприємства відповідно до їхніх функцій посідають головне місце в економіці. З урахуванням соціально-економічної ролі підприємств законодавець кваліфікує їх як основну організаційну ланку народного господарства України. Така кваліфікація обумовлена тим, що підприємство є комерційною організацією, господарюючим суб'єктом. Коротко підприємство визначається як господарюючий суб'єкт, що створюється для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку (тобто комерційної діяльності), який має необхідні для цього повноваження і реєструється у визначеному законом порядку як комерційна юридична особа. Терміну підприємство в зарубіжному комерційному праві відповідають поняття компанія або корпорація.
Суб'єктами комерційної діяльності є також підрозділи підприємств (ст. 7 Закону "Про підприємства в Україні") та інших комерційні організацій. Вони створюються самими організаціями для певної комерційної діяльності. Функції і компетенцію таких суб'єктів визначають підприємства у положеннях про них. Положення затверджують органи управління організацій. Ці суб'єкти не реєструються як юридичні особи.
Другим видом суб'єктів комерційного права є об'єднання підприємств, що визначається як комерційна організація, створювана на добровільних засадах двома і більше підприємствами з метою спільного виконання делегованих учасниками виробничих, комерційних, наукових та інших визначених статутом (договором) функцій і зареєстрована як юридична особа. Об'єднаннями згідно із законодавством є асоціації, корпорації, концерни, консорціуми та інші виробничо-господарські комплекси. Об'єднання підприємств створюється лише у тому разі, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.
Третім видом суб'єктів комерційного права є так звані фінансові і посередницькі інститути, що відносяться до інфраструктури ринку. Загальна риса, яка їх об'єднує, – обслуговування ринку. Фінансовий інститут можна визначити як організацію, що засновується у формі акціонерного або іншого товариства і реєструється як юридична особа, яка забезпечує функціонування ринків товарів і капіталів.
Такі акціонерні та інші комерційні товариства здійснюють кредитування господарюючих суб'єктів, інвестування об'єктів підприємництва та іншої діяльності, надають страхові, комерційні та посередницькі послуги. Назви цих суб'єктів визначаються залежно від виду діяльності: банки, інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, страхові компанії (товариства), товарні та фондові біржі, довірчі товариства тощо.
Четвертим видом суб'єктів господарського права є органи державної виконавчої влади, які здійснюють управлінську діяльність в економіці (органи управління).
Види органів управління – суб'єктів господарського права системно визначені у Законі України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності"1. Це:
- центральні та місцеві органи державної виконавчої влади;
- представницькі органи та органи місцевого самоврядування;
- органи управління громадських організацій;
- асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні та інші об'єднання підприємств при виконанні ними функцій управління в межах делегованих їм повноважень.
Особливими суб'єктами господарського права слід визнати фізичних осіб-підприємців:
громадян України;
іноземці;
особи без громадянства.
Ці особи мають право здійснювати комерційну діяльність у будь-яких організаційних формах на їх вибір (ст. 6 Закону "Про підприємництво"). Зокрема, якщо діяльність фізичних осіб здійснюється із залученням найманої праці, вона реєструється як приватне підприємство.
Комерційна діяльність фізичної особи може здійснюватися і без створення юридичної особи (підприємства) шляхом реєстрації індивідуальної трудової діяльності.
Кожен з видів суб'єктів комерційного права має свої певні завдання. Підприємство здійснює виробничо-господарську діяльність, банк – кредитну, розрахункову та іншу діяльність, орган державної виконавчої влади – управлінську діяльність в економіці та ін. Правовою формою, в якій врегульовані завдання суб'єктів комерційного права, є їхні статутні комерційно-правові акти – установчі документи (установчий договір і статут), статут державного або іншого підприємства, положення (про міністерство, про державний комітет). Виходячи із завдань статутні акти врегульовують такі поняття, як цілі і предмет діяльності суб'єкта комерційного права (функції щодо органів управління).
Підприємства згідно з законом мають право здійснювати будь-які види законної господарської діяльності: виробничої, науково-дослідної, комерційної та ін. Всі підприємства є комерційними організаціями, їх статутними цілями завжди виступає здійснення певної господарської діяльності з метою одержання прибутку. Прибуток є основним узагальнюючим показником фінансових результатів комерційної діяльності підприємства (ст. 1, 18 Закону "Про підприємства в Україні", ст. 1 Закону "Про підприємництво"). Це є майно, яке у визначеному статутом порядку присвоює власник (власники) підприємства.
Право визначати цілі і предмет діяльності підприємства належить його засновникам, які виходять при цьому з своїх комерційних можливостей. Закон дозволяє вносити до статуту будь-яку кількість видів діяльності, не забороненої законом.
Юридичним засобом досягнення завдань і цілей суб'єкта комерційного права виступають його права, захист яких гарантує держава. Права суб'єктів визначаються комерційним законодавством залежно від їхніх видів: права підприємств, об'єднань підприємств, фінансових і посередницьких інститутів, органів державної виконавчої влади.
Права суб'єктів можна класифікувати відповідно до їхнього змісту1.
Засновницькі права ґрунтуються на загальній нормі права власності, згідно з якою власник "може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності" (ст. 4 Закону "Про власність"). Ця норма деталізована ст. 5, 6 Закону "Про підприємництво" та ст. 5 Закону "Про підприємства в Україні". Засновницькі права включають право на вільний вибір засновниками підприємства видів діяльності, право на вибір організаційно-правової форми підприємства, право на прийняття рішення про створення підприємства, право змінювати у встановленому порядку як діяльність, так і форму підприємства. За загальним правилом, ці та інші засновницькі права належать власнику (власникам).
Права в галузі управління. Підприємства й інші суб'єкти комерційного права самостійно управляють своєю діяльністю та справами. Порядок здійснення управління регулюється статутними актами згідно з принципами, визначеними законодавством. Основним є принцип поєднання прав власника на господарське використання свого майна з самоуправлінням трудового колективу. Власник здійснює свої управлінські права як безпосередньо (кооператив, колективне підприємство), так і через уповноважені ним органи (державні підприємства, господарські товариства). Власник і уповноважений ним орган в порядку, передбаченому статутними актами, можуть делегувати свої управлінські права органу управління.
До управлінських належать, зокрема, права:
- самостійно визначати структуру підприємства, тобто кількість і склад його структурних підрозділів, включаючи так звані відособлені підрозділи: філії, представництва, відділення тощо;
- приймати і змінювати статут, інші установчі документи;
- затверджувати положення про структурні підрозділи;
- формувати органи управління і контролювати їхню діяльність, призначати посадових осіб, визначати їхні обов'язки тощо.
Склад і юридична природа органів підприємства залежать від того, до якої власності воно належить. Конкретно це питання визначається статутними актами. Наприклад, підприємства – суб'єкти права колективної власності мають вищі керівні та виконавчі органи. Перший – це загальні збори (наприклад, загальні збори акціонерного товариства) або конференція. Виконавчі функції в таких підприємствах здійснюють правління. Правління обирається власниками підприємств на загальних зборах, які визначають і затверджують у статуті повноваження цього органу. Правління обирає зі свого складу голову, заступників. Функції голови (заступників) можуть по черзі виконувати члени правління. Керівники підприємств державної власності наймаються (призначаються) уповноваженими органами згідно з контрактною системою.
Управлінські функції і повноваження мають також трудові колективи державних підприємств (ст. 15 Закону "Про підприємства в Україні"). Реалізуються повноваження трудового колективу згідно з статутом загальними зборами (конференцією) або виборним органом (рада підприємства, рада трудового колективу), члени якого обираються зборами (2/3 голосів) терміном на 2–3 роки.
Майнові права суб'єктів поділяються на загальні та спеціальні.
Загальні майнові права підприємств, комерційних об'єднань врегульовані на підставі ст. 20–30, 37 Закону "Про власність". До них можна віднести права:
- мати на підставі певного речового права (титулу) основні фонди, обігові кошти, інші цінності, вартість яких відображається на самостійному балансі підприємства. Згідно із законами, статутами підприємств та укладеними угодами майно належить підприємствам, іншим суб'єктам на праві власності або на праві повного господарського відання. Майно державної власності закріплюється за державними підприємствами і належить їм на праві повного господарського відання;
- вести господарську та комерційну діяльність;
- бути у зв'язку з цим позивачем та відповідачем у суді, арбітражному суді, захищати свої майнові права та інтереси від імені підприємства;
- розпоряджатися майном. Підприємство, якщо інше не передбачене його статутом, має право: продавати (обмінювати) майно іншим організаціям, здавати в оренду, заставляти, надавати тимчасово у безоплатне користування, списувати зношені основні фонди з балансу ;
- набувати на законних підставах майно. Підприємство відповідно до свого статуту має право купувати, орендувати, одержувати у будь-який інший правомірний спосіб майно (рухоме і нерухоме), використовувати його, поліпшувати та ін.
Похідними від зазначених та інших майнових прав є договірно-майнові права підприємств. Це права укладати засновницькі, господарські договори та інші контракти (і нести щодо них відповідальність); видавати закладні (застава) та інші фінансові зобов'язання; позичати гроші; інвестувати і реінвестувати кошти підприємства; одержувати рухоме і нерухоме майно як гарантію оплати боргу та ін.
Крім розглянутих загальних прав, підприємства мають і спеціальні майнові права у сфері випуску і обігу цінних паперів: акцій, облігацій підприємств, приватизаційних паперів, ощадних, інвестиційних сертифікатів, векселів. Ці права є спеціальними, тому що обумовлені спеціальною правосуб'єктністю підприємств як емітентів цінних паперів. Підприємство має право випускати і реалізовувати лише ті види цінних паперів, які спеціально визначені законом. Зокрема, акціонерні товариства – акції, облігації; інші підприємства – облігації.
За аналогічною схемою систематизуються обов'язки підприємств.
При заснуванні підприємства зобов'язані (законом) затверджувати (перезатверджу вати) установчі документи; у встановленому законом порядку реєструватися як суб'єкти підприємницької діяльності (тобто комерційної діяльності); на діяльність, що підлягає ліцензуванню, підприємства зобов'язані одержувати спеціальні дозволи (ліцензії).
У процесі комерційної діяльності закон зобов'язує підприємства:
- виконувати господарські зобов'язання, обумовлені державними контрактами та державними замовленнями, іншими договорами;
- забезпечувати необхідну якість продукції, робіт, послуг;
- вести бухгалтерський облік (самостійні бухгалтерські баланси) своєї роботи, надавати органам державної статистики передбачену законом звітність;
- своєчасно подавати податковим органам декларації про свої доходи, інші податкові документи, сплачувати податки, інші обов'язкові платежі;
- не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольного законодавства, прав та інтересів споживачів, будь-яких інших осіб. Суб'єкти комерційної діяльності мають також обов'язки, передбачені природоохоронним законодавством. Стаття 4 Закону "Про підприємництво" та ст. 31 Закону "Про підприємства в Україні" зобов'язують їх:
- раціонально використовувати природні ресурси;
- охороняти навколишнє середовище від забруднення, іншого шкідливого впливу;
- своїм коштом відшкодовувати витрати на відновлення та охорону природних ресурсів тощо.
За порушення своїх обов'язків підприємство несе майнову та іншу відповідальність, встановлену законом, а також передбачену договорами.
ГЛАВА V. Органи, які здійснюють державний
контроль за комерційною діяльностю в Україні
У відповідності зі статтею 32 Закону "Про підприємства в Україні" контроль за окремими сторонами діяльності підприємств здійснюють державні податкові адміністрації, державна контрольно-ревізійна служба, державні органи, на які покладений нагляд за безпекою виробництва і купа, протипожежною й екологічною безпекою, інші органи.
Аналіз діючого законодавства дозволяє віднести до числа останніх наступні органи:
1) міліції;
2) державного пожежного нагляду;
3) митні;
4) державного санітарного нагляду;
5) державного ветеринарного нагляду;
6) державної служби по карантині рослин;
7) Міністерства охорони навколишньої природного середовища і ядерної безпеки;
8) Фонду соціального страхування;
9) Пенсійного фонду;
10) державної статистики;
11) Державного комітету з захисту прав споживачів;
12) державного контролю за цінами;
13) інспекції державного архітектурно-будівельного контролю;
14) Державного комітету України по стандартизації, метрології і сертифікації;
15) Державного комітету України з питань розвитку підприємництва;
16) фінансові;
17) Міністерства охорони здоров'я України;
18) Міністерства праці України;
19) Антимонопольного комітету України;
20) Національного банку України;
21) деякі інші органи, а також виконавчі комітети місцевих Рад.
Крім цього, держава дозволяє здійснювати контроль за комерційною діяльністю і недержавними органами, наприклад, суспільній пожежній охороні й ін.
Органи, що контролюють окремі сторони діяльності комерційного підприємства, здійснюють повноваження в границях своєї компетенції.
Підприємство має право не виконувати вимог зазначених органів, якщо ці вимоги виходять за границі їхніх повноважень. Підприємство має право на одержання інформації про результати інспектування і перевірок протягом 30 днів з їхнього початку. Дії посадових осіб, що здійснювали інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені власником (керівником) підприємства в порядку, установленому законодавством України. Ці положення містяться в статті 32 Закону "Про підприємства в Україні".
Повноваження окремих державних органів по контролі (нагляду) за комерційною діяльністю визначаються спеціальними актами законодавства України.
Так, відповідно до Закону "Про міліцію"1, міліція зобов'язана, зокрема:
– виявляти, запобігати, припиняти і розкривати злочину, у тому числі господарські, приймати з цією метою оперативно-розшукові і профілактичні міри;
– припиняти адміністративні правопорушення і здійснювати ведення справ по них;
– забезпечувати виконання загальнообов'язкових для всіх рішень місцевих Рад народних депутатів, прийнятих ними в межах своєї компетенції, з питань правил торгівлі;
– забезпечувати суспільний порядок під час проведення масових заходів комерційного характеру й ін.
Для виконання зазначених обов'язків міліція наділена відповідними правами, наприклад:
– викликати громадян і посадових осіб по справах про злочини й у зв'язку зі знаходиться в її виробництві матеріалами;
– складати протоколи про адміністративні правопорушення, застосовувати міри забезпечення виробництва по справах про адміністративні правопорушення;
– у випадках, передбачених КпАП, накладати адміністративні стягнення;
– проводити в порядку виробництва дізнання і з доручення слідчих органів по кримінальних справах обшуки, виїмки, допити і слідчі дії;
– входити безперешкодно в будь-який час доби на територію й у приміщення підприємств і оглядати їх з метою припинення злочинів і в деяких інших випадках;
– одержувати безперешкодно і безкоштовно від підприємств на письмовий запит зведення, необхідні по справах про злочини й у зв'язку з матеріалами про правопорушення, що знаходяться у виробництві міліції;
– анулювати видане підприємству дозвіл на придбання, збереження і використання зброї, інших предметів і речовин при невиконанні ними встановлених правил чи користування звертання з ними або при недоцільності чи подальшого збереження; опечатувати склади, бази і сховища, магазини, що торгують зброєю і боєприпасами, до усунення порушень відповідних правил;
– оглядати за участю адміністрації підприємств приміщення, де знаходяться зброю, боєприпаси, вибухові, наркотичні і сильнодіючі хімічні, отрутні і радіоактивні матеріали, з метою перевірки дотримання правил звертання з ними;
– вилучати в громадян і посадових осіб предмети і речі, заборонені чи обмежені в обороті;
– проводити за участю адміністрації підприємств огляд виробничих, складських і інших службових приміщень і територій з метою перевірки охорони державного і колективного майна, дотримання правил продажу товарів і надання послуг населенню;
– жадати від матеріально-відповідальних і посадових осіб підприємств зведення і пояснення по фактах порушення законодавства, проведення документальних і натуральних. перевірок, інвентаризацій і ревізій виробничої і фінансово-господарської діяльності; запитувати і при необхідності вилучати документи, зразки сировини і продукції, опечатувати каси, приміщення і місця збереження документів, грошей і товарно-матеріальних цінностей.
Найбільше відношення до контролю міліції за торговою діяльністю мають органи Державної служби боротьби з економічною злочинністю, що структурно входять у систему МВС України1.
У жовтні 1994 року в складі МВС України були створені також Управління по боротьбі з карним прихованням доходів від оподатковування і його підрозділу. Їхньою основною задачею є сприяння державним органам у забезпеченні надходження в бюджет і бюджетні цільові фонди всіх податків і обов'язкових платежів.
Державний пожежний нагляд за станом пожежної безпеки на об'єктах незалежно від форм власності здійснюється державною пожежною охороною.
Відповідно до статті 7 Закону України "Про пожежну безпеку"2 на об'єктах приватної власності органи державного пожежного нагляду контролюють лише умови безпеки людей на випадок пожежі, а також рішення питань пожежної безпеки, що стосуються прав і інтересів інших юридичних осіб і громадян.
Державна пожежна охорона:
– організує по договорах пожежно-технічне обслуговування підприємств;
– здійснює державний нагляд за виконанням підприємствами, громадянами законодавства з питань пожежної безпеки;
– забороняє продаж (постачання) юридичним особам і громадянам пожежної техніки і протипожежного устаткування, не минулих сертифікаційних іспиті і не відповідають вимогах стандартів;
– надає платні послуги протипожежного призначення і т.п.
У зв'язку з виконанням своїх задач державні інспектори пожежного нагляду мають, зокрема, право:
– проводити в будь-який час у присутності чи власника його представника пожежно-технічні обстеження і перевірки підприємств, незалежно від форми власності;
– одержувати від власника необхідні пояснення, матеріали й інформацію;
– у випадку порушення правил пожежної безпеки, що створює погрозу виникнення чи пожежі перешкоджає його гасінню й евакуації людей, а також у випадках випуску вогненебезпечної продукції, систем і засобів протипожежного захисту з відхиленням від чи стандартів технічних умові й у випадку їхньої відсутності чи припиняти забороняти роботу підприємств, окремих виробництв, виробничих ділянок і т.д.;