Девіантна поведінка
Напевне, найпершою письмовою згадкою про суїцид, яка дійшла до нас із сивої давнини, є стародавньоєгипетський твір "Суперечка людини зі своєю душею". Він належить до епохи Стародавнього царства (XXI ст. до н. є.) і був написаний невідомим автором в часи докорінної перебудови суспільного порядку і моралі. Весь твір пронизаний відчуттям замкнутості і покинутості, людина почуває себе самотньою у суспільстві: "Мені смерть видається нині зціленням хворого, виходом з полону страждань. Мені смерть видається нині благотворним мирром, сидінням у тіні вітрила, наповненого вітром. Мені смерть видається нині лотоса пахощами, безтурботністю на березі сп 'япіння. Мені смерть видається нині неба проясненням, осягненням істини прихованої. Мені смерть видається нині домівкою рідною після довгих років ув'язнення". Той факт, що твір записаний і зберігся аж до наших днів, свідчить, що він мав уже на той час важливе художнє значення, а також і про те, що, в епоху Стародавнього Царства ставлення влади і громадськості до самогубства були досить толерантні.
У традиційних примітивних культурах смерть оцінювалась як "погана" або "хороша". Самогубство логічно пов'язувалося з поганою смертю. За народними віруваннями і переказами народів Африки, Азії та Південної Америки, що знаходилися на родо-племінному етапі розвитку, самогубці перетворювалися на маленьких злих духів і погано впливали на тих, хто залишився жити, зокрема на своїх родичів.
Греко-римська культура ставилася до суїциду неоднозначно. Він тісно пов'язувався у греків і римлян із розумінням свободи, яка була однією з головних ідей їхньої філософії. З одного боку, самознищення засуджувалося. Наприклад, Сократ вважав, що самогубство неприпустиме, тому що житгя людини належить богам; Платон зауважував, Що розум дається людині для того, щоб мати мужність жити навіть життям, сповненим страждань; а Аристотель стверджував, що вбиваючи себе, людина переступає закон і тому винна перед собою як перед громадянином і перед державою. В Афінах руку самогубці відрубували і хоронили окремо. З іншого боку, Епікур та його учні вважали суїцид можливим і у певних випадках бажаним. За переказами, Діоген Синопський закінчив життя самогубством, затримавши і зупинивши дихання. У Римі самогубство застосовувалося як міра покарання за певні злочини. Так засуджений імператором Нероном до самогубства Сенека перерізав собі судини на гомілках. Поки точилася кров, він диктував писарям те, що не встиг записати сам. Між іншим, сам Сенека так розмірковував про самогубство у «Листах до Люцилія»: «Мудрець повинен жити стільки, скільки належить, а не стільки, скільки він може. В житті ми повинні дослухатися до думки інших людей; в смерті - лише до своєї власної. Живий перебуває під владою долі, той, хто не боїться смерті, - уникнув її влади. Великий той, хто не лише вирішив покінчити з життям, але й зумів знайти смерть». Петроній, автор знаменитого «Сатирикона», перерізав собі судини на вечірці з друзями. Слабнучи від втрати крові, він попросив тимчасово перев'язати собі судини, щоб востаннє отримати насолоду від сну. Прокинувшись, він зірвав пов'язки, щоб померти. Римляни навіть ідеалізували самогубство - воно сприймалося як прояв витонченості. Тацит у одному зі своїх творів („Аннали") пише, що за часів імператора Клавдія свобода полягала лише у виборі способу своєї смерті. А за часів Марка Антонія існувала академія -синапофименон - члени якої по черзі позбавляли себе життя, вигадуючи приємні способи самогубства.
Стародавні іудеї - маленький кочівний народ - не могли дозволити собі розкоші втрачати людей. Уже перші рядки Книги Буття говорять про те, що життя є благо, людина повинна цінувати його і ніколи не впадати у відчай, оскільки за всім стоїть Бог. Людина ж - не суперник, а партнер Бога у процесі життєтворення. У такому контексті самогубство виглядає як перепона, як відмова від можливості творення життя. Священні книги іудеїв містять лише декілька спогадів про самогубство: у випадку полону ворогом чи мучеництва.
Сучасний іудаїзм із розумінням і співчуттям ставиться до тих, хто позбавляє себе життя. Суїцидентам надаються всі права і здійснюються всі обряди, які зазвичай передбачені для вшанування померлих. Завдяки цьому родичів позбавляють подальшого безчестя. Ті, хто здійснив самогубство, вважаються емоційно пригніченими людьми, які не можуть відповідати за свої вчинки.
У Стародавній Індії суїцид сприймався як спосіб «звільнення» від ланцюга народжень (карми) і злиття зі світом Брахми (основою світобудови). Оптимальним варіантом суїциду була повільна і поступова смерть, яка очищає від гріхів. Поряд з цим відомо багато трактатів і законів, де засуджувалася аутоагресія і рекомендувалися способи боротьби з нею.
В ісламі самогубство оцінюється як найбільший гріх і забороняється Кораном, однак самогубства в ім'я вітчизни і Алаха часто визнаються за героїчні вчинки.
На Русі самогубців хоронили за старим язичницьким обрядом окремо від інших, нерідко пробивши груди осиковим колом для профілактики від «нечисті». Цей звичай зберігся і після прийняття християнства, зустрічаючись у деяких українських селах і сьогодні.
Є підстави вважати, що у християнстві однозначне ставлення до суїциду сформувалося не відразу. Першим з отців церкви його публічно засудив Блаженний Августин у IV ct. Інший відомий поборник християнства Фома Аквінський писав, що самогубство - це великий гріх стосовно себе, суспільства і Бога; це гріх стосовно своєї душі, тому що вона позбавляється можливості покаятися. У Біблії найбільш чітко щодо самогубства висловлюється апостол Павло: „Хіба ви не знаєте, що ви храм Божий... Якщо хтось розорить храм Божий, того покарає Бог, бо храм Божий святий, а цей храм - ви". Видатний російський мислитель Микола Бердяев у психологічному етюді "Про самогубство" зазначає: «Можна співчувати самогубцеві, але не можна співчувати самогубству». Будучи істинним християнином, він оцінює суїцид як насильство не лише над життям, але й над смертю, оскільки тут немає вільного прийняття смерті в час, коли вона посилається творцем; тому це неповага до таїни смерті, яка є такою ж великою, як і таїна життя - це гріховне ставлення до життя і до смерті. Крім того, самогубство прямо протилежне Хресту Іісуса - це відмова від Хреста. Адже сенс життя християнина - страждання - Хрест: "Візьми свій хрест і йди за мною". Також самогубство за своєю природою є запереченням трьох найвищих християнських чеснот - Віри, Надії та Любові. Самогубець втратив віру і в Бога, і в людей. Він втратив надію і підкорився тузі, зневірі - а це найбільший гріх. Він не має любові, бо не думає про ближніх.
З часом, зокрема і під сильним впливом релігійних традицій, суспільство почало вороже ставитися до самогубства. Деякі мислителі оцінювали цей вчинок навіть як вияв людиною презирства і неповаги до всього людства. Наприклад, І.Кант писав: „Самогубство є образою людства". Релігійні заборони позначалися на кримінальних і громадянських кодексах деяких держав. Так, в Англії та багатьох інших країнах самогубство довгий час вважалося кримінальним злочином. Тих, хто намагався здійснити суїцид, чекало ув'язнення. Такі санкції нібито мали слугувати засобом залякування потенційних самовбивць. Однак вони були не спроможні запобігти скоєнню цього фатального вчинку навіть після звільнення суїцидента із ув'язнення.
Наведемо ще декілька суперечливих думок видатних представників європейської культури щодо самогубства. Німецький філософ А.Камю писав, що є лише одна насправді серйозна проблема - проблема самогубства. Вирішити, чи варте життя того, щоб його прожити, - означає відповісти на фундаментальне питання філософії. Самогубство - один зі способів боротьби з абсурдом буття, один з методів пізнання світу.
А.Шопенгауер фактично закликав до світового самогубства, згасання світової волі до життя, яке лише породжує муки і страждання, до небуття, нірвани (він близький до буддизму).
А чи справді варто жити життям, сповненим страждань?.. Напевне, це питання одним з перших постає перед людиною, яка починає задумуватися над тим, як перервати потік нестерпних переживань. Достоевський пише в "Записках из подполья", що страждання - це єдина причина свідомості. Звільнення від свідомості є звільненням від страждань. Це звільнення хтось знаходить в алкоголі, хтось в наркотиках. А хтось... Однак існує й інша думка - думка про те, що страждання має сенс - її висловлюють і Бердяев, і Ніцше, і Франкл. Бердяев зазначає, що людина може пережити багато страждань - сил у неї більше, ніж вона здогадується. Але їй важко переживати страждання, які не мають сенсу. Страждання, мета і сенс якого усвідомлені - це вже зовсім інше страждання. За Франклом, жодне самогубство не може бути виправданим морально, оскільки воно позбавляє людину можливості розвиватися і спокутувати ті страждання, які вона спричинила іншим. Але сенсу життя не можна навчитися - його можна лише знайти. Унікальний, індивідуалізований, він лежить десь поза одиничним життям людини. Завдання психолога - допомогти людині знайти свій сенс життя.
2. ПОНЯТТЯ ПРО АУТОАГРЕСИВНУ І СУЇЦИДАЛЬНУ ПОВЕДІНКУ ТА ЇЇ ВИДИ
Аутоагрессивна поведінка на відміну від агресивної спрямована на спричинення шкоди самій людині, а не її оточенню (хоча існує інфантильний різновид аутоагресії, що поєднується з бажанням зашкодити і близькому оточенню). Домінуючим видом аутоагресії є фізична агресія, хоча можна говорити і про аутоагресію наприклад, у вигляді вербальної зневажливої поведінки, коли люди говорить про себе у принизливій формі і подає себе у невигідному світлі, називаючи себе лайливими словами і порівнюючи себе з «нікчемною» істотою.
Аутоагресивна (грец. autos - сам і лат. agressio -напад) поведінка - специфічна форма особистісної активності, спрямована на завдання шкоди своєму соматичному здоров'ю.
Розрізняють такі види аутоагресивної поведінки:
суїцидальна поведінка - усвідомлені цілеспрямовані дії, метою яких є позбавлення себе життя;
суїцидальні еквіваленти - неусвідомлені дії та зумисні вчинки, які призводять до фізичного/психічного саморуйнування або самознищення, хоча на це не розраховані;
несуїцидальна аутоагресивна поведінка - різні форми навмисних самоушкоджень, метою яких не є добровільна смерть, або реалізація яких безпечна для життя.
Отже, суїцид (самогубство) є крайнім проявом аутоагресивної поведінки.
Суїцид (лат. sui - себе і caedere -розуміють вбивати) - навмисне самоушкодження зі смертельним фіналом. Замах людини на власне життя кваліфікують як самогубство за умови, що вона усвідомлює значення своїх дій і керує ними. У всіх інших випадках здійснення людиною дій, які завдають шкоди її психічному чи фізичному здоров'ю, кваліфікується як аутоагресивна поведінка/нещасний випадок.
Поряд і суїцидом існують і такі поняття, як суїцидальні тенденції або суїцидальна поведінка.
Суїцидальні тенденції або суїцидальна поведінка - це думки про самогубство, бажання і наміри вбити себе, суїцидальні мотиви, відповідні емоційні переживання (туга, безнадія, тривога, почуття провини), а також конкретні вчинки, спрямовані на заподіяння собі смерті.
Внутрішніми формами суїцидальної поведінки є:
Суїцидальні думки - міркування суб'єкта про відсутність цінності і сенсу життя, обґрунтування доцільності власної смерті, обмірковування способів і засобів самогубства.
Суїцидальні задуми - мисленнєві операції, в яких формується суїцидальний намір, обирається спосіб, визначаються засоби, час скоєння самогубства.
Суїцидальний намір - утворений із задумів і вольового рішення мотиваційний феномен, який пов'язує внутрішньо-психічну і зовнішньо-дієву складові вчинку самогубства.
Зовнішніми формами суїцидальної поведінки є:
Завершений суїцид - цілеспрямований вчинок самогубства, який мав летальний фінал.
Суїцидальна спроба (парасуїцид) - цілеспрямоване оперування засобами самогубства, яке внаслідок певних обставин не завершується смертю.
Видатний російський психіатр і патопсихолог О.Є.Лічко пропонує таку класифікацію суїцидальної поведінки:
1. Демонстративна суїцидальна поведінка. Це розігрування театральних сцен із зображенням спроб самогубства без усякого наміру справді покінчити із собою, іноді з розрахунком, що вчасно врятують. Усі дії починаються з метою залучити чи повернути втрачену до себе увагу, розжалобити, викликати співчуття, позбутися від неприємностей, що загрожують, чи, нарешті, щоб покарати кривдника, звернувши на нього обурення оточуючих, чи завдавати йому серйозних неприємностей.
Потрібно враховувати, що демонстративні за задумом дії внаслідок необережності, неправильного розрахунку чи інших випадків можуть обернутися фатальними наслідками. Оцінка вчинку як демонстративного вимагає ретельного аналізу всіх обставин. Більшість спеціалістів зазначають, що подібна оцінка підліткового суїциду неприпустима.
2. Афективна суїцидальна поведінка. Сюди відносяться суїцидальні спроби, здійснені на висоті афекту, який триває лише хвилини, але іноді через напруженість ситуації може розтягуватися на години. У певний момент тут виникає думка піти з життя чи припускається така можливість.
3. Істинна суїцидальна поведінка. Тут має місце обміркований, нерідко поступово виношений намір покінчити із собою. Поведінка будується так, щоб суїцидальна спроба, була ефективною, щоб суїцидальним діям «не перешкодили».
У залишених записках, зазвичай, звучать ідеї самозвинувачення, записки більш адресовані самому собі, ніж іншим, чи призначені для того, щоб виправдати близьких.
Розрізняють (Durkheim) три типи суїцидальної поведінки:
1) «аномічне», пов'язане із кризовими життєвими ситуаціями і особистими трагедіями;
2) «альтруїстичне», що скоюєтсья заради блага інших людей
3) «егоїстичне», обумовлене конфліктом, що формується через неприйнятність для конкретного індивіда соціальних вимог, норм поведінки, нав'язуваних йому суспільством.
Аномічна суїцидальна поведінка найчастіше є реакцією психічно здорової особистості на нездоланні життєві труднощі і події, що призвели до виникнення глибокої фрустрації. Сам по собі суїцидальний акт не може вказувати на наявність або відсутність у людини психічних розладів. Даний вид поведінки слід розглядати як спосіб психологічного реагування, обраний людиною залежно від цінності і значущості події, що відбулася. Реагування може бути адекватним до умов важкого і надзвичайно важливого подразника - події, подолання якої викликає труднощі і є неможливим для особистості через етичні установки чи інші причини. Реагуванням може бути і неадекватним, коли суїцидальна реакція є не відповідною до стимулу.
У психології девіантної поведінки найбільш часто аномічні суїцидальні спроби чинять люди із хронічними соматичними захворюваннями, що супроводжуються вираженим больовим синдромом. Такі суїциди переважно зустрічаються в онкологічній клініці під час діагностики раку. Вони можуть бути розцінені і як адекватні, і як неадекватні в залежності від ряду причин, хоча діагностика злоякісного новоутворення вже є важкою і об'єктивною психічною травмою. Розрізнення адекватного і неадекватного реагування відбувається на основі того, як людина оцінює власний стан: чи перебільшує його важкість, чи навпаки недооцінює його, чи є активною під час проведення терапевтичних заходів, спрямованих на подолання симптоматики і поновлення соматичного здоров'я, активність в реабілітаційних заходах.
Втім найважливішим є реалістичність оцінки стану власного здоров'я на підставі медичних критеріїв. Так, якщо дві жінки скоюють суїцидальні спроби вслід за повідомленням їм в одному випадку про виявлений рак молочної залози I-II стадії, в іншому - прямої кишки III-IV стадії, то можна стверджувати, що їх психічні реакції носять різний характер адекватності. Різна оцінка адекватності суїцидальної поведінки у наведених випадках грунтується на реалістичності прогнозу: ймовірність летального результату через рак молочної залози I-II стадії є значно меншою порівнянюючи із раком прямої кишки III-IV стадії. Отже, в першому випадку «рівень адекватності» буде нижчим, ніж в другому.
Аномічний тип суїцидальної поведінки можливий і в тих випадках, коли життя ставить перед людиною світоглядну або етичну проблему вибору вчинку, який вона не у змозі собі дозволити, обираючи як наслідок ухід з життя. Поставлена в умови вибору аморального вчинку або дії, що є несприйнятливою через естетичні пріоритети, людина може позбавити себе життя. Значною мірою це залежить від особистих якостей індивіда, ситуації, а також її психічного стану в конкретний період часу.
Альтруїстичний тип суїцидальної поведінки також грунтується на особистісній структурі особистості, коли благо інших людей, суспільства і держави є для неї вищим за власний добробут і навіть життя. Даний тип суїциду зустрічається у людей, що орієнтовані на високі ідеї і живуть суспільними інтересами, не розглядаючи власне життя відокремлено від навколишніх людей і суспільства. Альтруїстичні суїциди скоюються як психічно здоровими, що усвідомлюють реальне значення цього вчинку, так і психічно хворими особами, що знаходяться, наприклад, в стані релігійного збудження або що йдуть з життя заради загального блага.
Егоїстичний тип суїцидального поведінки виникає як відповідь на завищені вимоги з боку оточуючих, що пред'являються до поведінки індивіда. Такою людиною реалістичні нормативи і примус вибору відповідного типу поведінки сприймається як загроза самостійності і екзистенційності. Вона ухвалює рішення про розставання із життям через неспроможність існувати в умовах тиску і контролю з боку близьких і суспільства загалом. Суїцидальна поведінка в даному випадку є наслідком позиції по відношенню до навколишнього світу. Нерідко вона зустрічається в особистостей із патологією характеру (акцентуацією і розладами особистості), що відчувають самотність, відчуженість, нерозуміння і власну непотрібність.
Можливими також є індивідуальна, групова і масова форми самогубств. При індивідуальній істотна роль відводиться індивідуально-психологічним особливостям людини і критеріям ситуації. В межах групових і масових самогубств домінуючим стає тиск оточення і ситуації, тоді як індивідуальні особливості і якості людини відходять на другий план. Цілеспрямований або нецілеспрямований тиск з боку оточуючих на індивіда призводить до того, що він вибирає суїцидальну поведінку за принципом наслідування і відповідності вимогам референтної групи.
3. МОТИВАЦІЯ СУЇЦИДАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ
Суїцидальна поведінка завжди полімотивована. І це передбачає ірархію мотивів. Часто важко визначитися які саме мотиви стали вирішальними при здійсненні того чи іншого суїцидального акту. Однак фахівці вважають, що всі можливі мотиви врешті можна звести до п'яти основних, які ппонують розглядати як провідні мотиви суїцидальної поведінки. За класифікацією В.А.Тихоненко виділяють такі типи провідних мотивів:
протест,
заклик до співчуття,
уникнення душевних чи фізичних страждань,
самопокарання,
відмова (капітуляція).
Той чи інший тип суїцидальної поведінки проявляється залежно від віку, типу особистості, від ситуації, що спровокувала суїцид. У 18-30 років переважають протестні чи закличні форми, після 45 років - уникнення, самопокарання і вімови.
Протестна і заклична суїцидальна поведінка частіше зустрічається в осіб з інфантильним складом особистості, яким притаманні егоценризм, негативізм, емоційна нестійкість.
Суїцидальна поведінка типу відмови і уникнення пов'язана із втратою особистісного сенсу свого існування і неможливістю виконувати колишні, значущі ролі, з почуттям самотності.
Мотиви самопокарання майже завжди виникають на тлі сильно вираженого почуття провини перед ким-небудь.
Мотив відмови часто характерний для досить зрілих, глибоких особистостей і може виражати ще й філософське песимістичне ставлення до світу в цілому, коли світ - зло, а відмова від буття у ньому - благо: «На твой безумный мир ответ один: отказ!» (М.Цвєтаєва).
Один із названих мотивів суїциду виступає провідним, інші можуть до нього приєднатися. В одій парі найчастіше виступають мотиви заклику і протесту, а також уникнення страждань і самопокарання.
Система мотивів суїцидальної поведінки завжди перебуває у напруженій динаміці - це боротьба з непередбачуваними наслідками. Навіть якщо мова йде про суїцид, здійснений не в стані гострого афекту, останні кілька хвилин людина діє ніби автоматично, в стані звуженої свідомості, і нерідко це супровджується ретроградною амнезією.
Існує ще одна класифікація суїцидальних мотивів, за якою вони поділяються на інтерперсональні та інтраперсональні. Ця класифікація названа її авторами «ключем до розуміння суїциду».
Інтерперсональні мотивації виникають у тих випадках, коли через суїцидальну поведінку людина намагається викликати певні дії з боку іншої особи/осіб, чи викликати зміну ставлення інших, чи перше й друге одночасно. Тобто суїцидальна поведінка виступає як спосіб впливу, перконання, примусу, маніпулювання, домінування, стимулювання чи відновлення стосунків. Ця інша особа найчастіше належить до найближчого оточення суїцидента. Інтерперсональні мотивації зустрічаються в осіб будь-якого віку, але переважають у молодому і середньому віці.
Інтраперсональні мотивації частіше зустрічаються у похилому віці, у тих випадках, коли зв'язок з іншими людьми вже порушений. Суїцидальні дії виражають, насамперед, внутрішні стреси і спрямовані на забезпечення внутрішніх потреб. Важливим фактором є необхідність підтримати "психологічну цілісність" чи самоповагу, концепцію "Я", використовуючи для цього будь-які засоби, аж до самознищення.
Мета суїцидальної поведінки
Метою суїцидальної поведінки завжди є заподіяння собі смерті. Часто істинною метою може бути зміна ставлення оточуючих до себе чи привернення уваги до себе або до певної проблеми. Відповідно, різняться й мотиви такої поведінки. Якщо проаналізувати наведені вище провідні мотиви самогубства, то стане очевидно, що ймовірність смерті як кінцевої мети зростає від першого до останнього мотиву, а отже, зростає небезпека летального виходу спроби.
При домінуванні мотивів "заклик" і "протест" метою самогубства є звернення уваги оточуючих і зміна їхнього ставлення до себе чи певної проблеми. Смерть використовується як засіб впливу на інших людей.
При домінуванні мотиву «уикнення страждання» етою суїцидента є, насамперед, відпочинок, позбавлення болю; йому хочеться заснути й прокинутися тільки тоді, коли біль пройде, і конфлікт вирішиться самі по собі. Ймовірність летального виходу при такому мотиві суїциду не дуже висока, хоча дещо вища, ніж за попередніх видів мотивів. Мотив уникнення страждання називають ще "парасуїцидальною паузою".
За мотивом самопокарання стоїть потреба спокутувати провину, покарати себе як винного, злочинця. Цей мотив пов'язаний з підсвідомим бажанням бути вбитим (за К.Меннінгером). Імовірність летального виходу мотивованої в такий спосіб спроби дуже висока. Смерть розглядається як гідний спосіб отримати прощення.
Мотив відмова грутується на бажанні померти, перервати існування, яке втратило сенс. У такому випадку сенсу набуває смерть як більш приваблива, відмінна від попереднього стану альтернатива. Коли смерть стає єдиною метою самогубці, летальність такого суїциду дуже висока.
Визначення бажання суїцидентом власної смерті відіграє найважливішу роль у проблемі психологічного сенсу суїциду. Психологічний чи особистісний сенс суїциду є глибинним аспектом аутодеструктивної поведінки. Його аналіз дає відповідь на питання "для чого?". Провідні суїцидологи вважають, що самогубство і спроба самогубства - два принципово різних види дій, тобто завершений суїцид -це не просто перебільшена форма суїцидальної спроби, а спроба самогубства, як правило, не аналог лише випадково невдалого суїциду. При завершеному суїциді агресія спрямована проти власного "Я"; при замахові вона змінює траєкторію і спрямовується назовні, що зумовлює основну мету замаху - апеляцію до необхідності зміни стосунків. На користь такого погляду виступає те, що, за деякими дослідженнями, в контингенті завершених суїцидів переважають психічно хворі, тоді як серед пацієнтів з суїцидальними спробами переважають особи з межовими розладами і психічно здорові люди з ситуаційними реакціями на момент здійснення спроби.
Психологічний сенс суїциду розкривається саме через співвідношення мотиву й мети суїцидальної поведінки. Майже в кожному випадку суїциду в осіб, котрі не страждають психічними захворюваннями, відсутнє істинне бажання смерті. Клініцисти-дослідники говорять про це так: "Типова риса суїцидальної поведінки полягає в тому, що самогубець не думає, що смерть не можна переграти". Іншою загальною рисою психологічного сенсу суїцидальної поведінки є його складна структура, неоднозначне, різноманітне смислове навантаження.
4. ЧИННИКИ СУЇЦИДАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ
Суїцидальна поведінка формується під впливом особливого збігу великої кількості об'єктивних і суб'єктивних чинників. Серед них виділяють нейробіологічні, особистісні, демографічні, соціальні, економічні, ситуаційні.
Нейробіологічні чинники суїцидальної поведінки
Психопатологічною основою суїциду є схильність до депресії і втрата контролю над депресивними імпульсами. Безумовно, ці прояви визначаються взаємодією багатьох медіаторних біохімічних механізмів мозку. Одним з медіаторів – речовиною-провідником нервових імпульсів - є серотонін. Існує багато досліджень, які доводять, що для самогубців властивий низький рівень серотоніну в стовбурних структурах мозку; низький рівень серотоніну в крові також корелює з проявами агресії, насильства та зі станом важкої депресії. За даними зарубіжних науковців, 40% людей із пониженим рівнем серотоніну в стовбурних структурах мозку намагалися здійснити самогубство; а серед досліджуваних з високим рівнем серотоніну намагалися покінчити з собою лише 15%.
Серотонінергічна система має відношення до формування різних типів соціальної поведінки (харчової, статевої, агресивної). Однією з основних функцій серотоніну як медіатора виступає блокування патологічних резистентних нервових імпульсів зокрема у тих ділянках кори, які відповідають за мотивацію, в тому числі й агресивних імпульсів. Науковцями було виявлено, що активність серотоніну нижча в агресивних чоловіків, ніж у неагресивних; і що активність серотоніну нижча в тих, хто здійснює такі агресивні вчинки, як підпалювання чи вбивство.
Отож, дефіцит або низька активність серотоніну чи порушення його транспорту, обміну, утилізації чи підвищений рівень речовин-антагоністів унеможливлюють вчасне і якісне блокування патологічного збудження, яке стає біологічним механізмом суїцидальності.
Формуванню суїцидальності передує також період підвищеної функціональної активності дофамінергічної та катехоламінергічної систем, що може призвести до їхнього виснаження і сприяти подальшому розвиткові депресії. Така реакція відображає і вплив факторів середовища, тоді як стан серотонінової системи генетично зумовлений і відображає індивідуальне тло, на яке накладається середовищний вплив.
Визнається також зв'язок між станом гіпоталамо-гіпофізарно-кортикоїдної системи і схильністю до самогубства. Ця система опосередковує стресові стимули і створює певне тло для формування суїцидності. Більшість авторів вважає, що зміна рівня холестерола в цілісній крові впливає на поведінку і настрій людини, причому ризик суїциду підвищується при низьких показниках рівня холестерола.
Тобто, суїцид з біохімічних позицій справедливо розглядати як трьохкомпонентну систему:
моноамінергічна медіація і гіпоталамо-гіпофізарно-кортикоїдна систама як шлях термінової реалізації стресового напруження і пов'язаного з ним збудження і занепокоєня;
серотонінергічна система як механізм контролю агресивних імпульсів і формування депресії;
імунна система і ліпідний обмін як "системний контекст", здатний підсилювати патохімічний патерн мозку, на тлі якого й виникають нейробіологічні порушення.
Генетичні чинники суїцидальної поведінки
Однозначно можна говорити про наявність такого феномену, як соціальне наслідування саморуйнівної поведінки. Щодо генетичної спадковості можна сказати, що існують генетично успадковані задатки, які під дією сприятливих чинників можуть розвинутися у суїцидальні тенденції. Зокрема, генетично зумовлені зміни в системах, про які йшлося вище, можуть бути причиною гіперреакції їхніх ланок і формування несприятливих сполучень таких рис, як агресивність, імпульсивність, низька стресостійкість, депресія, акцентуйована циклоїдність, ангедонія (втрата відчуття насолоди, радості). Ці, закладені в генетичну програму риси поведінки з часом деформуються внаслідок тих чи інших порушень гормонального балансу, під впливом зовнішнього середовища, хімічних чинників залежності, при стресових ситуаціях і кризових станах. Наслідком чого може бути стійка суїцидальність.
Ряд фактів свідчать на користь думки про генетичне успадкування суїцидальних тенденцій. Так, установлено, що у першого покоління нащадків суїцидентів частота спроб і завершеного суїциду в 4 рази вища. У ряду „батьки-діти" ймовірність успадкування суїцидальної поведінки складає 12 - 18%; в ряду сиблінгів - 10 - 15%. Усиновлені діти, в сімейному анамнезі яких був суїцид, потрапивши у „несуїцидальну сім'ю", проявляють саморуйнуючу поведінку у 6 разів частіше, ніж усиновлені діти, чиї біологічні батьки не здійснювали самогубств.
Соціальні чинники суїцидальної поведінки
Дослідники зібрали багато статистичних даних, що враховують конкретний соціальний контекст, в якому має місце суїцидальна поведінка. Наприклад виявлено, що рівень самогубств змінюється від країни до країни: Угорщина, Данія, Німеччина, Австрія і Японія мають дуже високий рівень самогубств - щорічно більше 20 людей на 100 тис. населення; а Мексика, Єгипет, Греція й Іспанія мають відносно низький рівень - до 5 чоловік на 100 тис. Ці національні розбіжності, як вважає Е.Шнейдман, можуть бути пояснені, зокрема, належністю до певних релігійних конфесій і відповідними релігійними переконаннями. У країнах, переважна кількість населення яких сповідує католицизм, іудаїзм чи іслам, спостерігається тенденція до більш низького рівня самогубств, ніж в країнах, де офіційною релігією є протестантизм. Однак з цього правила існують винятки: Австрія, більшість населення якої належить до римо-католицької церкви, має один із найвищих рівнів самогубств у світі. Ймовірніше, що на попередження самогубства більше впливає не стільки формальна належність до певної релігійної конфесії, скільки істинна індивідуальна набожність.
За різними оцінками експертів, кількість самогубств в Україні коливається в межах 20 - 42 випадків на 100 тисяч населення. Найвища смертність внаслідок суїциду зафіксована у регіонах, які найбільше постраждали від Чорнобильської катастрофи, а також у східних промислових областях України — Запорізькій, Луганській і Донецькій. Західні регіони оцінюються як більш благополучні щодо поширення самогубств. Дослідники вважають, що одним із визначальних факторів, котрий стримує західних українців