Роль релігії і власті у розвитку мистецтва Месопотамії
Мардук вважався головним богом Вавилона. Храм Мардука називався Е-саг-їл. Храмова башта – зикурат – послугувала основою для створення біблейської легенди про Вавилонську башту. Насправді вона називалася Е-темен-ан-кі («Будинок основи небес і землі») [4, с. 129; 5, с. 62; 17, с. 32].
Мардук був богом планети Юпітер і головним богом Вавилона, у зв'язку із чим він увібрав в себе ознаки і функції інших богів шумеро-аккадського пантеону. З часу піднесення Вавилона, з початку II тисячоліття до н.е., Мардук висувається на перше місце. Він ставиться на чолі сонму богів. Жерці вавилонських храмів складають міфи про першість Мардука над іншими богами. Вони намагаються створити щось, схоже на монотеїстичне вчення: існує тільки один бог Мардук, усі інші боги – це лише його різні прояви. У цьому тяжінні до монотеїзму відбилася політична централізація: вавилонські царі якраз прибрали до рук все Дворіччя і ставали наймогутнішими правителями Передньої Азії. Але спроба введення монотеїзму не вдалася, ймовірно, із-за опору жерців місцевих культів, і колишніх богів продовжували почитати [16, с. 18].
Даган за походженням – немесопотамське божество. Він увійшов до пантеону Вавилонії і Ассирії під час масового проникнення західних семітів до Месопотамії близько 2000 до н.е. Імена царів півночі Вавилонії династій Іссина Ішме-дагана («Даган почув») і Іддин-дагана («даний Даганом») свідчать про поширеність його культу у Вавилонії. Один із синів царя Ассирії Шамши-адада (сучасник Хаммурапі) був названий Ішме-даганом. Цей бог почитався також філістимлянами під ім'ям Дагон [17, с. 33; 23, с. 56].
Ерешкігаль в уявленні жителів Межиріччя була жорстокою і мстивою богинею підземного царства мертвих. Усмирити її міг тільки бог війни Нергал, який став її чоловіком [18, с. 84].
Країну померлих шумери називали Кур. Це притулок тіней померлих, блукаючих без усякої надії. Пекло – не безодня, куди ввергаються одні лише грішники, там зустрічаються хороші і погані люди, великі і нікчемні, благочестиві і нечестивці. Покірність і песимізм, якими пройняті картини пекла, є природним підсумком уявлень про роль і місце людини у навколишньому світі [17, с. 38].
Люди після смерті знаходили вічний притулок у похмурому царстві Ерешкігаль. Межею цього царства вважалася річка, через яку душі похоронених переправляв у царство мертвих спеціальний перевізник (душі непохоронених залишалися на землі і могли заподіяти немало бід людям). У «країні, звідки немає повернення» діють непорушні закони, обов'язкові як для людей, так і для богів. Життя і смерть, царство неба і землі і підземне царство мертвих – ці протилежності виразно протиставлялися у релігійній системі Дворіччя [17, с. 40; 18, с. 55].
У культурі шумерів вперше в історії чоловік зробив спробу морально подолати смерть, зрозуміти її як момент переходу у вічність. Шумерський рай не був призначений для людей. Це було місце, де могли перебувати тільки боги. Страх смерті, боязнь неминучого переходу у країну Ерешкігаль, – все це народжувало не тільки упокорювання і покірність, але і протест, тугу про іншу, кращу і більш гідну людини долю. Шумери розуміли, що вічне життя, яке є долею одних тільки богів, недосяжне для простих смертних, та все ж мріяли про безсмертя [16, с. 17].
Гільгамеш – міфічний правитель міста Урука і один з найпопулярніших героїв месопотамського фольклору, син богині Нінсун і демона. Його пригоди описані у довгій оповіді на дванадцяти табличках, деякі з яких повністю не збереглися [15, с. 142].
Красуня Іштар – богиня любові і родючості, найзначніша богиня шумеро-аккадського пантеону. Пізніше їй також були привласнені функції богині війни. Вона є цікавою фігурою у сонмі шумерських богинь. Її шумерське ім'я – Інанна («пані небес»), у аккадців її називали Ештар, у ассирійців – Істар. Вона – сестра бога сонця Шамаша і дочка бога Місяця Сина. Ототожнювалася з планетою Венера. Її символ – зірка в колі. Як й інші аналогічні жіночі божества родючості, Іштар виявляла і риси еротичної богині. Як богиня фізичної любові вона була покровителькою храмових блудниць. Її вважали також милосердною матір’ю, яка заступається за людей перед богами. В історії Месопотамії у різних містах її почитали під різними іменами. Одним з головних центрів культу Іштар було місто Урук. Як богиню війни Іштар часто зображували такою, що сидить на левові.
Бог Дамузі (також відомий під ім'ям Таммуз) був чоловічим доповненням богині Іштар. Це шумеро-аккадський бог рослинності. Його ім'я означає «дійсний син Апсу». Культ Дамузі був широко поширений у Середземномор'ї. Згідно міфам, що збереглися, Таммуз помер, зійшов у Світ мертвих, воскрес і піднявся на землю, а потім піднісся на небо. Під час його відсутності земля залишалася безплідною, а стада помирали. Із-за близькості цього бога зі світом природи, полями і тваринами його називали також «Пастухом». Дамузі – землеробське божество, і смерть і воскресіння його – це уособлення землеробського процесу. Присвячені Дамузі обряди, поза сумнівом, носять відбиток дуже стародавніх церемоній, пов'язаних з оплакуванням всього вмираючого в осінньо-зимовий період і того, що відроджується до життя весною [18, с. 56-58].
Громовержець Ішкур – бог грози і сильних вітрів – спочатку представляв ті ж сили, що і Нінгірсу, Нінурта або Забаба. Всі вони втілювали могутні сили природи (грім, грозу, дощ) і разом із тим протегували тваринництву, полюванню, землеробству, військовим походам – залежно від того, чим займалися їх шанувальники. Як божество грози Ішкур зазвичай зображувався з блискавкою у руці. Оскільки землеробство у Месопотамії було зрошуваним, Ішкур, який розпоряджався дощами і щорічними розливами, займав важливе місце у шумеро-аккадському пантеоні. Він і його дружина Шала особливо шанувався в Ассирії [9, с. 91; 18, с. 57].
Набу вважався богом планети Меркурій. Він син Мардука і божественний покровитель писарів. Його символом був «стиль» – очеретяний стрижень, що використався для нанесення клинописних значків на таблички з необпаленої глини для написання текстів. У старовавилонські часи він був відомий під ім'ям Набіум. Шанування його досягло найвищої точки у нововавилонській (халдейській) імперії. Імена Набопаласар (Набу-апла-ушур), Навуходоносор (Набу-кудуррі-ушур) і Набонід (Набу-наїд) містять ім'я бога Набу. Головним містом його культу була Борсиппа поблизу Вавилона, де знаходився його храм Е-зіда («Будинок твердості»). Його дружиною була богиня Ташметум [23, с. 128].
Шамаш – шумеро-аккадський бог сонця. З аккадського його ім'я означає «сонце». Шумерське ім'я бога – Уту. Шамаш щодня здійснював свій шлях зі східної гори у бік західної гори, а на ніч віддалявся у «внутрішності небес». Шамаш вважався джерелом світла і життя, а також богом справедливості, чиї промені висвічують у людині все зло. Головними центрами культу Шамаша і його дружини Айї були Ларса і Сиппар.
Нергал у шумеро-аккадському пантеоні був богом планети Марс і підземного миру. Його ім'я з шумерського означає «потужність великої обителі». Нергал сприйняв також функції Еррі, спочатку бога чуми. Згідно вавилонської міфології, Нергал зійшов у світ мертвих і відняв владу над ним у його цариці Ерешкігаль.
Нінгірсу – божество шумерського міста Лагаш. Багато з його атрибутів – ті ж, що у загальношумерського бога Нінурті. Він бог, що не терпить несправедливості. Його дружина – богиня Баба (або Бау) [18, с. 58].
Нінхурсаг – богиня-мати у шумерській міфології, відома також як Нінмах («Велика пані») і Нінту («Пані, що дає народження»). Під ім'ям Кі («Земля») вона спочатку була дружиною Ана. Від цієї божественної пари народилися всі боги. Згідно одному з міфів, Нінмах допомогла Енкі створити з глини першу людину. В іншому міфі вона прокляла Енкі за те, що він з'їв створені нею рослини, але потім розкаялася і вилікувала його від хвороб, які стали наслідком прокляття [14, с. 45-46; 18, с. 59].
Нінурта – шумерський бог урагану, а також війни і полювання. Його емблема – скіпетр, увінчаний двома левовими головами. Дружина його – богиня Гулу. Як бог війни Нінурта вельми шанувався в Ассирії. Його культ особливо процвітав у місті Кальху [9, с. 112].
Син – шумеро-аккадське божество Місяця. Його символ – півмісяць. Оскільки Місяць був пов'язаний з вимірюванням часу, він був відомий як «Пан місяця». Син вважався отцем Шамаша – бога сонця і Іштар – богині любові. Популярність бога Сина впродовж усієї історії Месопотамії засвідчена великою кількістю імен власних, елементом яких було його ім'я. Головним центром культу Сина було місто Ур [8, с. 65; 18, с. 59].
Функції шумерських богинь були схожі ще більше, чим у богів. Називаючись по-різному, богині, за суттю справи, представляли одну ідею – ідею матері-землі. Кожна з них була матір’ю богів, богинею врожаю і родючості, порадницею свого чоловіка, соправителькою і покровителькою міста, яке належало богові-чоловікові. Всі вони втілювали жіноче начало, міфологічним символом якого була Кі або Нінхурсаг. Нінліль, Нінту, Баба, Нінсун, Гештінанна, за суттю, не особливо відрізнялися від матері богів Кі. У деяких містах культ богині-покровительки був старший за культ бога-покровителя [14, с. 18; 17, с. 19].
Долю, точніше, суть або щось, що «детермінує долю», у шумерів називали «намтар»; так само звучало ім'я демона смерті – Намтар. Можливо, це він виносив рішення про смерть людини, якої не могли відмінити навіть боги [11, с. 63; 12, с. 99].
За все, що відбувалося на землі, треба було дякувати богам. Над кожним містом храми «здіймали руки» до небес, звідки боги стежили за своїми слугами. Богів потрібно було постійно благати про допомогу і сприяння. Звернення до богів приймало саму різну форму: будівництво храмів і мережі каналів, жертвопринесення і накопичення храмових багатств – «майна бога», молитви, заклинання, паломництва, участь в містеріях і багато що інше [14, с. 25].
Але навіть наймогутніші боги не могли уникнути визначеної долі. Подібно до людей, вони теж терпіли поразки. Шумери пояснювали це тим, що право виносити остаточну ухвалу належало раді богів, проти якої не міг виступити жоден з його членів [23, с. 63].
У Месопотамії були свої міфи про Всесвіт, про потоп, а також героїчні оповіді.
У міфах про Всесвіт описується, що бог Ану створив анунаків (підземних духів), злаки, худобу. Боги їли, пили, але не могли насититися і наїстися. Тоді Еа порадив Енлілю створити людей, які приносили б богам жертви. Але спочатку люди були дикими. Тому богам довелося повеліти, щоб люди стали справжніми людьми [5, с. 69; 18, с. 48].
Ану, Енліль і Еа створили людей і тварин, потім Енліль заснував п'ять міст, поселивши в одному з них царя, якого наслідували решта з дев'яти царів, які були після нього.
При останньому з них Енліль розгнівався на людей і влаштував потоп. Еа порадив Зіусудрі (подібно до біблейського Ноя) побудувати корабель. Згодом Енліль дарував Зіусудрі вічне життя [17, с. 23].
Про створення богів розповідається в епосі "Енума Еліш" ("Коли вгорі"). От як це описано: "Коли височінь ще не була названа небом, а внизу твердь ще не звалася землею, коли води Океану і Безодні були змішані між собою, коли жодне поле ще не було створене і жодного болота не було видно, коли ніхто ще не був наділений ім'ям і нічия доля ще не була визначена, – тоді були створені перші боги..." [18, с. 50].
Згодом первісні сили природи (Апсу, Мумму, Тіамат) вирішили погубити богів, тоді Апсу і Мумму здолали, а Тіамат не змогли. Мардук вирішив її перемогти. Він убив її, розітнув навпіл; з однієї половинки зробив небо, а з іншої землю. Убив зрадника Кінгу, на його крові замісив глину, із якої створив людину.
Коли вмирає чоловік Іштар Таммуз, його кохана спускається туди, "звідки той, хто входить, ніколи не виходить". Вона загрожує розбити двері і випустити мертвих. Її пускають і ув'язнюють у темницю. Еа створює Асушунаміра, посилає його, порадивши звернути увагу на бурдюк з живою водою. Таммуза та Іштар випускають.
У міфах про Етану і Адапа, також як і в епосі про Гільгамеша, відбилася ідея пошуків безсмертя. Етана намагається злетіти на крилах орла на небеса, щоб там роздобути "траву народження" (аналогічну "траві життя"). Орел звертає її увагу на те, що всі предмети на землі здаються все менше і менше. Етана піднялася на небо Ану, але трави там не знайшла. Довелося летіти вище, на небо Іштар. Земля стала не видна. На цьому міф обривається, оскільки кінець таблички був відбитий, але, мабуть, вона впала і розбилася на смерть. Таким чином, вічного життя вона не добилася [17, с. 31-33].
Адапа, син бога Еа і смертної жінки ловив рибу у Перській затоці, налетів Південний вітер і перевернув його човен. Адапа, розсердившись, обломив вітру крила. Сім днів Вітер не вилітав, бог Ану затурбувався. Він викликав Адапа до себе на суд. Еа попередив сина, щоб той не їв і не пив із столу Ану: "Коли ти з'явишся перед Ану, тобі запропонують їжу смерті – не їси її, тобі запропонують воду смерті – не пий її." Крім того він запропонував одягнути траурний одяг, щоб заручитися співчуттям небесних сторожів, Таммузі і Гишзіди. Ану зустрів Адапа словами: "Немає пощади!", але за наполяганням Таммуза і Гишзіди змінив гнів на милість і вирішив подарувати Адапі безсмертя. Він запропонував йому "воду життя" і "їжу життя", але той відмовився [18, с. 69].
Посередниками між людьми і надприродними силами вважалися жерці.
Жерці – прислужники храмів, походили зазвичай із знатних родин, їх звання було спадковим. Однією з ритуальних вимог, які пред'являлися до кандидатів у жерці, була вимога не мати фізичних недоліків. Разом із жерцями існували і жриці, а також храмові служниці. Багато хто з них був пов'язаний з культом богині любові Іштар. Цій же богині служили і жерці-євнухи, які носили жіночий одяг і виконували жіночі танці [19, с. 211].
Культ взагалі був строго регламентованим. Вавилонські храми були вельми значним видовищем, вони послужили приводом для створення єврейської легенди про побудову Вавилонської башти. Доступ у храми – «житла богів» – мали тільки жерці [15, с. 83].
Досить рано почався процес астралізації божеств. Боги і богині почали асоціюватися з небесними світилами. Бог Ура-син був ототожнений з Місяцем, Набу – з Меркурієм, Іштар – з Венерою, Нергал – з Марсом, Мардук – з Юпітером, Нінурта – з Сатурном. Саме з Вавилонії цей звичай називати небесні світила, особливо планети, іменами богів перейшов до греків, від них до римлян, і римські (латинські) імена богів збереглися у назвах цих планет аж до наших днів. Місяці року теж присвячувалися богам [14, с. 93].
У релігії Месопотамії також велику роль грали надзвичайно стародавні вірування про численні нижчі духи, здебільшого злі і згубні. Це духи землі, повітря, води – анунаки і ігіги, уособлення хвороб і всяких нещасть, вражих до людини. Для боротьби з ними жерці склали безліч заклинань. У заклинаннях перераховуються їх імена і «спеціальності». Для захисту від злих духів, крім численних заклинальних формул, широко вживалися амулети-апотропєї (обереги). Як оберег застосовувалося, наприклад, зображення найзлішого духу, настільки огидного вигляду, що, побачивши його, дух повинен у страху втекти [18, с. 64].
Смерть і хвороби, які їй передували, шумери пояснювали втручанням демонів, які були злими і жорстокими істотами.
Згідно віруванням шумерів, в ієрархії надприродних істот демони стояли на сходинку нижче за самих незначних божеств. Проте, їм вдавалося терзати і мучити не тільки людей, але і могутніх богів. Були, правда, і добрі демони, ті, що охороняли брами храмів, приватні будинки, оберігали спокій людини, але їх було небагато у порівнянні із злими. Демони могли викликати різні хвороби. До найжорстокіших, непереможних, таких, що приносять людям особливо багато шкоди, належали демони Удуг. Цих могутніх демонів було сім. Їх називали «духами смерті», «скелетами», «диханням смерті», «переслідувачами людей» [18, с. 65].
Демони не обмежувалися одним лише руйнуванням здоров'я людей. З їх провини мандрівники збивалися зі шляху у пустелі, бурі руйнували їх будинки, смерчі винищували посіви. Демони були створені для того, щоб приносити нещастя, створювати труднощі, мучити людей і ускладнювати їм життя [14, с. 96-97].
Надзвичайно розвинена серед народів Месопотамії була система мантики – різних ворожінь. Серед жерців були особливі фахівці-ворожбити (бару). До них зверталися за прогнозами не тільки приватні особи, але і царі. Бару тлумачили сни, ворожили на тваринах, за польотом птахів, за формою масляних плям на воді і тому подібне. Але найхарактернішим прийомом мантики було ворожіння на нутрощах жертовних тварин, особливо на печінці. Техніка цього способу (гепатоскопія) була розроблена до віртуозності [9, с. 70].
релігія месопотамія влада цар
РОЗДІЛ II. СИСТЕМА ВЛАДИ СЕРЕД НАРОДІВ ДВОРІЧЧЯ
На території Близького Сходу у давнину розцвіли могутні цивілізації: Шумер, Єгипет, Вавилон, Фінікія, Палестина.
На перших ступенях розвитку Шумера на чолі кожного шумерського міста стояв верховний жрець (або жриця), який обирався радою старійшин і сборами повноправних общинників-воїнів. Але останній досить швидко втратив своє значення, а рада старійшин почала конкурувати за владу з правителем, який забирав все більше повноважень. Так, наприкінці III тисячоліття до н.е. виникла нова форма влади – деспотія [6, с. 263].
Приналежність до східних деспотій була загальною відмінною рисою всіх давніх цивілізацій Месопотамії. Усім їм у тому чи іншому ступені були властиві монополізація і централізація влади (риси тоталітаризму), персоніфікація влади у фігурі деспота (царя, фараона), сакралізація, тобто абсолютне підпорядкування релігійним нормам всього життя суспільства, наявність систем перманентного фізичного і психологічного терору. Величезну роль грала держава. Вона виражалася у здійсненні іригації, престижного будівництва (пірамід, палаців і тому подібного), у контролі над усіма сторонами життя підданих, проведенні зовнішніх війн [1, с. 145].
Культ правителя-символу, посередника між світом живих і померлих, людей і богів, був тісно пов'язаний не тільки з уявленням про святість владу імущого, такого, що володів магічною силою, але також з упевненістю у тому, що саме молитви і прохання вождя швидше дійдуть до божества і будуть максимально результативними.
Месопотамські правителі не іменували себе (і їх не іменували інші) синами богів, а сакралізація їх практично обмежувалася наданням ним прерогатив первосвященика або правом, що визнавалося за ним, на безпосередній контакт з богом (наприклад, зберігся обеліск із зображенням бога Шамаша, який вручає Хаммурапі свит із законами) [9, с. 41; 12, с. 248].
Невисокий ступінь обожнювання правителя і централізації політичної влади сприяв тому, що у Дворіччі достатньо легко, без запеклого суперництва уживалися один з одним багато богів з присвяченими ним храмами і обслуговуючими їх жерцями.
Відносини між царською і релігійною владами демонструє економічний розвиток царських і храмових господарств.
У нововавілонський час царське господарство не мало великої питомої ваги в економіці країни. Провідна роль належала храмовим и власним господарствам, проте, мабуть, не існувало чіткого розмежування державної власності і власності палаців. Тому всі державні доходи, як і доходи з царських володінь, вважалися царською власністю.
У фактичній власності царя знаходився лише порівняно незначний земельний фонд, керівництво яким було засновано на принципах господарства власника володінь. Царська власність згадується у документах доволі рідко. Наприклад, відомий контракт часів Навуходоносора II, згідно якого царське поле було здано в оренду «навічно» для насадження фінікових пальм Шуле, голові ділового дома Егібі у Вавилоні [7, с. 126-127].
Найбільш суттєву частину державних доходів складали податки, характер и розміри яких нам невідомі. Можна лише припустити, що всі вільні мешканці країни були зобов’язані віддавати десяту частину своїх доходів як державну подать. Податки зазвичай сплачувалися натурою (скотом, зерном, вовною і т.д.), але офіційні експерти встановлювали їх вартість у сріблі. Окрім того, деякі групи населення (наприклад, купці, які займалися міжнародною торгівлею) сплачували свої податки сріблом.
Крім податків цар отримував різні мита (портові, мито за проходження через міську браму, за прохід човнів каналами, за користування деякими мостами і т. і.) сріблом або натурою. За рахунок цих податків цар тримав державний апарат та армію.
Держава була розділена на адміністративні округи на чолі з намісниками. На чолі міст також знаходилися намісники. Були також відповідальні за царські канали і причали та інші дрібні чиновники.
Певно, що державний апарат, розгалужений на території такої великої держави, не міг функціонувати без великої кількості писарів. Свою роль в апараті керування відігравали також перекладачі, оскільки на будівельних роботах і в армії працювали ремісники і воїни з інших країн [7, с. 128-129].
Всі чиновники державного апарату отримували від царя жалування натурою, а найбільш високопоставлені з них – частково і сріблом.
Особливою опорою царської влади була армія, про принципи комплектування якої нам мало що відомо. Окрім вавілонян у ній служили и іноземні найманці. Наприклад, у війську Навуходоносора II був брат грецького поета Алкея Антименід. Воїни були озброєні списами, залізними кинджалами, щитами, луками и стрілами. Як видно з документів часів Навуходоносора II і Набоніда, скифська стрілова справа мала значний вплив на озброєння вавілонських воїнів, які віддавали перевагу скіфським лукам і стрілам перед аккадськими із-за їх високих балістичних якостей.
Між палацом і храмом існували тісні зв'язки. Храми володіли обширними землями, великим числом рабів і худоби, а також займалися лихварськими операціями і торгівлею. Наприклад, храм Еанна в Уруку мав близько 5-7 тисяч голів великої рогатої худоби і 100-150 тисяч овець. За свідченнями одного тільки документа, цей храм отримав впродовж року більше 5000 кг вовни зі своїх овець.
Крупним джерелом храмових доходів була десятина. Нею обкладалися всі представники вільного населення: землероби, пастухи, садівники, ремісники, жерці і чиновники всіх рангів, включаючи намісників. Десятину платив також цар. Кожен платив її тому храму, поблизу якого він мав землю чи інші джерела доходів. Її платили з садів і полів, з приплоду худоби, з овечої шерсті і так далі. У більшості випадків її вносили ячменем і фініками, але нерідко також сріблом, сезамом, шерстю, одягом, худобою, рибою, ремісничими виробами. Цар вносив десятину частково і золотом. Десятина складала приблизно десяту частину доходів платників податків, якщо не рахувати царську десятину, яка була значно менше відповідної частини доходів правителів країни. Збором десятини займалися спеціальні чиновники. Для її сплати доводилося закладати поля і дома, звертаючись до послуг кредиторів. Не маючи можливості сплатити десятину, деякі люди вимушені були віддавати до храму своїх дітей як рабів [7, с. 130-132; 9, с. 246-248].
При Набоніді вплив держави на храм посилюється. Зокрема в 553 році Набонід встановив у храмі Еаїна посаду царського представника. Це був незалежний від храму чиновник, і одне з його головних завдань полягало у передачі палацу частини храмових доходів. Крім того, храми повинні були виконувати державні повинності, посилаючи своїх рабів (землеробів, пастухів, садівників, теслярів та ін.) для роботи у палацовому господарстві.
Цар і його чиновники почали активно втручатися у храмові справи, встановлюючи раціони для храмових рабів, розміри храмової пребенди для різних груп населення, ставки орендної плати з храмових полів і так далі.
Царі Ассирії в області внутрішньої політики спиралися то на жрецько-торгове, то на військове угрупування крупних рабовласників.
У Вавілонії ж сильного військового угрупування не було, і царі там були повною мірою ставлениками жречества. Показне упокорювання царів в їх написах, відсутність згадки у цих написах про будь-які діяння, окрім будівництва храмів, яке проводилося у грандіозних розмірах, причому розширювалися старі і будувалися нові храми до подальшого збільшення могутності і доходів жречества. Все це свідчить про велику роль у державі жречества. «Опікун Есагили (храму бога Мардука у Вавілоні) і Езіди (храму бога Набу в Борсиппі)» стає постійною частиною тітулатури нововавілонських царів.
Найбільш характерним проявом повної залежності царя від жречества був міфом про вмирання і воскресіння природи, але який тепер отримав новий сенс, у щорічно повторюваному новорічному обряді зведення на трон царя. При виконанні цього обряду цар піддавався принизливим церемоніям побиття (правда, замість нього, за іншими даними, могла виступала підставна особа), після чого отримував знаки царської влади з рук верховного жерця бога Мардука [12, с. 45].
Лейтмотивом всієї діяльності нововавілонських царів, принаймні як вона описана в офіційних написах, було відновлення стародавніх культів, обрядів і храмів