Xreferat.com » Рефераты по религии и мифологии » Роль релігії і власті у розвитку мистецтва Месопотамії

Роль релігії і власті у розвитку мистецтва Месопотамії

в їх первинному, освяченому релігійними звичаями вигляді.

Архітектори прагнули відтворювати зовнішні форми і плани стародавніх храмів; писарі наслідували мову і писемність, характерну для III і початку II тисячоліття до н.е. Розшукуються стародавні записи обрядів і порядки жертвопринесень, написи стародавніх царів, які обожнювалися.

Жречество – наполегливіше, ніж раніше, прагне підсилити значення головного бога міста Вавілона – Мардука і тим закріпити положення жрецької верхівки цього центру. Також були відомі спроби оголосити різні божества образами Мардука.

Одночасно виникають нові релігійні вчення; у релігійній ідеології пригноблюваних мас, серед тих, хто зневірився у можливості поліпшення свого положення власними силами, як, наприклад, серед полонених іудеїв, виникає віра у можливість чудового позбавлення від страждань в цьому житті – месіанізм (віра у прийдешнього рятівника). Ця віра згодом була широко використана ідеологами пануючого класу і зайняла важливе місце в релігіях Передньої Азії [12, с. 154-155].

Рабовласницька верхівка Вавілонії своїми релігійними вченнями прагнула створити ідеологічне виправдання власного існування і панування.


РОЗДІЛ III. РОЛЬ РЕЛІГІЇ І ВЛАДИ У РОЗВИТКУ МИСТЕЦТВА МЕСОПОТАМІЇ


3.1 Релігійні і міфологічні сюжети у культурній спадщині Месопотамії


Шумери, як і їх наступники вавілоняни, не знали, у протилежність стародавнім єгиптянам, того розвиненого заупокійного культу, який спонукав забезпечувати померлих всім, що було їм дорого за життя, у тому числі і улюбленими літературними творами. Літературні пам'ятки Шумера, що дійшли до нас, і Вавилонії обмежуються глиняними табличками, які зберігалися у бібліотеках храмів і царів, – “намісників богів на землі”. Оскільки ці бібліотеки містили космологічні і богословські трактати, гімни богам, псалми, зведення заклинань і прогнозів, епічні поеми, які жерці також відносили до релігійної літератури, то багато ассиріологів вважали, що всі твори стародавнього південного Межиріччя мають лише богословський характер [8, с. 361].

Проте найбільший дослідник в області шумерської літератури і писемності американський професор Крамер не дотримувався цієї точки зору, про що ясно говорить його цікава праця “Історія починається в Шумері”. Він знаходить у літературі, що вивчається, так само і теми земні. Автор також дуже вдало зіставляє окремі елементи творчості шумерів з сучасною культурою. Він приходить до вельми цікавого висновку: “Оскільки найстародавніші героїчні оповіді з'явилися у Шумері, можна припустити, що батьківщиною епічної поезії було Дворіччя”. Ця праця знайомить нас з багатьма жанрами шумерської писемності і літератури, окрім лірики, оскільки ліричні твори шумерів поки що не відомі [15, с. 100].

Різноплемінна культура Передньої Азії, звичайно, не була однорідною. Народи, які змінювали один одного, прагнули до захоплення родючих земель, несли з собою нові віяння і нові порядки. Часто вони безжально знищували все створене їх попередниками, але і неминуче спиралися на досвід минулого [14, с. 103].

І.Дьяконов у своїй роботі “Шумер. Суспільний і державний устрій стародавнього Дворіччя” відзначає, що у державах Дворіччя видне місце займали скульптура, дрібна пластика, ювелірна справа. Створювалися яскраві розписи, що прикрашали стіни палаців. Відсутність лісу і каменя у Месопотамії привела до використання її жителями сирцевої цегли, а це сприяло прояву особливостей архітектурного стилю: прості кубічні форми, своеобразні прийоми прикраси будівель. Архітектори винайшли спосіб прорізати стіни вертикальними виступами і нішами, забарвлювати їх у звучні насичені тони, що порушувало одноманітність дробової цегляної кладки і пожвавлювало глуху і нудну поверхню плоскої стіни [12, с. 88].

Внаслідок того, що заупокійний культ не отримав у Дворіччі такого значного розвитку як, наприклад, в Єгипті, і не склалося уявлень про те, що душа померлої людини повинна повернутися у створену подібність живого тіла, портретна пластика Месопотамії не досягла таких вершин, яких вона досягла у Давньому Єгипті. Але статуї божеств і правителів, створені у країнах Передньої Азії, все ж таки різноманітні, майстерно опрацьовані, повні значущості і внутрішньої сили [12, с. 89].

У рельєфах Дворіччя важливе місце відводилося переможним війнам, діянням царя. Кожен такий рельєф ставав свого роду історичною віхою, яка відзначає новий відлік часу. Великого поширення разом з рельєфом набула і гліптика – різьблений циліндровий друк-амулет. Вкриті якнайтоншим різьбленням, виконаним часом на твердій і гладкій поверхні каменя, вони зображували обряди і сцени з народних байок за участю тварин, сцени з міфічних оповідей. У цьому виді мистецтва народи Передньої Азії також досягли високої досконалості [2, с. 69].

Пам'ятники культури к цьому регіоні збереглися з часу нового кам'яного століття, і вони вельми численні і різноманітні. Це культові статуетки божеств, культові маски, сосуди [3, с. 112].

Неолітична культура, що склалася на території Дворіччя у 6-4 тис. до н. е., багато у чому передувала подальшій культурі раннього класового суспільства. До цього періоду відносяться знайдені при розкопках залишки монументальних храмів і керамічні вироби, що збереглися у поселеннях Хассуна, Самарра, Телль-халаф, Телль-арпагия, в сусідньому з Дворічччям Еламі і застосовувалися при похоронних церемоніях [10, с. 60].

Тонкостінні, правильної форми, нарядні і стрункі сосуди Елама були покриті чіткими коричнево-чорними мотивами геометризованого розпису на світлому жовтуватому і рожевому фоні. Такий узор відрізнявся безпомилковим відчуттям декоративності, знанням законів ритмічної гармонії. Він завжди розташовувався у строгій відповідності з формою. Трикутники, смужки, ромби, мішечки стилізованих пальмових гілок підкреслювали витягнуту або округлу будову сосуду, у якій барвистою смугою особливо виділялися дно і горловина [10, с. 62].

Деколи комбінації узорів, які прикрашали кубки, оповідали про найважливіші для людини того часу дії і події. Ритмічна організованість узору, його підпорядкування будові сосуда говорять про нову, складнішу стадію художнього мислення [23, с. 332].

До 3 тисячоліття до н.е. у долинах Тигра і Євфрату розвинулися міста-держави. Головними з них стали міста Шумера. У них виросли перші пам'ятники монументальної архітектури, а також розцвіли пов'язані з ними види мистецтва – скульптура, рельєф, мозаїка, різного роду декоративні ремесла [1, с. 40].

Культурному спілкуванню різних племен активно сприяв винахід шумерійцамі писемності, спершу піктографії (основою якої служив картинна писемність), а потім і клинопису [12, с. 211].

Шумерійці писали гострими паличками на сирих глиняних табличках, які потім обпалювалися на вогні. Писемність широко розповсюдила законодавства, знання, міфи і вірування. Записані на табличках міфи донесли до нас імена божеств – покровителів різних племен, міфи і оповіді [12, с. 200; 18, с. 52].

Кожне місто шанувало своїх богів. Ур шанував бога Місяця Нанну, Урук – богиню родючості Інанну (Іннін) – уособлення планети Венери, а так само її отця бога Ана, владику неба, й її брата – сонячного бога Уту. Жителі Ніппура вшановували отця бога Місяця – бога повітря Енліля, творця всіх рослин і тварин. Місто Лагаш вклонялося богові війни Нінгірсу. При цьому кожному з божеств присвячувався свій храм, який ставав центром міста-держави.

У Шумері утвердилися основні риси храмової архітектури. У країні бурхливих річок і заболочених рівнин необхідно було піднімати храм на високу насипну платформу-підніжжя. У зв'язку із цим важливою частиною архітектурного ансамблю стали довгі, часом прокладені в обхід горба, сходи і пандуси, якими мешканці міста піднімалися до святилища. Повільне сходження давало можливість побачити храм з різних точок [12, с. 194].

Першими могутніми спорудами Шумера кінця 4 тис. до н.е. були так звані “Білий храм” і “Червона будівля” в Уруку. Навіть за розвалинами, що збереглися, видно, що це були строгі і величні будівлі. Прямокутні у плані, позбавлені вікон, із стінами, розчленованими у Білому храмі вертикальними вузькими нішами, а у Червоній будівлі – могутніми півколонами, прості за своїми кубічних об'ємами, споруди ці чітко вимальовувалися на вершині насипної гори. Вони мали відкритий внутрішній двір, святилище, у глибині якого поміщалася статуя шанобливого божества. Кожна з цих споруд була виділена з навколишніх будівель не тільки підйомом вверх, але і забарвленням. Білий храм отримав свою назву за білі стіни, Червона будівля (вона, мабуть, служила місцем народних зібрань) була прикрашена різноманітним геометричним орнаментом з глиняних обпалених конусоподібних цвяхів “зігатті”, шляпки яких забарвлені у червоний, білий і чорний кольори. Цей строкатий і дробовий орнамент, що нагадував килимове плетіння, здалеку, зливаючись, набував єдиного м'якого червонуватого відтінку, що і дало привід для його сучасної назви [10, с. 64-65].

У 3 тисячоліття до н.е. у шумерських центрах Урі, Уруку, Лагаше, Адабе, Уммі, Ереду, Ешнуні і Кіше виникли різноманітні типи архітектури. Значне місце в ансамблі кожного міста займали палаци і храми. Хоча будівлі зводилися з сирцевої цегли, в їх декоративному оформленні виявилася велика різноманітність. Із-за вологого клімату погано зберігалися настінні розписи. Тому особливу роль почала грати мозаїка, а також інкрустація з самоцвітів, перламутру і раковин, які широко застосовувалися у прикрашенні стін, колон, статуй. У вживання увійшла також обробка колон листовою міддю, включення рельєфних композицій. Забарвлення стін, у свою чергу, мало важливе значення. Всі ці деталі пожвавили строгі і прості форми храмів, додали їм красоти, відповідної до барвистості самих обрядів [2, с. 333; 17, с. 36].

Храм богині “матері всіх богів” і “богині лісистих гір” Нін Хурсаг, споруджений в Убайді поблизу міста Ура у середині 3 тис. до н. е., відзначений цілою низкою подібних нововведень. Над прямокутним входом у храм розташувався навіс, який спирається на тонкі дерев'яні стовпи (символи фінікових пальм), оббиті міддю і прикрашені вкладками з перламутру, самоцвітів, асфальту. Стіни храму, крім вертикальних ніш, були розчленовані горизонталлю стрічками мозаїчних фризів, втиснутих в асфальтову обмазку. Карниз храму був прикрашений узором з керамічних цвяхів, шляпки яких, виконані у формі квітів з червоно-білими пелюстками, служили символами богині родючості. Верхній фриз також включав мозаїчні зображення білих голубів, виконані на шиферному фоні, нижній фриз складався з мідних фігур бичків, які рухалися до входу в урочистому ритмі. Сам вхід був обрамлений двома дерев'яними фігурами левів-охоронців, покритих мідними листами, а очі і язики їх були інкрустовані кольоровими каменями, що доповнювало їх жвавість і яскравість. Над вхідними дверима поміщена мідна прямокутна пластинка, на якій зображувалися рельєфні фігури левоголового орла Імдугуда, який міцно тримає лапами двох оленів, – своєрідний символ влади божества над всіма мешканцями лісистих гір і долин [2, с. 305].

Як припускають вчені, подібністю гір, з яких до людей з'явилися боги, були і якнайдавніші ступінчасті башти – зикурати, які виникли у Шумері в 3 тисячолітті до н.е. Вони складалися з декількох майданчиків. Верхній майданчик увінчувався невеликим святилищем – “житлом бога”. Ці башти, що будувалися зазвичай при храмі шанобливого божества, згодом на багато тисячоліть самі перетворилися на головні храми, центри науки, своєрідні обсерваторії, де жерці спостерігали за небесними світилами і життям Всесвіту. Від якнайдавніших часів до нас дійшли у руїнах лише декілька стародавніх башт. Краще за все збереглися зикурати Елама (у Чога-Замбіле, 2 тисячоліття до н. е.) і Борсини (поблизу Вавилона, середина 1 тисячоліття до н. е.) [4, с. 81; 17, с. 33].

Нині частково відреставрований один з якнайдавніших зикуратів царя Ур-Намму в Урі кінця 3 тисячоліття до н.е. Тепер видна лише одна його нижня тераса. Але і вона справляє приголомшуюче враження грандіозністю своїх розмірів. Площа величезної усіченої трапеції займає 65 х 43 м, а висота основи башти 20 м, тобто дорівнює сучасному семиповерховому будинку [2, с. 222]!

Такими ж величними, як і культові споруди, були і палаци правителів, які почали будувати з середини 3 тисячоліття до н.е. Прикладом їх може служити палац у місті Кіше, один з найстародавніших у Передній Азії. Подібно до інших палаців, він відтворював у своєму плані тип світського житлового будинку з низкою глухих, позбавлених вікон, приміщень. Стіни його колонного залу були інкрустовані композиціями з перламутру, що відтворювали сцени битв [2, с. 223].

Впродовж багатьох століть поступово склалися і різноманітні види і форми скульптури. Скульптура у вигляді статуй і рельєфів з якнайдавніших часів складала невід'ємну приналежність храмів. Скульптурними формами були прикрашені кам'яні сосуди і музичні інструменти. У металі і камені були виконані перші монументальні портретні статуї правителів держав Дворіччя, а у рельєфах кам'яних стел відображені їх діяння і перемоги. При проведенні паралелі з розвитком скульптури Єгипту, поза сумнівом, можна побачити поєднання наївності прийомів з упевненою майстерністю, грубуватість з витонченістю. Але майстри Шумера і Аккада прагнули до досконалості [23, с. 401].

Оповідний рельєф зародився дуже рано у культурі Дворіччя. Теми рельєфів у другій половині 3 тисячоліття до н.е. воскрешають перед нами коло основних турбот стародавніх мешканців долини Тигра і Євфрату, пов'язаних із врожаєм. Це, здебільшого, обряди поклоніння богині родючості Інанні, показ стад домашніх тварин, налитого соками доспілого колосся [16, с. 45].

Подібна процесія жертводавців, що йдуть з дарами до богині Інанни, відображена у рельєфах, що заповнюють поверхню монументальної алебастрової посудини з Урука початку 3 тисячоліття до н. е. Форма кубку поділена на низку поясів, що дозволило майстрам розвернути своє оповідання етапами. На зовнішньому фризі позначені мотиви річкового сільського пейзажу, дерева, що ростуть у води. Наступний показує баранів, які мірно рухаються берегом річки. Вище розташований такий самий мірний хід людей, які несуть блюда із стравами і фруктами. Верхній ярус присвячений церемонії поклоніння богині і приношенню їй дарів. Фризообразний розподіл фігур на площині, розгорнений поясом, розташування декількох поясів один над одним, подібно до строчок тексту стали принципом побудови рельєфних композицій, які утвердилися у мистецтві Передньої Азії на багато століть. Цей же принцип був використаний і різьбярами циліндрового друку-амулета, знаків особистої власті [2, с. 97].

Вже у 3 тисячолітті до н.е. мистецтво стародавнього Шумера мало різні художні напрями, отже, і завдання. Фігури Північного Дворіччя мали витягнуті пропорції, подовжені особи. Фігури Південного Дворіччя були великоголовими і приземистими [10, с. 81].

У той же час і ті й інші як би споріднені між собою. Все у них: поза, зведені до неба очі, складені на грудях долоні, – спрямовані на виявлення внутрішнього стану просвітленості. Такими є базальтова фігура начальника житниць міста Уруку Курліля, алебастрова статуя сановника Ебіх-Іля (з р. Марі) і кам'яна статуя бога Аб-У з р. Ешнуна. Наївні і нескладні образи, втілені в цих невеликих розфарбованих статуях, відмічені єдиною печаткою духовного підйому, незаплямленої віри, світлого чистого пориву. Ще у більшій мірі повні духовної значущості виконані для храмів у техніці високого рельєфу голови вищих божеств. Хоча збереглася лише єдина, датована початком 3 тисячоліття до н.е., скульптурна голова богині Інанни, висока майстерність обробки її мармурової поверхні, краса і досконалість образу, свідчить про те, що це явище не було випадковим у художньому житті. Плоско зрізана ззаду, виконана майже у натуральну величину голова прикріплювалася до стіни і, мабуть, була частиною рельєфної і живописної композиції. Обличчя богині з величезними, раніше інкрустованими очима, вражає м'якістю своїх об'ємів, значністю строгого і спокійного виразу [2, с. 100; 10, с. 83-84].

Стародавні епічні оповіді Шумера, як вважають вчені, що були вперше записані на глиняних табличках тільки через 5-6 сторіч після закінчення “героїчного століття” і, зрозуміло, після значної переробки, виконаної жителями і писарями. І оскільки найстародавніші героїчні оповіді з'явилися у Шумері, можна припустити, що батьківщиною епічної поеми було Дворіччя. На відміну від епічних творів інших народів, шумерські героїчні оповіді, незалежно від їх величини, оповідають про будь-який один подвиг, один епізод і зовсім не зв'язані один з одним. Вперше об'єднали порівняно короткі і уривчасті поеми у досить складний, довгий, але єдиний епос вавилонські поети. Проте у цих поемах не знайдеш пластичності і динамізму, якими славляться, наприклад, гомерівські “Іліада” і “Одіссея”. На відміну від індоєвропейського героїчного епосу, у шумерських епічних поемах жінки, в усякому разі смертні, не грають майже ніякої ролі. І, нарешті, є чисто формальна відмінність: шумерські поети добивалися ритмічного малюнка перш за все шляхом повторів з невеликими варіаціями. Вони не користувалися рядками певного розміру [16, с. 42-43].

Загальний огляд літератури і мистецтва дозволяє зробити висновок про грандіозне значення цих пам'ятників давньої цивілізації, аналіз яких виявляє безпосередній вплив шумерської літератури і мистецтва на вавилонську і вплив її через ланки, що є посередником, на літературу і культуру греків, євреїв і навіть народів Західної Європи.

Багато у чому спадкоємцем царства Шумеро-Аккадського став Вавилон.

У Вавилонському мистецтві ми зовсім не зустрічаємо похоронних сцен. Всі помисли, всі прагнення вавилонянина були у тій дійсності, яку відкриває йому життя. Це життя вічно тривожне, сповнене загадок, засноване на боротьбі; життя, яке залежить від волі якихось вищих сил, добрих духів і злих демонів, які теж ведуть між собою нещадну війну [4, с. 108].

Були розвинені різні культи. Культ води – з одного боку, як доброї сили, джерела благодіяння, родючості, а з іншого – як сили злої, нещадної, яка, очевидно, не раз спустошувала ці краї, бо, як і у стародавніх єврейських оповідях, грізна легенда про потоп наводиться із вражаючим збігом подробиць і в оповідях Шумера [17, с. 46].

Культ небесних світил з їх правильним, чудово-незмінним рухом за раз і назавжди вказаним шляхом символізував прояв божественної волі [18, с. 72].

Таємничі знаки на глиняних табличках були розшифровані у минулому столітті. Це знаменитий шумерський клинопис, який поклав початок усієї писемності. Вона дуже декоративна і веде своє походження від малюнків. Шумерська табличка, яка зберігається в Ермітажі – якнайдавніша у світі письмова пам'ятка (близько 3 300 років до н.е.) [1, с. 141].

Вавилонське мистецтво, у порівнянні з єгипетським, динамічніше (арка, зведення). Деякі дослідники приписують вавилонським архітекторам винахід цих архітектурних форм, які лягли в основу всього будівельного мистецтва стародавнього Риму і середньовічної Європи. Насправді, покриття з клиновидної цегли, прикладеної одна до одної кривою лінією, яке утримується таким чином у рівновазі, широко застосовувалося у Вавилонії, що видно із залишків палаців, каналів і мостів, виявлених у Месопотамії. Склепінчасті стелі у царських гробницях Ура – якнайдавнішому місці культу шумерського бога Місяця – відносяться до 3 тисячоліття до н.е. Очевидно, не у долині Нілу, а у долині Тигра і Євфрату слід шукати прообрази європейської архітектури нашої ери [10, с. 105-107].

Культуру, релігію і мистецтво Вавилонії запозичили і розвинули ассирійці, які підпорядкували собі Вавилонське царство в 8 столітті до н.е. У розвалинах палацу в Ніневії виявили бібліотеку, яка налічувала десятки тисяч клинописних текстів.


3.2 Роль влади і постаті царя у мистецтві Межиріччя


Міф, епос, байка, казка знаходять багатообразне віддзеркалення у печатках. Фантастика у зображенні людей і тварин поєднувалася з точним знанням зовнішності, умінням передати природну красу рухів. Разом із зміцненням рабовласницьких деспотій мистецтво почало служити і завданням алегоричного прославляння влади правителя або божества.

Вже ранній мідний рельєф середини 3 тисячоліття до н. е., поміщений над входом храму в Убайді, центральна фігура якого – левоголовий орел, який тримає лапами двох оленів, набув характеру своєрідного герба-емблеми сили і могутності. Строго симетричний за своєю композицією, такий, що виділяє центральну фігуру як найважливішу, рельєф храму в Убайді відкрив собою цілий ряд скульптурних геральдичних композицій, які повторюються у печатках, присвячених рельєфах, подібних до палетки жерця Дуду з Лагаша, і у багатьох інших пам'ятниках Передньої Азії [2, с. 18; 10, с. 55].

Особливу внутрішню силу скульптурні образи Дворіччя знайшли у другій половині 3 тисячоліття до н.е., коли у результаті боротьби за владу між містами-державами перемогу отримав Аккад. Його правитель Саргон I об'єднав майже всю північ і південь, злив їх у єдину державу Аккадську. Будучи нецарського роду, Саргон, вольовий і енергійний діяч, після пригнічення шумерської аристократії оточив себе такими ж активними людьми неаристократичного походження. Це дало свої результати. У літературу і мистецтво Аккада проникли нові віяння, нові образи і теми. Саме у цей час склалася зовнішність мужнього героя – напівбога Гільгамеша [15, с. 321].

“Оповідь про Гільгамеша” є першим літературним запозиченням. Згідно твердженням стародавніх писарів цей епос складався з 12 оповідей або пісень, близько 300 рядків кожна. У бібліотеці Ашшурбаніпала кожна оповідь була накреслена на окремій табличці.

Проблеми і прагнення, про які йде мова в епосі, близькі народам усіх часів. Це потреба у дружбі, оспівування вірності, жадання особистої слави, пристрасть до подвигів і пригод, незламний страх перед неминучою смертю і всепоглинаюче прагнення до безсмертя [12, с. 230].

При порівнянні вавилонського епосу і шумерських текстів можна виділити шість епізодів: “Гільгамеш і країна живих”, “Гільгамеш і небесний бик”, “Потоп”, “Смерть Гільгамеша”, “Гільгамеш і Агга з Кіша” і “Гільгамеш, Енкіду і підземне царство”. Багато епізодів вавилонського епосу безперечно сходять до шумерських поем про Гільгамеша. Навіть у тих випадках, коли у нас немає прямих аналогій, можна відшукати зразкові теми і мотиви, запозичені з шумерських міфологічних і епічних джерел. Але вавілонські поети ніколи не копіюють шумерський текст. Що ж до лінії сюжету – нестримного фатального ходу подій, які ведуть героя, що осмілюється, до неминучого сумного прозріння, то тут уся заслуга, поза сумнівом, належить не шумерам, а вавілонянам.

Гільгамеш не був єдиним героєм міфів Шумера, описаних у літературі. Його попередники – Еннеркар і Лугальбанда користувалися у шумерських поетів не меншою популярністю. Можна сказати, що у шумерів була ціла епоха героїв [[12, с. 231-233].

На цьому варто зупинитися докладніше. Всі історики вимушені рахуватися, головним чином завдяки працям англійського вченого М.Чадвіна, з тим, що “ героїчні епохи”, які відносяться у різних народів до різних періодів, зовсім не є літературною вигадкою, а представляють для історії цивілізації етап суспільного розвитку [7, с. 184].

При царі Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.) місто Вавилон об'єднує під своїм верховенство всі області Шумера і Аккада. Слава Вавилона і його царя гриміла всім світом. Хаммурапі написав знамените зведення законів, відоме нам з клинописного тексту на майже двохметровому кам'яному стовпі, прикрашеному дуже високим рельєфом, на якому виділяються монументальні фігури. На вершині обеліску зображено, як бородатий і величавий бог Сонця Шамаш, сидячи на троні-храмі, вручає символи влади – жезл і магічне кільце, – царю Хаммурапі, який стоїть перед ним у сповненій покірності і благоговіння позі. Обидва дивляться пильно один одному в очі, і це підсилює єдність композиції [9, с. 111].

Чорний стовп з базальту з текстом «Законів» був знайдений у 1901-1902 рр. французькими археологами в Сузах (столиці стародавнього Елама). Текст частково пошкоджений: частина лицьової сторони стовпа була вишкреблена. Очевидно, еламіти захопили стовп з "Законами" під час одного зі своїх набігів на Месопотамію і вивезли у свою столицю, а еламський цар-переможець наказав стерти частину тексту, щоб накреслити на місці, що звільнилося, переможний напис.

У верхній частині лицьової сторони зображений сам Хаммурапі, що молиться «судді богів», покровителеві справедливості і сонячному богові Шамашу, який вручає йому закони. Решта всієї частини стовпа була з обох боків заповнена клинописним текстом, що складається з трьох частин: введення, власне законів і висновку.

Безперервно записаний текст законів умовно ділиться дослідниками на 282 первинних статті, з якої 35 були стерті, а 247 збереглися. Бракуючі статті частково відновлюються за фрагментами копій «Законів», записаних на глиняних табличках, які були виявлені у тих же Сузах й інших місцях, особливо у знаменитій бібліотеці Ніневії Ашшурбаніпала.

Для роботи з «Законами» необхідно скласти собі попереднє уявлення про епоху Хаммурапі - так званий Старовавілонський період (кінець XX – початок XVI ст. до н. е.). У XXI ст. до н.е. на централізоване загальномесопотамське "царство Шумера і Аккада" обрушилися кочевникі-аморєї, що мешкали раніше в Сирійському степу. У результаті бурхливих політичних подій змінилися і політичні системи, і суспільно-економічний лад стародавньої Месопотамії, а сама вона до кінця XIX ст. опинилася розділена між декількома крупними царствами з аморейськимі династіями во розділу. Це були: верхньомесопотамська держава Шамшиадада I, Вавілонське царство, царство Ешнунни на Діялі і царство Ларси на півдні Нижньої Месопотамії, від яких залежали ряд дрібніших політичних утворень. Після розпаду першої з цих держав на средньоєвфратське царство Марі і верхньомесопотамсько-середньотигрську державу Субарту (біля 1780 р. до н.е.) гегемонію над всією Месопотамієй на декілька років захоплюють еламіти (біля 1770 р. до н.е.). Цією обстановкою скористався Хаммурапі, цар Вавілона (1792-1750) – неабиякий державний діяч і вдачливий військовий організатор, який глибоко і щиро повірив у свою місію об'єднати Месопотамію. У 1764 р. до н.е. він, у союзі з Марі, підняв заколот проти еламської гегемонії і почав війну з рештою всіх держав Месопотамії, а також їх загальним покровителем – Еламом і васалами останнього у горах Загросу. При цьому Хаммурапі відкрито проголосив відновлення загальномесопотамської держави "Шумера і Аккада", колись знищеною кочівниками. Близько 1755 р. до н.е. війна завершилася повним тріумфом Хаммурапі, який об'єднав всю Месопотамію (де він по ходу справи підпорядкував, а потім і знищив союзну Марі) і навіть західний Елам з загальноеламською столицею Сузамі.

«Закони» були в остаточній редакції видані тільки після цієї перемоги, як свого роду підсумок всієї державної діяльності Хаммурапі. Цей цар ставив собі у заслугу перш за все впровадження справедливого порядку у створеній ним імперії, а саму свою перемогу розглядав як явний божественний мандат на те, щоб влаштувати такий порядок.

«Закони» належать до найважливіших джерел давньовавілонського і взагалі давньосхідного права. Вони на довгий час послужили основою вавілонського права і тим самим дали можливість відновити багато сторін соціально-економічного ладу Месопотамії у II тисячолітті до н.е. Але Хаммурапі, істотно підсиливши роль держави у суспільному і господарському житті країни (згодом частково втрачену), не змінив основ цього життя, якими вони склалися на початку тисячоліття і зберігалися аж до її кінця, а частково і пізніше.

Мова «Законів» – класичний вавілонський діалект аккадського. Введення і висновок складені у ритмічній формі. Для зручності більшість додавань, з упевненістю відновлюваних за смислом, прямо включені у текст.

Проте при всіх своїх безперечних художніх достоїнствах і величі царя Хаммурапі прославлений рельєф на вершині обеліску виявляє вже деякі

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: