Шляхи формування громадянського суспільства в Україні
Внаслідок реалізації державної політики щодо стимулювання розвитку громадянського суспільства в Україні у його внутрішньо-політичних та зовнішньополітичних аспектах, закріплення його перспектив можна очікувати ствердження характерних рис громадянського суспільства - довіри, взаємодопомоги, толерантності, здатності до кооперованих дій, віри громадян у власні сили, зорієнтованості на громадські справи, почуття відповідальності.
Концептуальні основи і сама політика у цьому напрямку ґрунтуються на синтезі філософсько-політичних поглядів на взаємини держави та суспільства, а також на поєднанні історико-культурних традицій України, її новітнього досвіду часів незалежності та узагальнених західноєвропейських здобутках у розбудові громадянськогосуспільства у ХХ ст.
2.4 Приватна власність - основа формування та розвитку громадянського суспільства
Видатний французький філософ-просвітитель XVIII ст. Ж.-Ж. Руссо вважав, що перша людина, яка обгородила ділянку спільної землі кілками, сказала «це моє», а інші через свою простодушність повірили в це, була справжнім засновником громадянського суспільства, тобто суспільства індивідуалізованої, приватної власності. До речі, Ж.-Ж. Руссо вбачав трагедію у тому, що серед тих людей не знайшлося іншого, який би вирвав кілки, викрив би цього брехуна, ліквідував з самого початку приватну власність, що спричинила страшні біди, муки і горе. Але щодо цього останнього Ж.-Ж. Руссо був не мав рацію тому, що не врахував історично прогресивної, утворюючої, цивілізаційної ролі приватної власності. Ця роль проглядає через два суспільних зрізи: перший, структурний, що опосередковується відношенням «власник - громадянське суспільство - держава»; другий - мотиваційний, що виявляється через розуміння власності як рушійної сили розвитку суспільства. Перший - допомагає зрозуміти, що якщо у людини є власність і вона надійно захищена законом, то вона набуває впевненості, поводиться з гідністю перед владою будь-якого рівня. Тут громадянське суспільство виступає як спільність, головною діючою особою якої є людина-власник. Власність у цьому розумінні е надзвичайно широким поняттям; це і засоби виробництва, грошові суми, акції, інформація, що необхідна людям, інтелект, що виробляє ідеї, просто фізична здатність до праці тощо.
Другий зріз виявляє приватну власність як могутній стимул творчої, заінтересованої діяльності людини. Адже вона не тільки, як стверджує Ж.-Ж. Руссо, поділила людей на бідних і багатих, спонукала жадобу наживи, але й виявила інтерес людей до виробництва, чим сприяла формуванню структур громадянського суспільства, автономних щодо держави. У цьому розумінні приватна власність виступила великим завоюванням і двигуном людської цивілізації. Без неї не було б таких унікальних явищ світової історії, як антична Греція і Рим, епоха Відродження та Нового часу.
Отже, саме приватна власність була і є основою виникнення автономного індивіда, такої ж сім'ї, асоціацій, партій, профспілок людей. А громадянське суспільство саме і передбачає збалансований взаємоконтроль і взаємообмеження державних і недержавних органів і рухів - щоб державні органи, їх діяльність завжди були у полі зору недержавних органів і рухів, а останні в свою чергу погоджували свою діяльність із законом і враховували об'єктивні потреби держави.
Істотно, що такій глобальній теорії, якою є проблема формування і розвитку громадянського суспільства, відомі й інші риси, властивості, принципи і ознаки цього явища. Так, Г. В. Плеханов вважав, що до структур громадянського суспільства слід відносити спільноту і особистість, а вся російська історія є нічим іншим, як безперервною боротьбою державності з прагненнями до автономії особи і спільноти.
І дійсно, у цьому є раціональне зерно, яке полягає в тому, що громадянське суспільство - це не просто система виробничих відносин, як у К. Маркса, а це структурований суспільний організм, в якому властиву їм роль відіграють особа, партія, громадське об'єднання, господарське товариство і т. ін. Визнання структурних елементів громадянського суспільства зовсім не означає їх протиставлення державі, а тим більше політичної системи економічній. Тут слід зрозуміти, що в громадянському суспільстві існує автономний індивід. Автономний не в розумінні цілковитої ізоляції, тоді і громадянське суспільство було б неможливим, а автономний в розумінні того, що всі його суспільні зв'язки мають такий характер, при якому вони не суперечать, а навпаки, забезпечують його свободу власними силами, методами і формами. Це означає, що автономний індивід для забезпечення своєї свободи повинен мати право створити відокремлені від держави партії, спілки, об'єднання, товариства і т. ін.
Будь-який вид свободи індивіда (політична, інтелектуальна, особиста) в умовах громадянського суспільства може бути реальним лише за умови володіння ним економічною свободою, а остання у свою чергу забезпечується за наявності у нього власності. Тобто найголовнішими ідеями, що свідчать про реальність громадянського суспільства, завжди визнаються дві умови, а саме:
а) забезпечення свободи і обгрунтованої нею автономної особистості;
б) демократичне вирішення проблеми власності і її форм, що забезпечують цю автономію і свободу. Так, Г. Гегель, розглядаючи саме ці моменти, а як відомо, він абсолютизує державу, а тому вважає, що не громадянське суспільство повинно забезпечувати належний статус особистості, а держава, але це не має для нас принципового значення тому, що в основоположних питаннях Г. Гегель дотримувався ідентичних позицій, неодноразово доводячи, що в державі людину визнають і до неї ставляться, як до розумної, як до вільної, як до особистості, тому що вона долає свою природність і підкоряється загальному, тобто законові, і ставиться до інших так, як би хотіла, щоб ставились до неї, тобто визнає інших теж розумними, вільними особистостями [2, 75-95.]. З цих роздумів ми частково отримуємо відповідь на питання про те, як у громадянському суспільстві забезпечуються свобода і пов'язана з нею автономія особи. Адже виходячи з цього, можна стверджувати, що вона корениться в розумній і доцільній організації суспільного життя людей. Для того щоб самому отримати свободу, слід підпорядкувати свої природні бажання загальним інтересам, і суспільство в особі інших індивідів оцінить це, визнає тебе розумною особистістю і надасть свободу. Аналогічну позицію займає і російський письменник, просвітитель, публіцист Д. Фонвізін, який, досліджуючи, у чому е найбільше добро для держав і народів і що є істинною сутністю усіх систем законодавства, дійшов висновку, що це те, «... про що тепер він буде розмірковувати: зольність і власність» [23, 49]. Інший російський учений І. Пнін співає власності і особистій безпеці особи дифірамби: «Власність! священе право! душа співмешканняі джерело законіві мати достатку і задоволення! Де ти поважаєшся, де ти недоторкана - там тільки благословенна країна, там тільки спокійний і благополучний громадянин».
Але як свобода і автономність особи пов'язується з володінням нею власністю? Для того, щоб зрозуміти це, слід знову звернутися до теоретичних основ ідеї громадянського суспільства. Про діалектичний зв'язок економічної свободи з усіма іншими її проявами писали: Д. Мілль, який розглядав індивідуальну свободу кожної окремої особистості як найважливішу цінність; Алексіс де Токвіль, що зіставляв свободу з демократією і соціалістичною ідеєю; лорд Актон, який розглядав внутрішні аспекти свободи; Ф. Хайек та багато ін. Так, останній у праці «Дорога до рабства» головний недолік соціалізму вбачає не в ідеалах, в принципі вони добрі, хоча в багатьох випадках і нездійсненні, а в методах -ліквідації приватного підприємництва, скасуванні приватної власності на засоби виробництва, системі всеохопленого планування економіки і т. ін. Водночас він підкреслював, що при всіх досягненнях людського розуму він не здатний замінити керівництво процесами, що саморегулюються в суспільстві. Це вбило би і вбиває індивідуальні зусилля мільйонів окремих особистостей [24, 177-183].
До того ж Ф. Хайек відстоює не індивідуалізм, що переростає в егоїзм і самозакоханість, а визнання абсолютного пріоритету поглядів, сподівань, схильностей кожної людини. Суть справи у тому, переконує він, що «... стихійні, ніким не спрямовані зусилля окремих людей можуть у кінцевому рахунку привести до виникнення складної, розгалуженої структури економічної діяльності. Все викладене вище не заперечує планування, але воно повинно поєднуватися з принципами економічного лібералізму і насамперед принципом конкуренції. До того ж планування і контроль повинні поєднуватися з конкуренцією таким чином, щоб: планування підпорядковувалось конкуренціїта керувалося нею; контроль здійснювався б лише у відповідних умовах і був однаковим для всіх.
Не можна не погодитись і з юридичною думкою Ф. Хайека про те, що в умовах всеохопленого планування і керівництва важко уникнути передавання законодавчих повноважень органам виконавчої влади тому, що представницькі органи неефективні в умовах деталізованого керівництва економікою, що нівелює саму сутність ідеї правової держави.
Ці роздуми лауреата Нобелівської премії з економіки 1974 р. Ф. Хайека звертають на себе увагу тому, що з них випливають надзвичайно важливі висновки щодо громадянського суспільства. Це, по-перше, висновок про необхідність підтримки економічного індивідуалізму, що спрямований проти економічної рівності і колективізму, але не заперечує формальної рівності громадян перед законом і, по-друге, теза про те, що за умови абсолютного колективізму і «закритого суспільства» до влади приходять найгірші, бо в суспільстві, що обтяжене тоталітаризмом, більше шансів на успіх мають люди без моральних основ і без освіти і, навпаки, за умови свободи і демократії формуються умови, за яких чим вищі розумові здібності і рівень освіти, тим людина є індивідуальнішою і тим менше можлива її одностайність з тими, що керують. З цього випливає також те, що одна з найболючіших проблем громадянського суспільства, а саме про співвідношення більшості і меншості, повинна вирішуватись на основі ліберального гуманізму, який стверджує, що людину слід поважати не тільки як члена групи, як суб'єкта, що намагається досягнути певних групових цілей, але і як відособленого соціалізованого індивіда зі своїми власними потребами й інтересами, світосприйняттям і самоусвідомленням.
Отже, з точки зору класичної теорії громадянського суспільства саме таким є співвідношення свободи особи, її автономності і власності. А до якісних характеристик громадянського суспільства вона відносить такі положення:
- громадянське суспільство повинно бути суспільством не тільки політичної демократії, але і соціальної, що дає кожній людині можливість мати гідний рівень життя;
- це суспільство, де повністю відсутнє усяке відчуження людини від засобів виробництва і знарядь праці, а також результатів своєї праці, насамперед приватної власності;
- громадянське суспільство на гуманістичній, демократичній основі охоплює усі економічні, господарські та інші зв'язки, забезпечуючи їх інтенсивний розвиток;
- людині в громадянському суспільстві забезпечується можливість повною мірою виявляти свої здібності, що у свою чергу є найважливішим фактором, який стимулює розвиток суспільства в цілому;
- воно користується пріоритетом щодо держави, яка є його складовою частиною. Державна влада зобов'язана охороняти суспільство, сприяти задоволенню його потреб, подоланню конфліктних ситуацій;
- громадянське суспільство є основою створення і функціонування правової держави.
Класична теорія цього поняття у більшості випадків розуміє під ним механізм соціальної взаємодії, що складається зі сфери особистого (особливо родини), різноманітних об'єднань, суспільних рухій і публічної комунікації. Його розуміють як місце соціальної дії, автономної від держави, як проект (мрію) деяких інтелектуалів і активістів, спробу об'єднати широкий спектр діяльності в єдину боротьбу проти тоталітаризму [24, 452]. У радянсько-французькому виданні 1989 р. «50/50. Опыт словаря нового мышления» це поняття тлумачиться так: «Громадянське суспільство це сфера спонтанного самовиявлення вільних індивідів і асоціацій громадян, що сформовані добровільно, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і свавільної регламентації діяльності цих громадян з боку органів державної влади ».
2.5 Стратегічні пріоритети та засоби їхньої реалізації
За сучасних умов особливого значення набувають такі пріоритети, як забезпечення належних правових та інституціональних підвалин становлення громадянського суспільства, державна підтримка громадських організацій різних типів, діяльність яких спрямована на утвердження демократичних цінностей у суспільстві, координація діяльності місцевих органів виконавчої влади щодо співпраці з громадськими організаціями. Проблема законодавчого регулювання механізмів взаємодії громадських організацій з державними інституціями стала нагальною.
З тим, щоб зрозуміти всю складність завдань, що постали перед нами в процесі побудови громадянського суспільства, варто окреслити очікуваний результат:
для успішного функціонування і розвитку громадянського суспільства необхідною є наявність розвинутої соціальної структури, в якій мають знайти своє відображення різноманітні форми власності, інтереси людей, груп і прошарків населення, і яка також повинна мати розвинуті горизонтальні зв’язки; громадянському суспільству притаманний високийрівень розвитку особистості в соціальному, інтелектуальному і психологічному аспектах, притаманна її внутрішня свобода і здатність активно підключатися до різноманітних сфер діяльності;
- в економічній сфері серед ознак розвиненості громадянського суспільства є створені на ініціативній основі численні підприємства недержавного сектору - з приватними і колективними формами власності;
- в соціальній сфері серед таких показників виокремлюються:
існування недержавних засобів масової інформації, а також механізмів прояву, формування і вираження суспільної думки з метою вирішення соціальних конфліктів, розвиненість форм самоврядування, суспільних організацій та рухів;
- в політичній сфері на користь розвиненості громадянського суспільства можуть служити різноманітні суспільно-політичні об’єднання, партії та рухи, чия діяльність спрямована на захист прав та свобод громадян, а також на збереження
базових принципів демократії;
- і, нарешті, в духовній сфері розвиненість громадянського суспільства визначається: свободою думки, слова, совісті, існуванням механізмів для їх реалізації, для забезпечення можливостей самовираження особистості та її духовного розвитку.
Отже, визнаючи усвідомлення всіма соціальними суб’єктами необхідності створення справді дієвого громадянського суспільства, доречно говорити про початок переходу українського суспільства від нормативно-теоретичного рівня дискусій з цього питання до налагодження реальних механізмів практичного втілення поставленої мети з урахуванням специфіки історичних та культурних особливостей місцевого розвитку.
На цьому тлі першочерговими завданнями повинні стати:
1) налагодження взаємного публічного діалогу, що є необхідною умовою підтримки довіри державним органам. При цьому надзвичайно важливим тут є дотримання паритетних засад, обопільну відповідальність громадянського суспільства та влади;
2) становлення «демократії співучасті» - взаємодії державних органів з громадськістю, розширене інформування населення про державні справи та активізація широкої участі громадян під час прийняття рішень на всіх рівнях;
3) запровадження практики регіональної співпраці відповідно до різноманітних сфер діяльності на рівні місцевого самоврядування та заснування органів співробітництва, що включатимуть представників обох сторін (круглі столи, спільні комісії);
4) вдосконалення правової та громадянської освіти як посадовців (зміна стереотипів зневажливого ставлення до проявів громадської активності), так і населення в цілому.
Конкретними засобами реалізації державної політики розвитку громадянського суспільства в Україні, на які варто звернути першочергову увагу, є, на мою думку, такі:
1. Державна підтримка залучення представників громадських організацій до співпраці з урядом у вигляді проведення громадських слухань. Всеукраїнські та місцеві громадські слухання сприяють забезпеченню системності роботи виконавчих структур, налагодженню та поглибленню конструктивного діалогу між владою та населенням. З часом подібні заходи мають усі шанси стати додатковим механізмом легітимації політичних рішень. Для забезпечення прозорості та об’єктивності подібних заходів, зворотного зв’язку зі сторонами бачиться доречним залучення до їх проведення більш широкого спектру політичних сил та утворення при центральних та місцевих органах виконавчої влади реально діючих громадських рад (колегій), що виконуватимуть функцію дорадчих органів.
До їх складу мають увійти в однаковому співвідношенні представники від об’єднань громадян, ЗМІ та органів виконавчої влади.
2. З метою подолання недостатньої розвиненості горизонтальних зв’язків між громадськими організаціями (обмін інформацією, проведення спільних заходів) та підвищення рівня їхньої координації, впливу на владу та міжнародного іміджу, Кабінету Міністрів України з усіма зацікавленими відомствами та установами у найближчий час доцільно провести Всеукраїнський конгрес громадських організацій України із фундацією постійно діючого одноіменногооргану управління. Це істотно сприяло б як підвищенню контролю громадських організацій за діями влади, подоланню їхньої міжрегіональної ізольованості, так і впровадженню державницької ідеології серед громадського загалу. Одним з питань першого засідання новоствореної організації могло б стати обговорення Національної концепції розвитку громадянського суспільства в Україні, де поєднувалися б національні особливості та риси аналогів Західного світу, а також інтереси першого і другого секторів суспільства.
Тiльки в активнiй взаємодiї українських державного, комерцiйного та громадського секторiв може сформуватися демократичне українське суспiльство. Допомога ж донорських неукраїнських органiзацiй у цьому процесi повинна грати суто допомiжну роль.
3. З урахуванням малої впливовості громадських організацій на підготовку, супровід і прийняття рішень Уряду та місцевих органів влади, принципами зазначеної концепції покликані стати такі: започаткування практики експертизи проектів нормативних актів на предмет потенційної шкоди або сприяння розвитку громадянського суспільства; правова освіта громадськості, налагодження партнерства та обміну досвідом між громадськими організаціями; дотримання антимонопольного принципу у сфері інформаційного простору; зміцнення почуття національної ідентичності; розробка та забезпечення реалізації механізмів відкритості та прозорості влади, залучення громадськості до процесів прийняття рішень; реалізація політики громадської консолідації для вирішення соціально значимих проблем – мінімізацію бідності та створення міцного середнього суспільного прошарку як стабілізуючого елементу соціальної структури; удосконалення існуючих і розробка нових форм соціального партнерства; розробка ефективних механізмів підтримки діяльності громадських організацій у реалізації соціальних програм;
4. Та обставина, що громадські організації фактично не мають місцевих фінансових джерел для підтримки своєї діяльності, а надання благодійних пожертвуваньмісцевими бізнесовими компаніями не є суттєвими, дотепер компенсується зарубіжними приватними фондами та урядовими програмами підтримки демократії. Самостійно вести господарську діяльність, згідно з законом України «Про об’єднання громадян», ці організації не можуть - для цього потрібно заснувати окремі господарчі структури, для внесення до статутного фонду яких потрібні кошти або майно.
Отже залишається лише два засоби виходу з зачарованого кола.
Один - різко трансформувати юридичні основи діяльності громадських організацій, послабити податковий прес, стимулювати внутрішню добродійність, приділили їм державну увагу, а також додатково гарантувати свободу критичних висловлень на адресу влади.
Інший шлях - створити фінансово сприятливі умови для деякого сегмента громадських організацій і забезпечити їх бюджетними грошима. При цьому ефективність бюджетного фінансування незалежних некомерційних організацій зростатиме за однієї з двох умов - можливості до залучення до роботи добровольців (волонтерів) неординарність завдань, що підлягають вирішенню.
5. Для того щоб відповідати принципам громадянського суспільства, адміністрація і соціальні робітники повинні активно сприяти добровільним організаціям, групам соціальної дії та самодопомоги. Соціально уразливі групи повинні мати можливість навчитися, як одержувати доступ до суспільного і політичного прийняття рішень для того, щоб ефективно захищати свої власні інтереси за допомогою консультування, мобілізації і координації. Проте ситуація стає більш складною для місцевих адміністрацій, коли вона повинна мати справу з групами захисту громадян, що протестують проти політичних або адміністративних рішень, які зачіпають їхні власні інтереси. Це може створити етичну і тактичну дилему як для адміністрації соціальних служб, так і для соціальних робітників. З етичної точки зору, питання полягає в тому, чи може адміністрація або її робітники солідаризуватися зі своїми клієнтами. З тактичної точки зору, відмова від підтримки такихдій може «відчинити двері» наростаючому конфлікту.
Таким чином, сучасна практика формування громадянського суспільства і становлення його інститутів в Україні вказує на значні деформації, що виникають у розвитку цього процесу.
Мова йде про взаємну недовіру влади та недержавних організацій, а також недостатній вплив громадських організацій на суспільство. Існує цілий ряд чинників, що призводять до виникнення даної ситуації, що можна умовно розділити на декілька груп.
Серед політичних чинників появи суперечностей між владою та недержавними організаціями, слід, насамперед виокремити сприйняття багатьма з організацій влади як свого ворога або,принаймні, недружню силу. Фактично «третій сектор» розглядає себе як опозицію влади. Звичайно, недержавні організації повинні лобіювати інтереси певних груп перед владою. І в цьому лобіюванні вони можуть і повинні опонувати державним органам.
Проте, мова не йде про деструктивну опозицію недержавних організацій, варто говорити про конструктивний пошук діалогу.
Тому що у своєму формуванні уяви «влади-ворога» недержавні організації часто зневажають співробітництвом із державою. У той же час, сама влада також бачить в опозиційних недержавних організаціях одну лише деструктивну силу і не враховує конструктивні пропозиції «третього сектора». Таким чином створюється замкнуте коло, у якому сторони не чують і не хочуть чути один одного.
Вагомим фактором є політизація недержавних організацій напередодні виборчих кампаній, коли основні політичні гравці створюють «під себе» т. зв. «низові структури суспільної підтримки» у виді коаліцій і форумів недержавних організацій. Ці структури відіграють роль імітатора помочі з боку політичної сили певним групам населення і це достатньо ефективний прийом для виборчих кампаній.
Проте, деякі політичні сили обрали для себе роль захисника інтересів усього «третього сектора». У цій грі ставкою є авторитет влади, і відповідно - імідж держави, що уособлює в собі саму владу. Таким чином, за умови відсутності в недержавних організаціях імунітету від політичних маніпуляцій, громадські організації стають зручним інструментом деструктивних сил у їхній боротьбі за державну владу.
Разом з тим, залишає бажати на краще якість послуг недержавних організацій. Процеси професіоналізації недержавних організацій поступово набувають в Україні силу, але фаховий рівень значної частини організацій все ще є далеким від оптимуму і не завжди відповідає вимогам часу, що іноді провокує старання імітувати бурхливу діяльність. Як відзначають експерти Фонду «Європа ХХІ», значна частина вітчизняних організацій функціонують скоріше для заробітків шляхом одержання спонсорської і донорської допомоги. Зрозуміло, що декларації стурбованості суспільним благом і сприянням переходу України до демократії у такому випадку служать лише завісою для егоїстичних та споживацьких інтересів. Є недержавні організації, що одним лише фактом свого існування дискредитують «третій сектор».
Іноді недержавні організації, відпрацьовуючи грантову допомогу, проводять дослідження, моніторинги, суспільні кампанії, що не відповідають не тільки елементарним фаховим стандартам, але й не мають ніякого практичного значення. У той же час, ці недержавні організації жадають від держави негайного урахування своїх «досягнень» і прийняття владою відповідних рішень.
До того ж, основою для підозр у непрофесіоналізмі є невчасність і неадекватність рекомендацій деяких недержавних організацій.
Однак частина аналітичних недержавних організацій проводить досить ґрунтовні дослідження у вузьких сферах (комерційне право, боротьба і профілактика онкозахворювань, освіта і т. п.).
Їхні результати достатньо цікаві, проте презентації і пропозиції, проведені на належному рівні, майже відсутні, бо ці громадські організації мають обмаль подібного досвіду.
Щоправда, є й такі недержавні організації, котрі, навпаки, звертають увагу на форму презентації своїх матеріалів, проте їхні рекомендації абсолютно неадекватні сучасній ситуації. Наприклад, так було щодо застосування досвіду бразильського «бюджету участі» (формування місцевих бюджетів шляхом суспільних слухань) у Києві.Це цікаво, але нереально в наших умовах. Таким чином, влада не одержує відповідей на поставлені запитання, а недержавні організації, у такому випадку, працюють у ящик.
Неабияке, але подвійне значення серед зовнішніх чинників розвитку недержавних організацій виконує їх залежність від західних донорів. З одного боку, західна інтелектуальна і фінансова підтримка, що була надана через цілий ряд донорських структур для розвитку в Україні інститутів громадянського суспільства, розширення мережі недержавних організацій й вдосконалення місцевого самоврядування, - це неоціненний внесок західних країн у формування громадянського в Україні. І цей факт не можна ігнорувати.
Розділ 3. Особливості формування та основні проблеми створення громадянського суспільства в Україні
3.1 Особливості основних шляхів формування та розвитку громадянського суспільства в Україні
Процес становлення громадянського суспільства складний і суперечливий, аналіз його потребує конкретно-історичного підходу. Зародження та розвиток громадянського суспільства відбувається протягом тривалого періоду еволюції сучасної цивілізації. Цей процес має багато закономірностей, спільних для багатьох країн. Але кожна держава, розвиваючи громадянське суспільство, вносила щось особливе, характерне саме для неї. Досить специфічний досвід його побудови мала Україна. Адже феодальний устрій тривалий час носив потворні форми кріпосництва, щ обмежувало з рабством. Це зумовило і характерний розвиток суспільства, наклало певний відбиток на взаємовідносини між верствами населення, на їх психологію. За таких умов основою соціально-економічного ладу стає сільська община, яка, з одного боку, сприяла єднанню і взаємодопомозі селян, з іншого – культивувала дух покори.
Протягом всього періоду суспільного розвитку все частіше інтереси колективу домінували над інтересами особи. В таких умовах усвідомлення себе як громадянина, як повноправної особистості не могло відбутися. Вся історія ідеї громадянського суспільства – це історія перетворення самої колективності, організованої за законами спільного життя в розвиток людини, що вийшла із природнього стану необмеженої свободи, в громадянина цього суспільства. Власне, кожна держава має бути зацікавлена в створенні, всебічному розширенні і поглибленні громадянського суспільства, якщо воно прагне до задоволення потреб громадян, до своєї адаптації в загальнолюдський цивілізований процес. Для держави стає життєво необхідним розвиток всіх елементів громадянського суспільства. Чи відповідає таке суспільство досягнутому рівню світової цивілізації, має засвідчити рівень задоволення інтересів і потреб, громадянський мир на основі дії прийнятих державою законів. В сучасних умовах одним із вимог громадянського суспільства виступає фактор соціальної відповідальності в усіх сферах суспільного життя (економічній, політичній, соціальній, екологічній, національній), на всіх рівнях суспільних організацій (соціальної групи, суспільної організації, держави, світового. співтовариства), пов'язаних з висуненням на перший план загальнолюдських цінностей. Адже соціальна орієнтація може утверджуватися в якості принципу суспільних відносин лише тоді, коли задоволені всі необхідні потреби і створюються умови для реалізації системи історично обумовлених інтересів членів суспільства.
Важливе місце в цьому процесі належить державі. Вона повинна стати арбітром у вирішенні конфліктних питань. Це пояснюється насамперед тім, що на сьогоднішній день держава має в своїх руках переважне право застосування примусу, різного роду санкцій, виступаючи власником матеріальних благ, вона може, якщо побажає, спрямовувати свої зусилля на покращення соціально-економічного становища людини, задовольняти інтереси та потреби певних соціальних груп (працівники бюджетних організацій, базових галузей промисловості, студенти, пенсіонери і т.п.). Та на жаль, переформована державна машина не завжди готова взяти на себе таке завдання. Має спрацювати механізм взаємодії громадянського суспільства і держави, який знаходить свій прояв у взаємодії через партії, вибори, представницькі органи влади. В країнах Заходу існує ціла система представництва інтересів. Основні її учасники з боку грогладяпського суспільства - це групи і об'єднання за інтересами, з боку держави - органи виконавчої влади. Окрім згаданих сформувались специфічні представництва - консультативні комітети і комісії, що існують при міністерс вах, відомствах, уряді, в роботі яких беруть участь групи і об'єднання за інтересами. Такі інститути займаються виробленням рекомендацій і відповідних державних рішень, деякі з них виконують управлінські функції, інші діють на "недержавній" основі. В Західній Європі дискусія про те, чи є держава функцією суспільства, чи суспільство в міру розвитку держави має перетворитися в контролюючу ним функцію, можна віднести до XVIII ст., коли в працях англійських і французьких філософів теоретичні аспекти дискусії зводились до визначення долі влади, функцій і повноважень, які громадянське суспільство доручає державі на тому чи іншому етапі свого розвитку. Відповідно визначалась роль держави в розвитку суспільства.
У взаємодії громадянського суспільства та держави можуть існувати два напрямки. По-перше, держава є і залишається функцією громадянського суспільства. Серед представників цього напрямку є і теорії переважаючої ролі держави ("державники"), рівного партнерства ("суспільний договір"), його пасивної ролі ("нічний сторож"). По-друге, держава носить тимчасовий характер. Утвердження в теорії постулат про швидке відмирання держави з поступовою заміною її суспільним самоуправлінням призвело б до повного знищення громадянського суспільства.
Кожна з цих теорій має свої переваги та недоліки. Однак протиставлення держави громадянському суспільству призводить до виникнення негативних факторів, які знаходять своє виявлення в тому, що держава та громадянське суспільство перебувають в постійному процесі боротьби. Справді, специфіка сучасної ситуації в Україні зводиться до того, що відбувається двоєдиний процес формування і громадянського суспільства, і правової держави, де громадянські права людини підпорядковуються нормам міжнародного права. А це означає, що:
- має місце виключення будь-якої дискримінації за національно-етнічними, політичними, релігійними, статевовіковими ознаками;
- має місце надійний законодавчий захист особистості і гідності громадянина, недоторканість його житла і майна, свобода вибору проживання, виїзду або в'їзду в країну, таємниця листування і телефонних розмов, свобода слова, преси, інформації;
- людині дано право вільно виявляти свій світогляд та духовні інтереси; - має місце всебічний захист громадянських прав з боку судових органів та громадський організацій.
Попередній розвиток нашої країни засвідчує, що крізь складалася практика ототожнювання реального стану справ з програмними настановами. Мала місце невідповідність між реальним і формальним узагальненням виробництва. Таким чином поглиблювалась суперечність між існуючими суспільними відносинами і декларованими в документах гаслами. Ця суперечність стала важливим фактором деформації правової системи, системи інтересів і цінностей. Необхідно, щоб будівництво нашого законодавства відбувалося цілеспрямовано, поступово. Адже справжнього демократичного, передового законодавства у нас не склалося, зате виросла величезна маса урядових і відомчих актів, мета яких - забезпечення тоталітарної системи. Законодавство не може створюватись саме собою, у вищих сферах політики, а життя розвиватись саме по собі, в зворотньому напрямі. Така ситуація існує лише тоді, коли немає громадянського суспільства. "Норми права народжуються не зверху, а в самому громадянському суспільстві, в процесі спільної дії людей при постійному зіткненні їх інтересів, правила, які відмірюють "зону волі" цих інтересів. Ці правила і є нормою права як міра волі". Норма права тільки в тому випадку буде діяти, коли е механізм її реалізації. Специфіка законодавчої діяльності нашого суспільства на нишшньому етапі полягає в тому, що:
- вона носить базисний характер, оскільки створюються якісно нові суспільні відносини, нові парадигми суспільного життя;
- цей процес здійснюється в умовах, коли життя здебільшого спирається на старі структури і в ньому немає об'єктивно нових, спроможних реалізувати вимоги