Xreferat.com » Рефераты по социологии » Шляхи формування громадянського суспільства в Україні

Шляхи формування громадянського суспільства в Україні

закону;

- ця діяльність виходить з принципу повної її суверенності, коли законодавчий процес може бути незалежним від реального стану даного суспільства. В нашій державі ще існують суперечності між законом і дійсністю, що веде до примноження конфліктів в суспільстві. Вихід із такого становища - у форсуванні реалістичного характеру законодавства, спроможного враховувати конкретні ситуації, необхідні для формування громадянського суспільства. На сучасному етапі розвитку принято говорити про попий суспільний устрій, процес становлення якого відбувається в багатьох країнах, як про суспільство змішаного типу, що проходить різні етапи на шляху до суспільства соціальної злагоди.

Результатом і внутрішнім джерелом розвитку систем нового типу є соціальна орієнтація на реалізацію потенціалу людської особистості, забезпечення вигідних умов й життєдіяльності. Соціально-економічна політика, що проводиться нині в Україні, на жаль, не забезпечує стабільних умов для реалізації можливостей переходу до суспільства такого типу. Та все ж не варто говорити так категорично, адже певні умови для побудови суспільства соціальної злагоди у нас створюються. Це насамперед реформування відносин власності, створення системи політичної демократії. Обидва завдання іюрозривно пов'язані між собою, але зміни в економічній і політичній сферах часто мають різну спрямованість. Приватизація державної власності здійснюється в умовах інфляції, різкого зниження стимулів виробничої діяльності, загального погіршення фінансового становища підприємств. З цього приводу професор В.Даниленко писав: "Приватизація швидше буде саме бюрократичною. Ринок буде вводитися зверху, не покладаючись на самоорганізуючі основи громадянського суспільства, втримуючи максимальний контроль за розвитком ситуації. А це буде стримувати економічну реформу в цілому, продовжуючи та поглиблюючи тяготи народу”.

Таким чином, історичний розвиток України має багато ознак модернізації, здійснюється поряд із розвинутими країнами. На сьогоднішній день відбувається процес приведення всіх суспільних інститутів та процесів у відповідність до норм розвинутої цивілізації, що знаходить свій прояв у формуванні засад правової держави та громадянського суспільства. Від темпів і напрямків розвитку громадянського суспільства залежатиме можливість нової інтеграції, передумовою якої є близькість процесів і ступінь зрілості національних громадянських суспільств.

Особливістю державного розвитку України є розвиток національного руху після довгих років "пролетарського інтернаціоналізму", який насправді мав на меті придушення національної самобутності українського та й інших народів імперії. При цьому, розвиток деяких національних звичаїв і традицій штучно видавався за свідчення дотримання прав на розвиток національної самобутності. Як наслідок - спалах національного руху з початком демократичних перетворень. Тому одним із пріоритетних напрямків розвитку громадянського суспільства в Україні е наповнення національної ідеї нормативними регуляціями громадянського суспільства. Але при цьому слід пам'ятати, що національна ідея підносить колектив, а ідея громадянського суспільства - особу; різні тут і носії суверенності - нація і особа. Відмінним є відношення до держави. Національна ідея підносить державу як мету нації для власної реалізації, тоді як ідея громадянського суспільства передбачає обмеження держави, аби вона не загрожувала цінності і суверенності особи.

Щоб залучити певною мірою національну ідею до розвитку суспільства, необхідно насамперед демократизувати національну ідею. Основний напрямок - це співпраця з державою, яка б гарантувала не тільки звичайні економічні, громадянські та політичні права, але й забезпечувала якнайбільшу відкритість і свободу дискусій між максимально автономними індивідумами, а саме: - гарантування прав інтимності і приватності, щоб індивіди та групи мали простір на виявлення своєї самобутності;

- гарантування прав доступу до публічної сфери.

Громадянське суспільство, в свою чергу, має також дбати про права індивідуму на різні форми колективної діяльності, всіляко підтримувати розвиток національної ідеї, наповнюючи її принципами демократії. Адже відомо, що історія не знає жодного громадянської о суспільства, яке жило б відповідно до декларованих принципів. Зміцнення громадянського суспільства на сьогодні передбачає:

- фінансування незалежних мас-медіа;

- встановлення контактів не лише з урядом, але й з опозиційними силами; - надання допомоги задля зміцнення ключових інститутів громадянського суспільства, органів судочинства та охорони правопорядку; - створення і розвиток благодійницьких та добровільних організацій, за допомогою яких населення менше сподівалося б на допомогу держави і більше покладалося на власні сили;

- розширення каналів обміну технічної та гуманітарної допомоги, обміну в галузі освіти та культури.

Після розвалу Союзу та перших років незалежності, спроб визначити напрямок розвитку економіки та державності більшість аналітиків дійшли висновку, що альтернативи західним моделям суспільного розвитку практично не існує. Не заперечуючи в цілому слідування шляхом цінностей, вироблених людством, хотілось би застерегти від того, щоб новий підхід, як справедливо відмічається науковцями, не затінив "споконвічні обереги українського способу життя, якщо ці цінності сприяють утвердженню державності України, розвитку системи розумних потреб особи й суспільства, формуванню освіченої й високоморальної особистості".

Сьогодні гостро постала теоретична і практична проблема вироблення перспективного підходу до оцінки української історії і незалежної, самостійної ідеологічної та політичної позиції щодо оцінки шляхів і засобів розвитку України. Демократизація створює можливості для прогресивного розвитку України. Але постає запитання: як найкраще скористатися цими можливостями, зберігши позитивну спадковість розвитку, подолавши одночасно негативну? Перед суспільною думкою України постало завдання - розробити концепцію нової історії України, спроможну дати відповіді на всі ті основоположні запитання суспільного розвитку. В Україні існують групи політиків, які вважають, що лише національна ідея "вивезе" Україну на магістральні шляхи цивілізаційного розвитку. Справді, національна ідея - могутній локомотив історії. Національна ідея спроможна стати потужним мотивом і стимулом дій особистостей, соціальних груп і цілих народів. Але слід мати на увазі, що за революційним періодом завжди настають часи копіткої, наполегливої праці для налагодження нової системи господарювання, формування нової політичної системи суспільства, коли регулятивний вплив національної ідеї значно знижується, а на передній план виходять організаційні завдання, вирішувати які, щоправда без національне орієнтованої держави, неможливо. Досі в Україні тривають дискусії про вплив держави та про баланс сил державної влади й суспільства. Значна частина населення вбачає в державі чужу, корумповану силу, не довіряє державній владі, хоча і дотримується утопічного погляду, ніби винятково державними засобами можна створити нове громадянське суспільство. Між іншим, це типова утопія, поєднана з надією на мудрого вождя, авторитетного правителя, який, прийшовши до влади, владнає все справедливо й демократично. Державна влада дійсно може сприяти встановленню громадянського суспільства, але без ініціативи народу "знизу" її можливості обмежені.

Суть стратегії конструктивних сил України може бути зведена до необхідності переходу від залишків пострадянського "тимчасового авторитаризму" центральної (особливо виконавчої) влади до "постійної демократії", в яку будуть інтенсивно втягнуті регіони та більшість населення. Особливістю і суперечливістю перехідного суспільства, яким є сучасна Україна, є те, що складнощі перехідних процесів, з одного боку, зумовлюють зміцнення регулюючої ролі держави, тобто самої держави, а з другого - розбудова громадянського суспільства передбачає роздержавлення суспільних інститутів, зменшення державного впливу на них. Ця обставина і підкреслює необхідність наукових розробок ролі держави в перехідному суспільстві, роз-робки механізмів її впливу на соціальні процеси, визначення шляхів перетворення держави на правову, а перехідного суспільства - на громадянське. Hе відзначити, що у нинішній Конституції і згадки немає про громадянське суспільство, на формування якого зрештою має бути спрямований весь державно-правовий механізм. Цей, м'яко кажучи, недолік нинішньої Конституції, безумовно, негативно відбиватиметься на процесі формування громадянського суспільства, серцевини правової держави. Проголошуючи своє прагнення досягти ідеалів правової держави, не пов'язавши це на конституційному рівні з формуванням громадянського суспільства, не є просто нелогічним, а й стратегічно неприпустимим. Адже неможливо донести до людей сутність переваг правової держави, не пов'язуючи це із громадянським суспільством, яке є гарантом захисту його членів від втручання державних інститутів в їх приватне і особисте життя, особливо у тих випадках, коли ці інститути при певних обставинах перетворюються на самодостатні і діють для самих себе, а нерідко й проти суспільства. Oднією з перших змін до Конституції України має бути її доповнення новим розділом про громадянське суспільство.

У кінцевому рахунку все ж таки є всі підстави сказати, що молода українська держава обрала в цілому правильний шлях, шлях цивілізованого суспільства, яке ґрунтується на загальнолюдських цінностях. Передусім, і це найголовніше, Україна стала незалежною державою з перспективними конституційними намірами стати демократичною і правовою. Стосовно ж перехідного суспільства, яким є сучасна Україна, то попередньо узагальнюючі його характеристики є такими:

• усі сфери життєдіяльності охоплені системною кризою, особливо вражені економіка і соціальна сфера;

• на рівні керівництва державою відсутнє цілісне уявлення про шляхи виходу із кризи, не розроблена відповідна Урядова Програма дій.

Підбиваючи підсумок, можна сказати, ідо сьогодні основними шляхами побудови громадянського суспільства в Україні є: • розширення масової бази влади, підвищення політичної культури населення, створення нових можливостей участі громадян в управлінні державними і суспільними справами;

• активізація процесу роздержавлення усіх сфер суспільного життя, формування справжніх інститутів громадянського суспільства як ринкового, так і неринкового характеру (благодійні фонди, споживчі товариства, клуби за інтересами, товариства, асоціації тощо), розвиток різних форм громадського самоврядування і самодіяльності. До речі, у США існують сотні тисяч центральних, штатних, регіональних і місцевих асоціацій (політичних, культурних, релігійних, воєнно-патріотичних і т. п.), які охоплюють 2/3 населення США. Це і є соціальна база громадянського суспільства; в постійне удосконалення контрольних механізмів, тобто механізмів зворотнього зв'язку від суспільства до держави;

• максимальне розширення сфери судового захисту прав і свобод людини, формування поваги до права і до закону; в виховання нормального природного патріотизму - національного і державного - на основі поваги до національної історико-культурної спадщини;

• зміцнення свободи інформації і гласності, відкритості суспільства на основі щонайширших зв'язків із зарубіжним світом; в піднесення рівня суспільної свідомості, подолання явищ соціальної пасивності, оскільки справа не тільки в наявності демократичних установ і процедур та інформованості населення, але й в умінні жити в умовах демократії, користуватися її благами, в готовності до постійного удосконалення політичної системи у відповідності зі зміною конкретно-історичних умов.

Іншими словами, має відбутися максимальне роздержавлення усіх сфер суспільного життя. Проте це роздержавлення зовсім не означає повної відмови від державного в межах закону регулювання соціального життя. Роздержавлення суспільства на базі Конституції України передбачається по таких напрямках:

- в галузі політичній - закріплення багатопартійності, створення державою на основі закону рівних умов для діяльності політичних партій, інших громадських об'єднань; заборона будь-якій політичній партії чи організації привласнювати собі право здійснювати державну владу; проведення виборів на багатопартійній основі;

- в галузі економічній - приватизація державних і комунальних підприємств на основі приватної власності (індивідуальної і колективної); невтручання держави і її структур в безпосередню господарську діяльність підприємств незалежно від форм власності; свобода підприємництва і договорів;

- в галузі ідеологічній - будь-яка ідеологія не може зводитися до рангу державної і закріплюватись у законному порядку, не кажучи про конституційний рівень, як це було в попередніх радянських конституціях; відокремлення церкви від держави, невтручання держави у справи релігії; роздержавлення і деідеологізація освіти, науки і культури, всієї духовної сфери суспільства на основі конституційного гарантованого права на свободу думки, совісті і релігії;

- і нарешті, децентралізація державної влади, зміцнення справжніх органів місцевого самоврядування, зняття зайвої державної опіки над територіями.ини в ньому, живить повагу і любов до Вітчизни, зміцнює бажа-ня всіляко оббігати і захищати її.

Протягом багатьох століть боротьби українців за свою незалежну державу, коли Україна перебувала у складі інших держав, ідеологія націоналізму, що об'єднувала всі національні сили різних відтінків на грунті прагнення до політичного самовизначення, відігравала роль цементуючого фактору в змаганнях за самостійну і незалежну національну державу. Відтоді, як Україна здобула незалежність, українське суспільство увійшло в етап розбудови і розвитку національної держави і громадянського суспільства, з'ясувалося, що на території України, крім українців (73,6% населення) проживають інші національності (26,4%): росіяни, білоруси, євреї, поляки, чехи, словаки, болгари, молдавани, румуни, іреки, угорці, естонці, татари, гагаузи та інші. Історичний досвід показав, що політика національного гноблення, зневаги, асиміляції веде до дестабілізації суспільства, послаблення і занепаду держави. В умовах, коли неукраїнське населення на всенародному референдумі 1991 р. висловилось за незалежну українську державу, виявили прагнення будувати її спільно з українською нацією інші національно-етнічні спільності, виникла потреба в ідеології, яка єднала всі народи України на грунті побудови українського громадянського суспільства і української національної держави. Такою стала україно-державницька ідеологія, тобто система ідей і поглядів, які теоретично обґрунтовують і відстоюють як головну мету суспільства побудову і захист української національної держави та консолідують навколо неї всі народи і суспільно-політичні рухи України, підкреслюючи при цьому вирішальну роль в державотворчому процесі української нації. В цьому полягає сучасний зміст української національної ідеї. Отже, в перспективі ефективність в організації громадянської о суспільства в Україні залежить від того, в якій мірі держава і суспільство здатні створити умови, вільні від причин, що породжують дестабілізуючі фактори в кожній із сфер життєдіяльності соціального організму. Вирішальною передумовою забезпечення національної державності є дотримання законів існування системи (а, отже, вивчення їх), створення передумов для й природного функціонування, запобігання дестабілізації. Це головні умови збереження незалежності держави, суспільства, особи (громадянина). Насильство, постійні спроби в короткі терміни виправити становище, поновити втрачену рівновагу може мати тимчасовий ефект. Досвід переконує, що насильство породжує ескалацію насильства і заводить в глухий кут. Пошук природного шляху розвитку громадянського суспільства на ґрунті внутрішніх передумов і врахування сучасних здобутків людської цивілізації та створення для нього простору - важлива передумова неантагоністичного розвитку української державності.

Становлення громадянського суспільства суверенної національно-демократичної держави Україна - імператив історії. Досвід розвитку цивілізованих країн засвідчує, що формування громадянського суспільства шляхом світової цивілізації тривалий і дуже складний процес. Справжнє громадянське суспільство може існувати лише в державі з ефективною та конкуерентноспроможною, соціальноорієнтованою економікою. Адже саме рівень ефективності національної економіки визначить місце України у світовому співтоваристві. Підбиваючи підсумок, можна сказати, ідо сьогодні основними шляхами побудови громадянського суспільства в Україні є:

• розширення масової бази влади, підвищення політичної культури населення, створення нових можливостей участі громадян в управлінні державними і суспільними справами;

• активізація процесу роздержавлення усіх сфер суспільного життя, формування справжніх інститутів громадянського суспільства як ринкового, так і неринкового характеру (благодійні фонди, споживчі товариства, клуби за інтересами, товариства, асоціації тощо), розвиток різних форм громадського самоврядування і самодіяльності. До речі, у США існують сотні тисяч центральних, штатних, регіональних і місцевих асоціацій (політичних, культурних, релігійних, воєнно-патріотичних і т. п.), які охоплюють 2/3 населення США. Це і є соціальна база громадянського суспільства; в постійне удосконалення контрольних механізмів, тобто механізмів зворотнього зв'язку від суспільства до держави;

• максимальне розширення сфери судового захисту прав і свобод людини, формування поваги до права і до закону;

• виховання нормального природного патріотизму - національного і державного - на основі поваги до національної історико-культурної спадщини;

• зміцнення свободи інформації і гласності, відкритості суспільства на основі щонайширших зв'язків із зарубіжним світом;

• піднесення рівня суспільної свідомості, подолання явищ соціальної пасивності, оскільки справа не тільки в наявності демократичних установ і процедур та інформованості населення, але й в умінні жити в умовах демократії, користуватися її благами, в готовності до постійного удосконалення політичної системи у відповідності зі зміною конкретно-історичних умов.

Враховуючи особливості перехідного часу, в якому знаходиться Україна, має бути проведена в життя така концепція співвідношення особи, суспільства і держави, яка дозволила б не тільки змінити сьогоднішній менталітет людини, але й сприяти формуванню вільної особи з високою політичною, економічною і правовою культурою, яка усвідомлює свою цінність і гідність. Ця концепція передбачає, що епіцентром громадянського суспільства є людина, її права, свободи й інтереси, що всі інститути громадянського суспільства і держави утворюються постільки, поскільки є необхідність створити умови для нормальної життєдіяльності людини, захисту її прав і свобод. При цьому державні інститути мають нести подвійний тягар, забезпечуючи через закони, по-перше, рівні для всіх людей умови і можливості, по-друге, нормальне функціонування громадянського суспільства в цілому. Отже, на конституційному рівні має бути закладена якісно нова модель правової організації життя людини і суспільства, відповідно до якої весь державний і суспільний механізм спрямовується на здійснення і захист прав і свобод людини. Всі політичні, економічні, соціальні і культурні права людини мають знайти своє відбиття у відповідних інститутах громадянського суспільства, таких, як власність, свобода підприємництва, екологічна безпека, сім'я, освіта, наука і культура, громадські об'єднання, свобода інформації та інших. Ці інститути повинні стати надійним матеріальним фундаментом прав і свобод людини.


3.2 Особливості формування громадянського суспільства в Україні


Громадянське суспільство на українських теренах має глибоке історичне коріння та етнонаціональну традицію, що сягають сивої давнини та створюють його унікальну та неповторну специфіку, зумовлюють формування притаманного лише Україні типу громадянськості. Задоволення матеріальних та духовних потреб людини визначали необхідність формування різних елементів людської самоорганізації та самореалізації українського суспільства.

Громадянське суспільство сьогодні іде еволюційним шляхом розвитку, а в новій Конституції України фактично зафіксовані базові засади його розбудови. Так, Верховна Рада України приймає Основний Закон України «дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями». [ 1, 3]

Закладено політико-правові та економічні основи громадянського суспільства, на які можна опертися у подальшій його розбудові. До певної міри, бо існує розрив між офіційно задекларованим та реально існуючим порядком реалізації. Відбуваються докорінні зміни у соціальній структурі суспільства, проте при всій соціальній розгалуженості, стан громадянського суспільства у цій сфері характеризується на сьогодні суттєвим соціальним розшаруванням та нерозвиненим середнім класом, який становить 12% [38, 12] населення країни.

Накопичено досвід громадянської самоорганізації та самореалізації, що знайшли свій активний прояв через формування громадських організацій та рухів, політичні партій, засоби масової інформації, а також – вибори, референдуми, коаліцію, опозицію, лобізм, групи тиску, місцеве самоврядування тощо. Тобто, маємо досить потужний організаційно-структурний потенціал, який би давав можливість громадянам реалізовувати власну владну волю – брати участь у процесі прийняття рішень з життєво важливих питань і здійснювати контроль за їх реалізацією. Проте реальний вплив цих структур незначний, а їх можливості обмежені. Склалася ситуація, що мала місце на українських теренах на початку ХХ століття і знайшла свою влучну оцінку в одного з лідерів українського національно-визвольного руху С.Петлюри: «Там, де національна свідомість широких народних мас перебуває ще на порозі формування, там де вона виходить, так би мовити зі стадії ембріону і шукає тільки відповідних форм для своєї реалізації, там, звичайно не можна більшого вимагати від національно-політичних формувань. Яке дерево, такий і клин. На якому рівні стоїть національна свідомість нації, такі й її політичні партії». [37, 49 ]

Формування засад громадянської культури забезпечується перш за все якісною за змістом і формою системою освіти, яка реформується сьогодні з урахуванням вітчизняного та зарубіжного досвіду. Трансформаційні перетворення національної освітньо-виховної системи передбачають формування соціально-активної самодостатньої особистості з гуманістичними цінностями, громадянською свідомістю та цілісною системою знань шляхом пізнання і самопізнання, розвитку і саморозвитку, творення і самотворення, визначення і самовизначення, реалізації і самореалізації. Нова змістова наповненість блоку дисциплін гуманітарного циклу, що склалася за роки незалежності України, сприяє становленню кожної людини як особистості нового типу, формуванню її духовної культури, вихованню громадянина в кращому розумінні цього слова, дозволяє долучитися до важливих компонентів громадянської культури. Українські та і європейські реалії, де перевага надається вивченню фундаментальних дисциплін, вимагають змін у ставленні до дисциплін гуманітарного циклу, бо, як свідчить історичний досвід людської цивілізації, помилки у соціальній сфері людського буття коштували їй куди дорожче, ніж технологічні прорахунки.

Нині Україна проводить активну адаптацію системи освіти згідно Болонських принципів з тим, щоб разом з європейськими країнами до 2010 року завершити узгодження структурно-змістових складових та створити єдиний освітній європейський простір. Європейський вибір України – це орієнтація на базові цінності західної культури – парламентаризм, права людини, права національних меншин, лібералізація, свобода пересування, свобода отримання освіти будь-якого рівня тощо. Все це є невід’ємні атрибути громадянського суспільства.

При всій різноманітності цього процесу Україна йде до громадянського суспільства через націотворення, національне самоусвідомлення та саморозуміння, морально-етичний підйом нації, формуванням модерних політичної нації та української національної еліти, а вже звідси - до розуміння громадянського суспільства як загальнолюдської цінності.

На відміну від Західної Європи, де громадянське суспільство формувалося внаслідок тривалої перманентної еволюції і знаходиться в процесі модернізації сьогодні, в Україні на різних етапах історичного розвитку існували лише його окремі елементи, які так і не стали завершеною системною структурою. Цим зумовлюється ще одна особливість становлення громадянського суспільства в сучасній Україні – першорядна роль держави та ініціювання цього процесу, як правило, революційним шляхом зверху. Розбудова української держави та громадянського суспільства співпадає у часі на противагу постсоціалістичним країнам Східної Європи (Польща, Угорщина), які на момент розпаду існуючої системи мали всі атрибути державності. Тому нам, як ніколи, важливим є розбудова міцної суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави з прозорою державною політикою та цивілізованими механізмами взаємодії з громадянським суспільством, бо, на думку Томаса Каротерса, ніщо не приносить більшої шкоди його розвитку як слабка летаргічна держава.


3.3 Головна перепона формування громадянського суспільства – проблема консолідації українського суспільства


Серед інститутів громадянського суспільства слід виокремити політичні партії та рухи, оскільки вони виступають своєрідною «перехідною ланкою» від потреб і інтересів громадянського суспільства, які від того набувають значення політичних пріоритетів, до власне організації і здійснення державної влади. З одного боку, діяльність політичних партій спрямована на сферу громадського суспільства, звідки акумулюються політичні настрої та сподівання населення, а з іншої - на здобуття державної влади і важелів управління в загальнонаціональному масштабі для здійснення політичних настанов та програм, що стосується відтепер безпосередньо проблематики функціонування політичної системи.

Паростки громадянського суспільства, що пробиваються, можуть бути віднесені до самих головних позитивних результатів української трансформації. Роль третього сектора, чи некомерційних організацій у збереженні можливостей суспільства впливати на владу - незаперечна. У цьому контексті розвиток неурядових організаційній і можна розглядати як один з ідеологічних стрижнів громадянського суспільства.

В посланні Президента України до Верховної Ради відмічається, що одним з приоритетних завдань політичної реформи має стати сприяння розвитку саме неурядових організацій як однією із головних складових громадянського суспільства, важливого чинника демократизації суспільних відносин.

В 2008 р. стан громадської думки в Україні, а також череда скандалів, що увійшли в хронічну стадію і, що ще гірше, перетворилися на засіб здійснення державної політики, дозволяють говорити про латентну кризу нової влади. Криза носить не тільки політичний, але й соціально-економічний характер, причому в регіональному виконанні. Ця проблема швидко не розв’яжеться, і розкол, у ситуації якого опинилася зараз Україна, навіть у випадку його непоглиблення ще довго буде накладати відбиток на стиль і методи політичного керівництва.

Криза виявила жорстку поляризацію України, що розділилася на Захід і Схід, та досить впевнену тенденцію до формування двопартійної системи. Колапс влади, що демонстративно постав протягом виборів, є не тільки результатом виборчої кампанії, але й продуктом історико-культурного та політичного розвитку України. До того ж, специфіка президентських виборів у нашій країні полягає в тому, що вони виступають причиною і наслідком не стільки зміни влади, скільки чергового міжелітарного перерозподілу власності як усередині країни, так і між закордонними зацікавленими особами. Призови до поглиблення демократизації в таких умовах стають лише ширмою для подібного перерозподілу.

У зв’язку з цим значно підвищується можливість росту розчарування в новій владі серед тих українських громадян, хто буде чекати від неї швидких і помітних соціально значимих здобутків. Адже голосування, а тим більше - вулична підтримка кожного з кандидатів, є обумовленими не стільки їхньою власною популярністю, скільки одіозністю представників старого керівництва, а також вибором певного вектора розвитку України або запереченням того, що пропонують опоненти.

Зауважимо, що схожа картина «розколу» держави на Схід і Захід, але не настільки інтенсивна, спостерігалася в ході всіх президентських виборів в Україні. У 1991 р. можна було говорити про підтримку Заходом В’ячеслава Чорновола, Сходом - Леоніда Кравчука. У 1994 р. із «східними» гаслами на вибори йшов уже Леонід Кучма, а в 1999 р. мало місце пролонгування його влади., в 2004 році Схід країни підтримує В.Януковича, а Захід – В.Ющенко. Під час проведення теперішніх президентських виборів ситуація може стати безпрецедентною, бо історично обумовлений і штучно підтримуваний розкол країни, громадської думки та політикуму в контексті очікуваних результатів політичного реформування стає козирною картою у боротьбі за парламентські місця на виборах 2006 р. У кінцевому підсумку, політична криза, окрім політичних, висвітлила цілий ряд соціально-економічних протиріч регіонального характеру, поглиблених проросійськістю критичної частини населення, котрі замовчувалися і не вирішувалися в дійсності. І в першу чергу це стосується націєбудівництва.

Процес формування національної ідентичності, як правило, збігається зі становленням національної державності. Треба від значити, що процес «націєбудівництва» (nation building) в Україні на сьогодні є соціально-економічним явищем, що знаходиться в процесі становлення. Зокрема, політична криза показала, що формування національної ідентичності в Україні зараз відбувається суперечливо і неоднозначно. Національна ідентичність не стільки відроджується, скільки створюється знову.

У цьому процесі присутні елементи формування етнонації і одночасно елементів громадських ініціатив, що створюють передумови для розвитку громадської нації (civic nation). Складність формування цілісної соціальної свідомості стосовно цих питань обумовила й певну непослідовність рішень політичного керівництва країни у сфері етнонаціональної політики.

Так, на початку незалежності державою був узятий політичний курс, спрямований на формування моноетнічної нації.

Треба відзначити, що найбільш яскраво ця політика знайшла свій прояв в області освіти. За період 1999-2009 рр. кількість учнів у загальноосвітніх школах з російською мовою навчання в цілому по Україні скоротилося на 18% (із 50% до 32%). Кількість студентів вищих навчальних закладів (ІІІ-го і IV-го рівнів акредитації) із російською мовою навчання зменшилася з 1995-1996 до 2009 р. у середньому по Україні - на 18% (49-31%). Така форсована політика, можливо, була реакцією на зміну ситуації в тих регіонах, у яких, у силу історичних причин, переважало російськомовне населення.

Соціологічні дослідження показували, що політика формування моноетнічної нації за темпами реалізації не знайшла широкої підтримки в соціальній практиці різних регіонів України (крім західних). Етнічний націоналізм ставав якоюсь захисною формою ідентичності для україномовних українців. Слід також підкреслити, що він і став у свій час практикою просування до влади тих, хто використовував його як інструментальний, навіть тоді, коли головні діючи особи процесу не розділяли поглядів етнонаціоналізму.

В той же час, останній живився і за рахунок повернення в Україну етнічнихукраїнців з різноманітних соціальних прошарків і різноманітних територій колишнього СРСР та закордонних діаспор, насамперед тих, хто на попередньому місці проживання не мали провладних перспектив або матеріального покриття власних амбіцій.

Внаслідок подібного розшарування сталося так, що національна ідея, що втілюється у політиці моноетнічної нації, сприймається населенням різних регіонів України неоднаково. На жаль, етнічна гармонія є скоріше ідеальною уявою, ніж реальним конструктом. Тому, з одного боку, вибухи етнічного радикалізму, а з іншого - необхідність відповідати європейським стандартам в області прав людини, призвели до того, що лідери і політичні діячі в Україні стали шукати засоби корекції соціальної політики. Це знайшло відображення в розвитку ідеї полікультуралізму. Стали відчинятися освітянські заклади з навчанням на мовах етнічних груп (болгарські, молдавські/румунські, польські).

Так, за станом на 2008 р. в Україні діяла 181 румунська школа, 65 мадярських, 10 кримськотатарських, 3 польських).

Це можна розглядати і як спробу впровадження європейських стандартів щодо прав людини. Поєднання у соціальній політиці елементів етнонаціоналізму та полікультуралізму створило протиріччя в цілісності сприйняття загальнонаціональної державності. Це знайшло відбиток і в Конституції України, що була прийнята в 1996 р., де присутні обидві моделі націєбудівництва. Тут використовуються поняття, що знаходяться на перехресті, наприклад, «народ України», «українська нація», «корінні народи», «національні меншини». При чому категорія «українська нація» подана в різноманітних змістовних значеннях. І, незважаючи на те, що права національних меншин декларуються Конституцією, тут відсутні механізми їхньої реалізації в інструментальному й процедурному відношеннях.

Природно, що існування двох моделей націєбудівництва і протиріччя, які вони породжують, можна пояснити самою суттю перехідного періоду. Пригадаємо, що дискусії початку 90-х рр. концентрувалися навколо ідеї федеративного устрою України. І ця ідеябула однозначно заперечена, насамперед, прихильниками моноетнічної моделі нації, котрі бачили в ній загрозу ще не сформованій державності.

Проте ідеї полікультуралізму поступово входять у суспільну свідомість, стверджуючись і як нормативне уявлення про мовну компетентність, і в розвитку громадських організацій, зокрема етнокультурних співтовариств. Якщо оцінювати їхню діяльність з погляду цілеспрямованого формування громадянської нації, можна говорити, що етап становлення культурно-етнічних співтовариств відображає скоріше стратегію самоорганізації на регіональному рівні, ніж цілісність розвитку усього національнодержавного утворення. На сьогодні ідея полікультуралізму не знайшла свого концептуального відбитку в рамках державної політики і не оформлена інституційно.

В той же час, про амбівалентність України говорять навіть західні аналітики. Так, С. Гантінгтон підкреслює, що «Україна є розщепленою країною з двома різноманітними культурами». С. Гантінгтон підтверджує свої висновки результатами президентських виборів 2004 р., коли західна Україна голосувала

за В.Ющенко, а східна за В.Януковича. І посилаючись на одного з американських оглядачів, С. Гантінгтон підводить підсумок: «дані вибори відбивають, навіть кристалізують розрив між європеїзованими слов’янами Сходу і західної Україною, а також дозволяють припустити, що Україна може стати російсько-слов’янською. Це не стільки етнічна поляризація, скільки

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: