Тропічні рослини
У природному стані кола блискуча поширена в тропічних лісах Західної Африки: в Ліберії, на Березі Слонової Кістки, де зростає в тропічних лісах. Проте в наш час цей вид широко культивують у багатьох тропічних країнах: у всій тропічній Африці, Індії, Індокитаї, на Антильських островах, у Гвіані, Бразилії.
Розмножується кола свіжозібраним насінням. Висівають його у плетені кошички із землею. Сіянці через 5—6 місяців, під час чергового сезону дощів, обережно, щоб не пошкодити кореневу систему, висаджують на постійне місце. Розроблена техніка, і вегетативного розмноження укоріненням живців та щепленням.
Так само, як і колу блискучу, використовують колу загострену [Соlа асuminata (Веаuv.) Shоtt et Endi]. Це гарне вічнозелене тропічне дерево, лише 6—12 м заввишки з шкірястими, яйцеподібно-ланцетними, цілокраїми листками 7—22 см завдовжки. П’яти- або шестипелюсткові квітки роздільностатеві, жовтуваті, пелюстки з червонястими жилками. П’ятизірчастий складний плід з листянок наповнений червоними насінинами. Цікаво, що останні мають по 4—8 сім’ядолей.
У природному стані росте в тропічних лісах Західної Африки: в Того, Дагомеї, Нігерії, Камеруні, Конго, аж до Анголи. Поширений цей вид і в культурі у всій тропічній Африці, а також у Південній Америці.
«Горіхи» коли дає також кола кільчаста [Соlа vеrticillata (Stарf.). Сhеv.], яка зростає в тропічних лісах Гани та Конго. Культивується у Західній тропічній Африці, як і попередні види. Окрім згаданих напоїв, із насіння коли виготовляють ще спеціальний тонізуючий шоколад-колу для туристів, альпіністів, а також тонізуючі таблетки.
Насіння використовують африканці в народній медицині, а також і в офіційній медицині у вигляді екстракту, настою та олії як тонізуючий та збуджуючий засіб.
Деревця коли можна вирощувати в оранжереях але тут вони не цвітуть і не плодоносять.
IV. Чудодійні плоди
У тропічних лісах Західної Африки в дикому стані росте невелике дерево до 4,5м заввишки, а іноді кущ. Це путерія солодкувата (Роuteria dulcsfsa (Sсhum. еt Тhоnn.) Ваесhni), у якої є й інша синонімна назва — сінсепалум солодкотворний (Synsepalum dulcificum Dannell). Місцеві назви його також різні: так, у Конго цю рослину називають діка, а в Нігерії ассаа. Це деревце охоче культивують у Гані, Нігерії, Конго та інших тропічних країнах заради великої кількості плодів, які формою та величиною схожі на наш терен. Кісточка плода оточена нетовстим шаром їстівного м’якуша, посереднього на смак. Спочатку плоди зелені, а в міру достигання вони стають матово-червоними. Та вирощують путерію солодкувату не заради смаку плодів, а заради чудодійного впливу їх на смаковий апарат людини. Європейські поселенці в Африці нерідко їх називають чародійними або чудотворними ягодами. Таке найменування дається цим плодам зовсім недаремно. Справа в тому, що вони мають справді унікальні властивості, єдині серед всіх рослин світу: після того як людина з’їсть кілька плодів, усе, що б вона не вживала в їжу пізніше, буде здаватись надзвичайно солодким. Такий стан триває протягом однієї-двох годин, а часом і довше, залежно від кількості спожитих плодів. Встановлено, що речовини м’якуша плодів путерії солодкуватої притупляють чутливість сосочків язика, які сприймають кислий та гіркий смак. Навіть дуже гіркі та надзвичайно кислі дикі лимони здаються людині після вживання плодів путерії вельми солодкими, а тим більше редька чи квашений огірок. Цікаво використовують ці плоди місцеві жителі. У тропічній Африці охоче вживають пальмове вино, але само по собі воно досить-таки кисле. Тому спочатку з’їдають трохи плодів путерії, а тоді вже вволю п’ють вино, яке здається дуже смачним і солодким. Чудодійні плоди вживають і з найрізноманітнішими кислими фруктами. Такий дивовижний вплив плодів на смакові органи людини довгий час залишався загадкою для науки. Вчені не знали, які саме речовини мають таку неймовірно унікальну дію. Лише порівняно недавно в цих чудо плодах відкрито речовину, яка так чудодійно впливає на сприйняття смаку. Нею виявилась особлива речовина — глюкопротеїн, тобто специфічне поєднання білків з цукрами. Назвали цю невідому раніше сполуку міракуліном. Так була розкрита ще одна таємниця дивосвіту рослин. Вчені вважають, що при багатьох захворюваннях, при яких протипоказано вживання солодощів, міракулін може виявитись справді цілющим замінником, бо в людини лише виникає відчуття солодкого, а насправді цукри в організм не надходять.
Цікаво зазначити, що путєрія солодкувата має ряд близьких родичів, поширених у Південній Америці, на Антільських островах. Проте плоди жодного з них не мають таких чудодійних властивостей. Інші види роду під назвами антільські абрикоси, каіміто, каністель, лу-кум та інші вирощують у Південній Америці як плодові культури. Всі вони дають досить смачні плоди, які узагальнено називають мармеладовими сливами.
V. Найважливіші та найбільші горіхи в світі
Усім добре знайомий хрестоматійний малюнок узбережжя тропічних морів: на самому березі, біля припливної лінії, понад бірюзовими хвилями прибою дугою вигнуті височезні стовбури з пучком перистого листя на вершині. Дуже образно і влучно називають цю чудову тропічну рослину королевою океанських берегів.
Кокосова пальма (Сосоs nuсіfеrа L.) з великої родини пальмових, яка поширена по морських узбережжях всієї тропічної зони землі.
Вона досягає 20—25 м заввишки при діаметрі стовбура в нижній частині 50—60 см, Цей стовбур не має гілок ї листя, гладенький і лише на верхівці увінчаний розкішним віялом з 20—30 перистих листків. Кожен з них досягає 3—6,5 м завдовжки та понад 1 м завширшки. Там же на верхівці розвиваються суцвіття з тичинкових та маточкових квіточок завдовжки до 1,5 м. Спочатку відцвітають тичинкові квітки на верхівці суцвіть і тільки потім починають квітувати маточкові. Цвітіння триває цілий рік, відповідно розтягнуте і плодоношення. Запилення відбувається завдяки комахам.
Плід кокосової пальми — фіброзна, тобто волокниста кістянка овальної форми до 30 см завдовжки та 20 см завширшки, яку повсюдно називають кокосовим горіхом. Середня маса його становить до 1,5 кг, хоч окремі екземпляри досягають 7 кг. Завдяки особливостям будови плоди чудово плавають і не псуються в морській воді, розносяться океанськими течіями на нові місця. Викинуті на берег, вони проростають і дають нові пальмові гаї. Наприклад, на острові Кракатау внаслідок грандіозного вулканічного виверження була повністю знищена вся рослинність. Проте через десяток років на узбережжі цього вулканічного острова з’явились різні рослини, в тому числі й кокосові пальми, плоди якої були занесені сюди морськими течіями без будь-якого втручання людини.
Будова плода досить складна. Зовні він обгорнутий дуже щільною тонкою плівкою, яка не пропускає води, потім волокнистою товстою оболонкою, під якою знаходиться тверда шкаралупа, а вже всередині останньої — малий зародок та ендосперм. В міру достигання плода з останнім відбуваються цікаві зміни. Спочатку увесь ендосперм рідкий, прозорий, кисло-солодкий і приємний на смак. Якщо в цій фазі у горісі пробити отвір, можна одержати приблизно півлітра прохолодної рідини, яка чудово вгамовує спрагу в жаркі дні. Для тропіків це має особливу цінність. Добре, що прохолодні напої ростуть собі прямо на дереві. Поступово в цій рідині з’являються краплини жиру, які перетворюються в емульсію, за кольором та консистенцією схожу на молоко. У цій фазі плоди дають кокосове молоко, його вживають свіжим, а також збродженим. Воно містить 7% цукрів, близько 1 % протеїнів та жири.
Якось прибережного жителя Індонезії запитали: «Чому ви зовсім не утримуєте молочних тварин, скажімо, корів? — «А навіщо вони нам, — відповів той, — ось наша корова! — і показав на кокосову пальму. — Вона поїть нас своїм молоком від дитинства до глибокої старості».
Справді, кокосове молоко відіграє важливу роль в харчуванні народів Океанії та Індонезії. Взагалі кокосові горіхи є основним джерелом харчування жителів багатьох тропічних країн.
При остаточному достиганні ендосперм твердіє і перетворюється на м’якуш молочного кольору, схожий на білок круто звареного яйця, але трохи дерев’янистої консистенції. З внутрішнього боку він прилягає до шкаралупи товстим шаром, а сама середина ще залишається рідкою. Цей затверділий шар ендосперму і є знаменитою копрою, заради якої так широко культивують кокосову пальму. Копра дуже багата на жир: свіжа містить його 30—35%, а висушена — аж 55—70%. Кокосовий жир має велике харчове значення при виробництві маргаринів, у харчуванні місцевого населення, а також промислове значення в миловарінні, парфюмерії, виготовленні свічок тощо. Кокосове масло майже не поступається за калорійністю перед вершковим. Воно безбарвне, твердне при температурі 23°С, має приємний запах та смак, широко використовується в кулінарії, хлібопеченні, приготуванні багатьох страв для повсякденного харчування місцевих жителів. Кокосову макуху використовують як чудовий концентрований корм.
Завдяки копрі кокосові пальми у світовій економіці є найважливішими серед горіхоплідних рослин. Судіть самі: загальна площа їх плантацій становить близько 3,5 млн. гектарів, а річне виробництво кокосових горіхів досягає астрономічної цифри — близько 28 млрд. штук. Найбільші площі під цією культурою мають такі країни, як Філіппіни, Індонезія, Індія, Шрі-Ланка, Малайзія, Мексика, Бразилія. Перші п’ять дають 90% світового збору копри.
В середньому на гектарі росте 100 кокосових пальм, а одна пальма щорічно дає 60 плодів, тобто з гектара одержують близько 1 т копри. Світове виробництво копри становить понад 3 млн. тонн. Та використовують не лише саму копру. Вимочуючи волокнисту частину оболонки плода протягом трьох тижнів, одержують грубе волокно — койру, яке використовують для виробництва шнурків, канатів, килимів, доріжок, щіток та інших подібних виробів. З гектара плантації одержують 400— 800 кг койри. Наприклад, в Індії мільйони селян-кустарів виробляють близько 120 тис. тонн такого волокна. Ця країна щороку його експортує близько 50 тис. тонн.
Не залишається без використання і стовбур пальм, який дає добру деревину для будівництва, виготовлення човнів, столярних і токарних виробів, а також паливо.
Великі листки використовують як чудовий покрівельний матеріал, а також для добування волокна. Та й на цьому ще не кінець різнобічного використання кокосової пальми. На місці зрізаного суцвіття виділяється дуже багато солодкого соку протягом тривалого часу. В ньому міститься від 12 до 17% цукрів. Сік використовують свіжим, випаровуючи його, одержують рудуватий пальмовий цукор. Крім того, після бродіння з соку виготовляють пальмове вино, а після перегонки — пальмову горілку.
Як говорить старовинна поговірка індусів, кількість видів використання кокосової пальми дорівнює кількості днів у році. Народна мудрість народів Океанії стверджує, що хто посадив кілька кокосових пальм, залишив у спадщину своїм дітям житло, одяг і харч на все життя.
Слід ще зазначити, що кокосова пальма відома тільки в культурі, причому налічують понад вісім десятків її різноманітних сортів.
А ось родичка кокосової — сейшельська пальма (Lоdoicea maldivca Pers.) у дикому стані відома тільки на Сейшельських островах у західній частині Індійського океану, Але в наш час її культивують у багатьох ботанічних садах тропічної зони як вельми цікаву вузькоендемічну рослину.
Дорослі пальми з пучком великих, до 5 м завбільшки, віялоподібних листків досягають висоти 25—30 м. Одні екземпляри мають лише тичинкові квітки, інші — маточкові. Саме на останніх розвиваються дивовижні плоди — найбільші в світі горіхи з найбільшим на нашій планеті насінням. Один такий «горішок» може мати в окружності понад 1 м і важити від 13 до 18 кг, а деякі навіть 25 кг. Уявляєте собі, якби такий «горішок» упав на голову з висоти 30 м. Отож, перебування під цими пальмами, особливо під час сильного вітру, не таке вже й безпечне. На одній пальмі виростає до 70 таких велетенських горіхів. Особливо цікаво те, що окремий горіх дозріває протягом 6—7 років. Звільнений від зовнішньої оболонки горіх сейшельської пальми має оригінальний вигляд: він складається з двох овальних часток, з’єднаних між собою посередині. Інколи таких часток буває три або й ще більше — чотири чи шість, хоч останнє — це велика рідкість. У віці 10—12 місяців горіхи досягають максимального розміру. В цей час місцеве населення вживає їх в їжу. Желеподібний ендосперм горіхів у цій фазі свого розвитку вважається делікатесом на всіх Сейшелах. Пізніше, в міру достигання ендосперм поступово твердіє й перетворюється у тверду, наче слонова кістка, масу. Оболонка стиглих горіхів також дуже тверда й стійка. Місцеве населення виготовляє з неї чудовий посуд.
Горіхи важчі від води і не мають волокнистої оболонки, як кокосові, тому спочатку тонуть, але коли внутрішня частина підгниє, спливають і розносяться течією. Перебуваючи в морській воді, горіхи втрачають схожість, і тому за межі Сейшельських островів природним способом пальма не поширилась.
VI. Хлібини на дереві
Мабуть, всім добре відомо, якими корисними для здоров’я людини являються плоди таких рослин, як фінікова пальма, банан, ананас, манго тощо. Та, певно, не всі знають, що у тропічних країнах зростає дерево, яке дає людині хліб, йдеться про хлібне дерево (Atrocarcuc altilis) поширене на островах Тихого океану, яке також зустрічається в культурі у тропіках обох півкуль. Хлібне дерево належить до роду артокарпус (Atrocarcuc) родини шовковичних (Моrасеае). Рід артокарпус включає до 40 видів, розповсюджених переважно в Індо-Малезійській флористичній області.
Хлібне дерево надзвичайно красиве і своєю розложистою пишною кроною здалека нагадує наш каштан. Його розводять тепер майже у всіх країнах тропічної смуги: воно годує багато людей у світі.
Хлібне дерево невисоке, до 10—20 м заввишки, довговічне, з великими овальними від 0,3 до 0,6 м завдовжки шкірястими, біля основи цільнокраїми, на верхівці розділеними на 3—9 загострених лопатей листками схожими на листки фікуса. Рослина однодомна, але чоловічі та жіночі квітки зібрані в окремі суцвіття: чоловічі—в густі жовті дубиноподібні сережки, а жіночі— у досить великі колючі голівки, кожна з яких за фор. мою нагадує булаву. Після запилення квітки протягом кількох місяців розвиваються, а потім зростаються у суцільну м’ясисту масу, яка і є «плодом», а насправді— супліддям хлібного дерева.
Отже, плід хлібного дерева формується так само, як і супліддя шовковичного дерева, але замість цукру та соку в ньому міститься крохмаль. Плід збірний і складається з великої кількості дрібних плодиків, має круглу або овальну форму, у діаметрі досягає 10—25 см. Незрілі плоди — зелені, а стиглі набувають буроватого відтінку з жовтими смужками. Плід хлібного дерева дещо нагадує плід маклюри (Масіига), яка вирощується у нас на півдні. Зовнішня оболонка плоду часто вкрита невеличкими восьмикутними випуклинами, проте є й бородавчасті плоди, і такі, що вкриті лусками або шпичками, трапляються також і гладенькі. М’якуш волокнистий, білий та твердий у незрілих плодів і жовтий, м’який та тістоподібний у стиглих. Плоди розміщуються на дрібних гілках і коротких товстих плодоніжках, часто групами по два-три.
Культура хлібного дерева, можливо, виникла в Малайзії і є дуже древньою. До цього часу тут у лісах зустрічається чимало диких форм хлібного дерева, супліддя яких містять насіння, подібне до каштана. Кращі культурні різновидності цього дерева насіння не утворюють і їх розмножують вегетативним способом. Зустрічаються напівкультурні форми з насінням.
Плоди хлібного дерева містять у середньому близько 55% води, 12 цукру, 19 крохмалю, 1,5 білку, 0,2 жиру та 1 % клітковини. їх вживають у їжу в сирому, вареному та печеному вигляді. Напівстиглі плоди йдуть на приготування різних напоїв, а стиглі — на пудинги, випічку хліба та бісквітів тощо. Крім того, стиглі плоди обгортають листям і запікають у вогні, після чого одержують паляниці, що за своїми властивостями не поступаються перед тим хлібом, який ми, європейці, споживаємо. Насіння хлібного дерева, як і м’якуш, остров’яни вживають в їжу.
Хлібне дерево відіграє велику роль у харчуванні народів Океанії: одне восьмирічне дерево дає 700—800 плодів щороку. Відомо понад 100 форм хлібного дерева, які культивуються у багатьох тропічних країнах світу.
Чимале значення мають й інші два види: хлібне дерево кемпедак (Аrtocarpus integer) та індійське хлібне дерево, дерево джек, або джекфрут (Аrtocarpus heterophyllus).
Хлібне дерево кемпедак — високе довговічне вічнозелене дерево з густою кроною темно-зелених, опушених довгими волосками простих еліптичних листків, кожний із яких буває від 4 до 25 см завширшки. Стовбур дерева прямий, з сірувато-коричневим відтінком, деревина жовта, при надрізанні витікає клейкий білий молочний сік. Квітки одностатеві, однодомні, з простою оцвітиною, зібрані у кауліфлорні (що ростуть на стеблах) суцвіття, які з’являються на стеблах і гілках. Супліддя до 20— 25 см завдовжки і 10—15 см завширшки, видовжено-циліндричні, кремово-жовті або злегка коричнуваті, мають неприємний запах. Пульпа плодів схожа з плацентою гарбуза, вона золотисто-жовтого кольору, напівпрозора, хрумка. Плоди їдять сирими, варять або печуть. Вони нагадують гарбуз або картоплю. Насіння за своїм смаком нагадують каштани. На одному дереві у середньому дозріває понад 100 плодів.
Хлібне дерево кемпедак — культурний вид, поширений у Малайзії, на островах Океанії, Антільських островах і в Бразилії. Проте у лісах півострова Малакка і Молуккських островів зростає дике хлібне дерево, дикий кемпедак (Atrocarcuc integer var. sylvestris), що має сіруваті листки і видовжено-еліпсоподібні без запаху плоди. Пульпа у них кислувато-солодка. Цей вид хлібного дерева надзвичайно цінується завдяки твердій деревині, яка йде на виготовлення меблів, різних музичних інструментів, використовується для будівництва. Деревина не пошкоджується білими мурашками та грибками.
Близьким родичем кемпедака є хлібне дерево джек (джекфрут), що зростає переважно в Індонезії і рідше— у Полінезії. Хлібне дерево джек відрізняється від кемпедака меншою вибагливістю до умов вирощування і значно кращою пристосованістю до мусонного клімату. Воно велике, красиве, до 15—20 м заввишки, з видовженими овальними або еліпсоподібними до 10—18 см завдовжки і 7—8 см завширшки листками, блискучими, шкірястими, темно-зеленими. Листки та молоді пагони опушені дрібними волосками. На міцних гілках або просто на самому товстому стовбурі виростають гігантські довгасті кремово-золотисті плоди, які за своєю формою нагадують диню або величезну грушу. За розміром вони бувають 30—100 см завдовжки і 25—50 см у діаметрі. Це, власне, і є «хлібини», які важать 8— 16 кг кожна, а інколи навіть і 32 кг.
Зовнішня оболонка (шкіра) плодів джекфрута блідо-зелена у недозрілому стані та кремова або кремово-жовта у стадії стиглості. Зверху вона вкрита твердими шпичками. Всередині плід розділений на окремі плодики, кожний із яких має насінину, оточену пульпою. Пульпа напівпрозора, приторно солодка, має своєрідний гострий, досить приємний запах. Насінини у цьому Плоді 2—3,3 см завдовжки і 1,1—2,3 см завтовшки. Відомий американський- ботанік Корнер називає плід хлібного дерева джек «найбільшим і найскладнішим у світі».
Походження цього культурного дерева дов’язують з Індією, хоча воно широко поширене в усіх тропічних країнах. Плід джекфрута складається із 75% води, 20 крохмалю, 15 цукру, 0,5 жирів при 1% клітковини. 7 насінні міститься 49% води, до 24 крохмалю, 2 цукру, 5 білків та 0,25 жирів при 2% клітковини.
Населення Індії дуже любить ці плоди, особливо їм подобається підсмажене на кокосовій олії насіння.
Росте дерево джек надзвичайно швидко і інколи починає плодоносити на третьому році життя, досягаючи при цьому до 9 м заввишки.
Достигають плоди хлібних дерев протягом тривалого часу, з листопаду по серпень місяць. Починаючи з серпня дерево продовжує рости, цвіте, щоб знову дати плоди. Хлібні дерева плодоносять понад 70 років. Жителі острова Таїті кажуть, що три хлібні дерева можуть прогодувати двох-трьох чоловік, а 5—7 дерев забезпечують їжею велику сім’ю протягом цілого року.
VII. «Мавп’ячий хліб»
Навіть коли бачиш його фотографію або читаєш докладний опис у книжці, то й тоді важко уявити, наскільки дивовижним є дерево, на якому рясніють великі, до 20 см у діаметрі, білі квітки, а пізніше на довгих гілках-плодоніжках звисають численні плоди, що мають форму дині або якогось величезного товстого, по 3—4 кг кожен, жовтувато-зеленого огірка. Зовні вони густо вкриті короткими волосками, мов замшею, всередині трохи волокнисті, соковиті, кисло-солодкі. Ними ласують мавпи, звідки й умовна назва плода — «мавпячий хліб». А наукова назва дерева, на якому вони розвиваються,— баобаб, або адансонія пальчаста (Аdansonia digitata ), з тропічної родини дводольних рослин, близької до наших мальвових,— родини бомбаксових (Воmbасеае). Ця родина об’єднує понад 140 видів, що належать до 22 родів тропічної флори. Серед них, крім баобаба, харчове плодове дерево дуріан (Durio zibethinus), бавовняне, або шерстяне, дерево—сейба (Сеіba реntandra) та ін.
До роду адансонія, крім баобаба, входить ще 9 інших тропічних видів, поширених в Африці, Північній Австралії, на Мадагаскарі, але ті не досягають таких великих розмірів.
Уявіть собі безкраї трав’янисті простори, подібні до наших степів, з розкиданими деревами справжніх акацій, в яких крона має вигляд величезної парасольки (звідси і назва — «зонтиковидні акації»), пальм, деякими чагарниками. А серед них — поодинокі дерева-велетні. Такий вигляд має африканська савана. Зупинишся біля баобаба і здається, що то не одне дерево, а цілий дім перед очима. Висота його не така вже й велика— 18—25 м, але стовбур у нижній частині дуже товстий — до 40—45 м в окружності. Це одне з найтовстіших і найдовговічніших дерев у світі.
Ботанік М. Адансон, на честь якого названо рід адансонія, знайшов 1794 р. у Сенегалі (західній частині Африки) дерево баобаба, що мало у діаметрі 9 м. Підрахувавши річний приріст дерева, він визначив, що вік його— 5150 років.
Видатний німецький природознавець і мандрівник О. Гумбольдт (1769—1859) назвав баобаб «найстарішою органічною пам’яткою нашої планети».
Ботанік Палгрейв, котрий 1956 р. подав опис дерев Центральної Африки, поставив під сумнів визначення віку баобаба, оскільки річні кільця у баобаба чітко не виявлені. Його стовбур не має закономірних щорічних потовщень, а річний приріст залежить від кількості вологи — тропічних опадів. Коли її недосить, стовбур зсихається і зменшується в окружності, а коли багато дощів — він розширюється, начебто «бубнявіє».
Взагалі стовбур баобаба, як і його корені, що нерідко розростаються на сотні метрів від дерева, є резервуаром для запасної води. Деревина його м’яка, пориста і є надійним вмістилищем для запасної вологи. У стовбурі легко зробити дупло, де може розміститися 20—30 осіб.
Туземці клали у дупла баобаба трупи, і там вони, без будь-якого попереднього оброблення або бальзамування, муміфікувалися, що свідчить про антибіотичні властивості дерева.
Десь від середини і до самого верху стовбур баобаба досить галузистий. У той час коли у наших широтах і взагалі у Північній півкулі стоїть зима, у тропіках — літо з властивими цьому сезону дощами. Трав’яний покрив савани тоді зелений, і баобаб також стоїть у зеленому вбранні. Всі його гілки густо вкриті довгочерешковими великими пальчасто-складними, як у кінського каштана, листками, поміж яких видніються численні плоди — той самий «мавпячий хліб».
На сухий (зимовий) сезон листя баобаба і плоди і його опадають, і тоді дерева набувають дуже химерних форм, схожі на «гігантські воронячі гнізда»,— пише про них Е. Уілсон.
Кора баобаба зовні сіра, гладенька, а всередині — волокниста, завдяки цьому вона широко використовується для виготовлення грубих тканин та дуже міцних мотузків. Після зрізування кора легко поновлюється, так само як і в коркового дуба ((Quercus suber) та бархата амурського (Рhеllodendron amurense).
Взагалі баобаб вважається однією із найцінніших африканських рослин, його зелені листки використовуються для виготовлення закваски, їх вживають у свіжому вигляді як салат, добавляють до інших страв. Вважається, що листки діють прохолоджуюче і зменшують пітливість. Висушені і потовчені кору і листки баобаба туземці застосовують так, як європейці перець і сіль. Плоди з мучнистим кислуватим м’якушем і великою кількістю насіння за смаком нагадують імбир (Zіngiber officsnale). Баобабом — цілими його гілками з листям та плодами — харчуються і слони, які нерідко з’їдають і величезні стовбури дерева.
VIII. Прославлений дуріан
Важко сказати, які плоди найсмачніші. Ніжний м’якуш мають деякі груші, розпливається у роті серцевина кавунів, дуже смачні деякі сорти динь, славетні ананаси, духмяні апельсини, плоди манго тощо.
Та є плоди, які по праву вважаються одними із найніжніших та найсмачніших у цілому світі. В Індо-Малезійській області зростає майже 15 видів роду дуріан (Durio) з родини баобабових (Воmbaceae). Один вид цього роду — дуріан цібетиновий (Dуrіо zіbеthinus) — здобув всесвітню славу. Цей вид представлений величними тропічними плодовими деревами до 30 м заввишки з яйцевидними великими листками на гілках, їх батьківщина — Індонезія. У дикому стані вони зараз не зустрічаються, а культивують їх у багатьох тропічних країнах (в Індонезії, Індії), на півдні Китаю, Філіппінах, в Африці та Південній Америці тощо.
Вирощують ці дерева заради великих яйцевидно-кулястих плодів до 30 см у діаметрі та вагою до 2—3 кг. Такий плід можна побачити в одній із вітрин Ботанічного музею . Зверху він вкритий товстою шипуватою шкіркою. По суті, це — п’ятигнізда коробочка. У кожному гнізді є по кілька досить великих насінин, які смажать або варять і вживають в їжу, подібно до їстівних каштанів. Нестиглі плоди використовують вареними.
Після достигання насінини оточені біло-жовтим м’якушем — кровелькою. Власне це і є основна їстівна частина плодів — найніжніший та найсмачніший у світі плодовий м’якуш. Знавці плодів так описують його: м’якуш дуріана, наче