Тропічні рослини
Дикоросле кофейне дерево аравійське було знайдено ботаніком Ротом 1843 р. у Південній Ефіопії. Вчений писав, що в Ефіопії вживали каву таємно, нехтуючи законом. Відомо також, що кочівники та караванщики в цій країні давно знали про збуджувальні властивості кофе. Дію кофе на нервову систему помітили пастухи Ефіопії, спостерігаючи, як кози та вівці, наївшись плодів, що опали з диких чагарників кофе, не спали вночі.
Каву могли вживати провідники караванів, бедуїни. І зараз, виряджаючись в дорогу, вони беруть з собою все необхідне для приготування кави. Та ніхто, мабуть, не вміє приготувати такий ароматний, густий і міцний напій, як араби Йємена та бербери Північної Африки. Європейці же дізнались про кофе значно пізніше, у першій половині XVII ст., а першу кав’ярню відкрито у
Лондоні 1652 р.
Наприкінці XVII ст. голландці почали культивувати кофейні дерева на острові Шрі-Ланка, де з 1825 р. плантації їх зайняли значні площі. Через кілька десятків років вони були знищені грибом-паразитом Неmileia vastatrix.
У Південну Америку кофе було завезене 1740 р., а дещо пізніше у Бразилію, де його культура швидко поширилась. Крім кофейного дерева аравійського, культивуються і інші, серед яких заслуговують на увагу кофейне дерево ліберійське (Соffеа liberica) та кофейне дерево могутнє (Соffеа гоbustа).
Кофейне дерево ліберійське — досить високе, до 12 м заввишки, з пірамідальною кроною із великих, 16—35 см завдовжки і 6—15 см завширшки шкірястих листків. Плоди трохи більші, ніж у кофейного дерева аравійського, видовжені, 2—3 см у діаметрі. Насіння містить 1,06—1,45% кофеїну.
У дикому стані зростає у тропічній Західній Африці, а культивується від Сенегалу до Східної Африки, на Шрі-Ланка, в Індонезії. В культурі воно не потребує притінення, стійке до грибкових захворювань листків. Якість цього виду кофе задовільна.
Кофейне дерево могутнє — невисокий чагарник, 2—5 м заввишки, з світло-зеленими еліптичними або ланцетними листками до 20 см завдовжки та 5—11 см завширшки. Квітки білі або рожеві, квітує дерево 2—3 дні. У дикому стані зростає в екваторіальних лісах і саванах Конго, до 1300 м над рівнем моря.
Вирощується нині на великих площах, бо цей вид виявився найпридатнішим для одержання розчинного кофе. Кращі посадки його розміщуються на рівнині. Культивується воно на Яві, Шрі-Ланка, в Індії, Малайзії, на острові Суматра, а також в Конго, на Мадагаскарі, в Кенії та інших країнах.
В Європі плоди цього дерева відомі з 1900 р.Кофейне дерево могутнє надзвичайно врожайне, містить 1,5—2,4% кофеїну. Напій, виготовлений з його зерен, за смаком нагадує каву з кофе аравійського з легким ароматом шоколаду. Цей вид кофе дуже перспективний.
ХІІ. Звідки походить шоколад
Зараз важко знайти людину, якій не доводилося ласувати шоколадною цукеркою або смакувати напій какао. Та, мабуть, не всім відомо, що шоколад є продуктом дерева, яке зростає у тропічних країнах.
Шоколадне дерево, або дерево какао, (Тheobroma caсао) належить до родини стеркулієвих (Sterсuliaceae). 60 родів і до 1000 видів представників цієї родини є переважно мешканцями тропічних та зрідка субтропічних областей обох півкуль. Рід теоброма (Тhеоbrоmа), за останніми даними, об’єднує 22 види, поширені у Південній та Центральній Америці і в Південній Мексиці.
Культивують в основному шоколадне дерево. Загальна площа під його насадженнями становить близько 1 млн. га; щорічний збір плодів какао на Землі — 1,2 млн. т, або 900 тис. т порошку. Основну масу на світовий ринок постачає не Америка — батьківщина какао, а Африка, де воно вирощується на площі понад 500 тис. га: Гана дає 36% світової продукції, Нігерія — 13, Бразилія—18—20%; за ними йдуть Берег Слонової Кості та Камерун (5—6%), потім Еквадор, Венесуела, Домініканська Республіка (2—4%)- Близько 1% припадає на Океанію.
Дерево какао називають шоколадним, бо саме його насіння є основою сировини, з якої виготовляють шоколад. Напій какао готують з порошку, одержаного з ферментованих насінин шоколадного дерева. Достоїнством какао є не лише своєрідний смак і аромат, а й наявність алкалоїда теоброміна, що тонізує і підбадьорює.
В Європі какао вперше з’явився в XVI ст. його першовідкривачем мало не став Колумб. Розповідають, що 1502 р. Колумб під час свого четвертого і останнього плавання у Новий Світ побачив поблизу одного з островів біля північного узбережжя Гондурасу велике каное майя і загарбав його. Ні золота, ні коштовностей в каное не було. Увагу Колумба привернули великі череп’яні глечики з маїсовим пивом незвичного смаку та велика кількість якогось «мигдалю», який індіанці, мабуть, цінили досить дорого. Але Колумб не надав значення цим червоним «бобам».
І лише через сімнадцять років іспанці при завоюванні Південної та Центральної Америки звернули увагу на те, що індіанці, жителі тропічних лісів, широко використовують насіння дерева какао.
Ацтекам какао було відомо ще до приходу європейців, вони називали плоди цього дерева «какухуатль», звідки, можливо, і походить назва «какао». Піджарені насінини какао очищали від дерев’янистої оболонки, варили з водою, домішуючи трохи кукурудзяного борошна. Потім цю масу ароматизували ваніллю і збивали в піну. Споживали її застиглою і холодною. То була щоденна їжа мексіканських індіанців — «чокоатл», Походить ця назва від слів: чоко — піниста, атл — вода, або ще гірка вода.
Іспанські солдати спостерігали, як ацтекський імператор Монтесума щодня випивав п’ятдесят золотих чаш шоколаду, виготовленого в такий спосіб.
Коли Кортес 1528 р. з тріумфом повернувся до Іспанії, він привіз з собою не лише значну кількість бобів, а й описав, як їх використовують мексиканці. Шоколад дуже сподобався у метрополії і колоніях Іспанії, і його почали привозити в Європу спочатку в тому вигляді, в якому споживали ацтеки.
Величезна популярність какао відображена К. Ліннеєм у назві самої рослини, що в перекладі з грецької мови означає «їжа богів» — від слів «теос» — бог і «брома» — їжа.
Гарячим і солодким напій какао почали виготовляти в Іспанії ще у XVI ст. Цей напій за своїми якостями значно кращий за холодний, який вживали в їжу індіанці. Деякий час Іспанія мала монополію на продукти Нового світу, але недовго, бо вже в цьому ж столітті какао знала вся Європа.
Напій какао настільки сподобався, що навіть під час богослужіння у провінції Чьяпас (Мексика) його подавали знатним дамам.
Зростає шоколадне дерево у вологих тропічних лісах Америки, де утворює підлісок, місцями досить густий. Дерево невисоке, 3—8 м заввишки, інколи досягає 12 м, із стрижневим (завдовжки 1 м) і численними боковими коренями. Стовбур дерева прямий, гілки мутовчасті.
Темно-зелені листки овальні за формою, цільнокраї, блискучі і досить великі. Довжина листка коливається в середньому від 20 до 40 см, а ширина від 7 до 15 см.
Дрібні білі, жовті, рожеві або злегка червонуваті 5-членні квітки зібрані у невеликі багатоквіткові кауліфлорні суцвіття, що з’являються на стовбурі або на корі так званих основних, «скелетних» гілок, причому досить часто біля самої основи стовбура, а не на кінцях тонких гілок, як у більшості наших дерев.
Кауліфлорія характерна і для інших рослин тропічного лісу і є біологічним пристосуванням до запилення метеликами. Метелики, як відомо, літають не дуже високо, вони не можуть підніматися до верхівок дерев. Проте навіть і за таких умов не всі квітки запилюються і дерево дає лише 20—50 плодів, які розміщуються на стовбурі в 5—8 рядів. А взагалі, процес запилення у шоколадного дерева вивчений недостатньо. Науковці відзначають, що йому властиве і самозапилення. Шоколадне дерево цвіте і плодоносить протягом цілого року, цвітіння інколи може перериватися посухою та зниженнями температури, але те й те дуже шкодить рослині. Так, посуха викликає повне опадання зав’язей. За сприятливих умов цвітіння настає на 2—3 році життя сіянця і триває до 25—50-річного віку. Переважна більшість зав’язей опадає і лише 0,4—0,6% квіток дають плоди. Дозрівання плодів відбувається від 4 до 9 місяців залежно від сорту та умов догляду за деревами.
Плоди шоколадного дерева великі, видовженоовальні, сегментовані, на кінці загострені, нагадують товстий ребристий огірок до ЗО см завдовжки і 10 см у діаметрі. Вони зморшкуваті, важать від 300 до 800 г кожний. Зрілі плоди зрізають спеціальними ножами і складають у купи для пом’якшення оболонки. Плід містить рожеву кислувато-солодку пульпу з 25—60 червонуватими або брунатнуватими мигдалеподібними насінинами, розміщеними у 5 рядів по 5—12 насінин у кожному. Плоди розкривають і виймають насіння, а кислувато-солодку пульпу споживають на місці. Овальні насінини («боби») завдовжки 2,5 см, більш-менш стиснуті. Основну їх масу складають м’ясисті маслянисті сім’ядолі. Одне дерево дає 1—4 кг насінин на рік. Насіння складають у купи, ящики або спеціальні баки і піддають ферментації. Всю масу час від часу перелопачують, не допускаючи нагрівання вище 50°. Бродіння відбувається за допомогою особливого дріжджового грибка, що руйнує причеплену до насіння пульпу. Після тижневого бродіння насіння відстає від пульпи, набуває фіолетово-брунатного або червонуватого відтінку, втрачає гіркоту, стає ніжним, характерним для какао, солодкуватим на смак, має тонкий аромат, що залежить від особливої ефірної олії, якої в їх складі лише 0,004%. Потім насіння повільно сушать. Висушене насіння білуватого кольору, терпке, трошки гіркувате, без запаху. Якість насіння залежить від його оброблення. Насінини какао вкриті темно-брунатною, тонкою крихкою дерев’янистою оболонкою, містять дрібні кам’янисті та великі слизисті клітини. Тканина сім’ядолей тонкостінна, до складу паренхими входять жирна олія, алейронові зерна і незначна частина крохмальних зерен, темно-фіолетові пігменти.
Насіння какао переробляють на спеціальних фабриках. Спочатку його піджарюють, після чого оболонка легко знімається машиною. Оболонка, що займає 10— 15% об’єму насінини, називається какаовелою; у ній до 1% теоброміну. Деякі промисловці добавляють какаовелу у дешеві низькосортні сорти шоколаду. Очищене від оболонки насіння містить 45—55% жирної олії, білкові речовини, 1—2% теоброміну. Ядро насінин подрібнюють в однорідну напіврідку пасту — так званий гіркий шоколад. Ця маса і є тим матеріалом, з якого потім виробляють плитки шоколаду та шоколадні цукерки, какаові порошок та олію. Для приготування плиток у «гіркий шоколад» додають цукор, ваніль, деякі спеції і обов’язково какаову олію. Так одержують шоколад, що містить 40—60% цукру, 20—25 жиру, 1—2 води, 1—2 клітковини і близько 3% мінеральних речовин. Залежно від того, які речовини і в якій кількості додають у пасту, виготовляють різні сорти шоколаду: з молоком — молочний, з «горіхами» кола — шоколад для туристів. У діабетичний шоколад замість цукру входить сахарин.
Щоб одержати какаову олію, пасту піддають гарячому пресуванню. Гарячу олію фільтрують і виливають у форми, де вона швидко застигає при кімнатній температурі. Подріблений жмих, що залишається після пресування, дає порошок, відомий у побуті під назвою «какао». І шоколад, і какаова олія містять алкалоїд теобромін, який збуджує нервову систему і посилює серцеву діяльність.
Какаова олія являє собою куски жовтуватого кольору, які при прогорканні біліють, з приємним запахом і шоколадним смаком. Вона містить тригліцериди — прості й змішані з кислотами: стеариновою, пальмітиновою, лауриновою, арахіновою та олеїновою. За кімнатної температури вона має тверду консистенцію, плавиться при 30—34°, тобто нижче температури людського тіла, на чому й грунтується її застосування у медицині.
Какаова олія під назвою Оlеum сасао входить в усі фармакопеї і використовується при виготовленні супозиторіїв, глобул та інших лікарських препаратів. Використовується вона в основному в кондитерському виробництві. Крім того, її застосовують у косметиці для виробництва губних помад.
Шоколадне дерево — надзвичайно теплолюбна рослина і може розвиватися лише при середній температурі близько 21° (мінімум — не нижче 15°). Оптимальною температурою для нього є 40°. При 28° ріст дерев припиняється. Тому плантації розміщуються в дуже низьких широтах (між 20° північної і 20° південної широти) і не дуже високо (450—600 м над рівнем моря). Саме у цих районах випадає 1100—1200 мм опадів на рік, що є оптимальною дозою для нормального існування шоколадного дерева. Проте слід зазначити, що воно не переносить близьких ґрунтових вод.
За природних умов шоколадне дерево росте без періоду спокою. Основним способом закладання плантацій є насіневе розмноження, в той час як дикі форми відновлюються паростками від лежачих гілок. Галуження симподіальне, тому дерево утворює багато гілок.
Насіння вирощують у розсадниках з наступною висадкою сіянців на плантації на відстані 3—4 м. У перші три роки сіянці досягають 1 м приросту щороку, а на третьому році життя ріст уповільнюється і від 3 до 10 років дерева збільшуються лише на 2 м. Таким чином, за 10 років шоколадне дерево досягає звичайної висоти.
Будучи за своєю природою елементом підліску, шоколадне дерево в перші роки свого життя не переносить прямої сонячної радіації і тому потребує притінення, для чого на молодих плантаціях використовують маніок і банан, а для старших плантацій — високорослі дерева.
На плантаціях шоколадне дерево починає плодоносити у 4—5 років, найбільші врожаї вони дають у 12— 50 років. З 1 га одержують 1,5—2 т «бобів».
У культурі переважно поширені досить примітивні, близькі до диких, форми, відомі під назвою форастеро (fоrаstеrоs), з товстою кожурою у плодів. На зміну їм приходять досконаліші форми з ніжними плодами, такі, як кріольо (сriоllоs) і тринітаріо (trіnitаrіоs). Але останні дві ще мало розповсюджені.
Найповніші колекції шоколадного дерева є на Тринідаді, в Гані, Камеруні, Коста-Ріці, Флоріді (Міамі). Велика секційна робота провадиться в Гані, Еквадорі та Тринідаді.
Поряд з шоколадним деревом мають певне значення й інші види цього роду. Так, дерево какао вузьколисте (Тhеоbrоmа аngustifolia), поширене у Південній Мексиці і Центральній Америці, дало якісні сорти «соко-пуско» і «есмеральда», а другий вид — дерево какао перуанське (Тhеоbrоmа bісоlоr), що містить мало теоброміну і багато олії, йде для приготування різних напоїв, а також використовується як притінювач та підщепа для шоколадного дерева.
Дерево какао великоцвітне (Тhebrоmа grandiflorа), поширене у Бразилії, має великі, до 1 кг вагою, аромат ні та смачні плоди. З нього виготовляють освіжаючі напої.
Різні сорти шоколаду роблять з двох інших дерев какао: дрібноплодного (Тhеоbrоmа mісrосаrра) і прекрасного (Тhеоbrоmа sресіоsа).
XIII. Цукеркове дерево
Мало хто, особливо в дитинстві, не любить смачні цукерки. Всім добре відомо, що виготовляють їх на кондитерських фабриках і, мабуть, нікому не спаде на думку твердити, що груші ростуть на вербі, а цукерки — на деревах.
Та не поспішайте з висновками, бо на світі є вид дерева, на якому ростуть справжнісінькі «цукерки». У побуті його так і називають — цукеркове дерево, ботаніки ж іменують його говенія солодка (Ноvеnіа dulcis) і відносять до родини крушинових (Rhamnaceae), тобто тієї самої родини, до якої належить відомий своїми лікувальними властивостями чагарник крушина ламка (Franguia alnus).
У природному стані цукеркове дерево поширене на півдні Китаю, в Індії, Японії, Кореї. Це невеликі листопадні дерева, 8—15 м заввишки, з прямими стовбурами та шатровидними кронами, за зовнішнім виглядом дещо нагадують липу. Листки широкоовальні з гострим кінчиком, рідкозубчасті на краях, зверху яскраво-, а знизу білувато-зелені. Квітки запашні, зеленкуваті, зібрані у напівзонтичні суцвіття. Після відцвітання на їх місці утворюються кулясті, завбільшки з горошину, сухі плоди-коробочки з насінням.
А звідки «цукерки», якщо плоди сухі та неїстівні? А ось тут і розпочинається найдивовижніше.
Сухі плоди сидять на м'ясистих крохмалистих розрослих плодоніжках, які восени, на час достигання, набувають червонувато-брунатного кольору. Вони завдовжки до 4 см, химерно покручені, завтовшки з олівець, їстівні, солодкі, чуть кислуваті, мають приємний аромат, а на смак нагадують ізюм у суміші з високосортною динею. Недаремне говенію називають не лише цукерковим, а й ізюмним деревом, солодконіжником і навіть кривим фініком.
Вживають плодоніжки свіжими, та ще смачнішими вони стають, коли їх підв'ялити або висушити. Висушені та спресовані плодоніжки містять майже 50% цукрів — справжнісінькі цукерки! Використовують їх також у кондитерському виробництві та для одержання спирту.
Говенія солодка є єдиною плодовою культурою, в якої вживають не самі плоди, а плодоніжки. Варто відзначити, що у народній медицині Східної Азії ці плодоніжки та насіння використовують для лікування астми, а також від алкоголізму.
Деревина говенії, відома під назвою «японського червоного дерева», застосовується у виробництві меблів та музичних інструментів.
XIV. «Наркотичний кактус»
Кактуси... Хто не знає цих оригінальних колючих рослин? їх колекціонують, вирощують у кімнатах, оранжереях, теплицях, провадять цікаві досліди по щепленню, гібридизації.
Родина кактусових (Сасtасеае) налічує понад 2000 видів, поширених переважно в Америці. Саме до цієї родини належить одна з найдивовижніших за своїм впливом на людський організм рослин земної кулі: людина, яка пожувала або з’їла кусочок висушеної чи свіжої рослини, половину доби відчуває надзвичайну фізичну і розумову активність, в неї зовсім зникає відчуття втоми, голоду, спраги, немає потреби у сні, з’являється почуття всемогутності. Після цього ейфорічного піднесення настає депресія, і людина впадає у наркотичний сон, під час якого виникають яскраві галюцинації.
Так що ж то за рослина, здатна так впливати на людину? Про її надзвичайні властивості знали ще стародавні ацтеки. їхньою мовою цей кактус називається пейотль. В Європі ця рослина стала відомою тільки з 1790 р.У стародавній державі ацтеків вживати пейотль мали право лише жерці та імператорська родина, всі інші за це каралися смертю. Пізніше іспанці, які вогнем і мечем насаджували на завойованих землях християнство, оголосили вживання пейотлю одним із найтяжчих гріхів, а повинних у цьому спалювали на вогнищах. Проте всі ці заборони були марними. Індіанці продовжують користуватися пейотлем.
Й у наш час у США пейотль оголошений поза законом як наркотична рослина і навіть його вирощування у колекціях заборонене.
Де ж росте ця дивовижна рослина і як вона виглядає? На обох берегах річки Ріо-Гранде у прикордонних районах США та Мексики, а також у Центральній Мексиці на високогірних степах і глинистих чи кам’янистих схилах зустрічається дивний кактус без шпичок. На кактусі замість шпичок розвиваються пасма шерстистих утворів. Це і є знаменитий пейотль, або лофофора Вільямса (Lорhорhоrа wіllіаmsіі).
Невелика сукулентна, тобто соковита, надземна частина рослини зростається з підземною, утворюючи разом щось подібне до редьки або моркви. М’якуш рослини має дуже неприємний смак, що захищає її від поїдання тваринами. М’ясисті сіро-зелені надземні пагони нагадують камінці, тому рослина малопомітна серед каміння. Найлегше її побачити, коли розкриваються невеличкі багатопелюсткові рожеві квітки. Пейотль збирають у період бутонізації, коли в ньому найбільше діючих речовин. У наш час цей вид кактуса зустрічається все менше, бо з’явилося надто багато бажаючих його вживати.
Зрозуміло, що дивовижні властивості пейотлю зацікавили вчених. Вивченню їх присвячено чимало трактатів, книг, статей. Дослідження показали, що лофофора Вільямса містить 9 основних алкалоїдів. Одні з них належать до групи стрихніноподібних, які збуджують організм, інші — до морфієподібних, що викликають гальмівні реакції. Наприклад, алкалоїд аналонін заспокоює, але не викликає сну. Алкалоїд мескалін спричиняється до втрати відчуття часу, викликає яскраві зорові та слухові галюцінації. Саме цей алкалоїд і є найголовнішим у пейотлі.
За свідченням багатьох авторів, вживання пейотлю не призводить до хворобливої наркоманії, але це, безперечно, сильнодіючий наркотичний засіб різносторонньої дії. Індіанці здавна використовували пейотль як лікарську рослину.
Внаслідок впливу на нервову систему лофофора Вільямса стала предметом релігійного культу деяких племен північно-американських індіанців, основним стрижнем особливої релігії — пейотизму. Прихильники цього культу приписують непоказному, невеличкому кактусові зв'язок із всемогутніми силами природи, вважають його за втілення божества.
Неодмінний ритуал релігійних зборів — споживання пейотлю, по суті, є не чим іншим, як своєрідною втечею від тяжкого життя у резерваціях у світ наркотичного забуття.
ХV. Маніок
Поряд з хлібними злаками людина здавна вживає в їжу багато рослинних продуктів, де вуглеводи є майже єдиною речовиною, що засвоюється.
Особливе місце серед них посідають рослини, що постачають крохмаль. Головніші з них — картопля, батат, маніок, діоскореї, з вмістом крохмалю у бульбах 20—30%.
Із тропічних рослин-крохмалоносів найбільше значення має маніок.
Рід маніок (Маnіhоt) належить до родини молочайних (Еuрnоrbіасеае) і включає до 150 видів рослин, серед яких є як харчові, так і каучуконосні. У культурі досить давно відомі хлібні види — маніок їстівний (Маnіhоt еsсulеntа) та маніок солодкий (Маnіhot dultis). Маніок їстівний (касава, тапіока) — багаторічний чагарник, який за рік виростає до 3—4 м заввишки, з витким стеблом і п'яти-семилопатевими, а іноді й цільними довгочерешковими листками. Квітки одностатеві, однодомні, з простою оцвітиною, зібрані у китиці до 20 см завдовжки. Чоловічих квіток у китиці буває до 200, жіночих — до 20. Плід — тригніздна коробочка.
Бічне коріння маніока потовщується, утворюються бульби, які розміщуються по 5—10 при основі стебла. У бічних коренях, що мають циліндричну форму і досягають 1 м завдовжки при загальній вазі до 15 кг, відкладаються поживні речовини. Щорічно одержують до 100 млн. т бульб цієї рослини.
Маніок активно культивують на його батьківщині — у Бразилії, а також у Мексиці, Аргентині, Перу, Індонезії, Таїті, Мадагаскарі. Понад половину площ, зайнятих маніоком, розташовано у тропічній Африці. До речі, тропічна Африка, Ява, а також східна частина Бразилії за виробництвом маніока посідають перші місця у світі.
Маніок часто вирощують у країнах з примітивною агротехнікою. Іноді випалюють дику рослинність, а потім обробляють лише місця посадки маніока.
Розмножують маніок черенками, які закопують у рихлу землю у вертикальному положенні в рівень з поверхнею ґрунту з інтервалом 1 м. Через 8—10 місяців після посадки рослини зацвітають і утворюють крохмалоносні потовщення.
Врожай збирають залежно від сорту, через 5—10— 18 місяців, коли листя починає жовкнути та опадати. У цей час у коренях нагромаджується найбільша кількість крохмалю. Якщо маніок призначений для безпосереднього вживання в їжу, його виконують у віці близько одного року, а в разі його переробки на крохмаль— у віці 18—20 місяців. Урожай коренів маніока з 1 га у Бразилії досягає 45—60 ц, Малайзії —до 30 ц,
а в країнах тропічної Африки — лише 10—15 и або навіть менше.
Найкращі врожаї маніок дає на легких ґрунтах, він посухостійкий. Важкі ґрунти малопридатні для цієї культури, вони різко знижують його врожайність, та й вибирати бульби важче.
Культура маніока позбавлена серйозних захворювань, мозаїки, її не чіпає навіть сарана. Черенки маніока добре витримують тривале зберігання, і тому їх можна транспортувати в різні країни.
До складу коренів деяких сортів маніока входить отруйний ціаногенний глюкозид (звичайно 30—67 мг на 1 кг). Коли вміст цього глюкозиду становить більше 80 мг/кг, корені маніока вживати не можна. Для їжі придатні сорти, в яких отруйний глюкозид майже відсутній або не перевищує 50 мг/кг. Отруйний глюкозид частково руйнується, коли корені маніока зварити. Підсушені скибочки маніока, а такж вимитий з м'якуша крохмаль зовсім позбавлені цього глюкозиду.
Звільнені від глюкозиду потовщені корені маніока варять і їдять. Цей продукт містить 80—85% крохмалю, 0,4—2,4 цукру, 1—2,5 протеїну та 0,5—1,2% жирів.
Аборигени тропічних країн переробляють бульби маніока на так зване гарі. Для цього їх спочатку вимочують у воді протягом 3—5 діб, потім промивають і очищають від шкірки, в якій майже в 20 разів більше глюкозидів, ніж у м'якуші. Підготовлені бульби протирають на тертках вручну або на спеціальних машинах; на деяких островах для цього використовують великі кам'яні ступки. Подріблені бульби кладуть під прес, внаслідок чого отруйні речовини витікають разом з соком. Потім масу варять і висушують або протягом двох годин прожарюють, на слабкому вогні, помішуючи дерев'яними ложками, щоб не утворювалися грудочки.
Одержане таким чином борошно — «гарі» — становить 1/4 ваги вихідних бульб. Воно містить 10—15% води, 80—85 крохмалю та цукру, 0,5—1,4 протеїну і до 1 % жирів. Таке борошно дуже якісне, довго зберігається і йде на виготовлення печива, його кладуть у супи, каші, різні соуси тощо. При випіканні хліба маніокове борошно краще змішувати з пшеничним у пропорції 2:1. З бульб маніока виготовляють крупу, використовують при виробництві пива. Маніок вважається високорентабельною технічною крохмаленосною культурою, з якої одержують спирт, декстрин, глюкозу та ацетон.
Маніок, крім того, є цінною лікарською рослиною. Шматочки м'якуша бульб застосовують для припікання, сік з маніока — чудовий антисептик. Використо77вується маніок і як проносне. Ця рослина широко відома в народній медицині. Макуха з його бульб йде на відгодівлю коней, свиней та великої рогатої худоби.
Особливо цінним продуктом, що його одержують з маніока, є тапіока, яку виготовляють, просіюючи дрібнозернисте маніокове борошно на гарячу плитку, внаслідок чого утворюються грудочки. Тапіока йде на виготовлення вищих сортів кексу та інших кондитерських виробів, а також дієтичних продуктів.
Світовими продуцентами тапіоки є Бразилія та Індонезія. На заводах Сінгапура в тапіоку переробляється весь крохмаль, що вивозиться з Малайського архіпелагу. Продукти, одержані з маніоки, експортують в Англію, Францію, Нідерланди, Бельгію, Германію та інші країни.
У маніока солодкого зовсім відсутній отруйний глюкозид. Можливо, цей вид є наслідком тривалої селекції маніока їстівного. Поширений він у південній Бразилії, північній Африці і Парагваї. Вживають його з цукром і медом.
Ці два види маніока у природному стані невідомі. Походження їх пов'язують з