Тропічні рослини
^
Але попри такі достоїнства цими надзвичайно смачними плодами можуть ласувати далеко не всі люди. Тут ми стикаємось з дивовижним явищем: найніжніший у світі м’якуш плодів має найнеприємніший аромат. Цей запах важче описати, аніж смак плодів: уявіть собі суміш запахів гнилого часнику та підгнилої цибулі з додатком «аромату» зіпсованих яєць та залежалого сиру, ще й з домішкою терпентинового духу. Недаремно один, із вчених, який набрався рішучості і з’їв шматок кровельки, висловився приблизно так, що за смаком це найкраще французьке кремове тістечко, але вся біда у тому, що його наче витягнули з каналізаційних труб. Цікаво відзначити, що саме завдяки сполученню такого «аромату» та смаку стиглі плоди дуріана страшенно полюбляє майже все тваринне населення тропічних лісів.При бажанні й певній рішучості можна поласувати цими плодами. Та після такого бенкетування розпочинається найгірше: кілька годин підряд у людини, що з’їла смачного плодового м’якуша дуріана, триває відрижка і з рота тхне сумішшю усіх тих запахів, про які згадувалось вище. Незважаючи на цей недолік, місцеве населення вважає ці плоди за делікатес. Та ось найголовніше: їм приписують омолоджуючу дію на людський організм.
^Неприємний запах плодів дуріана є однією з основних перешкод для їх експорту та популярності в усьому світі. Можливо, з часом селекціонери спроможуться вивести сорти цієї рослини, плоди яких будуть позбавлені малопривабливого аромату, і тоді ми зможемо ними ласувати, як ананасами, бананами та іншими плодами, що їх завозимо з тропічних країн.
До речі, в цьому роді є вид, плоди якого цілком позбавлені поганого запаху, навіть мають порівняно приємний аромат. Щоправда, вони дуже дрібні та не такі ніжні й смачні. Йдеться про дуріан кутейський (Durio kutejensis), що у природному стані росте на Калімантані. В Індонезії та Малайзії зустрічається ще ряд дикорослих представників цього роду з їстівними, але дрібними плодами.
Цілеспрямована селекційна робота з дуріанами щойно розпочинається. Вчені вважають, що дуріани варті цього, бо плоди їх — одні із найкорисніших: вони багаті на протеїн, жир, цукри, крохмалі, сполуки різних металів, містять у собі чимало вітамінів, зокрема провітамін А, вітаміни С, Р та ін.
Дуріани цвітуть у жаркий сезон у березні — квітні, а плоди достигають з червня по вересень. Саме у цей період базари великих міст у тропічних країнах буквально завалені горами плодів дуріана. Звичайно при збиранні ждуть, поки плоди самі опадуть з гілок дерев. Зважаючи на те, що вони ростуть переважно на висоті 10—20 м над землею, це найкращий спосіб збирання. До того ж цілком достиглі плоди, що самі опадають, мають найкращі смакові якості.
Проте свіжими вони залишаються всього кілька днів. Для тривалішого зберігання та далекого транспортування плоди зривають на початку їх достигання. Місцеве населення розмножує дуріан щепленням і насінням, яке висівають спочатку у шкілки. Лише після того, як сіянці підростуть, їх пересаджують на постійне місце. За своїми вимогами щодо середовища дуріан близький до хлібного дерева.
ІХ. «Дині » на дереві
Жителям багатьох тропічних країн з давніх-давен добре знайоме чудове дерево папайя, яке має надзвичайно корисні властивості. Європейці ж вперше побачили цю рослину значно пізніше у Панамі.
Каріка папайя, динне дерево звичайне, або мамон (Сагіса рарауа), належить до роду каріка (Саrіса) із родини папайових (Саrісасеае). Представники цієї родини (близько 45 видів) поширені головним чином у тропічній та субтропічній Америці від Південної Каліфорнії до Чілі та Аргентини. Рід каріка включає 25 вишів, що ростуть переважно у Південній та Північній [Америці.
У культурі найбільше відома каріка папайя. Це досить високе, до 10 м заввишки і 30—50 см у діаметрі, швидкоростуче недовговічне дерево з трав’янистим стовбуром. Стовбур не галузиться і своєю міцністю зобов’язаний корі, яка містить численні товстостінні волокна. Верхівка стовбура увінчана кроною світло-зелених надзвичайно гарних і ніжних листків. Листки великі, до 60 см у діаметрі, пальчасто-семироздільні, на довгих товстих черешках. За зовнішнім виглядом динне дерево нагадує невисоку пальму. Деревина у папайї дірчаста, кора гладенька, зеленкувато - буроватого відтінку, несе на собі залишки листкових піхв.
Папайя — рослина дводомна. Квітки одностатеві, розвиваються у пазухах листків. Чоловічі квітки з крейдовими пелюстками зібрані у довгасті китиці, що звикають. Жіночі квітки білі, у малоквіткових щитках або поодинокі. Коли папайя квітне, навкруги стоїть надзвичайно ніжний, тонкий аромат. Рослина так і вабить до себе... А згодом під кроною листків з’являються великі ароматні плоди папайї, які за формою та розміром нагадують величезну грушу або диню. Плоди соковиті, м’ясисті, завдовжки 8—50 см, вагою 2—8 кг. Зверху плоди динного дерева гладенькі або злегка ребристі, незрілі — зелені, а стиглі — жовтувато-оранжеві або оранжеві. Коли розрізати плід упоперек, то він нагадує відкриту банку з паюсною ікрою. Безліч насінин заповнює порожнину всередині плоду. У різних сортів і навіть у одного дерева бувають різні за смаком плоди.
Розмножують папайю насінням. Через два-три роки сіянці вже плодоносять, на плантаціях їх розміщують на відстані 6—7 м. Динне дерево живе недовго і плодоносить лише близько десяти років.
Тубільці давно помітили, що сік плодів динного дерева має дивну властивість: кілька краплин розчиненого у воді соку папайї пом’якшують найжорсткіше м’ясо. З часом цей секрет був розгаданий. Виявилось, що у плодах динного дерева міститься протеолітичний фермент папаїн, який за своєю дією близький до шлункового соку і позитивно впливає на травлення та засвоєння їжі організмом людини. Саме тому сік папайї і пом’якшує сире тверде м’ясо і зсідає молоко.
Папаїн належить до групи протеїназ; він, подібно до пепсину, контролює розкладання білків на амінокислоти у нейтральному середовищі. Добувають цей фермент у вигляді порошку з молочного соку папайї (звідки й назва ферменту). Усі частини дерева мають молочні трубки, проте для одержання папаїну використовують висушений молочний сік з недозрілих плодів.
Папаїн знайшов визнання і в медицині при лікуванні дифтериту, виразок, гастриту, він виступає як антикоагулянт крові, а тому ним лікують тромбози. Цей фермент застосовують також для дубління шкіри, оброблення тканин, у кулінарії тощо.
Народи тропічних країн, де культивується динне дерево, використовують не тільки плоди з цілющим соком, а й листя та молочний сік— латекс, який одержують, надрізаючи плоди, гілки та молоді стовбури. Добувати латекс починають з двомісячних плодів. Сік плодів папайї має глистогінну дію. Крім того, латекс застосовують при лікуванні різних шкірних і шлункових захворювань. У листки динного дерева тубільці загортають м’ясо, щоб воно стало м’якішим, а витяжкою з листків папайї африканці лікують різні недуги.
Плоди папайї їстівні, і тому рослину культивують в усіх тропічних країнах як фруктове дерево. Вони містять 86—88% води, 8—11% цукру, 0,5%—0,9% кислоти, майже 0,5 % білку і до 0,25% жиру, а також вітаміни. Це чудовий харчовий продукт. Стиглі плоди динного дерева вживають на десерт, недостиглі — як овочі. А які цукати, маринади, різні джеми та напої роблять з папайї! Сік використовують також для виготовлення особливих сортів морозива, сиропів, застосовують у пивоварінні. Усі, кому доводилося бувати у тропіках, неодмінно ласували чудовим делікатесом, який виготовляють з морозива, папайї, ананаса та вишні.
Насіння папайї має пряний смак і використовується при готуванні їжі.
Як ми вже зазначали, відомо чимало видів динних дерев, проте найбільше значення мають дуболисте (Саrіса quercifolia) золотопелюсткове (Саrіса сhrуsореtаrica), кундинамарське (Саrіса сundinamrensis).
Динне дерево дуболисте зустрічається у вологих субтропіках Болівії, Аргентини, Парагваю, Уругвай та південної частини Бразилії. Зростає воно у світлих лісах, серед заростей ксерофітних чагарників, звичайно на сухих скелетних грунтах. Листки у нього як у дуба, іноді майже списовидні. Плоди дрібні, до 4—5 см у діаметрі, солодкі, ароматні. Молочний сік міститься у плодах, корі, навіть черешках, його використовують при лікуванні диспепсії, гастритів, екземи та плям на шкірі людини. Це найхолодостійкіший вид динного дерева, придатний для вирощування у найтепліших районах Чорноморського узбережжя Кавказу.
Динне дерево золотопелюсткове поширене в Андах Еквадору. Росте воно на висоті 1500—3000 м над рівнем моря. Його плоди, 10—15 см завдовжки, споживають вареними.
Динне дерево кундинамарське, або хамбуру, зустрічається на півночі Південної Америки в Андах. Зростає воно на висоті 1800—3000 м над рівнем моря. Це невисоке дерево з пальчастороздільними, знизу сизуватими, до 40 см завдовжки листками і дрібними зеленкуватими квітками, зібраними у суцвіття, що розвиваються прямо на стовбурі. Плоди гранчасті, гострокінцеві, яскраво-оранжеві, зовні схожі на плоди какао, до 10 см завдовжки. Дерево широко культивується у тропіках заради смачних, з тонким ароматом плодів, які споживають вареними.
Та найбільш цінним і поширеним є динне дерево звичайне, за яким і закріпилася назва «папайя». Воно було відомо майя і ацтекам, його здавна культивують в усій тропічній Америці. У Полінезію папайя попала, можливо, ще до Колумба. У XVI ст. вона з’явилася на Сході, де знайшла свою другу батьківщину.
Більшість вчених вважають, що папайя має гібридне походження. Проте дехто з дослідників доводить, що папайя зрідка зустрічається в дикому стані на узліссях лісів у північній частині Аргентини.
Головними центрами культури папайї являються Великі Антильські острови,
Шрі-Ланка, Індія, Малайзія, Гавайські острови, Мексика, Бразилія, Індонезія, Таїті, Ямайка.
Промислові плантації папайї, що дають високоякісні плоди, закладають у тропіках не вище 1000 м над рівнем моря. Динне дерево за своєю природою надзвичайно ніжне і тому погано росте там, де ночі бувають вогкі та прохолодні. Воно гине не лише від морозу, а навіть від низьких позитивних температур. До ґрунтів ця рослина невибаглива, але не витримує болотних і надмірно сухих ґрунтів.
Х. Авокадо
Звичай прикрашати лавровим вінком людей, що відзначилися в різних сферах людської діяльності, дістався сучасному людству від древніх еллінів, у яких лавр був присвячений Аполлону — богу мудрості, покровителю мистецтв. Листя лавра благородного (Laurus nobilis ) здавна широко відоме як прянощі, його застосовують при виготовленні м’ясних та рибних консервів та для інших цілей.
А от родича лавра благородного мексіканське вічнозелене дерево персею американську (Реrsеа аmеrісаnа), що також належить до родини лаврових (Lauraceае), мало хто знає. А між тим персея відома з глибокої давнини: при розкопках усипальниці фараона Рамзеса II, що правив Єгиптом близько 3000 років тому, знайдено ритуальні гірлянди з листків персеї.
Рід персея (Реrsеа) включає 50 видів рослин, поширених переважно в тропічних і субтропічних країнах Америки та на Канарських островах. Цей рід представлений в основному деревами і лише зрідка кущами. Листки у персеї прості, чергові, більш-менш шкірясті. Квітки дзвоникуватої форми, двостатеві, з простою оцвітиною, 8—12 тичинок розміщені у 3—4 колах, є стамінодії (редуковані тичинки), пиляки відкриваються клапанами. Плід — однонасінна ягода грушовидної або круглястої форми.
Найцікавішим і широко розповсюдженим видом є персея американська, дерево авокадо або, як ще кажуть, алігаторова груша, що в дикому стані зустрічається у Мексіці, Центральній та Південній Америці до Південного Перу.
Росте авокадо у лісах на схилах гір, у вологих районах з рівномірним розподіленням опадів, головним чином на висоті від 600 до 1500—1800 м над рівнем моря. У Гватемалі воно іноді підіймається до висоти 2400— 2700 м і росте у дубово-соснових лісах разом з лузітанським кипарисом (Сuprеssus lusitаnіса). Авокадо тіньовитривале, але гине на надмірно зволожених грунтах.
Авокадо — високе дерево, до 20—30 м заввишки, з довгастими або еліптичними, 10—12 см завдовжки і З—10 см завширшки, темно-зеленими, наче лакованими, листками. Суцвіття розташовані у пазухах листків.
Плоди авокадо дуже оригінальні і варіюють за своєю формою, розмірами та кольором. Форма їх найчастіше буває грушовидною, яйцевидною або сферичною, завдовжки 7—20 см, а колір — зелений, каштановий, пурпурний, пурпурно-чорний і навіть фіолетовий. Важать вони залежно від сорту 50—600 г. Жовтувато-зелений м’якуш плодів має маслянисту консистенцію.
Плоди авокадо надзвичайно цінні, високохарчові, дієтичні та лікувальні за своїми властивостями. Вони складаються з 60—70% води, 5—10% вуглеводів, 10—30% жирів, які засвоюються організмом людини так само, як і вершкове масло, і 1,2—1,8% протеїну. В них є вітаміни В, В2, С, Е, РР, К і Н, а також провітамін А. У складі зольних речовин міститься 14 елементів, серед них калій, натрій, фосфор, залізо та кальцій, необхідні для організму людини.
100 г плодів авокадо еквівалентно 218 калоріям. Ці плоди перевищують за калорійністю у 2 рази нежирне м’ясо, калорійніші за яйця, але поступаються перед рисом та пшеничним хлібом.
Плоди авокадо відрізняються від усіх знайомих нам овочів та фруктів. У них, як вже зазначалось, незвично багато жирів, білків, різних мінеральних солей, є великий набір вітамінів, проте мало цукру, тому вони дуже корисні для діабетиків. А деякі спеціалісти взагалі додержуються думки, що плоди авокадо можуть замінити людині всю їжу і людина зможе нормально існувати, якщо вона їстиме лише ці плоди та питиме воду. За своїм хімічним складом плоди авокадо скоріше овочі, ніж фрукти. їх вживають в їжу сирими, приправляючи такими гострими спеціями, як перець, оцет тощо. Найчастіше з плодів авокадо роблять салат або використовують як приправу у вигляді пюре, іноді готують супи. Застосовують їх також для приготування різних сортів морозива. Авокадова олія цінується як високоякісна приправа для салатів. Вона використовується в косметиці та медицині, зокрема з неї виготовляють різні мазі, якими лікують опіки та різні захворювання шкіри. Невелику кількість її одержують в основному з дикорослих дерев або з понівечених плодів культурних сортів рослини. Листки, гілки та шкірку плодів рекомендують вживати при шлункових захворюваннях, а плоди — при катарах шлунка та для зниження кров’яного тиску.
Авокадо розводять вирощуванням прищеплених саджанців у розсадниках з наступною висадкою їх на плантації. Рослини розташовують на відстані 6—8 м одна від одної так, щоб на одному гектарі було 200—300 дерев авокадо. Одне дерево дає за сезон понад 100 плодів. Різні сорти авокадо мають різну шкірку плодів, яка найчастіше буває тонша за 1 мм. Сорти, які дозрівають влітку та восени, мають тоншу шкірку, а в тих, що дозрівають взимку та весною, вона буває трохи дерев’янистою.
Аборигени Центральної Америки та Вест-Індії задовго до відкриття Америки протягом багатьох століть вирощували авокадо. Було відомо понад 500 сортів трьох географічних рас: мексиканської, гватемальської, вест-індської. У Мексиці, Центральній та частково Південній Америці плоди авокадо є одним із найпоширеніших харчових продуктів.
Велика увага культурі авокадо поза межами її ареалу приділяється в США, особливо у Каліфорнії та Флориді. В посушливих районах ця культура потребує зрошення.
Авокадо досить добре пристосувалося до континентального клімату Мексики, і тому це дерево може переносити незначні зниження температури. І все-таки морозостійкість його незначна — така, як у апельсина та лимона. У Західному Закавказзі в районі Зеленого Мису, Сухумі, Гагри та Сочі вирощують персею дрімісолисту (Реrsеа drymifoliа), яка є древньою мексиканською культурою. Дерево росте швидко і вже в 10—12 років досягає 8—12 м заввишки, однак у суворі зими потребує захисту. Плодоносить воно рясно, але врожайність цього виду авокадо нестабільна. Плоди дрібніші, ніж у авокадо, вони грушовидні, м’ясисті, важать 300—400 г, містять від 18 до 30% цінної твердої олії, значну кількість білкових речовин, а також вітаміни А, С, Б і Е. Ефірна олія, що її одержують з листків персеї дрімісолистої, має запах анісової олії.
На Азорських і Канарських островах, а також на островах Мадейра зростає персея індійська (Реrsеа іndisa), яка разом з ендемічною персеєю азорською (Реrsеа аzоrіса) утворює ліси в нижньому поясі гір. Персея індійська — високе, до 40 м заввишки, дерево з темнопурпурними малом’ясистими плодами. Дерево досить декоративне, воно зрідка зустрічається в парках Сухумі, де цвіте і плодоносить.
ХІ. Кофейне дерево
Всім добре відомо: ніщо так швидко не знімає втоми, як чашечка гарячої кави.
Кофейне дерево займає значно більші площі, ніж чай: у світовому виробництві гарячих напоїв воно посідає перше місце. На початку другої половини XX ст. вироблялось близько 2,5 млн. т кофе. Незважаючи на те що батьківщина кофе — Африка, найбільші площі під цією рослиною знаходяться у Латинській Америці.
Довгий час центром культури кофе була Бразилія, яка давала понад 50% світової продукції. Проте 5—6 років тому кофейні плантації тут померзли і їх площі значно скоротилися. Це призвело до кофейної кризи, до підвищення цін на кофе на світовому ринку. А порівняно недавно, в 60—70-х роках у Бразилії викорчовували цілі кофейні плантації. У роки кризисів «у плановому порядку» знищували величезну кількість цінного продукту. Кофе топили в океані, спалювали, переробляли на пластмасу — і все це робилося заради підтримання високих цін на нього. І відбувалося це в країні, яка, за висловом прогресивного бразильського вченого Жозуе де Кастро, є країною голоду.
Друге місце по вирощуванню кофе належить Колумбії. Країни Центральної Америки дають до 15% світової продукції.
Майже 13% кофе експортує тропічна Африка, де близько 5% виробництва кофе припадає на Ефіопію і 2—3%—на країни північно-західної частини.
Із азіатських країн до 1% світової продукції виробляє Індонезія і приблизно стільки ж — Океанія.
А взагалі, цю тропічну рослину вирощують 31 країна Америки, 14 країн Азії, Океанії й Австралії і 36 країн Африки.
Рід кофейне дерево (Соffеа), що належить до родини маренових (Rubiaceaе), об’єднує понад 40 видів рослин, поширених у Центральній і Південній Америці, Південно-Східній Азії, на Шрі-Ланка, Яві, в Африці.
Найбільше значення має кофейне дерево аравійське (Соffеа аrаbіса), що займає 90% площі усіх кофейних плантацій. Це великий гарний кущ або невисоке вічнозелене дерево, до 5—9 м заввишки. Стовбур стрункий, кора зеленкувато-сірового відтінку. Крону дерева складають довгі гнучкі розложисті або звисаючі гілки, які несуть численні листки. М’які листки цільнокраї, злегка хвилясті, яскраво-зелені, блискучі, 5—20 см завдовжки та 1,5—5 см завширшки, на коротких черешках. Розміщені вони супротивно. Квітки білі або трохи зеленкуваті, двостатеві, правильні, п’ятичленні, з тонким ніжним ароматом, по 3—7 у пазухах листків. Довжина трубочки віночка 1 —1,2 см завдовжки, часточки ланцетні, до 0,7 см завдовжки.
Плід — двонасінна, овальна або округла ягода 1—1,5 см у діаметрі, оплодень м’ясистий. Плоди кофейного дерева дозрівають, поступово змінюючи своє забарвлення від зеленого через жовте та червоне до малинового і навіть фіолетового. Дерево квітне і плодоносить одночасно протягом всього року. Цвітіння залежить від раптового падіння температури, що відбувається після сильної грози. Можливо, йому сприяє і озон, що виникає у повітрі після сильних розрядів блискавки, адже тропічна гроза незрівняна з грозою помірних широт.
У кожній ягоді міститься дві зеленкувато-сірих з сріблястою оболонкою насінини. У деяких сортів, що дуже високо цінуються, буває по одній насінині в плоді. У дикому стані кофейне дерево аравійське зростає в Ефіопії, у річкових долинах на висоті 1350—1800 м над рівнем моря. Цілі лісові зарості його зустрічаються і зараз у провінції Каффа. Кофейні дерева — надзвичайно теплолюбні тропічні рослини. Температури нижче 15° для них занадто холодні. Кофейні дерева для свого росту потребують достатнього зволоження, і тому їх плантації закладають звичайно лише в тих областях, де річна кількість опадів становить не менше 1250 мм на рік, причому з рівномірним випаданням протягом вегетаційного періоду без різких періодів посухи.
Плантації кофейного дерева аравійського, як правило, розміщуються не нижче 1200 м над рівнем моря. Ці дерева погано переносять жару тропіків, і тому в нижньому гірському поясі вирощують більш жаровитривалий вид — кофейне дерево могутнє (Соffеа rоbusta). При недостатній кількості вологи застосовують штучне зрошення. Кофейні дерева добре розвиваються і на вулканічних грунтах.
Розмножується кофейне дерево насінням, яке звичайно висівають у спеціальних розсадниках. Через один два роки сіянці, що досягли заввишки 30—50 см, висаджують на постійні плантації на відстані 3,5—4,5 м один від одного. У Бразилії існує й інший спосіб: посів відбувається прямо на плантацію. По кілька насінин кидають у гнізда, розташовані на певній відстані одне від одного, а потім сіянці розріджують. Плантації кофе іноді притіняють. Притінювачами можуть бути банан, інколи моринда або якісь інші рослини. Одначе питання, чи треба притінювати кофейні дерева, і досі лишається спірним. Кофейні дерева починають плодоносити у віці 3—5 років. Найбільші врожаї одержують, коли дерева досягають 15—18 річного віку, а потім продуктивність плантації значно знижується і в віці 30—40 років стає вже нерентабельною. Плоди збирають вручну.
Існує два способи одержання кофейних зерен: «мокрий» та «сухий». При першому плоди током води подаються у спеціальну машину — пульпер, усередині якої обертається борозенчастий валик. Плоди, які попадають у проміжок між валиком і оточуючим його напівциліндром з поздовжніми металевими смужками на його внутрішній поверхні, звільнюються від м’якуша і надходять у підставлені посудини. Далі насіння вміщують у цистерни з водою, де воно поступово очищається від залишків пульпи. Потім його знову пропускають через пульпер і висушують.
При другому, «сухому», способі плоди спочатку висушують на сонці, а потім пропускають через спеціальні машини, де хрумкі залишки м’якуша розпадаються на дрібні часточки, від яких вони звільнюються за допомогою сильного струменя повітря. З 1 га одержують у середньому 2,5 т «бобів» кофе. Насінини тверді, з світло-сірим відтінком, мають овальну форму, плоскоопуклі, з глибокою борозенкою на плоскому боці. Зверху вони вкриті тонкою «сріблястою» або пергаментною оболонкою.
Найкращим за якістю здавна вважається Йєменське кофе. Широко відомий дрібнонасінний сорт мокко одержав свою назву від одноіменного порту, через який відбувається вивіз цього сорту кофе. Справжнє Йєменське кофе виробляється у невеликій кількості й вивозиться переважно в Англію та деякі інші країни. Бразильське та колумбійське кофе також високоякісні. Існуючі зараз сорти кофе задовольняють різні смаки, проте чи не найбільшою популярністю користується те, що виробляє Колумбія.
Природні умови Колумбії виключно благодатні для вирощування «брунатного золота», як кажуть у цій країні. Кофейні плантації розміщуються, як правило, на схилах гір і їх доводиться обробляти вручну. «Кофе підтримує третину колумбійців, але нікого не робить багатим» — ці слова часто можна чути серед збирачів плодів на кофейних плантаціях.
Стрункі ряди кофейних дерев зростають у тіні тропічних велетнів, які немовби прикривають плантацію від пекучого сонця. Кращі сорти колумбійського кофе розводять у затінку, і це є однією з особливостей місцевого способу вирощування кофейних дерев.
Кофейні дерева обов’язково підрізають, щоб вони не були вище 2 м. Це не тільки посилює плодоношення, а й поліпшує якість плодів. Грона кофейних плодів обліплюють усі гілочки. Плоди, як правило, різнобарвні, бо на гілках одного й того самого дерева і навіть на одній гілці в одному гроні вони дозрівають у різний час. Для одержання високоякісного кофе вибираються вручну лише зовсім стиглі ягоди, таким чином до однієї і тієї ж гілки збирачу доводиться повертатися кілька разів. Плоди не повинні також перезріти, бо це знижує їхню якість.
Ґрунт під деревом регулярно прополюється, і лише де-не-де видніються невеликі килимки з дрібних рослинок, що трохи нагадують наші фіалки.
Проте не лише чудовий клімат, тінь, належний догляд за плантацією та збирання виключно стиглих плодів визначають якість кофе. Біля домівок колумбійців, серед квітучих гібіскусів та яскравих бугенвілей, можна побачити спеціальні машини, котрі служать для відокремлення м’якуша від насіння. Одержане сухе насіння і є товарною продукцією, яка надходить у країни, що споживають кофе. Там воно піддається остаточному обробленню: з нього знімають оболонки, полірують, сортують. Сухі зерна кофе містять 34% клітковини, 12 води, 10—13 жирів, 15—16 цукрів, декстринів і кислот, 10% білків. Цінність кави залежить від наявності в ній алкалоїдів кофеїну, якого залежно від сорту буває від 0,65 до 2,7%.
Високі і лікувальні властивості кофе. Першим звернув увагу на нього як на лікувальний засіб італійський лікар і ботанік П. д’Альпіно. Вже давно доведено, що кава знімає головний біль, покращує кровообіг, обмін речовин, посилює дихання. Настій сирого кофе корисний при коклюші та нервових розладах, а також при артриті та подагрі. Напій з піджарених зерен кофе збуджує нервову систему, серцеві м’язи, зменшує виділення вуглекислоти у легенях. Кофе позитивно діє при спазмах шлунка, його вживають від зубного болю та при отруєннях наркотиками. Настояне, але не кип’ячене кофе ефективно впливає на перистальтику кишечнику. Не так давно з’явилися дані, які стверджують, що кава у суміші з молоком або червоним угорським вином допомагає при тифі та епідемічній дитячій холері. Корисна дія кофе при загрозливій анемії головного мозку, коли людина знепритомніє. Його не слід вживати при повнокров’ї та високому кров’яному тискові, при певних видах іпохондрії, туберкульозі та деяких інших захворюваннях.
Відходи від оброблення кофе, що становлять 60% урожаю, багаті на кальцій, фосфат, фосфорну кислоту, і тому їх використовують як добриво, йдуть відходи на паливо і на виробництво кофелїту — пластичного матеріалу з високими ізоляційними властивостями.
Про кофе немає літературних даних до початку XV ст., і тому можна вважати, що це порівняно молода культура. Походження її пов’язане з двома країнами — Ефіопією, як зазначалося вище, та Йєменом.
У XV—XVI ст. Аравія була єдиною країною кофе — «кахва». З того часу йємен утопає у кофейних садах. Кофейні дерева вирощують на терасах, застосовуючи штучне зрошення. Відомо, що відносини Ефіопії з Йєменом існували ще в IV ст. і тому природно, що кофе було запозичене Йєменом з Ефіопії.
В Ефіопії кофейні дерева не культивувалися; ще довго після того, як в Йємені їх почали вирощувати, ефіопи