Єдність економічної і соціальної ефективності виробничої організації
До інструментів соціальної політики також відноситься субсидування не тільки соціальних проектів, але й економічних проектів, що опосередковано впливають на соціальний розвиток і не можуть бути цілком віднесені до соціальних витрат.
Одним з інструментів державної політики з подолання протиріччя між економічною і соціальною ефективністю виробництва є також регулювання продовольчого ринку, яке спрямоване на забезпечення всього населення країни високоякісною продукцією за прийнятними споживчими цінами.
Серед найважливіших напрямків державного впливу на досягнення єдності економічної і соціальної ефективності є регулювання ринку праці: законодавче встановлення мінімальної заробітної плати, звичайно порівняної з рівнем прожиткового мінімуму (а при відсутності законів – державна підтримка мінімальної зарплатизабезпечується встановленням колективного договору); визначення максимальної тривалості робочого часу; закріплення за підприємцями обов'язків формувати певну систему податкових соціальних виплат, переданих державі для цільового формування низки фондів соціального забезпечення.
У розвинутих країнах держава здійснює непрямий вплив на динаміку заробітної плати і реальних доходів населення за допомогою податкової політики, а також сприяючи розвитку системи колективних договорів і діалогу між соціальними партнерами, у якому воно найчастіше бере участь як медіатор і арбітр. Діюча система колективних договорів є «основним інструментом регулювання зростання заробітної плати» [13].
Про який-небудь непрямий вплив нашої держави на сучасному етапі розвитку говорити не доводиться. Вона навіть є одним з порушників колективних договорів і трудового законодавства. Так «заборгованість державного бюджету України по заробітній платі вперше була виявлена за підсумками 1995 року. Протягом 1996-2006 років її обсяги зросли більш, ніж на 0,8 млрд. грн. А станом на 1 січня 2009 року складала майже 1,1 млрд. грн. Але на думку багатьох економістів, обсяги реальної заборгованості, пов'язаної з несвоєчасною виплатою зарплати значно вищі зазначеної цифри.
Одним з напрямків досягнення єдності економічної і соціальної ефективності виробництва є проведення державою екологічної політики. Вона в основному полягає у встановленні законодавчих норм в галузі охорони природного середовища. Але, слід зазначити, що в останні роки центр ваги перемістився з директивного регулювання на економічне. Через те, що перше не повною мірою виконує свою функцію, екологічна криза постійно поглиблюється. Основними економічними інструментами в подоланні протиріччя між економічною і соціальною ефективністю в галузіі навколишнього середовища є екологічні податки та субсидії, квоти на викиди забруднюючих речовин, визначення прав власності на деякі природні ресурси (земля, вода, ліс), вимоги у відношенні змісту рециклірованих матеріалів в тій чи іншій продукції та ряд інших.
Показовим в цій сфері є досвід США. Держава переходить від конкретних задач зниження рівня забруднення атмосфери і водоймищ до вирішення проблем ресурсозбереження, комплексного використання первинної та вторинної сировини і далі (що дуже важливо) до ідеї консервації природних ресурсів [30].
Поряд з екологічною політикою, що проваджується державою, у розвинутих країнах бізнес розробляє й ефективно застосовує цілу систему своїх власних інструментів екологічної політики. Такі дії з боку підприємців обумовлені в першу чергу тим, що вони сприяють досягненню конкурентних переваг. Екологічні вимоги стають невід'ємною частиною корпоративної стратегії найбільш передових підприємств і сприяють як просуванню нової продукції на світові ринки, так і збереженню вже завойованих позицій у світовій економіці. Екологічний інструментарій на рівні компаній включає цілий арсенал засобів, найбільш важливими з яких є екологічна оцінка та її нове більш широке поняття – «оцінка життєвого циклу товару», екологічний аудит, екологічна звітність, екологічний менеджмент, екоупаковка, екомаркіровка.
Чимало керівників промислових підприємств у розвинутих країнах розуміють, що відходи являють собою просто невикористаний ресурс підвищення їх прибутковості. Так, наприклад, фірма АТ & Т вже скоротила токсичні викиди в повітря на 95 % і викиди хлорфторуглеродів на 98 %. У 2008 році в США на 75 конкретних прикладах у різних галузях промисловості проведене дослідження заходів щодо попередження забруднення навколишнього середовища. Виявилося, що середній період окупності капіталовкладень на скорочення відходів складає тільки 1,58 року: річний прибуток на інвестований капітал знаходиться на рівні 63 %.
У нашій країні питанням екологічної політики не приділяється достатньої уваги. Прийняте в галузі охорони навколишнього середовища законодавство, незважаючи на досить тверді природоохоронні нормативи, не підкріплене важелями його ефективної практичної реалізації, впроваджується зі значним відставанням від рівня найбільш просунутих у цій галузі країн Заходу. Однак найглибша проблема полягає в тому, що більшість українських підприємств дотепер не змінили свого ставлення до екології як до витратного заходу. Вони далекі від розуміння тих конкурентних переваг, що можуть бути отримані в результаті підключення до цього нового і перспективного напрямку розвитку світової економіки. На сучасному етапі розвитку помилковість такого сприйняття ще більш збільшує і соціальну й економічну кризу в нашій країні.
Україна може і повинна використовувати міжнародний досвід подолання протиріччя між економічною і соціальною ефективністю виробництва для розробки нової економічної стратегії розвитку. Необхідно підсилити пріоритетність соціальних чинників.
Ґрунтуючись на вищенаведеному досвіді розвитих країн у проблемі досягнення єдності економічної і соціальної ефективності, слід зазначити, що втручання держави в подолання протиріччя явно недостатньо. Необхідно, щоб деякі заходи здійснювалися безпосередньо самими підприємствами і з їх ініціативи. Адже, незважаючи на зростання ролі державного регулювання, підсилюється соціальна нерівність, поширюється безробіття, руйнується навколишнє середовище і відбуваються інші негативні явища.
економічний соціальний ефективність
1.3 Роль підприємства в досягненні єдності економічної і соціальної ефективності його функціонування
Що стосується ролі суб’єкта господарювання в процесі досягнення єдності соціальної то економічної ефективності, то необхідно зауважити, що на будь-якім підприємстві застосовується не тільки техніка, але й робоча сила. Високий технічний рівень машин і устаткування, відмінна якість сировини, матеріалів, достатня кількість фінансових і інформаційних ресурсів на підприємстві являють собою тільки потенцію для зростання економічної ефективності виробництва на мікрорівні. Як уже відзначалося, тільки людина, а точніше сказати, колектив працівників може привести всі ці фактори виробництва до руху, перетворити їх у продуктивний капітал, який буде приносити прибуток.
Вдосконалення техніки і технології виробництва передбачає розвиток працівників. Адже низький рівень освіти безпосередніх виробників, наприклад, не може забезпечити високе продуктивне використання знарядь праці. А це неминуче веде до зниження техніко-економічної ефективності функціонування підприємства, а значить і до зниження його економічної ефективності.
Як показали дослідження грамотність взагалі підвищує продуктивність праці на 24%, а середня освіта – на 67%, вища ж освіта – на 83%. Важливо відзначити, що нерідко кваліфікація робочої сили і якість фізичного капіталу в економічній літературі (наприклад, нові моделі зростання) розглядаються як субститути. Тобто низька якість капіталу може компенсуватися високою кваліфікацією робочої сили, а висока якість капіталу значною мірою знецінюється низькою кваліфікацією робочої сили.
Останні роки характеризуються стрімким зростанням інвестицій у так званий людський капітал. Під людським капіталом розуміється сукупність усіх продуктивних якостей працівника, тобто це поняття включає придбані знання, навички, а також мотивацію й енергію, що використовуються для виробництва економічних благ. До основних форм інвестицій у людину звичайно відносять : витрати на освіту, виховання, охорону здоров'я, а також весь комплекс витрат, пов'язаних з підготовкою людини до виробництва (включаючи пошук необхідної інформації, міграцію в пошуках зайнятості і т.п.).
Подібно фізичному капіталу його формування вимагає як від самої людини, так і від суспільства в цілому значних витрат. Вони були б неможливі, якби не забезпечували його власнику одержання високого доходу. Таким чином, людський капітал розглядається як запас, що може накопичуватися і бути джерелом більш високого доходу в майбутньому. Тому стрімке зростання вкладень у людину не в останню чергу пов'язане з високим очікуваним доходом. Цей дохід очікується і власниками фізичного капіталу, і власниками людського капіталу.
Вкладення в людський капітал є результатом взаємодії економічної і соціальної складових виробництва. Доцільність такої взаємодії аспектів виробництва відбиває соціально-економічна ефективність.
Варто відмітити, що саме поняття соціально-економічної ефективності передбачає глибоке взаємопроникнення соціального й економічного. Суб'єктом соціального на підприємстві виступає трудовий колектив, а економічного – власник засобів виробництва.
Соціально-економічну ефективність підприємства можна представити у вигляді наступної системи (табл. 1.1).
Критеріями соціально-економічної ефективності є максимізація прибутку та зростання реальної заробітної плати.
Таблиця 1.1
Зміст системи соціально-економічної ефективності підприємства
| Соціально-економічна ефективність підприємства | ||
| Критерії | Чинники | Показники |
| Максимізація прибутку. | Система оплати праці. | Темпи зростання реальної заробітної плати. |
| Зростання реальної заробітної плати. | Економія витрат на виробництво. | Співвідношення темпів зростання заробітної плати і темпів зростання прибутку. |
| Співвідношення заробітної плати | Професійний рівень робітників. | Темпи зниження собівартості продукції. |
| Система і методи управління. | Співвідношення між величиною інноваційних інвестицій і вартістю основного капіталу. | |
| Оновлення і розвиток основного капіталу з урахуванням досягнень науки і техніки. | Втрати робочого часу через хвороби і травми. | |
| Безпека, ергономічні і естетичні умови праці. | Рівень заборгованості по заробітній платі. | |
| Система стимулювання підвищення продуктивності праці і якості продукції | ||
Соціальна та економічна ефективність підприємства відображує ступінь задоволення інтересів працівників, тобто власників людського капіталу в міру того, наскільки ці інтереси співпадають з інтересами власників засобів виробництва, підприємців, які відбивають поточну мету діяльності підприємств (максимізацію прибутку). Тобто соціальна та економічна ефективність підприємства на відміну від техніко-економічної ефективності відбиває інтереси не тільки власника, підприємця, але і частково інтереси колективу працівників.
На думку багатьох економістів (Гэлбрейт Д., Емерсон Р. та ін.), отримання найбільшої кількості матеріальних благ, підвищення рівня життя людей - першорядна мета їх діяльності. До основних матеріальних благ відносяться, насамперед, товари, що задовольняють фізіологічні потреби: їжа, одяг, взуття, житло й таке інше.
Основним джерелом задоволення фізіологічних та інших потреб працівників підприємства є їх заробітна плата. Об'єктивною основою заробітної плати є вартість робочої сили. Заробітна плата залежить від складності праці та її умов. Тобто, чим складніша виконувана робота, тим більше часу необхідно для відповідного навчання. Тому, як правило, заробітна плата підвищується в міру зростання кваліфікації робітників. Рівень заробітної плати істотно залежить і від умов праці: чим вони важчі, тим більше витрат робочої сили і відповідно витрат на її відновлення.
На рівень заробітної плати істотно впливає також кон'юнктура ринку праці: чим більше попит на роботу визначеного виду, тим за інших рівних умов вище ставки оплати праці.
Рівень заробітної плати в чималій мірі залежить від зацікавленості підприємства у цих працівниках. Чим вища на фірмі заробітна плата, тим більше в неї можливостей залучати більш висококваліфікованих, високоосвічених працівників.
В економічній літературі відзначається, що ставки оплати праці залежать також і від характеру взаємин основних соціальних груп: роботодавців і робітників. «Практично величина заробітної плати при соціальній ринковій економіці формується в результаті тарифних угод між представниками роботодавців, робітників, а іноді і держави». Але необхідно відзначити, що основним чинником, від якого залежить величина заробітної плати, повинна бути продуктивність праці. Для підвищення соціально-економічної ефективності зріст заробітної плати повинен відповідати збільшенню продуктивності праці [15].
Теоретично в Україні в умовах підприємства критерієм соціальної та економічної ефективності функціонування підприємства (для колективу працівників) можуть бути високі темпи зростання реальної зарплати при відповідному підвищення продуктивності праці, сукупній економії уречевленої та живої праці. Але затративши свою фізичну і розумову енергію, людина повинна одержати гроші, достатні для відтворення робочої сили і задоволення інших потреб. Заробітна плата не повинна бути нижчою прожиткового мінімуму. У країнах з різним рівнем розвитку цієї умови не дотримуються. Більшість людей живе на межі бідності, що характеризується низьким рівнем реального споживання.
Величина прожиткового мінімуму залежить від споживчого кошика і середніх цін на товари і послуги. Звичайно використовуються середні споживчі ціни (тарифи) у країні, регіоні.
Споживчий кошик існує у вигляді набору продуктів харчування достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я, одержання мінімальної кількості непродовольчих товарів і послуг, що необхідні для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. За калорійністю набір продуктів споживчого кошика для працюючих не повинен бути нижчим ніж 2822 калорії на день.
Люди прагнуть до підвищення рівня реального споживання, задоволення якомога більшого числа потреб і не тільки тих, котрими обмежено споживчий кошик. Засобом же досягнення даної мети служить заробітна плата. Таким чином, характеристикою соціально-економічної ефективності підприємства в практиці може служити співвідношення середньої заробітної плати і прожиткового мінімуму.
Необхідно відзначити, що в прожитковий мінімум були включені тільки вартість необхідних продуктів харчування, комунальних послуг, медикаментів і транспорту. Задоволення таких необхідних потреб, як потреби в одязі та взутті, прожитковий мінімум узагалі не враховує. Необхідно також враховувати, що на піклуванні одного працюючого знаходиться у середньому одна непрацююча людина. Тому заробітна плата повинна бути у два рази більшою, щоб змогла зрівнятися з прожитковим мінімумом у розрахунку на одну людину.
Для колективу працівників підприємства заробітна плата служить джерелом задоволення потреб, а для підприємства - статтею витрат . І зростання цієї статті витрат призводить до зниження прибутковості підприємства, а це неприпустимо в умовах ринкової економіки.
Отже, для характеристики соціально-економічної ефективності підприємства необхідно використовувати показник співвідношення між темпами зростання заробітної плати і темпами зростання прибутку.
Особливістю української економіки є високий рівень заборгованості по заробітній платі. У країнах з розвинутою ринковою економікою затримки заробітної плати зустрічаються в трьох випадках: на невеликих фірмах, що недавно створені, у початковий період їх існування; на фірмах, що потрапили в ситуацію банкрутства; на фірмах, менеджери яких йдуть на відкрите шахрайство. Економічній історії відомо чимало випадків, коли в окремих країнах виникали масові затримки заробітної плати. Однак найчастіше вони були результатом кризи державних фінансів і торкалися в основному державних службовців. Українська ситуація унікальна масштабами заборгованості по заробітній платі не тільки працівникам державного сектора.
Соціальна та економічна ефективність підприємства значно нижча для працівників, ніж для керівників. І не правильно було б оцінювати соціально-економічну ефективність підприємства, використовуючи при цьому рівень середньої заробітної плати. Особливо великий розрив може мати місце, якщо керівники є і власниками капіталу.
Велика різниця між доходами різних категорій працівників веде до розшарування суспільства, а потім і до конфліктних ситуацій у державі на ґрунті соціальної нерівності. Таким чином, система оплати праці повинна бути справедливою і сприяти не тільки підвищенню прибутку, але й зростанню матеріального добробуту працівників.
У зв'язку з тим, що, крім зростання заробітної плати, критерієм соціально-економічної ефективності є максимізація прибутку, необхідною умовою якої є зниження витрат на виробництво. Економія витрат на виробництво сприяє зниженню собівартості продукції, а отже, зростанню прибутку [71].
Під впливом НТП в умовах ринкових відносин відбувається зростання техніко-економічного рівня виробництва, відповідно до якого повинен підвищуватися і рівень професіоналізму працівників. Таким чином, професійний рівень працівників є не менш значимим чинником зростання соціально-економічної ефективності.
У ході здійснення виробничої діяльності підприємства значну роль відіграють система і методи управління, що застосовуються. Як було раніше зауважено, виробництво відрізняється високою динамічністю, що обумовлена технічним прогресом, розвитком науки, загостренням конкуренції, політичними і соціальними процесами. Зараз кожне підприємство, щоб ефективно працювати, повинно постійно вдосконалювати систему і методи управління. На сучасному етапі при розробці концепцій управління українським підприємствам особливу увагу варто приділяти дисципліні, порядку.
В Україні з багатьох причин проблеми дисципліни і порядку на підприємствах залишаються невирішеними. Однією з таких причин довгий час був дефіцит робочих кадрів, при якому робітник міг порушити дисципліну, не побоюючись серйозних наслідків. Зараз відношення працівників до праці змінюється, у тому числі і внаслідок поширення безробіття.
Для більшості підприємств розвинутих країн проблеми дисципліни і порядку в результаті цілеспрямованих зусиль вирішені. Як приклад можна вказати на відомі «п'ять С» японського досвіду організації праці: «Сейрі (організованість), Сейтон (охайність), Сейсо (чистота), Сейкецу (чистоплотність), Ситсуке (дисципліна)» [13].
На думку фахівців, раціональніше використовувати потенціал робітників підприємства і підвищити оперативність керівництва дозволить об'єднання робіт з управління персоналом в одному відділі. Єдина служба управління персоналом забезпечує більш ефективну координацію усіх функцій, пов'язаних з людськими ресурсами.
В Україні даний досвід використовується дуже рідко. Основна причина в тім, що керівники підприємств не бажають створювати конфліктні ситуації серед своїх заступників, деякі з них одержать нижчий ранг в ієрархії підприємства з усіма відповідними економічними наслідками в результаті зміни структури системи управління.
Таким чином, основою змін в області управління на підприємствах України повинно бути створення єдиної служби управління персоналом, що об'єднає функції відділів: кадрів, праці і заробітної плати, підготовки кадрів, техніки безпеки і соціально-психологічних проблем.
Не менш важливим чинником, що впливає на соціально-економічну ефективність є оновлення капіталу і розвиток виробництва на базі досягнень науки і техніки. Відображенням стану цього фактора є відносна величина інноваційних інвестицій, що показує частку вкладених коштів на дані цілі в загальній вартості основного капіталу. Своєчасне оновлення капіталу і розвиток виробництва на базі досягнень науки і техніки є базою для створення ергономічних і естетичних умов праці, підвищення його техніки безпеки.
Для того, щоб плідно працювати, робітникам необхідно забезпечити нормальні умови праці (освітленість, вологість, рівень температури, інтенсивність шуму і тому подібне не повинні перевищувати встановлені норми), відсутність фізичної небезпеки, що може підстерігати людину у зв'язку з несправністю устаткування, механізмів, будинків, споруджень. На безпеку життя людини на робочому місці також впливає встановлений темп роботи. Адже існують випадки, коли менеджер, намагаючись збільшити обсяг виробництва, самовільно прискорював роботу конвеєра, тим самим змушуючи працівників витрачати все більше фізичних і моральних сил. Але якщо людина витрачає більше своєї енергії, отже, їй потрібно більше часу і засобів для її відновлення, а якщо в неї немає такої можливості, то відбувається прискорене зношування організму і скорочення тривалості життя.
Як відомо, економія на умовах, необхідних для життя людини під час праці зараховується до економії постійного капіталу, що є одним з напрямків підвищення прибутковості підприємства. Така «економія» вивела Україну на одне з перших місць за рівнем смертності серед шахтарів.
Бажана, необхідна якість трудового життя визначається основними директивними документами, що регламентують умови праці, є санітарні норми функціонування підприємств, будівельні норми і правила (СНіП), ДОСТи, вимоги до техніки безпеки й охорони праці. У санітарних нормах для промислових підприємств встановлено гранично припустиму концентрацію (ГПК) змісту шкідливих речовин у робочій зоні.
Необхідними умовами зросту соціально-економічної ефективності підприємства є стимулювання зростання продуктивності праці і підвищення якості продукції. Особливістю України є те, що більш діючими методами стимулювання будуть економічні методи, а не моральні чи психологічні. Основною причиною такої ситуації є пріоритетність матеріальних цінностей на сучасному етапі розвитку нашої країни, які можна придбати тільки за гроші.
Аналізуючи соціально-економічну ефективність, варто сказати, що вона служить вираженням інтересів колективу працівників, але не є пріоритетною, тому що в умовах ринкових відносин основною є економічна вигода власників фізичного капіталу. Підприємці підвищують заробітну плату, поліпшують умови праці лише в тому випадку, якщо це призводить до зростання прибутку підприємства, а якщо такого не спостерігається, то вони прагнуть знизити витрати на робочу силу. Тобто економічний інтерес власників засобів виробництва є обмежувачем задоволення інтересів працівників, тому що економічна складова виробництва домінує над соціальною. Соціально-економічна ефективність відображає інтереси працівників у міру економічної зацікавленості в цьому власників підприємства. В цьому полягає соціальна несправедливість ринкових відносин. Намагається розв'язати цю проблему держава, законодавчо встановлюючи розмір мінімальної оплати праці. Але цього не досить. Держава повинна брати участь у рішенні всіх соціальних проблем, які не може вирішити підприємство.
Існує необхідність у виділенні, крім соціально-економічної ефективності, категорії соціальної ефективності функціонування підприємства. Оскільки соціально-економічна ефективність відбиває не всі потреби працівників фірми.
Аналіз роботи підприємств України показав, що рівень їх техніко-економічної і соціально-економічної ефективності, а значить і економічної, досить низький. Щоб знайти оптимальні умови функціонування фірм, необхідно мати досить чітке уявлення про показники, що кількісно виражають економічну ефективність виробництва на мікрорівні.
РОЗДІЛ 2. Регулюючий вплив з боку держави на рівень економічної та соціальної ефективності на підприємстві
2.1 Державна політика сприяння підприємництву
Реформи, що здійснюються у країні, покликані змінити характер участі держави в господарській діяльності, зменшити частку державної власності, створити економічні умови для забезпечення високої ділової активності. Мета державного регулювання економіки — створити таку господарську систему, яка б орієнтувалася на вибір найефективніших варіантів використаним наявних факторів виробництва та забезпечення сприятливих соціально-економічних умов життєдіяльності.
Орієнтирами, яких дотримується держава у процесі регулювання економіки, є показники, що характеризують рівень економічного розвитку та якість життя: тривалість життя людини, дохід (валовий внутрішній продукт) на душу населення, рівень зайнятості, ступінь реалізації прав людини, стан навколишнього середовища.
Державне регулювання — це майже всі функції держави, пов'язані з економічною та економіко-соціальною діяльністю і покликані забезпечити умови функціонування ринкової економічної системи.
Державне регулювання охоплює всі напрямки суспільного виробництва. Однак першочергова увага приділяється регулюванню відносин власності та підприємництва, інвестицій і структурної перебудови галузей матеріального виробництва, соціального розвитку й ринку праці, фінансового ринку та грошового обігу, територіальних пропорцій і регіональних ринків, природокористування, зовнішньоекономічної діяльності. Ці питання становлять основний зміст державного регулювання економіки. Водночас з огляду на наявні особливі умови реформування вирішуються гострі економічні та соціальні проблеми, зокрема структурні перетворення, технологічні оновлення, подолання кризових явищ [22].
Процес опосередкування державою економічного життя всіх галузей виробництва, в тому числі видавничої справи — це процес державного регулювання економіки. Необхідність державного регулювання ринкової економіки випливає з об'єктивно властивих державі економічних функцій. В умовах існування різних форм власності роль державного регулювання полягає, з одного боку, в забезпеченні юридичного механізму їх реалізації, а з іншого — в спрямованому впливі на ринкові параметри, що забезпечують організацію функціонування економічної системи як цілого.
В економічній науці є два протилежні підходи до участі держави в регулюванні процесів: класична й кейнсіанська теорії. На думку класиків, ринковий механізм автоматично забезпечує рівність попиту й пропозиції, а відтак унеможливлює тривалі порушення в економіці, зокрема спад виробництва, інфляцію, безробіття.
На відміну від традиційної класичної теорії англійський економіст Джон Мейнард Кейнс обґрунтував об'єктивну необхідність і практичне значення державного регулювання ринкової економіки. Його теорія — це аналіз взаємодії та взаємозв'язків різних агрегованих економічних категорій і величин, дослідження того, як невідповідність між ними впливає на стан економіки, а також в яких межах і якими методами державного втручання можна досягти узгодження між цими категоріями та величинами з метою постійного економічного розвитку.
Загострення соціально-економічної кризи у країнах з ринковою економікою змусило їх переглянути методи й підходи до макроекономічного регулювання, а тому великого поширення дістали неокласичні теорії. В їх основу покладено концепцію саморегулювання економіки та обмеженого державного втручання.
На відміну від кейнсіанського стимулювання попиту вони, допускаючи безробіття, значну увагу приділяють обмеженню інфляції. Водночас перехід до консервативної моделі регулювання не означає повної відмови від кейнсіанських методів, а є лише зміною стратегії щодо збереження в певних межах традиційних інструментів у разі їх модернізації. Держава, незважаючи на майже повсюдне проведення політики приватизації, приділяє увагу важелям регулювання, продовжує виконувати властиві їй функції, насамперед політико-стратегічні, економічні, соціальні та екологічні.
Державне регулювання потрібне за таких обставин:
1. У разі природної монополії, коли вихідною є теза про обмеженість ресурсів у галузі. Найчастіше цю обмеженість, покликану сформувати особливі умови ринкової діяльності, штучно створюють підприємства, які функціонують у цих галузях.
2. За ринкової монополії, коли йдеться про неконкурентне ринкове витіснення, тобто продавці через дискримінацію цін або їх агресивне зниження намагаються витіснити з ринку конкурентів з метою встановлення панівного ринкового середовища.
3. Коли спостерігається побічна дія, тобто коли у процесі виробництва або споживання товарів з'являються недоліки у ціновій системі. Ціна втрачає властивість показника обмеженості, бо до уваги беруться лише ті вигоди та невигоди, їх визначне економічний суб’єкт. Побічний ефект може бути і негативним, і позитив ним. у першому випадку соціальні витрати перевищують особисті, (і особисті вигода перевищує суспільну) [21].
Найважливіші завдання економічної політики України потрібно конкретизувати в політиці таких державних пріоритетів: прискорення структурної перебудови економіки з метою розвитку конкуренції; збільшення обсягу випуску продукції, що користується попитом, експорто-спроможна та імпортозамінна; модернізація і технічне переозброєння підприємств, виробничих потужностей яких не вистачає для створення замкнених циклів із виробництва особливо важливих виробів виробничо-технічного призначення, товарів народного споживання тощо.
Економічну політику слід реалізовувати лише через державне регулювання економічних процесів в умовах ринкової економіки. Для цього Україна має великий арсенал випробуваних світовою та вітчизняною практикою економічних, правових та адміністративних важелів — ціни, податки, державний контракт, субсидії, субвенції та ін. Ефективність державного регулювання залежить від того, наскільки розумно й виважено використовуються ці важелі у процесі реалізації економічної політики.
Особливо актуальним є питання цінового регулювання тиску промисловості на сільське господарство через державне регулювання.
Для цього держава за допомогою цін має впливати насамперед на споживання продукції базових галузей (вугілля, нафти, газу, електро- і теплоенергії, послуг транспорту і зв'язку), підтримувати сільськогосподарське виробництво (забезпечувати паритет обміну з промисловістю), декларувати зміни цін на основні види продукції виробничо-технічного призначення, обмежувати торговельно-постачальницькі надбавки при визначенні роздрібних цін і тарифів, а в подальшому взагалі відмінити їх. На сучасному етапі особливу увагу держава повинна звернути на фактори, які б сприяли посиленню інвестиційної діяльності.
Внутрішніми джерелами фінансування технічного переозброєння підприємств мають бути прибуток і амортизаційні відрахування, зовнішніми — емісія цінних паперів і кредит. Причому частка зовнішніх джерел фінансування технічного розвитку галузей господарства повинна збільшуватись.
Правильне поєднання зазначених чинників сприяє забезпеченню структурної переорієнтації економіки, створенню передумови для ефективної роботи всіх її складових (промисловості, сільського господарства, діяльності поліграфічних підприємств та ін.) як на етапі переходу до ринку, так і в умовах його функціонування. Для її здійснення потрібні передусім політична воля та науково обґрунтований план практичних дій [24].
Важливе значення у здійсненні державного регулювання господарської діяльності, у тому числі підприємництва, має Закон України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" від 11.09.2003 р.
Цей Закон визначає правові та організаційні засади реалізації державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності.
Державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності — напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
Принципами державної регуляторної політики є:
доцільність — обґрунтована необхідність державного регулювання господарських відносин з метою вирішення існуючої проблеми;
адекватність — відповідність форм та рівня державного регулювання господарських відносин потребі у вирішенні існуючої проблеми та ринковим вимогам з урахуванням усіх прийнятих альтернатив;
ефективність — забезпечення досягнення внаслідок дії регуляторного акта максимально можливих позитивних результатів за рахунок мінімально необхідних витрат ресурсів суб'єктів господарювання, громадян і держави;
збалансованість — забезпечення у регуляторній діяльності балансу інтересів суб'єктів господарювання, громадян і держави;
передбачуваність — послідовність регуляторної діяльності, відповідність її цілям державної політики, а також планам з підготовки проектів регуляторних актів, що дозволяє суб'єктам господарювання здійснювати планування їхньої діяльності;
прозорість та врахування громадської думки — відкритість для фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань, дій регуляторних органів на всіх етапах їх регуляторної діяльності, обов'язковий розгляд регуляторними органами ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих у встановленому законом порядку фізичними та юридичними особами, їх об'єднаннями, обов'язковість і своєчасність доведення прийнятих регуляторних актів до відома фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань, інформування громадськості про здійснення регуляторної діяльності.
Регуляторним актом є прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання; прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права; застосовується неодноразово та щодо невизначеного кола осіб і який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, незалежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом [21].
Регуляторними органами визнаються Верховна Рада України, (Президент України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, інший державний орган, центральний орган виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевий орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, а також посадова особа будь-якого із зазначених органів, якщо відповідно до законодавства ця особа має повноваження одноособове приймати регуляторні акти. До регуляторних органів також належать територіальні органи центральних органів виконавчої влади, державні спеціалізовані установи та організації, некомерційні самоврядні організації, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, якщо ці органи, установи та організації відповідно до своїх повноважень приймають регуляторні акти.
Указ Президента України "Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва" від 22.01.2000 р. № 89/2000 (далі — Указ) виданий з метою недопущення звуження змісту та обсягу права громадян на підприємницьку діяльність, запровадження ефективного державного регулювання у сфері підприємництва.
В Указі встановлено, що забезпечення проведення єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва є одним із головних пріоритетів у діяльності органів виконавчої влади щодо здійснення економічних реформ.
Для цілей цього Указу єдиною державною регуляторною політикою у сфері підприємництва визнається діяльність, спрямована на досягнення оптимального регулювання державою підприємницької діяльності, усунення правових, економічних та адміністративних перешкод у реалізації права на підприємницьку діяльність.
Єдина державна регуляторна політика у сфері підприємництва здійснюється шляхом впорядкування нормативного регулювання підприємницької діяльності.
Для цілей цього Указу нормативним регулюванням підприємницької діяльності визнається видання нормативно-правових актів, а також директивних листів (далі —