Національна економіка
Основними каналами доходів населення є:
трудові доходи робітників (заробітна плата, премія і т.д.);
доходи від підприємництва (прибуток);
доходи від власності (рента, відсотки і т.д.);
доходи від індивідуальної трудової діяльності;
інші надходження (спадщина, аліменти, гонорар).
Натуральні доходи — це передовсім продукція, вироблена домогосподарствами для власного споживання.
Усі грошові доходи, отримані домогосподарствами, без урахування оподаткування і зміни цін називають номінальними особистими доходами. Якщо з номінальних особистих доходів вирахувати особисті податки, отримаємо номінальні використовувані доходи.
Номінальні використовувані доходи — це та частина грошового доходу, якою домогосподарства остаточно володіють і можуть розпоряджатися на свій розсуд. Домогосподарства спрямовують свій використовуваний дохід на споживання (С) і особисте заощадження (З):
ВД = С + З.
Для вимірювання динаміки купівельної спроможності доходів обчислюють реальні доходи. Реальні доходи характеризують номінальні доходи з урахуванням зміни роздрібних цін і тарифів. Наприклад, реальні використовувані доходи дорівнюють відношенню номінальних до індексу споживчих цін.
Найважливішим видом грошового доходу є заробітна плата, що являє собою ціну трудових послуг, які надають наймані працівники різних професій. Номінальна зарплата — це сума грошей, отримана найманим працівником за певний проміжок часу (місяць, тиждень і т.д.). Реальна зарплата — номінальна зарплата, скоригована на інфляцію. Якщо, наприклад, номінальна зарплата зросла за рік на 25%, а рівень роздрібних цін підвищився на 22%, то реальна зарплата зросла на 3%. Коли темп інфляції, виміряний ІСЦ, перевищує темп приросту номінальної зарплати, то реальна зарплата знижується.
Неоднаковий рівень доходів домогосподарств або працівників називають диференціацією доходів. Нерівність у доходах має місце в усіх економічних системах — як традиційних, так і товарних. Посилення диференціації в доходах в умовах переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки зумовлене низкою обставин. Однією з головних є та, що окремі суспільні групи поводяться вже відповідно до законів ринкової економіки, в той час як інші групи продовжують орієнтуватися на традиції й цінності попередньої системи, яка відходить у минуле.
56. Причини та показники нерівності в розподілі доходів населення
Для кількісної оцінки диференціації особистих доходів використовують різні показники, найчастіше будують криву Лоренца (рис). Для побудови цієї кривої загальну кількість домогосподарств (сімей) ділять на п’ять рівних за чисельністю груп, тобто кожна група охоплює 20% населення (горизонтальна вісь). Для кожної групи обчислюють її частку в особистому доході за відповідний рік (вертикальна вісь). Інформація, яку дають подібні таблиці, свідчить про те, наскільки нерівномірно розподіляється сукупний дохід у тій чи іншій країні.

Крива Лоренца
Наприклад, якби дохід розподілявся порівну між усіма сім'ями України, тоді кожна їхня п'ята частина отримувала б 20% цього доходу, 40% сімей — 40% доходу й т.д. Таку ситуацію графічно зображають бісектрисою. Чим ближче крива до бісектриси, тим вищий ступінь рівності розподілу доходу. Інший крайній випадок спостерігався б тоді, коли в країні майже весь дохід привласнювали б кілька казково багатих родин, а решта населення ледве животіла (крива максимально віддалена від бісектриси). Реальна економіка звичайно являє собою дещо середнє між цими двома крайніми випадками.
Для характеристики розподілу доходу між групами населення обчислюють коефіцієнт концентрації доходів населення, або коефіцієнт Джині. Його нерідко обчислюють на підставі кривої Лоренца як відношення площі фігури, яку утворюють бісектриса та крива Лоренца, до площі трикутника, утвореного горизонтальною віссю та правою ординатою. Величина коефіцієнта Джині коливається від нуля до одиниці. Чим вищий ступінь поляризації суспільства за рівнем доходів, тим коефіцієнт Джині ближчий до одиниці. Із вирівнюванням доходів у суспільстві цей показник прямує до нуля (нульове значення показника досягається за абсолютно рівномірного розподілу доходів). Оскільки на нерівномірності розподілу доходів істотно позначаються процеси оподаткування і виплати трансферів, то цей коефіцієнт часто обчислюють на підставі і особистих, і використовуваних доходів.
Кінцевою метою функціонування суспільного виробництва є створення умов для життєдіяльності людей та досягнення певного рівня життя.
Рівень життя — це соціально-економічна категорія, що характеризує рівень задоволення фізичних і соціальних потреб людей. Рівень життя визначається ступенем розвитку самих потреб людей та кількістю й якістю життєвих благ і послуг, які використовують для їх задоволення.
Набір необхідних для життєдіяльності благ повинен задовольняти різноманітні потреби, що стосуються умов праці, освіти, охорони здоров'я, якості харчування, житла тощо. Ступінь задоволення потреб людей залежить від індивідуальних і сімейних доходів членів суспільства.
Розглядаючи проблему нерівності доходів, а значить, і бідності певної частини населення, слід згадати ще один показник: "індекс злиденності", який являє собою суму рівнів інфляції та безробіття, як двох основних показників макроекономічної нестабільності.
Відмінності в рівні доходів на душу населення або на одного зайнятого називається диференціацією доходів. Нерівність доходів характерна для всіх економічних систем. При переході від адміністративно-командної до ринкової системи ріст диференціації доходів пов'язаний з тим, що частина населення живе за старими законами, а одночасно інша частина населення діє за законами ринкової економіки. Чим більше населення залучається до ринкових відносин, тим швидше скорочується нерівність у доходах.
Диференціація доходів складається під впливом різноманітних факторів, які пов'язані з особистими досягненнями або незалежні від них, що мають економічну, демографічну, політичну природу. Серед причин нерівномірності розподілу доходів виділяють: відмінності у здібностях (фізичних та інтелектуальних), відмінності освіти і кваліфікації, працьовитість і мотивацію, професійну ініціативність і схильність до ризику, походження, розмір і склад сім'ї, володіння власністю і становище на ринку, удачу, везіння і дискримінацію.
57. Бідність: причини появи та прогресування
Проблема бідності в сучасному світі набула рис глобального характеру, оскільки бідні є як у багатих країнах, так і в тих, які не можна віднести до числа розвинутих. Звісно, що різний рівень добробуту країни означає й різне розуміння бідності, а відповідно, і кількості людей, яких відносять до цієї групи. А відповідно, для кожної країни характерні власні критерії для визначення бідності. У розвинутих країнах до такої категорії відносять людей, які не мають коштів для покращення свого добробуту чи отримання певних соціальних благ, наприклад, якісної освіти. А у слаборозвинутих країнах бідними вважаються люди, що не мають змоги регулярно придбавати продукти першої необхідності, а освіта для них взагалі залишається недоступною.
Світова наука і практика виокремлюють три головні підходи до визначення бідності: абсолютна, відносна та суб’єктивна бідність. Абсолютна бідність розраховується за засадах різниці між доходами та розходами, відносна характеризується як відрив від стандартів споживання, притаманних певному суспільству, суб’єктивна визначається за допомогою власних оцінок населення щодо свого матеріального становища.
До соціологічної характеристики слід додати ще й психологічний зріз бідності. Все частіше психологічна картина бідності характеризується такими оцінками стану людини як відчуття страху, беззахисність, безсилля перед життєвими обставинами, відсутність цілей та пріоритетів в житті, соціальна самітність, стан депресії.
За офіційною статистикою, в Україні біля 30% людей відноситься до бідних. До цієї групи зараховують переважну кількість пенсіонерів, безробітних та тих, хто живе на соціальну допомогу держави. Втім, парадоксальна риса української бідності – це бідність працюючих. Показовим є й такий феномен нашої бідності як її тривалість у часі – для деяких людей бідність вже перетворилась на звичайний стан протягом багатьох років, а іноді й всього життя. Наслідком сукупного впливу всіх наведених факторів є втрата соціальної ініціативи та мотивації до покращення свого життя, розповсюдження утриманських настроїв, апатія до суспільних процесів, в кінці-кінців, взагалі може зникнути прагнення до покращення свого життя.
Причини бідності: «Бідні, тому що дурні; дурні, тому що бідні»
58. Вартісна величина прожиткового мінімуму
Мінімальний споживчий бюджет і величина вартості прожиткового мінімуму як інструменти соціальної політики можуть бути використані в якості орієнтирів для: регулювання доходів і витрат населення; обґрунтування розмірів оплати праці; оцінки матеріальних і фінансових ресурсів, необхідних для реалізації поточних і перспективних соціальних програм; регулювання зростання заробітної плати, співвідношення оплати праці за галузями. Для оцінки вартісної величини прожиткового мінімуму слід використовувати середні ціни купівлі відповідних товарів і послуг з урахуванням усіх видів торгівлі. Зокрема, витрати на продовольчі товари можуть розраховуватись на основі середніх цін на продукти харчування, за якими ведуться подекадні систематичні спостереження в державній і кооперативній торгівлі і які друкуються в пресі (експрес-інформація Державного комітету статистики України), а також цін на колгоспних ринках.
Визначаючи мінімальний споживчий бюджет, використовують розрахунки мінімальних «споживчих кошиків» (продовольчих та непродовольчих). Набори кошиків визначають за нормативами, що їх розраховують наукові заклади. Вартісна оцінка товарів і послуг, які входять до складу «споживчих кошиків» може відігравати роль довгострокового соціального нормативу малозабезпеченості лише за існування достатнього попиту та пропозиції товарів і послуг. За умов інфляції, спаду виробництва ці «кошики», як і мінімальний бюджет, втрачають практичне значення і не можуть використовуватись для будь-яких розрахунків. Величина вартості прожиткового мінімуму відповідає вартісній оцінці набору відповідних товарів та послуг, а також включає витрати на податки та інші обов'язкові платежі.
59. Механізми перерозподілу доходів, що застосовуються в Україні
Після розподілу національного доходу відбувається його перерозподіл. Він здійснюється через механізм ціноутворення (сфера обігу), сплати різних видів податків до державного бюджету та соціальних витрат держави, внесків громадян до громадських, релігійних, доброчинних фондів та організацій. Через державні бюджети розвинутих країн світу перерозподіляється від 40 до 55% національного доходу, а в Україні — майже 70%. На основі перерозподілу національного доходу формуються вторинні, або похідні, доходи. Основними формами таких доходів є виплата пенсій, стипендій, допомога багатодітним сім'ям, платня військовослужбовцям, працівникам правоохоронних органів тощо
Перерозподіл національного доходу здійснюється офіційними (видимими) та неофіційними (невидимими) каналами. У першому випадку це відбувається через механізм оподаткування, добровільних внесків у різні фонди, а також частково через механізм ціноутворення, коли держава або компанії (переважно крупні) офіційно повідомляють про те, що ціни на певну групу товарів та послуг зростуть на стільки-то відсотків.
У другому випадку уряд і компанії про це офіційно не повідомляють, а здійснюють незначне, але неодноразове підвищення цін. Це призводить до поступового зниження життєвого рівня населення. Так діяла у застійні часи командно-адміністративна система. Такий метод певною мірою використовується і в Україні, особливо після впровадження гривні. Проте наймасштабніше неофіційний перерозподіл національного доходу здійснюється в умовах існування тіньової економіки.
Неофіційний перерозподіл національного доходу відбувається внаслідок існування тіньової економіки. Тіньова економіка — сукупність неврахованих і протизаконних видів діяльності: ухилення від сплати податків, виробництво і збут заборонених видів продукції та надання заборонених послуг,
На сучасному етапі до таких незаконних видів діяльності в Україні додалися вивезення товарів за кордон з метою наживи, надання кредитів комерційними банками за солідну винагороду, незаконне вивезення валюти за кордон, а також незаконні валютні операції всередині країни, істотне завищення цін на експортовану та заниження на імпортовану продукцію, масове розкрадання державного майна в процесі роздержавлення і приватизації, шахрайська діяльність багатьох трастових та інвестиційних компаній, випуск та реалізація неврахованої продукції, корупція, наркобізнес тощо. Певною мірою цьому сприяло недосконале законодавство.
60. Основні джерела фінансування соціальної сфери
До соціальної сфери національної економіки входять такі складові: освіта, охорона здоров'я, культура і мистецтво, туризм, фізична культура і спорт, соціальний захист і соціальне забезпечення населення. їхня діяльність значною мірою залежить від організації фінансового забезпечення.
Інструментами формування цих джерел фінансування соціальних проектів і програм є податки соціально-економічного характеру, які стягуються в основному з населення, і державно-економічного характеру — основними платниками яких є усі інші сфери господарської діяльності, а також благодійні внески та ін. Джерела фінансування проектів і програм соціальної політики України поділяються на внутрішні та зовнішні. Внутрішні джерела фінансування визначаються бюджетною системою України та позабюджетними коштами. До позабюджетних джерел (коштів) можна віднести: державні і недержавні соціальні фонди, соціальні фонди органів місцевого самоврядування, різноманітні територіальні та муніципальні позики, фінансові ресурси підприємств, організацій і установ, які опосередковано підтримують соціальні проекти і програми.
Зовнішні джерела фінансування можуть формуватися за рахунок міжнародних економічних інституцій (міждержавних, державних і недержавних), кредитів; позик міжнародних фінансових організацій; гуманітарної допомоги з-за кордону.
Таким чином, головним фінансовим джерелом регулювання діяльності установ і організацій державного сектору, підтримки добробуту населення та ділової активності, поєднання соціальної справедливості й економічної ефективності, поточних і перспективних потреб суспільства є державний бюджет.
Витрати на соціальну сферу становлять в Україні близько 18 % ВВП, однак основна вага соціальних витрат лежить сьогодні на бюджетах регіонів та їх місцевих структур, з яких фінансується приблизно 80 % усієї соціальної сфери.
Фінансування галузей соціальної сфери здійснюється за рахунок державного та місцевого бюджетів,а також за рахунок недержавних джерел.
Метою діяльності галузей соціальної сфери є створення духовних цінностей, соціально-культурних і побутових послуг.
Джерелами фінансування соціальної сфери є: Державний бюджет; місцеві бюджети; власні доходи установ і організацій соціальної сфери (самофінансування).
Виділення коштів з бюджету на утримання соціальної сфери здійснюється шляхом кошторисно-бюджетного фінансування.
61. Кошторисно-бюджетне фінансування галузей соціальної сфери.
Кошторисно-бюджетне фінансування - це метод безповоротного, безоплатного надання коштів на утримання установ, що перебувають на повному фінансуванні з бюджету, на основі фінансових планів - кошторисів витрат.
Визначення обсягів фінансування ґрунтується на: показниках, що характеризують кількісні параметри діяльності бюджетної установи (оперативно-сітьові показники); нормативах видатків у розрахунку на певний кількісний показник.
Оперативно-сітьові показники поділяються на дві групи: виробничі показники, які характеризують профіль діяльності бюджетної установи (наприклад, кількість студентів у вузі); загальні показники, які технічно характеризують будівлю бюджетної установи (наприклад, площа приміщень, кубатура тощо).
Виробничі показники поділяються на: вихідні показники, які характеризують бюджетну установу на даний період часу; похідні, які визначаються за певними нормами (наприклад, кількість учнів і норма граничної наповнюваності класів).
Фінансові відносини у соціальній сфері регулюються економічними нормативами, які відображають можливості держави щодо задоволення соціальних потреб відповідно до планів соціального розвитку.
Норматив - це обов'язкова норма, яка встановлена правовими актами вищих органів державної влади та управління і не підлягає зміні.
Такими нормативами можуть стати розміри бюджетних асигнувань на відповідний показник плану соціального розвитку (або в розрахунку на одного жителя, учня, одну установу, наприклад: ставка заробітної плати, розмір стипендії, відрахування у цільові фонди). Зазначені нормативи встановлює Кабінет Міністрів України, як правило на 5 років.
62. Концепція взаємодії економіки та екології
Екологія — наука (галузь знань), що вивчає взаємодію організмів та їх угруповань із середовищем існування. Як самостійна наука вона сформувалася наприкінці XIX ст. Термін «екологія» запровадив німецький біолог Ернст Геккель у 1866 р.
Як і будь-яка інша наука, екологія має науковий та прикладний аспекти. Науковий аспект — це прагнення до пізнання заради самого пізнання, і в цьому плані на перше місце випливає пошук закономірностей розвитку природи та їх пояснення. Прикладний аспект — це застосування зібраних знань для вирішення проблем, пов'язаних з навколишнім середовищем. Всезростаюче значення сучасної екології полягає в тому, що жодне з великих практичних питань сьогодення не може вирішуватись без урахування зв'язків між живими і неживими компонентами природи.
Проблеми раціонального використання, охорони і відтворення природних ресурсів на даний час набули особливої актуальності і стали предметом поглиблених досліджень. Надмірне техногенне навантаження на навколишнє середовище загрожує небезпечними екологічними ситуаціями. Внаслідок екологічно необгрунтованої промислової діяльності і відсутності належних природоохоронних дій в Україні сформувалися великі промислові регіони, які нині належать до зон лиха. Це передусім Дніпровсько-Донецький промисловий регіон, Криворіжжя, Північний Крим, де впродовж десятиріч порушувався принцип раціонального природокористування та було перевищено антропогенним навантаженням природно-ресурсний потенціал. На значній частині регіонів України особливої гостроти набули проблеми забруднення атмосферного повітря і природних вод, а також порушення земель під час гірничих розробок, які призводять до деградації ландшафтів (Донбас, Криворіжжя, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ) і неправильного проведення гідротехнічної меліорації (осушення і зрошення). Навколо міст формуються ареали інтенсивного забруднення навколишнього середовища.
Високий рівень концентрації промислових об'єктів, нераціональна структура промислового виробництва з високою концентрацією екологічно небезпечних виробництв, відсутність належних природоохоронних систем зумовили тут високий рівень забруднення довкілля, дефіцит водних ресурсів та нестачу в безвітряні години кисню в приземних шарах атмосфери.
Види забруднення: інгрідієнтне, параметричне(повяз зі зміною якісних параметрів – рів шуму, радіації, освітленості), біоценотичне, стадіально-деструкційне(викликає зміну ландшафтів та еколог системи в проц природокористування)
63. Основні цілі стратегії сталого розвитку
Екологічна політика, програми і стратегічні плани дій — усе це атрибутика системного екологічного управління і, зокрема, результати стратегічного екологічного планування як однієї з головних функцій системного екологічного управління. В Україні національну екологічну політику визначено в «Основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», затверджених постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. № 188/98-ВР. Основні розділи цього документа такі: пріоритети охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів; стратегія і тактика гармонійного розвитку виробничого та природоресурсного потенціалу в галузевому представленні; заходи щодо збалансованого використання і відновлення природних ресурсів; етапи реалізації основних напрямів державної екологічної політики; механізм реалізації основних напрямів державної екологічної політики України (організаційний, правовий, економічний, регіональний); екологічна експертиза; міжнародне співробітництво тощо.
Екон передумови сталого розвитку: наявність осн капіталу, к-ть зайнятих у вир-ві та хар-р їх продуктивності, інституціональні можливості.
Сталий розвиток – це тривалий, безперервний розвиток, що забезпечує потреби людей, які проживають сьогодні без шкоди забезпеченню потреб майб поколінь..
Для досягнення цілей у плані рекомендувалось: розпочати оцінювання (експертизу) впливу проектної діяльності на довкілля на якомога ранішій стадії планування проекту; уникати діяльності, пов'язаної з надмірною експлуатацією природних ресурсів та порушенням екологічної рівноваги; здійснити необхідні науково-дослідні роботи та виконати розробки щодо стандартизації в галузі екології; впроваджувати, де можливо, принцип «забруднювач платить»; запобігати на урядовому рівні діяльності, яка має шкідливий транскордонний екологічний вплив; враховувати екологічні інтереси країн, що розвиваються, беручи до уваги, зокрема, екологічні чинники в міжнародній торгівлі та міжнародному співробітництві; вживати заходів щодо роз'яснення екологічної політики, залучати до такої діяльності відповідні міжнародні організації і сприяти їм у такій діяльності; широко залучати громадськість до діяльності, спрямованої на охорону й збереження довкілля, переважно через екологічне виховання, освіту і пропаганду; правильно розподілити владні повноваження (місцеві, регіональні, федеральні, національні та на міжнародному рівні) і відповідальність у боротьбі з окремими категоріями забруднень з урахуванням особливостей територій, які треба захищати; гармонізувати в межах ЄС національні екологічні стратегії, програми, концепції, плани дій тощо; при цьому слід орієнтуватися на спільні довгострокові цілі, ніяким чином не обмежуючи суверенні права та інтереси окремих націй і не зашкоджуючи інтересам Спільного ринку.
На основі наведених цілей і рекомендацій було розроблено концептуальні підвалини для практичної діяльності протягом подальших 20-ти років. Розпочався і широкомасштабний процес створення екологічних громадських і неурядових організацій, міністерств екології.
Почали впроваджуватися і застосовуватися переважно регулювальні інструменти екологічної політики, за допомогою яких забезпечувались три основні напрями діяльності: створення наукового обґрунтування екологічних програм і заходів шляхом накопичення, аналізу й систематизації даних спостережень за екологічним станом довкілля; шляхом наукового дослідження впливу діяльності на стан довкілля; шляхом розробки методів економічної оцінки вартості природних ресурсів та економічних збитків унаслідок їх пошкодження і втрат; формулювання політики та стратегій у комплексі з розробкою конкретних заходів; зокрема, розробка й впровадження екологічних стандартів і практичне застосування принципу «забруднювач платить» через штрафи за забруднення довкілля; формування та здійснення екологічної політики на державному рівні і становлення відповідних державних інституцій.
64. Техногенний і сталий типи економічного розвитку
Сучасне виробництво характеризується не лише матеріальними, а й духовними факторами, поєднанням науки й виробництва. Обов'язковими елементами виробництва виступають результати науково-технічних досліджень, нові технології, наукові програми, плани та прогнози, автоматизовані системи управління, системи наукової організації праці тощо.
Дедалі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, яка забезпечує теоретичну, духовну сторону практичної виробничої діяльності. Безпосереднім виявом цього стану є науково-технічний прогрес (НТП), який перетворився в головний чинник економічного прогресу.
Адже щоб успішно здійснювати сучасне суспільне виробництво необхідне знання основних об'єктивних тенденцій розвитку науки і техніки. Окрім того, глибоке розуміння процесів,пов'язаних з НТП, має враховуватися в морально-етичному аспекті виробничої діяльності суспільства, у вирішенні проблем взаємовідносин людини і природи, виживання людства тощо.
Відомо, що будь-яке соціальне явище слід розглядати в розвитку, в чіткому усвідомленні його суті, тобто в сукупності глибинних зв'язків, відношень і внутрішніх законів, які визначають основні риси і тенденції розвитку даного явища. Сучасний етап НТП прийнято називати науково-технічною революцією (НТР). Насамперед необхідно уточнити співвідношення понять "НТП" і "НТР".
Науково-технічний прогрес — це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це об'єктивна, постійнодіюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності.
Науково-технічна революція — це більш вузьке поняття. Вона являє собою одну із стадій чи форм НТП, коли він набуває прискореного, стрибкоподібного характеру. Виявом науково-технічної революції є докорінна перебудова всієї технічної і технологічної основи виробництва, його організації й управління, які здійснюються на базі практичного використання фундаментальних відкриттів сучасної науки. Виробництво перетворюється з простого процесу праці в науковий процес, у технологічне застосування науки.
Необхідно правильно визначити етапи науково-технічної революції, що дає змогу уточнювати перспективу НТР, накреслити головні напрямки її подальшого розгортання. Це в свою чергу сприятиме вдосконаленню управління науково-технічним прогресом з метою успішного вирішення основних економічних, політичних та соціальних завдань, що стоять перед суспільством.
Сучасний етап НТР все більше пов'язується з такими її пріоритетними напрямками, як: автоматизація, роботизація, кібернетизація, розвиток мікроелектроніки, біотехнології, інформатики.
Ядром, основою самої ж автоматизації виступає комп'ютерна техніка. Водночас дедалі більшу роль у житті суспільства відіграє інформатика. "Інформатика" — французький за походженням термін, що поєднав у собі два слова: "інформація" і "автоматика". Тому сучасний етап науково-технічної революції можна назвати комп'ютерно-інформаційним.
65. Основні принципи охорони навколишнього природного середовища
Охорону навколишнього середовища розглядають зазвичай як комплекс міжнародних, державних, регіональних, локальних, адміністративно-господарських, технологічних і громадських заходів, спрямованих на збереження та забезпечення раціонального природокористування, відновлення, охорону та примноження природних ресурсів для блага людського суспільства і підтримання біологічної та екологічної рівноваги біосфери.
Основні принципи охорони навколишнього природного середовища (НПС):
1) пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов’язковість дотримання екологічних стандартів, нормативів і лімітів використання природних ресурсів під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності;
2) гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей;
3) запобіжний характер заходів з охорони НПС;
4) обов’язковість екологічної експертизи;
5) безоплатність загального і платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності;
6) стягнення сплати за забруднення НПС та компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства„Про охорону НПС”;
7) вирішення питань охорони НПС та використання природних ресурсів з урахуванням міри антропогенної змінності території;
8) екологізація матеріального виробництва;
9) збереження просторової та видової різноманітності природних об’єктів та комплексів;
10) науково обґрунтоване (НО) узгодження екологічних, економічних і соціальних інтересів суспільства;
11) гласність і демократизм у прийнятті рішень, прийняття яких впливає на НПС, формування у населення екологічного світогляду;
12) НО нормування впливу господарської та іншої діяльності на НПС;
13) поєднання заходів щодо стимулювання охорони і відповідальності за псування НПС;
14) вирішення проблем охорони НПС на засадах широкого міжнародного співробітництва.
66. Основні складові стратегії сталого розвитку
Сталий розвиток- це розвиток, який задовольняє потреби сьогодення і не ставить під загрозу задоволення потреб майбутніх поколін.
Сталий розвиток – це гармонійний, збалансований, безконфліктний прогрес всієї земної цивілізації груп країн, а також окремо взятих країн за науково-обгрунотованими планами, коли в процесі неухильного, інноваційного, інтенсивного економічного розвитку країн одночасно позитивно вирішується комплекс питань щодо збереження довкілля, ліквідації експлуатації, бідності та дискримінації як кожного окремо взятої людини, так и цілих народів чи груп населення, у т.ч. за етнічними, расовими чи статевими ознаками. В його основі лежить рівність у відносинах: людина-господарство-природа. Цілями сталого розвитку для України мають стати:
1)Соціальна справедливість
2) Економ. прогрес
3) Відтворення природи
4)Раціональне ресурсокористування
5)Демографічна стабільність
6) Добробут (запровадження єдиних соц. стандартів)
7)Освіта
8) Міжнародне співробітництво.
Перехід до сталого розвитку повинен поєднувати ринкову систему і державне регулювання. Сталий розвиток базується на таких принципах: Гармонізація співіснування людини і природи. Реалізація права на справедливе задоволення потреб теперішніх і майбутніх поколінь, захист навколишнього середовища відповідальність держави за погіршення стану навк.середов. , нарощування національного потенціалу, екологізація господарської діяльності, доступ населення до екологічної інформації відповідно до законодавства, створення міжнародної економічної відкритої системи, проведення оцінки еколог. наслідків усіх видів діяльності, зменшення різниці рівнів життя різних верств населення, подолання бідності, залучення всіх верств населення до досягнення цілей сталого розвитку. Загальна мета Стратегії сталого розвитку-досгнення на визначеному періоді стандартів якості та безпеки життя через гармонізацію нац. європейських, глобальних інтересів та тенденцій сталого розвитку.
Містить 2 ключові концепції:
Концепція потреб, зокрема невідємних потреб найбіднішої частини світу, яким треба надати приоритетного напрямку.
Ідея накладених держ обмежень на технолог та соц організації, від яких залежить зберіг потенціалу довкілля для мин та майб поколінь.
67. Системи органів державного управління в галузі довкілля та їх функції
Управління в екологічній сфері — це врегульована правовими нормами організаційно-виконавча діяльність органів державної влади, місцевого самоврядування та об'єднань громадян, спрямована на використання природних ресурсів, охорону екологічного середовища та забезпечення екологічної безпеки.
Метою управління в екологічній сфері є дотримання вимог екологічного законодавства, забезпечення екологічних прав людини та запобігання екологічним правопорушенням.
Правовою основою управління в екологічній сфері є законодавство і норми інших галузей права, які створюють нормативно-правову базу для діяльності державних та інших органів, пов'язану з виконанням ними управлінських повноважень.
Функції управління в екологічній сфері за основними напрямами діяльності умовно поділяють на дві групи: загальні та спеціальні.
До загальних функцій управління належать планування і прогнозування, координація, організаційна діяльність, облік, екологічний контроль і нагляд.
Спеціальних функцій управління в екологічній сфері значно більше. До них можна віднести стандартизацію та нормування, видачу ліцензій і лімітів на природокористування, екологічний моніторинг, екологічну інформацію, екологічну експертизу, ведення державних природоресурсових кадастрів, ведення Червоної книги України, розподіл і перерозподіл природних ресурсів тощо. Таким чином, екологічні функції управління характеризують основні напрями організації та діяльності органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування і громадських формувань у сфері використання природних ресурсів, охорони екологічного середовища та забезпечення екологічної безпеки людини і довкілля. Вони здійснюються в певних організаційно-правових формах і різними методами.
1) Функції планування і прогнозування в екологічній сфері характеризують діяльність спеціально уповноважених на те органів з розробки й визначення показників і їх можливих змін у процесі використання природних ресурсів та охорони навколишнього середовища.
Екологічне планування і прогнозування на певні періоди здійснюється в різних організаційно-правових формах. Основними з них є проектні територіально-планувальні документи, цільові комплексні та екологічні програми. Планові показники та прогнози в екологічній сфері містяться насамперед у територіальних комплексних схемах охорони навколишнього середовища, генеральних планах населених пунктів, проектах планування і забудови територій, схемах розміщення та розвитку виробничих сил і окремих галузей народного господарства. Спеціальні документи містять планові показники і загальнодержавні екологічні програми, які розробляються згідно з Положенням про порядок розроблення екологічних програм, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1998 р.
Порівняно новою функцією управління в екологічній сфері є проведення екологічного моніторингу.
2) Державний екологічний моніторинг — це система спостережень, збирання, оброблення, передавання, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та розроблення науково обґрунтованих рекомендацій щодо прийняття управлінських рішень для запобігання негативним змінам стану довкілля та дотримання вимог екологічної безпеки.
Залежно від призначення моніторинг навколишнього середовища поділяють на загальний (стандартний), оперативний (призовий) та фоновий (науковий).
Система державного екологічного моніторингу створюється і здійснюється на трьох рівнях:
національному — на всій території України;
регіональному — у межах адміністративно-територіальних одиниць на територіях економічних і природних регіонів;
локальному — на території окремих об'єктів (підприємств, міст, ділянках ландшафтів).
Повноваження щодо здійснення державного моніторингу покладено на Міністерство екології та природних ресурсів, Міністерство охорони здоров'я. Державний комітет по земельних ресурсах, інші органи державного управління та їхні органи на місцях.
Система державного екологічного моніторингу створюється з дотриманням міжнародних вимог і сумісна з аналогічними міжнародними системами.
68. Основні механізми зовнішньоекономічних зв’язків країни
Зовнішньоекономічна політика — складова частина внутрішньої економічної політики держави. Звичайно, вирішення загальних завдань зовнішньоекономічної політики в кожній країні має свої специфічні особливості.
Основні складові зовнішньоекономічної політики України:
—зовнішньоторгова політика;
—інвестиційна політика:
—політика науково-технічного співробітництва;
—валютно-фінансова політика;
—політика міграції робочої сили та ін.
Кожне з направлень зовнішньоекономічної політики вирішує проблеми з урахуванням етапу розвитку країни і сучасних тенденцій розвитку світового господарства.
Регулювання ЗЕД в Україні здійснюється з урахуванням наступної мети:
— забезпечення збалансованості економіки і рівноваги внутрішнього ринку країни;
— стимулювання прогресивних ринкових структурних змін в економіці;
— створення сприятливих умов для входження економіки України в систему міжнародного розподілу праці.
Державне регулювання повинно забезпечити:
— захист економічних інтересів України і законних інтересів суб'єктів ЗЕД;
— створення рівних можливостей для суб'єктів ЗЕД з метою розвитку всіх видів підприємницької діяльності, незалежно від форм власності;
— розвиток конкуренції і ліквідацію монополії.
Розрізняють два типи зовнішньоторгової політики держави:
1. Фритредерство чи вільна торгівля.
2. Протекціонізм.
Політика вільної торгівлі являє собою мінімальне втручання держави у зовнішньоекономічну діяльність, необмежений доступ на вітчизняні ринки іноземних товарів.
Політика протекціонізму передбачає втручання держави у зовнішньоекономічну діяльність, введення різних обмежень по відношенню до зарубіжних товарів з метою підтримки національного виробника.
Незважаючи на переваги політики вільної торгівлі, всі держави в тій чи іншій мірі використовують протекціонізм. В реальній дійсності в чистому вигляді ні один з цих підходів не використовується, а в тій чи іншій комбінації.
69. Основні показники активності країни у міжнародних економічних відносинах
В умовах ринкових відносин (переходу до них) характер впливу держави на економіку країни, в т.ч. ЗЕД, докорінно змінюється. Цей вплив набуває форми державного регулювання, що означає створення відповідних умов, сприятливих ефективному розвитку економіки країни в цілому і її складових частин.
Таким чином, державне регулювання ЗЕД підприємства в умовах переходу до ринкової економіки повинно полягати в створенні умов і сприянні розвитку його зв'язків із зарубіжними партнерами.
Державне регулювання являє собою систему заходів законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, покликаних удосконалювати ЗЕД в інтересах національної економіки.
Організація ЗЕД — дуже складна і клопітка робота. Вона вимагає уважного опрацювання таких питань як кон’юнктура ринку, потенціальні покупці і продавці, встановлення ділових контактів з ними, проведених переговорів, підписання угод і т.д.
Тому, для ефективного керівництва ЗЕД на рівні підприємства, необхідна адекватна до умов його роботи структура управління.
Слово "структура" означає каркас, основу. Будь-яке підприємство має відповідний каркас, що пов'язує всі його підрозділи, служби, органи.
Розрізняють:
- організаційно-виробничу структуру;
- структуру управління;
- організаційну структуру підприємства.
На будь-якому підприємстві є системи, які управляють і якими управляють. До першої відносяться органи, служби, апарат управління. До іншої