Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка
Результати територіально-комплексного аналізу дають змогу сформувати на рівні країни генеральну схему розвитку і розміщення продуктивних сил країни, окремого регіону — схему розвитку і розміщення продуктивних сил області, міста тощо. У кожному випадку цей документ повинен містити наукове обґрунтування розвитку і розміщення продуктивних сил на перспективу за такими розділами:
аналіз розвитку і розміщення продуктивних сил за базовий період (не менше 15 років);
завдання розвитку і розміщення продуктивних сил на перспективу, які визначають відповідно до структурних ринкових змін;
передумови й умови розміщення продуктивних сил на перспективу;
прогноз рівнів розвитку національної економіки та окремих її регіонів на перспективу;
прогноз розвитку і розміщення галузей національної економіки та промисловості, міжгалузевих комплексів;
прогноз економічного і соціального розвитку областей, міст, районів;
вплив ринкових перетворень і міжнародного поділу праці на розміщення продуктивних сил;
економічна ефективність передбачуваних зрушень у територіальній структурі господарств.
2. Територіально-галузевий аспект. На основі аналізу поділу праці дає змогу обґрунтувати спеціалізацію виробництва окремих регіонів — переважаючий розвиток виробництва певних видів продукції або виконання відповідних національно-господарських функцій з урахуванням найефективнішого використання сприятливих природних і економічних умов району та раціональної участі в територіальному поділі праці.
На основі загального поділу праці з’ясовують співвідношення сфер виробництва товарів і надання послуг. У виробничій сфері — співвідношення промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту; у сфері послуг — співвідношення освіти, охорони здоров’я, культури та ін. На основі часткового поділу праці визначають співвідношення у промисловості — машинобудуванні, хімічній, легкій та інших галузях; у сільському господарстві — рослинництві, тваринництві тощо. На основі одиничного поділу праці — структуру зайнятості за професіями, рівнем кваліфікації тощо. Територіально-галузевий аспект аналізу розміщення і функціонування продуктивних сил передбачає обґрунтування спеціалізації виробництва, обслуговуючої діяльності окремої території — області, району, міста, групи областей.
Територіально-галузевий аспект оцінки господарської діяльності дає змогу оптимізувати розміщення галузей національної економіки, яке базується на аналізі потреб країни загалом і окремих регіонів у певних видах продукції, наявності виробничих можливостей, трудових, енергетичних, паливних, сировинних ресурсів. Рівень забезпеченості територій (районів) наймасовішою продукцією промисловості чи сільського господарства визначається на основі територіальних балансів виробництва і розподілу продукції. Спеціалізація регіону і обмін продуктами підвищують ефективність виробництва загалом і прискорюють темпи його розвитку.
3. Територіально-ефективний аспект. Пов’язаний з такими поняттями:
ефект — загальний результат, отриманий внаслідок використання загальних засобів за певний період часу;
продуктивність — одиничний результат, отриманий як віддача одиниці задіяної праці чи капіталу за одиницю часу;
ефективність — одиничний результат, отриманий як місткість одиниці затрат праці чи капіталу в одиниці створеної продукції;
індекс продуктивності (ефективності) — результат порівняння виробничого ефекту (ефективності) наступного періоду до виробничого ефекту (ефективності) попереднього періоду;
економічне зростання — зростання обсягу виробництва ВВП, платоспроможності населення, рівня споживання на душу населення, тобто добробуту.
Залежно від сфери соціально-економічного буття вирізняють ефективність (ефект) економічну, соціальну та ефективність розміщення продуктивних сил.
Економічна ефективність — це співвідношення затрат і результату. Ефективність зростає за мінімізації матеріальних, сировинних, фінансових, трудових затрат, чисельності управлінських структур та їх рівнів, скорочення шляху руху ресурсів, продукції, фондів, зростання продуктивності праці, віддачі основного й оборотного капіталів і отримання максимального прибутку.
Соціальна ефективність — сукупність економічних і соціальних наслідків, яка досягається за певного обсягу використання ресурсів і затрат. До соціального ефекту належать:
збільшення обсягу, вдосконалення структури індивідуального споживання матеріальних благ і послуг;
поліпшення забезпеченості майном і комунальними послугами (за кількістю та якістю);
розвиток структури, повноти задоволення послугами індивідуального та колективного споживання;
поліпшення умов безпеки праці;
зниження захворюваності, продовження середньої тривалості життя;
збільшення вільного часу працівників;
підвищення рівня культури й освіти населення, кваліфікації працівників;
збереження і впорядкування довкілля та ін.
Ефективність розміщення продуктивних сил пов’язують з вирівнюванням економічних рівнів розвитку регіонів. Виявляється у вищих темпах зростання продуктивних сил менш розвинутих регіонів порівняно з більш розвинутими. Чинниками ефективного розміщення продуктивних сил є:
ресурсні — наявність працездатного населення, водних, мінерально-сировинних і енергетичних ресурсів;
економічні — сукупні витрати на зайнятість, водозабезпечення, освоєння ресурсів;
соціальні — зростання рівня зайнятості, розвиток соціальної інфраструктури, природоохоронні технології та ін.
Ефективність вимірюють співвідношенням результату (ефекту) (Qц) до затрат — матеріальних чи трудових (Тк):
чи
,
Ефективність є позитивною, якщо результат зростає, а затрати залишаються незмінними, зменшуються або їх зростання є меншим порівняно зі зростанням результату. Негативною вона буває, якщо результат зменшується, а затрати залишаються незмінними, зростають або їх зростання перевищує результат.
Продуктивність і ефективність визначають стосовно:
працюючих на виробництві — продуктивність праці, трудомісткість одиниці продукції;
основного капіталу: капіталовіддача, капіталомісткість одиниці продукції;
оборотного капіталу: коефіцієнт оборотності обігових коштів, коефіцієнт закріпленості обігових коштів в одиниці продукції;
виробництва продукції: відношення ціни продукції до її собівартості;
роботи підприємства: відношення вартості валової продукції підприємства до затрат на її виробництво;
роботи галузі: відношення суми вартості валової продукції підприємств галузі до суми затрат на її виробництво;
економіки (господарства) регіону: відношення суми вартості валової продукції підприємств регіону до суми затрат на її виробництво;
економіки (господарства) країни: відношення вартості валового внутрішнього продукту до затрат на його виробництво або випуску до затрат.
Визначення продуктивності задіяних праці та капіталу завжди потребує аналізу ефективної (оберненої до продуктивної) функції. Метою зниження затрат на виробництво одиниці продукції.
Територіально-економічна діагностика. Перед урядом країни, органами управління регіонами, суб’єктами виробництва постають проблеми, які потребують забезпечення систематизованою інформацією, яка відображає реальний стан певної господарської системи. Ці питання вирішують за допомогою економічної (стосовно окремого виробничого об’єкту) чи територіально-економічної (стосовно регіону) діагностики.
Територіально-економічна діагностика — процес вивчення територіальної економічної системи, її структури, динаміки, внутрігосподарських і міжгосподарських зв’язків, визначення стану функціонування її окремих аспектів і системи загалом.
Об’єктами територіального економічного аналізу є промислове (виробниче) підприємство, район міста, населений пункт, адміністративний район, адміністративна область, країна загалом.
Територіальний економічний діагноз — це:
процес дослідження об’єкта;
стан досліджуваного об’єкта;
висновки про стан об’єкта;
рекомендації щодо заходів, спрямованих на поліпшення стану об’єкта.
Економічна діагностика вимагає відповідних фахівців, засобів, логічної послідовності тощо. її загальний алгоритм формують:
постановка цілі та вибір об’єкта;
побудова системи індикаторів (критеріїв, показників);
розроблення якісних і кількісних шкал;
збір і оброблення інформації;
виявлення і класифікація регіональних економічних, соціальних патологій та симптомів;
обґрунтування причин і систематизація чинників економічних і соціальних патологій;
узагальнення соціально-економічного стану і рекомендації щодо його оздоровлення.
Якість територіально-економічного діагнозу значною мірою залежить від добору і використання системи індикаторів, які зорієнтовані на такі цілі:
пошук і систематизацію патологій розвитку територіально-економічної системи;
виявлення вузьких місць;
з’ясування механізму формування виробничих зв’язків;
встановлення належності об’єкта до певного класу тощо.
Важливе значення у розробленні якісного територіально-економічного діагнозу має вибір системи проведення діагностичного дослідження. Залежно від особливостей аналітико-дослідницьких процедур вирізняють такі види діагнозу в регіональній економічній діагностиці:
тестовий;
функціональний;
моделювання об’єкта;
експертна оцінка;
ретроспективний.
Регіональний економічний аналіз та оцінку стану системи проводять безконтактним (функціональний і ретроспективний аналіз) і контактним методами (експертна оцінка, тестове опитування, моделювання об’єкта).
Результати територіально-економічної діагностики залежно від цілей, отриманих результатів зводять у єдину схему та використовують за призначенням.
Напрямами практичного використання результатів регіональної економічної діагностики можуть бути:
виявлення закономірностей територіальної концентрації та використання продуктивних сил з метою комплексного розвитку території, формування агломерацій, промислових вузлів, технополісів, технопарків, урбанізованих зон, вільних економічних зон;
обґрунтування комплексного економічного і соціального розвитку;
поєднання інтересів країни та регіону;
наближення матеріале-, енерго-, водомістких галузей до джерел палива, енергії, води та забезпечення дотримання принципів комплексного, раціонального розміщення виробництва; збалансованості та пропорційності; збереження рівноваги між виробничою діяльністю людини та природою.
Територіально-економічна діагностика — дуже складний процес, який вимагає від виконавців глибокого пізнання дії економічних законів, закономірностей розвитку економічних і соціальних процесів, уміння підбирати відповідні методи аналізу, систему критеріїв та показників, узагальнювати економічні та соціальні явища.
Методом є спосіб (засіб) досягнення будь-якої мети, вирішення конкретного завдання, методикою — сукупність методів практичного чи теоретичного пізнання дійсності. У свою чергу, методика є частиною методології, яка забезпечує вивчення певної наукової проблеми. Свідоме застосування наукою обґрунтованих методів у складі методологи є важливою умовою отримання нових знань про досліджуваний об’єкт.
Економічні методи – це способи визначення дійсності і встановлення істини. Вибір методів економічного аналізу залежить від рівня організації і характеру функціонування господарської системи та цілей її дослідження. Завдання аналізу завжди пов’язане з оцінкою стану економічної системи, виявленням причин певного явища та пошуком методів, засобів і ресурсів для поліпшення (за потребою) соціально-економічної ситуації. Для визначення стану або встановлення діагнозу територіальної економічної системи використовують кілька економічних методів.
1. Системний метод. Один із методів комплексного вивчення економіки як єдиного цілого з позицій системного аналізу. Територіальна економічна система як сукупність продуктивних сил і виробничих відносин є відкритою системою. Системними об’єктами є вхід, вихід, мета, зворотний зв’язок та обмеження.
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
Вхід економічної системи характеризується сукупністю природних, трудових, виробничих та інформаційних ресурсів.
Переробка — перетворення сировини, матеріалів, ресурсів на готовий продукт.
Вихід — сукупність матеріальних благ та послуг, необхідних для задоволення потреб суспільства.
Мета — випливає з вимог законів виробництва і відтворення населення.
Особливості системного підходу до управління і регулювання виробництва полягають у переході від поточного управління процесами до стратегічного і перспективного, від відокремлених, часткових підсистем до комплексної системи, до підвищення гнучкості й оперативності при освоюванні нових виробів і процесів, від аналізу окремих випадків до системного аналізу варіантів рішень, від підрахунку окремих елементів ефективності до комплексної оцінки всіх факторів, від використання вибіркових матеріалів бухгалтерії до застосування потокового контролю на основі використання економіко-математичних методів і засобів обчислювальної техніки. Системний аналіз управління виробництвом дає змогу всебічно оцінювати раціональність нових капітальних вкладень, інновацій, комплексно враховувати фактори розвитку виробництва, вдосконалювати інформаційні потоки та гарантує оптимізацію прийнятих рішень.
2. Балансовий метод. Метод оброблення й аналізу статистичних даних підприємства, галузі, регіону. Він дає змогу взаємопов’язувати ресурси та їх використання, виявляти пропорції та взаємозв’язки, які утворюються в процесі відтворення. У територіально-економічному аналізі використовують різні баланси, які можна згрупувати:
баланси, які характеризують ресурси окремих продуктів, розподіл та використання їх у національній економіці (баланси різних видів металів, палива, хімікатів, будівельних матеріалів, машин та ін.); їх складають переважно в натуральних показниках.
баланси праці — баланс працездатного населення, баланс зайнятості та використання праці зайнятих та ін.;
баланси, які характеризують утворення грошових ресурсів і використання їх у національній економіці, в окремих галузях чи населенням: баланс державного чи регіонального бюджету, баланс доходів і видатків галузі, баланс доходів і видатків населення та ін.;
баланс виробництва і розподілу валового внутрішнього прибутку, платіжний баланс, міжгалузевий баланс виробництва та розподілу продуктів.
3. Нормативний метод. Передбачає врахування нормативів — розрахункових величин затрат живої та уречевленої праці на виробництво одиниці продукції або окремі види робіт і послуг.
Нормативи є вихідними даними для встановлення техніко-економічних норм на підприємствах. З огляду на сферу застосування вирізняють такі основні групи нормативів:
нормативи використання матеріальних ресурсів (сировини, палива, матеріалів, електроенергії);
нормативи продуктивності устаткування (машин, механізмів, агрегатів);
нормативи затрат праці (єдині, типові, галузеві норми часу, норми виробітку, нормативи обслуговування або нормативи чисельності за категоріями працюючих).
4. Економіко-математичні методи. Комплекс наукових дисциплін, що сформувався на стику економіки з математикою і кібернетикою: економіко-статистичні методи, моделювання економічних процесів, методи оптимальних рішень.
До нових (точних) методів відносяться економіко-математичні методи, з допомогою яких здійснюється одержання і обробка інформації з використанням обчислювальної техніки. Це сприяє отриманню достовірних матеріалів, дає можливість визначити зв’язок і закономірності при розміщенні виробництв на окремих територіях і регіонах.
До таких методів відносяться:
Метод математичного моделювання. Його застосування дає можливість створити систему взаємопов’язаних моделей, які дозволяють використовувати результати вихідної інформації для прийняття найбільш раціональних рішень при розміщенні продуктивних сил. Послідовність математичного моделювання включає такі етапи, як збір інформації, постановку задачі, і під неї проводять вибір математичного методу вирішення, складання економіко-математичної моделі, розрахунок на комп’ютері та аналіз отриманих результатів.
Метод математичного програмування. Він застосовується для вирішення завдань обґрунтування розміщення виробничих і соціально-побутових об’єктів. Причому за основу при оптимізації моделі розміщення виробництва приймається мінімум витратна виробництво, а обмеженням - наявна матеріальна база, потреба у певному виді продукції, обсяги її випуску, наявність сировини, палива і матеріалів.
Економічний аналіз продуктивних сил і їх розміщення не обмежується переліком найбільш загальних методів. Дослідження їх розвитку і розміщення потребує творчого підходу до відбору і застосування методів з урахуванням вимог часу та поставлених цілей і завдань, зокрема у сучасних умовах необхідно використовувати комп’ютерну техніку і комп’ютерні технології.
Контрольні запитання
Економічні методи аналізу розміщення продуктивних сил.
Через які три аспекти здійснюється аналіз продуктивних сил ?
Поняття економічної ефективності.
Основні чинники ефективного розміщення продуктивних сил.
Що таке об’єкт територіального економічного аналізу ?
Природно-ресурсний потенціал і його економічна оцінка
Природно-ресурсний потенціал - важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови.
Під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства.
Природні умови - це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя та діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей.
До основних характеристик природно-ресурсного потенціалу відносять: географічне положення, кліматичні умови, особливості рельєфу та розміщення ресурсного потенціалу.
Розрізняють компонентну, функціональну, територіальну і організаційну структури, природно-ресурсного потенціалу.
Компонентна структура характеризує внутрішньо - та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо): територіальна - різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна - можливості відтворення та ефективної експлуатації природних ресурсів.
Функціональна структура природно-ресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських комплексів.
Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виділяють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біологічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси.
За ознакою вичерпності природних ресурсів поділяються на групи:
невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру, тощо;
вичерпні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо;
вичерпні не відновлювані: мінеральна сировина, природні будівельні матеріали.
В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення.
Використання в економічній діяльності природних ресурсів вимагає їх оцінки.
Існує два основних види оцінки: технологічна та економічна. При технологічній оцінці виявляється ступінь придатності ресурсів до того чи іншого виду людської діяльності з урахуванням сучасної або перспективної технології їх використання. Технологічна оцінка здійснюється, як правило, перед економічною.
Економічна оцінка природних ресурсів необхідна для визначення міри їх ефективного використання. Для економічної оцінки природних ресурсів застосовують різні методичні підходи.
Враховуючи той факт, що регіони України дуже різняться за наявністю ресурсів. Згідно з наданими даними в структурі природних ресурсів в окремих областях України переважають мінеральні ресурси (Донецька обл. - 72,8%, Луганська - 73,8%, Дніпропетровська -68,9%). У іншій групі областей переважають земельні ресурси (Вінницька - 79,1%, Одеська - 71,8%, Черкаська - 67,7%) і т. д. В групі областей у структурі природно-ресурсного потенціалу займають лісові ресурси (Волинська - 16,2%, Житомирська - 12,6%, Івано-Франківська - 17,6%, Рівненська -16,1%, Чернівецька -12,6%). В Автономній Республіці Крим і Закарпатській області на рекреаційні ресурси приходиться відповідно 29,6 і 28,6 %.
Але враховуючи той факт, що надра України ще не повністю розвідані і геологорозвідувальні організації проводять обстеження території, говорити про кінцеві дані цього дослідження не слід, оскільки з часом будуть внесені деякі зміни.
До складу природно-ресурсного потенціалу відносяться мінеральні, земельні, лісові, водні, фауністичні і природно-рекреаційні ресурси.
Мінеральні ресурси
Мінеральні ресурси - це сукупність запасів корисних копалин з певними хімічними властивостями, які використовуються людиною у господарській діяльності різних галузей народного господарства. Вони суттєво впливають на розвиток економіки, навколо них вирують політичні пристрасті і виникають різні конфлікти.
Мінеральні ресурси поділяються на:
рудні (руди чорних, кольорових, рідкісних, розсіяних, благородних металів);
нерудні (флюси, вогнетривкі глини, апатити, кам’яна і калійна солі, сірка, фосфорити, флюсові вапняки, азбест, тальк, графіт, слюда, крейда, вапняки, глина, гіпс, бутовий камінь, бетоніти, мергель, граніт, мармур, бурштин, самоцвіти);
паливні (вугілля, нафта, природний газ, горючі сланці, торф).
Серед держав світу Україна характеризується, як країна з потужною мінерально-сировинною базою. Адже займаючи лише 0,4% території світу та 0,8% кількості його населення, наша держава має близько 5% загальносвітових мінеральних ресурсів.
У її надрах знайдено понад 200 видів корисних копалин, відкрито близько 20000 їх родовищ, половина з цих видів корисних копалин мають промислове значення.
За запасами природних ресурсів Україна займає одне із провідних місць в Європі, зокрема перше місце - за запасами марганцевої руди та сірки, в числі перших - за запасами кам’яного вугілля й кам’яної солі. В її надрах знайдено до 60% європейських запасів облицювального каміння.
Рудні корисні копалини
До їх складу входять залізні і марганцеві руди, руди кольорових, рідкісних і благородних металів.
Залізні руди. В Україні запаси залізних руд становлять близько 26,3 млрд т. Основні родовища - Криворізький басейн Дніпропетровської області, Кременчуцький басейн Полтавської області, Бєлозерський басейн Запорізької області, Керченський басейн Автономної Республіки Крим.
Марганцеві руди. В Україні запаси марганцевої руди становлять - 2,3 млрд т. Основні родовища розташовані у Дніпропетровській і Запорізький областях. Видобуток руди здійснюється переважно відкритим способом. В Україні марганцеві родовища відкриті також в Одеській, Івано-Франківській областях та в Карпатах.
Руди кольорової металургії. Кольорові метали є незамінними в машинобудуванні та в ракетобудуванні, а також широко використовуються в електронній, електротехнічній, радіотехнічній і приладобудівній промисловості.
В Україні відкриті і розробляються родовища сировинних ресурсів - алюмінію, магнію, руд титану, цирконію, нікелю, ртуті тощо.
Алюмінієві руди - алуніти, нефеліни, боксити і каолінові глини. Боксити є у Черкаської області та Дніпропетровської області. Родовища алунітових руд є на Закарпатті, а нефелінових - у Приазов’ї.
Поклади каолінів мають високу якість і можуть використовуватись для виробництва алюмінію хімічним способом. Вони залягають на великих площах. їх видобувають у Вінницькій, Запорізькій, Житомирській областях. Найбільшим у світі родовищем каолінів є Просянівське в Дніпропетровській області.
Титанові руди. Титан входить до складу майже 70 різних мінералів (ільменіт, рутил, титаномагнетит тощо). Великими родовищами титанових руд є Самотканське (біля міста Вольногорськ Дніпропетровської області), а також Іршанське і Стремигородське та Володимир-Волинське Житомирської області, які багаті па камінь габро з якого витягують концентрат титану.
Нікелеві руди. Нікель використовують для виробництва бронзи, латуні, особливих сортів сталі та для покриття металів, як антикорозійний матеріал. В Україні найбагатше Побузьке родовище Кіровоградської області.
Ртутні руди. Основне родовище залізно-ртутних руд Микитівське розташоване в межах м. Горлівка Донецької області. Родовища ртуті є також у Закарпатті та в Криму.
Запаси золота. Виявлено 10 родовищ в Закарпатській, Кіровоградській, Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Черкаській та Одеській областях. Мужиївське родовище Закарпатської області вже освоєно і там ведеться промислове добування золота. Золото є у відходах гірничо-збагачувальних комбінатів. Розроблена і технологія його відокремлення.
Нерудні корисні копалини
Широко використовуються в хімічній промисловості, будівництві та інших галузях народного господарства.
Кухонна (кам’яна) сіль. її запаси в Україні понад 23 млрд т. Основні родовища - Артемівське Донецької області, Романське Сумської області, Єфрамівське Харківської області та Солотвинське Закарпатської області. Великі запаси кухонної солі є у воді озера Сиваш.
Калійна сіль. Запаси її 3,5 млрд т . Основні родовища - Калуське і Тростянецьке Івано-Франківської області та Стабниківське Львівської області.
Фосфорити. Розвідані їх запаси біля 400 млн т, а прогнозують біля 1,1 млрд т. Основні родовища - Кролівецьке Сумської обл., Ізюмське Харківської області, та Покрово-Керченське Автономної Республіки Крим.
Апатитові руди, комплексні апатито-титанові і апатиторідкіснометалеві виявлені в родовищах Приазов’я.
Самородна сірка. За розвіданими її запасами Україна займає одне із перших місць у світі і перше місце серед країн СНД. Сірка зосереджена в багатьох родовищах, які простягаються від Яворова (на заході від Львівщини) вздовж Дністра. Найбільші родовища - Немирівське, Яворівське, Язівське Львівської області, Подорожненське Івано-Франківської області, Роздольське Тернопільської області.
Бентонітові глини. Основне родовище - Черкаське. Це родовище вважається одним з найбільших у світі. Запаси цього родовища практично невичерпні, потужність пласта залягання - 25 м. Бентонітові глини використовують для виготовлення форм відливання деталей машин, а також у нафтовій, харчовій, текстильній, нафтопереробній, миловарній та інших галузях промисловості.
Графіт широко використовується в атомній енергетиці, у виробництві олівців, фарб, темного скла, підшипників. В Україні залягають поклади графіту світового значення. Найбільші поклади цієї мінеральної сировини в Завалівському родовищі Кіровоградської області. Є поклади графіту також у Петрівському та Водянському родовищах Запорізької області.
Вогнетривкі глини використовуються для виробництва вогнетривкої цегли, при будівництві доменних і мартенівських печей та пристосування для розливу сталі їх запаси в країні 2,5 млрд т. Основними родовищами вогнетривкої глини вважаються Донецька область, Запорізька область, Кіровоградська область.
Флюсові вапняки використовуються при виплавленні чавуну. Основні родовища - Докучаєвське і Ново-Троїцьке Донецької області та Балаклавське - Автономної Республіки Крим. їх запаси 2,8-3,0 млрд т.
Крейда. її запаси сконцентровані у Новгород-Сіверському районі Чернігівської області, Здолбунівському - Рівненської області та у Краматорську Донецької області.
Вапняки. Основні їх родовища: Розводівське і Волощанське Львівської області, Гуменецьке Хмельницької області та Григорівське Миколаївської області.
Гіпс. Поклади гіпсу є у 16 областях України і в Автономній Республіці Крим. Основні родовища: Львівська область, Донецька область, Луганська область, Хмельницька область, Автономної Республіки Крим, Полтавська область, Вінницька область, Закарпатська область, Тернопільська область.
Мергель. Основні родовища - Амвросіївське Донецької області і Бахчисарайське Автономної Республіки Крим.
Граніт. Запаси понад 3 млрд т. Основні родовища: Житомирська область, Київська область, Черкаська область, Запорізька область, Кіровоградська область, Вінницька область, Рівненська область.
Мармур видобувають у Донецькій області, в Карпатах, Автономній Республіці Крим та у Житомирській області . За кольором та якістю український мармур вважають одним з найкрасивіших у світі.
Бурштин. Родовище його є поблизу селища Клесів Рівненської області.
Самоцвіти. На Житомирщині є родовища топазів, тигрового ока, аквамарину, яшми, опалу. Володарсько-Волинська рудня видобуває «винні» топази, димчастий кварц різних відтінків. На південному березі Криму, в районі згаслого вулкану Карадаг, є розсипи агату, яшми, гірського кришталю, аметисту, цитрину, сердоліку.
Паливні ресурси
До складу паливних ресурсів входять:
кам’яне і буре вугілля – питома вага складає 60 %, щорічний видобуток – 80 млн. т;
нафта - питома вага складає 7 %, щорічний видобуток - 4 млн. т;
природний газ - питома вага складає 25 %, щорічний видобуток – 19 млрд. м3;
горючі сланці та торф - щорічний видобуток - 0,6 млн. т.
Кам’яне вугілля. Запаси кам’яного вугілля 43,2 млрд т, в тому числі детально розвідані 16,8 млрд т. Основні його родовища розташовані в Донецькому та Львівсько-Волинському басейні. На Донецький басейн приходиться 98% запасів вугілля, на Львівсько-Волинський басейн - 2%.
Буре вугілля. Його запасів в Україні близько 3 млрд т. Найбільші родовища є в Житомирській області, Черкаській обл., Кіровоградській обл. Деякі його запаси є у Харківській, Полтавській, Вінницькій, Донецькій та Закарпатській областях.
Нафта. В Україні розвідано 278 родовищ нафти, з яких експлуатується - 178. Обсяги промислових запасів становлять близько 240 млн т. Найбільші запаси нафти є у Прикарпатті, Придніпров’ї та у Причорномор’ї.
Придніпровський регіон включає родовища Прилуцьке у Чернігівській області, Рибальське і Качанівське у Полтавській області.
Найбільші сучасні нафтопроводи України — це нафтопроводи Доліна — Дрогобич (Львівська область), Качановка — Охтирка (Сумська область); Гляденці — Прилуки (Чернігівська область), Кременчук (Полтавська область) — Херсон; Самара (Росія) — Лисичанськ (Луганська область) — Кременчук — Херсон, відвід через Снігурівку (Полтавська область) на Одесу. Через північні області України проходить транснаціональний нафтопровід «Дружба» з Росії (Тюмень) у Західну Європу. Нафтопровідний транспорт України має всього 12 нафтопроводів, загальної довжини 2,6 тис. км, діаметр труб складає до 70 мм. Останнім часом завершене будівництво нового нафтопроводу Одеса — Броди (Польща).
Природний газ. Основні регіони, в яких є значні запаси природного газу, - це Передкарпаття, Дніпровсько-Донецький регіон і Причорномор’я.
Крім природного газу в Україні є умови для промислового видобутку газу метану в Донецькому вугільному басейні. Ресурси метану в басейні тільки у вугільних пластах до глибини до 1800 м, складають 1,2 трлн м3. Цей розмір дорівнює запасам найкрупніших газових родовищ світу.
Найбільші газопроводи України — це Шебелинка — Харків, Шебелинка — Брянськ, Шебелинка — Дніпропетровськ — Кривий Ріг — Одеса — Кишинів, Шебелинка — Диканька — Захід України. Загальна довжина газопроводів досягає 33 тис. км.
Торф - цінна сировина для паливної та хімічної промисловості. З нього одержують рідке паливо, феноли, аміак, спирт, а також виробляють ізоляційні плити. В Україні розвідано 2500 родовищ з геологічними запасами торфу 2,2 млрд т. Його запаси зосереджені переважно на Поліссі: у Львівській, Івано-Франківській, Волинській, Рівненській та поліських районах Хмельницької, Житомирської, Київської, Чернігівської і Сумської областей.
Горючі сланці - їх поклади оцінюють в 3,7 млрд т. Товщина шарів 1-6 м. Найбільше родовище Бовтиське у Карпатах. Родовища горючих сланців відкриті також поблизу Олександрії Кіровоградської області та Флоріанівське в Хмельницькій області.
Земельні ресурси
Земельні ресурси - найцінніша складова природно-ресурсного потенціалу України. Земля завжди забезпечувала найсуттєвіші потреби суспільства у продуктах харчування, була першопричиною внутрішніх і зовнішніх непорозумінь. Земельний фонд України становить 60,4 млн га. Із загальної площі 41,8 млн га, або 69,4%, - сільськогосподарські угіддя, в тому числі рілля 32,5 млн га, або 54,8%, багаторічні насадження - 1,6%, сіножаті і пасовища - 12,9%. Ліси та лісовкриті площі складають 15,6% загальної площі держави (у тому числі безпосередньо вкрито лісом 14,7% території). Під забудовами знаходиться 3,8% території країни. Майже 4% території під водою, 1,5% площі зайнято болотами та відкритими заболоченими землями. Інші землі (яри, піски, радіоактивно забрудненні, тощо) займають 2,1 % загальної площі України.
В регіонах країни структура ґрунтового покриву різна. На Поліссі найбільше зустрічаються дерново-підзолисті, лучно-болотні, торфові ґрунти і торфовища. У Лісостеповій зоні переважають різні типи чорноземів, сірі лісові та солонцеві ґрунти. У Північно-Західній частині степової зони переважають чорноземи, на півдні - каштанові ґрунти. В гірських районах Карпат і Криму зустрічаються в основному бурі лісові і сіро-буролісові ґрунти.
У структурі ґрунтового покриву орних земель 65% чорноземів, 9% - каштанові ґрунти, 7% - підзолисті ґрунти, 6,7% - сірі лісові ґрунти, 2,5% - солонцюваті, 2% - лужні.
У результаті меліаративних робіт осушено 3,3 млн га і побудовані зрошувальні системи на площі 2,6 млн га.
За вмістом гумусу ґрунти України у різних зонах не одинакові. Так, ґрунти Полісся характеризуються невисоким вмістом гумусу (0,7-2,0%), у Лісостепу гумусованість зростає до 1,0-2,5%, у типових чорноземах рівень гумусу 4,0-6%, у чорноземному Степу кількість гумусу знижується у протилежному напрямку - з півночі на південь - від 6,0 до1,5%. Як показують матеріали Держкомзему, на протязі останніх десятиріч в Україні спостерігається досить стала тенденція до зниження вмісту гумусу у ґрунтах.
В країні дуже велика розораність земель. У центральних, південних і подільських областях рівень розораності земель становить 86-90%, на решті території - 60-80% і лише в Закарпатті рівень розораності становить 50%.
У перспективі в зв’язку з реформуванням сільськогосподарського виробництва структура землекористування може змінюватись у сторону зменшення розораності ґрунтів та збільшення площі під лісами та багаторічними насадженнями.
Лісові ресурси
Ліси відіграють важливу роль у збереженні навколишнього середовища та господарській діяльності людей.
Україна належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду становить 10,8 млн га, в тому числі вкрито лісом - 9,4 млн га. Лісистість території становить всього 15,6%.
Ліси розміщені дуже нерівномірно. Наприклад, в Українських Карпатах ліси займають 40,5% від площі, в Кримських горах - 32%, на Поліссі - 26,1%. в Лісостеповій зоні цей показник складає 12,2%, а в Степовій - 3,8%. До найбільш лісистих областей належать Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Житомирська, Волинська і Чернігівська.
Оптимальним вважається показник рівня заліснення 21-22%. Щоб досягти у перспективі такого рівня заліснення в Україні слід насадити 2,5-3 млн га лісу .
У структурі лісового покриву найбільша частка припадає на сосну - 34,7%, дуб - 26,3%. Серед інших деревних порід ялина -9,9%, бук - 9,3%, вільха - 4,2 %, береза - 5,4%, граб - 3,7%, ясен - 1,4%, осика - 1,2%, інші породи - 3,4%.
Вікова структура лісів України. характеризується таким співвідношенням: молоді ліси 45,4% площі, середньовікові -37,7%, достигаючі та стиглі - відповідно 10,1% та 6,8%.
Загальний запас деревини в лісах України становить