Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка
Що стосується землі, то після революції 1917 р. вся земля стала державною власністю. На землі, на яких були створені колгоспи, був виданий Державний акт на право довічного і безоплатного користування нею.
Після встановлення незалежності у січні 1992 року Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про форми власності на землю», яким поряд з державною земельною власністю була визнана і колективна та приватна власність. Цей Закон, по суті, поклав початок процесу роздержавлення і приватизації землі в Україні. Механізм реалізації даного Закону знайшов відображення і в інших законодавчих актах, прийнятих Верховною Радою України, а саме: в Концепції роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду; Законі про Земельну реформу; Земельному кодексу України; Законі про селянське (фермерське) господарство.
Згідно з цими законами всі землі були розділені між тими людьми, які на неї працювали. В основному власники земельних паїв уже отримали державні акти на них і використовують її за своїм бажанням.
Між членами колгоспів (працюючими і тими, що працювали раніше) було розділено і майно колективних господарств. У різних господарствах люди поступили з ним по різному. В одних господарствах майно розібрали і як результат у сільськогосподарських підприємствах залишились менше половини вартості виробничих основних засобів від тієї кількості, яка була на кінець 1990 р. Але є колективи, які зберегли свою власність і працюють так, як працювали до реформування. Господарства, створені на приватній власності на майно і землю, ефективно працюють, розвиваються, раціонально використовуються їх трудові ресурси, але таких господарств мало. В ефективно працюючих господарствах зайнято лише 1,0 млн чоловік, або 20% від тієї кількості, що була у сільському господарстві в 1990 р. Це свідчить про те, що більшість сільськогосподарських підприємств (колишніх колгоспів і радгоспів) розпалося. На їх землях створюються фермерські господарства, яких уже понад 40 тис. Багато людей, які отримали земельний пай, господарюють особисто па своїй землі, а більшість здають свою землю в оренду.
В деяких колишніх господарствах люди зрозуміли свою помилку і відроджують свої господарства, але зробити це надто важко.
За формами власності показник рентабельності продукції у 2000 р. загалом в Україні становив: по підприємствах державної власності — 4,0%; комунальної — 1,4, приватної — 2,2, колективної — 2,4, по інших — 0,7%. Це означає, що на сучасному етапі підприємства державної власності працюють більш ефективно порівняно з іншими формами власності, хоча рівень рентабельності у розмірі 4,0% є занадто низьким.
У перспективі в країні будуть успішно функціонувати різні форми господарств, але всі вони уже будуть створені на приватній власності на землю і майно. Майбутнє сільського господарства України за крупними господарствами.
Згідно з чинним законодавством використання власності не може завдавати шкоди правом, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природну якість землі. В майбутньому держава зуміє на законодавчому рівні забезпечити раціональне використання земельних ресурсів країни.
Контрольні запитання
Поняття народногосподарського комплексу.
Стан розвитку народногосподарського комплексу України.
Показники, які характеризують рівень економічного розвитку країни.
Місце України за рівнем економічного розвитку.
Форми власності.
Поділ галузей народного господарства за формами власності.
Міжгалузеві комплекси та їх роль у розвитку економіки України
Міжгалузеві комплекси – це поєднання економічно взаємопов’язаних галузей на основі міжвідомчих зв’язків, у яких підприємства різних відомств мають певну самостійність.
Внаслідок кооперації та інтеграції підприємств, організацій, установ та галузей виникла потреба у формуванні міжгалузевих комплексів.
Всі міжгалузеві комплекси функціонують в межах ТВК району як органічно взаємопов’язані елементи складного структурного утворення. Комплекс району при цьому розглядається як органічна єдність всіх структурних елементів на його території, а міжгалузеві комплекси виступають підсистемами ТВК економічного району і його територіальних структурних частин.
Міжгалузеві комплекси формуються на основі галузей, що виступають як комплексоутворюючі і здійснюють головні економічні І соціальні функції. У комплексоутворенні беруть участь галузі виробничого і невиробничого призначення, тобто ті, що виготовляють безпосередньо певний продукт, і ті, що обслуговують головні виробничі процеси.
Найважливішими ознаками формування міжгалузевих територіальних комплексів є виробнича (економічна) і територіальна (географічна). Під виробничою ознакою розуміють спеціалізацію (функцію) і структуру міжгалузевих комплексів, під територіальною - територіальну організацію їх продуктивних сил.
Головна ознака - виробнича. Вона дозволяє визначити функції міжгалузевих комплексів, їх роль в географічному поділі і кооперуванні праці, характер взаємозв’язків підприємств і виробництв.
Територіальна ознака виступає як доповнююча і розкриває особливості організації та тяжіння території (периферії) до центрів господарської діяльності, що виступають ядрами у виробничому процесі.
За видами міжгалузеві комплекси поділяються на родові, видові та підвидові.
Родові міжгалузеві комплекси формуються як великі сфери людської діяльності без поглиблення їх галузевого розчленування. Це системи, що виділяються на основі попарного поєднання великих сфер господарської діяльності. У більшості випадків це науково-виробничі об’єднання в межах регіону або навіть держави.
Видові міжгалузеві комплекси формуються із підприємств однієї сфери господарства, але різних його секторів. Прикладом такого об’єднання може бути агропромисловий комплекс, який об’єднує виробництво сільськогосподарської продукції, її промислову переробку і реалізацію.
Підвидові міжгалузеві комплекси - це виробничі об’єднання представлені кількома галузями певного сектора економіки -промисловістю, сільським господарством, транспортом і т. ін. Прикладом підвидової системи може бути виноградарсько-виноробний, цукровиробний, плодо - консервний, молокопереробний, м’ясо - переробний та інші комплекси.
Спираючись на ці ознаки (виробничу і територіальну), всі міжгалузеві комплекси можна згрупувати у такі основні типи: промислові, агропромислові, лісовиробничі, акваторіальні. Кожен тип підрозділяється на підтипи. Промислові міжгалузеві комплекси охоплюють гірничодобувну промисловість, рудно-металургійну, паливно-енергетичну, машинобудівну, хімічну, будівельну, легку і т. д.; агропромислові - галузі рослинництва і тваринництва разом з підприємствами, що переробляють сільськогосподарську сировину та реалізують її споживачам. Лісовиробничі комплекси функціонують на основі виробничо-економічної і технологічної єдності лісових галузей і відповідних підприємств механічної обробки та хімічної переробки деревини. Акваторіальні комплекси охоплюють заготівлю і переробку рибних ресурсів, видобуток і переробку морських солей, водоростей, а також цикл виробництв на базі видобування та послідовної переробки нафтогазової сировини. ,
Залежно від просторових масштабів, міжгалузеві комплекси поділяють на народногосподарські і територіальні.
Народногосподарські міжгалузеві комплекси складаються і функціонують як міжгалузеві утворення в структурі всього народного господарства країни. Головне їх завдання полягає у розв’язанні важливих загальнодержавних проблем. З метою ефективного вирішення певних проблем розробляються програми (програма розвитку паливно-енергетичного, машинобудівного, продовольчого комплексів та ін.). Такі комплекси називаються програмними.
Міжгалузеві територіальні комплекси - це підсистеми інтегральних територіально-господарських комплексів і, в багатьох випадках, відповідних їм народногосподарських комплексів.
Серед територіальних міжгалузевих комплексів виділяють спеціалізовані та багатогалузеві Вони поділяються на регіональні та локальні
Регіональні міжгалузеві комплекси розглядаються на макро-, мезо-, і мікрорівнях. Найскладнішим є державний комплекс. Макрорайон в межах України - це система, у складі якої функціонують ТВК декількох адміністративних областей, а будь-яка адміністративна область розглядається як мезорайон. Останній поділяється на мікрорайони. Крім комплексів, у межах адміністративних областей виділяють міжгалузеві утворення декількох областей (міжобласні).
Локальні міжгалузеві комплекси функціонують в межах внутрішньообла-сних низових адміністративних районів, економічних вузлів та центрів, на локальній території досить чітко проявляється взаємодія економічних, демографічних, соціальних структурних елементів. Це особливо помітно у процесі формування економічних вузлів, де утворюється моноцентричний ареал, пов’язаний з ядром доцентровими силами. Ядро вузла - це організаційно-господарський центр, що обумовлює його існування і розвиток як цілісної стійкої системи.
Ядром локального комплексу виступає організаційно-господарський центр, що обумовлює його розвиток і існування як цілісної системи, або окреме підприємство, біля якого формується певна виробнича зона. Наприклад, Калитянський відгодівельний комплекс Броварського району на Київщині виступає ядром комплексу, а біля нього діють комбікормовий завод, агропідприємство по виробництву кормів та ін.
Рівень діяльності міжгалузевих комплексів і їх регіональних утворень дозволяє визначити рівень розвитку виробництва, транспорту, сфери обслуговування, чисельність і розподіл трудових ресурсів, рівень споживання ресурсів.
Так, наприклад, створення локальних комплексів у машинобудуванні забезпечує ефективне кооперування підприємців для виготовлення деталей і вузлів. Спеціалізований машинобудівний кущ формується навколо головного складального підприємства. В результаті створення таких мікрорегіональних комплексів вирішується проблема зайнятості трудових ресурсів та підвищення матеріального і культурного життя населення певної території.
Найбільш ефективне локальне (кущове) розміщення виробництва в легкій промисловості. В текстильній промисловості найбільш доцільно створювати спеціалізовані ткацькі підприємства в безпосередній близькості одне від одного, а фарбувальне - в центрі прядильних фабрик. Тут основним виступає фарбувальне підприємство.
Аналогічна ситуація і в агропромисловому комплексі, де на базі переробної промисловості створюються міжгалузеві агропромислові формування: цукробурякові, виноградарсько-виноробні, овочеконсервні, молокопереробні, м’ясопереробні та інші види формувань. Переробні підприємства переважно отримують сировину з декількох сільськогосподарських підприємств.
У більшості сільськогосподарські підприємства виробляють декілька видів продукції і є одночасно членами багатьох міжгалузевих формувань.
Міжгалузевий регіональний комплекс можна визначити як сформоване територіальне поєднання взаємопов’язаних галузей і виробництв у економічних районах, вузлах, центрах, завдяки яким може забезпечуватися максимальний ефект при найменших витратах.
Досягнення таких результатів з урахуванням закономірності комплексності потребує якомога раціональнішого підбору взаємозв’язаних галузей, підприємств і виробництв, забезпечення економічно ефективних пропорцій їхнього розвитку, оптимальних розмірів підприємств з урахуванням державних інтересів та відповідно до наявних на місцях природних і економіко-географічних умов.
Вихідними чинниками комплексоформування і територіальної організації є наявність певних видів ресурсів (вугілля, нафти, газу, залізної руди, лісу, енергії, трудових ресурсів тощо).
Розвиток багатьох міжгалузевих комплексів базується на локальних природних ресурсах, що зумовлюють регіональний характер початкових стадій їхнього формування. Це комплекси, що розвиваються на базі переробки мінерально-сировинних і паливно-енергетичних ресурсів, сільськогосподарського виробництва та різних промислів. Вони відрізняються природними й економічними умовами формування, розташуванням щодо джерел сировини, паливно-енергетичних ресурсів і місць споживання готової продукції, виробничою спеціалізацією і структурою, рівнем розвитку, особливостями територіальної організації та іншими ознаками.
Слід ураховувати, що в багатьох регіонах міжгалузеві комплекси сформувалися в умовах екстенсивного розвитку. Це призвело до виникнення диспропорцій у співвідношенні розширення і поновлення виробничих потужностей; збільшення споживання палива й електроенергії; високого рівня концентрації виробництва, особливо у великих містах, та розвитку інфраструктури; значних масштабів вилучення земельних ресурсів із сільськогосподарського користування, підвищення забруднення повітряного і водного басейнів.
Виокремлення у складі регіону міжгалузевих комплексів посилює цільову спрямованість програм-прогнозів, підвищення узгодженості дій усіх учасників виконання одного комплексного завдання. Це завдання може полягати як у досягненні заданого кінцевого суспільно-господарського результату, так і у виробництві будь-якої продукції для місцевих потреб.
Міжгалузеві комплекси визначаються за двома основними підходами: цільовим і технологічним. При цільовому підході міжгалузевий комплекс розглядається як група галузей (підгалузей) суспільного господарства або окремих виробництв, об’єднаних однією програмою та єдиною метою розвитку. При такому підході до міжгалузевого комплексу включають галузі, діяльність яких спрямована на реалізацію певної суспільно-господарської мети, а також структурні підрозділи виробничої й невиробничої сфер, потрібні для досягнення цієї мети. Недолік такого підходу полягає у непостійності та нестійкості галузевого складу внаслідок вузької спеціалізації комплексів і різночасової реалізації множини цілей, що стоять перед суспільним господарством.
Технологічний підхід ґрунтується на групуванні галузей, що пов’язані послідовністю переробки і використання загального вихідного матеріалу й однорідністю призначення продукції. Такий комплекс включає весь виробничо технологічний цикл від видобутку природних ресурсів до одержання кінцевого продукту. Цей підхід ґрунтується на використанні методу енерговиробничих циклів.
Основними структурно-функціональними блоками комплексів виробничої сфери є такі:
галузі, які безпосередньо зорієнтовані на кінцеву мету комплексу та є його функціональним ядром (наприклад, сільське господарство і переробна промисловість в АПК);
обслуговуючі галузі (виробництво устаткування, постачання і збут, ремонт);
галузі та види діяльності невиробничої сфери, що сприяють реалізації мети (підготовка кадрів, науково-дослідна, проектно-конструкторська та управлінська діяльність).
На вищому рівні управління міжгалузевими комплексами здійснюється відповідними міністерствами, комітетами тощо. Основними формами управлінської організації міжгалузевих комплексів на низовому рівні є виробничі та науково-виробничі об’єднання, промислові та агрокомбінати, агроторговельні підприємства, радгоспи-заводи, радгоспи-технікуми, лісокомбінати, лісгоспзаги тощо. Такі об’єднання в Україні забезпечують більше ніж половину обсягу всієї промислової продукції.
В економічному житті, України розвитку і удосконаленні спеціалізації її господарства важлива роль належить промисловим районам, промисловим вузлам, промисловим центрам і пунктам.
Промисловий район - інтегральний район з переважаючим значенням промислового виробництва як головної галузі виробничої спеціалізації.
Промисловий вузол - зосередження на обмеженій території виробничо-територіального поєднання підприємств, що склалося історично або формується.
Промисловий центр - місто або селище міського типу, де зосереджено кілька промислових підприємств, які є основною спеціалізованою містоутворюючою галуззю.
Промисловий пункт - промислове підприємство разом з поселенням, яке виникло при ньому.
В умовах становлення ринкової економіки в Україні створюються нові форми об’єднань підприємств — концерни, асоціації, консорціуми, акціонерні товариства, спілки та інші підприємства, діяльність яких має галузевий або міжгалузевий характер.
Аналіз комплексів має виходити з необхідності забезпечення високого рівня ефективності виробництва та інвестицій за рахунок внутрішньорегіональних чинників. Вивчення міжгалузевих комплексів здійснюється в таких напрямах: аналіз структури і пропорційності в поєднанні виробництв, визначення раціонального рівня їхнього розвитку і територіальної концентрації, аналіз промислово-територіальнкх зв’язків, установлення оптимальних зон, визначення економічно обґрунтованих зон збуту і споживання готової продукції, обґрунтування перспектив розвитку і напрямів ефективного використання капітальних вкладень.
Вивчення пропорційності дає можливість установити ступінь освоєння території регіону, відповідність існуючої спеціалізації комплексу наявним природним умовам, визначити необхідні зміни в перспективі та виявити роль кожного з них у системі територіального поділу праці.
Дослідження структури міжгалузевих комплексів і визначення їхніх типів дає змогу складати територіальну модель районного виробничого комплексу. За допомогою цієї моделі можна врахувати й оцінити ефект територіальної концентрації, комбінування і кооперування виробництв різних міжгалузевих комплексів, ефект внутрішньовузлових і внутрішньорайонних зв’язків з урахуванням зон сировинних ресурсів і збуту готової продукції, визначити обмеження, що зумовлені локальними ресурсами, врахувати суміжні витрати капіталовкладень, розрахувати економічний ефект від взаємодії суміжних виробництв.
Установлення технологічної взаємодії міжгалузевих комплексів сприяє поглибленому дослідженню проблеми перспективного регіонального розвитку.
Структурна переорієнтація економіки України
У сучасній науці поняття «структура» співвідноситься з поняттями «система» та «організація». Є багато точок зору на співвідношення цих понять. Однак у більшості випадків розглядається поняття «система», що характеризує всю сукупність виявів певного складного об’єкта (його елементи, структуру, зв’язки, функції). Структура передає лише те, що залишається стійким, відносно незмінним за будь-яких перетворень системи.
Організація охоплює як структурні, так і динамічні характеристики системи, що забезпечують її цілеспрямоване функціонування.
Отже, структуру доцільно розглядати як сукупність сформованих зв’язків об’єкта, що забезпечують його цілісність і тотожність самому собі, тобто збереження основних його властивостей при будь-яких зовнішніх і внутрішніх змінах. У свою чергу структураекономіки відображає співвідношення між елементами економічної системи, що виділяються залежно від конкретного напряму аналізу.
Найпоширенішими видами структури економіки є структура чинників відтворення, галузева, вартісна структури, структура економіки у розрізі великих секторів, структура внутрішніх і зовнішніх зв’язків, регіональна структура економіки, структура виробництва і споживання, структура інвестицій. Кожна структура відбиває певні аспекти розвитку економіки країни і випливає із сутності її економічної політики.
Структура суспільного виробництва характеризується абсолютними розмірами і часткою (в загальному обсязі виробництва) використаних ресурсів або поточних витрат, чисельністю зайнятих, обсягом застосовуваних і споживаних засобів виробництва. Структура суспільного виробництва вимірюється як натуральними, так і вартісними показниками.
Вона характеризується такими співвідношеннями:
між виробництвом засобів виробництва та виробництвом предметів споживання — у використанні сукупного суспільного продукту на відшкодування витрачених засобів виробництва, суспільне й особисте споживання та накопичення;
галузевими — у розвитку галузей матеріального виробництва: промисловості, сільського господарства, транспорту, зв’язку, торгівлі, інших галузей сфери обігу;
територіальними — в розміщенні виробництва в окремих економічних регіонах (областях);
зовнішньоекономічними — ввезенням і вивезенням продукції різних галузей і регіонів.
Усі структурні співвідношення взаємопов’язані й відображають різне становище у суспільному господарстві.
Сучасна структура економіки України має низький рівень соціальної орієнтації та збалансованості. Структурна недосконалість зумовила витратний характер виробництва, сировинне спрямування експорту, монопольний імпорт енергоносіїв, високий рівень зовнішньої заборгованості, територіальні господарські диспропорції, нераціональне використання ресурсного та виробничого потенціалу, високий рівень інфляції. Структурні диспропорції призвели до різкого погіршення кінцевих результатів діяльності промислового комплексу: скорочення обсягів виробництва, падіння рівня життя населення та екологічної безпеки.
Під впливом нерівномірного зростання цін у галузях суспільного господарства та спаду виробництва відбулися значні зміни у галузевій структурі національного доходу — підвищення частки продукції промисловості, транспорту і зв’язку і зниження частки сільського господарства. У промисловості України відбулися міжгалузеві структурні зрушення на користь галузей паливно-енергетичного і металургійного комплексів. їхня частка в загальному обсязі промислового виробництва зростає, а машинобудування та легкої промисловості, навпаки, знижується. Такі структурні зрушення в промисловості країни призводять до порушення відтворювальних процесів, стримують розвиток галузей, що визначають науково-технічний прогрес, та споживчого сектору.
У 1992—1998 рр. під впливом цінових чинників, інфляції, розбалансування та нерівномірного падіння виробництва в окремих галузях поглиблювалися негативні пронеси у галузевій структурі промислового виробництва. Це є найбільш небезпечною тенденцією в розвитку економіки країни. Тривало зростання частки галузей проміжного продукту. Відповідно зменшувалася частка галузей, що виробляють кінцевий продукт. У 1998 р. на базові галузі, зокрема електроенергетику, паливну промисловість та металургію, припадало 49,3 відсотка промислової продукції проти 19,7 відсотка у 1993 р. Водночас частка машинобудування, легкої та харчової промисловості в загальному обсязі промислового виробництва зменшилася Структура промислового комплексу України в цілому є неефективною. Це призводить до перевитрат природних ресурсів і водночас не задовольняє основних потреб економіки, наприклад в інвестиційних ресурсах, і потреб населення — в послугах і товарах, передусім продовольчих, а також у товарах легкої промисловості тривалого користування.
Парадигма економічно ефективної, соціально-орієнтованої структури господарського комплексу України в цілому і промислового комплексу зокрема ґрунтується на створенні інвестиційного ринку, розвитку інноваційної сфери, впровадженні стратегії ресурсозбереження. У першочерговому порядку повинен стимулюватися розвиток секторів економіки, що мають особливо важливе значення для технологічного прогресу. Проблема створення інвестиційного ринку не менш важлива, ніж формування товарного ринку, оскільки товари — це похідний продукт від інвестицій, і структурна переорієнтація економіки, і науково-технічний прогрес також реалізуються через інвестиції. У зв’язку з цим розвинений інвестиційний ринок є вирішальною й обов’язковою передумовою ефективного соціально-економічного поступу нашої країни.
Структурна переорієнтація економіки України пов’язується з необхідністю прискорення темпів науково-технічного прогресу, новітніх форм і методів організації та управління інноваційними процесами, розширення можливостей адаптації різних сфер господарства країни до потреб внутрішнього та зовнішнього ринку. Цим зумовлена потреба проведення активної структурної політики, що є засобом прискорення соціально-економічного розвитку та інтенсифікації виробництва.
Є дві основні точки зору щодо проведення структурних реформ.
Перша з них полягає в тому, що механізм саморегулювання ринку дає змогу усунути диспропорції в економіці, збалансувати виробництво і споживання і. врешті-решт, здійснити структурні зміни.
Друга ж передбачає державне регулювання структурних перетворень шляхом надання підтримки пріоритетним галузям економіки або окремим виробництвам, стимулювання інноваційних процесів на рівні підприємств.
Ринкова трансформація економіки України в цілому має визначальний і багато в чому суперечливий вплив на структуру промислового виробництва.
Виділяють дві групи чинників, що визначають характер структурних змін.
Перша група — обмеженість доступу до традиційних ринків збуту, розрив господарських зв’язків і міжрегіонального обміну в країні, на який припадала частина товарного виробництва. Докорінне порушення технологічної кооперації за умови, що по замкненому циклу в Україні вироблялося приблизно 305 видів промислової продукції, мало негативний і багато в чому незворотний вплив на структуру промисловості.
Друга група — недосконалість та інерційність міжгалузевої політики держави. Відчутними є наслідки старого, «союзного» поділу праці, розміщення в Україні матеріале- та енергомістких галузей, зокрема чорної металургії, хімічної, харчової промисловості тощо. Ці галузі не були забезпечені власними та диверсифікованими джерелами енергії, важливими видами сировини.
Реструктуризація економічних відносин є дійовим чинником переходу від закритого методу господарювання до конкурентного механізму функціонування цілісних виробничих комплексів.
Велике значення має також розвиток виробництв, які відновлюють розірвані технологічні ланцюги і створюють на території України необхідні замкнені цикли, забезпечують випуск виробів загальномашинобудівельного та міжгалузевого призначення.
Назріла потреба активного проведення реструктуризації нежиттєздатних підприємств і організацій, прискорення конверсії виробництв, що втратили оборонне значення.
Структурну переорієнтацію промисловості України доцільно здійснювати в таких основних напрямах:
підвищення соціально-економічної спрямованості промисловості та забезпечення більш високих темпів виробництва предметів споживання;
удосконалення галузевої, внутрішньогалузевої та територіальної структури, забезпечення збалансованості та пропорційності розвитку промислового комплексу;
модернізація і перехід на нові прогресивні технології всіх базових галузей промисловості;
прискорений розвиток галузей, від яких найбільшою мірою залежить науково-технічний прогрес;
розвиток наукомістких галузей і виробництв;
комбінування і кооперування виробництва з метою комплексного використання мінеральної сировини, утилізація відходів.
Зміни в пропорціях окремих галузей мають бути узгодженими, взаємопов’язаними. Структурна переорієнтація економіки потребує цілісного підходу, програмного забезпечення і безпосереднього державного регулювання, про що свідчить практика багатьох зарубіжних країн.
Контрольні запитання
Міжгалузеві комплекси та умови їх формування.
Види міжгалузевих комплексів.
Поділ міжгалузевих комплексів залежно від просторових масштабів.
Які є найпоширеніші види структури економіки.
Назвіть основні напрямки структурної переорієнтації промисловості України.
Сутність регіональної економіки та її територіальні особливості
Економіка - це наука про вміння раціонально вести господарство, незалежно на якому рівні, - підприємства, населеного пункту, області та країни в цілому.
В мініатюрі господарство країни являє собою певну територію - регіон, найважливішою ознакою якого є цілісність і єдність природного, матеріального і соціального середовища.
Регіональна економіка – одна з найважливіших галузей економічної науки, що вивчає тенденції і залежності економічного розвитку і функціонування суб’єктів господарювання різних форм власності на даній території.
З поняттям «регіон» пов’язаний термін «регіональна економіка» і у її сфері повинно бути матеріальне виробництво (промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт), торгівля, а також зовнішньоекономічна діяльність.
Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виробничо-економічні зв’язки.
До основних проблем, які вирішує регіональна економіка відносяться:
визначення територіальних пропорцій різних видів економічної діяльності;
визначення територіальної структури господарства, тобто співвідношення обсягів економічної діяльності на даній території;
обґрунтування доцільності формування та розвитку внутрішніх та міжрегіональних економічних структур;
визначення обсягів та економічна оцінка ресурсозбереження господарства регіону;
оцінка ефективності функціонування суб’єктів господарювання на даній території та визначення шляхів її підвищення;
обґрунтування методів та організаційних засобів дослідження регіональної економіки.
Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:
комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;
єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища;
територіальна спільність виробництва;
відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню виробництва;
цілісність системи соціальної інфраструктури;
поєднання територіального та галузевого управління об’єктами.
Інтегральну характеристику регіону дає соціально-економічний потенціал. Його основу становить економічний потенціал, що характеризується величиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту, національного прибутку, вартості основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальні можливості регіону, його економічну спроможність.
Сутність соціально-економічного потенціалу на регіональному рівні в єдності економічної та соціальної політики. Серед вихідних компонентів особливо вирізняються природа, людина та виробництво. А рівень, структура, динаміка матеріального виробництва визначають соціально-економічні можливості. Тому для оцінки потенціалу важливе значення має визначення питомої ваги прогресивних галузей промисловості, якісних параметрів та структури основних виробничих фондів, здатності адаптації виробничих систем до використання досягнень науково-технічного прогресу тощо.
Для здійснення регіональної політики та побудови господарства потрібний соціально-економічний аналіз у таких напрямах:
комплексна оцінка дійсного соціально-економічного потенціалу регіону;
виявлення джерел та масштабів розвитку;
визначення та оцінка варіантів перспективного соціально-економічного розвитку регіону.
Таким чином, одним із найважливіших завдань розробки регіональної політики є визначення перспектив розвитку кожного регіону, його цільової функції із загальнодержавних позицій, враховуючи те, що економіка України є єдиний народногосподарський комплекс і завдання не можуть вирішуватись окремо одне від одного. їх реалізація нереальна без ефективної системи управління на територіальному рівні.
Звідси випливає, що територіальна система повинна здійснювати керівництво народним господарством, соціальною сферою та питаннями екології, мати для цього необхідні повноваження, методику і важелі управління, а також відповідні структурні підрозділи.
Звичайно, розробка широкого кола проблем території можлива і через галузеві органи управління - міністерства та відомства. Але питання розвитку регіону не є їх основною функцією, а значить, вони, як правило, вирішуватимуться складно і повільно. Крім того, в умовах все більш широкого розповсюдження різноманітних форм власності галузева система, яка розрахована на організацію в основному державного сектору, стає неефективною. При подальшому розвитку ринкових економічних відносин можливості діяльності галузевого органу управління звужуються. Це веде до втрати керованості народним господарством, як наслідок - до диференціації суб’єктів господарської діяльності, їх хаотичності та безпорадності, послідовного руйнування економіки.
Ситуацію об’єктивно ускладнює ще один фактор. Сучасні тенденції в розвитку економіки направлені на все більш масове розповсюдження виробництв і технології!, що виникають на стику галузей, та тих, які характерні своїм міжгалузевим характером. Споживчий ринок диктує умови господарської діяльності, визначає її доцільність і ефективність, примушує виробників випускати продукцію, виконувати роботи та послуги, визначені не галузевою належністю підприємств, а виключно питаннями кон’юнктури. До того ж потрібно враховувати значні відмінності регіонів щодо їх демографічних, природних, геополітичних та соціально-економічних умов, рівня розвитку продуктивних сил тощо.
Все це свідчить, що при впровадженні складових ринкової економіки здійснення галузевого управління народним господарством як визначальний фактор об’єктивно неможливе. Потрібний невідкладний і енергійний перехід до територіальної системи державного управління, який потребує передусім чіткого розмежування функцій держави і регіону.
Основними напрямками територіального управління мають бути:
У соціальній сфері:
забезпечення розвитку соціальної інфраструктури;
здійснення комплексу заходів для відтворення населення;
ефективне використання трудових ресурсів;
підтримка сприятливого середовища для проживання і роботи людей;
сприяння розвитку закладів освіти, охорони здоров’я, спорту, мистецтва;
задоволення потреб у продуктах харчування, товарах і послугах.
У сфері виробництва і нематеріальної діяльності людей:
раціональне використання виробничого, науково-технічного і ресурсного потенціалу;
створення сприятливих умов для розміщення і ефективного функціонування виробничих об’єктів, розвиток територіальної виробничої інфраструктури та міжгалузевих проектів, виконання робіт загальнобудівельного профілю і т.ін;
розширення територіальних виробничо-господарських комплексів;
відлагодження спільної діяльності підприємств, внутрірегіональний розподіл праці, спеціалізація і кооперування;
керівництво підприємствами місцевої промисловості, координування на випуск продукції і надання послуг внутрірегіонального характеру.
Ефективне вирішення передбачених напрямків в регіонах можливо в процесі роботи на всіх рівнях і в усіх ланках суб’єктів господарської діяльності.
Основною проблемою досліджень регіональної економіки, є взаємодія господарюючих суб’єктів на обмеженій території. При цьому більшість вчених не зважають на інші чинники, що виявляють інколи визначальний вплив на економічні пронеси. Взаємодія будь-яких економічних суб’єктів відбувається на ринку. В економічній теорії існує два принципово значущих визначення цього поняття. Перше вказує на ринок, як на механізм взаємодії суб’єктів, що має свої закони, чинники, принципи і т. д. Друге визначає ринок як власне місце зустрічі господарюючих суб’єктів. При цьому в обох випадках є розподіл на агрегований (макро-) рівень і персоніфікований (мікро -) рівень.
Регіональний ринок має свої особливі риси, принципи і закономірності формування і функціонування, які в більшості випадків надто відмінні від тих, що властиві ринкам, як об’єктам вивчення макро - і мікроекономіки.
Регіональний ринок - це система стійких взаємовідносин між економічними суб’єктами і (або) їхніми об’єднаннями, економічні інтереси яких можуть бути реалізовані тільки (виключно) на даній території. При цьому не варто шукати в цьому визначенні монополізаційних тенденцій, підриву існуючих поглядів на теорію територіального поділу праці.
Таке тлумачення ґрунтується на наступному:
Регіон - певна територія з притаманними їй специфічними природно-кліматичними, економіко-географічними, демографічними, історичними, етнічними, соціально-побутовими та іншими особливостями. При цьому далеко не завжди об’єктивно кордони регіону співпадають з кордонами офіційних територіальних утворень, а інколи взагалі є розмитими.
Економічний уклад в регіоні залежить не тільки від макроекономічного устрою, законодавчої і нормативної бази, науково-обґрунтованого розміщення виробництва, але визначається тими чинниками і закономірностями, що і роблять будь-який регіон винятковим (хоча б в суто географічному плані).
Винятковість господарського сектора регіону визначається пануючими тут техніко-економічними умовами, технологічними ланцюжками, особливостями промислового і навіть політичного лобіювання, соціальною атмосферою - всього того, що дає підстави виділяти регіональні цикли відтворювання.
Суб’єктами регіональних економічних відношень є ті фізичні і юридичні особи, як резиденти, так і нерезиденти даного регіону, чиї економічні, а також соціальні, політичні, кримінальні, культурно-етнічні інтереси можуть бути реалізовані виключно або частково в межах даної території.
Для більшості регіональних господарюючих суб’єктів, а особливо домашніх господарств, одноособових володінь і малих фірм взаємодія па місцевому ринку по суті є єдиною можливою або вигідною формою здійснення всієї сукупності економічних і інших взаємодій, реалізації інтересів. Йдеться передусім про високолокалізовані економічні відносини, які не мають просторової множинності, що не суперечить основним принципам ринкової економіки (наприклад, свободи вибору і т.п.).
Саме останнє зауваження підводить нас до визначення регіональної економіки як сфери взаємодії господарюючих суб’єктів, певним чином прив’язаних до даної території. Причому ланцюжком, що зв’язує просторовий аспект економічних взаємодій і економічну теорію в цілому, є поняття обмеженості. Власне на рівні окремих територій (у теорії -ринків), проблеми обмеженості ресурсів і продуктів відстежуються настільки яскраво, що дають підставу вважати їх визначальними для формування поведінки учасників економічних відносин і особливостей функціонування ринку в цілому.
На регіональному рівні слід виділити декілька аспектів обмеженості. Передусім, йдеться про власне просторову, територіальну, площинну обмеженість, яка відбивається на обранні місцевих мінерально-сировинних, водних, лісових, земельних і інших природних ресурсів. Основний вплив означений аспект має на підприємства гірничо-видобувної промисловості, сільське господарство, матеріало - і водомісткі виробництва. Не менш важливим також є і так зване ринкове оточення регіону (в економічній географії - економіко-географічне положення), що визначає, хоча значною мірою суб’єктивно, специфіку міжрегіональних економічних відносин, участь регіону в міждержавній торгівлі і т.п.
Структурна обмеженість визначається передусім особливостями територіальної організації виробництва на даній території, специфікою процесій відтворення на підприємствах, що є «центрами тяжіння» («містами з великим агломераційним ефектом» за А.Вебером) для економіки регіону, внутришньорегіональним балансом виробництва і споживання, специфікою формування регіонального бюджету і розподілу централізованих засобів. «Сферою впливу» даного аспекту є визначення спеціалізації виробництва в регіоні (причому не тільки того, що формується, але і вже діючого), формування територіальної структури як виробництва, так і споживання. Багато в чому саме структурна обмеженість впливає на процеси приватизації і роздержавлення, становлення різноманітних форм власності в регіоні, конкурентні відносини і демонополізацію.
Слід відмітити, що ринкові відносини в межах регіонів належать до числа найбільш динамічних і в той же час слабо регульованих процесів. Проникнення товарно-грошових відносин в усі сфери діяльності посилює необхідність у механізмі, при якому можна було б впливати на найважливіші зв’язки і залежності, що виникають на регіональному ринку і передусім споживчому. Вивчення проблем регіональної економіки і регіональних ринків вимагає передусім перегляду змістовного значення визначення регіону.
Раніше поняття «регіон» в економічному сенсі ототожнювалося з територією, що є невід’ємною частиною народногосподарського комплексу всієї держави. При цьому фактично повністю ігнорувалися специфічні відносини між суб’єктами господарювання всередині самого регіону. Тому, при розгляді проблем ринкової економіки надзвичайно важливо розрізняти ринкові відношення як форму прояву економічних зв’язків і залежностей і регіональний ринок як форму територіальної організації сфери обміну.
За своєю економічною природою регіональний ринок - це сукупність високо локалізованих соціально-економічних процесів і відносин в сфері обміну, яка формується під впливом особливостей попиту і пропозиції кожного територіально-адміністративного утворення і з урахуванням адекватних засобів регулювання кон’юнктури ринку і процесів прийняття комерційних рішень. Регіональний ринок товарів і послуг є «барометром» життєздатності системи, який дозволяє виявити періодичні і хронічні недуги, що порушують зв’язки і взаємозалежності та забезпечують умови життєдіяльності населення. При цьому ринок є не тільки сферою пересічення інтересів споживачів і виробників, але і дає оцінку кінцевим результатам розвитку і функціонування всього регіонального процесу відтворення.
Регіональні ринки протягом десятиріч розвивалися, відповідно до хронічного товарного дефіциту, що приводило до ігнорування інтересів споживачів: була відсутня надійна система вивчення попиту і кон’юнктури ринку; перевага в ринкових відносинах віддавалася кількісним, а не якісним характеристикам товарних фондів. Крім того, головуюча роль виробника обмежувала роль ринкових відносин, перетворюючи їх на другорядну область діяльності. Завдяки цьому утворився розрив між розвитком обміну і всіма іншими фазами відтворення.
Адміністративно-командна система породила специфічні форми монополізму. В сфері обігу він виявляється через диктат постачальника, груповий егоїзм. спекуляцію на штучному дефіциті, неприйняття будь-якого технічного і соціального прогресу, ініціативи і прояву підприємницьких здібностей. При монополії виробника на найважливіші види товарів сила впливу загальнодержавного ринку на стан регіональних ринкових відносин дуже велика. Великі підприємства диктують умови і форми ринкових відносин. Вузька їхня спеціалізація поширює ареал реалізації продукції і жорстоко прив’язує споживачів до виробників.
Розвинений регіональний ринок може ефективно функціонувати передусім за наявності промислового і сільськогосподарського виробництва і сфери побутового обслуговування з обсягом товарної продукції і послуг, достатнім для участі в формуванні внутрішньорайонних і міжрайонних балансів товарів споживання і послуг. Це, звичайно, не означає, що промисловість і сільське господарство регіону повністю забезпечують свої погреби товарами певного асортименту, але їхня частка в формуванні ринку повинна бути вагомою. При цьому перевага товарам місцевого виробництва повинна віддаватися не з «почуття місцевого патріотизму», а з економічної доцільності. В той же час при розгляді проблем становлення ринкових відносин у регіоні було б помилково приділяти увагу розвитку