Xreferat.com » Рефераты по экономике » Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка

Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка

лише ринків товарів і послуг. В орбіту ринкових відносин вже давно включилися нерухомість і капітал, що значно ускладнює процес формування регіональної економіки в цілому і взаємодію господарюючих суб’єктів.

Разом з тим слід мати на увазі, що в кожному регіоні умови функціонування ринку складаються по-різному. До числа чинників, що визначають специфічність регіональних відтворювальних процесів входять ресурсний і виробничий потенціал, особливості інвестиційного і матеріально-технічного забезпечення, ступінь правової захищеності прав територіальних утворень, характер лобіювання регіональних інтересів у вищих органах економічної і політичної влади, специфіка і структура відносин власності, регіональна бюджетно-фінансова політика, особливості територіальної структури і організації виробництва, рівень розвитку ринкової інфраструктури.

Таким чином, ринковий механізм функціонування регіональних економічних систем повинен будуватися з урахуванням того, що:

регіон - це невід’ємна частина єдиної системи продуктивних сил і виробничих відносин, він володіє прямими і зворотними виробничо-економічними, ресурсними, науково-технічними, фінансово-кредитними і соціальними зв’язками з господарством:

тут здійснюються повні цикли відтворення населення і трудових ресурсів, основних і оборотних фондів, частини національного багатства, грошового обігу, відносин з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання продукції:

відбувається взаємодія органів управління асоційованих на території підприємств і об’єднань з місцевим самоврядуванням, покликаними забезпечити комплексний соціально-економічний розвиток певного територіального утворення.

Регіональний ринок доцільно розглядати як територіальну організацію сфери обігу, де відбувається узгодження інтересів виробників та споживачів, тобто з позицій відтворення, в якому перетинаються численні, іноді протирічливі взаємодії та взаємозв’язки суб’єктів регіональної економіки, що виступають одночасно в вигляді виробників та споживачів матеріальних благ та послуг.


Особливості регіонального ринку

За своєю сутністю регіональний ринок є сукупністю високоспеціалізованих соціально-економічних процесів і відносин у сфері обігу, що формуються під впливом особливостей попиту і пропозиції кожного територіально-адміністративного утворення.

Регіональні ринки неоднорідні. Їх можна класифікувати за такими ознаками: територіальний масштаб або ареал ринку; місце товарів і послуг у регіональному відтворювальному процесі; споживчі властивості товарів; функціональні особливості руху товарів і формування товарних ресурсів; формування руху робочої сили тощо.

Багаторівневий характер територіальної організації сфери обігу передбачає різний територіальний масштаб або ареал ринків. Мова йде про інтегральні ринкові утворення в межах певної територіальної таксономічної одиниці.

За територіальним масштабом або ареалом ринку можна виділити такі види регіональних ринків: поселенські в населених пунктах сільської місцевості, районні, міжрайонні, міські, обласні, міжобласні, загальнодержавні, міждержавні Для кожного виду ринку характерна відповідна інфраструктура з особливостями розміщення, розвитку і функціонування; місткість, канали і схеми руху товарів.

За місцем товарів і послуг у регіональному відтворювальному процесі виділяють споживчий ринок, ринок засобів виробництва, ринок капіталу і цінних паперів, ринок праці. Крім інтегральних ринків товарів і послуг, що охоплюють все коло потреб населення, можна виділити ринки певних товарних груп і окремих видів продукції, а саме: ринки одягу, взуття, лляних і шерстяних тканин, цукру, фруктів, лісоматеріалів тощо.

При загальній оцінці ємності регіональною ринку по окремих товарах та групах товарів можна використовувати наступну шкалу градацій його якісного стану:

ринок ємний, ненасичений;

ринок ємний;

ринок рівноважний:

ринок ємний, насичений;

ємність ринка вичерпана;

ринок не ємний, насичений;

ринок не ємний. ненасичений.

Інший напрямок оцінки регіонального ринку - визначення ступеню його монополізації та характеру конкуренції. Вплив цих характеристик на диференціацію господарського клімату та кон’юнктури по регіонам з відродженням економіки України буде зростати. За цілим переліком товарів та послуг рівень монополізації та характер конкуренції по регіонах розрізняється не дуже. Але по ринку будівельних послуг, ринку первинної переробки сільськогосподарської продукції, ринку побутових послуг, ринку нерухомості та ін. регіональний ринок практично завжди виявляється локалізованим.

При його аналізі можна використовувати наступну номінальну шкалу:

ринок немонополізований:

ринок монополізований з боку попиту;

ринок монополізований з боку пропозиції.

Є й більш деталізована шкала:

ринок монополізований, але є прямі канали виходу на ринок поза монополістом;

ринок монополізований, немає прямих каналів виходу на ринок поза монополістом, однак монополіст контролює лише один товарний ринок;

монополіст контролює декілька товарних ринків одночасно;

монополіст є частиною більш загальної організації, яка пов’язана з загальнонаціональними інститутами;

монополіст не залежить від місцевої влади або, навпаки, чинить на них вплив.

В основу регулювання становлення регіональних ринків має бути покладена науково обґрунтована схема економічної регіоналізації сфери обігу. Такий підхід передбачає визначення центрів концентрації та регіональної спеціалізації виробництва продукції та зон збуту. При цьому треба виходити з того, що рух товарів має здійснюватися з регіонів виробництва через оптові організації, що мають більш сприятливе положення щодо регіонів споживання. Крім того, має враховуватися порівняльна ефективність руху різних товарів за конкуруючими напрямами з урахуванням їхньої собівартості в регіонах споживання.

Регіоналізація сфери обігу дає можливість комплексно вирішувати питання ринкоутворення в загальній схемі розвитку і розміщення продуктивних сил регіону.

Воно включає три взаємопов’язані питання:

визначення ролі місцевого промислового і сільськогосподарського виробництва в формуванні фондів споживання регіонального ринку, а також економічно обґрунтованої зони збуту товарів місцевого виробництва за межами регіону;

групування територій з однаковими соціально-економічними і природними умовами, що впливають на розміри попиту та його структуру;

визначення оптимальної схеми розміщений оптових баз з урахуванням безперебійного постачання для задоволення потреб населення товарами народного споживання при мінімальних народногосподарських витратах обігу і максимальній швидкості обороту товарних ресурсів.

У сукупності економічні, соціальні, демографічні, природні та інші чинники визначають особливості територіальної організації сфери товарного обігу. При цьому функції сфери обігу в кожній області розрізняють залежно від переваг тих чи інших чинників. Так, області України з точки зору територіальної організації сфери товарного обігу і формування регіональних ринків можна поділити на три групи.

До першої групи можна віднести області з найбільш сприятливими умовами розвитку, які стають центрами широкого міжрегіонального обміну. Виробництво в цих областях за своїми масштабами спроможне забезпечити окремими товарними групами як внутрішньообласні, так і міжобласні потреби. Це створює умови для концентрації у сфері обігу великих мас товарів як для. місцевого споживання, так і споживання в інших регіонах. У таких областях доцільно розміщувати великі оптові бази та асоціації оптової торгівлі міжрегіонального значення. Вони мають здійснювати міжрайонні товарно-грошові відносини.

Друга група областей включає ті, в яких товарно-грошові відносини та інтереси ринку обмежуються переважно забезпеченням внутрішньо-обласних потреб у недостатньо мобільних товарах народного споживання. Як правило, більша частина продовольчих товарів виробляється всередині області. У безпосередній близькості до споживачів знаходяться молочні заводи, реалізаційні бази хлібопродуктів, забійні пункти і м’ясокомбінати, а також підприємства, що виробляють непродовольчі товари — швейні та меблеві фабрики, промислові комбінати тощо. Переліченим підприємствам, що працюють на місцевій сировинній базі, в багатьох випадках доцільно використовувати прямі зв’язки. Раціональне використання місцевих природних і сировинних ресурсів є чинником збільшення ролі місцевого виробництва у формуванні внутрішньообласних балансів товарів народного споживання.

До третьої групи належать області, де ринок формується за рахунок завезення значної частини товарів з багатьох областей країни.

Орієнтовне групування областей за переліченими ознаками формування регіональних ринків та їхніми функціями є необхідним для передбачення можливої структури товарообороту та оптимальних розмірів оптових і роздрібних підприємств. Це вказує на необхідність урахування місцевих особливостей виробництва і споживання в процесі формування регіональних ринків та регулювання в сфері обігу.

Особливого значення набуває формування в Україні регіональних ринків праці, яке відбувається з глибокими територіально-галузевими деформаціями.

Особливості основних кількісних і якісних характеристик регіональних ринків праці України значною мірою визначаються накопиченими тут виробничо-ресурсним та соціальним потенціалом, темпами реформування господарських комплексів регіонів. їхніми природно-географічними умовами. Значний вплив на ринкову кон’юнктуру, передусім структуру пропозиції робочої сили, має регіональна демографічна ситуація. Початок 90-х років характеризувався інтенсивним звуженням природної основи відтворення населення України та його працездатної частини.

Головною структурно-функціональною характеристикою регіональних ринків праці є рівень, динаміка, форми поширення офіційно зареєстрованого і прихованого безробіття порівняно з рухом попиту на працю та її пропозицією.

За умов нерівномірного розміщення продуктивних сил. недостатнього розвитку сфери прикладання праці в галузях, пов’язаних з обслуговуванням населення, відсутності динамічного попиту на робочу силу з боку суб’єктів господарювання різних форм власності сформувалися певні територіально локалізовані осередки підвищеного рівня безробіття і незайнятості населення. Так, найвищий рівень безробіття спостерігається в західних областях України.

Більш сприятлива з огляду на можливості працевлаштування ситуація склалася в Придніпровському та Харківському регіонах.

Різноспрямованість руху основних показників попиту і пропозиції робочої сили на регіональних ринках праці відбиває по суті їхню структурну й організаційну розбалансозаність, нестабільність умов зайнятості для переважної більшості працездатного населення. Основною передумовою створення розвиненого національного ринку праці в найближчій перспективі слід визнати нормалізацію його територіальної структури, скорочення резервів висококваліфікованої робочої сили, ефективне регулювання пропорцій територіально-галузевої зайнятості.


Контрольні запитання


Сутність регіональної економіки.

Які основні проблеми вирішує регіональна економіка ?

Регіональні системи ринкових відносин.

Поясніть зміст поняття «регіональний ринок».

Особливості регіонального ринку.

Економіка регіонів України й особливості регіонального розвитку


Особливості регіонального розвитку територій України

На сучасному етапі управління народним господарством передбачається поєднання народногосподарського підходу з розвитком економічних районів та адміністративних областей з метою підвищення ефективності виробництва.

Економічний район - це цілісна складна територіальна система продуктивних сил, що виступає нерозривною ланкою, складовою частиною господарського комплексу країни і виконує певну функцію в рамках національного ринку.

В нашій країні, де поки що офіційно не проведено економічне районування, а діє лише адміністративне районування, роль регіону відіграють області та райони. До складу України входять 24 області, Автономна Республіка Крим, два міста республіканського підпорядкування - Київ та Севастополь, 490 районів. Різні території України мають свої особливості та відмінності як щодо економічного розвитку, так і в соціальному, історичному та мовному аспектах.

Нині в Україні склалися реальні передумови для розробки та реалізації соціально-економічної політики як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях. Саме брак власної регіональної політики в недалекому минулому призвів до значних диспропорцій у регіональній структурі економіки держави, нагромадження економічних та соціальних проблем.

Для розв’язання цих проблем постає необхідність створити умови для оптимальної економічної самостійності регіонів, вжити організаційні, правові та економічні заходи для забезпечення ефективного районування.

Аналіз виробничого і трудового потенціалу регіонів України та результатів їх економічної діяльності за останні роки свідчить, що в країні є значні відмінності між регіонами.

За розміром території: при середньореспубліканському показнику 4% на Чернівецьку область припадає 1,3%, Закарпатську - 2,1% , Івано-Франківську і Тернопільську - по 2,3 %. Найбільші області Одеська - 5,5%, Дніпропетровська і Чернігівська - 5,3%, Харківська - 5,2%.

За чисельністю населення: найменше його у Чернівецькій області - 1,9%, Волинській - 2,2%, Тернопільській і Рівненській по 2,4%, Закарпатській - 2,6%, Івано-Франківській - 2,9%. Найбільше населення у Донецької області - 9,9%, Дніпропетровській - 7,4%, Харківській - 6,0%.

За вартістю основних засобів: на Чернівецьку область приходиться 1,2%, Волинську і Тернопільську - по 1,3%, Закарпатську - 1,4%. На Донецьку область приходиться - 12%, Дніпропетровську - 9,9%, Харківську - 7,3%.

За виробництвом валової доданої вартості у фактичних цінах у 2003 р. вироблено продукції: на Чернівецьку область припадає 1%, Тернопільську - 1,3%, Волинську - 1,5%, Закарпатську і Херсонську - по 1,6%, Ровенську, Житомирську і Кіровоградську - по 1,7%.

Найбільша частка виробництва валової доданої вартості приходиться на м. Київ - 17,2%, Донецьку область - 12,4%, Дніпропетровську - 8,8%, Одеську - 5,3%.

За виробництвом продукції промисловості в Чернівецькій області частка її виробництва становить 0,4%, в Тернопільській 0,6%, Закарпатській - 0,7%, Кіровоградській і Херсонській - по 0,8%, у Волинській і Житомирській - по 1,1%, у Рівненській і Хмельницькій областях - по 1,2%. На Донецьку область приходиться 21,2%, Дніпропетровську - 14,1%, Запорізьку - 8,2%, Луганську - 7,6%.

За виробництвом продукції рослинництва: на Київську область приходиться 6,5%, Вінницьку і Харківську області - по 5,6%, Черкаську, Донецьку і Одеську - по 4,9%, Полтавську -4,8%.

За експортом товарів і послуг: на Тернопільську і Чернівецьку область приходиться по 0,3%, Кіровоградську 0,4%, Херсонську і Хмельницьку - по 0,6%, Рівненську - 0,7%, Волинську і Житомирську - по 0,8%, Черкаську 1,1%, Вінницьку - 1,2%.

На Донецьку область приходиться 18,4%, Дніпропетровську - 13,5%, м. Київ - 12,3%, Запорізьку область - 6,6%.

За імпортом товарів і послуг: на Чернівецьку і Тернопільську області приходиться по 0,3%, Вінницьку, Волинську, Черкаську і Рівненську - по 0,8%, Сумську і Чернігівську - по 0,9%, Миколаївську і Луганську - по 1,2%.

На м. Київ приходиться 21,7%, Дніпропетровську область -7,3%, Донецьку область - 5,9%.

За виробництвом валової доданої вартості в розрахунки на одну особу: при загальному показнику 5,1 тис. грн, у Чернівецькій і Тернопільській областях вироблено продукції лише на 2,7 тис. грн, у Закарпатській - на 3,2 тис. грн, у Волинській, Херсонській, Черкаській областях на 3,3 тис. грн, Донецькій - 6,4 тис. грн і в м. Дніпропетровську - 6,1 тис. грн, а в м. Києві - на 16,7 тис. грн (табл.18.2).

Таким чином, у більшості регіонів України по основних виділених соціально-економічних показниках результати значно нижчі середньореспубліканських. Це в основному Західний регіон і центральна сільськогосподарська частина країни.

В той же час деякі регіони - Донецька, Дніпропетровська, Луганська і Харківська області вносить вагомий вклад у виробництво валової доданої вартості, виробництво промислової продукції та в експорт продукції. Серед вказаних областей особливе місце займає Донецька область, яка за всіма показниками у 2-3 рази перевищує середньореспубліканські показники, а по виробництву промислової продукції це перевищення становить 5,3 рази і по експорту продукції - 4,6 рази. На другому місці Дніпропетровська область.

З однієї сторони, це дуже добре, що на столицю припадає десята частина основних фондів і виробляється шоста частина валової доданої вартості та п’ята частина імпорту продукції в країну, а з іншої - це порушення принципів розміщення продуктивних сил, що веде до погіршення соціально-економічного становища в інших регіонах країни.

Отже, регіони помітно відрізняються один від одного. Єдність тільки через спільний бюджет, валюту, енергетичну та транспортну системи зовсім не є гарантією реальної єдності. Регіони добровільно й ефективно об’єднуються під дахом центральної влади тільки тоді, коли влада здатна дати їм такі переваги, які їм неможливо одержати поодинці.

Консолідуючим чинником для українських регіонів може бути тільки така політика центру, яка дасть їм нові можливості реформування і розвитку та гарантує захист цих можливостей.

Це буде неможливо зробити без надання широких економічних свобод територіям, без залучення потужних інтелектуальних та фінансових ресурсів як вітчизняних, так і зовнішніх.

Ефективно розвиватись країна може лише при наявності сильних регіонів. Тому кожний регіон повинен мати власну програму розвитку, націлену на зростання в усіх галузях господарської діяльності.

Значну роль у розвитку регіонів відіграє управлінський аспект. Покищо управління регіонами складається з двох різнорідних систем - виборної у вигляді Рад народних депутатів і їх виконавчих комітетів в областях, містах, селищах та селах, а також призначеної Президентом у вигляді державних адміністрацій на рівні областей і районів. Встановлення єдиної системи управління, яка виключала б двовладдя при керуванні економічним розвитком, сприятиме економічному зростанню, але потребує змін в законодавстві.

Враховуючи той факт, що регіони (області) України дуже різко різняться за розміром і обсягом виробництва продукції, постає питання про проведення економічного районування з тим, щоб регіони були порівняно рівнозначні. Причому при проведенні цієї роботи слід притримуватись принципів і критеріїв економічного районування з тим, щоб була можливість статистичного моніторингу і розвитку регіонів.

Діагностика регіонального розвитку


Діагностика передбачає виявлення регіональних диспропорцій, структурних деформацій і недоліків у соціально-економічному розвитку. Результати діагностики потрібні для вироблення національної регіональної політики, виявлення проблемних депресивних регіонів, регіонів із значним економічним потенціалом та як маркетингова інформація. Через це діагностика може стати інструментом для комерційних підприємств, банків, бірж, для вироблення стратегії розміщення капіталів у тому чи іншому регіоні, а також стратегії проникнення та експансії на певні регіональні ринки.

Прогноз стану регіону дає підприємцям змогу:

оцінити перспективність і потенціальну ефективність розміщення в тому або іншому регіоні певних видів економічної діяльності;

виявити можливості розвитку виробництва з урахуванням всієї сукупності ресурсних і соціально-інституційних обмежень.

Діагностика в будь-якій сфері, в тому числі економіці, в більшості випадків ґрунтується на порівнянні. Для того щоб установити відхилення від норми, потрібно порівняти цей регіон з іншими регіонами тієї ж сукупності або групи.

У перекладі з грецької слово «diagnosis» означає розпізнавання, визначення. Векономіці діагноз — це визначення стану економічного об’єкта, підприємства, регіону, країни. Об’єкт, стан якого визначається, називають об’єктом діагнозу. Об’єктомрегіонального економічного діагнозу може бути регіон різного таксономічного рівня: країна, область, низовий адміністративний район, місто, район у місті, селище, село, а також будь-який територіальний міжгалузевий комплекс.

Результатом діагнозу може бути виявлення відхилень від нормального стану. Стале і незворотне відхилення від нормального стану називають патологією. Стан об’єкта описують за допомогою системи індикаторів. Відхилення від нормального стану визначають порівнянням значень з деяким нормативом, еталоном.

Поняття і кількісні характеристики «норми» відносні й залежать, як максимум, від трьох чинників.

По-перше, значення «норми» визначається базою порівняння, тобто групою, класом, типом об’єктів, серед яких це порівняння проводиться.

По-друге, сам критерій норми і підхід до її розрахунку може варіювати. Як критерій норми може бути прийнято значення індикатора, що є середнім арифметичним для певної сукупності об’єктів, або значення, що знаходяться посередині значень цього індикатора на всіх об’єктах сукупності.

По-третє, відмежування норми від патології істотно залежить також від критерію відхилення від норми

Для визначення «норми» й «еталона» потрібно встановити допустимі граничні обмеження, при перевищенні (зниженні) яких розвиток (стан) вважається нормальним.

Результатом діагностики може бути не тільки виявлення відхилень від норми, а й визначення, до якої групи сукупності, класу, типу належить об’єкт. Отже, з усіх груп сукупності слід вибрати ту, до членів якої об’єкт найбільш близький. Наприклад, треба визначити, чи є регіон староосвоєним, вичерпана в ньому місткість розміщення чи ні. Віднесення регіону до певного типу, класу саме по собі є діагнозом. Наприклад, за обраним індикатором діагностика може бути такою «староосвоєний регіон з невичерпаною місткістю розміщення» або «середньоосвоєний регіон, в якому вичерпана місткість розміщення». Далеко не в усіх випадках діагноз такого типу фіксується як патологія. Сам факт віднесення об’єкта діагностики до староосвоєних регіонів або до слабоосвоєних не є патологією.

У завданні будь-якого діагнозу можна формально виділити два підзавдання. Перше — визначити, до якої групи сукупності належить об’єкт. Його .можна охарактеризувати як завдання якісної ідентифікації. Друге — виявити відмінність цього об’єкта від інших об’єктів уже виявленої групи. Воно може розглядатися як завдання кількісної ідентифікації. Отже, діагностика, що встановлює відхилення від норми, є окремим випадком якісної ідентифікації, коли всі об’єкти сукупності поділяються на дві групи: нормальні об’єкти й об’єкти з патологією.

У регіональній політиці важливе значення має побудова системи індикаторів для оцінювання стану регіонів, розробки якісних і кількісних шкал для вимірювання значень цих індикаторів. Діагностика включає також класифікацію можливих регіональних патологій та їхніх симптомів, процедури збору й опрацювання діагностичної інформації.

Залежно від динамічних завдань діагнозу розрізняють діагностику статичного стану і діагностику процесу. Діагностуючи статичний стан, потрібно визначити стан регіону на цей період, модель економіки та можливі соціально-економічні зміни.

При діагностиці процесу досліджують траєкторію розвитку, генетику об’єкта, розмежовують чинники ендогенного та екзогенного характеру.

У регіональній економічній діагностиці застосовують такі основні системи діагнозу:

Функціональний аналіз.

Моделювання об’єкта.

Ретроспективний аналіз.

Тестовий аналіз.

За формою організації економічну діагностику поділяють на аналітичну, експертну діагностику і діагностику на моделі.

Аналітична діагностика передбачає проведення діагностики безконтактними методами з допомогою статистичної інформації та використання методів регіонального аналізу, типологій.

Експертна діагностика — це отримання інформації для цілей діагностики контактними методами безпосередньо проведенням спеціальних експертних і соціологічних опитувань.

Діагностикою на моделі називають отримання інформації про об’єкт діагнозу за допомогою модельних імітацій.

Необхідною вимогою до системи діагностичних індикаторів є їхня орієнтованість на виявлення патологій у розвитку об’єкта або на встановлення належності об’єкта до певної групи, класу, типу. При побудові системи діагностичних індикаторів відбирають ті показники та характеристики, які можуть відбивати самостійно або в поєднанні з іншими індикаторами наявність чи відсутність гострих проблем регіонального розвитку, патологій або характеризувати належність регіону до певного типу.

Системи діагностичних індикаторів можна будувати двома способами.

Перший спосіб ґрунтується на гіпотезі, що дає уявлення про типи патологій у регіональному розвитку. Наприклад, регіони можна поділити на такі групи залежно від стану й умов функціонування: сталого розвитку, стагнуючі, кризові, з надзвичайною ситуацією. Для кожного типу патології можна визначити індикатори (показники), виміри яких необхідні та достатні для діагностування.

Другий спосіб пов’язаний з виявленням такого виду патології, яка до цього часу була невідома або неописана.

При діагностиці слід звертати увагу на підхід до інтерпретації результатів виміру індикаторів. Деякі з них можуть бути інтерпретовані на основі їхнього автономного виміру в окремому регіоні, наприклад, оцінка місткості розміщення або місткість регіональних ринків.

Результати вимірів індикаторів можуть бути інтерпретовані з достатнім ступенем точності лише при порівнянні результатів, отриманих в одному регіоні, з аналогічними результатами для деякої сукупності. Наприклад, рівень економічного розвитку регіону неможливо оцінити автономно. Тут потрібний порівняльний аналіз економічного розвитку всієї сукупності регіонів країни.

Точна діагностика поточного стану економіки регіонів та обґрунтування стратегії її реформування потрібні передусім для таких цілей:

вироблення інвестиційної політики регіонів;

аналізу інвестиційної активності та інвестиційного клімату;

урахування позитивних і негативних чинників, що впливають на надходження внутрішніх та іноземних капіталів;

порівняльного оцінювання ефективності та організації фінансування інвестиційних проектів;

удосконалення законодавчого регулювання українських та іноземних інвестицій, а також системи правових гарантій щодо приватних інвестицій.

Для посилення ефективності регіонального розвитку необхідно розробити систему заходів щодо стабілізації економічної та соціальної ситуації на регіональному рівні, реформування відносин власності, посилення правової, економічної та організаційної підтримки приватного бізнесу.


Принципи системно-діагностичного аналізу регіонального розвитку

Сучасні процеси в Україні об’єктивно свідчать про необхідність початку нового етапу — творчої економічної політики в суспільному розвитку, її здійснення неможливе без виваженої стратегії дій і без високої професійної підготовки. Центр ваги реформ переміщується в регіони, де суперечності поточних перетворень набувають конкретного і часом унікального практичного впровадження.

Для вирішення досить складних управлінських завдань, які належить вирішувати в ситуаціях високого ступеня невизначеності, потрібні спеціальні наукові розробки. Однією з них є програма комплексного дослідження регіонів і розробка оптимальних управлінських стратегій на середньострокову перспективу. Базові ідеї програми, що реалізуються в сукупності й за допомогою спеціальних організаційних принципів, здатні в досить короткий термін вирішити проблеми інформаційного дефіциту та підвищити якість управлінського дефіциту.

Ці ідеї можна згрупувати так:

будь-яке якісне рішення в сфері державного управління регіональним розвитком потребує врахування значного обсягу інформації, оскільки економічні, соціальні, політичні, духовні, екологічні та інші процеси на практиці тісно взаємозв’язані. Через це часткові рішення зумовлюють нові проблеми;

ефективний підхід до вирішення управлінських завдань неможливий без осмислення комплексної аналітичної інформації та прогнозування розвитку ситуації під дією конкретних чинників. Експертні оцінки стану вузлових проблем мають включати виявлення чинників і тенденцій розвитку;

ситуаційно-чинниковий і системно-діагностичний аналіз розвитку регіону дає можливість обґрунтувати оптимальну стратегію управлінської діяльності та вирішити часткові завдання кумулятивного ефекту (нагромадження або руйнування можливостей досягнення головних завдань). Аналіз розвитку регіону має бути орієнтований на виявлення «точок зростання» та ієрархію проблем, які визначають баланс цілей і можливостей у прийнятті управлінських рішень.

Стратегія керованого розвитку будується з урахуванням результатів багатоаспектного аналізу стану регіону і його основних підсистем. На першому, аналітичному етапі дослідження виявляють головні характеристики об’єкта, чинники впливу і взаємодії в розвитку конкретних процесів. Після цього досліджують тенденції розвитку і визначають умови, за яких воно буде оптимальним.

Центральна ідея програми полягає в тому, що ефективне управління ґрунтується не на розпорядженні «ресурсами», а на вмілому керівництві людьми, інтереси та активність яких забезпечують економічне зростання, політичну стабільність і соціальний добробут. У зв’язку з цим у програмі велику увагу належить приділяти основним параметрам якості життя населення, внаслідок зміни яких можна створити більш сприятливий соціальний клімат і реалізувати потенційні можливості регіону.

Органи державного управління передусім слід забезпечити інформацією про комплексну і всебічну оцінку стану конкретного регіону. Потрібна точна економічна і соціальна діагностика, щоб не порушити наявний баланс стабільності й підтримати нові продуктивні починання. Важливо ґрунтовно вивчити не тільки сильні сторони економіки і соціальної структури, а й якомога краще дослідити проблеми.

Дослідницька робота з оцінювання соціально-економічного розвитку регіону найчастіше ведеться за п’ятьма основними напрямами:

морфологічний аналіз регіону: географічне положення, економічне і виробниче районування, поселенська й економіко-інфраструктурна карта регіону;

аналіз ресурсного потенціалу регіону: природні ресурси, трудові ресурси, господарський потенціал, розвиток промисловості й АПК, транспорту, зв’язку, торгівлі та обслуговування, фінансової системи, державної, обласної та муніципальної власності, зовнішньоекономічних зв’язків;

розробка комп’ютерної макромоделі економіки регіону: систематизація даних економічного моніторингу, створення систем балансових рівнянь на основі розрахунку коефіцієнтів кореляції для регіону, що дає змогу постійно доповнювати оперативну базу даних і удосконалювати розвиток господарського комплексу регіону;

комплексний аналіз населення: соціально-демографічні характеристики, зайнятість, міжетнічні відносини, політична структура, рівень життя, якість розвитку соціальної сфери, стан громадської думки (установки, оцінки, цінності та сподівання населення);

аналіз інформаційних процесів: характер зв’язків державних структур управління і населення регіону, якість інформування населення про діяльність регіональних і місцевих адміністрацій, способи й ефективність поширення інформації в структурах самої адміністрації, роль преси у формуванні громадської думки і забезпечення взаємодії громадян та виконавчої влади. Це дає змогу отримати системну картину стану і тенденцій розвитку регіону, а також виявити основні (проблемні) лінії зв’язку між розвитком різноманітних процесів.

Відповідно до загальних цілей та завдань дослідження на першому етапі слід отримати інформацію, що має високу управлінську цінність. На основі цієї інформації розробляють оптимальну стратегію діяльності регіональної адміністрації. До її розробки залучають експертів-аналітиків, здатних системно і глибоко вивчити інформацію про розвиток тих чи інших конкретних процесів.

Конкретні завдання за кожним напрямом аналізу можна сформулювати так:

оцінювання фактичних відомостей та основних проаналізованих показників;

визначення чинників, що впливають на стан економіки;

виявлення тенденцій розвитку на базі виділення домінуючих чинників;

дослідження зв’язку між явищами, що вивчаються, та іншими соціальними й економічними процесами;

формулювання висновків щодо можливостей і механізмів управлінського регулювання.

Такий системний підхід до збору та опрацювання інформації дає можливість подати її в тематичному і логічному зіставному вигляді. На практиці всі основні блоки дослідження здійснюються паралельно, але в логіці викладу для практичних цілей управління подаються послідовно. Вони містять результати аналізу стану господарського комплексу регіону, якості природного середовища; ресурсного потенціалу території, а також головні характеристики населення, побудови політичної системи; формування громадської думки.

Комплексний системно-діагностичний аналіз є фундаментом будь-якого регіонального дослідження. Головний акцент в аналітичній роботі робиться, з одного боку, на вивченні населення і соціальних процесів, а з іншого — на серйозному дослідженні економіки, її провідних галузей.

При цьому можна використати два підходи:

виявлення суперечностей, «вузьких місць», потенційно проблемних чинників;

визначення переваг, джерел стабільності, позитивних починань, напрямів і джерел зростання ефективності.

Найголовніший об’єкт управлінської дії — це люди з їхніми особистими інтересами та потребами. У зв’язку з цим визначення чинників соціальної поведінки здійснюється дуже ретельно. Вивчається демографічна ситуація, етнополітичний баланс, міграція, масова свідомість. Досліджуються характеристики рівня життя, стану ринку праці, аналізується розвиток системи соціального сервісу: торгівлі та обслуговування, охорони здоров’я, освіти і культурно-освітньої системи, оцінюються тенденції розвитку кримінальної ситуації та виявляються зв’язки між цими процесами.

Отже, поряд з економічним потенціалом аналізується потенціал соціальної активності та позиції різних груп населення. Це дає змогу з’ясувати ставлення впливових соціальних груп до політики, що провадиться, і досить точно спрогнозувати їхню реакцію у разі зміни адміністративної стратегії.

Стратегія діяльності адміністрації розробляється в результаті встановлення пріоритетних цілей. Оскільки ринкове середовище значно обмежує пряме господарське втручання у справи економіки, за результатами аналізу розробляють непрямі регулюючі моделі управлінської дії.


Контрольні запитання


Особливості регіонального розвитку територій України.

Особливості розміщення продуктивних сил за умов ринкової економіки.

Діагностика регіонального розвитку.

Що таке діагностика ?

Принципи системно-діагностичного аналізу регіонального розвитку.

Регіональна економічна політика України та управління регіональним розвитком


Поняття, цілі, основні принципи та завдання державної регіональної економічної політики

Регіональна економічна політика за організаційною сутністю являє собою сукупність організаційно-правових та економічних заходів, які за допомогою відповідних адміністративних важелів та фінансово-економічних інструментів забезпечують стимулювання ефективного, пропорційного та збалансованого розвитку економіки регіонів, раціональне та економне використання їх ресурсного потенціалу з метою підвищення життєвого рівня та якості населення з максимальним збереженням природного середовища функціонування продуктивних сил.

Державна регіональна політика при цьому являє собою систему заходів, що здійснюється органами державної влади з метою забезпечення управління політичним, економічним та соціальним розвитком регіонів і територіально-адміністративних одиниць. Вона передбачає: створення ефективно діючої системи влади та управління в центрі і в регіонах, їх фінансово-економічне та нормативно-правове забезпечення на основі оптимального поєднання загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів.

Державна регіональна політика спрямовується на надання істотного динамізму регіональному соціально-економічному розвитку шляхом більш повного та ефективного залучення в господарський оборот ресурсного потенціалу регіонів, використання переваг територіального поділу і кооперації праці на основі розширення повноважень і підвищення відповідальності регіональних та місцевих органів влади і управління за вирішення поточних і перспективних проблем територій.

Об’єктами державної регіональної політики є адміністративно-територіальні одиниці чи їх сукупності, що визначаються чинним адміністративно-територіальним устроєм України.

Суб’єктами державної регіональної політики виступають центральні, регіональні і місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції вирішують питання регіонального соціально-економічного розвитку.

Основною метою регіональної економічної політики є створення необхідних організаційно-правових та економічних умов, що надають відносно рівні можливості кожному регіону для ефективного економічного розвитку, раціонального використання природних, трудових, фінансових ресурсів і задоволення потреб населення.

Регіональна політика є органічною складовою загальнодержавної політики. Вихідними положеннями для її формування є ступінь економічної міцності регіонів, рівень життя населення у них, політичне, екологічне, релігійне становище. Така політика, з одного боку, спрямовується на забезпечення всебічного розвитку регіонів, а з другого — на збереження територіальної цілісності держави. Здійснення першого напряму відбувається завдяки чіткому розмежуванню повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. За умови вдалого, науково обґрунтованого розподілу повноважень підвищується правова відповідальність усіх сторін за вирішення завдань життєзабезпечення населення регіонів і комплексного розвитку територій. При здійсненнідругого напряму регіональної політики визначальним є принцип дотримання пріоритетів загальнодержавного значення, органічної єдності комплексного розвитку регіонів і країни в цілому. Цей напрям коригується виключно центральними органами виконавчої влади згідно з наданими їм Конституцією країни та відповідними законодавчими актами повноваженнями.

Таким чином, всебічно обґрунтована державна регіональна політика повинна базуватися на врахуванні та оптимальному поєднанні загальнодержавних, регіональних і місцевих інтересів. Тому провадити її повинні згідно з визначеними повноваженнями управлінські структури центральних, регіональних і місцевих органів виконавчої влади, правильно застосовуючи чинне законодавчо затверджене нормативно-правове і фінансово-економічне забезпечення проведення такої політики.

При цьому пріоритетними цілями державної регіональної політики є наступні:

збільшення національного багатства країни шляхом ефективного використання природно-ресурсного та науково-технічного потенціалу кожного регіону і тісного співробітництва між ними;

поступове вирівнювання та зближення рівнів економічного і соціального розвитку регіонів України;

сприяння гармонійному та збалансованому розвитку регіонів, надання фінансово-економічної підтримки депресивним та проблемним регіонам;

запровадження єдиних мінімальних соціальних стандартів та дієвих механізмів соціального захисту населення незалежно від економічних можливостей регіонів.

Для реалізації головної мети та пріоритетних цілей державної регіональної політики належить вирішити такі завдання:

створення належної фінансової, матеріальної і правової основи регіонального управління та місцевого самоврядування, удосконалення фінансово-бюджетних відносин між центром і регіонами, вироблення критеріїв та механізмів надання

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: