Xreferat.com » Рефераты по экономике » Основні етапи еволюції економічної думки

Основні етапи еволюції економічної думки

через реалізацію їх приватних інтересів ринкова економіка найдоцільнішим чином забезпечує суспільні потреби і генерує ефективний розподіл ресурсів.


5. Еволюція класичної політичної економії в першій половині 19 ст. Роботи Мальтуса, Сея, Мілля


Перша половина XIX ст. повґязана з розгалуженням, поділом класичної політичної економії на окремі течії, адаптацією ідей класиків до нових реалій соціально-економічного розвитку, виникненням нових поглядів на розвиток економічних процесів та явищ, формуванням критичного напряму політичної економії.

Трансформація класичної політекономії у кінці XVIII — першій половині XIX ст. була зумовлена:

новою економічною ситуацією, повґязаною із завершенням процесу первісного нагромадження капіталу та промисловою революцією, яка сприяла розвитку машинного виробництва та піднесенню економіки розвинутих країн;

утвердженням системи вільної конкуренції на основі визнання свободи підприємницької діяльності, скасування цехів, гільдій та інших феодальних обмежень господарської діяльності;

демографічними зрушеннями, швидким зростанням кількості населення, його майновим розшаруванням, загостренням соціальних суперечностей, розвитком робітничого руху;

формуванням національних ринків, періодичними кризовими потрясіннями економік розвинених країн, загостренням боротьби за зовнішні джерела збуту тощо.

Нова економічна та політична ситуація, повґязана з піднесенням економіки та ускладненням механізмів функціонування ринку, знайшла відображення у творах Д. Рікардо, Ж.Б. Сея, Т. Мальтуса, Н. Сеніора, Дж. С. Мілля, Г.Ч. Кері та інших економістів нової хвилі, які не лише зберегли класичну традицію, але і збагатили її новими ідеями, продовживши започаткований А. Смітом багатофакторний, різнобічний та ґрунтовний аналіз економічних явищ та процесів. Не зачіпаючи засадних принципів економічних досліджень, започаткованих А. Смітом, економісти-класики стали першовідкривачами теорій, які пізніше були покладені в основу неокласичного напрямку в економічній науці.

Видатним представником економічної думки в Англії на початку XIX ст. був Томас Мальтус (1766—1834), який на відміну від Дж. Мілля та Дж. Мак-Куллоха полемізував з Д. Рікардо, намагаючись критично переосмислити його економічні погляди. Результати наукових пошуків вченого знайшли відображення у працях "Дослідження про закон народонаселення" (1798), "Дослідження про наслідки хлібних законів" (1814), "Дослідження про природу і зростання ренти" (1815), "Принципи політичної економії" (1820) та ін.

Беззастережно приймаючи ідею економічного лібералізму та примноження багатства суспільства за рахунок розвитку сфери виробництва, вчений намагався виявити фактори і передумови економічного зростання, взаємозвґязок між темпами зростання економіки та народонаселення, можливості протидії кризам надвиробництва. Його заслугою стало збагачення класичної економічної теорії новими науковими підходами та ідеями. Переслідуючи практичну мету, "покращання участі та збільшення щастя нижчих класів суспільства", Т. Мальтус:

Виклав своє розуміння проблем економічного зростання на основі дослідження взаємозалежності економічних та позаекономічних (демонаселення, його праця викликала дискусії, а також критику та звинувачення у цинізмі й людиноненависництві. У 1803 р. вчений видав книгу під своїм іменем. Успіх, який принесла публікація твору, спонукав автора до доповнення та вдосконалення видання. З часом зі стислого памфлету книга перетворилась у трактат, який перевидавався за життя Т. Мальтуса шість разів щоразу більшим тиражем.

Головне, до чого вчений мав намір привернути увагу, полягало в тому, що "якщо зростання населення не затримується якими-небудь перешкодами, то це населення подвоюється кожні 25 років і, отже, зростає у кожний наступний двадцятипґятирічний період у геометричній прогресії"1. Водної час "засоби існування за найбільш сприятливих умов застосування людської праці ніколи не можуть зростати швидше ніж у арифметичній прогресії". Цю обґєктивну тенденцію вчений продемонстрував на умовному прикладі, "Припустимо, що сучасне населення земної кулі становить 1 мільярд, — тис. Мальтус, — тоді людство розмножується як: 1, 2, 4, 8, 16, 32, 64, 128, 25(1 водночас засоби існування зростають як: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9. По завершенні двох століть кількість населення відносилась би до засобів існувані як 256 до 9; після закінчення трьох століть як 4096 до 13, а по завершені 2000 років це відношення було б безмежним і незліченним"3. Прагнення Мальтуса до того, щоб його краще зрозуміли, примусило вченого, за словами Ватера, "занадто різко підкреслити значення своєї доктрини і сформулювати її вкрай абсолютно". Наприклад, він стверджував, що виробництво може зростати в арифметичній прогресії, і багато авторів вважали, що він надавав цим словам абсолютного значення, тоді як насправді це був лише спосіб коротко викласти... думку. В дійсності ж у перекладі сучасною мовою він мав на увазі те, що тенденція спадної віддачі, на якій заснована система його доказів, починає діяти різко після того, як продукт острова подвоюється. Подвійна кількість праці може дати подвійний продукт, але кількість праці, збільшена у чотири рази, навряд чи збільшить продукт у три рази; кількість праці, збільшена у вісім разів, не приведе до чотирикратного зростання продукту.

Обґрунтував теорію розподілу, засновану на аналізі вартості створюваного продукту; збагатив класичну теорію ренти. Виступивши з критикою трудової теорії вартості Д. Рікардо та вказавши на її суперечливість вчений поклав в основу власного підходу ідею А. Сміта щодо визначення вартості працею, яка купується. Т. Мальтус ототожнював останню з працею, витраченою на виробництво товарів. Відтак він зводив вартість до витрат виробництва, зараховуючи до останніх живу та уречевлену працю і прибуток на авансований капітал. Трактуючи прибуток як результат продуктивної здатності авансованого капіталу, англійський дослідник визначав дохід капіталіста як такий, що безпосередньо включається у вартість (ціну) товару поряд з працею і незалежно від неї. Звідси випливав цілком логічний висновок, що праця найманих робітників є джерелом лише однієї частини вартості товару — тієї, яка відповідає заробітній платі. Останню вчений зводив до прожиткового мінімуму — мінімальної кількості життєвих засобів, необхідних для підтримки фізичного існування робітників.

Теорія заробітної плати Т. Мальтуса заснована на визначенні оплати праці важливим економічним чинником обмеження приросту населення. Згідно із обґрунтованим ученим "залізним законом заробітної плати" стабільна рівновага населення підтримується природним рівнем фонду оплати праці, який забезпечує робітникам фізично необхідний мінімум засобів існування. Т. Мальтус звертав увагу на те, що зростання попиту на працю може спричинити зростання заробітної плати до розміру, який перевищує прожитковий мінімум. Однак, на його думку, "надмірна схильність до розмноження" за цих умов сприятиме зростанню чисельності населення, що в свою чергу призведе до збільшення пропозиції праці, повернувши заробітну плату до вихідної величини. Водночас зменшення заробітної плати обмежуватиме зростання населення в наступний період і т.д.

Як і Д. Рікардо, Т. Мальтус розрізняв номінальну (грошову) та реальну (залежну від ціни засобів існування робітників) заробітну плату. Наголошуючи на тому, що важливе значення має не абсолютна сума грошей, які отримує робітник, а та кількість необхідних засобів існування, яку він може придбати на свою заробітну плату, вчений звертав увагу на те, що за умов, коли відчувається нестача продовольства порівняно з населенням, абсолютно все одно, будуть нижчі верстви отримувати два мільйони чи пґять.

Виокремив платоспроможний попит як важливий фактор вирішення проблем реалізації на основі аналізу способу розподілу суспільного продукту та взаємозвґязку між попитом, споживанням і заощадженнями.

Визначаючи основним стимулом нагромадження прагнення підприємців до отримання прибутку, вчений констатував, що останній забезпечується за рахунок збільшення платоспроможного попиту та досягнення високого рівня зайнятості населення. Слід зазначити, що зростання зайнятості Т. Мальтус не вважав фактором збільшення фонду заробітної плати. Він стверджував, що за сталих розмірів номінальної заробітної плати нарощування обсягів виробництва та зростання пропозиції товарів сприятиме зниженню цін, уможливлюючи зростання реальної заробітної плати. Таким чином, зміни, які відбуваються у межах "природного" рівня фонду заробітної плати не матимуть негативних наслідків і не вплинуть на скорочення у подальшому обсягів виробництва. Обґрунтував необхідність державного регулювання товарообміну між країнами на основі аналізу впливу міжнародної торгівлі на внутрішній економічний розвиток.

На думку більшості дослідників, теорія "третіх осіб" Мальтуса має важливе значення для аналізу механізмів, які діють в економіці, що перебуває у стані "перегріву". За цих умов зниження норми нагромадження та перерозподіл доходів на користь третіх осіб, які забезпечують непродуктивне споживання, виступають важливим засобом "охолодження" конґюнктури. У цьому контексті заслуговують на увагу ідеї вченого щодо підвищення ставок оподаткування з метою зменшення нагромадження капіталів, а також організації громадських робіт як тимчасового заходу обмеження безробіття. На думку Т. Мальтуса, тенденція до зменшення обсягу продуктивного капіталу не може слугувати запереченням громадських робіт, що вимагають залучення значних сум за рахунок податків, оскільки певною мірою це саме те, що потрібно.

Еволюція класичної політичної економії у Франції повґязана з іменем видатного послідовника та популяризатора учення А. Сміта, найавторитетнішого економіста, лектора і публіциста першої половини XIX ст. Жана Батиста Сея (1767—1832), який сприйняв, систематизував і творчо розвинув ідеї своїх попередників, обґрунтувавши ряд фундаментальних економічних принципів.

Теоретико-методологічні особливості економічних досліджень Ж.Б. Сея знайшли відображення у його основних працях: "Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства" (1803), "Англія та англійці" (1814), "Катехізис політичної економії" (1817), "Повний курс політичної економії" (1828—1829).

Пропагуючи концепцію економічного лібералізму та гармонії економічних інтересів субґєктів ринкової економіки, Ж.Б. Сей:

Чітко виклав своє бачення предмета та методології економічної науки. "Знання істинної природи багатства... всіх труднощів, які доводиться долати для його придбання, знання того, як воно розподіляється в суспільстві, як можна користуватися ним, а також всіх наслідків цих різноманітних факторів, — писав учений, — становить науку, яку прийнято тепер називати політичною економією"1. Заслугою автора стало визначення політичної економії як науки про виробництво, розподіл та споживання багатства, яке в подальшому набуло широкого визнання.

Започаткував субґєктивну концепцію цінності. Трактуючи виробництво як процес впливу людини на природу, результатом якого є створення багатства, Ж.Б. Сей ототожнював товарну форму останнього з сумою корисних речей. На відміну від попередників, французький дослідник не вважав працю вартісною основою товарів, зазначаючи, що А. Сміт зробив хибний висновок стосовно того, що всі вартості є уречевленою людською працею. Наголошуючи на тому, що корисність становить "першооснову цінності" товарів, Ж.Б. Сей писав: "люди визнають за предметом певну цінність... лише щодо його застосування: що ні на що не годиться, тому не дають ніякої ціни".

Трактуючи корисність як "здатність відомих предметів задовольняти різні потреби людини", вчений був переконаний у тому, що "виробництво не створює матерії, але створює корисність", яка "надає предметам цінність". Виходячи з того, що "Цінність кожного предмета, поки вона не встановлена, абсолютно довільна і невизначена"5, французький дослідник вважав мірилом останньої ціну. Він обстоював думку про те, що "ціна предмета слугує... правильною вказівкою корисності, яку люди визнають у предметі, якщо тільки обмін предметами, що між ними відбувається, не порушується ніяким для їх корисності стороннім впливом, подібно до того, як барометр показує атмосферний тиск лише постільки, поскільки ніякий сторонній вплив не порушує впливу атмосфери на нього".

Аналізуючи пропорції обміну, Ж.Б. Сей визначив ціну як результат взаємодії попиту та пропозиції, зазначаючи, що зростання ціни прямо пропорційне попиту і обернено пропорційне пропозиції. На думку французького дослідника, під впливом конкуренції покупців та продавців ціни тяжіють до рівня витрат виробництва, які складаються із оплати виробничих послуг (заробітної плати, прибутку, ренти). Стверджував, що будь-яка праця, спрямована на створення корисностей з допомогою сил природи, капіталу та праці є продуктивною. Вчений не лише завершив критику поглядів фізіократів на продуктивну і непродуктивну працю, але і переглянув підходи А. Сміта до вирішення цієї проблеми. Визначивши критерієм продуктивності корисність, французький дослідник наголошував на тому, що остання може втілюватись як у матеріальній, так і в нематеріальній формах.

Виходячи з того, що виробництво означає продукування корисних послуг, вчений визнавав будь-яку корисну працю (в тому числі працю вчителів, лікарів, торговців) продуктивною.

Обґрунтував теорію трьох факторів виробництва, засновану на ідеї про визначальну роль корисності у формуванні цінності. Зазначаючи, що усі види промислового виробництва "складаються із трьох різних операцій", вчений стверджував, що у процесі виробництва беруть участь три фактори: праця, земля і капітал, кожен з яких надає корисну послугу при створенні цінності. Як "продуктивні послуги" ці фактори є рівноправними джерелами цінності та основними чинниками зростання суспільного багатства. Водночас кожен фактор робить свій внесок у виробництво, створюючи свою частину цінності. Цей внесок (тією мірою, якою його визнано корисним) відображають відповідні факторні доходи.

На думку вченого:

праця породжує заробітну плату як винагороду за послуги робітників; капітал породжує прибуток підприємців як плату за їх продуктивні послуги; земля породжує ренту як відповідну винагороду землевласників. Розвиваючи ідею Сміта про те, що вартість (а значить і ціна) складається із доходів, Ж.Б. Сей відкидав можливість експлуатації за умов вільного підприємництва, Він наголошував на тому, що підприємці, робітники та землевласники взаємодіють і взаємодоповнюють один одного у процесі виробництва. "Господар і робітник, — писав Ж.Б. Сей, — однаково потребують один одного; оскільки перший не може отримати ніякого прибутку без допомоги другого".

Важливо зазначити, що характеризуючи підприємців як посередників між "продуктивними послугами" і споживачами, які беруться "за свій рахунок, на свій ризик і на свою користь виробити певний продукт", Ж.Б. Сей трактував підприємницький дохід як винагороду за важливу суспільну функцію раціонального поєднання усіх факторів виробництва.

Стверджував, що робітники не можуть претендувати на весь продукт праці, оскільки винагорода за їх внесок обмежується заробітною платою. Визначаючи останню природною ціною праці, вчений писав про те, що вона "зазвичай ніде не піднімається вище того, що є необхідним для підтримки життя".

Стверджуючи, що будь-яке виробництво не лише збільшує пропозицію товарів, але і породжує доходи, на які купуються всі товари, вчений був переконаний у тому, що "кожний продукт з моменту його виробництва відкриває собою збут для інших продуктів на повну суму своєї цінності... Як тільки останній виробник закінчив свій продукт, нічого він так сильно не бажає, як продати його, щоб цінність цього продукту не залишалася марною у його руках. Але не менше поспішає він позбутися і грошей, отриманих від продажу цього продукту, щоб не залишалася також у нього на руках і цінність отриманих грошей. Але позбутися грошей можна лише купівлею якого-не-будь продукту. Із цього видно, що один лише факт виробництва товару в момент його здійснення відкриває збут для інших продуктів".

Таким чином, Ж.Б. Сей був "економістом пропозиції", який головну увагу приділяв виробництву, виходячи з того, що корисна продукція завжди знайде своїх покупців. Водночас надмірне споживання вчений трактував як процес, який підриває основи нагромадження та призводить до скорочення виробництва і доходів.

Вбачаючи головний інтерес усіх виробників у обміні одних товарів на інші, Ж.Б. Сей відводив грошам роль пасивного знаряддя обміну, тимчасового посередника в товарообмінних операціях, підкреслюючи, що вони "ніякого іншого застосування мати не можуть". Метафорично порівнюючи гроші з візками, які перевозять цінність продуктів, вчений визначив їх як "товар, який кожний бажає придбати не в силу тієї користі, яку він міг би доставляти сам собою, а в силу тієї легкості, з якою він міг би обмінюватися на предмети, необхідні для споживання"2. Звідси вчений робив висновок про те, що гроші виконують лише тимчасову роль у процесі обміну і як тільки відбулися угоди, "завжди виявляється, що за продукти заплачено лише продуктами".

Ідеї Ж.Б. Сея лягли в основу подальшого дослідження проблем взаємодії попиту та пропозиції, економічної рівноваги, теорії граничної корисності, підприємництва, циклічності економічного розвитку і знайшли відображення у неокласичному напрямі економічної думки. До теоретичних здобутків видатного французького вченого, які в подальшому набули розвитку та визнання, слід віднести:

визначення політичної економії як науки про закони, які управляють виробництвом, розподілом та споживанням суспільного багатства;

теорію трьох факторів виробництва, яка лягла в основу факторного аналізу і методу виробничої функції, які широко використовуються у сучасних економічних дослідженнях;

субґєктивну концепцію цінності, засновану на аналізі корисності та мотивів ринкової поведінки виробників і споживачів;

концепцію підприємництва, визначення підприємця як організатора, новатора і носія технічного прогресу;

теорію ринків, засновану на аналізі загальної економічної рівноваги та взаємовідносин покупців і продавців.

У подальшому ставлення до "закону ринків" Ж.Б. Сея розділило економістів на прихильників класичних ліберальних традицій та альтернативних (передусім кейнсіанських) підходів. У XX ст. ідеї вченого знайшли продовження у теорії "Supply-Side" (підхід "з боку пропозиції"), згідно з якою труднощі збуту та нерівномірність цінової динаміки автоматично долаються стихійним ринковим механізмом без втручання держави та неспроможного уряду.

Відомим послідовником рікардіанської школи був видатний англійський учений, філософ, економіст, громадський діяч Джон Стюарт Мілль (1806— 1873) — завершувач класичної політичної економії та один із засновників соціального реформізму.

Теоретико-методологічні особливості наукових досліджень вченого знайшли відображення у працях "Про предмет політичної економії та про її метод" (1836), "Про деякі невирішені питання політичної економії" (1844) та ін. Найбільш повно і виразно економічні погляди Дж. С. Мілля викладені у його основній праці "Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії" (1848), яка стала своєрідним підсумком розвитку економічної науки у першій половині XIX ст. і майже півстоліття (до появи книги А. Маршалла) була основним підручником з економіки у багатьох європейських університетах.

Вбачаючи своє завдання в узагальненні, систематизації та оновленні теоретичної спадщини класичної школи з урахуванням "нових подихів епохи", вчений підкреслював, що "в дискусіях останніх кількох років народилося багато нових ідей". Відтак він уважав доцільним "здійснити повний перегляд всієї політичної економії хоча б лише для того, щоб внести в неї результати цих пошуків і гармонічно поєднати їх з принципами, встановленими раніше кращими мислителями цієї науки".

"Основи політичної економії" Дж. С. Мілля складаються із "Попередніх зауважень" автора та 5 книг:

перші три книги ("Виробництво", "Розподіл", "Обмін") присвячені аналізу співвідношення факторів виробництва, природи та чинників економічного зростання, сутності заробітної плати та прибутку, аналізу вартості, ціни, грошей, кредиту, міжнародної торгівлі тощо; четверта книга ("Вплив суспільного прогресу на виробництво та розподіл") досліджує передумови та обмеження економічного зростання; пґята книга ("Вплив уряду") присвячена аналізу традиційних для класичної школи питань ролі держави у ринковій економіці.

Визначальним в економічних поглядах Дж. С. Мілля є:  Ґрунтовна розробка найважливіших проблем методології економічної науки. Вчений: одним із перших визначив предмет політичної економії через поведінку людини та її здатність оцінювати ефективність різних засобів для досягнення цілі. Дж. С. Мілль виходив з того, що економічна наука розглядає людину як істоту, яка бажає володіти багатством і здатна порівнювати ефективність різних засобів для досягнення цієї мети. Вона повністю абстрагується від усіх інших людських пристрастей і мотивів, окрім тих, які можна вважати вічними антагоністами прагнення до багатства, а саме: відрази д праці і бажання негайно користуватися дорогими насолодами; розмежував позитивне і нормативне знання, виокремивши власне "науку" і "мистецтво ведення справ" (рис. 5.2). Характеризуючи політичну економію як абстрактну науку, яка продукує абстрактні істини і може застосовуватися до конкретних умов лише з відповідними застереженнями, вчений звертав увагу на те, що передумовою мистецтва ведення справ служить не одна із наук, а наука в цілому, або ряд окремих наук. Відтак усвідомлення вузькості предметної галузі економічної науки компенсувалось у Дж. С. Мілля широким міждисциплінарним підходом до вирішення завдань прикладного характеру; різко протиставив закони виробництва і закони розподілу, аналізуючи їх як самостійні, по суті не повґязані між собою розділи економічної науки; наголошував на необхідності аналізу економічних процесів не лише у "стаціонарному та незмінному" стані, але і в "стані поступального розвитку", вказуючи на нагальну потребу додати динаміку політичної економії до її статики.

Для дослідників історії економічних учень значний інтерес становить ідея Дж. С. Мілля про позитивний вплив інфляції на економічне зростання. Виходячи з того, що інфляційне підвищення цін сприяє зниженню реальної величини боргів, учений стверджував, що це призводить до перерозподілу багатства на користь виробників як основних дебіторів.

Вчений здійснив глибоке та оригінальне дослідження природи кредиту та його значення у ринковій економіці. "Виступаючи абсолютно необхідним для перетворення всього капіталу країни в продуктивний, — писав Дж. С. Мілль, — кредит слугує також засобом кращого використання виробничих можливостей країни". Визначаючи норму позичкового процента співвідношенням попиту та пропозиції позичкових фондів, Дж. С. Мілль стверджував, що у кінцевому підсумку позичковий процент детермінується реальними силами, вирівнюючись із нормою прибутку на капітал.

Таким чином, в "Основах політичної економії" Дж. С. Мілля знайшли відображення найважливіші теоретичні проблеми економічної науки того часу.

До теоретичних здобутків вченого слід віднести:

розробку методологічних основ політичної економії, подальший розвиток методу економічних досліджень;

узагальнення та систематизацію основних ідей класичної школи;

започаткування викладу економічних проблем відповідно до фаз суспільного відтворення (виробництво — розподіл — обмін — споживання);

поглиблення та доповнення учення класиків новими оригінальними ідеями, які увійшли до скарбниці світової економічної думки (дослідження проблем економічного зростання, взаємодії ціни, попиту та пропозиції, суті капіталу і процента, торговельних криз, міжнародної торгівлі тощо);

збагачення проблематики економічної науки за рахунок залучення до аналізу соціальних проблем, започаткування соціального реформізму тощо.

Упродовж другої половини XIX ст. "Принципи політичної економії" Мілля були беззаперечною настільною книгою економістів. Це щось більше ніж компіляція, простий переказ того, що було раніше. Навіть у суто теоретичному плані книга повна справжніх відкриттів.

Подальший розвиток ринкових відносин, повґязаний з розкладом та занепадом дрібного виробництва, майновим розшаруванням населення, концентрацією багатства на одному полюсі й злиденності — на другому, загостренням соціальних суперечностей та кризових явищ в економіці, сприяв переосмисленню ідей класичної школи щодо гармонії приватних і суспільних інтересів. У першій половині XIX ст. у європейській економічній думці був започаткований критичний напрям у політичній економії.

Не відмовляючись від теоретичних канонів класичної школи, представники цього напрямку виступили з критикою капіталізму та деяких ідей А. Сміта і його послідовників. Вони прагнули поліпшити існуючий суспільний устрій шляхом його реформування.


6. Критика класичної школи в роботах представників західноєвропейського утопічного соціалізму


Класична школа політичної економії тривалий час утримувала провідні позиції в економічній науці, але це не виключало можливості існування відмінних думок і поглядів. Початок 19 століття став періодом не тільки розвитку економічної класики, а й появи нових течій і напрямків економічної науки, представники яких гостро критикували основні теоретичні положення класиків, пропонували інші шляхи й методи вирішення нагальних економічних проблем.

В історії економічної думки виділяють два основні етапи розвитку соціалістичних утопічних ідей:

ранній утопічний соціалізм, який знайшов яскраве втілення у фантастичних проектах видатних мислителів XV—XVII ст. Т. Мора, Т. Кампанелли, Ж. Мельє, В. Вінстенлі, Г. Бабефа, Т. Мюнцера та ін.

Найважливішими передумовами виникнення цих проектів став розклад феодалізму, первісне нагромадження капіталу в західноєвропейських країнах, яке супроводжувалось розоренням селянства та зубожінням переважної більшості населення. Твори ранніх соціалістів-утопістів відобразили ідеологію антифеодального протесту, прагнення до скасування феодальних привілеїв та залежностей, зміни відносин власності й розподілу, утвердження справедливого і щасливого суспільства;

пізній утопічний соціалізм, заснований на ідеях перебудови капіталістичного суспільства, які знайшли відображення у працях видатних західних вчених.

Значний вплив на формування суспільної думки цього періоду справили праці ранніх соціалістів-утопістів, видатних просвітників-енциклопедистів Д. Дідро, Ж.Л. ДґАламбера, Вольтера, Ж.Ж. Руссо, які заклали ідеологічне підґрунтя антифеодальних перетворень, а також ідеї представників класичної політичної економії щодо необхідності подолання перешкод на шляху технічного прогресу, зростання суспільного багатства як основної мети економічної політики, спрямованої на поліпшення добробуту людства. Водночас представники пізнього утопічного соціалізму виступили проти класичної теорії вічного та незмінного ринкового "природного порядку", протиставивши їй ідею суспільного розвитку та еволюційного переходу від капіталізму до нового, гуманного та справедливого суспільства.

Критикуючи суспільний устрій, заснований на приватній власності та вільній конкуренції, К.А. Сен-Сімон, Ш. Фурґє, Р. Оуен здійснили перші спроби систематизованого викладу соціалістичних ідей та практичного втілення омріяного ідеалу.

На відміну від прагматичних теорій XV—XVIII ст., які були спрямовані на дослідження господарської реальності та матеріальних умов розвитку економічної діяльності, соціалістичні утопічні концепції відобразили мрії та фантастичні проекти видатних західноєвропейських мислителів, твори яких дуже часто нагадували емоційні проповіді, заклики та настанови. Незважаючи на різноманітність підходів та ідей, можна виділити деякі спільні риси, притаманні більшості соціалістичних утопічних учень:

емоційну критику феодального та капіталістичного устроїв за їх неспроможність забезпечити справедливий розподіл багатства та ефективне використання матеріальних і людських ресурсів;

заперечення приватної власності та вільної конкуренції як основи експлуатації та соціальної нерівності. "Усі комуністичні утопії, починаючи з Платона і Мора і закінчуючи егалітарними письменниками XVIII ст. — Маблі, Морелі, Годвіном, Бабефом, — зазначають відомі дослідники історії економічних учень Ш. Жід і Ш. Ріст, — засновані на критиці приватної власності";

розуміння розвитку людського суспільства як історичного процесу, повґязаного із заміною наявного ладу новим, більш прогресивним і справедливим суспільним устроєм тощо.

Утопічна думка прагнула охопити усі сторони людського життя і мала на меті безпосередню практику, пропускаючи стадію пізнання світу і часто вважаючи цю стадію вже пройденою.

Яскравим представником раннього періоду розвитку соціалістичних утопій був англійський письменник-гуманіст, державний діяч Томас Мор (1478— 1535), знаменитий памфлет якого дав назву новій течії суспільної думки. "Утопія", або "Золота книга, настільки корисна, наскільки і забавна про найкращий устрій держави і про новий острів Утопію" була опублікована у 1516 р. і після того перевидавалась багато разів.

Характерні риси утопічної моделі ідеального суспільства Т. Мора:

Відсутність приватної власності. Акцентуючи увагу на тому, що "там, де є приватна власність, де все вимірюється грошима, навряд чи коли-небудь буде можливим справедливе і щасливе управління державою", Т. Мор стверджує, що "розподілити все порівну і справедливо, а також щасливо управляти справами людськими неможливо інакше, як зовсім знищивши власність".

Відсутність грошей і торгівлі, прямий продуктообмін між містом і селом. У творі Т. Мора зазначається, що на острові Утопія "кожне місто поділене на чотири рівних частини. Посередині кожної частини є ринок з різними товарами. Туди кожне господарство звозить певні свої вироби, кожний вид яких розміщують в окремих сховищах. Будь-який голова господарства просить те, що потрібно йому самому і його близьким, причому без грошей, взагалі без будь-якої винагороди забирає все, що тільки попросить".

Епоха XV—XVI ст., повґязана з виникненням раннього утопічного соціалізму, ввійшла в історію Європи як похмурий та жорстокий період

До представників раннього утопічного соціалізму належить також італійський монах-бунтівник, філософ Томазо Кампанелла (1568—1639), автор знаменитої утопії "Місто Сонця" (1602). Твір написаний у формі діалогу між завідувачем монастирського притулку і заїжджим моряком, який під час однієї з мандрівок на невідомий острів побачив "місто Сонця".

Характерні риси утопічної моделі ідеального суспільного устрою Т. Кам-панелли:

Відсутність приватної власності, майнової нерівності, злиднів та експлуатації. Засуджуючи приватну власність як основу експлуатації, Т. Кампанелла вважав її головною причиною крайніх злиднів і багатства, які "роблять людей негідниками, хитрими, лукавими, злодіями, підступними, знедоленими, брехливими, лжесвідками, ...пихатими, гордовитими, невігласами, зрадниками, які розмірковують про те, чого не знають, дурисвітами, хвастунами, бездушними, кривдниками і т.д.".

Завдяки общинному устрою у місті Сонця немає майнової нерівності, оскільки усі спільно володіють речами і не відчужують їх у власність. При цьому спільними у соляріїв (жителів міста Сонця) є не лише майно та житло, але жінки і діти також.

Представником раннього утопічного соціалізму був також Томас Мюнцер (біля 1490—1525) — німецький мислитель-бунтівник, який закликав до заколоту з метою встановлення "тисячоліття царства Христа". Пропагуючи необхідність переходу суду і влади до братства бідняків, передачі землі селянам, німецький соціаліст-утопіст стверджував, що простий народ є носієм божественної справедливості, здатним побудувати безкласове суспільство, засноване на засадах рівності й справедливості. Розмах революційних подій у Німеччині та успіхи Реформації переконували його в реальності та неминучості світових соціально-політичних переворотів та утвердження "царства Божого" на Землі.

Під час Селянської війни Т. Мюнцер був натхненником найрішучіших заколотів. Радикальна програма повстанців знайшла відображення у "Статейному листі"(1525). У цьому ж році німецький проповідник очолив загони повсталих селян у Мюльхаузені. Примусивши капітулювати заможних бюргерів, Т. Мюнцер заснував "вічний християнський" магістрат із бідних і землевласників. Він виступав за конфіскацію дворянських і монастирських володінь і пропагував спільність майна. Т. Мюнцер поводив себе як пророк. Відпустивши довгу бороду на кшталт "батьків-патріархів", у багатому одязі він зґявлявся перед народом, щоб вершити суд на основі закону Мойсеева. Перед ним носили червоний хрест і меч.

Пізній утопічний соціалізм представлений працями відомих мислителів XVIII—XIX ст. К.А. Сен-Сімона, ПІ. Фурґє та Р. Оуена (табл. 6.1). На думку французьких дослідників історії економічних учень, К.А. Сен-Сімон і його однодумці були "істинними попередниками колективізму", оскільки прагнули "...на місце громадської самодіяльності і вільної ініціативи людини поставити економічну діяльність, всебічно передбачену і узгоджену". Водночас ПІ. Фурґє, Р. Оуен та їх послідовники були "соціалістами-асоціаністами", які прагнули до того, щоб "індивід не загубився у масі" і намагались "зберегти його з допомогою організації маленьких автономних груп".

Французький мислитель Сен-Сімон Клод Анрі де Рувруа (1760—1825) був яскравим представником пізнього утопічного соціалізму. Його економічні ідеї знайшли відображення у творах "Про промислову систему" (1821), "Катехізис промисловців" (1824), "Нове християнство" (1825) та ін.

Обґрунтовуючи еволюційно-історичний підхід до вивчення людського суспільства, вчений, на відміну від представників класичної школи, не визнавав капіталістичний устрій вічним та

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: