Основні етапи еволюції економічної думки
Докладне вивчення теорії Дж. М. Кейнса дасть можливість зрозуміти, чому навіть він сам результатом свого дослідження вважав створення якісно нової економічної теорії. Вона, на його погляд, «указує на життєву необхідність створення централізованого контролю в питаннях, які нині в основному віддано приватній ініціативі...».
Спираючись на знання теорії Кейнса, далі слід перейти до вивчення запропонованої ним економічної програми державного регулювання економіки, тобто тих практичних рекомендацій, які розробив Кейнс для усунення недоліків системи ринкових економічних відносин. При цьому потрібно звернути увагу, що конкретні напрямки державного втручання в економіку і державного регулювання випливають з положень моделі відтворення Кейнса і охоплюють три основні сфери: грошовий обіг та грошову політику, нагромадження капіталу та інвестування і реалізацію вироблених товарів. Основним стратегічним напрямом економічної політики, за Кейнсом, має стати підтримка інвестиційної діяльності, сприяння максимальному перетворенню заощаджень на капіталовкладення. Саме зменшення рівня інвестиційної діяльності Кейнс та його послідовники вважали основною причиною «великої депресії» 30-х pp. XX ст. Щоб подолати основну слабкість капіталістичної економіки — недостатню схильність до інвестування, — держава мусить не тільки створити найсприятливіші умови для інвестиційної діяльності підприємців (зниження норми процента, дефіцитне фінансування інфляційного зростання цін та інше), а й узяти на себе функції безпосереднього капіталовкладника. Як одну з форм таких інвестицій Кейнс розглядав організацію громадських робіт, навіть у тому разі, коли вони непотрібні суспільству. З-поміж найважливіших заходів, здатних компенсувати відставання попиту, активізувати «схильність до споживання», Кейнс називає також фіскальну політику, що регулює величини чистих податків та державних закупівель.
Необхідно зазначити значення теорії Кейнса як вихідної бази розвитку теорії макроекономічної динаміки, що зумовлюється багатьма суттєвими моментами:
по-перше, це макроекономічний метод дослідження;
по-друге, він висуває на перший план проблему реалізації, або «ефективного попиту», яка поклала початок розвитку динамічної теорії циклу;
по-третє, його теорії національного доходу в цілому та мультиплікатора органічно увійшли в післякейнсіанські теорії економічного зростання;
по-четверте, він поєднав економічну теорію та економічну політику в одне ціле, покликане сприяти підтримуванню життєдіяльності капіталістичної системи господарства.
У цілому економічна теорія та програма Кейнса справили величезний вплив на розвиток економічної науки та економічну політику провідних країн світу. Це була справжня революція в економічному мисленні.
13. Неокейсіанські теорії економічного зростання
В кінці 40-х років появились статті і книги Е.Домара, Д.Харрода, Е.Хансена, С.Харриса, У.Реліера, Д.Хамберга, Дж.Робінсн та інших авторів, які розвивали неокейсіанську концепцію економічного зростання. В основі її лежить досить спрощена модель, основні принципи якої були майже одночасно сформульовані Харродом і Домаром. Це модель основується на двох простих передумовах. Перша передумова – зростання національного доходу визначається лише одним фактором – нормою накопичення капіталу. Всі інші фактори – збільшення зайнятості, ступінь використання устаткування, покращення організації виробництва, які відображаються на зростанні капіталовіддачі, виключаються. Тому і попит на капітал при даній капіталоємності (або капіталовіддачі) визначається лише темпом зростання національного доходу.
І друга передумова: сама капіталоємність не залежить від співвідношення «цін» виробничих факторів (тобто прибутку і зарплати), а визначається лише технічними умовами виробництва, які мають тенденцію зберігати її незмінною (тобто «нейтральним технічним прогресом»).
Зв'язок між часткою інвестицій в національному доході і капіталомісткістю будується на основі передумови про рівність заощаджень, які характеризують пропозицію фондів для інвестування, і інвестицій, величина яких визначається попитом на ці фонди.
Харрод і Домар приходять до висновку, що умовою динамічної рівноваги при постійній нормі нагромадження капіталу, постійній капіталоємності являється стабільний, постійний темп зростання національного доходу.
Необхідність постійного темпу зростання національного доходу ні у Харрода, ні у Домара не ототожнюються з автоматичною можливістю таких темпів. Навпаки, обидва економісти, також як і їхні послідовники, підкреслюють складність вирішення проблеми динамічної рівноваги економіки. Цю складність Харрод показує, аналізуючи процеси розбіжності між темпом зростання, відповідним умовам динамічної рівноваги, - гарантованим темпом зростання і природним, або потенційно можливим темпом зростання. Ця розбіжність внаслідок хронічного пере накопичення капіталу, або, навпаки, перенапрузі економічних ресурсів, породжує тенденції або до тривалої депресії, або до інфляції. Розглядаючи розбіжності між фактичним темпом зростання і темпом зростання, який відповідає динамічній рівновазі, він приходить до висновку, що «економіка балансує на лезу ножа», оскільки немає автоматичних причин, які б сприяли швидкому відновленню порушеної рівноваги. Навпаки, відхилення від гарантованого темпу зростання, на думку Харрода, породжує кумулятивні причини, які спонукають фактичний темп зростання все далі відхилятися від лінії рівноваги, поки яка-небудь випадковість не припинить цей процес.
Економічна теорія Харрода, доповнена Домаром, аналізує не момент порушення рівноваги в економіці і відновлення його (статична рівновага Кейнса), а довгостроковий період стійкого економічного зростання (динамічна рівновага), теоретично обґрунтовуючи стабільні темпи зростання ринкової економіки.
Стабільний темп зростання виробництва, який забезпечується всім приростом населення (це, за Харродом, перший фактор економічного зростання) і всіма можливостями збільшення продуктивності, Харрод називає природним темпом зростання. Третім фактором зростання Харрод вважає розмір накопиченого капіталу.
Темп економічного зростання в цій моделі в кінцевому рахунку залежить від частки нагромадження в національному доході і капіталоємності продукції. Необхідно відмітити абстрактний характер моделі, так як в ній відображені лише самі загальні залежності процесу суспільного виробництва: між нагромадженням, споживанням і темпами зростання національного доходу при даних і незмінних техніко-економічних умовах. По суті, розглядається екстенсивний тип зростання.
Питання циклічного розвитку ринкової економіки від піднесень до спадів розроблялись в динамічній теорії циклу, найбільш відомим представником якої є американський економіст Е.Хансен. Основна рекомендація Хансена – розширення попиту за рахунок державного бюджету, що неминуче розв’язує інфляцію і зводить в кінцевому рахунку на нівець спроби подолати протиріччя між виробництвом і споживанням, так як фінансування здійснювалось би за рахунок державного боргу.
Неокейсіанці доповнили концепцію мультиплікатора Кейнса концепцією акселератора. Акселератор (прискорювач) показує залежність приросту інвестицій від приросту доходу. Кожен приріст доходу визиває більший в процентному відношенні приріст інвестицій. Виходячи із взаємозв’язку мультиплікатора і акселератора неокейсіанці розробили схему безперервного, динамічного зростання економіки. Була створена теорія регулювання економіки в різних кон’юнктурних умовах (спаду і піднесення). Розроблено положення про регулювання через держбюджет з використанням стабілізаторів, які повинні автоматично реагувати на циклічні коливання, пом’якшувати ці коливання (в якості стабілізаторів виступають податки, виплати по соціальному страхуванню, субсидії).
З точки зору формування стратегії економічного зростання неокейсіанська концепція мала потрійне значення. По-перше, при всій спрощеності вона все-таки є корисним інструментом аналізу самих загальних зв’язків між виробництвом, споживанням і нагромадженням капіталу при даних техніко-економічних умовах. Ці моделі дали відповідний стимул для статико-економічних досліджень коефіцієнтів і пропорцій суспільного відтворення на протязі тривалих періодів часу (таких, як норма нагромадження капіталу, капіталоємність та ін..), які сприяли кращому розумінню динамічних процесів, що відбуваються в масштабах всієї економіки.
По-друге, неокейсіанські теоретики, підкреслюючи значення реалізації для забезпечення стабільних темпів економічного зростання, показали особливу роль впливу попиту на інвестиції для досягнення динамічної рівноваги. Розвиваючи теорію Кейнса, вони виступили за державне регулювання процесу нагромадження капіталу в тривалому періоді в цілях досягнення стабільних темпів зростання національного доходу. Вони також підкреслювали, що регулювання співвідношення між нагромадженням є головним напрямком анти циклічної політики.
По-третє, неокейсіанці вважали, що головним інструментом політики підвищення потенційно можливого рівня виробництва, і, як наслідок, підвищення темпів зростання економіки, являються інвестиції.
14. Причини виникнення, сутність та основні напрями неоліберальної економічної теорії
Ідейні корені економічного лібералізму сягають часів А. Сміта та його "невидимої руки". Неолібералізм прийшов на зміну класичному економічному лібералізму, причиною краху якого стала економічна криза 1929— 1933 pp. XX ст. Неолібералізм, як напрям економічної теорії базується на неокласичній методології і захищає принципи економічної свободи, саморегульованої економічної системи та вільної конкуренції. Ринок трактується як ефективна система, яка сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетні права субґєктів економічної діяльності на засадах конкурентного економічного устрою. Неолібералізм увібрав у себе й плідно розвиває такі основні ознаки класичного лібералізму:
обстоювання ідей природного порядку та природних прав;
заперечення будь-якого розширення державного втручання;
захист конкурентних принципів господарювання;
обстоювання ідеї індивідуальної свободи на основі захисту і заохочення приватної власності на засоби виробництва;
розвиток місцевого самоврядування та добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади;
підтримка політики вільної торгівлі.
Разом з тим неоліберали, на відміну від своїх попередників-неокласиків, певною мірою модифікують методологічні засади ліберальної концепції. По-перше, вони оцінюють процеси господарського життя з макроекономічних позицій, не обмежуючись мікроекономічним рівнем аналізу. Макроекономічна спрямованість неолібералізму пояснюється зокрема тим, що як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки він виник майже одночасно з кейнсіанством, синтезувавши ідеї неокласики та традиційного лібералізму зі здобутками історико-соціального й інституційного напрямів.
По-друге, на відміну від авторів неокласичних теорій економічного зростання, що зосереджували увагу на дослідженні кількісних залежностей процесу відтворення, неоліберали намагалися вивчати якісні зміни та перетворення інституційних умов. Вирішення таких проблем вони вважали достатньою умовою для автоматичного встановлення фундаментальних кількісних пропорцій суспільного відтворення.
По-третє, для представників неолібералізму використання граничних величин не є провідним методологічним інструментом, а для деяких шкіл (наприклад, німецької) не має самостійного значення, а лише визнається поширеним теоретичним прийомом неокласичної теорії.
По-четверте, неолібералізм відрізняється від традиційного класичного лібералізму визнанням можливості коригування державою ринкового ладу і навіть активного формоутворюючого впливу держави на економіку. Однак, на противагу кейнсіанському регулюванню, обґєктом цього впливу визнавався не сам процес відтворення, а передусім інституційні основи конкурентного механізму. Основний зміст неоліберальних концепцій ринкового господарства спробував визначити німецький економіст А. Рюстов у 1932 p., використавши термін "ліберальний інтервенціонізм", під яким розумів державне "втручання не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесу розвитку". Лібералізація економіки, використання принципів вільного ціноутворення, провідна роль приватної власності та недержавних структур — основоположні принципи нового економічного лібералізму.
Представники неоліберального руху ще у 30-ті pp. XX ст., коли кейнсіанська теорія і практика набирали обертів, намагалися виробити єдину науково-практичну програму, вихідні принципи якої були представлені на міжнародній конференції, що відбулася у Парижі у 1938 р. ("колоквіум Ліппмана", названий так за співзвучність ухвалених на конференції теоретичних принципів і практичних настанов ідеям, висловленим у книзі американського економіста В. Ліппмана "Вільне місто", що була опублікована того ж року). Суть схвалених принципів неолібералізму зводилась до визнання правомірності обмеженого державного втручання в економічні процеси, широкого сприяння вільному і стабільному функціонуванню підприємництва та необхідності підтримання правил вільної конкуренції. Було зазначено, що пріоритет приватної власності, свобода угод і вільних ринків можуть бути переглянуті державою лише в екстремальних випадках (війни, стихійні лиха, катастрофи).
У вільному суспільстві держава не управляє справами людей. Вона забезпечує справедливість поміж людьми, що управляють власними справами.
У першій третині XX ст. засновано основні школи (рис. 12.5), які розвинули ліберальну традицію й заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення. Представники цих шкіл неолібералів були одностайні в розумінні ролі ринку й тих загроз для нього, які приховані в монополізації економіки й державному інтервенціонізмі.
Англійська (лондонська) школа неолібералізму зробила сучасним класичне трактування завдань і цілей економічної науки, функціонування ринкових механізмів в умовах обмеженості ресурсів. П очолював Лайонелл Чарльз Роббінс (1898—1984).
Методологічна концепція Л. Роббінса одержала назву апріоризму, яку підтримали авторитетні вчені-неоліберали Л. фон Мізес, Ф. фон Хайєк та Ф. Найт. Ця концепція виходить з того, що будь-яка наука свої кінцеві теоретичні висновки формулює дедуктивним шляхом, користуючись обмеженим набором фундаментальних положень. Разом з тим підкреслюється, що процес встановлення цих положень у природничих та суспільних науках суттєво відрізняється. Представникам природничих наук необхідно розробити інструменти спостереження за досліджуваним обґєктом, методику експериментів, провести потрібні досліди, обробити отримані результати, що дасть змогу сформулювати базові положення для наступних теоретичних висновків.
Французька (паризька) школа неолібералізму своїм виникненням завдячує Жаку-Леону Рюефу (1896—1978), який розробляв проблеми економічного розвитку, грошового обігу, кредиту та міжнародних фінансів в контексті неокласичного лібералізму. Вчений був одним з радників Р. Пуанкаре в період стабілізації франка (1926—1928), фінансовим аташе посольства Франції у Лондоні (1930-1933), займав різні посади у міністерстві фінансів, у 50-ті pp. XX ст. брав участь у розробці теоретичних основ економічної політики Ш. де Голля. Заходи з лібералізації французької економіки та пропагування ліберальних цінностей забезпечили Ж.-Л. Рюефу значний вплив на економічну політику при трьох республіках. Основна праця вченого — книга "Суспільний порядок" (1945), де він захищав обґєктивно зумовлений соціальний порядок, ринкову цивілізацію, яка проявляється у саморегулюючому потенціалі ринку, зумовленому процесом врівноваження цін та стабільності грошового обігу в умовах вільної конкуренції. Ж.-Л. Рюеф критикував як прихильників соціалізму та марксизму, так і Дж.М. Кейнса, ідеї якого щодо державного регулювання економіки суперечили власним уявленням вченого та стали, на його думку, джерелом багатьох подальших хибних рішень (цікаво, що Ж.-Л. Рюеф іменує Кейнса "чарівником із Кембриджа" за надзвичайну силу переконання й велику кількість учнів та продовжувачів). Втручання французької держави в економіку, "економічний дирижизм", передусім у формах націоналізації та планування призвели до відродження неоліберальних поглядів на початку 60-х pp. XX ст. Теоретичним поштовхом до цього стала доповідь "Про перешкоди економічній експансії" (1960), яка доводила потребу створення і стимулювання державою заходів ринкової саморегуляції, підготовлена групою експертів на чолі з Ж.-Л. Рюефом та директором державних залізниць Л. Арманом. Було покладено початок формуванню школи французького неолібералізму, до якої належали Е. Малінво, С. Кольм, Л. Столерю, головною постаттю якої став майбутній Нобелівський лауреат М. Алле. Праці М. Алле продовжують традиційний для французького неолібералізму структуралістський підхід та започатковують новітній інституційний підхід, що спричинив у подальшому виникнення ринково-інституційних досліджень.
Чиказька школа неолібералізму на чолі з М. Фрідменом, досліджуючи особливості недосконалої конкуренції, основну увагу зосереджувала на поведінці субґєктів господарювання за умов невизначеності, ризику, інфляційних сподівань, відкривши при цьому шлях монетаристській інтерпретації сучасного неолібералізму (детальніше див. п. 10.3.2).
Неоавстрійська (віденська) школа неолібералізму Л. фон Мізес, Й Ф. фон Хайєка поєднала принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією, що надало їй ще більшої субґєктивно-психологічної спрямованості та уможливило зосередження уваги на аналізі умов і процесів економічного життя. Детальний розгляд ідейних настанов школи представлено у наступних параграфах цієї теми. Зазначимо, що англійська та неоавстрійська школи в подальшому інтегруються в єдину неоліберальну течію, взаємно збагачуються, зокрема завдяки тому, що Ф. фон Хайек на запрошення Л. Роббінса переїздить до Лондона.
Німецька школа неолібералізму В. Ойкена — Л. Ерхарда зосереджувалась на визначенні основних принципів функціонування суспільства: поєднанні економічної свободи та невтручання держави в економіку з принципом соціальної справедливості, не обмежуючи роль держави функцією охоронця ринкових відносин, визнаючи за нею право організатора суспільного життя. За державою закріплюється функція забезпечення соціальної стабільності як умови нормального розвитку економіки, провідною для неоліберальної теорії стає ідея сильної держави — організатора конкурентно-ринкових відносин.
15. Монетаризм як варіант неолібералізму. М.Фрідмен та його послідовники
В широкому розумінні монетаризм — це філософія неолібералізму, втілена у відповідних теоретичних настановах та сукупності практичних рекомендацій. Власне розуміння завдань економічної науки, цілей і методів економічної політики, характеру економічних моделей, що використовуються для аналізу і прогнозування, дає змогу характеризувати монетаризм як цілісну, хоча й специфічну економічну концепцію. Беручи до уваги соціально-економічну спрямованість монетаризму та його провідну роль у масштабному протистоянні кейнсіанству, ця теорія є економічним супроводом консервативної політики. Конкретні монетаристські рекомендації обумовлені наявністю специфічної неоліберальної економічної філософії, чим можна пояснити гостроту дискусій з приводу монетаризму взагалі та необхідності й можливості його застосування у розвинених та постсоціалістичних країнах зокрема.
Американський монетаризм представляє «Чікагська школа» на чолі з Мілтоном Фрідменом (1912р.). представники цього напряму поставили перед собою завдання відновити і зробити знову привабливими образ нерегульованої ринкової економіки. Монетаристи піддали сумнівну і критиці основні постулати і висновки Кейнса. Виник монетаризм в 50-х роках 20 ст.
У широкому розумінні монетаризм — це всі економічні доктрини, що і надають грошам першочергового значення та повґязані з розробкою грошової кредитної політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. Проте ї "монетаристське відродження" не було випадковою відповіддю на жорстку інфляцію 70-х pp. чи просто реакцією на кризу кейнсіанства. В основі сучасних монетаристських концепцій лежить кількісна теорія грошей, яка виникла ще в XVI ст., згідно з якою рівень товарних цін тим вищий, чим більшою є кількість грошей в обігу. Монетаризм значно розширив можливості неокласичної теорії, доповнивши її емпіричними дослідженнями на основі економіко-статистичних моделей.
Ще у другій половині 50-х pp. зґявилися перші праці М. Фрідмена з теорії грошей та споживчої функції, а на початку 60-х pp. оформилися погляди щодо концепції економічного циклу — так було започатковано новий напрям економічної науки. Його засновник у своїх працях неодноразово вказував на продовження ним певної "усної традиції" ліберальної думки, сформованої Ф. Найтом, Дж. Вінером та Г. Саймоном у Чиказькому університеті. Тому найперша назва нового напряму — Чиказька школа неолібералізму, на чолі якої стояв М. Фрідмен.
Сам термін "монетаризм" вперше використав американський економіст К. Бруннер у 1968 р. для визначення загальнотеоретичного підходу, що визнає виняткову важливість грошей в економіці, приписує грошовій масі роль вирішального фактора економічної конґюнктури та вказує на пріоритет особливого типу грошово-кредитної політики — прямого регулювання темпів зростання грошової маси — на противагу іншим методам впливу, насамперед фіскальній політиці та кредитно-грошовому регулюванню, орієнтованому на вплив через процентні ставки. Монетаризм асоціюється насамперед з імґям Нобелівського лауреата Мілтона Фрідмена, істотний внесок у розвиток цієї концепції внесли також А. Шварц, К. Бруннер, А. Мелцер, Д. Лейдлер, Р. Селден, Ф. Кейген, Д.Майдельман.
Монетаристи видвинули гасло: «Гроші мають значення», яке стало символом їх вчення. Вони трактують гроші не просто як значний економічний фактор, а я к головний центральний елемент господарської системи, який визначає стан економічної кон’юнктури і весь хід процесу відтворення. М. Фрідмен відіграв провідну роль у формуванні й утвердженні монетаристськоі доктрини. Він сформулював основні теоретичні положення монетаризму, розробив їх аргументацію.
М.Фрідмен сформулював ряд ключових положень монетаристського підходу: 1)стабільність і важливість функції попиту і пропозиції грошей 2)незалежність факторів попиту і пропозиції грошей 3)форма функції попиту і пропозиції. Він виступив проти кейнсіанського мультиплікатора споживання, тобто проти тези про те що зростаня доходу визиває відповідне зростання споживання. У 1957 р. у праці М. Фрідмена "Теорія споживчої функції" представлена гіпотеза перманентного доходу, що стала основою розробок монетарної політики й теорії циклічних коливань. М. Фрідмен виходив з того, що увесь поточний дохід (У), представлений споживанням (С) та нагромадженням (S), складається із перманентного і тимчасового компонентів.
Перманентний дохід (Ур) — це дохід, який індивід сподівається отримувати впродовж тривалого часу. Його величина залежить від так званого горизонту споживання, обсягу нагромадженого капіталу, місця проживання, віку, професії, освіти, національності. Горизонт споживання — це мінімальний часовий інтервал, протягом якого дохід залишається відносно сталим і розглядається індивідом як постійний.
Тимчасовий, або випадковий дохід (У,) "відображає вплив усіх інших факторів, які людина відносить до випадкових, хоч вони можуть бути передбачуваними результатами дії таких сил, як, наприклад, циклічні зміни у діловій активності". Джерела випадкового доходу найрізноманітніші: від несподіваного отримання спадку до виграшу в лотереї. Особливо підкреслюється елемент непередбачуваності, неочікуваності в отриманні тимчасового доходу: тільки за такої умови цей тип доходу не може серйозно вплинути на довгострокову споживчу поведінку. Згідно з гіпотезою перманентного доходу тимчасовий компонент не впливає на споживання, тобто весь отриманий тимчасовий дохід заощаджується. Це означає, що рівень довгострокового споживання визначаєті перманентним доходом, а рівень заощадження визначається невикористано часткою перманентного доходу та повним обсягом тимчасового доходу.
М. Фрідмен завжди дотримувався непохитних ліберальних переконань. Він відстоював свою думку в 50—60-х pp., в часи беззастережного домінуваніня ідей кейнсіанства, протягом 70—80-х pp. спостерігав зростаючий успішний власних теоретичних положень в умовах кризи кейнсіанства, у 90-х намагався "долучити" монетаризм до вирішення найболючіших проблем економічної трансформації країн з неринковою економікою. У працях "Капіталізм і свої бода" (1962), "Свобода вибору" (1980), "Тиранія статус-кво" (1984), написаних у співавторстві з дружиною, Роуз Фрідмен, вчений відроджує класичні ліберальні цінності.
Монетаристи приділяли значну увагу мікроекономічним аспектам функціонування економічної системи, що наочно проявилося в розробці теорії грошового попиту. У своїй інтерпретації кількісної теорії М. Фрідмен виходив з того, що попит на гроші окремого індивіда обмежений розмірами багатства, намаганням не упустити вигоду від використання альтернативних активів. Для доведення стійкості функції попиту на гроші використовувалось припущення про стабільність швидкості обігу грошей, що знайшло емпіричне підтвердження.
Важливим елементом концепції монетаристів є теза про екзогенний, тобто автономний, незалежний від функціонування економічної системи характер зміни грошової маси. Автономність грошової маси підкреслюється особливим, позаекономічним способом введення її у канали обігу. Наприклад, в одній з праць М. Фрідмена розглядається ситуація, коли гроші скидаються з літака і рівномірно розподіляються серед населення. Цим підкреслюється ключова ідея — зміни грошової пропозиції "навґязуються" господарству ззовні, не виступаючи реакцією грошової сфери на попередні зміни у сфері виробництва. Така "емісія" грошей ігнорує вплив виробничої сфери на грошовий обіг та різницю між окремими категоріями грошей (грошовими агрегатами).
Монетарна концепція, неоліберальна за своєю суттю, була випробувана республіканським урядом США при президентові Р. Ніксоні в 1969—1970 pp., хоча й не стала домінуючою (М. Фрідмен на той час був радником президента). Найбільшого успіху монетаристські настанови набули при наступному республіканському уряді США за часів так званої "рейганоміки".
Міжнародний аспект монетаризму. За переконанням М. Фрідмена, гнучкі обмінні курси забезпечать автоматичну рівновагу платіжних балансів, знімаючи проблему управління валютними резервами і сприяючи автономності економічних політик. У галузі міжнародних фінансів М. Фрідмен послідовно з 1953 р. виступає із захистом вільно плаваючих обмінних курсів. Рух у напрямку гнучких курсів, починаючи з кінця 60-х pp., а в подальшому, починаючи з 1973 p., їх повсюдне поширення служать підтвердженням правильності його позиції. Разом з тим, плаваючі валютні курси додають невизначеності й стихійності міжнародним фінансовим відносинам, свідченням чого є світові валютні кризи, зокрема фінансовий крах 1987 р. та світова фінансова криза 1998 р.
Біля витоків міжнародного монетаризму стояли дві значні фігури Г. Джонсон та Р. Манделл, які впродовж тривалого часу керували роботої лабораторії міжнародної економіки в Чиказькому університеті. Прихильники цієї концепції — Р. Дорнбуш, А. Лаффер, М. Майлз — визнають гроші природу порушень у сфері міжнародних відносин, тезу про існування таї званої "світової інфляції", необхідність цінової стабільності як головного орієнтира політики національних урядів.
М.Фрідмен запроваджує поняття «портфель ативів». Господарюючий суб’єкт володіє портфелем активів (будівлі, устаткування, предмети тривалого користування, людський капітал, гроші).
Гроші – головний елемент портфелю активів, і якщо вони обезцінюються, то суб’єкт продає всі інші елементи (активи). Це відображається на національному доході, визиваючи зміни в потоках.
З точки зору монетаристів, вся сукупність негативних явищ капіталістичної економіки (кризи, інфляція, безробіття) являється наслідком неправильної грошової політики, тобто невідповідності грошової маси, що знаходиться в обігу, темпу зростання ВНП. Звідси основний висновок: все, що повинна робити держава в сфері грошової політики – це це підтримувати стійкі темпи зростання грошової маси на рівні 3-4% в рік («золоте правило» Фрідмена), причому незалежно від фази циклу, в якій знаходиться економіка, стану бюджету, рівня безробіття та інших макроекономічних показників.
Головна вимога монетаристів в галузі економічної політики – максимально скоротити витрати держави, тому що саме зростання цих видатків веде до надлишку грошей, і відповідно, до інфляції. Монетаризм також виходить із того, що ринкова економіка в свої основі являється збалансованим господарством, здатним до автоматичної саморегуляції. І єдине, що може зруйнувати цю здатність – диспропорція між темпом зростання продукції і темпом зростання грошової маси в обігу.
Ідеї монетаризму знайшли практичне використання в економічній програмі Р.Рейгана (Президент США 1980-1988). Ця програма одержала назву «рейганоміка» і включала в себе такі жорсткі заходи, як скорочення соціальних виплат працюючим і безробітним, зменшення зарплати, підвищення прямих і непрямих податків на осіб найманої праці. Одночасно були зменшені податки на підприємців і особливо податки на доходи крупних корпорацій. Здійснення названих заходів привело до різкого збільшення числа осіб, які живуть за межою бідності, але одночасно сприяло збільшенню пропозицій на ринку, стабілізації темпів економічного зростання.
В цілому монетаризм збагатив економічну науку теоретичними положеннями та практичними ідеями.
16. Теорія економіки пропозиції. Крива Лаффера
Теорія економіки пропозиції, започаткована після кризи 1974—1975 pp., яка доповнила собою монетаристську теорію й методи регулювання економіки, є важливим елементом сучасного економічного консерватизму. Ідеї, які в подальшому визначили сутнісний зміст концепції, були висловлені у другій половині 70-х pp. XX ст. деякими американськими конгресменами і сенаторами під час обговорення стану і перспектив бюджетної політики. Характерно, що біля витоків цієї концепції стояли політики, економісти, практики з помірковано консервативними поглядами, а не науковці та економісти-теоретики. Розробляли й популяризували концепцію журналісти Дж. Гілдер і Дж. Ванніскі, конгресмен Дж. Кемп, її прихильниками були багато представників адміністрації Р. Рейгана, а університетську науку представляв маловідомий професор з Південної Кароліни А. Лаффер (автор одноіменної кривої), його підтримували також М. Фелдстайн, П. Роберте, Р. Манделл. Вони визначили основні елементи економічної політики держави відповідно до концепції економіки пропозиції:
1)орієнтованість економічної політики на виробництво, пропозицію
2)зниження податків (передусім з юридичних осіб) з метою вивільнення частини прибутків для інвестування
3)скорочення витрат, передусім у соціальній сфері
4)регулювання пропозиції грошової маси
Таким чином, монетаризм і економічна теорія пропозиції доповнюють один одного. Проте якщо монетаристи головний акцент роблять на регулюванні кількості грошей, то прихильники економіки пропозиції особливого значення надають використанню податкових інструментів регулювання. Життєздатність капіталізму повязується з ініціативою приватного сектора, тому економічне зростання планується стимулювати за рахунок перерозподілу національного доходу на користь середніх і великих власників шляхом, наприклад, зменшення податкового тягаря та скасування системи прогресивного оподаткування. Уявлення про стимулюючий вплив зниження податків на інвестиційну діяльність теоретично обґрунтовується за допомогою відомої кривої Лаффера.
На думку автора, крива повинна показати, що у вигляді податків не можна стягувати до бюджету понад 30-35% доходів. У забороненій зоні доходи бюджету з підвищенням податкової ставки знижуються. Це спричинюється до зменшення зацікавленості в інвестуванні, ухилення від сплати податків, переходу до «тіньового» сектора економіки тощо.
Монетаризм і економіка пропозиції суттєво вплинули на економічну політику й ідеологію уряду Р.Рейгана, особливо щодо ефективності соціальних програм, значення ринку, характеру й меж втручання держави в економічні процеси. Результати реалізації цих теоретичних настанов наприкінці 80-х років виглядали більше позитивними ніж негативними: стабілізувався рівень безробіття, знизились інфляція й відсоткові ставки, тривала структурна перебудова американської економіки.
Теорія економіки пропозиції є найбільш практично орієнтованою концепцією з тих, які запропонував економічний консерватизм 80-х pp. XX ст. Ключове твердження економіки пропозиції — розміщення й ефективне використання ресурсів має вирішальне значення для економічного зростання як у коротко, так і у довгостроковому періоді. Основною перешкодою на шляху розширення пропозиції й ефективного використання факторів виробництва вважається негативний вплив рівня і структури оподаткування на стимули до праці й інвестування, а також інституційних обмежень, передусім повґязаних з діяльністю профспілок, на ефективне розміщення ресурсів.
Ідея про те, що зниження податкових ставок призводить до зростання державних доходів, відіграє вирішальну роль в теорії пропозиції.
Історія сепплай-сайд економікс і "рейганоміки" в цілому закінчилася в момент переобрання Р. Рейгана на посту президента США. В теоретичному плані економіка пропозиції не надала принципово нових ідей, причина її популярності в тому, що вона швидко "діагностувала" наявні економічні проблеми й запропонувала зрозуміле їх вирішення, яке швидко втілилося в політичні рекомендації. Ідеї сепплай-сайд економікс відповідали настроям широких суспільних верств, з їх допомогою вдалося вплинути на економічний світогляд населення. Разом з тим не можна заперечувати, що економіка пропозиції збагатила історію економічної думки, макроекономіку й економічну політику такими поняттями, як "податковий клин", "оптимальна межа оподаткування", "крива Лаффера". Сепплай-сайд економікс ще раз довела, що існує тісний звґязок економічної теорії і політики, й економічна концепція може стати рушійною силою економічного розвитку.
17. Неокласичний синтез. Роботи Дж.Хікса та П.Самуельсона
Наприкінці 70-х рр. різниця між кейнсіанською та неокласичною школами мала більше історичний, ніж концептуальний характер.
Однак іще задовго до того, як на засаді теорій економічного зростання відбулося органічне поєднання двох напрямків економічної теорії, було проголошено принцип «неокласичного синтезу».
Такий підхід було запропоновано Джоном Хіксом ще 1937 р., у 40—50-х рр. підтримано Франко Модільяні та остаточно обгрунтовано Полом Самуельсоном. Вони розглядали працю Кейнса як окремий випадок традиційної неокласичної теорії, модифікованої лише запровадженням певних обмежень у галузі ціноутворення, ставки заробітної плати та норми процента. З іншого боку, Кейнс уважав неокласичну школу окремим випадком загальної теорії зайнятості, характерним для умов повної зайнятості. Він підкреслював, що коли з допомогою централізованого контролю пощастить забезпечити повну зайнятість, то неокласичний аналіз знову набере виняткового значення.
Суть синтезу полягала в тім, що залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулювання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регуляторами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного ринку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням.
Прихильники «неокласичного синтезу» не перебільшували регулюючих можливостей ринку. Вони вважали, що в міру ускладнення економічних взаємозв’язків і відносин слід удосконалювати та активно використовувати різноманітні методи державного регулювання.
У 50—60-ті рр. в економічній літературі концепція неокласичного синтезу набуває цілковитого визнання.
Школу «неокласичного синтезу» вирізняє з-поміж інших різноманітність тематики досліджень. Увага її представників зосереджується на проблемах економічного зростання, дальшому розвитку теорії загальної економічної рівноваги. Саме представниками цієї школи було запропоновано методику аналізу безробіття та заходи щодо його регулювання, отримано суттєві результати в галузі теорії та практики оподаткування. У межах цієї школи розвитку набули методи економіко-математичного аналізу, можливості їхнього застосування в політології.
Поряд з макроекономічними методами дослідження ця школа використовувала мікроекономічні підходи, розвиваючи прикладні аспекти економічної теорії.
Найвидатнішим пропагандистом і автором теорії «неокласичного синтезу» був американський економіст, професор П. Самуельсон, який писав: «Мої погляди вичерпуються загальною неокласичною теорією, яка включає в класичну традицію будь-яку частину кейнсіанського і неокейнсіанського аналізу, що є придатною для сучасної економіки».
Він спромігся об’єднати в одну теорію всі досягнення економічної думки від А. Сміта, Д. Рікардо, К. Маркса до Д. М. Кейнса, М. Фрідмена, Д. Тобіна та Р. Лукаса, тобто доктрини, здавалося б, цілком протилежні за змістом, і тим самим накреслив сучасні підходи до вивчення економічних проблем. Він писав, що його теорія включає все те позитивне, що містить як кейнсіанський, так