Xreferat.com » Рефераты по экономике » Основні етапи еволюції економічної думки

Основні етапи еволюції економічної думки

природним. 

Відтак К.А. Сен-Сімон розробив оригінальну схему історичного прогресу. Він стверджував, що у процесі еволюції людство послідовно проходить рабовласницьку, феодальну і промислову епохи. Процес зміни одного суспільного устрою іншим відбувався у результаті складного процесу переплетення розвитку знань і продуктивної діяльності. Ключовими факторами поступального розвитку суспільства, на думку вченого, є наука та індустрія.

Характерні риси утопічної моделі ідеального суспільного устрою К.А. Сен-Сімона:

Панування великого машинного виробництва, прихід до влади індустріальної еліти. Уважаючи індустрію "єдиним джерелом всіх багатств та добробуту", К.А. Сен-Сімон зазначав, що в майбутньому справедливому суспільстві "Промисловці стануть першим класом у суспільстві; найвидатніші промисловці візьмуть на себе безоплатне управління державними фінансами, вони будуть визначати становище, яке повинні займати інші класи стосовно один одного.

Оригінальну модель справедливого суспільного устрою запропонував відомий представник пізнього утопічного соціалізму Шарль Фурґє (1772—1837). Поставивши за мету створити соціальну науку, засновану на гармонії та справедливості, він, як і К.А. Сен-Сімон, поклав в основу свого учення ідею історичної закономірності еволюції людського суспільства. Вчений запропонував власну схему прогресивного розвитку людства, засновану на переконанні, що історичний цикл людства охоплює 80 тис. років.

У грудні 1803 р. Ш. Фурґє опублікував у місцевій газеті статтю "Всесвітня гармонія", у якій повідомив про власне відкриття "законів соціального руху". У 1808 р. він анонімно видав книгу "Теорія чотирьох рухів і всесвітніх доль", яка залишилась майже непоміченою. Напружено працюючи над розвитком своїх ідей, вчений у 1822 р. написав працю "Теорія всесвітньої єдності", а у 1828 р. — книгу "Новий rocподарський і соцієтарний світ, або відкриття способів привабливої і природовідповідної праці, розподіленої в серіях за пристрастю".

Характерні риси утопічної моделі ідеального суспільного устрою Ш. Фурґє: Ліквідація експлуататорського характеру приватної власності і поступове підпорядкування її інтересам суспільства шляхом створення асоціацій вільних виробників (фаланг4), повґязаних між собою взаємодопомогою і обміном надлишками. "Перше завдання політичної економії, — писав дослідник, — полягає в тому, щоб навчитися перетворювати найманців у власників із спільними інтересами".

Найвидатнішим представником утопічного соціалізму в Англії був Роберт Оуен (1771 —1858), автор праць "Виклад раціональної системи суспільства" (1830), "Книга про новий моральний світ" (1840), "Новий погляд на суспільство або досвід про принципи утворення людського характеру " (1813), "Доповідь графству Ленарк про план полегшення спільних бід" (1821) та ін.

На відміну від французьких утопістів, які заперечували класичну політичну економію, Р. Оуен був прихильником трудової теорії вартості Д. Рікардо. Він зазначав, що фізична праця, правильно спрямована, є джерелом загального народного добробуту. Звідси англійський мислитель робив соціалістичні висновки про необхідність реалізації прав виробників на повний продукт їх праці шляхом знищення приватної власності й нетрудових доходів.

Характерні риси утопічної моделі ідеального суспільного устрою Р. Оуена:

Відсутність приватної власності, організація кооперованої праці на засадах суспільної власності, рівність у правах і обовґязках. "Коли все, за винятком лише предметів особистого користування, перетвориться у суспільне надбання, а суспільне надбання буде завжди в надлишку для всіх, коли припинять своє існування штучні цінності, а потрібними будуть лише внутрішні цінні блага, — писав учений, — тоді будуть належним чином зрозумілі незрівнянні переваги системи суспільної власності над системою приватної власності із злом, яке вона викликає.

Великого значення англійський дослідник надавав профспілкам, завдання яких він вбачав у викупі підприємств у приватних власників та передачі їх добровольцям-кооператорам. Мислитель був переконаний, що успішний приклад перших добровільних кооперативів стане поштовхом до масового кооперативного руху, який охопить усю країну.

Незважаючи на те, що твори соціалістів-утопістів не мали серйозної теоретичної основи, вони відобразили пошуки ідеального справедливого суспільства та справили значний вплив на еволюцію економічної думки.

Видатні мислителі-утопісти:

започаткували глибоку критику існуючого суспільного ладу, його суперечностей і спонукали до роздумів над проблемами еволюції людського суспільства;

висловили ряд цікавих здогадок про напрямки майбутньої еволюції суспільства, сприяли розвитку суспільної свідомості й віри в можливість побудови більш досконалого суспільного устрою;

вплинули на розвиток робітничого руху, соціалістичних ідей незважаючи на суперечливість і нереальність теорії та провали комуністичних експериментів.

Твір Т. Мора "Утопія" справив значний вплив на розвиток економічної думки соціалістичного спрямування, а його назва позначила напрям досліджень, спрямованих на зображення ідеального суспільного устрою і повґязаних з нереальними планами перебудови суспільства.

Утопічний соціалізм К.А. Сен-Сімона вплинув на багатьох дослідників і мав численних послідовників. Після смерті мислителя його учні — С.А. Базар, Б.П. Анфантен, Б.О. Родрігес посилили радикалізм основних ідей вченого, перетворивши сенсімонізм на релігію "з культом, з мораллю, з організованими проповідями ...з апостолами, які йшли у далекі країни з благовісним словом"1. У праці "Виклад доктрини Сен-Сімона" (1828—1829) вони виступили з різкою критикою приватної власності як основи експлуатації, права успадкування, усіх привілеїв від народження, наголошуючи на тому, щоб "...всі знаряддя праці, землі, капіталу, які утворюють нині розрізнений фонд приватних власників", необхідно зґєднати в "суспільний фонд і щоб цей фонд експлуатувався асоціацією і ієрархічно так, щоб завдання кожного було відображенням його власності, а його багатство — міркою його справ". На думку французьких дослідників історії економічних учень ПІ. Жідаі Ш. Ріста, в ученні сенсімоністів "закладені зародки майже всіх критичних і конструктивних ідей, які будуть характеризувати соціалізм протягом XIXJ століття" . Відгук технократичного соціалізму К.А. Сен-Сімона можна також знайти в теоріях "індустріального суспільства" XX ст.

Ідеї III. Фурґє теж знайшли своїх прихильників та послідовників (В. Консідерана, А. Годена та ін.). У Франції деякий час існувала школа фурґєристів! які з 1841 по 1844 р. організували ряд асоціацій, прагнучи на практиці реалізувати утопічні проекти французького дослідника. Однак ці асоціації проіснували недовго. Соціалісти виявились людьми, які володіли глибоким відчуттям і розумінням прихованих джерел людської поведінки, яких економісти зовсім не брали до уваги. У плутанині сумбурних промов і творів соціалістів приховані мудрі спостереження і важливі міркування, з яких філософи і економісти можуть взяти багато повчального. Незважаючи на утопізм та суперечливість учення Р. Оуена, численні п вали його комуністичних експериментів, ідеї англійського соціаліста-уто ста справили значний вплив на розвиток економічної думки, робітничий оперативний та профспілковий рух, формування фабричного законодавство тощо.


7. Виникнення і розвиток марксистської економічної теорії. Марксизм і сучасність


Марксизм виник як учення про суспільно-економічні формації та їх зміну, причому зміна формацій визнавалась основою періодизації всесвітньо-історичного процесу розвитку людства. У формуванні економічних передумов марксизму головну роль відіграв промисловий переворот у Англії та інших капіталістичних країнах. Фабрична система викликана небувалий розвиток продуктивних сил і показала прогресивність капіталізму. Політичні передумови генезису марксизму були створені антифеодальними революціями епохи виникнення капіталізму. Соціальною базою марксизму стало формування пролетаріату як класу, позбавленого засобів виробництва, і виникнення й посилення робітничого руху.

Марксистська політична економія була започаткована у 40-ві pp. XIX ст. Засновниками оригінального напряму економічної думки стали видатні німецькі мислителі К. Маркс (1818—1883) і Ф. Енгельс (1820—1895). Активна участь у революційно-демократичному русі, прагнення довести необхідність докорінних соціально-економічних перетворень та дати теоретичне обґрунтування революційної боротьби пролетаріату проти капіталістів спонукали цих учених до дослідження економічних процесів і явищ, у яких вони вбачали першоджерела суспільного розвитку. Відтак марксизм став не просто вираження великодушних устремлінь, а оригінальною науковою системою.

Обґрунтовуючи неминучість загибелі капіталізму під натиском його внутрішніх суперечностей, К. Маркс та Ф. Енгельс створили цілісну картину еволюції людського суспільства, яка охопила усі соціальні науки: філософію, історію, політичну економію, політологію тощо. Економічне учення марксизму стало своєрідним теоретичним узагальненням досвіду капіталістичного розвитку європейських країн епохи вільної конкуренції.

Усвідомлення того, що "...анатомію громадянського суспільства слід шукати в політичній економії", спонукало К. Маркса до поглибленого вивчення! економічної літератури. Важливим етапом становлення його наукової системи стала підготовка "Економіко-філософських рукописів" (1844), у центрі яких знаходиться проблема відчуження праці. Повґязавши останню з типом власності на засоби виробництва, з одного боку, а з другого — з самою особистістю людини, вчений зосередив увагу не лише на відносинах праці та капіталу, але і на гуманістичній спрямованості економічного прогресу.

Після того, як у 1845 р. Франція за настійною вимогою Пруссії вислала) К. Маркса із країни, він переїхав у Бельгію і з 1845 по 1848 р. жив у Брюсселі, відмовившись від свого німецько-французького громадянства. У цей періоді була опублікована відома праця вченого "Злиденність філософії" (1847), і також підготовлені у співавторстві з Ф. Енгельсом "Святе сімейство" (1844) та "Німецька ідеологія" (1845—1846). У період революційних подій у Європі) К. Маркс та Ф. Енгельс брали активну участь у роботі міжнародної організації "Союз комуністів". У 1848 р. вони написали її програму "Маніфест Koмуністичної партії", який став першим системним викладом особливого класового світогляду марксизму.

Після того, як у Європі розпочалися лютнева і, відповідно, березнева революції, К. Маркс, висланий як небажана персона із Брюсселя, повернувся у Німеччину, щоб там разом з однодумцями впливати на перебіг подій. У Кельні він очолив "Нову Рейнську газету", в якій у 1849 р. опублікував роботу "Наймана праця і капітал". Це був перший крок на шляху створення цілісної економічної доктрини марксизму.

У 1849 р. революція в Німеччині поступилася силам реакції та реставрації. Після притягнення до суду та звинувачення у "підбурюванні до повстання" К. Маркс був висланий з країни. Він переїхав у Париж, а згодом — у Лондон, де і прожив до кінця свого життя. Фінансові справи сімґї К. Маркса у цей період складалися не просто. їх вирішенню сприяв Ф. Енгельс, який постійно надавав К. Марксові матеріальну підтримку, а у 1869 p., успадкувавши хімічні заводи у Манчестері, призначив для друга щорічну ренту.

Лондонський період К. Маркса повґязаний із напруженою роботою у бібліотеці Британського музею, підготовкою численних праць з філософії, економіки, історії, активною участю у міжнародному робітничому русі. Саме в Лондоні К. Маркс написав "Капітал", який він вважав потужною ідеологічною зброєю пролетаріату в боротьбі з буржуазією, головною працею свого життя. Над цим твором вчений працював понад 40 років. Ф. Енгельс назвав цю працю "Біблією робітничого класу" .

Найважливіші історичні передумови формування марксизму:

промисловий переворот, який відбувся на початку XIX ст. спочатку в Англії, а потім і в інших західноєвропейських країнах; виникнення фабричної системи та розвиток машинного виробництва; піднесення економіки розвинених капіталістичних країн на основі прискорення технічного прогресу, зростання продуктивності та підвищення інтенсивності найманої праці;

зміна соціальної структури суспільства в процесі первісного нагромадження капіталу, який супроводжувався масовим розоренням селян і ремісників, вибитих із дрібнотоварного укладу, що складався протягом століть; формування пролетаріату як особливого класу, який відрізнявся від робітників мануфактур та дрібних товаровиробників більшою згуртованістю та організованістю;

загострення соціальних суперечностей у результаті погіршення становища найманих робітників: зростання фізичних, психічних, нервових навантажень;

виникнення масового безробіття та жахливої злиденності, які знайшли правдиве відображення у праці Ф. Енгельса "Становище робітничого класу в Англії" та у 3—7-му відділах І т. "Капіталу" К. Маркса (10—14-годинний робочий день, нічні зміни та робота у вихідні без компенсації, масове застосування дитячої праці, починаючи з 7—8-річного віку, виробничий травматизм тощо);

соціальні потрясіння, боротьба робітничого класу за свої права, посилення організованості робітничих виступів, які набували все більш активних і загрозливих форм (збройне повстання ліонських робітників у Франції 1931 і 1834 pp. з вимогами підвищення заробітної плати і розширення прав робітників; масовий організований чартиський рух робітників на захист своїх інтересів у Англії (1830—1850 pp.); повстання сілезьких ткачів у Німеччині! проти жорсткої експлуатації і безправного становища тощо);

періодичні кризи надвиробництва, потрясіння ринкової економіки, які засвідчували неспроможність саморегулюючого конкурентного механізму забезпечити високу ефективність та соціально-економічну стабільність суспільства.

Перші статті Ф. Енгельса, присвячені проблемам робітничого руху були опубліковані у 1839 р. у журналі "Телеграф". У 1844 р. у "Німецько-французькому щорічнику" була надрукована його політекономічна праця "Нариси до критики політичної економії", в якій вчений здійснив спробу систематизації відомих йому економічних теорій від меркантилістів до Дж. Мілля, а також висловив міркування щодо різних форм власності як основи відмінних типів суспільного устрою. Зазначивши, що монополія приватної власності є причиною криз та зубожіння населення, Ф. Енгельс повґязував усунення суперечностей капіталістичного суспільства з ліквідацією останньої. За оцінкою К. Маркса ця робота була геніальною, в ній "...були уже сформовані деякі загальні принципи наукового соціалізму". Проблеми детермінізму суспільного устрою панівною формою власності знайшли відображення у підготовлених у співавторстві з К. Марксом "Святому сімействі" (1844) та "Німецькій ідеології" (1845—1846).

У 1845 р. Ф. Енгельс опублікував працю "Становище робітничого класу в Англії", в якій обґрунтував правомірність класової боротьби, виходячи із жахливого злиденного становища робітничого класу в середині XIX ст. в одній із найрозвинутіших країн того часу.

Приводом для написання праці Ф. Енгельса "Анти-Дюринг" (1877—1878), послужили публікації німецького філософа Євгенія Дюринга. Критикуючи субґєктивний ідеалізм Є. Дюринга, вчений дав розгорнутий виклад матеріалістичного розуміння історії. Історичний матеріалізм та відкриття таємниці виробництва додаткової вартості він виокремив як видатні досягнення марксизму, які перетворили соціалізм на науку. По-новому трактуючи предмет економічної науки, ф. Енгельс стверджував, що політична економія у широкому розумінні є наукою про закони виробництва та обміну матеріальних благ у людському суспільстві. У вузькому розумінні — це наука, яка вивчає виробничі відносини певної суспільно-економічної формації.

Характерні риси методології К. Маркса:

абстрактно-теоретичний підхід, що вирізняється глибинним проникненням у сутність економічних явищ та процесів, виокремленням їх найсуттєвіших рис та побудовою системи логічно взаємоповґязаних та взаємообумовлених наукових категорій;

лінійна модель розвитку суспільства, аналіз його еволюції як закономірної зміни соціально-економічних формацій, в основі якої лежить суперечність розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. 

важлива складова системи економічних поглядів К. Маркса — теорія грошей і капіталу. На основі дослідження двоїстої природи товару, історичної еволюції товарного виробництва та обміну, розвитку форм вартості (одиничної, розгорнутої, загальної, грошової) К. Маркс дав власне тлумачення природи грошей.

Значну увагу автор "Капіталу" приділив дослідженню функцій грошей. На думку вченого, гроші є: 1) мірою вартості, оскільки "перша функція золота полягає в тому, щоб дати товарному світові матеріал для вираження вартості, тобто для того, щоб виразити вартості товарів як однойменні величини, якісно однакові і кількісно порівняні". Відтак ціну К. Маркс визначав як грошове вираження уречевленої в товарі праці;

2)засобом обігу, оскільки вони виступають "як посередники у процесі обігу товарів".

3) засобом утворення скарбів, коли "товар продають не для того, щоб купити інші товари, а для того, щоб замінити товарну форму грошовою...". 4) засобом платежу, оскільки "з розвитком товарного обігу розвиваються відносини, завдяки яким відчуження товарів відокремлюється в часі від реалізації їх ціни. ...Продавець стає кредитором, покупець — боржником". 5) світовими грошима, які виходять "за межі внутрішньої сфери обігу... і функціонують як загальний засіб платежу, загальний купівельний засіб і абсолютна суспільна матеріалізація багатства взагалі".

Сучасні дослідники вважають теоретичну систему К. Маркса одним із важливих напрямків світової економічної думки, якому притаманні наукові помилки і прозріння і без якого було б не повним мозаїчне полотно сучасної економічної науки: "Коли б наука могла сьогодні вирішити підняті Марксом проблеми, то він належав би минулому. Оскільки цього дотепер не сталося, то Маркс залишається нашим сучасником".

Визнаним вкладом в економічну науку є теорія реалізації Маркса, яку було також сформульовано з позицій трудової теорії вартості. Маркс не наполягає на абсолютизації вартісних показників, він указує лише на те, що вони відображають тенденцію, котра є об’єктивною і, здійснюючись, спричиняє обов’язкові наслідки на макроекономічному та мікроекономічному рівнях. Він пояснює природу циклічності, криз надвиробництва, визначає фази циклу, аналізує наслідки цих явищ. Усе це високо оцінюється сучасною економічною наукою.

Загальна оцінка марксистського вчення має враховувати і його помітний внесок у розвиток системного аналізу. Звичайно, не можна вважати цілком вичерпним погляд Маркса на визначення проблем капіталістичного виробництва лише крізь призму соціальних, класових відносин, однак вплив цих відносин на стабільність економіки та суспільства є безперечним, що, зрештою, визнає сучасна економічна наука.

Нині марксистське економічне вчення знов опинилося в центрі уваги західних дослідників, які намагаються переглянути доктрину Маркса та формалізувати її з допомогою економіко-математичного моделювання. Однак не завжди ці спроби є вдалими, оскільки більшість вирішуваних Марксом проблем за своєю природою не піддаються кількісному аналізу.


8. Історична і нова історична школи у Німеччині


Формування економічної думки в Німеччині на початку XIX ст. відбувалося у своєрідних історичних умовах, які відобразили специфіку соціально економічного розвитку країни та підготували підґрунтя для появи неортодоксальних теорій.

Історичні передумови виникнення німецької історичної школи: Економічна відсталість країни, нерозвиненість індустрії, збереження залишків феодалізму, пережитків середньовічних аграрних відносин Промисловий переворот відбувся у Німеччині на півстоліття пізніше, ніж Англії та Франції. До 1840 р. за умов приблизно однакової кількості населення (близько 27 млн) Німеччина добувала у 14 разів менше вугілля, виплавляла у 8 разів менше чавуну, переробляла у 16 разів менше бавовни ніж Англія. Загальмованість соціально-економічного розвитку країни була зумовлена слабкістю національної буржуазії, економічним та політичним пануванням великих земельних власників. У Німеччині численні феодальні повинності не були знищені буржуазною революцією, а обмежувались шляхом поступових державних реформ та викупу феодальних повинностей.

Історична школа в політичній економії виникла в Німеччині і пройшла в процесі своєї еволюції певні етапи.

1 етап – стара історична школа (40 – 60 рр. 19 ст.)

Вільгельм Рошер, Бруно Гільдебранл, Карл Кніс.

-формувалась в умовах економічної та політичної роздробленості Німеччини, слабкого розвитку національної індустрії, відсутності єдиного внутрішнього ринку тощо

-заперечувала загальні закони економічного розвитку та необхідність теоретичного аналізу

-підміняла економічну теорію історією національного господарства, надавала пріоритет емпіричному методу досліджень та фактозбираню

2 етап – нова історична школа

Перша хвиля (70 – 90 рр. 19 ст.) – Густав Шмоллер, Луйо Брентано, Карл Брюхер

Друга хвиля (90 рр. 19 ст. – перша третина 20 ст.) – Вернер Зомбарт, Макс Вебер

-формувалась в умовах економічного та політичного обєднання Німеччини, посилення робітничого руху та загострення соціальних проблем

-визнавала існування об’єктивних економічних законів, однак заперечувала їх відкриття шляхом логічних обґрунтувань

-полемізувала з неокласиками (австрійською школою), марксизмом, пропагувала ідеї класового миру та соціального партнерства

-розпалася на дві течії (консервативну та буржуазно-ліберальну)

Їх об’єднує:

-історичний метод дослідження

-негативне ставлення до доктринальних положень класичної політичної економії

-несприйняття утопічного соціалізму, марксизму

-визнання першості національних інтересів, дослідження національного господарства з урахуванням його історичного розвитку

-обгрунтування пріоритетної ролі у досягненні загальнонаціональної та соціальної злагоди

Теоретико-методологічним підґрунтям формування німецької історичної школи стало учення видатного мислителя, політика та державного діяча, активного поборника національної єдності Німеччини Фрідріха Ліста (1789— 1846).

У своїй головній праці, яка має красномовну назву "Національна система політичної економії, міжнародної торгівлі, торговельна політика і німецький митний союз" (1841), вчений виступив з критикою класичної школи, виокремивши три основні її недоліки:

"химеричний космополітизм", ігнорування специфічних національних інтересів;

"мертвий матеріалізм", виключну увагу до мінових вартостей та ігнорування продуктивних сил;

"дезорганізуючий індивідуалізм", здатний стати на заваді індустріальному піднесенню нації".

Вважаючи підхід класиків до вивчення явищ господарського життя недостатньо глибоким, Ф. Ліст розробив власну теоретичну систему (табл. 7.1), в основу якої поклав історичний метод дослідження, заснований на вивченні економічних явищ та процесів у історичному контексті:

осмисленні еволюції господарського розвитку різних держав у просторово-часовому вимірі;

зіставленні господарського розвитку різних націй;

залученні до аналізу правових, культурних, морально-етичних чинників, особливостей природного середовища, ментальності народів тощо.

Таким чином, науковою заслугою Ф. Ліста стало визначення та обґрунтування нових теоретико-методологічних положень, які не тільки засвідчили обмеженість підходів, заснованих на абстрактних узагальненнях, ігноруванні національної специфіки та нерівномірності розвитку окремих країн, але і збагатили економічну науку новими підходами до трактування предмета та методології економічного аналізу.

Історичний метод дослідження, започаткований Ф. Лістом, знайшов найповніше відображення у поглядах представників старої історичної школи, яка склалася в Німеччині у 40-ві — 50-ті pp. XIX ст. Незважаючи на певні відмінності у поглядах відомих німецьких дослідників В. Рошера (1817— 1894), Б. Гільдебранда (1812—1878) та К. Кніса (1821 — 1898), саме у працях цих авторів історична школа заявила про себе як про неортодоксальний і напрям економічної думки, покликаний вивчати господарські явища і процеси у їх національній та часовій визначеності. Прикметник "стара" почали вживати після того, як наприкінці XIX ст. у Німеччині сформувалась "нова" (молода) історична школа. Засновником німецької історичної школи був Вільгельм Георг Фрідріх І Рошер — провідний німецький економіст, професор Лейпцизького університету, автор праць "Програма лекцій з історичного методу" (1854), "Історія І англійської політичної економії XVI—XVII століть" (1851), "Система політичної економії" (1854—1894), "Історія національної політичної економії" (1874) І та ін.

Виразником ідей "старої" історичної школи був також професор Марбурзького, Цюріхського та Бернського університетів Бруно Гільдебранд, який знаходився у більшій, ніж В. Рошер, опозиції до класичної школи. У праці "Політична економія сучасного і майбутнього" (1848) вчений:

поставив за мету "перетворити політичну економію на теорію, що має справу з економічним розвитком народів". Ставлячи під сумнів існування універсальних узагальнень, Б. Гільдебранд розглядав історію як засіб не стільки удосконалення (як це було у В. Рошера), скільки повного оновлення економічної науки.

Стверджуючи, що предмет дослідження політичної економії становлять закони господарського розвитку націй, вчений був переконаний, що простежити останні можна шляхом вивчення історії та здійснення статистичних досліджень. Відтак абстрактному методу класиків Б. Гільдебранд протиставляв емпіричний підхід та фактозбирання.

Найпослідовнішим провідником ідей "старої" історичної школи був Карл Густав Адольф Кніс (1821 —1898) — німецький економіст, дослідник економічної історії, професор Марбурзького, Фрайбурзького та Гейдельберзького університетів. У праці вченого "Політична економія з погляду історичного методу" (1853) знайшли відображення та систематизований виклад найважливіші методологічні підходи "старої" історичної школи.

Заперечуючи повторюваність економічних явищ в історії різних народів, К. Кніс висунув на перший план відмінності у ступенях еволюції, традиціях та здібностях різних націй.

Таким чином, представники старої історичної школи в Німеччині:

сприйняли основні наукові цінності концепції "національної економії" Ф. Ліста, сформулювали альтернативні класичній політекономії методологічні положения, яких згодом дотримувались їх наступники;

звернули увагу на відносну цінність економічного знання, еволюцію понять, оцінок і теорій у процесі історичних та інституційних змін;

вказали на необхідність використання історичного методу дослідження;

обґрунтували економічну роль держави у країнах, які потребують мобілізаційних зрушень нації для трансформування економіки.

Водночас представники старої історичної школи:

— не зробили навіть спроби, користуючись історичним методом дослідження, побудувати цілісну економічну концепцію, альтернативну класичній;

Представники старої історичної школи перш ніж перейти до будь-яких узагальнень намагалися зібрати весь фактичний матеріал про відповідні події в попередній період і в теперішній час. Вони були впевнені, що такий метод дозволить їм зробити висновки більш ґрунтовними, ніж холодні і байдужі до людини дедуктивні побудови англійських економістів.

Б. Селігмен відкинувши поняття економічного закону та абстрактно-дедуктивний метод дослідження, втратили саму економічну теорію, поступово підмінивши її економічною історією та економічною політикою; вивчення проблем та механізмів функціонування ринкової економіки замінили дослідженням проблем її еволюції та фактозбиранням.

У 70—80-ті pp. XIX ст. у Німеччині виникла так звана нова або молода історична школа. Вона стала безпосередньо наступницею старої історичної школи, обґєднавши нове покоління дослідників, які прагнули розвинути історичний метод та застосувати його до аналізу нових економічних процесів та явищ.

Ядро "першої хвилі" теоретичних надбань нової історичної школи становили твори Г. фон Шмоллера (1838—1917), Л. Брентано (1844—1931), К. Бюхера (1847—1930), А. Вагнера (1835—1917) та інших вчених, які поставили перед собою завдання, поглибивши та розвинувши історичний метод, дослідити на його основі господарські явища і процеси з метою вирішення практичних проблем формування економічної політики, адекватної реаліям економічного розвитку нації. Нова історична школа відобразила підвищену увагу вчених до соціальних інституцій, насамперед до держави як гаранта еволюційного розвитку суспільства, досягнення загальнонаціональної мети та соціальної рівноваги. Визначаючи правовий порядок основою історичного розвитку, "молоді історики" надавали важливого значення дослідженню правових норм, їх впливу на економічні відносини та господарський механізм. У конкретних економічних явищах вони вбачали відображення та матеріалізацію соціальної психології народу як головної рушійної сили розвитку суспільства.

На відміну від старої історичної школи, молода історична школа не була однорідною і розпалась з самого початку на дві течії:

— консервативну, яку очолив Г. Шмоллер — прихильник традиційних підвалин німецького суспільства, монархії та націоналізму;

— буржуазно ліберальну, яку очолив Л. Брентано — прихильник поступового реформування буржуазного суспільства на шляху розвитку профспілкового руху та досягнення "класового миру".

Засновником нової історичної школи та лідером її консервативного напряму був видатний німецький економіст, професор Галльського, Страсбурзького та Берлінського університетів іноземний почесний член Петербурзької Академії наук (1901) Густав Шмоллер, автор праць "Основи загального учення про народне господарство" (1872), "Народне господарство, наука про народне господарство та її методи" (1897) та ін.

Одним із провідних представників "першої хвилі" нової історичної школи І був доцент Берлінського, а згодом — професор Мюнхенського університетів іноземний член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1895) Людвіг Йозеф (Луйо) Брентано (1844—1931) — активний діяч Спілки соціальної політики, провідний ідеолог її буржуазно-ліберального крила. Найважливіші економічні погляди вченого знайшли відображення у його працях: "Сучасні робітничі гільдії" (1871—1872), "Про відношення заробітної плати і робочого часу до продуктивності праці" (1877), "Класична політична економія" (1888) та ін.

Теоретико-методологічні особливості нової історичної школи знайшли відображення у працях Карла Бюхера (1847—1930) — відомого дослідника економічної історії, автора книги "Виникнення народного господарства" Брентано, безсумнівно, належав до числа найбільш талановитих представників німецької історичної школи.

Намагаючись надати історії і політичній економії науковий характер, він водночас усвідомлював, ідо їм притаманні риси мистецтва, оскільки лише останні оживляють ці науки.

Ця праця сприяла започаткуванню нової хвилі "молодих істориків", які спрямували свої зусилля на подолання розриву між історичними та теоретичними дослідженням попередників.

Найбільш виразно економічні погляди К. Бюхера відобразились у запропонованій ним періодизації економічної історії людства та поясненні генезису капіталізму на основі розвитку структури ринку.

На основі мінової концепції вчений виокремив три ступені господарської еволюції народів:

I — самодостатнє натуральне господарство, діяльність якого підпорядкована задоволенню власних потреб (первісний лад "нецивілізованих народів", антична латифундія, земельне господарство вільних селян та маєтки раннього середньовіччя);

II — міське господарство, у якому рух продукції від виробника до споживача опосередковується місцевим ринком (робота ремісників на замовлення, обслуговування місцевого ринку);

III — народне господарство зі сформованим національним ринком та значною кількістю посередників обміну (зріле ринкове господарство, в якому торгівля набуває широкого розвитку).

На противагу старій історичній школі "нові історики" не обмежувались обґрунтуванням необхідності застосування історичного методу в економічних дослідженнях, а широко використовували його на практиці. Заперечуючи класичний (неокласичний) підхід до аналізу економічних процесів та явищ, вони стверджували, що закони економіки не можуть бути відкриті шляхом дедуктивних, логічних обґрунтувань, а потребують емпіричних спостережень, індукції та дослідження народного господарства у конкретних реаліях його історичного розвитку.

9. Виникнення та етапи розвитку школи маржиналізму


Маржиналізм, відомий під назвою теорій граничної корисності та граничної продуктивності, перетворився на самостійну течію буржуазної політекономії в другій половині 19 ст.

Важливим етапом розвитку економічної науки наприкінці XIX ст. стало відкриття маржинального аналізу та започаткування неокласичної теорії як однієї з магістральний течій сучасної економічної думки.

Обґєктивна зумовленість появи маржиналізму була повґязана з новими історичними реаліями розвитку капіталізму в 60—70-ті pp. XIX ст.:

глибокими якісними змінами у характері, структурі виробництва та методах управління економікою, які відбувалися під впливом науково-технічного прогресу;

інтенсивним розвитком ринкових відносин, ускладненням господарських звґязків та ринкової конґюнктури;

переходом економіки у монополістичну стадію розвитку, модифікацією моделі ринкової конкуренції;

якісними зрушеннями у структурі споживчих потреб, формуванням ринку споживача на зміну ринку виробника;

зростаючою індивідуалізацією господарського життя, формуванням принципово нового типу економічної поведінки та взаємозвґязків між економічними агентами;

актуалізацією потреб у рекомендаціях щодо раціонального господарювання на мікрорівні на основі вивчення конкретних проблем ринкової економіки (взаємодії ціни, попиту, пропозиції, оптимальної комбінації факторів виробництва в межах окремих підприємств тощо).

Маржинальній революції сприяли також якісні зміни у розвитку наукового знання, які відбулися у другій половині XIX ст. і були повґязані:

з кризовим станом класичної політичної економії, заснованої на витратній концепції вартості та ідеї безмежних можливостей розширення виробництва;

прогресом точних наук, математичних дисциплін на основі розвитку диференціального числення та функціонального аналізу;

еволюцією гуманітарних дисциплін (філософії, психології, соціології) у напрямку подолання кризи позитивізму та формування нових парадигм.

Радикальні зміни, які відбулися в економічній науці наприкінці XIX ст., отримали назву "маржинальної революції" (від фр. marginal — грань, межа), повґязаної з переходом від абстрактно-наукового аналізу, заснованого на логіко-філософських категоріях, до дослідження конкретних господарських проблем на основі широкого використання граничних величин та нової теорії цінності.

Характерні ознаки маржиналізму :

Субґєктивно-психологічний підхід до аналізу економічних процесів і явищ, дослідження та тлумачення перебігу подій на основі їх субґєктивної оцінки господарюючими індивідами; перетворення політичної економії в науку про поведінку, яка вивчає схильності, бажання, інтереси та очікування субґєктів господарювання. 

Маржинальна теорія означає не просто інший спосіб дослідження проблеми вартості, вона знаменувала собою інший підхід до економічного аналізу. Як умови, що визначають господарські рішення, стійко утвердились психологічні фактори.

Основні ідеї маржиналізму виникали у XIX ст. в різних країнах. Концепції спадної граничної корисності, граничного аналізу, функціональних залежностей для виявлення рівноваги господарських систем були вперше сформульовані у 30—50-ті pp. XIX ст. Р. Дженінгсом, С. Лонгфілдом, П. Ллойдом в Англії, Ж. Дюпюї, А. Курно у Франції, У. Тюненом та Г. Госсеном у Німеччині.

Водночас основні ідеї попередників маржиналізму не були зрозумілі сучасникам, вони залишались непоміченими, були "перевідкриті" заново і гідно оцінені лише у кінці XIX ст. В історії економічних учень виділяють два етапи маржинальное революції 

1-й етап (70—80-ті pp. XIX ст.) — започаткування "субґєктивного напряму" в політичній економії та теорії граничної корисності як основ: цінності.

Хронологічно цей етап повґязаний із виходом у світ трьох книг: "Теорії політичної економії" B.C. Джевонса (1871 p., Англія), "Основ учення пр(^ народне господарство" К. Менгера (1871 p., Австрія), "Елементів чисто

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: