Основні етапи еволюції економічної думки
У 1947 р. побачила світ фундаментальна монографія П. Семюелсона "Основи економічного аналізу", яка сприяла формуванню його наукового авторитету, в ній активно використовувалися математичні методи економічного аналізу, досліджувалися проблеми ринкової рівноваги.
Його книжку «Економікс» (1948), яка стала найпоширенішим підручником і витримала безліч перевидань різними мовами світу, присвячено аналізу проблем, що стосуються всіх сторін економічного життя. Особливо наголошено на ідеї неокласичного синтезу в третьому виданні «Економіксу» (1955), де Самуельсон висловлював сподівання, що такий синтез допоможе подолати відстань між мікро- та макроекономікою.
Самуельсон визначає прикладне значення економічної теорії як основи економічної політики, зміст її нормативної та позитивної функцій, основні макроекономічні показники розвитку суспільства, спеціально виокремлюючи категорію якості життя, яку оцінює через низку явищ економічного та позаекономічного характеру — від валового національного продукту (ВНП) та способу його розподілу до якості навколишнього середовища. Він наголошує, що сучасне економічне життя не існує поза зв’язком з іншими проблемами, воно зумовлюється ними і зумовлює їх.
У 1958 р. вийшла книга "Лінійне програмування та економічний аналіз", написана ним у співавторстві з Р. Дорфманом та Р. Солоу.
Одним з найвизначніших ідеологів та провідників кейнсіансько-неокласичного синтезу став також Дж. Хікс.
Джон Річард Хікс (1904—1989) — видатний англійський вчений, один з найбільш відомих та впливових представників економічної науки XX ст., визнаний лідер неокейнсіанства, лауреат Нобелівської премії з економіки 1972 р. за розробку теорії загальної економічної рівноваги та добробуту, почесний професор Оксфордського та багатьох інших університетів. Його праці відіграли визначну роль у популяризації та розвитку кейнсіанства. Дж. Хікс став відомим як знавець та інтерпретатор теорії Кейнса.
З 1926 по 1931 р. у журналі "Економіка" було опубліковано ряд його статей, присвячених умовам формування заробітної плати та концепціям прибутку, в яких порушуються проблеми економічної невизначеності підприємницької діяльності.
У 1932 р. вийшла перша книга Дж. Хікса "Теорія заробітної плати", присвячена найбільш загальним теоретичним проблемам і передусім теорії цінності.
В ній досліджувалась модифікація вільного конкурентного ринку праці в умовах діяльності профспілок робітників і службовців, здатних протидіяти зниженню заробітної плати та встановленню її рівноважного рівня. Профспілкова діяльність розглядалася як фактор соціального партнерства. В книзі також містився детальний опис причин існування різних груп безробітних, але загальна методологія економічного аналізу була традиційного неокласичного спрямування, а тому не могла дати пояснення масового безробіття в умовах циклічного спаду. Також у цій праці Дж. Хікс аналізував зміни в розподілі доходів з врахуванням процесів заміщення між працею і капіталом, досліджував можливу еластичність такого заміщення.
У 30-ті pp. Дж. Хікс друкує ряд статей у провідних журналах. В статті "Ще раз про теорію цінності" (1934) переглядаються попередні підходи в теорії корисності, аналізуються співвідношення між доходом, попитом і цінами. Проблемам формування купівельної сили грошей була присвячена стаття Дж. Хікса "Пропозиція про спрощення теорії грошей" (1935), в якій автор констатував невдалість спроб застосування принципів граничного аналізу до теорії грошей і виступав за здійснення в цій галузі "маржинальної революції". У 1935—1938 pp. Дж. Хікс працював у Кембриджі. З 1938 р. — професор політичної економії Манчестерського університету.
Дж. Хікс був одним з перших, хто відгукнувся на славнозвісну працю Дж.М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей". У 1936 р. вийшла стаття-рецензія Дж. Хікса на цю книгу "Теорія зайнятості пана Кейнса". У 1937 р. у статті "Кейнс і "класики": пропонована інтерпретація" вчений вперше виступив з ідеєю "синтезу" кейнсіанської і неокласичної теоретичних систем. У 1939 p. вийшла книга Дж. Хікса "Цінність і капітал", яка принесла Дж. Хіксу широку популярність та визнання. Серед найвидатніших теоретичних праць цього періоду книга Хікса вирізнялася широтою і послідовністю теоретичного аналізу. З часом за цією працею міцно утвердилася репутація "класичної праці", а видатний дослідник економічної теорії П. Семюелсон ставив її на один рівень з творами А. Курно, Л. Вальраса, В. Парето та А. Маршалла. Книга багаторазово перевидавалася в Англії та інших країнах. На думку Дж. Хікса, в 1972 р. (разом з американським економістом К. Ерроу) Нобелівську премію з економіки він отримав передусім завдяки книзі "Цінність і капітал" та працям, написаним у 1939—1946 pp., в яких розроблялися основи теорії економічної рівноваги та "нової економіки добробуту".
У книзі "Цінність і капітал" автором уперше після А. Маршалла здійснено упорядковане, системне викладення та аналіз базових засад неокласичної теорії. Також була здійснена спроба вийти за межі традиційних схем, дати оригінальне трактування вихідних постулатів неокласики. Новаторство здійсненого Дж. Хіксом аналізу полягала у розгляді господарських звґязків у системі загальної рівноваги. До найбільш вагомих наукових заслуг вченого дослідники відносять розробку мікроекономічних основ теорії загальної рівноваги.
Під час Другої світової війни Дж. Хікс видав низку праць, де розробляв проблеми функціонування місцевих бюджетів в умовах воєнної економіки. У 1945 р. вийшла його нова книга "Суспільний лад: вступ в економічну теорію", яка зарекомендувала себе в університетах англомовних країн як один з найпопулярніших навчальних посібників, що неодноразово перевидавався.
У 1950 р. вийшла його фундаментальна монографія "Розвиток теорії торгового циклу", у якій були викладені його погляди на проблему циклічності. Посилаючись на розробку теорії циклічності у світовій економічній літературі (Дж.М. Кейнс та ін.), Дж. Хікс висунув ідею створення загальної, синтезуючої концепції циклу. Викладені у праці власні погляди вченого базувались на принципах економічної динаміки, використанні моделі економічного зростання Р. Харрода. Вчений розглядав особливості циклічного руху економіки як відхилення відтрендової траєкторії розширеного відтворення.
Розробка фундаментальних проблем економічної теорії була продовжена ним у працях "Перегляд теорії попиту" (1956), "Капітал та економічне зростання" (1965). У праці "Теорії економічної історії" (1969) застосовувалися загальні закономірності, сформульовані економічною теорією, для здійснення історичного дослідження. За такого підходу метою дослідника був не простий опис конкретних історичних подій, а виявлення загальної тенденції, на тлі історичної конкретики. В цій же праці Дж. Хікс застосував свої напрацювання в галузі макроекономіки для ретроспективного аналізу економічного розвитку, приділивши увагу техногенним факторам економічного зростання та визначенню умов динамічної рівноваги.
Розробку теоретичних проблем сучасної інфляції найбільш повно здійснено у праці Дж. Хікса "Нариси про світову економіку" (1959), грошей — в праці "Критичні нариси з теорії грошей" (1967). До аналогічної проблематики він повертався і пізніше, зокрема, у книзі 1977 р. "Економічні перспективи. Нові нариси про гроші і господарське зростання", де досліджував таке нове явище, як одночасне зростання цін і безробіття.
Проблематика наукових праць Дж. Хікса 70—30-х pp. була визначена впливом нових кризових економічних явищ у світовій економіці, що спричинили кризу кейнсіанській ортодоксії. У 1975 р. вийшла його книга "Криза кейнсіанської економічної теорії", у якій Дж. Хікс у найбільш розгорнутій формі виклав критичні зауваження щодо теорії Кейнса. У 80-ті pp. у полі зору науковця опинились проблеми структурно-циклічних спадів, високої інфляції, стагфляції, розбалансування бюджетної та фінансової систем та ін. Аналіз Дж. Хіксом сучасної грошової системи, факторів формування грошової пропозиції, причин прискорення інфляційних процесів містився у таких його працях, як "Методи динамічної економіки" (1985), "Гроші, процент і заробітна плата" (1982), "Класики і сучасники" (1983) та ін.
За визначні наукові заслуги Дж. Хікс був обраний членом Британської, Шведської королівських, Італійської національної академій наук, Американської академії наук і мистецтв. У 1960—1962 pp. обирався президентом Королівського економічного товариства.
Дж. Хікс одним з перших зрозумів, що для поєднання з неокласикою оригінальна теорія Дж. Кейнса має бути істотно перероблена. Внесок Дж. Хікса у розвиток Кейнсової теоретичної спадщини виявився настільки вагомим та всеосяжним, що для його позначення виник термін "хіксокейнсіанство" чи " хіксіанство".
18. Характеристика, етапи розвитку та основні представники інституціоналізму
Інституціоналізм — один із основних напрямків сучасної економічної думки. Він виник на рубежі 19-20 ст. як реакція на нездатність маржиналізму вирішити завдання наукового аналізу виникнувши тоді змін в економіці. Глибокі структурні соціально-економічні перетворення капіталістичного суспільства на всьому протязі століття підтримували актуальність реформістських ідей інституціоналізму, його високий престиж в науковій сфері.
Важливою характеристикою інституціоналізму являється визнання в якості головної рушійної сили еволюції людського суспільства різних суспільних інститутів. Суспільні інститути можна визначити як конкретні структури за допомогою яких впорядковуються відносини між людьми, їх діяльність і поведінка, регулюються суспільне життя, забезпечується його стабільність. Під суспільними інститутами також розуміється сукупність соціальних норм і культурних зв’язків, які визначають стійкі норми соціальної поведінки, і сама система реальної поведінки людей в суспільстві у відповідності з цими нормами.
В якості інститутів розглядаються окремі заклади, що відповідає політичним, економічним, культурним, ідеологічним та іншим структурам суспільства. В залежності від сфер суспільних відносин можна виділити інститути економічні, в коло яких входять, наприклад, кооперування і розподіл праці, власність, заробітна плата, гроші, кредит, торгівля, професійні господарські обєднання та ін.., інститути політичні, найбільш суттєвими із яких є держава, політичні партії, суд, армія, інститути родини і сімї, такі як спадкоємність, шлюб, інститути релігійні, перш за все церква, релігійні культури. Прибічники інституціоналізму виходять із визнання важливості всіх видів інститутів для економічного розвитку суспільства.
Велике значення в інституціоналізмі приділяється проблемі формування інститутів – так званим процесам інституціоналізації суспільства, суть яких заклечається в становленні і ствердженні суспільно-економічних, політико-юридичних і традиційних норм, які регулюють формування інституціональних структур в різних сферах життя людей.
Крім інститутів, в якості головної і визначальної сили суспільного розвитку висувається соціальна психологія народу, народних характер, темперамент, менталітет і навіть інстинкти. Ці фактори проявляється в народних звичаях, традиціях і повсякденному укладі життя. Наголос на вивчення суспільної психології при аналізі економічних явищ і процесів типовий для інституціоналізму.
Слідуючими характерними рисами інституціоналізму являються заперечення здатності капіталістичного світу до саморегулювання, підтримка ідеї про необхідність державного регулювання економіки, критика багатьох, хоч далеко не всіх, принципів маржиналізму, рекомендації широко використовувати математичні методи при аналізі психологічних і економічних явищ і процесів.
Таким чином, можна виділити такі основні особливості інституціоналізму:
По-перше, інституціоналісти досить широко трактують предмет економіки. На їх думку, ця наука не повинна займатися чисто економічними відносинами. Важливо враховувати весь комплекс умов і факторів, які впливають на господарське життя – правових, соціальних, психологічних, політичних. Правила державного управління являють собою не менший, а можливо і більший інтерес, ніж механізм ринкових цін
По-друге, інтитуціоналісти вважають, що необхідно вивчити не стільки функціонування, скільки розвиток трансформацію капіталістичного суспільства. Вони виступають з критикою капіталізму, за розширення соціальних програм. Питання про соціальні гарантії занятості може стати важливішим питанням про рівень заробітної плати. Так проблема безробіття стає перш за все проблемою структурної незбалансованості.
По-третє на думку інституціоналістів, ринок далеко не нейтральний і не універсальний механізм розподілу ресурсів. Саморегульований ринок стає своєрідною машиною для підтримки і збагачення крупних підприємств. Основа влади крупних корпорацій – техніка, а не закони ринку. Визначальну роль відіграє тепер не споживач, а виробник.
По-четверте, інституціоналісти вважають, що необхідно відмовитися від аналізу економічних відносин з позиції так званої «економічної» людини. Необхідні не розрізнені дії окремих членів суспільства, а спільні, скоординовані дії організацій проти диктату підприємців. Державі необхідно взяти під свою опіку екологію, освіту, медицину.
Як течія економічної думки, інституціоналізм відносно молодий: його виникнення і формування як наукової школи відноситься до кінця 19 ст., але вже до 30-х років нашого століття ідеї інституціоналізму були широко розповсюджені в середовищі істориків, економістів і соціологів. Перший період розвитку інституціоналізму одержав назву так званої старої негативної школи (Т.Веблен, Дж.Р.Коммонс, У.К.Мітчелл, Дж.Гобсон).
Другий етап продовжувався з 40-х по 60-ті роки (пізній інституціоналізм). Ідеологи інституціоналізму цього періоду не тільки описували протиріччя, але і, виходячи із досвіду і фактів, висували пропозиції, які були направлені на здійснення реформ рузвельтівського «нового курсу». Вони вивчали демографію і антропологію, розробляли теорії профспілкового руху. (Дж.Кларк, А.Берлі, Г.Мінз).
З початку 70-х років розпочинається новий і поки що останній етап в розвитку інституціоналізму, який називають інституціонально-соціальним напрямком або неоінституціоналізмом (А.Лоув, Г.Мюрдаль, Дж.К.Гелберт, Р.Коуз, Дж.Бюкенен, У.Ростоу, П.Дракер, Р.Арон, Ж.Еллюль, Дж.Белл, О.Гоффлер).
19. Американський інституціоналізм початку 20 ст. Роботи У.Мітчелла та Дж.Коммонса
В ранньому американському інституціоналізмі виділяються три основні напрямки:
1)соціально-психологічний
2)соціально-правовий
3)емпіричний (конюнктурно-статистичний)
Всі вони, не дивлячись на спільність фундаментальних положень значно відрізняються один від одного в піходах, методиці аналізу і тратуванні причин і наслідків економічних явищ, ролі і значенні окремих інститутів в житті суспільства.
У витоків соціально-психологічного інституціоналізму стояв Т.Б.Веблен, американський економіст і соціолог. Досліджуючи економіку суспільства, він розробив психологічну теорію економічного розвитку, використовуючи дані соціальної психології, біології і антропології. Його найбільш важливими роботами були «Теорія бездіяльного класу», «Місце науки в сучасній цивілізації і інші нариси», «Інженери і система цін», «Теорія бізнесу і підприємництва».
В своїх роботах Веблен детально аналізує поведінку і мислення окремих соціальни груп людей, вивчає зміну умов розвитку суспільства і еволюцію техніко-економічних і соціальних інститутів суспільства, розглядаючи економічні явища як сталі традиції. Веблен ототожнював закономірності суспільного розвитку з біологічними і вважав, що еволюція суспільно-економічних структур суспільства являє собою процес їх природного відбору, в якому виграють найбільш пристосовані структури.
Веблен знаходився під сильним впливом ідей К.Маркса і виходив з того, що основою соціального життя любого суспільства є виробництво, при цьому обмежуючи його лише технологією.
Веблен став основоположником всіх сучасних індустріально-технократичних концепцій. Він запропонував виділити світ бізнесу і світ індустрії. Перший має справу с сферою обігу, а другий з сферою виробництва.
Предметом економічної теорії, на думку Веблена, є людська діяльність в усіх її проявах.
В кінці 19 ст. Джон Р. Коммонс створив соціально-правовий напрямок в інституціоналізмі. Його основні роботи: «Правові основи капіталізму» 1924, «Інституціональна економіка. Її місце в політичній економіці» 1934, «Економічна теорія трудових дій» 1950.
Для методології Коммонса характерне поєднання ряду положень школи граничної корисності і юридичної концепції в економіці, яку сформулювали представники нової історичної школи в Німеччині. Головну увагу при проведенні аналізу економічної реальності Коммонс приділяє дослідженню таких інститутів, як сімя, держава, профспілки, корпорації, торгові обєднання, виділяючи перш за все юридичні, правові норми і аспекти їх функціонування.
Коммонс також стверджував, що економічні категорії і інститути перш за все проявляються через їх юридичне оформлення. Власність, наприклад, проявляється як речова (майно), не речова (гроші, боргові зобов’язання), як невідчутня (цінні папери).
Ринкові відносини в сучасному капіталістичному суспільстві вважав Коммонс, в силу різних причин можуть бути «нечесними» і «несправедливими». Зробити відносини обміну чесними можливо шляхом впровадження розумного законодавства і правильного використання законів. Різні прошарки суспільства повинні співробітничати між собою, а всі виникаючі неминучі конфлікти вирішувати виключно на юридичній основі.
Засновником імперичного (кон’юнктурно-статистичного) інституціоналізму принято вважати Уеслі Мітчелла. Його основні роботи: «Цикли ділової активності» 1913, «Лекції про типи економічної теорії» 1935.
В центрі уваги Мітчелла находиться поведінка людей в суспільстві. Він опирався на положення, що головний фактор економічного розвитку криється в психології людей, в їх традиціях і звичках, що Мітчелла цікавила перш за все суспільна психологія, а не психологія індивіда. Це пояснюється тим, що для мітчелла суть розвитку людського суспільства зводилась до вдосконалення колективних зв’язків між його членами.
В центрі досліджень Мітчелла знаходились циклічні явища і процеси в економіці, зокрема, проблема грошового обігу. Розпочинаючи аналіз, він пробував визначити, які фактори в найбільшому ступені впливають на економіку, а в ній на фінанси, гроші і кредит. Мітчелл вважав, що саме ці сфери являються найважливішими і їх розумне регулювання може попередити кризи. Встановивши, які фактори – психологічні, соціальні, культурні, релігійні – чинять максимальний вплив на хід господарської еволюції суспільства, Мітчелл спробував виразити їх кількісно, вивчаючи закономірності їх коливання.
Заслугою Мітчелла явилось створення моделі без кризового розвитку капіталізму, для чого, зокрема, прийшлося залучити величезний фактичний матеріал по еволюції національних економік. Конкретні цифри, які відображали господарський розвиток, були представлені ним як динамічні ряди натуральних і вартісних показників, далі оброблені за допомогою математичних методів вирівнювання динамічних рядів. Одержані дані об’єктивно відображали дійсний стан речей в економіці і були інтерпретовані вченим для створення узагальнених характеристик кон’юнктури.
В сфері теорії Мітчелл поділяв головну ідею інституціоналізму про необхідність посилення суспільного контролю над економікою. Він пропонував створити систему державного страхування від безробіття, ввести систему індикативного (рекомендаційного) планування американської економіки і т.д.
20. Неоінституціоналізм. Роботи Д.Норда, Г.Беккера, Дж.Бьюкенена
З 50—60-х pp. XX ст. в межах неокласичної течії формується новий науковий напрям, представники якого працюють на межі економічної теорії та інших суспільних наук — філософії, соціології, політології, кримінології тощо. Якщо інституціонально-соціологічний напрям, що виник на початку XX ст. вважається "старим" інституціоналізмом, то цей новий науковий напрям називають неоінституціоналізмом. Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія отримала визнання у 80—90-х pp. XX ст.Основні представники неоінституціоналізму: Рональд Коуз (1910 р.н.), Даглас Норт (1920 р.н.) — Нобелівські лауреати, Олівер Вільямсон (1932 р.н.) та ін.
Таким чином, теоретичні основи традиційного американського інституціоналізму набули свого подальшого розвитку, і саме з середини XX ст. інституціоналізм перетворився в один із провідних напрямків світової економічної думки. Посилення інтересу до інституціональної теорії взагалі й до її неоінституціонального напрямку безпосередньо пов'язано зі спробами подолати обмеженість ряду положень, характерних для головного напрямку економіки (аксіоми повної раціональності, абсолютної інформованості, досконалої конкуренції, встановлення рівноваги лише за допомогою цінового механізму тощо), і розглянути сучасні суспільні й особливо економічні процеси комплексно та всебічно, особливо — з необхідністю дослідження нових явищ сучасної епохи науково-технічної та технологічно-інформаційної революцій, коли використання традиційних методів не дає бажаних результатів.
Теорія суспільного вибору. Ця теорія сформувалась у 60-х рр. Її автором визнають видатного американського економіста Джеймса М. Бюкенена (1919 р. нар.). Він опублікував багато праць на цю тему, зокрема: «Формула згоди» (1962), «Попит і пропозиція суспільних благ» (1968), «Теорія суспільного вибору» (1972), «Свобода, ринок і держава» (1986) та ін. 1986 р. Бюкенен здобув Нобелівську премію за «дослідження конституційних і контрактних принципів теорії прийняття економічних рішень».
Спільно з Г. Таллоком він організував у політехнічному інституті штату Вірджинія «Комітет із вивчення прийняття неринкових рішень», який згодом було перетворено на «Центр досліджень суспільного вибору». У США видається спеціальний журнал «Public choice» («Суспільний вибір»), що свідчить про значну роль цієї теорії.
Поява теорії була підготовлена працями К. Ерроу, А. Бергсона, Д. Блека. Сам Бюкенен зазначав, що на формування його поглядів великий вплив мали праці Ф. Найта і особливо шведського економіста К. Вікселя (1851—1926), якого він називає «основоположником сучасної теорії суспільного вибору».
Теорія суспільного вибору — це теорія, яка вивчає різні способи і методи, за допомогою яких люди використовують урядові установи у своїх власних інтересах. "Раціональні політики" підтримують насамперед ті програми, які сприяють зростанню їх престижу та підвищують шанси отримати перемогу на чергових виборах. Таким чином, робиться спроба за допомогою теорії суспільного вибору послідовно провести принципи індивідуалізму, поширивши їх на всі види діяльності, у тому числі на державну службу.
В основу теорії суспільного вибору покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Бюкенен виходить із припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини може бути застосований у дослідженні будь-якої сфери діяльності, де людина робить вибір, у тім числі і в дослідженні політичних процесів.
Політику Бюкенен трактує як обмін. «Політика, — писав він, — є складною системою обміну між індивідами, що в ній останні колективно намагаються досягти своєї приватної мети, оскільки не можуть реалізувати її з допомогою звичайного ринкового обміну».
Д. Норт, починаючи з аналізу колоніальної економіки і добробуту колоній, в основному займався вивченням прискореного соціально-економічного розвитку "довоєнного Півдня", тобто Півдня 1815—1860 pp. Проводячи дослідження на основі уточнених даних з використанням методів економічного аналізу, Д. Норт взявся за рішучий перегляд усталених наукових концепцій, автори яких стверджували, що господарство довоєнного Півдня було збитковим, застійним, із низькою продуктивністю праці, тобто дуже неефективним у звґязку з примусовим характером праці. Воно сприяло занепаду підприємницького духу, призвело до низької ефективності розподілу ресурсів та доходів на душу населення на рабовласницькому Півдні.
Д. Норт здійснив ряд досліджень зростання економіки у межах вивчення економічної історії. Особливо плідними стали 1960—1966 pp., коли він був директором Інституту економічних досліджень при Вашингтонському університеті. Результати цих досліджень опубліковані в "Американському економічному огляді" у статтях "Кількісне дослідження в американській економічній історії" (1963) та "Структура економічної історії" (1965), а також узагальнені в книзі "Зростання і добробут в американському минулому: нова економічна історія" (1966). Починаючи з аналізу "колоніальної економіки" і добробуту колоній, Д. Норт в основному займався вивченням прискореного соціально-економічного розвитку довоєнного Півдня, тобто Півдня 1815—1860 pp.
У книзі "Зростання і добробут в американському минулому: нова економічна історія" (1966) Д. Норт підкреслює: рабство само по собі не призводило до зниження якості підприємницької діяльності, зменшення обсягу капіталовкладень, нераціонального розподілу капіталу між сільськогосподарським і промисловим виробництвом. За умов екстенсивного, в основному сільськогосподарського виробництва південні плантатори господарювали раціональніше, вони краще обробляли землі та ефективніше використовували капітал, працю рабів для одержання найбільшого прибутку. Але Д. Норт залишає поза увагою моральні й етичні аспекти цього процесу.
Поряд з Р. Фогелем у своєму аналізі економічного зростання Д. Норт дотримувався поширеного в американській економічній науці з кінця 50-х років екрномічного імперіалізму, тобто тенденції "вторгнення" економіки в суміжні галузі гуманітарного знання. Він здійснив спробу узагальнити ці нові тоді економічні підходи до різноманітної людської діяльності, культури, дозвілля, спорту, злочинності, соціального забезпечення та інших суспільних процесів і явищ. У книзі "Економіка суспільних проблем" (1971), написаній спільно з Р. Міллером, Д. Норт розглядає зазначені явища громадського життя, що породжують багато суперечностей у суспільстві, як окремі справжні галузі економічного дослідження: економіка заборони абортів, економіка моральної проституції, економіка наркоманії, запобігання злочинності, економіка медичного обслуговування, економіка ризику і страхування, економіка освіти тощо.
Особливо слід зазначити, що на відміну від більшості економістів-істориків (у тому числі Р. Фогеля) для Д. Норта характерне прагнення не стільки до кількісних і статистичних оцінок економічних параметрів, до побудови контр-фактичних моделей, скільки до аналізу реальних історичних явищ та подій і пошуку їх пояснень. Інструментом такого аналізу для Д. Норта є аналітичний апарат неоінституціональної економічної теорії. Нова економічна історія намагається інтерпретувати історичний процес перш за все з погляду еволюції інституцій.
У роботах Д. Норта поряд з новим поглядом на інституціональну структуру економіки і суспільства в цілому, своєрідною інтерпретацією прийнятого у інституціоналістів терміна "інституція" особливий інтерес становить новий підхід до аналізу еволюції інституціональної структури, визначення траєкторії минулого економічного розвитку країни і апроксимації її на сучасні і навіть на майбутні процеси. У працях ученого мають місце підходи до розуміння причин "провалів" тієї чи іншої економічної системи, створюється можливість зіставлення інституційної структури, а отже, і моделей різних економічних систем. Певною мірою це поки що лише підходи, методологія аналізу, але вона обіцяє вирішення цілого ряду незрозумілих питань економічного розвитку західних країн, країн "третього світу" та постсоціалістичних держав.