Етичні засади діяльності працівників прокуратури
У роботах, присвячених підтримці державного звинувачення, правильно указується, що допит повинен вестися прокурором спокійно, ввічливо, коректно, що при допиті неприпустимо проявляти дратівливість, не можна допускати прискіпливість, нетактовність, грубість, не можна ображати і залякувати допитуваного.
Прокурор повинен проявляти розбірливість при застосуванні тактичних прийомів судового допиту.
Згідно ст. 22 КПК України забороняється домагатися свідчень шляхом насильства, погроз і інших незаконних мерів. Під насильством можна розуміти застосування засобів, що пригнічують вільне волевиявлення особи в цілях зміни свідчень або їх отримання [6].
Міцно увійшли до практики державних обвинувачів такі прийоми судового допиту, як уточнення і деталізація свідчень, зіставлення їх з іншими доказами, перехресний допит і допит на очній ставці, використання при допиті схем, планів, макетів і ін.
При цьому прояв слідчого такту прокурора в ході допиту повинен відповідати наступним вимогам:
1) пошана гідності допитуваного;
2) чуйне і уважне відношення до поведінки допитуваного і проявів його психічного стану;
3) правильне визначення власної процесуальної позиції на допиті;
4) тактично продумана допомога в подоланні психологічного бар'єру, умілий напрям допитуваного до вольової і розумової активності під час допиту;
5) спокійна упевненість і врівноваженість в обігу з допитуваним;
6) правомірно і тактично виправдане поєднання ділового і емоційного спілкування з допитуваним [8].
Ці вимоги обов'язкові, незалежно від того, добросовісний або недобросовісний допитуваний, активно або пасивно він настроєний під час допиту. Це дозволить нейтралізувати або ослабити упередження підсудного по відношенню до прокурора, створити атмосферу, яка сприяла б отриманню від підсудного максимуму правдивої інформації про обставини справи.
Питання прокурора повинні бути простими, конкретними, прямими, ясними і зрозумілими для допитуваного. При їх формулюванні слід заздалегідь враховувати реакцію аудиторії, здатну збити допитуваного з процесу спогаду і відтворення важливих фактів.
Етичним принципам повинен слідувати державний обвинувач і у відносинах з іншими учасниками процесу, зокрема із захисником підсудного. Полеміка між ними повинна носити виключно діловий характер.
Державний обвинувач повинен розуміти, що захисник виконує важливу процесуальну функцію і сприяє суду у встановленні істини у справі.
У разі незгоди з позицією захисника, прокурор повинен спростувати його доводи, спираючись на закон і на факти. Якщо ж захисник вийшов за межі наданих йому законом повноважень, прокурор зобов'язаний прийняти заходи до усунення порушень у встановлених карно-процесуальним законодавством формах.
Велике значення для встановлення етично-психологічного контакту має зовнішній вигляд прокурора, його манери, його тон і так далі Культура поведінки державного обвинувача, охайність, ввічливість, уважність, тактовність і інші якості, які відносяться до етики поведінки повинні стати обов'язковими вимогами для осіб даної професії. Прокурор звинувачує від імені держави і представляє, таким чином, соціальна більшість. Це вимагає від нього ретельного аналізу доказів, бездоганних виводів в результаті цього аналізу і уміння вимагати справедливого вироку такими словами, які були б зрозумілі і близькі людям, від імені яких державний обвинувач виголошує свою промову.
До звинувачувальної мови прокурора пред'являються важливі етичні вимоги, серед яких головне, – правильність позиції прокурора по суті, строга відповідність його виводів закону, об'єктивність і справедливість виводів і всіх його міркувань [10].
Представляється, що з етичної точки зору найскладніший елемент звинувачувальної мови – характеристика особи підсудного. У мовах дореволюційних росіян судових ораторів характеристики підсудних займали видне місце. На думку М.Л. Шифмана, це пов'язано з тим, що в характеристиці можна у ряді випадків знайти ключ до розуміння мотивів злочину, до оцінки достовірності окремих доказів, а іноді і до рішення питання про ступінь винності [31].
Державний обвинувач повинен виключити суб'єктивний підхід до оцінки особи. У судовій мові повинні бути освітлені тільки ті обставини минулого життя підсудного, які дають можливість судити про ступінь соціальної небезпеки підсудного і можуть зробити вплив на вирок. Інакше це приведе до необ'єктивності прокурора, і його мова матиме звинувачувальний ухил.
Прокурор у жодному випадку не повинен заповнювати свою мову образливими епітетами, недоречними гіперболами. Крилата фраза, влучне слово, прислів'я, літературний образ повинні уживатися в міру і бути зрозумілі і доречні.
3.3 Професійна етика керівника органу (підрозділу) прокуратури
Основною рушійною силою етичних відносин в колективі прокуратури є керівник. Він організовує навчання і виховання підлеглих, керує їх службовий – професійною діяльністю, організовує виконання колективом завдань, що стоять перед ним, здійснює контроль і перевірку виконання ухвалених ним рішень, вимог законів і інших нормативних документів, наказів і розпоряджень вищестоящих керівників. [10]
Крім того, що «начальник відповідає за все», складність для нього представляє те, що при виробленні рішення необхідно враховувати як індивідуальні можливості кожного члена, так і стан соціально – психологічного і етичного клімату колективу в цілому. Суб'єктові управління – керівникові колективу – ставиться в постійний обов'язок виконувати роботу за визначенням і розподілом конкретних ролей для кожного члена колективу, відображаючи і закріплюючи їх в схвалюваних рішеннях.
Етика керівника органу прокуратури полягає в необхідності суміщати основні управлінські принципи (суто професійні) із загальнолюдськими етичними вимогами і припускає знання основних норм взаємин між людьми, між особою і групою, колективом, між колективами.
Службова етика акцентує увагу на таких нормах поведінки, які безпосередньо відносяться до взаємин людей в процесі реалізації управлінських функцій.
Вона підкреслює особливу значущість дотримання цих норм. Так, службова етика наказує керівникові бути об'єктивним і справедливим відносно всіх підлеглих рівним в обігу з ними, бути принциповим в справі, вимогливим і разом з тим терпимим до людей, тактовних, піклуватися про створення сприятливого морально-психологічного клімату в колективі.
Управління установою, його підрозділом, групою співробітників - це, перш за все, робота з людьми, з кожною людиною окремо. Тому для досягнення успіху потрібно робити так, щоб все, з ким вам доводитися працювати, по-перше, прониклися розташуванням, по-друге, були переконані у вашій правоті, по-третє, докладали максимальні зусилля для успіху загальної справи.
Якості керівника можна умовно розділити на дві групи. Перша група - його ділові, професійні якості, використовувані ним методи і прийоми управлінської діяльності.
Друга група - інтелектуальні і особові якості: знання, здібності, інтелект, емоційно-вольова сфера, характер. Ця група якостей володіє двома особливостями. По-перше, вона є фундаментом, на якому будується професійна, управлінська компетентність керівника. По-друге, вона набагато важча, ніж перша, піддається корекції: змінити стиль мислення або характер незрівнянно складніше, чум засвоїти методику ухвалення рішень або технологію управління.
Одна з основних психологічних якостей керівника - його мислення. В процесі практичної діяльності керівник повинен уміти мислити:
- проблемно і перспективно, заздалегідь визначаючи можливі труднощі і способи їх подолання;
- системно, охоплюючи всі сторони справи і впливаючи чинники;
- практично і обґрунтовано, відрізняючи дійсні чинники від суб'єктивних думок, реальне від бажаного або таке, що здається;
- консервативно, нешаблонно, поєднуючи переваги накопиченого досвіду з оригінальними, новаторськими методами керівництва;
- оперативно, тобто швидко реагуючи на зміни обстановки, самостійно ухвалюючи найбільш раціональні рішення в умовах дефіциту часу;
- послідовно і цілеспрямовано, добиваючись поставленої мети, відокремлюючи головне від другорядного, не утопаючи в текучці;
- самокритично, проявляючи здатність тверезо оцінювати свої дії, максимально використовувати позитивний досвід інших, удосконалювати професійні знання і навики.
Будь-який керівник значну частину свого робочого часу витрачає на спілкування. Тому важливою професійною якістю для нього є уміння здійснювати ділове спілкування з людьми незалежно від власних емоційних оцінок. він повинен контролювати свою поведінку так, щоб негативне відношення до кого-небудь не впливало негативно на характер ділових відносин з ним, а позитивне відношення до співробітника ставало тому відомим і спрацьовувало як додатковий стимул підвищення активності.
Нижче приводиться перелік якостей хорошого керівника, складений за наслідками зарубіжних досліджень.
Хороший керівник
Може встановити і підтримувати відносини з рівними собі людьми.
Здатний бути лідером.
Здатний побудувати систему комунікацій в організації, отримувати надійну інформацію і ефективно її оцінювати.
Володіє здатністю ухвалювати нестандартні управлінські рішення в умовах, коли альтернативні варіанти дій неясні або сумнівні.
Здатний знайти оптимальний варіант рішення в умовах обмеженого часу.
Може йти на виправданий ризик і на впровадження нововведень в організації.
Має схильність до самоаналізу, розуміє роль лідера в організації, уміє бачити те, який вплив він робить на організацію.
Володіє високою опірністю до фрустрации (стан, що виникає у людини при зіткненні з перешкодами, які він суб'єктивно сприймає як непереборні), холоднокровний.
Заохочує участь членів колективу в обговоренні проблем, здатний відмовитися від своєї точки зору, якщо доведуть, що вона не оптимальна.
Обговорює свої якості, приймаючи зауваження, але при цьому зберігає упевненість в собі.
З витримкою відноситься до перемог і поразок.
Може вийти проигравшим без відчуття поразки і взятися за вирішення нових проблем.
Здатний утримувати високий рівень зусиль, енергійний.
Компетентний в специфічних проблемах управління.
Перекладає свої ідеї мовою, зрозумілою для людей.
Висловлює підпорядкованим тільки конструктивну критику, прагнучи допомогти їм краще проявити себе професійно.
Дає зрозуміти людям, що в основному підтримує те, що користується пошаною в колективі.
Докладає зусилля по захисту особистої гідності своїх підлеглих, жорстко присікає будь-які спроби нанесення ним морально-психологічних травм.
Надає підпорядкованим якомога більше свободи для службових дій, допускаючи при цьому компроміси, але не проявляючи безпринципності.
Здатний викликати до себе розташування.
Концентрує увагу на поставлених пріоритетних цілях, по внеску в їх реалізацію оцінює підлеглих.
Служить прикладом в ефективності використання робочого часу, ділиться зі своїми колегами раціональними прийомами досягнення цього.
Уміє ясно, точно, коротко висловити свої думки.
Здатний бачити зміни, що відбуваються як усередині організації, так і поза нею.
Готовий почати процес нововведень, управляти їм і використовувати на користь організації.
Здатний нести відповідальність за доручену справу.
Відкритий для спілкування зі всіма підлеглими.
Уважний до їх ділових пропозицій.
У різноманітних формах виражає за це подяку.
Ретельно продумує роботу із створення умов для професійної реалізації підлеглих, забезпеченню умов для їх кар'єри. Для нього пріоритетне заохочення кожного за проявлене ділове честолюбство при виконанні службових обов'язків.
В змозі вирішувати конфлікти, виступати в ролі посередника між конфліктуючими сторонами, врегулювати неприємності, що породжуються психологічним стресом. Але не поспішає включатися у вирішення міжособових конфліктів, що виникають в підрозділах. Ними займаються його функціональні помічники і "зірки" колективу. Сам керівник виступає в ролі арбітра або людини, що ставить крапки в конфлікті за підсумками його розгляду. Учить керівників нижчої ланки вирішувати конфлікти, допомагаючи їм знаходити професійний досвід побудови здорових взаємин в своїх колективах.
Професіоналізм керівника - постійно самовозрастающая величина. Він покликаний являти собою зразок підвищення рівня своїх теоретичних знань і практичних навиків, загальнокультурного зростання. Украй важлива систематична демонстрація ним хорошого володіння технологією інтелектуального самовираження при виробленні управлінських рішень.
Залежно від управлінської ситуації керівникові доводиться виконувати різноманітні "ролі", які визначаються його положенням в організації. Такі ролей достатні багато.
1. Адміністратор (спостерігає за виконання).
2. Плановик (розробляє методи і засоби, допомогою яких інші досягають мети).
3. Політик (встановлює цілі і лінію поведінки в групі, організації).
4. Експерт (людина, до якої звертаються як до джерела достовірної інформації або як до кваліфікованого фахівця).
5. Представник (колективу в зовнішньому середовищі).
6. Регулятор (відносин усередині групи, підрозділу).
7. Джерело (ідей, інформації, заохочень і покарань).
8. Суддя (а також миротворець).
9. Символ (приклад, обличчя колективу).
10. Старший товариш (до якого звертаються за допомогою).
11. Людина, що відповідає за все у разі невдачі).
Виділені ролі є, по суті, набором тих умінь і навиків, якими повинен володіти сильний керівник.
Стиль керівництва - це типова для керівника система прийомів діяльності, використовувана в роботі з людьми. Стиль керівництва виявляється і в манері керівника керувати, слухати інших людей, і в тому, як він організовує підготовку, ухвалення і реалізацію рішень. Про нього можна судити по тому, як організовано особисте робоче місце керівника і працю очолюваного колективу.
Прийнято виділяти три основні стилі керівництва: авторитарний, демократичний і ліберальний. Цей підхід до аналізу і класифікації стилів є найбільш поширеним.
Авторитарний (директивний) стиль керівництва характеризується централізацією влади в руках одного керівника. Він одноосібно ухвалює рішення, жорстко регламентує всю діяльність підлеглих, не даючи їм можливості проявляти ініціативу. Підлеглі повинні лише виконувати те, що їм наказано, при цьому вони отримують мінімум необхідної інформації. Контроль за їх діяльністю цілком заснований на владі керівника, який зазвичай орієнтований на вирішення чисто службових завдань, не довіряє підпорядкованим, присікає всяку критику в свою адресу.
Керівник, що дотримується демократичного стилю, децентралізує свою управлінську владу. він консультується з підлеглими, які також беруть участь у виробленні рішень і отримують достатньо інформації, щоб мати уявлення про перспективи своєї роботи. Практикується делегування функцій і повноважень підлеглим. Ініціатива з їх боку всіляко стимулюється. Діяльність підлеглих контролюється не тільки керівником, але і активістами.
Ліберальний (попустительный) стиль керівництва характеризується мінімальним втручанням керівника в діяльність підлеглих. Керівник виступає в ролі посередника пі здійсненні контактів, забезпечуючи своїх підлеглих інформацією і матеріалами, необхідними для виконання роботи. Зазвичай поділа він пускає на самоплив, діє лише тоді, коли на нього чинять тиск - або зверху, або знизу. Консервативний. Ніколи не критикує начальство, зручний як підлеглого. Схильний впливати умовлянням, налагодженням особистих контактів. Критику вислуховує, погоджується з нею, але нічого не робить. Як правило, з числа підлеглих висуваються один-два людини, які фактично управляють групою і рятують справу. У деяких ситуаціях (творчі періоди в роботі групи) такий стиль може виявитися оптимальним, в перебігу нетривалого часу.
Можливі і інші класифікації стилів керівництва.
При цьому керівник може виступати як в ролі лідера, так і в ролі адміністратора.
Основна їх відмінність полягає в тому, що лідер не командує, не наказує і на тисне на працівників ради досягнення яких-небудь, деколи далеких від їх розуміння, цілей, а веде людей за собою до вирішення загальних для колективу проблем.
Керівник адміністративного типу орієнтований завжди (або майже завжди) на вимоги зверху, на тих, хто його призначав, від відношення яких залежить його кар'єра. Потреби керованого колективу для нього мають значення лише постільки, поскільки є вказівка вищестоящих керівників бути чуйним, займатися соціально-побутовими і професійними потребами підлеглих. Він проводить лінію, мабуть, абсолютно правильну, не цікавлячись або мало цікавлячись відношенням до неї тих, ким його поставили командувати. Для нього всі підлеглі - на одне обличчя. Він розрізняє їх не як особі, а як працівників - лише по ступеню включеності у вирішення завдань, продиктованих зверху ним самим.
Адміністративний стиль управління виключає рівноправний обмін критичними зауваженнями: з адміністратором не посперечаєшся. Він спрямований до створення і зміцнення свого домінуючого положення в колективі практично будь-якими засобами і абсолютно переконаний в тому, що люди потребують твердої руки, в керівнику, вирішальним все за колектив не тільки в крупних справах, але і в дрібницях. Оскільки для адміністратора всі люди, що знаходяться нижче за нього в управлінській ієрархії, однакові, то і спонукати їх до діяльності слід однаковими засобами, серед яких на перше місце він ставить методи прямої командної дії (тиск, примушення, покарання, контроль, залякування наслідками і тому подібне).
У слабких проявах адміністратор - людина, з якою можна співіснувати, але співробітничати не за страх, а за совість - навряд чи. Нерідко керівник цього типу нетактовний, безцеремонний, грубий. Для нього характерна подвійна психологія: "вгору" - перевага, "вниз" - презирство. Таємно він хотів би збільшення своєї незалежності від керівництва і посилення залежності від себе людей, що стоять нижче. Часто він ототожнює себе з тією організацією, якою управляє.
Принцип адміністратора, що не афішується, - "всі засоби хороші для досягнення мети", що на ділі зовсім не означає, ніби за всяку ціну можна отримати результат, що стоїть.
Адміністратор глибоко вірить в те, що люди все стерпят або, точніше, повинні стерпіти від свого начальника. А якщо не захочуть, їх треба змусити, примусити, поставити на місце. При цьому він вважає допустимим застосування будь-яких доказів переваги представників керівництва над рядовими співробітниками.
Керівник такого типу найчастіше не терпить критики. Зневага до людей є наслідком основоположної установки адміністратора - "я вищий за інших, оскільки я на вищій посаді", "мої переваги незаперечні, інакше б мені не доручили цю відповідальну роботу". Люди підкоряються йому не як співробітникові, що володіє інтелектуальними і професійними перевагами (хоча вони можуть бути йому дійсно властиві), а із-за побоювання потрапити під удар його безцеремонної, принижуючої, часом принизливої критики.
Соціально прийнятним і ефективним в сучасних умовах є керівництво людьми, здійснюване у формі лідерства. Перш за все - його здатність сприймати потреби колективу, його проблеми і виконувати ту частку роботи по їх задоволенню і рішенню, яку решта членів колективу узяти на себе по яких-небудь причинах не можуть. Лідер може виступати в багатьох амплуа, тоді це лідер широкомасштабний (або навіть універсальний), або бути вузькоспеціалізованим. Співробітники зазвичай безпомилково уловлюють цю відмінність і не плутають, з яким питанням до нього звертатися. З цього виходить, що лідер в одному відношенні може виявитися веденим в іншому. Лідер знає, в чому полягають інтереси тих людей, з якими він зв'язаний по роботі, здатний зрозуміти труднощі (проблеми) і окрему людину, відчуває, хто його потребує. Він готовий відстоювати інтереси співробітників, володіє добре розвиненою здатністю розуміти і ясно виражати загальні інтереси колективу. Готовий заступитися за людину, з якою обходяться несправедливо. Ставить питання про потреби колективу перед керівництвом. Здатний розуміти те, про що люди вважають за краще умовчувати, уловити і висловити загальну думку членів колективу по будь-яких важливих для них питаннях. Готовий жертвувати особистими інтересами ради інтересів колективу. Може, незалежно від посади, приймати на себе функції представника колективу. Наполегливий у відстоюванні інтересів колег. Здатний залучати людей до обговорення проблем колективу, виступати з пропозиціями про задоволення потреб підлеглих.
Таким чином, лідер - це людина з представницькими схильностями і здібностями. Він - виразник позицій, загальних для колективу. Саме тому люди об'єднуються навколо нього і йдуть за ним навіть тоді, коли питання, що піднімаються ним, безпосередньо не зачіпають їх особисті інтереси. Людина стає дійсним лідером не тільки тому, що він здатний і схильний виражати інтереси людей. Він практично діє, щоб потребі людей задовольняти справедливо.
Лідер здатний залучати людей до діяльності, не віддаючи прямі розпорядження і команди. Він у високому ступені наділений "відчуттям ліктя", уміє переконувати, схильний заохочувати. Він володіє неформальним авторитетом (йому підкоряються, за ним йдуть, навіть якщо він не займає керівного поста). Лідер оптимістичний (упевнений, що переважне число проблем, які встають перед людьми, вирішувані). Уміє планувати спільну роботу з урахуванням інтересів і можливостей кожного члена колективу. Люди без особливих коливань погоджуються на участь в справах, які він організовує, оскільки знають, що він не почне пропонувати їм даремну роботу. Здатний залучати людей до виконання справ, необхідних колективу, але не дуже вигідних для окремих співробітників. Здатний використовувати для ухвалення колективних рішень думки і припущення, протилежні власній позиції. Уміє захопити людей на виконання незапланованих завдань.
Лідер - це людина, за якою йдуть не через формальне підпорядкування або із-за страху перед начальством, а тому, що він володіє здібностями і умінням перетворювати організовувані їм поділа в цікавих і привабливих для інших. Він веде за собою людей, а не загрожує покаранням за фактичні або уявні промахи в роботі. Це, проте, не виключає застосування ним покарань. Але якщо він удається до них, то не часто і так продумано, що гідність людей не принижується.
Існує таке уявлення: людина веде за собою людей лише тоді, коли може утішити їх в скрутну хвилину. Це більшою мірою вірно. Якщо людина поважає людей, відноситься до них доброзичливо, схильний допомагати їм у пошуках справедливих рішень, здібний до співпереживання, уміє схвалити, виразити співчуття, якщо до того ж він попереджувальний і ввічливий, люди тягнутимуться до нього. Лідер з установкою на утіху знаходить час вислухати і уміє це робити, серйозний при обговоренні особистих труднощів співробітників, оптимістичним підходом до проблем викликає у людей віру в свої сили, уміє зберігати довірені йому таємниці.
Головна якість, яка вабить до такого людського типу, - це довіра до людей. А коли людина довіряє людям, вони зазвичай відповідають йому тим же.
Але якості утішника принесуть користь справі лише в тому випадку, якщо вони збалансовані установкою на раціональний аналіз проблем, з якими до лідера звертаються. Одні утіхи, без аналізу шляхів подолання труднощів і без практичних дій, направлених на вирішення проблем, не можуть служити основою тривалого впливу на інших людей.
Для досягнення успіху в управлінській діяльності керівник повинен розвивати в собі творчі здібності:
- ініціативність;
- уміння вирішувати нетрадиційні проблеми;
- здатність оригінально підходити до будь-яких завдань;
- критичний дар;
- альтернативне (багатоваріантне) мислення, здатність бачити проблеми там, де для інших все ясно;
- здатність розпізнавати недоліки в добре працюючих системах;
- схильність все удосконалити;
- уміння психологічно перебудовуватися, коли міняються умови або виникають принципово нові завдання;
- здатність діяти всупереч думці людей;
- установку на рішення нетрадиційних проблем всупереч звичним схемам і підходам;
- схильність до самостійності (зокрема, перевага роботи з керівником, який не деталізує завдань);
- новаторство;
- настроєність проти всіх проявів бездумності;
- здатність сприймати критичні зауваження як покажчики напрямів вдосконалення справи або як джерело нових ідей і нових підходів;
- відвертість всьому новому;
- здібність до ризику;
- схильність і здатність висувати при обговоренні проблем багато ідей.
Сучасний керівник, будучи безперечним лідером, в той же час повинен володіти умінням, коли того вимагають обставини, використовувати адміністративні методи управління. Інакше кажучи, для того, щоб управляти людьми, він винен: оволодіти мистецтвом управляти собою як лідером і як адміністратором; мислити системно, панорамно (широко, комплексно) і одночасно професійно наочно, із знанням деталей і тонкощів управлінського процесу; розуміти, приймати і використовувати точки зору, позиції, думки, протилежні власним, і одночасно проводити свою принципову лінію; не піддаватися неділовому натиску зверху і разом з тим не опинитися в опозиції до керівництва; уміти не погоджуватися, не будучи при цьому неприємним; бути схильним приймати нові ідеї, упроваджувати обгрунтовані нововведення.
Кажучи про особові якості керівників, що успішно реалізовують нововведення в підлеглих ним організаціях, підрозділах, найчастіше відзначають:
- організаторські здібності;
- високий професіоналізм;
- прагнення до самоствердження, самореалізації, успіху.
Організаторські здібності керівників є складною по структурі особовою освітою, що дозволяє швидко і ефективно вирішувати завдання управління підлеглими. Воно включає творчий потенціал керівника, його інтелектуальні і комунікативні особливості, емоційно-вольові характеристики, педагогічні можливості, а також обумовлюється такими рисами вдачі, як енергійність, оптимізм і ін.
Таким чином, вирішення керівника колективу прокуратури є не тільки організаційно – управлінський, але і соціально – психологічний, правовий і етичний акт.
3.4 Кодекс професійної етики працівників прокуратури
Проблема формування взаємної довіри, партнерських відносин між прокурорами і громадянами є ключовою в морально-правовому регулюванні поведінки працівників прокурорської служби. Безперечно, довіру громадськості до прокурорської служби можна підтримувати неупереджуваними, прозорими, доброчесними діями її працівників.
В основі адміністративних перетворень у реформуванні прокуратури України є впровадження професійної етики прокурора. Характер і масштаби діяльності органів прокуратури обумовлюють необхідність дотримання професійних моральних якостей прокурора. Дві основні професійні цінності прокурора, які, по суті, визначають моральний сенс його служіння - це забезпечення інтересів і потреб людини й громадянина та Батьківщини.
При цьому слід визнати, що недооцінка значення морально-професійних чеснот працівників прокуратури та нерозуміння важливості морально-етичних якостей людини, що функціонує у системі органів прокуратури, призводить до деформації системи державного управління в цілому.
Адже якщо в людини, професіонала своєї справи, відсутні стійкі моральні позиції, що зорієнтовані на державні інтереси, результати її діяльності будуть негативними для суспільства. Тобто, вона працюватиме цілком професійно, але в особистих чи групових інтересах. Такий професіоналізм може бути руйнівним для держави. Це його першочерговий обов'язок, право і справа честі.
Кодекс професійної етики та поведінки прокурора має декілька загальних цілей: визначення і стимулювання високих стандартів поведінки, допомога в прийнятті прокурором рішень, посилення довіри з боку громадян до професійної діяльності та посади прокурора. Правила, відображені в ньому, спрямовані на досягнення практично реалізованого мінімуму цілей, і було б нереалістичним очікувати, що вони, наприклад, допоможуть викоренити корупцію в прокурорському середовищі або взагалі позбавлять від конфліктів між особистісними і суспільними (державними) інтересами. Так само очевидно, що закріплені в Кодексі стандарти не зможуть регламентувати поведінку прокурорів в кожній окремо взятій ситуації. Але, з одного боку, вони слугуватимуть їм системою орієнтирів при вирішенні того чи іншого конкретного поведінкового питання, а з іншого – стануть тією нормативною базою, на якій ґрунтуватимуться конкретні норми і практика дисциплінарних комісій прокуратури, доповнюючи Кодекс правильним змістом.
Кодекс професійної етики юриста - система моральних принципів, лежачих в основі діяльності юриста і службовців його світоглядним і методологічним орієнтиром.
Дати вичерпний перелік всіх моральних принципів юриста не представляється можливим, бо кожна особа індивідуальна і є носієм більшої або меншої їх кількості в різному поєднанні. Проте є основні моральні принципи, без яких не може відбутися професіонал-юрист в правовій державі. Вони складають зміст кодексу професійної діяльності юриста:
Верховенство права - означає усвідомлення юристом своєї місії служіння праву і закону, дотримання законності. Юрист-практик не повинен ототожнювати поняття права і закону, але не може протиставляти їх. Він зобов'язаний керуватися міркуванням про те, що закон в правовій державі є правовим, справедливим, підметом неухильного виконання. Навіть якщо який-небудь закон, із його точки зору, не повністю відповідає ідеям правової держави, юрист зобов'язаний стояти на варті дотримання його положень. Це можна назвати принципом зв'язаності законом, пріоритету закону, який не піддається спростуванню. Саме юристи покликані вести боротьбу з правовою анархією, нігілізмом, бути "служителями" права, охоронцями закону.
Так, ст. 20 Закону України "Про міліцію" чітко встановлює: "Працівник міліції при виконання покладених на нього обов'язків керується тільки законом, діє в його межах і підкоряється своїм безпосередньому і прямому начальникам. Ніхто не має права зобов'язати працівника міліції виконувати обов'язки, не передбачені чинним законодавством." Як критерій "правомірної" і "протиправної" поведінки виступає закон при здійсненні працівниками Служби безпеці України своєї діяльності (більшість з яких мають юридична освіта). Згідно ст. 35 Закону України "Про Службу безпеки України" від 25.03.1992 року "співробітники Служби безпеки України самостійно ухвалюють рішення в межах своїх повноважень. Вони повинні відмовитися від виконання яких би то не було наказів, розпоряджень або вказівок, що суперечать чинному законодавству."
Гуманне відношення до людей - неодмінний принцип, що входить до кодексу професійної етики юриста. Він підкреслює, що одній високій кваліфікації (диплом і подальші атестації) недостатньо для того, щоб відбутися професійним працівником юридичної праці. Важливе значення має його дбайливе відношення до кожної людини, з якою він стикається в процесі виконання службових обов'язків. Всі люди, з якими за родом своєї діяльності юрист спілкується (свідки, потерпілі, підозрювані, підзахисні і так далі), сприймають його не тільки як виконавця певної професійної ролі, але і як людини зі всіма його позитивними і негативними якостями. Кожен, хто силою обставин залучається до спілкування з прокурором, слідчим, суддів, адвокатом і так далі, чекає від них не тільки кваліфікованого (професійного) виконання обов'язків, але і шанобливого відношення.
По відношенню юриста до кожної конкретної людини можна судити про моральну культуру самого юриста. Шанобливе відношення юриста до особи і до її проблем дозволяє створити особливу психологічну атмосферу довіри і забезпечити успіх юридичної справи.
Гуманне (поважне) відношення до людей є таким відношенням, в якому практично (у відповідних діях і мотивах) признається гідність особи. Поняття пошани, що склалося в моральній свідомості суспільства, припускає: справедливість, рівність має рацію, можливе якнайповніше задоволення інтересів людей, довіра до людей, уважне відношення до їх переконань, проблем, чуйність, ввічливість, делікатність.
На жаль, на практиці ідея про те, що особа, її честь і гідність - над усе, ще не оволоділа юристами, особливо це характерно для деяких працівників правоохоронних органів. Нерідко працівники міліції в своїй діяльності ущемляють права потерпілих шляхом бездіяльності зі свого боку - відмови в реєстрації злочинів і в порушенні кримінальних справ, не дивлячись на наявність достатніх до того підстав.
Велика шкода відносинам "юрист - клієнт" наноситься бюрократичним мисленням деяких